ІМ. І. Ф. Кураса мовна ситуація в україні: між конфліктом І консенсусом




Сторінка16/38
Дата конвертації01.01.2017
Розмір2.82 Kb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   38
168
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
Законодавче і реальне утвердження державної мови має супроводжуватися відповідним забезпеченням функціонування російської мови та інших мов національних меншин. Політичні, соціально економічні, культурні, правові аспекти функціонування державної мови з усією її специфікою мають бути узгодженими елементами цілісного суспільного світогляду, декларованого як курс держави на гармонію та злагоду в суспільстві. Така злагода не в останню чергу якраз і досягається шляхом гармонізації функціонування державної мови і мов національних меншин. Відсутність оптимального співвідношення цих важливих державотворчих чинників пов’язана з тим, щодо категорії мов національних меншин помилково або й свідомо відносять зовсім різні мовно національні групи. Згідно з висновком експерта Підкомісії ООН з запобігання дискримінації і захисту меншин Ф. Ермакора мовною меншиною може вважатися група осіб, які вживають у приватному та громадському житті письмово та/або усно мову, яка є відмінною від вживаної наданій території і не є державною мовою мета цієї групи полягає у підтримці такої мови та турботі про неї»
14
Аналіз намагань законодавчого врегулювання мовної ситуації в Україні, з урахуванням ступеня розриву між бажаним
і дійсним, засвідчує, що нині втрачено ту ініціативу в мовній політиці, яка починала народжуватися в часи здобуття незалежності.
Зазначена втрата пов’язана з кризовим станом українського суспільства, зі зниженням престижності українськості внаслідок соціальних розчарувань значної частини населення та прямої протидії збоку певних політичних угруповань. Закон Промовив Українській РСР не виконується, програми підтримки української мови і культури не здійснюються, з одного боку, через брак належного фінансового, технічного та організаційного забезпечення, аз іншого — через недостатнє застосування потенціалу державної волі. Відсутність досконалої нормативно правової бази та політичної волі державної влади стримують активізацію мовної політики, внаслідок чого українське суспільство поділилося на україномовні та російськомовні регіони. Останнім часом, незважаючи на законодавче закріплення за українською мовою статусу державної, відбувається процес звуження сфери її застосування, що спричиняє соціальну напругу в суспільстві, породжує сепаратистські настрої, суперечить інтересам національної безпеки України та ставить під загрозу її суверенітеті державне самовизначення.
169
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
Дискусії щодо проблем інституціалізації двомовності та насильницької українізації, поєднуючись із твердженнями про повзучу русифікацію, набувають гострого політичного забарвлення
і не тільки впливають на відносини між найчисленнішими етно спільнотами країни — українцями й росіянами, — взаємовідносини між якими визначають стабільність суспільства, ай збільшують можливості маніпулювання політиками мовним фактором на внутрішньодержавному рівні.
В Україні відсутній спеціальний державний орган, який здійснював би мовну політику і стежив за її дотриманням. Державна мовна політика в Україні носить формальний характер, реалізація мовного законодавства відверто ігнорується або гальмується.
Українською мовою як писемною укладається офіційна документація, але вживання української літературної мови як усної належить більше до винятків, ніж до правил. Відсутність механізмів контролю за виконанням Закону промови і Статті 10 Конституції
України, а також державної програми захисту української культури спричинила домінування російської мовив інформаційно культурному просторі України.
Подальше законодавче врегулювання мовної ситуації в Україні має здійснюватися з врахуванням наступних принципових положень.
Насамперед, в основу розв’язання мовного питання в Україні
має бути покладено принцип абсолютної самоцінності кожної мови
і кожної культури, аналогічно до визнання абсолютної самоцінності
кожної людини і кожного народу. Сучасна державна мовна політика має поєднувати в собі цілеспрямованість і рішучість із розсудливістю, тактовністю і навіть обережністю в засобах. Для того, щоб зріс престижі зміцніли позиції української мови як державної не лише у Західній, а і у Східній Україні, її носіями має стати якомога більша кількість успішних, освічених людей. Українська мова повинна перетворитися на символ влади і соціального успіху. Тільки тоді вона зможе стати потужним чинником у формуванні суспільної
мовної свідомості. Законодавче забезпечення підтримки української мови має полягати втому, щоб надати громадянам України ширші можливості щодо її вивчення з урахуванням перспектив,
які відкриває її знання для самовдосконалення, самореалізації
й повномасштабного здійснення конституційних прав.
Абсолютно необхідною стає також рішуча і широка державна підтримка української культури, українського слова та української
170
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
освіти за допомогою поєднання ринкових і законодавчих механізмів. Необхідність такої взаємодії пов’язана насамперед з тим,
що в Україні роками не ухвалюються законопроекти, покликані
створити умови для відновлення і розвитку українського книгодрукування, відповідної податкової політики, наведення порядку у ліцензуванні й оподаткуванні іноземної естради, реалізації системи заходів, розроблених Радою з мовної політики при Президентові України.
Розв’язуючи мовні проблеми, треба обов’язково враховувати регіональну мовну специфіку. Слід виходити з того, що утвердження української мови не знімає з української держави обов’яз ку піклуватися промови національних меншин, особливо малих національних груп. До оптимального задоволення їхніх мовно культурних потреб ще далеко, за винятком хіба тих меншин, які
мають досвід самоорганізації і підтримку збоку держав походження (угорці, поляки, молдавани, румуни, євреї. Набагато гірша ситуація у тюркомовних групу греків Приазов’я, гагаузів, а найтяжча у кримських татар, реальний мовно культурний статус яких зовсім не відповідає їхньому фактичному історичному статусу автохтонного народу Криму.
Законодавча підтримка мов національних меншин мусить відбуватися з паралельним законодавчим закріпленням за українською мовою статусу єдиної державної. Суспільна обумовленість та конфліктогенність мовних процесів неминуче роблять мову одним з найважливіших об’єктів правового регулювання. Встановлюючи правила застосування, вживання, використання мов, законодавець регулює відносини між
їх носіями і має виходити з того, що мова як соціальне явище
є визначальним чинником міжлюдської інтеграції, важливим аспектом групової ідентифікації. Ця специфічна сфера законодавства повинна регулювати взаємини особи з групами осіб, стосунки між групами осіб, відносини між державою та групами осіб.
Мовну ситуацію в кожній країні слід розглядати як унікальну.
Відповідно, законодавче регулювання мовних відносин має здійснюватися з урахуванням національних особливостей, які не вкладаються в існуючі (втому числі й на міжнародному рівні) стереотипи. Особливості мовної ситуації в Україні свідчать проте, що об’єкт правового регулювання — мови і мовні відносини — в Україні
є складним і різноманітним, а це потребує адекватного реагування на проблеми, які виникають у цій сфері, і відповідного роз’яснення
171
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
на міжнародному рівні. Вищезазначене зумовлює необхідність нарівні вищих органів політичної влади розробити та законодавчо закріпити Концепцію державної мовної політики, основою якої має
стати унормована система основоположних принципів її здійснення. За умов конкуренції двох або кількох мову одній країні особливо важливим для виживання мови є її комунікативна потужність.
Зважаючи на це, у нормативних актах важливо брати до уваги ту обставину, що певні етноспільноти мають за межами країни проживання свою історичну батьківщину, у якій їхні культури й мови мають максимальні можливості функціонування й розвитку, тоді як представники корінної національності культурно мовні проблеми можуть задовольнити лише в межах мовного простору власної етнічної території й держави. Лише мова титульного етносу може бути ознакою українського громадянства,
здатна забезпечити нації її самобутність і гідність, інформаційний суверенітет, культурну цілісність, згуртованість і єдність,
творчий потенціалі поступ. Ухвалення рішень сесій обласних рад щодо запровадження на регіональному рівні російської мови як державної слід розглядати як зневагу до мови титульної нації
України й довільне тлумачення Конституції України та чинного законодавства.
1
Годердзишвили Ц. М.
Эволюция государственно правового статуса языков в истории России и Советского государства // Вест. Моск. ун та.
Сер. 11. Право. — 1992. — №6. — С. 67.
2
Ткаченко Є.
Поняття державної мови // Підприємництво, господарство і право. — 2006. — №8. — С. Там само.
4
Мармазов В, Піляєв І.
Україна в політико правовому просторі Ради
Європи: досвіді проблеми. — К, 1999. — С. Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. Справа про застосування української мови // Вісник Конституційного Суду. —
2000. — №1. — С. 7–9.
6
Товт М. М.
Систематизація мовного законодавства відповідно до
Конституції та міжнародних зобов’язань України // Конституція України та проблеми систематизації законодавства Зб. наук. праць. Вип. 5. — К.:
Ін т законодавства Верховної Ради України. — К, 1999. — С. Там само. — С. Там само. — С. 345.
172
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України

9
Нерознак В. П.
Государственные языки в Российской Федерации. МС. Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. Справа про застосування української мови. — С. 7.
11
Ляшенко О. О.
Формування української політичної нації етнополі
тичний аспект // Українська політична нація генеза, стан, перспективи За ред. В. С. Крисаченка. — К, 2003. — С. 243.
12
Костицький М, Годованець В, Ткаченко Т.
Державна мова в Україні
(політико правовий огляд) // Політична думка. — 2000. — №3. — С. 120.
13
Заблоцький В. В.
Мовна політика в Україні стан та напрями оптимізації Автореф. дис. ... канд. політ. наук. — Харків, 2007. — С. 11.
14
Ermacora F.
The Protection of Minorities Before the United Nations. 33
R.C.A.D.A — 1983. — T. IV. — №182. — P. 294–295.
15
Заблоцький В. В.
Назв. праця. — С. 12.
173
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ

2.2. Правосуб’єктність мовних та етнічних групі диференціація статусу мов
Зміст правових норм, їх реалізація і тлумачення значною мірою визначаються правовою і політичною культурою суспільства.
Це змушує не обмежувати правовий аналіз лише аналізом формулювань правових актів, а поширювати його на сферу реалізації
правових норм, суб’єктами якої виступають різноманітні суб’єкти соціальної дії. Недарма останнім часом значної популярності набула така підгалузь правознавства, як соціологія права. На думку дослідників, соціальний механізм дії права передбачає дослідження насамперед соціальних обставин, що перебувають поза самим механізмом, але так або інакше його визначають, механізмів, на які покликаний зворотно впливати, а також соціальних факторів і процесів, що включені в сам механізм дії права»
1
Для з’ясування правової специфіки, мовної сфери суспільства варто пригадати, в який історичний час життя Європи мовні
проблеми були актуалізовані. Це, насамперед, Новий час, коли відбувався перехід від феодальної докапіталістичної суспільно економічної формації, боротьба буржуазії проти феодальної аристократії. Теоретичне обґрунтування цієї боротьби було здійснене у працях філософів Англії, Нідерландів тощо. Зокрема, Д.Лок ком та іншими було висунуто концепцію природних прав людини.
По суті, вона включала усі ті загальнодемократичні права і свободи, на яких будувалося в перші століття свого існування буржуазне суспільство. Ці права і свободи належали кожній людині
незалежно від її соціального походження.
Хоча філософи спеціально не займалися дослідженням розвитку мовної сфери, ми, безумовно, можемо віднести останню до тих сфер суспільного життя, в яких права людини мають індивідуальний та загальнодемократичний характер. До індивідуальних прав людини умовній сфері, на нашу думку, належать, зокрема,
права на свободу слова, на вільне висловлення своїх поглядів,
яке невіддільне від можливості індивіда використовувати рідну мову як природне знаряддя реалізації зазначеного права, на реалізацію своїх здібностей, на свободу творчості, вдосконалення свого
інтелектуального, професійного тощо розвитку, яке також легше за все реалізувати саме рідною мовою, на спілкування нею здер жавою, іншими індивідами, громадськими об’єднаннями, на отримання освіти.
174
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
З цього виходить, що людина, індивід є невід’ємним суб’єктом правових відносин, які складаються умовній сфері, а на саму цю сферу поширюються положення правових актів, які регламентують права особистості. До них слід віднести й такі важливі міжнародні акти, як Декларація прав людини та громадянина, Міжнародний пакт Організації Об’єднаних Націй про громадянські і політичні права, Конвенція Ради Європи про захист праві основних свобод людини (ратифікована Верховною Радою України у липні р, Європейська хартія регіональних мов або мов меншин
(ратифікована у травні 2003 р, Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин (ратифікована Законом України від 9 грудня 1997 р. №703 4
), що визнає насамперед за кожною особою, яка належить до національної меншини, право на вільне
і безперешкодне використання мови меншини, власного прізвища та імені мовою цієї меншини. Цим особам гарантується рівність перед законом та право на рівний правовий захист. Забороняється будь яка дискримінація на підставі належності до національної меншини. При цьому в Рамковій конвенції зауважується, що кожна особа має право вільно вирішувати, вважатися чи не вважатися їй такою, що належить до національної меншини.
Той факт, що права людини в мовній сфері утверджувалися в період боротьби буржуазії проти абсолютизму, що вони носять загальнодемократичний характер, походять з ліберальної концепції природних прав людини, яка виступає автономним суб’єктом правовідносин у цій сфері, має важливі політико правові наслідки.
Забезпеченню ліберально демократичних принципів умовній сфері відповідають такі загальнодемократичні процедури волевиявлення, як проведення референдумів, голосування на виборах за суб’єктів політичного життя, які пропонують ті чи інші шляхи розв’язання мовних проблем, тощо. Як відомо, ці процедури базуються на індивідуальному волевиявленні та на такому принципі суспільно політичного життя, як влада більшості, як підкорення меншості більшістю. Усе вищесказане стосується й України. На початку 1990 х рр.
правлячі політичні сили, визначаючи вектор розвитку Української
держави, задекларували її намір рухатися у напрямі реалізації
прийнятих у світі принципів суспільного життя, ліберальних прав та свобод людини. Ключові ліберально демократичні принципи почали впроваджуватися і в українське законодавство, яке регулює правові відносини умовній сфері — Конституцію України,
175
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
Декларацію прав національностей України, Основи законодавства про культуру, закон про національні меншини та інші правові акти.
Ліберальним змістом наповнювалися і механізми забезпечення прав та свобод людини. Насамперед йдеться про інститут виборів. Ліберальний характер індивідуальних праву мовній сфері
дає змогу сучасним політичним силам використовувати правові
механізми для організації і проведення політичних кампаній на підтримку тієї або іншої мовної моделі. Один з таких механізмів проведення референдумів. Зокрема, окремими політичними силами нав’язується ідея проведення референдуму про надання російській мові статусу другої державної або офіційної. При цьому
ініціатори цих вимог апелюють до підсумків соціологічних досліджень, згідно з якими більше половини населення України підтримує зазначену вимогу.
Водночас існують суттєві перешкоди на шляху правового регулювання мовної сфери із застосуванням загальноліберальних принципів. Ці перешкоди випливають з двох взаємопов’язаних речей — специфіки історичного часу, коли була актуалізована мовна проблематика, а також специфіки самої мовної сфери суспільного життя.
Як відомо, перехід від феодального докапіталістичного способу виробництва був пов’язаний не лише із звільненням людини, ай з формуванням сучасних націй та буржуазних суспільств.
Ті філософські системи, що вплинули на подальше становлення цих суспільств, відомі винаходом концепцій не лише природних прав індивіда, а також і суспільного договору. Ліберальні права та свободи індивіда мають своїм джерелом загальнолюдські уявлення про справедливість, так зване природне право. Укладення суспільного договору було наслідком необхідності забезпечення, гарантування реалізації природних правлю дини. Таким чином, уся система сучасного міжнародного права та національні правові акти, які проголошують права та свободи людини, являють собою систему гарантій захисту цих прав та свобод. Природним суб’єктом надання цих гарантій стає держава.
Втіленням цього принципу умовній сфері є, зокрема, Гаазькі рекомендації ОБСЄ щодо прав національних меншин на освіту, які
проголошують, що держави повинні створювати умови для задоволення цього права національних меншин.
Специфіка мовної сфери суспільного життя полягає в тому,
що мова є засобом комунікації індивідів, формує соціальні групи
176
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
та суспільства. Мова не є суто індивідуальною цінністю. Вона виступає цінністю груповою, суспільною. Недивно, що саме винахід
Гутенбергом друкарського верстата, що дало змогу нести слово в маси, став потужним чинником формування націй нового і новітнього часу, початком переходу від поширення зразків культури серед виключно елітних верств до широких мас. Специфікою мовної сфери є те, що суб’єктом правовідносин уній виступають не лише і не стільки окремі індивіди, скільки соціальні групи,
суспільні інституції, врешті решт, суспільство загалом. Аналізуючи міжнародні правові акти, які стали складовою національного законодавства України, слід зауважити, що деякі
з них — переважно це документи Європейського Союзу, Ради
Європи тощо — в цілому містять посилання не лишена індивідуальні, ай на колективні права в національно культурній та, зокрема,
мовній сферах. Вищезазначені Гаазькі рекомендації виходять як з індивідуального права осіб, які належать до національних меншин, на збереження своєї самобутності, такі з колективних
«прав меншин на освіту. Водночас інші акти, і особливо це стосується актів, які були ухвалені міжнародними організаціями,
створеними на пострадянському просторі, цю проблему часто ігнорують. Достатньо згадати навіть назву такого документа, як Конвенція СНД про забезпечення прав осіб, що належать до національних меншин, від 24 жовтня 1994 р.
Точки зору щодо колективного характеру праву національно культурній сфері у вітчизняній науці дотримується більшість науковців. Першою особливістю правосуб’єктності соціальних групу мовній сфері є наявність об’єктивних групових прав. До колективних прав, які безпосередньо пов’язуються з розвитком національних мов, фахівці відносять права на існування і вільний розвиток,
володіння реальною можливістю визначати характер національного життя, на духовно культурний розвиток, повагу до національної честі і гідності, розвиток національної мови тощо
6
Немає підстав стверджувати, що колективний характер праву мовній сфері повністю ігнорується вітчизняним законодавством. Зокрема, Конституція України проголошує сприяння збоку держави розвиткові етнічної, культурної, мовної, релігійної
самобутності всіх корінних народів та етнічних меншин. Основи законодавства України про культуру стверджують право громадян будь якої національності зберігати, розвивати свою культуру,
мову, традиції, утворювати національно культурні товариства,
177
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
заклади культури і мистецтва, засновувати засоби масової інформації та видавництва. У законі про національні меншини проведена ідея про нерозривність прав людини і прав національностей.
Зокрема, в ньому виокремлюється право етнічних меншин на національно культурну автономію, яке, в свою чергу, включає
користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мовив державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій,
використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потребу літературі,
мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів тощо. Водночас аналіз деяких актів національного законодавства свідчить, що ця специфіка мовної сфери проведена в ньому недостатньо послідовно. Вона також недооцінюється організованими суб’єктами політичної дії. Зокрема, О.Биков зазначає, що в той самий час, коли етнічні меншини України мають повний спектр
індивідуальних праві свобод, їх колективні права в Україні представлені неповною мірою. Правда, сам автор стверджує, що це не стосується сфери культури, в якій індивідуальні та колективні
права та свободи меншин повною мірою закріплюються Конституцією та діючими правовими актами, тоді як в інших сферах колективні права ігноруються або недооцінюються
7
Таким чином, оскільки мовна сфера належить до сфери культури, то може скластися враження, що саме уній з колективними правами етнічних меншин все гаразд. З цим було б важко погодитися,
оскільки культура має розумітися не у вузькому, а в широкому сенсі, як спосіб освоєння навколишнього світу, нормативний потенціал людської діяльності. Культура — це не лише образотворче мистецтво, кіно чи художня самодіяльність. Вона регулює так само правову,
політичну, економічну та інші сфери суспільного життя, і в цьому регулюванні значне місце відводиться саме мові. В цьому контексті
мовна сфера виступає не елементом іншої сфери суспільного життя,
наприклад, сфери культури тощо. Мовна сфера інтегрує суспільні
відносини і в політичній, і в економічній та в інших сферах. Отже,
колективні права соціальних групу мовній сфері не можна вважати забезпеченими, якщо вони не проведені послідовно в політичній,
правовій тощо площині. Прикладом цього може служити, наприклад, проблема впровадження мов етнічних групу регіонах їх компактного проживання, що дозволяється правовими актами України.
178
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
Складна проблема виникає і у сфері освіти. Ст. 53 Конституції України гарантує громадянам, які належать до національних меншин, право на навчання рідною мовою чина вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. Проте згідно з законом про освіту мова освіти визначається Конституцією України таза коном промови. Ст. 26 і Ст. 27 останнього правового акта визначають мовою виховання в дитячих дошкільних установах та мовою навчання і виховання в загальноосвітніх закладах виключно українську. Така неузгодженість є наслідком не лише того, що законодавець був зосереджений на більш вагомих проблемах, ай свідомого політичного спротиву, який чиниться реалізації права національних меншин на освіту.
Необхідність узгодження індивідуальних та колективних прав становить найбільшу складність правового регулювання мовної
сфери, специфіку такого регулювання. У зв’язку з вищевикладеним доцільно звернутися до праць європейських філософів та науковців, до деяких політичних документів, що були прийняті в Європі, де міститься таке поняття, як культурна демократія, яке вони відрізняють від понять політичної, економічної тощо демократії. Запровадження поняття культурної демократії зумовлене значними соціальними змінами у світів останні століття, зокрема зростанням ролі неречових чинників суспільного виробництва, перетворенням знань, інформації на основі засоби виробництва, що принципово змінює ставлення до загальнодемократичних принципів. Так, на думку французького філософа А.Камю, демократія
є не владою більшості, а захистом меншості. У програмових документах популярних на європейському континенті соціал демократичних та соціалістичних партій йдеться проте, що принципи культурної демократії вимагають прислухатися до голосу кожної, нехай кількісно найменшої соціальної групи. Отже, специфіка мовної сфери полягає в обмеженні дії тих засобів розв’язання суспільних проблем, які базуються на індивідуальному волевиявленні громадян, а також на принципі домінування більшості над меншістю, у запобіганні ситуації ізолювання певних соціальних груп від здійснення внеску у розвиток суспільства на тій підставі, що вони є менш численними, менш активними, ніж інші, внаслідок чого відбувається обмеження суспільного капіталу як одного з найважливіших джерел суспільного розвитку.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   38


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал