ІМ. І. Ф. Кураса мовна ситуація в україні: між конфліктом І консенсусом



Pdf просмотр
Сторінка20/38
Дата конвертації01.01.2017
Розмір2.82 Kb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   38
209
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
цієї держави має автоматично привести до різкого підвищення статусу української мови та зупинити русифікацію, розглядаються одними з головних чинників галицького сепаратизму
14
Поміркований погляд націонал державників на функціональне призначення Української держави полягає втому, що мають бути одночасно забезпечені мовні права і меншині самої української нації (мається на увазі нації в етнічному сенсі, бо поки що у нас так виходить, що українцям віддано конституційний папір, а конституційні привілеї належать російському чи російськомовному народу, внаслідок чого не забезпечується практична рівноправність мов
15
Серед прихильників надання російській мові певного правого статусу також присутні помірковані і радикальні точки зору на питання про співвідношення мови і державності. Помірковане крило визнає, що дійсно існує проблема опанування українською мовою тими, хто вважає це необхідним для себе. Але воно не сприймає ту позицію, що єдність країни має бути забезпечена одномовністю,
оскільки уніфікація вбиває здатність до єдності, бо остання може бути застосована лише до відмінностей. Виходячи з цих критеріїв,
здійснювана державою політика українізації оцінюється як засіб уніфікації і як головна перешкода національній єдності
16
Відповідаючи на відкритий лист дванадцяти українських літераторів, оприлюднений на сайті В.Ющенка під час президентської
кампанії 2004 року, велика група інтелігенції висловила свою позицію щодо зв’язку мови і державності, яка полягає утому, що однією з необхідних умов становлення України як цивілізованої демократичної європейської держави є рівність можливостей носіїв російської та української мов. Зважаючи нате, що практична рівність обох мов фактично означає збереження існуючої ситуації вмов ному просторі, позиція поміркованих захисників російської мови,
по суті, є солідарною з прихильниками ідеї державної двомовності. У середовищі прихильників збереження мовного статус кво домінує погляд, що держава повинна насамперед забезпечувати потреби громадян, у противному разі вона стає об’єктом звинувачень на кшталт висловлених у листі політолога М.Білецького до газети День, в якому твердилося, що політика дискримінації
російськомовних здійснюється міністерством освіти з перших днів незалежної України, проявом чого є створення перешкод російськомовним громадянам у здобутті освіти рідною мовою і навіть у її вивченні
19
210
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
Більш категорична позиція у відстоюванні мовного статус кво полягає утому, що політика українізації, здійснювана офіційним
Києвом, призводить до деградації суспільства в Україні, і це вже проблема не тільки філології, ай державної безпеки. І, нарешті,
віддзеркаленням тверджень, що двомовність несумісна здержав ністю, є заява, що всі мають чітко усвідомити, що той, хто не хоче, щоб у країні було дві державні мови — є ворогом України»
21
Питання про зв’язок між мовою і державністю стосується не тільки питання єдності нації і держави, ай характеру останньої,
відповідності її правового поля і її мовної політики демократичним стандартам. Доводиться визнати, що полеміка на цю тему між націонал державниками і прихильниками мовного статус кво ще більшою мірою нагадує розмову людей, спроможних дослухо вуватися лише до власних аргументів з питання, якою має бути демократія, що означає справжня справедливість у забезпеченні
прав — колективних та індивідуальних.
В обстоюванні своєї правоти під вплив емоцій інколи підпадають не лише радикально налаштовані представники обох таборів,
а й ті, хто традиційно визначалися поміркованістю у своїх висловлюваннях. Прикладом може бути вже згадуваний виступ Л.Та нюка на парламентських слуханнях 12 березня 2003 року. Загалом висловлене в цьому виступі занепокоєння співвідношенням в інформаційному просторі України української та російської мовна користь останньої, побоювання, що домінування російської
мови консервує становище української як другорядної, вторинної, сприяє русифікації, оскільки мова думок людини залежить від кількості інформації, що людина сприймає тими мовами, які
розуміє», було виправданим. Можна погодитися із тим, що таке становище несе небезпеку україномовному середовищу, і що воно
є порушенням людських прав українців в Україні. Однак забезпечення цих прав було пов’язане з питанням про статус українця в Україні, яке саме по собі є доволі суперечливим і дискусійним.
А у критиці тих, хто виправдовує таке становище наявністю в Україні великої кількості етнічних росіян, було перейдено межу політкоректності такі намагання, мовляв, сьогодні переконують або лише клінічних ідіотів, або затятих шовіністів
22
Порушення політкоректності згодом виявилося курйозом,
оскільки ідеологічно близький Л.Танюку майбутній кандидату президенти (а згодом і Президент України) В.Ющенко водному з інтерв’ю сказав буквально наступне Водночас маємо пам’ятати,
211
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
що 17% громадян України — етнічні росіяни, а 29,6% населення вважають рідною мовою російську, і нам слід поважати та неухильно забезпечувати їхні мовні права. Я переконаний, що сфера вжитку української мови має розширитися не за рахунок заборони чи обмеження використання інших мов. Вона розшириться внаслідок формування української політичної нації — спільноти громадян різного етнічного походження, і українського, і російського,
і кримськотатарського, й інших. Миє свідками і учасниками перетворення колишнього населення на сучасну політичну націю.
Вже сьогодні переважну більшість громадян України без усякого адміністративного впровадження одномовності об’єднує патріотизм, тобто бачення свого майбутнього у нерозривній єдності зі
становленням і розвитком демократичної української держави.
Такої держави, в якій усім громадянам будуть гарантовані рівні
права на збереження своєї етнокультурної спадщини, втому числі мовної. (Можливо, саме тому у тексті виступу Л.Танюка,
вміщеному удрукованому збірнику матеріалів слухань, наведеного вище висловлювання немає).
Серед поміркованих учасників полеміки збоку націонал державників лунають оцінки прихильників мовного статус кво як
«глашатаїв однобокої демократії, а також посилання на нерівномірність у забезпеченні прав російсько та українськомовного населення. Таку апеляцію доправ людини вдало застосовує, зокрема, І.Дзюба: Однією з причин стагнації, а навіть регресу (мається на увазі у поширенні української мови — авт.) є те, що кожен,
навіть найобережніший кроку розширенні сфери функціонування української мови викликає протести збоку відомих внутрішніх
і зовнішніх політичних сил, звинувачення у придушенні російської мови і культури, у порушенні прав людини, — причому доправ людини відноситься все, крім права українця на українську книжку, українську газету, освіту рідною мовою, зрештою — права на майбутнє своєї мови, своєї культури, своєї держави. Наведене висловлювання підтверджується і життєвими реаліями після намірів влади ввести українську мову викладання у школі селища
Комсомольське (м.Сімферополь) одна із публікацій газети «Крымс кая правда вийшла під назвою «Оранжевая власть» торопится украинизировать нашу республику» (притому, що із 638 шкіл півострова українських на той час було лише Інший доволі поширений аргумент на користь демократичного характеру українізації — звинувачення її противників у спробах
212
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
перешкодити інтеграції України у західний демократичний світ:
«...питання офіційного статусу російської мови не є самостійним
і самоцінним, воно править лише за індикатор загальної антиєвропейської та антидемократичної налаштованості політичних сил,
які це питання порушують»
27
Нарешті, до полеміки з приводу захисту мовних прав українців долучаються й люди, готові взагалі заперечувати мовні права русофонів, особливо етнічних росіян. Один з вільних журналістів звертався до них з інтернет публікацією Та чого ж вам іще треба?
Не вчити української мови, історії, літератури, бо вам ліньки?
Доконати українську мову остаточно, залишивши її навіки непрестижною, провінційною, селянською. Якщо вам тут так зле,
якщо порушують ваші права, шановні політики, то їдьте на свою
«Родіну» і заодно не забудьте забрати з собою всіх антиукраїнських шовіністів Ніхто не порушує права російськомовного населення.
Йому тут жити комфортно. А мої права як представника титульної
нації порушуються. Я майже не маю змоги прочитати україномовних книжки, газети, журналу. Саме українська мова і україномовне населення знаходяться у пригніченому становищі і потребують захисту на державному рівні. І хай хтось заперечить, якщо я неправий. Мої слова справедливі. А ще краще, давайте взагалі відкинемо мовне питання, бо в Україні проблемі так вистачає»
28
Зрозуміло, що відкинути питання забезпечення прав русофонів неможливо. До того ж збоку фахівців лунають обережні попередження про можливі наслідки ігнорування проблеми. Зокрема, об
ґрунтовується наступна залежність порушення мовних правлю дини веде до порушення її нормальної життєдіяльності, що, в свою чергу, порушує її психічну рівновагу, а це провокує її на неадекватні зовнішні реакції. Коли ж подібне ущемлення прав має масовий характері поширює дію наполовину населення країни, то раніше чи пізніше наданому ґрунті неминучими стають ексцеси»
29
У світлі сказаного неповинні дивувати постійні апеляції представників російськомовної еліти до норм права, покликаних захистити і забезпечити інтереси і потреби русофонів. Ці апеляції формально декларують згоду на поширення української мовив Україні,
але, по суті, спрямовані на збереження статус кво, тобто в них прихована байдужість до подальшої долі мови титульного етносу.
Для такого висновку достатньо ознайомитися, наприклад, із
Заявою Російського руху України від 9 липня 2000 р. Про антидемократичні дії уряду України у культурно мовній сфері. Приводом
213
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
для заяви було внесення Кабінетом Міністрів доповнень до раніше затверджених Комплексних заходів з всебічного розвитку
і функціонування української мови. Доповнення були названі
«черговим наступом направа людини і порушенням європейських правових норму культурно мовній сфері. Обурення авторів проекту викликали насамперед передбачені доповненнями перевірки органів державної влади і місцевого самоврядування на предмет використання ними української мови, а також вимога вивчати
її працівниками різних сфер. Тобто, автори заяви хотіли б перешкодити запровадженню стимулів для вивчення мови титульного етносу, тобто ізоляцію від неї русофонів. Так само Російським рухом засуджувалися наміри привести мережу дитячих садків
і шкіл у відповідність з національним складом населення, надати додаткову підтримку українським театрам, інші заходи. Націй основі державна мовна політика України була оцінена як антидемократична і етнократична, русофобська, як така, що перешкоджає
поширенню в країні європейських правових норм, санкціонує
розгул націонал шовінізму, веде до нагнітання міжнаціональної
нетерпимості і порушення міжетнічної рівноваги у суспільстві
30
У 2007 р. учасники Міжнародної науково практичної конференції Російська мова у полікультурному світі, організована Російським рухом в Україні (доволі символічна і знакова корекція назви — авт.) звернулися до прем’єр міністра В.Януковича тепер уже з невдоволенням порядком ратифікації Україною у 2003 р.
Європейської хартії регіональних мов або мов меншин на тій підставі, що повторна ратифікація була проведена зі скороченням праві свобод громадян. При цьому прикладів такого скорочення у зверненні не було наведено, не говорячи проте, що, ратифікуючи Хартію, до переліку мов, що підпадають під її дію, було внесено і російську, хоча вона і не належать до мов, які перебувають на межі зникнення ідо яких Хартія застосовується у європейських країнах.
У резолюції конференції знову стан правового захисту російської мови і російськомовних громадян в Україні, створення правових основ культурно мовного простору, необхідність утвердження російської мови як другої державної, визнання росіян України державоутворюючим етносом були названі серед найбільш значущих проблем. Крім того, конференція закликала органи державної влади, громадські і політичні організації всебічно протидіяти спробам ревізії тексту Європейської хартії регіональних мов або
214
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
мов меншині не допустити тотальної українізації, здійснюваної
адміністративними методами
32
Антагоністичний характер полеміки між націонал державниками і борцями замовний статус кво, на наш погляд, можна вважати проявом сутнісної кризи концепції беззастережного пріоритету
індивідуальних прав над колективними. Вона досить популярна у Західних країнах, де в ній бачать запоруку від диктату національного колективу над особистістю, чим особливо відзначалися тоталітарні режими. Але заперечення концепції пріоритету колективних прав відбулося, схоже, у вигляді крайності — дзеркальним наданням пріоритету іншому виду права. В результаті з дискусійна тему забезпечення прав людини, у т.ч. мовних, зникли міркування на тему паритетності обох видів права — колективного та індивідуального. Як наслідок, в Україні учасники мовної полеміки вважають справедливою тільки власну позицію, навіть не припускаючи можливості хоч якоюсь мірою стати на місце візаві і постаратися зрозуміти його проблеми. Мовна полеміка явно позначена небажанням сторін дійти компромісної моделі мовної сфери України на основі паритету потреб та інтересів, які разом з моральними нормами втілюються управі. Крім того, принцип пріоритетності індивідуального права змушує кожну зі сторін застосовувати риторику,
яка апелює доправ так званого пересічного україно або русофона.
Та оскільки умовній проблемі зосереджені і потреби великих груп україно та російськомовного населення, і потреба титульного етносу у відродженні своєї ідентичності, у т.ч. мовної, то одночасно ця риторика супроводжується апеляцією ідо групових прав. Тим самим обидві сторони однаково спираються на два види права, які,
якщо визнавати не їх паритетність, а пріоритет одного над іншим,
мають вважатися непоєднуваними. В результаті вибір концепції,
на якій ґрунтується аргументація, визначається зазвичай конкретним ситуативним випадком, а також політико ідеологічними уподобаннями тієї або іншої сторони дискусії.
Суперечку сторін на тему зв’язку між мовою та державністю,
демократією, правом можна все ж таки вважати раціоналістичною, тобто опертою на юридичну логіку, що рано чи пізно може завершитися компромісним узгодженням позицій. Однак такій теоретичній перспективі суттєво перешкоджає ідеологізація проблеми методами застосування аргументів емоційно психологічного характеру. Такого роду аргументи привабливі тим, що слугують ефективним засобом мобілізації своїх мовних груп.
215
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
Серед такого роду аргументів — апеляція доісторичної справедливості, зміст якої полягає утому, що дискримінована уми нулому мова тепер має право напевне відшкодування. Оскільки такою дискримінованою мовою була українська, то цілком логічним є те, що тему компенсації за історичні утиски порушують націонал державники, вимагаючи змінити мовний статус кво.
У апеляціях доісторичної долі української мови також можна виокремити поміркованих і радикалів. Яскравим представником першої групи є І.Дзюба. У своїх публікаціях та прилюдних виступах він постійно нагадує, що нинішня мовна ситуація в Україні творилася на жертвах, на крові. Тема історичних утисків української мови є для відомого літератора надто важливою.
Він вважає парадоксом, що сьогодні, в незалежній Україні, дедалі частіше й наполегливіше лунають голоси — окремих політичних діячів, специфічних громадських організацій, органів преси
і навіть людей з науковими ступенями — проте, що ніяких переслідувань чи обмежень українська мова ніколи не зазнавала.
В одних випадках це невігластво, в других — цинізму третіх свідома політична пропаганда, мета якої вщепити суспільству думку про нормальність реальності, зняти її історичну, соціокультурну і моральну оцінку. Тому, на мій погляд, важливого значення набувають дослідження історії хвороби, публікація відповідних документів, широке інформування громадськості про дію механізмів витіснення української мови та культури, — а це сприятиме формуванню захисних реакцій»
34
Слід сказати, що інформування громадськості на цю тему постійно здійснюється у засобах масової інформації, щоправда, зріз ним ступенем поміркованості та радикалізму. Таку публікаціях про мету політизації мовного питання і періодичної реанімації
гасла надання російській мові статусу другої державної найчастіше відзначається, що все це є наслідком багатовікового відчуження від української мови її носіїв, і в цьому можна лише віддати належне надзвичайній старанності режимів, їхній ретельності і послідовності, з якими вирубувалося українське коріння, частиною якого є й мова. Врешті решт вони досягли свого. А результатне примусив себе довго чекати»
35
Публіцисти націонал державницького спрямування формують у населення знання про справжні причини аутсайдерської позиції
української мови Той, кому відомі ці страхітливі незліченні факти наруги колонізаторів над українською мовою, ніколи не пого
216
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
диться з облудною, фальшивою думкою деяких українофобів невігласів проте, нібито так склалося, так сталося, що українці добровільно відмовилися від своєї мови і вирішили, роблячи приємність старшому брату, говорити чужою загальнозрозумілою і всіма шанованою. У таке може повірити тільки нерозумна, неосвічена людина — істота, що взагалі нездатна розуміти мову як явище особливе, нескінченно багатогранне за своєю соціально психологічною сутністю»
36
Історичні аргументи періодично використовуються задля відродження інтересу етнічних українців дорідної мови, формуючи у тих з них, хто є русофонами, почуття провини за свій вибір:
«Етноперевертні нездатні до конструктивної громадянської активності, не годні розбудовувати справедливе й демократичне суспільство, відкриту досвіту націю. Вони можуть хіба що продавати себе занизьку ціну чужій державі, працюючи як тяглова сила,
і тішитися тим, що мають більший шмат хліба, ніж їхні співвітчизники, які тримаються своєї — хоч і знедоленої, та все ж рідної землі. Вияви національної самозневаги, холопської психології загрожують існуванню нації. Тільки в лоні рідної культури можливий розвиток самосвідомості, національної самоповаги, конструктивного націє і державотворення. Тільки національно свідомі,
духовно багаті люди здатні стати володарями своєї долі, своєї держави й завдяки цьому жити повноцінним духовним і матеріальним життям… Як свідчить історія, не може бути шанованою ніким і ніколи — жодна з тиху світі націй, яка не поважає саму себе. Атому нам треба нарешті відчути всю безглуздість небаченого в цивілізованому світі явища — ненависті до свого, насміху над рідною мовою своїх батьків, прадідів. Тільки перевертні здатні бути байдужими доісторії свого народу й уважати героями найзло бивіших ворогів та руйнівників своєї нації»
37
Історична доля української мови використовується також як аргумент для обґрунтування мовної політики держави. Насамперед, вона доводить необхідність надання преференцій для раніше дискримінованої мови. Інколи такі вимоги виголошуються з радикальною інтонацією на кшталт того, що треба негайно компенсувати завдані споконвічному голосу української землі утиски й приниження, повернути мову Т.Шевченка в ті сфери, які належать їй по праву, але звідки її було грубо витіснено чужинцями,
котрі не засвоїли святого правила цивілізації «наслідуй говірку краю, якщо прийшов туди з добром і миром»
38
217
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
Ідея преференцій для української мови висловлюється поміркованою частиною націонал державників, з одного боку, в надії
викликати в опонентів емпатію, тобто співчуття до українського етносу, для якого мовний розкол є історичною трагедією, аз другого переконати у справедливості преференційного підходу до української мови. Так, І.Дзюба переконаний, що треба компенсувати втрати, яких зазнала українська культура, треба підтримати українську культуру, треба підтримати українську мову. Звинувачення на свою адресу, що його виступи на захист української
мови є виступами проти російської мови, він оцінює як недобросовісну фальсифікацію опонентів
39
У той же час, оцінюючи мовну реальність, якою вона історично склалася, І.Дзюба слушно попереджає про небезпеку її консервації заради прагматичного інтересу комфортно налаштованих груп Цей видимо простий і зрозумілий підхід насправді є принципово конфронтаційним і принципово безперспективним адже не всяка реальність є розумною і морально легітимною, аз цією реальністю багато українців — власне, всі українці, які зберегли свою національну і мовну ідентичність, ніколи не погодяться»
40
Але притому він попереджає і тих, хто використовує історичні
аргументи для закликів до держави рішуче змінити ситуацію і забезпечити домінування української мови За всієї виправданості
і невідкличності цієї мети, засоби, що випливають з такого романтично волюнтаристського підходу, здаються, по перше, малопродуктивними з огляду на принципову обмеженість адміністративних можливостей нетоталітарної держави по друге, морально
і психологічно небездоганними по третє, також здатними провокувати конфронтаційність, з огляду на непоступливість частини так званого російськомовного населення, підігріту відповідною пропагандою всередині України й ззовні. Подолання історичних наслідків несправедливості до української мови І.Дзюба бачить
«у поступовому створенні об’єктивних обставин, які робитимуть українську мову потрібною і престижною для всіх, а українську культуру привабливою і конкурентоспроможною на всіх рівнях»
42
Варто зазначити, що саме поміркований підхід застосовується політиками націонал державницького спрямування у посиланнях на історію для обґрунтування преференційної підтримки української мови. Такий підхід продемонстрував, зокрема, В.Ющенко ще коли тільки починав шлях до президентства. Вказуючи на факти порушення прав українофонів, він у той же час зазначив З іншого
218
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
боку, не можна погодитися з тими, хто заперечує право російської мови на суттєву присутність в Україні. Історичний компроміс двохосновних мовних спільнот України полягає втому, що ми, ук раїнофони, визнаємо, що російська мова для нашого суспільства явище більше, ніж мова національної меншини чи сусідньої держави. А русофони мають погодитися з тим, що українська мова,
переслідувана впродовж століть, має право на так звану позитивну дискримінацію — тобто компенсаційно пільговий пакет. Трьохсотрічні гоніння на нашу мову і багатовікова русифікація дають нам право на пільгові економічні умови для україномовного інформаційного та шоу бізнесового продукту»
43
Наполягання націонал державників на позитивній дискримінації української мови зумовлені побоюваннями щодо її подальшої
долі, а отже, і щодо спроможності українського етносу до виживання. Приміром, В.Ющенко, готуючись до президентських перегонів,
висловлювався, що українське слово стоїть перед колосальною загрозою. Адже для влади (малася на увазі влада часів Л.Кучми —
авт
.) воно не виглядає як цінність. Якщо ми втратимо українське слово, то втратимо українську культуру в найширшому значенні
цього слова. Пізніше, під час президентської кампанії автори вже згадуваного листа дванадцяти залякували виборців тим, що в разі перемоги В.Януковича російська мова остаточно витіснить
«першу державну на всі можливі узбіччя та маргінеси»
45
Публікації та публічні виступи журналістів, публіцистів та громадських діячів пройняті ще більшим страхом за майбутнє української мови. Постулюючи, що без своєї мови, своєї самобутньої
культури немає народу, що, не маючи середовища свого побутування, мова гине, вони непохитні у запереченні будь яких правових актів, якими російській мові міг би бути наданий той або інший статус, крім мови національної меншини, оскільки їх ухвалення привело б до руйнування такого середовища Або ми відстоїмо право і можливість розвитку української мови, або, втративши мову,
ми втрачаємо себе як народ. Подібного роду законопроекти оцінюються як план антиукраїнських сил на перспективу, з тим щоб
«вивести з ужитку українську мову»
46
Такого роду побоювання не зникли і після приходу В.Ющенка на президентську посаду. Вже на початку 2005 р. україномовні
літератори провели круглий стіл на тему Чому і від кого треба захищати українську мову, лейтмотивом якого була думка, що запровадження російської мови другою державною призведе до


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   38


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал