ІМ. І. Ф. Кураса мовна ситуація в україні: між конфліктом І консенсусом



Pdf просмотр
Сторінка17/38
Дата конвертації01.01.2017
Розмір2.82 Kb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   38
179
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
Складність проблеми встановлення співвідношення індивідуальних та колективних праву мовній сфері полягає у загрозі абсолютизації однієї зі сторін цього співвідношення за рахунок
ігнорування іншої. Надмірне акцентування на пріоритетних засобах індивідуального волевиявлення може негативно позначитися на реалізації колективних прав. Водночас абсолютизація групових праву мовній сфері, притому, що роль виразників цих прав беруть на себе певні індивіди, також може нести загрозу ігнорування індивідуальних прав та свобод. Значною мірою встановлення зазначеного співвідношення залежить від з’ясування того,
хто виступає носієм групових праву мовній сфері. Хоч як це недивно, але, як свідчить суспільно політична практика в Україні, однією з найскладніших проблем є визначення того, які саме соціальні групи виступають суб’єктами правових відносин умовній сфері. Тут існує дуже багато міфів та викривлень. Станом на сьогодні один з найпоширеніших міфів полягає
у тому, що населення України поділяється на «російсько » та
«україномовних». Звичайно, ці поняття найчастіше вживаються в лексиці державних функціонерів та політичних діячів Росії
щодо інших країн колишнього Союзу РСР. У політичних та громадських колах інших держав, зокрема України, вказані терміни також набули певної популярності, аполітичні діячі часто хизуються захистом прав російськомовного населення тощо. При цьому під російськомовними розуміють не лише росіян, ай представників інших етнічних група також українців, які, зокрема у побуті, віддають перевагу спілкуванню російською мовою. Натомість під україномовними мають на увазі тих громадян, які
віддають перевагу українській мові. Досить часто ці терміни вживаються і в наукових дискусіях.
З цього приводу вважаємо за необхідне зауважити наступне.
Терміни російськомовний та україномовний, на нашу думку, мають ненаукове, а суто політико ідеологічне походження.
Вони увійшли до наукового обігу з політичної лексики і у такій своїй якості спотворюють зміст, який у науці надається поняттю соціалізації. Під останньою розуміють процес впливу соціальних умовна життєдіяльність індивіда з метою включення його як дієздатного суб’єкта в систему суспільних відносин, процес входження людини в суспільство, включення її в соціальні зв’язки, соціальні
групи, внаслідок чого відбувається становлення її соціальності.
Цей процес має подвійний характер. З одного боку, він полягає
180
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
у засвоєнні індивідом соціальних норм, культурних цінностей суспільства, до якого він належить, з іншого — людина сама здатна здійснювати вплив на еволюцію цих нормі цінностей. Як стверджують соціологи, соціалізація може відбуватися за моделлю підкорення або інтересу. Формами соціалізації є, зокрема, соціальна адаптація та інтеріоризація. Так звані «російсько » або україномовність є наслідками певної соціальної політики і, по суті, означають ступінь інтегрованості людини в соціальне середовище, ту роль, яку відіграють російська або українська мовив процесі соціалізації індивідів.
Це додатково підтверджується результатами спостереження замовною ситуацією в окремих етнічних спільнотах. У процесі соціалізації виокремлюють етапи первинної (тобто соціалізація дитини) та вторинної (соціалізація дорослих. Як відомо, у побутів неофіційному спілкуванні люди найчастіше використовують ту мову,якою вони спілкувалися зі своїми батьками, говорячи поетично, мову, якою мати співала дитині колисанки. В науці її називають мовою первинної соціалізації. Багато представників національних меншин з моменту свого народження опиняються і не в «російсько », і не в «україномовному»
середовищі
8
. У своїй родині вони спілкуються мовою своєї національності і лише з часом (з початку шкільного навчання, вступу до
інституту, з початком трудової діяльності, вступом до шлюбу тощо)
вони опановують мову, якою ведеться навчання або якою спілкуються у відповідному колективі. При цьому у батьківській родині
спілкування, як правило, продовжується рідною мовою. Коригування ж мовної ситуації може відбутися у наступному поколінні, якщо,
наприклад, члени нової сім’ї мають різне етнічне походження.
Як підтверджують спостереження, мова вторинної соціалізації
може не збігатися змовою первинної соціалізації. Значною мірою це залежить саме відмовної політики, яку проводить держава,
а також інших суспільних умов, які формують ставлення індивідів до мовної проблематики. Отже, відмінність поняття мови
(первинної, вторинної) соціалізації від понять «російсько », «ук раїнсько » чи якоїсь іншої мовності полягає утому, що перше віддзеркалює процес впливу суспільства на мовну ідентифікацію
індивідів, інтеграції останніх в суспільство, в той час як другі зазначені поняття віддзеркалюють немовби разі назажди дані від народження людини реалії, що не підтверджується науковими дослідженнями та ігнорує процес взаємодії людини та суспільства.
181
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
Часто говорять про властивий українському суспільстві
білінгвізм. Хоча цей термін більш адекватно віддзеркалює суспільну дійсність, його теж не можна сприймати як закладену на об’єк тивному рівні реальність. По перше, явище білінгвізму є реакцією
індивіда на життєві обставини і в разі зміни останніх може цілком трансформуватися або втри (і більше)лінгвізм», або в «мо нолінгвізм». По друге, сумнівним є виокремлення білінгвів як окремої категорії населення. Особливо таке виокремлення важко сприймається щодо молодого покоління громадян України. Якщо серед тієї частини населення, яке пройшло етап первинної та,
частково, вторинної соціалізації за часів СРСР, дійсно, можна виокремити «білінгвів» та «монолінгвів», то серед тих, хто народився в період незалежної України, абсолютна більшість, зокрема й у так званих російськомовних регіонах, є білінгвами. Це
є наслідком м’якого характеру політики українізації, яка проводилася упродовж років незалежності України.
Виходячи з вищесказаного, ми можемо зробити висновок, що колективними суб’єктами правовідносин умовній сфері виступають не так звані «російсько » чи україномовні або «білінгви»,
а етнічні спільноти та суспільство в цілому. Ситуація, коли суб’єк тами правових відносин, а також суб’єктами мовної політики виступають не окремі індивіди, а цілі соціальні групи, вимагає істотного коригування, а точніше, доопрацювання погляду на принципи демократії, мету та шляхи розбудови демократичних відносин.
По перше, якщо коротко формулювати ці принципи, то ними є
– збереження цілісності суспільства в цілому ефективний розвиток суспільства в напрямі адаптації до навколишнього середовища задоволення потреб мовних груп. Ці принципи не слід розуміти як такі, що беруться окремо.
Вони взаємопов’язані та взаємозумовлені. Надання переваги принципу цілісності суспільства над принципом відтворення мовних груп призводить врешті решт до конфліктів та, внаслідок збідніння палітри етнічних культур, деградації суспільства. І навпаки, політика сприяння реалізації прав етнічних спільнот неповинна ставити під загрозу цілісність суспільства. Складність реалізації цього завдання віддзеркалена у міжнародних правових актах, які стосуються такої категорії етнічних спільнот, як національні меншини. Зокрема, у згаданих Гаазьких рекомендаціях поряд з тезою, що право представників національних
182
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
меншин на збереження самобутності може бути реалізоване лише тоді, коли вони добре опанують рідну мову, водночас стверджується, що особи, які належать до національних меншин, зобов’язані
інтегруватися в більш широке суспільство держави через належне володіння державною мовою. Європейська хартія регіональних мов або мов меншину статті, яка стосується мов функціонування адміністрації, містить положення, згідно з яким використання регіональних мов або мов меншин здійснюється у міру розумної
можливості». А у статті щодо економічного і соціального життя йдеться, зокрема, про необхідність виключення із законодавства положень, що «необґрунтовано» забороняють або обмежують використання регіональних мов або мов меншин. Не встановлюючи чітких критеріїв, зазначені та інші міжнародні правові акти віддають самим державам право визначати міру розумності або
«обґрунтованості», базуючись на наявних реаліях. Питання проте, чим визначаються ці реалії в Україні, ми торкнемося далі. Зазначені принципи чітко сформульовані в Конституції України, згідно з якою одне зважливих завдань держави — сприяння консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх національних меншин
України. Закон про національні меншини, в свою чергу, проголошує необхідність мовного відродження. Отже, ще на зорі незалежності державотворці розуміли, що становлення українського суспільства неможливе без відродження національних меншин.
У Декларації прав національностей України, тобто ще задовго до підписання та ратифікації Україною Європейської хартії, йдеться про можливість надання в адміністративно територіальній одиниці, в якій компактно проживає якась національна меншина, мові
цієї меншини права функціонування нарівні з офіційною.
Водночас аналіз вищезазначених принципів свідчить, що права,
зокрема й умовній сфері, невід’ємні від обов’язків. Основи законодавства України про культуру підкреслюють обов’язок громадян
України поважати культуру, мови тощо національних меншин,
дбати про збереження їх культурної спадщини. Проголошуються також обов’язки держави щодо створення умов для такого збереження і розвитку.
В Україні створено досить розгалужену мережу організаційно правових гарантій забезпечення колективних прав етнічних спільнот. Вони включають профільний Комітет Верховної Ради
183
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
України, Міністерство юстиції, Державний комітету справах національностей та релігій, Раду з питань етнополітики, Раду з питань мовної політики, Раду представників кримськотатарського народу тощо при Президентові України. Щоправда, нарівні індивіда реальність втілення принципу правової рівності може бути піддано сумніву. Адже принцип рівності
прав нерівнозначний принципу рівності можливостей, а останній має безпосереднє відношення до правової сфери, оскільки, як було сказано, функціональна підсистема правової системи включає не лише правотворчу, ай правозастосовчу, правореалізаційну та пра вотлумачувальну частини. Проте, якщо правову рівність індивідів можна хоча б задекларувати, то в ситуації, коли суб’єктами правовідносин виступають не індивіди, асоціальні групи, неможливим стає
не лише забезпечення абстрактної рівності цих суб’єктів, ай навіть проголошення її. Правові норми в цій ситуації віддзеркалюють
ієрархічність, нерівність відносин між групами, адже самі ці групи не можуть бути абсолютно однаковими — за соціальним, історичним,
культурним досвідом, кількісним складом тощо. Та й, врешті решт,
специфіка соціального, зокрема політичного, управління зумовлює
неможливість однакового використання мов. Понад те, гіпотетичне досягнення рівності між такими групами, з одного боку, суперечило б загальноліберальним принципам, інтересам забезпечення індивідуальних прав людини, аз іншого — надзвичайно ускладнило б розв’язання проблеми забезпечення цілісності суспільства. Отже, саме ієрархічність відносин між соціальними групами,
в даному випадку етнічними спільнотами, зумовлює характер правового регулювання мовної сфери суспільного розвитку і дає
відповідь на деякі складні питання, від чого залежить і те, якого напряму набуває вищезазначене міжпоколінне коригування мовної ситуації. Ієрархічність зумовлює необхідність асиметричного підходу до розв’язання проблему мовній сфері. Різні мовні
групи потребують різних умов для свого відтворення, залежно від місця в суспільній ієрархії. У зв’язку з цим виникає необхідність введення певного індикатора, який має віддзеркалювати вказану
ієрархічність та відповідно об’єктивувати її в конкретні правові
норми. Наукові дослідження дають змогу запропонувати таким
індикатором поняття соціального статусу. Під соціальним статусом фахівці розуміють становище етнічної спільноти стосовно інших.
Ядром правового статусу етнічних груп вважаються права та свободи їх саме як соціальних груп.
184
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
Поняття соціального статусу проявляється, зокрема, під час розрізнення державної мови та мови національної меншини.
Проте таке розрізнення не відображає усієї складності поняття соціального статусу. Воно не враховує, по перше, того, що в середовищі національних меншин статуси етнічних мов можуть суттєво відрізнятися, по друге, неоднозначності джерел формування статусів. У розрізненні статусу державної мови та мов етнічних меншин відображаються виключно офіційні, законодавчі джерела соціального статусу мови. Водночас на статус мови впливають і неофіційні чинники. До них слід віднести історію розвитку суспільства, регіональні особливості тощо, а найголовніше — суспільне визнання тієї чи іншої мови. Фахівцями розрізняються об’єктивні та суб’єктивні чинники визначення статусу. До перших належать включеність представників етнічної спільноти до системи управління, рівень прибутків та освіти, до других — самооцінку спільноти, а також її оцінку іншими спільнотами. Враховуючи сказане, навіть теоретично можна уявити ситуацію, коли тій чи
іншій мові законодавчо забезпечено високий статус, але водночас ця мова має низький рівень суспільного визнання, і навпаки.
Саме така ситуація склалася на сьогодні в Україні. Законодавство надає високого статусу мові титульного етносу — українській у першу чергу завдяки статусу державної мови, веденню державного документообігу українською мовою, проголошенню політики українізації в мовній сфері суспільного розвитку. Водночас законодавство не надає таких переваг російській мові, понад те,
разом із проголошенням незалежності України втратило чинність положення проросійську мову як мову міжнаціонального спілкування. Незважаючи на це, російська зберігає високий статус в українському суспільстві завдяки неофіційним чинникам визнанню її рідною значною частиною населення країни, тривалій
історії використання цієї мови як мови міжнаціонального спілкування, наявності широких можливостей для здобуття освіти та ведення трудової діяльності саме цією мовою. Набагато нижчий статус мають мови інших етнічних спільнот
України (хоча диференціація статусів існує і в їхньому середовищі,
проте вона все ж таки менш помітна, ніж між ними та двома вищезазначеними високостатусними мовами, які часто не мають ані
законодавчого забезпечення свого розвитку, ані належного значення для соціалізації представників цих груп. Як приклад, можна навести дані 2003 р. щодо співвідношення різних мов навчання.
185
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
В той час як російську мову як предмет в Україні вивчало тис. учнів, молдовську — 1430 учнів, кримськотатарську —
29366, угорську — 1312, польську — 4968, румунську — болгарську — 13592, єврейську — 1719, грецьку — 176, гагаузьку, німецьку — 318, арабську — 15. Факультативно вивчали російську мову 180,6 тис. учнів, в той час як молдовську — 422 учні,
кримськотатарську — 2001, угорську — 900, польську — румунську — 775, чеську — 217, словацьку — 571, болгарську —
942, єврейську — 612, грецьку — 648, турецьку — 143, гагаузьку, татарську — 30, вірменську — 11 тощо. Зрозуміло, що співвідношення між частками відповідних етнічних групу населенні України не відповідає співвідношенню кількості учнів, які
вивчали рідну мову.
Наявність у суспільстві двох високостатусних мов зумовлює
інтенсивну конкуренцію між ними. Вона проявляється, серед іншого, й за вплив на інші етнічні спільноти. Особливість цієї конкуренції полягає у її політизації. Зокрема, політичні сили, які проголосили однією зі своїх цілей захист російської мови, висувають завдання зміни норм правового регулювання мовної сфери розвитку українського суспільства у напрямі надання російській мові
статусу другої державної або офіційної. Реалізація цих вимог може істотно змінити не лише правовий, ай набагато ширший спектр відносин міжетнічними спільнотами України. Так, наведений вище аналіз дає змогу зробити висновок, що надання одній з конкуруючих високостатусних мов — російській — державної
підтримки призведе до втрати іншою високостатусною мовою українською — істотної переваги перед першою та можливого відновлення процесу витіснення української мови російською, як це було за часів Радянського Союзу. Крім того, проголошення статусу другої державної мови призведе до ще більшої політизації мовного питання та різкого загострення протиріч на мовному ґрунті,
що нестиме загрозу цілісності українського суспільства. Надання одній з високостатусних мов формально правової рівності з іншою за практичної переваги першої з погляду суспільного визнання негативно вплине на мовний розвиток національних меншин. Згідно з існуючими у науці конфліктологічними концепціями, в умовах біполярного конфлікту відтворення конфлікту ючих сторін можливе лише за умови приблизної рівності ресурсів, наявних у цих сторін. Натомість, коли сторін конфлікту більше, ніж дві, виникає можливість відтворення й тієї сторони
186
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
конфлікту, яка має у своєму розпорядженні менше ресурсів, ніж якась інша сторона конфлікту. Екстраполюючи ці теоретичні положення на сьогоднішню мовну ситуацію в Україні, можна зробити висновок, що нині збереження низькостатусних мов та груп їх носіїв значною мірою зумовлюється саме конкуренцією двох високостатусних мов за вплив наці групи. В умовах такої конкуренції представник національної
меншини зберігає свободу вибору. Якщо ця конкуренція послабшає або зникне внаслідок очевидної переваги однієї з високоста тусних (тобто, фактичного збереження лише однієї високостатус ної), то наслідком цього буде швидка асиміляція низькостатусних мовних груп однією високостатусною. Таким чином, гіпотетична реалізація вказаної пропозиції суперечить інтересам забезпечення як індивідуальних, такі колективних праві свобод тих етнічних спільнот, які мають низький правовий статус.
Нарешті, необхідно звернути увагу ще на один аспект реалізації
правосуб’єктності етнічних спільноту мовній сфері, особливо в контексті вищезазначеного розуміння демократичних принципів. Механізм дії права включає багатоскладових, зокрема, управляючі
соціальні системи. Реалізація правосуб’єктності групи вимагає виокремлення не лише нормативного, ай організаційного механізму реалізації прав національних меншин. Таким механізмом виступають насамперед національно культурні товариства. Їх діяльність спрямована на задоволення специфічних національних потребі запитів у сфері культури, освіти, мови, на збереження і розвиток національної самосвідомості, національної самобутності. Водночас не можна не бачити, щоці товариства (а найчастіше їх лідери) фактично не лише сприяють реалізації зазначених прав, задоволенню потреб груп та їх членів, ай фактично зосереджують у своїх руках функцію формулювання цих прав, об’єктивування потреб та інтересів етнічних групу мовній сфері. Це, звичайно,
є неминучим у суспільстві, де організаційний капітал значною мірою зумовлює його розвиток. Проте на етапі формування українського суспільства, коли загальносуспільні інтереси часто не знаходять своєї об’єктивації, громадські об’єднання нерідко відстоюють корпоративні інтереси без кореляції їх із загальносуспільними. Їхній корпоративний інтерес полягає насамперед у збереженні
свого панівного становища в етнічному середовищі, для чого часто використовується тактика протиставлення своєї групи іншим. Таким чином діяльність зазначених товариств та їх лідерів часто
187
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
призводить до загострення суперечностей умовній сфері, перетворення конкуренції мовно етнічних групу формі співробітництва на конкуренцію у формі протистояння. Отже, розуміючи свої інтереси, ці об’єднання зацікавлені у відтворенні цього протистояння завдяки втягування до нього молодших поколінь, сприяють політизації мовної проблеми. За підсумками проведеного аналізу ми можемо зробити наступні висновки. Специфіка мовної сфери полягає утому, що суб’єк тами правових та політичних відносин уній виступають водночас
індивіди та соціальні групи. Необхідність гармонізації прав індивідів та прав колективних суб’єктів залишається найскладнішою проблемою правового регулювання мовної сфери.
Відносини між колективними суб’єктами правових відносин умовній сфері не підпадають під класичні ліберально демократичні принципи регулювання, які випливають, зокрема, з концепції природних прав людини, а отже, і під ті механізми волевиявлення, які передбачають панування більшості над меншістю.
Принципами регулювання цих відносин мають бути збереження цілісності суспільства, нарощування суспільного капіталу в інтересах адаптації суспільства до навколишнього середовища, задоволення потреб існуючих мовних груп.
Міжгруповим правовідносинам умовній сфері властива ієрархічність, яка зумовлює асиметричний підхід до розв’язання мовних проблем та об’єктивується у понятті соціального статусу. Ієрархічність властива відносинам не лише між титульним етносом та національними меншинами, ай всередині останніх. Джерела соціального статусу лежать у сферах не лише формально правового регулювання, ай громадського визнання вагомості тієї чи іншої мови.
Мовна ситуація в Україна характеризується наявністю двох високостатусних мов та конкуренцією між ними. Ця конкуренція відбивається на середовищі національних меншин. М’який характер політики українізації у 1990–2000 х рр. забезпечив здебільшого мирний характер конкуренції, особливо в середовищі молодого покоління, яке поки що не втягнуте в політичне простистояння навколо мовних проблем. Продовження цієї політики є запорукою мовного відродження титульного етносу та інших етнічних спільнот. Існуючі правові норми забезпечують реалізацію цієї мети.
Росіяни України для захисту своїх національних прав, зокрема умовній сфері, не потребують надання російській мові статусу мови національної меншини. Понад те, гіпотетичне надання такого статусу може погіршити позиції української мови у конкуренції
188
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
з російською та надати цій конкуренції надзвичайної гостроти. Ресурси розвитку російської мовив Україні полягають не у формально правовому, а у фактичному її визнанні суспільством. Отже, положення закону промови, який не оперує поняттям національної меншини,
ми вважаємо такими, які абсолютно відповідають зазначеним принципам відносин міжетнічними спільнотами умовній сфері.
Зазначені вище принципи та рекомендації можуть, на нашу думку, забезпечити поступальний розвиток українського суспільства. В разі, якщо зазначені принципи не дотримуватимуться, а рекомендації не робити різких кроків у правовому регулюванні
мовної сфери ігноруватимуться, вірогідне різке загострення політичних суперечностей з приводу мовних проблем, яке може перекинутися на відносини між широкими суспільними верствами, а у найгіршому випадку — стати однією зі складових процесу розколу українського суспільства та держави.
1
Соціологія: Підручник / За загальною редакцією проф. В.П.Андру щенка, проф. М.І.Горлача. — Харків — Київ Видавничий центр Єдино рог», 1998. — С. Закон України Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини
і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, та 11 до Конвенції Відомості Верховної Ради України. — 1997. — №40. —
Ст. Закон України Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин Офіційний вісник України. — 2003. — №24. — Ст.1109.
4
Закон України від 9 грудня 1997 р. №703 Про ратифікацію Рамкової
конвенції Ради Європи про захист національних меншин Відомості Верховної Ради України. — 1998. — №14. — Ст.56.
5
Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту//За хист прав національних меншин в Україні Збірник нормативно правових актів Витяги. — К, 2003. — С. 30–33.
6
Скакун О.Ф.
Теория государства и права Учебник. — Харьков, 2000. —
704 с.
7
Биков О.М.
Конституційно правовий статус національних меншин в Україні Монографія. — 2001: Ін т держави і права ім. В.М. Корецького НАН
України, 2001. — С. Див Мисержи С.Д. Этнокультурные самоидентификации учащейся мо лодежи в условиях трансформации украинского общества (на примере болгарс кой этнической группы): Автореф. дис. ... канд. полит. наук 23.00.05 / НАН Ук раины; Институт государства и права им. В.М.Корецкого — К, 2006. — С. Освіта національних меншин та народів //http://www.ucipr.kiev.ua/mo dules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=3925.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   38


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал