ІМ. І. Ф. Кураса мовна ситуація в україні: між конфліктом І консенсусом




Сторінка2/38
Дата конвертації01.01.2017
Розмір2.82 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   38
13
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
щодо розвитку шкільництва та викладання рідною мовою. У деяких вузах було відкрито українознавчі кафедри. Однак навіть
«ліберальний» царський маніфест 17 жовтня 1905 р. і «Тимчасові
правила про періодичну пресу від 24 листопада того самого року не змінили ситуацію. Емський указ офіційно не був скасований,
посадовців переслідували за вживання української мови і передплату українських видань, уможливлених згаданим маніфестом. Після 1907 року українці набули більшої можливості видавати твори, журнали і газети українською мовою. Вже 1908 р. заборона Сенатом діяльності Полтавської Просвіти ознаменувала початок нового туру антиукраїнських акцій. 2 лютого 1910 року Міністерство внутрішніх справ видало циркуляр, яким губернаторам наказувалося перешкоджати заснуванню українських і єврейських товариств, незалежно від того, яку мету вони перед собою ставлять. На початку 1911 р. згадане міністерство у доповіді Сенатові
підкреслило, що метою державної політики є недопущення національного відродження українців
5
Закриття реґіональних Просвіт, заборона урочистостей (як,
наприклад, скандальна заборона відзначення у 1911 р. 50 річчя смерті Тараса Шевченка) — такими були прояви антиукраїнської політики. З початком Першої світової війни утиски української мови були продовжені. Загалом між 1798 і 1916 р. включно в Російській імперії було видано 3 214 найменувань україномовних книжок і брошур. Майже дві третини з них були надруковані після революції 1905 р.
Цензурні закони утримували при цьому україномовні публікації
в межах белетристики близько трьох чвертей усіх видань, що з’явилися до 1917 року, належали до цієї категорії
6
Лютнева революція 1917 року кардинально змінила окреслену вище ситуацію. Її зазвичай (і дотепер) описують, за дефініцією
Вадима Скуратовського, як своєрідний кадастр, каталог, номенклатуру національного болю, травм, недуг, шоків, нарешті, марних ілюзій і потому тяжких розчарувань, завданих Україні її могутнім сусідом
7
2. Мова за умов українізації в УНР і УСРР (1917–1933)
Виникнення Української Центральної Ради (УЦР), а згодом
і Української Народної Республіки (УНР, відкрило нові можливості для зміни статусу української мови. Хоча формально вона
14
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
не набула статусу державної, але нею писалися всі державні та урядові акти. 7 березня 1918 року був виданий циркуляр Ради Народних Міністрів губернським і повітовим комісарам про застосування української мови. Він вимагав перекласти українською мовою ті постанови Тимчасового уряду, що не були скасовані урядом УНР, і наголошував Всякі написи і вивіски повинні бути негайно зробленими на українській мові… Винуваті в невиконанні будуть усуватися з посаді віддаватися під суд»
8
Історія відвела УЦР не так багато часу, але ситуація не змінилася кардинально із постанням гетьманату Павла Скоропадського.
Українською мовою друкувався Державний вісник, видавалися закони тощо. Відчутною стала українізація книговидавничої
справи. Всього у 1917–1918 р. з’явилася 1 831 назва україномовних книжок загальним накладом 16,2 мільйона примірників, що становило 70% усієї книжкової продукції
9
Проте і в короткий час існування гетьманату проявилася задавнена тенденція. Її виразно сформулював у своїй записці до прем’єр міністра Федора Лизогуба у вересні 1918 року правник,
педагог, письменник (за гетьманату — член Державного сенату)
Сергій Шелухін. Він констатував, що з деякого часу проти української мови почалися всякі підкопи, як проти відомої національної ознаки української державної самостійности і окремішности од Росії. Не можна не завважити, що похід проти української мови зростає одночасно зростом походу проти української державності. До учасників цього походу Шелухін відносив більшовиків, а також російських централістів, шовіністів, русифікаторів,
тих, хто прагне знищити українську державність і утворити знову ними ж розваляну єдину неділиму Росію з поневоленням України. За таких умов, вважає він, безперечно треба видати закон проте, що в українській державі державна мова українська
і тільки одна українська»
11
Події того самого 1918 року продемонстрували, якій мові насправді міг би бути наданий пріоритет, коли б гетьманська Україна проіснувала довше. 14 листопада 1918 р. з’явилася грамота
Скоропадського, яка дістала назву федераційної. Нею проголошувався курс на входження України у всеросійську федерацію,
що, по суті, означало зречення від державної незалежності, а відтак і від усіх її неодмінних атрибутів, включно змовою Спроба відродити УНР під проводом Директорії зазнала краху.
Аналізуючи її, Микита Шаповал визначав як головну причину
15
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
поразки відсутність кваліфікованих українських кадрів в усіх галузях державницької, освітньої та військової роботи. При цьому слово український для нього, як точно зауважив Мирослав
Попович, означало етнічно український, не лише україномовний, ай орієнтований політично на самостійність України
13
УНР зазнала поразки, але самим фактом свого існування вона демонструвала прагнення українців до державності. Цього не змогли проіґнорувати більшовицькі лідери, які пішли на створення формально суверенної УСРР/УРСР. Вони запровадили політику
«коренізації», а відтак і українізації, за якої мовне питання неминуче мало постати знов.
Розпочалася ця політика офіційно з ХІІ з’їзду РКП(б) у квітні року. Її основним завданням було вкорінення влади на місцях, підготовка, виховання і висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів у формуванні партійно державного апарату. Для неросійських народів тодішнього СРСР коренізація на практиці означала дерусифікацію, вивільнення різніпланових можливостей представників того або іншого народу. Організація мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, газеті журналів,
книговидавничої справи мовами корінних національностей — це лише деякі ключові проблеми, що їх належало тепер вирішувати за офіційної державної підтримки на місцях. КП(б)У здійснювала цю політику двома напрямами, додержуючись лінії на українізацію і одночасно на максимальне сприяння розвиткові національних меншостей. Практично цю лінію реалізував, насамперед, наркомат освіти УСРР.
Незважаючи нате, що українізація була неоднозначним
і доволі специфічним явищем, вона була сприйнята представниками інтеліґенції. Зрозуміло, в першу чергу прокомуністично налаштованими, але також і тими, які прагнули в рамках тодішньої
державності підтримувати національні традиції. Невипадково завдяки зусиллям таких діячів, як академік Михайло Грушевський (він повернувся в Україну у березні 1924 року) та інших,
історичний і культурний процеси в Україні почали розглядатись як такі, що розвивалися поряд з історією Росії, а не як регіональний варіант останньої. Попри всі труднощі цієї доби, ми бачимо в ній справжнє громадянське суспільство (інша річ, в совєтській державі воно немало жодного шансу на виживання) — суспільство, засноване на
16
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
справді патріотичному, україноцентричному консенсусі, де формальна ідеологія підпорядкована ширшому усвідомленню національних завдань...»
14
Не варто переоцінювати наслідки офіційно започаткованої
«українізації», але не слід водночас ігнорувати її здобутки, до яких можна віднести розвиток мистецтв, особливо літератури, театру,
музики, кінематографу, поширення писемності та освіти всіх рівнів, утворення профільних установ з вивчення гуманітарних,
природничих та технічних наук. З кінця 1921 р. почав працювати
Інститут української наукової мови (ІУНМ). У 1920 х р. інститутом було підготовлено 15 термінологічних словників із різних галузей науки. У 1925 р. за сталінською рекомендацією ЦК КП(б)У очолив
Лазар Каганович, який з притаманним йому адміністративним тиском взявся українізувати партійно державні кадри, оскільки саме такою була лінія Москви. Слід визнати, що під час перебування Кагановича націй посаді у справі українізації було досягнуто помітних зрушень. Якщо у 1924 р. тираж усіх українських газет дорівнював 90 тис, то у 1927 р. — 500 тис. примірників
15
У 1929 році в УСРР виходило 54 українські газети (20 російських
і 11 мовами національних меншин. Українські газети становили загального накладу
16
Підтримка Кагановичем українізації була мотивована винятково вимогою Сталіна забезпечити йому підтримку української
компартії у боротьбі з його опонентами. Тобто українізація, по суті, була тактичним тимчасовим маневром, а нестратегічним курсом, що засвідчила критика збоку Сталіна наркома освіти
УСРР у 1924–1927 рр., послідовного адепта українізації Олександра Шумського. Він звинувачувався утому, що уособлював
«націонал ухильництво», плутав українізацію апарату партійних та інших органів з українізацією пролетаріату, а також утому, що не бачив тіньових сторін руху за українську культуру
17
Боротьба проти націонал ухильництва» була закономірною фазою у відході від політики коренізації. Поступово кампанія цькування української інтелігенції переростає у терор проти неї.
З 1930 року, навесні якого відбувся процес «СВУ» (вже на цьому процесі були обвинувачені співробітники ВУАН, а також Інституту української наукової мови — ІУНМ, комісії Словника живої мови, можна говорити про ще офіційно недекларований,
але цілком зрозумілий повороту політиці українізації. Влада
17
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
починає вбачати у її прибічниках «п’яту колону. Проте навіть усунення Олександра Шумського з посади наркома освіти не призвело до повної русифікації, оскільки українізація вже встигла змінити співвідношення сил між комуністичним режимом і українським національним рухом. Важливий етап мовної політики пов’язаний з діяльністю наркома освіти УСРР у 1927–1933 рр. — одного з найвідоміших лідерів українського націонал більшовизму Миколи Скрипника,
який виступав активним захисником української культури, вірячи у можливість синтезу просякнутих інтернаціоналізмом комуністичних ідей з національним відродженням
18
Він, твердо обстоюючи власну позицію, проявив надзвичайну активність уході підготовки та видання українського правопису,
який був затверджений постановою Раднаркому УСРР від 4 вересня р. і під назвою «скрипниківського» діяв до 1933 р.,
тобто до року загибелі його ініціатора. Нарком освіти УСРР постійно викликав роздратування центру своєю увагою до українців за межами України. Його стараннями вдалося на території Російської Федерації створити близько 500 українських шкіл та 2 технічні
вузи (хоча в цьому було чимало формалізму і, безперечно, спротиву. Гостро відреагував він на збірник «Власть советов за 10 лет»,
що вийшов друком у Ленінграді у 1927 р. Скрипник наполягав на тому, що українська література й мистецтво мають не менші
успіхи, ніж російські. Можна було б наводити й деякі інші приклади, що підтверджують для Скрипника не було сумніву в тому,
що Україна повинна і в змозі мати свою власну мову, літературу,
мистецтво не гірші відмов, літератури й мистецтва інших народів.
Радикальна зміна партійної лінії на коренізацію відбулася між XVI (1930) і Х (1934) з’їздами ВКП(б). Протягом рр. у всіх неросійських республіках було розгорнуто чистку місцевих комуністів і безпартійної інтеліґенції, знищено значну частину кадрів, які виховувалися під час «коренізації»,
санкціоновано боротьбу з різного роду національними ухилами»
та проявами буржуазного націоналізму. В Україні тепер Сталін недовіряв не лише окремим керівникам (скажімо, він критикував Станіслава Косіора, який очолював ЦК КП(б)У з 1928 року),
а й цілій партійній організації УСРР загалом. Це засвідчив його лист до Кагановича, написаний 11 серпня 1932 р. У ньому Сталін вказував на погану роботу партійних і державних працівників,
незадовільну роботу ҐПУ УСРР у боротьбі із «контрреволюцією».
18
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
Однак унікальним у цьому листі було не те, що він з недовірою поставився до українського селянства. Безпрецедентним було те,
що Сталін поставив під сумнів лояльність всієї партійної організації України, в якій, за його твердженням, домінували петлюрівці і аґенти Пілсудського
19
Це був виразний антиукраїнський сигнал. Зрозуміло, евфемізми щодо справжньої фортеці і зразкової республіки мали перетворитися на низку політичних і господарських заходів. Їх комбінація мала наметі) вичавити з України максимальну кількість хліба (що мотивувалося потребами модернізації і необхідністю годувати міста) здійснити репресивну чистку всіх суспільних сфер (що мотивувалося засиллям латентних українських націоналістів»
та інших ворогів).
Невипадково в Україні голод перетворився не лишена інструмент терору, ай на інструмент національної політики. 14 грудня р. Сталін разом з Молотовим підписав постанову ЦК ВКП(б)
і Раднаркому СРСР у зв’язку з проведенням хлібозаготівель. Цей документ, крім іншого, вимагав правильного проведення українізації в Україні і за її межами, в регіонах, де компактно проживали українці. Документ також містив категоричну вимогу боротися з петлюрівськими й іншими «контрреволюційними»
елементами
20
Це означало не тільки кінець хоча і контрольованої, але все таки українізації. Це була вирішальна фаза приборкування
«українізованої» самими більшовиками України, ліквідація того
«націоналістичного» потенціалу, який вже ніколи не повинен був відродитися. Ось чому сам голоді брехливі версії про його винуватців стали для сталінського режиму бажаним і конкретним приводом для зміни лінії в національному питанні, для могутніх репресивних кампаній, що згодом органічно вписалися в єжовський
«великий терор 1936–1938 рр.
21
Усе це вплинуло і на мовну політику, зокрема, призвело до «сталінізації» української мови.
3. «Контрукраїнізація» (1933–1941)
Важливим етапом умовній політиці стало зняття Миколи
Скрипника з посади наркома освіти УСРР у лютого 1933 р. На його місце був призначений Володимир Затонський, який невдовзі став членом політбюро ЦК КП(б)У. Першим заступником наркома
19
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
освіти було призначено Андрія Хвилю, відомого по боротьбі з націонал ухильниками усередині х років. З 6 квітня почала діяти очолювана ним комісія для перевірки стану на мовному фронті. 24 квітня 1933 року Хвиля надіслав до Політбюро ЦК КП(б)У доповідну записку з питань мовознавства, в якій Скрипника було звинувачено у сприянні буржуазно націоналістичній лінії у питаннях створення української наукової термінології. Згодом журнал Більшовик України вмістив велику статтю
Хвилі Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті. Основним її пафосом стало обвинувачення в нібито свідомо насаджуваному протиставленні української мови російській.
Ця відверто погромна публікація містила наступні висновки
«1. На мовному фронті ми маємо проведену націоналістичними українськими елементами шкідницьку роботу. Ця робота йшла по лінії відгороджування української мови від російської мови, відгороджування термінології, спрямування української термінології на буржуазно націоналістичничні шляхи. В Українському правописі, особливо 3 й розділ, це відгороджування української мови, термінології від російської мови продовжено вже в правописній формі та при запозиченні чужоземних слів. Проти цієї роботи Наркомос України не вів будь якої боротьби, а навпаки, сприяв цьому. Отже, потрібно:
а) припинити негайно видання всіх словників,
б) переглянути словники і всю термінологію,
в) провести уніфікацію технічної термінології з тою термінологією, що є в Радянському Союзі і вживана й на Україні,
г) переглянути кадри на мовному фронті і вигнати з цього фронту буржуазно націоналістичні елементи,
д) переглянути український правопис,
е) змінити настанову щодо мовного оформлення УРЕ,
ж) видати спеціального документа, який би всі ці питання всебічно охопив і забезпечив цілковитий дальший розвиток української радянської культури на мовному фронті дійсно більшовицькими шляхами, так як цьому вчив нас Ленін, як цьому вчить нас тов. Сталін»
22
Наслідком цих інвектив стало створення спеціальних груп, що мали переглядати заборонені термінологічні словники і заміняти
20
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
націоналістичні терміни інтернаціональними. Результатом цих мовних ревізій стала низка виданих уроках термінологічних бюлетенів, що визначили нові засади українського термінотворення на весь наступний радянський період. Авторитарно впроваджена зміна низки інших норм Харківського правопису загрожувала розвитку української літературної мови як незалежного мовного утворення
23
Проте йшлося не лише про саму мову, ай про її носіїв. 27 червня року у Харківському будинку працівників освіти відбулися збори. З промовою Стан на мовному фронті виступив Хвиля.
«Протягом кількох років, — говорилося, зокрема, у доповіді, Інститут наукової мови при ВУАН провадив свою корисну для петлюрівців і шкідливу для українських робітників і селян контрреволюційну роботу. А наш Наркомос не тільки не викрив шкідництва, а навпаки — потурав шкідницьким елементам прикриватися його виступами в питаннях мовознавства»
24
Скрипник зрозумів, що його загнали у глухий кута тому липня 1933 р, коли на політбюро ЦК КП(б)У почалося обговорення його листа, пішов із засідання і застрелився у своєму робочому кабінеті. Це був знаковий акту контексті згортання політики
«коренізації» (а відтак українізації. Це, зокрема, засвідчила робота об’єднаного пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У, що відбувся листопада 1933 р. Цей пленум ставне тільки апофеозом політичної кампанії проти «скрипниківщини», ай однозначно констатував в резолюції, що вданий момент головна небезпека
є місцевий український націоналізм, що поєднується з імперіалістичними інтервентами»
25
Об’єктом атаки під час проведення кампанії боротьби із скрип никівщиною» став насамперед наркомат освіти та вся система культури, освіти та науки. Протягом лише 1933 р. в обласних управліннях народної освіти за політичними мотивами замінено керівництва, у районних — 90%. Всі вони були піддані
різним формам репресій. 4 тисячі вчителів були увільнені із шкіл
України як класово ворожі елементи. Розширювалася мережа російських шкіл і класів. З 29 директорів педагогічних вузів звільнили 18, роботу втратили також 210 викладачів
26
За неповними підрахунками лише за період з грудня 1932 по травень 1937 р. було репресовано 71 українського письменника
27
Загалом під час сталінських беззаконь піддано репресіям близько письменників, які жили і працювали в Україні. Нагадаємо,
21
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
що в цілому у 1920–1950 рр. в СРСР репресій зазнали 2000 літераторів, близько 1500 з них загинули у тюрмах і таборах, такі не дочекавшись свободи
29
Справа не обмежилася лише сферою освіти. Як уже було зазначено, у 1933 р. було прийнято новий Український правопис. Це прийняття супроводжувалося пошуками націоналістів у Інституті
мовознавства при ВУАН (його створили в 1930 році на базі ІУНМ та
інших мовознавчих установ ВУАН), а висновки термінологічних комісій і відповідні резолюції Народного комісаріату освіти УСРР
у 1933–1934 роках забороняли впроваджувати в українську термінологію будь які нові терміни поза посередництвом російської мови. Комісія для перевірки роботи на мовному фронті ухвалила спеціальну резолюцію в питанні термінології. У цьому документі
було визначено правильні методологічні засади укладання ро сійсько українських словників, які полягали у вимозі у жодному разі штучно й тенденційно не обминати спільних для обох мов елементів (слів, зокрема й слів інтернаціонального походження. Резолюції проголошували, що відтепер дотримання правильних методологічних засад діяльності мовознавчих інститутів контролюватиме партійний провід, під керівництвом якого буде переглянуто й перебудовано плани науково дослідної роботи
«на базі глибокого опрацювання і усвідомлення їх у світлі марк систсько ленінської методології, переглянуто склад науково дослідних інститутів, курсів українізаторів, перекладачів, літредакторів та іншого мовно літературного персоналу видавництві очищено його від націоналістичних класово ворожих елементів, посилено політичне виховання мовних робітників»
31
Таке виховання продовжилось і після того, яку січні 1938 р.
в Україні на заміну репресованому Станіславу Косіору з’явився новий лідер КП(б)У — Микита Хрущов. З його приїздом політика
«коренізації» зійшла нанівець. Зокрема, постановою політбюро
ЦК КП(б)У від 10 квітня 1938 року Про реорганізацію національних шкіл на Україні такі школи та інші навчальні заклади мовами національних меншин ліквідувалися, а учнів переводили в школи з українською і російською мовами навчання
32
Провину за шкідництво у сфері народної освіти було покладено насамперед на колишнього наркома освіти В. Затонського,
заарештованого у листопаді 1937 р, та на апарат наркомату, а також на колишнього Голову Раднаркому УСРР/УРСР Панаса Люб ченка, який покінчив життя самогубством у серпні 1937 р.
22
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
Масштаби антиукраїнського терору виразно засвідчує той факт,
що уже в другій половині 1930 х рр. молоде покоління українців було майже цілком позбавлене навчальної літератури з української мови. Були заборонені і шкільні підручники і посібники для вищої школи. Внаслідок цього студенти філологічних факультетів залишилися без будь яких посібників як з історії української мови, такі з сучасної літературної мови 20 квітня 1938 року було ухвалено спільну постанову Раднар кому СРСР і ЦК КП(б)У Про обов’язкове вивчення російської
мови в неросійських школах України. Ця постанова виникла у розвиток рішення Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) Про обов’яз кове вивчення російської мови у школах національних республік
і областей. 8 травня 1938 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення Про складання нового українського правопису, у жовтні р. розглядалося питання про роботу реорганізованих національних шкіл, а у квітні 1940 р. спеціальною постановою регулювалося викладання російської мови у національних школах
УРСР
36
. Характерно, що на черговому, XV з’їзді КП(б)У уроці ані у доповіді Хрущова, ані у виступах делегатів не згадуватимуться навіть самі терміни коренізація і українізація. Після розгрому мовознавчих інституцій, що плідно працювали з 1920 х рр., фізичного знищення або довготривалого ув’язнення мовознавців, заборони створених у ті роки лексикографічних,
термінологічних та інших праць як ворожих і націоналістичних партійно державне керівництво запровадило в УСРР/УРСР
вироблену у Москві мовну політику. Вона, хоч із тимчасовими послабленнями, лишалася чинною до кінцях років. Тоді
ж було усталено ідеологічну базу діяльності інституцій, призначених для відстежування і спрямовування мовних процесів.
Напрям мовознавчих досліджень в УРСР надалі мали визначати такі головні постулати теза про «благотворність» впливу російської мови на українську, потребу зближення двох братніх мові гармонійність українсько російської двомовності теза про необхідність формування спільного лексичного фонду мовна родів СРСР вимога широкого впровадження інтернаціоналізмів.
При цьому всі три постулати було підпорядковано завданню уніфікації національних мов за російським зразком, оскільки в процесах формування спільного лексичного фонду мов народів СРСР
і запозичення з інших мов роль мови посередника відводилася російській
37
23
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
Змінилася ситуація і у книговидавничій справі. У 1930 році
українською мовою було видано 6 394 назви, у 1933 — 3 у 1937 — 2 566, у 1938 — 2 159, у 1939 — 1 895 38
. Поза сумнівом,
у цій ситуації першорядну роль відігравала політика, спрямована на підрив ролі української мовив житті суспільства. Протез іншого боку, як зауважує Юрій Шевельов, це відбивало певні настрої
серед україномовної частини населення люди вважали непрактичним триматися мови, комунікативні функції якої дедалі вужчали, соціальний престиж якої невпинно падав
39


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   38


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал