ІМ. І. Ф. Кураса мовна ситуація в україні: між конфліктом І консенсусом



Pdf просмотр
Сторінка19/38
Дата конвертації01.01.2017
Розмір2.82 Kb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   38
199
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
Прикметно, що Хартія насправді дає можливість державам учасникам на свій розсуд визначати режими захисту конкретних міноритарних мов, тих, яких обере держава. Хартія лише пропонує свої варіанти захисту таких мову всіх сферах життя. У пояснювальній записці до Хартії зазначено, що держава навіть не зобов’язана обирати серед запропонованих варіантів, а може шукати для кожної регіональної або міноритарної мови свої формулювання, які найкраще відповідають стану розвитку цієї мови.
Пояснювальна записка до Хартії допускає навіть варіант ратифікації Хартії без зобов’язань, тобто без вживання заходів захисту щодо жодної мови. Все залежить від наявності міноритарних мовна її території та фінансово економічних можливостей держави.
Україна ж законом про ратифікацію взяла на себе надмірні зобо в’язання щодо захисту мов, якій без того захищені та розвинені.
Є всі підстави стверджувати, що під час ратифікації Хартії
відбулося порушення закону про міжнародні договори у частині
здійснення перекладу з автентичного документа і що зроблено це було з метою визначення мовної політики у потрібному певним політичним силам напрямі. У 2004 р. 46 народних депутатів звернулися до Конституційного Суду України з поданням щодо розгляду закону Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин на предмет конституційності. Депутати апелювали, зокрема, до того, що тогочасна редакція закону про міжнародні
договори однією з обов’язкових вимог до укладення міжнародних договорів передбачає визначення матеріальних та фінансових наслідків такого укладення. Що ж до проекту закону Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин таким фінансово економічним обгрунтуванням він не супроводжувався. Народні депутати наполягали на тому, що з огляду на відсутність на момент голосування офіційних розрахунків щодо необхідних видатків на реалізацію прийнятого закону про ратифікацію
Верховна Рада України не могла передбачити матеріальній фінансові наслідки свого рішення і, таким чином, надала згоду на міжнародно правові зобов’язання України, неадекватні її нинішнім економічним можливостям. Крім того, на думку депутатів,
розгляд законопроекту про ратифікацію і його прийняття відбулися з порушенням регламенту Верховної Ради, згідно з яким відхилений законопроектне може вноситися на тій же або наступній сесії
Верховної Ради України даного скликання. 17 квітня 2003 р. Верховна Рада цей законопроектне підтримала, а 15 травня 2003 р.,
200
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
попри його офіційну відсутність у переліку законопроектів, зареєстрованих на третю сесію парламенту четвертого скликання,
він знову був внесений до порядку денного пленарного засідання.
Однак політично заангажований Конституційний Суд України відхилив подання депутатів на підставі непідвідомчості йому питань, порушених у конституційному поданні. Таким чином, закон про ратифікацію Хартії залишився в силі
8
Найбезпечніше для України, що у прийнятій редакції закон про ратифікацію Хартії відкриває можливості для політичних спекуляцій умовному питанні, якими провокуються нестабільність у країні. Найвиразніший приклад таких спекуляцій — рішення обласних, міських і навіть деяких районних рад про надання російській мові статусу регіональної на їх територіях. По суті, це
є спробою повністю витіснити українську мову з місцевого діловодства. Унаслідок цих спекуляцій політичні сили поділилися на два табори уставленні до мовного питання. Коаліція парламенту п’ятого скликання наполягала на наданні російській мові у той чи
інший спосіб окремого пріоритетного статусу під виглядом регіональної мови. Праві політичні сили, зокрема Наша Україна, наполягали на прийнятті нової, адекватної оригіналу редакції закону про ратифікацію Хартії. Теж саме робили їх опоненти з Партії
регіонів, однак вони не усували існуючих недоліків, а ще більше заплутували автентичний зміст цього міжнародно правового документа. Зокрема, депутат регіонал В. Колесніченко запропонував законопроект Про внесення змін до Закону України Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин».
Не усуваючи основних вищезгаданих проблемних моментів, депутат запропонував внести кілька змін, зокрема, доповнити закон про ратифікацію положенням, за яким залежно від того, наскільки поширеною є та чи інша регіональна мова або мова меншин в межах окремо взятої адміністративно територіальної одиниці, до неї на засадах та в порядку, визначених чинним законодавством,
застосовується загальний або розширений режим Хартії. Тобто цим законопроектом передбачається встановлення двох режимів
(загального та розширеного) дії Європейської хартії і порядку застосування мовна території України. Пропозиція щодо запровадження різних режимів вживання мов може поставити мови меншину нерівне становище. Крім того,
201
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
встановлення та впровадження розширеного режиму Хартії може призвести до звуження сфери вживання української мови як державної. А це не відповідає Ст.1 Хартії, в якій йдеться про те,
що розвиток регіональних мов або мов меншин не повинен перешкоджати офіційним мовам. Крім того, у законопроекті В.Ко лесніченка відсутній механізм або критерії, за якими можна було б визначити території впровадження того чи іншого режиму використання мовна які поширюється дія закону. Тому Головне науково експертне управління Верховної Ради України рекомендувало відхилити цей законопроект.
Нав’язуючи регіональний статус російської мови, окремі політичні сили намагаються фактично надати їй статусу другої державної і тим самим посилити її позиції умовному середовищі, порівняно з українською. За ілюстрацію цього можна взяти проект базового закону промови, зареєстрованого окремими депутатами від усіх трьох партій коаліції парламенту п’ятого скликання. У пояснювальній записці до нього традиційно обґрунтовується необхідність прийняття нової редакції закону застарілістю чинного.
Крім того, необхідність прийняття нового закону обґрунтовується посиланнями на зобов’язання України щодо імплементації Європейської хартії. Автори у пояснювальній записці зазначають, що в їхньому проекті чинний принцип етнічної належності замінюється принципом вільного мовного самовизначення. Мовляв, такий підхід відповідає нормам Хартії, в якій не вживається поняття мова національної меншини, а йдеться про традиційні мови на певній території.
У тексті законопроекту зустрічаємо абсолютно протилежне. Зокрема, Ст. 5 Про регіональні мови повторює хибний перелік 13 мов найбільших національних меншин, на яких поширюється дія закону із яких лише декілька потребують реального захисту. Тобто,
згідно з законопроектом, решта мов опиняються поза полем його дії. Наступне положення вищезгаданої статті передбачає ще один чинник звуження переліку міноритарних мов. Згідно з п. 2 Ст. мова має вважатися регіональною на певній території, якщо кількість осіб відповідної мовної групи, що мешкають націй території,
становить 10 і більше відсотків кількості її населення. Згідно з наступними положеннями цієї статті регіональна мова може використовуватися поряд з державною мовою на відповідній території України в роботі місцевих органів державної влади, органів
Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування,
202
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
застосовуватися і вивчатися в державних і комунальних навчальних закладах, а також використовуватися в інших сферах суспільного життя. Надалі у законі регіональним мовам надається низка преференцій поряд з державною.
Якщо проаналізувати перелік змов, які згідно з цим законопроектом мають шанси потрапити до регіональних, то 10 і більше відсотків кількості населення певної території становлять лише росіяни. Отже, закон автоматично поширюється лишена російську мову. Всі інші можуть бути регіональними умовно, тобто під сумнівом. Таким чином, Хартія через спотворення її суті в українському законі про її ратифікацію стала механізмом просування мови, найбільш поширеної і розвиненої на території України. Хоча насправді вона була спрямована на захист мов, яким загрожує
зникнення. Якби коаліція спромоглася провести подібний законопроект, то за кілька років під визначення міноритарної в загальноєвропейському розумінні потрапила б українська мова. Щоправда, законопроект передбачає надання статусу регіональної іншій мові, навіть якщо кількість її носіїв становить менш як 10 відсотків населення певної території, за рішенням місцевої ради. Однак,
як уже згадувалося, це положення не відповідає Конституції України, оскільки органи місцевої влади не мають повноважень встановлювати порядок застосування мов своїми рішеннями.
Уже згадуваний депутат В. Колесніченко вніс також на розгляд парламенту проект закону Про регіональні мови та мови меншин».
Здебільшого він присвячений процедурі визнання мов регіональними територіальними громадами. Проаналізувавши законопроект,
неважко здогадатися, що він покликаний обслуговувати інтереси деяких корпоративних груп на певних територіях. Проект пропонує визначити суб’єктом визнання мов, які є поширеними у відповідній географічній місцевості, органи місцевого самоврядування. Однак суб’єктом виконання Хартії як міжнародного договору може бути лише держава в цілому. Законодавчі ініціативи (а їх доволі) аналогічного змісту спрямовані на реалізацію Хартії виключно у розумінні їх ініціаторів. На
Хартію посилається навіть проект закону Про надання в Україні
російській мові статусу офіційної, хоча документ немає жодного відношення до офіційних мов. Але з позицій політичних сил, які
всіляко домагаються для російської мови пріоритетного становища, ці законодавчі ініціативи декларуються як розвиток та реалізація Хартії.
203
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
Наразі нагальною юридичною потребою є прийняття нової редакції закону про ратифікацію Хартії після здійснення нового перекладу документа. Це дало б змогу уникнути не лише навмисних перекручень її змісту, ай звичайних помилок. Наприклад, серед регіональних мов, легалізованих нинішнім законом про ратифікацію, названі дві фактично не існуючі мови на території України — грецька та єврейська. Очевидно, йшлося про новогрецьку та іврит. Навіть розробники Хартії здивовані тими політичними наслідками, які має застосування в Україні цього документа:
ці наслідки явно суперечать цілям, викладеним в автентичному тексті. Ситуація з Хартією виявила ще одну проблему — можливість монополізації прийняття рішення з імплементації міжнародного договору одним гравцем за наявної підконтрольної йому більшості у парламенті. Історія з ратифікацією Хартії попереджає
про небезпеку зосередження влади водному політичному центрі,
яке уможливлює зловживання у всіх сферах, а не лише у ратифікації міжнародно правових документів.
1
Закон України Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин 1992 року // Відомості Верховної Ради. — 2000. — №3. С. Рішення КСУ у справі за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України Закону України
«Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин року від 12.07.00 // http://www.ccu.gov.ua/pls/wccu/P000?lang=0 Закон України Про міжнародні договори України // Відомості Верховної Ради. — 2004. — №50. — С. Рамкова конвенція про захист національних меншин // Збірка договорів Ради Європи. — К Парламентське видавництво, 2000. — С 148.
5
Кравченко В, Приходько О.
Хартія не применшує значення державної
мови // http://www.zn.kiev.ua/nn/show/607/54048 6
Марусик Т.
Європейська хартія регіональних мов або поділяй і владарюй Закон України Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин // Відомості Верховної Ради. — 2003. — №30. — С. Ухвала КСУ про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України Закону України Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин від 19.02.04 //
http://www.ccu.gov.ua/pls/wccu/P000?lang=0
204
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України

Розділ 3.
МОВНЕ ПИТАННЯ — ДЖЕРЕЛО ВИКЛИКІВ
І РИЗИКІВ ДЛЯ СУСПІЛЬСТВА І ДЕРЖАВИ
3.1. Мовне та політико ідеологічне протистояння
в Україні причини, чинники, прояви
Найбільш поширений коментарій відносно мовної ситуації в Україні полягає втому, що, по суті, мовної проблеми тут не існує,
що вона штучно порушується і використовується винятково у політичних цілях. Парадоксальність такого коментування полягає
у тому, що і у владних структурах, і в засобах масової інформації,
і в науковому середовищі дискусія з цього питання набула вигляду безкомпромісної полеміки, яка, у свою чергу, має всі ознаки демонстративної фази мовного конфлікту або принаймні впертого протистояння на мовному ґрунті.
Домінування умовному просторі України фактично двох мов української та російської зробило саме їх центральним предметом полеміки, а також розділило її учасників (переважно це представники політичних кіл та інтелектуальної еліти) на групи, що відстоюють ту або іншу модель державної мовної політики. Позиція кожної із груп ґрунтується на певній ідеології державо та націотворення.
Загалом можна погодитися з класифікацією політико ідеологічних груп, які є суб’єктами мовної дискусії, запропонованою в інтернет публікації О.Мишловської. Першу групу вона називає націонал державниками. Кредо цієї групи — Мова — це душа народу і основна ознака держави, тобто мова тотожна державі,
а отже, виживання української держави залежить від «реального»
впровадження української мови у всі сфери державного і суспільного життя. Відповідно мовна гомогенізація суспільства вважається фактором консолідації держави і нації. Авторка правильно відзначає, що саме ця ідеологія стала своєрідною офіційною ідеологією пострадянської української науки й освіти, деяких громадських організацій. До цього можна додати, що саме вона фактично стала основою Ст.10 Конституції України, за якою єдиною державною мовою визначено українську, і саме вона втілювалася в процесі творення державного апарату, системи освіти у вигляді українізації останніх.
205
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
Друга група — прихильники мовного статус кво*, які, за оцінкою авторки публікації, не поділяють основоположних ідей української державності і сприймають першу групу як загрозу собі
2
З нашого боку додамо, що статус кво здебільшого розуміється ними непросто як фактичне домінування російської мови, ай як закріплення цього домінування шляхом надання їй певного правового статусу — державного або принаймні офіційного.
Не дуже переконливо виглядає виокремлення третьої групи,
названої авторкою публікації модерністами, яка, на її думку,
об’єднує прогресивних представників двох перших груп. Скоріше, має йтися про наявність всередині кожної із двох перших груп поміркованого крила, яке або сприяє поширенню української
мови, або зрозумінням ставиться до нього, але виходячи не з ідеї
єдності мови та держави, а керуючись мотивами індивідуальної
двомовності, яка збагачує людину. Представники поміркованої
позиції всередині кожної із груп можуть кожний зі свого боку певною мірою нейтралізувати радикалів і закласти підвалини для формування мовного консенсусу. Поки ж що у суспільній полеміці з мовного питання чітко виокремлюються дві точки зору:
з одного боку, про необхідність наполегливої і незворотної українізації усіх сфер суспільного життя, аз другого — про недопущення примусової українізації і збереження мовної сфери України утому вигляді, як вона склалася історично. Приблизно так само структурують мовну сферу й інші автори.
Так, О.Лановенко відзначає, що нині культура України поділена на дві більш менш рівновеликі складові, або общини, які перебувають у стані жевріючого конфлікту, умови для стрімкого
«розгорання» якого вже наявні. Незначного цілеспрямованого зусилля або навіть випадкового збігу обставину цій ситуації достатньо, щоб довести справу до логічного завершення. Причому,
цілком ймовірно, що можуть відшукатися і власні доброзичливці, здатні навіть винятково заради задоволення власної пихи плеснути бензину вибухонебезпечну суміш біполярного в ет носоціокультурному відношенні суспільства»
4
206
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
* У сучасній українській науковій літературі з мовного питання термін
«статус кво» застосовується удвох значеннях. Перше з них має історико політичний змісті полягає у консервації мовної ситуації, що склалася за
імперських та радянських часів. Друге має суто правовий змісті полягає
у консервації нинішнього мовного законодавства, яке закріплює присутність в Україні тільки однієї державної мови — української. Нами термін статус кво» застосовується у першому значенні.
Наявність саме цих двох складових мовного простору країни підтверджується змістом політико ідеологічних аргументів, що найчастіше лунають у полеміці з мовного питання. Аргументи стосуються таких тем, як взаємозв’язок мови і державності, демократичних і правових засад вирішення мовної проблеми, відновлення історичної справедливості умовній сфері, майбутньої долі
української та російської мови.
Немає нічого несподіваного втому, що ідеологема нероздільності української мови й української держави озвучується насамперед політиками із націонал державницького табору. Типова аргументація цієї ідеологеми містилася, приміром, у виступі голови
Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності
Л.Танюка на парламентських слуханнях Про функціонування української мовив Україні 12 березня 2003 р. В ньому обґрун товувалася безпосередня взаємозалежність ланок неповноцінне функціонування мови титульного етносу — неповноцінне функціонування культури — неповноцінне функціонування держави.
Що ж до державної двомовності, то вона була оцінена як грим,
під яким ховається інша проблема — проблема розбудови чи знищення української держави через знищення культури, мови, інтелекту, через ураження національного менталітету»
5
Не менш рішуче обстоювали ідею нерозривності української
мови та української державності політики націонал державницького спрямування під час нетривалого перебування при владі у 2005 першій половині 2006 рр. Показовою в цьому плані була заява тодішнього віце прем’єра з гуманітарних питань В.Кириленка на прес конференції в Івано Франківську у березні 2006 р Для нас питання державності української мови є принципово важливим.
Державність української мови — це умова подальшого гуманітарного розвитку українського народу і української нації. І ми розглядаємо проблему саме так. Вона вирішена давно. Конституція прийнята уроці. Ніхто не буде в цьому сенсі її міняти. Тому, я думаю, така позиція однозначна, і ми захистимо цю позицію всіма можливими засобами, які є у розпорядженні Української держави»
6
У виступах та публікаціях науковців та громадських діячів взає
мозв’язок між українською етнічною нацією, її мовою та державністю утверджується у ще більш чіткій формі. Відправна точка зору цієї частини інтелектуалів націонал державницького спрямування полягає втому, що орієнтири нашого державотворення потребують украй посутнього коригування в напрямі необхідності
207
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
побудови в Україні національної держави українського народу звід повідними українськими національними пріоритетами в економіці, політиці, культурі, мові, інформаційному просторів усьому. Органічним продовженням цієї тези виступає та, що
«будувати українську Україну, в якій добре всім, хто її населяє,
в якій нікого ні в чому не ущемлено, де господарем політичного,
економічного і духовного простору цієї частини планети виступає титульна — українська нація, — цей означає будувати в нас нормальну, повноцінну державу західноєвропейського зразка»
8
Таким само органічним є перехід від ідеї про невід’ємність української мови і української державності до політичних звинувачень на адресу тих, хто вимагає державної двомовності. Найм’як ші з них формулюються висловлюваннями, що ті, хто порушує
питання про надання російській мові державного статусу, працюють проти української державності, що надання російській мові статусу другої державної може стати приводом для дестабілізації нинішнього міжетнічного миру яку регіоні, такі в Україні
в цілому, що не може бути українського народу без української мови, як не може бути незалежної держави на ім’я Україна з народом, який би називався інакше, ніж український, і розмовляв би мовою іншою — неукраїнською. Бо такий народі така держава повинні тоді називатися інакше. Цілком очевидно, що саме в цьому, у політичному значенні мови як найголовнішого чинника націотворення і державотворення, полягає причина і шаленого тиску на українську мову, і політичних спекуляцій довкола її місця та ролі в реальному житті нашого суспільства»
10
Значно категоричніші звинувачення лунають як затавровуван ня прихильників державної двомовності «п’ятою колоною Кремля, такими, що не хочуть вчити українську державну...мову, бо вони її ненавидять і ненавидять всеукраїнське. Ці перевертні набивають собі відсотки на майбутніх виборах, щоб отримати реванш над ненависною «оранжевой властью» (публікація за червень р. — авт.) і при цьому не думають про єдність нації, єдність держави. Вони розкольники, а, отже, державні злочинці»
11
Висловлені на політичному та публіцистичному рівні звинувачення на адресу адептів державної двомовності у антидержав ницькій діяльності знаходять прихильників на масовому рівні,
про що свідчать виступив обговореннях проблеми, що відбуваються в Інтернеті, у т.ч. на особистих сайтах. Як приклад, можна навести наступний Основною проблемою вже впродовж багатьох
208
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
років тут залишається лише одне — те, що якась частина громадян, здебільшого російськомовних, будучи громадянами України,
і далі вважає себе громадянами давно вже неіснуючої держави Радянського Союзу або немає зовсім нічого проти гіпотетичного об’єднання з Росією в її теперішньому вигляді. Звичайно, для державного будівництва та навіть державної безпеки такий стан речей є якщо незагрозливим, то принаймні цілком неприродним.
Причинами цього може бути достатньо багато факторів, основними з яких, проте, є лише два. Перший — це той, що якась частина
України нібито невпевнена в своєму праві розмовляти російською,
а другий — це те, що вони здебільшого і надалі, без будь яких пояснень, не визнають себе повноцінними громадянами України, особливо навіть не задумуючись над цією проблемою, мовляв, просто так вийшло після розпаду Союзу — і все. Все це разом взяте лише підсилює несприйняття такої їхньої позиції збоку її української центральної та західної частин та ще більше посилює протистояння»
12
Інший зразок звинувачувального жанру мовляв, усіх, хто вигадує проблему утисків прав російськомовного населення, «об’єднує
одне: несприйняття української державності взагалі. І якщо в Україні є розкол, тоне за територіальною ознакою, а за ставленням до української державності. Тобто, більша частина народу вважає
себе громадянами Української держави. А певна частка. не визнала і не визнає державності України І робить все, що може, аби цю державність — правдиво кажучи — знищити. Вони мають паспорти громадян України. Вони використовують ті вигоди і зручності,
що їм забезпечує Українська держава. Вони, пробачте за трюїзм,
споживають продукт, витворений українським суспільством — іде споживають, тут таки і гидять, всіляко шкодячи цій державі постати на ноги, набути самодостатності, самостійно вийти на геополітичний простір і діяти в ньому наступально, енергійно...»
13
Поміркована частина тих, хто пов’язує українську мову та українську державність водне ціле, опікується також проблемою довіри до держави збоку україномовного населення в питанні
її спроможності виконувати свої функції провідника українізації.
Так, одностороння, ато й неправильна оцінка існуючої мовної
ситуації, недостатнє розуміння справжніх причин, що породжували русифікацію населення України у минулому та приводять до подальшого зниження ролі української мови у наш час, надмірна надія на Українську державу, яка зумовлена нерозумінням суті
мовних процесів в Україні і полягає у переконанні, що створення


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   38


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал