І. В. Власенко



Сторінка3/3
Дата конвертації28.12.2016
Розмір0.65 Mb.
1   2   3

Література:

  1. Клейнберг, Ю.А. Психология девиантного поведения [Текст] / Ю.А. Клейнберг. – М.: ЭКСМО–пресс, 2001 – 456 с.

  2. Бэрон, Р. Агрессия [Текст] / Р. Бэрон, Д. Ричардсон. – СПб.: Питер, 1998. – 336 с.

  3. Лоренц, К. Агрессия [Текст] / К. Лоренц – СПб.: Питер, 1998. – 368 с.

  4. Фурманов, И.А. Детская агрессивность – психодиагностика и коррекция [Текст] / И.А. Фурманов. – Минск, 1996. – 192 с.

  5. Берковиц, Л. Агрессия: причины, последствия и контроль [Текст] / Л. Берковиц. – СПб.: Прайм. – ЕВРОЗНАК, 2001. – 512 с.

  6. Семенюк, Л.М. Психологическая сущность агрессивности и ее проявления у детей подросткового возраста [Текст] /Л.М. Семенюк. – М., 1991.–16 с.


І. М.Кужель

ОСОБЛИВОСТІ ПРОФІЛАКТИКИ І КОРЕКЦІЇ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ У ДІТЕЙ

У статті проаналізовані особливості психолого–педагогічної роботи з дітьми, схильними до девіантної поведінки, комплекс заходів, спрямованих на виявлення і виправлення причин, які сприяють проявам девіантної поведінки, створення передумов попередження відхилень у поведінці дітей.



Ключові слова: девіантна поведінка, напрями психологічної допомоги, психологічна превенція, психологічна інтервенція, програма роботи з девіантними школярами.

В статье проанализированы особенности психолого–педагогической работы с детьми, склонными к девиантному поведению, комплекс мероприятий, направленных на выявление и устранение причин, содействующим проявлениям девиантного поведения, создания предпосылок предупреждения отклонений в поведении детей.



Ключевые слова: девиантное поведение, направления психологической помощи, психологическая превенція, психологическая интервенция, программы работы с девиантшыми школьниками.

The paper analyzes the features of psychological and educational work with children prone to deviant behavior, a set of measures aimed at identifying and addressing the causes that contribute to manifestations of deviant behavior, creating conditions to prevent deviations in the behavior of children.



Keywords: deviant behavior, the direction of counseling, psychological prevention, psychological intervention, programs for school children that possess deviant behavior.
Постановка проблеми. Зміни соціальних цінностей, що відбуваються в період реформування політичного і соціально–економічного життя країни, відбиваються на всьому населенні України. Однак, на думку соціологів, соціальних психологів, соціальних працівників і медиків найбільш незахищеними є діти і підлітки.

Проблеми виховання дітей і підлітків, що мають ту або іншу ступінь соціальної захищеності і соціальної дезадаптації, стоять в даний час особливо гостро. Завдання держави і спеціалізованих служб для дітей та молоді полягає у здійсненні соціальних заходів, спрямованих на вихід дітей з різними формами девіації і дезадаптації зі складних життєвих обставин, які вони не в змозі самостійно подолати за допомогою наявних засобів і можливостей, а також у наданні різноманітних соціальних послуг, перш за все психологічних.



Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Серед дослідників, роботи яких присвячено вивченню девіантних форм поведінки у підлітків, можна назвати М.Алемаскіна, В.Баженова, А.Бєлкіна, С.Зінченко та інших, які у своїх роботах розглядають конфліктні ситуації між підлітками й дорослими, шляхи й способи попередження й усунення конфліктних ситуацій. С.Бєлічева, 3.Зайцева, Л.Зюбіна, Ю.Клейберг, Н.Максимова, В.Оржеховська у своїх дослідженнях аналізують генезис відхилень у поведінці неповнолітніх, розкривають соціально–психологічні характеристики підлітків, які мають девіації в поведінці, показують шляхи їх психолого–педагогічмої корекції, реабілітації, напрямки навчально–виховної роботи.

Існує велика кількість досліджень мотиваційної сфери дітей і підлітків з девіантною поведінкою (Л.Божович, Д.Ельконін, А.Лічко та ін.), у яких доведено, що однією з найважливіших причин девіантної поведінки підлітків є соціальні аспекти того суспільства, в якому розвивається дитина.

Однак існує певний науковий вакуум у дослідженнях досвіду практичної профілактичної і колекційної роботи та аналізу її ефективності.



Цілі статті: виявити основні підходи, технології, методи здійснення профілактичної і корекційної роботи з дтьми, які мають відхилення у поведінці.

Виклад основного матеріалу.

Психолого–педагогічну допомогу дитині, схильної до девіантної поведінки, можна розглядати як комплекс соціально–психологічних і педагогічних заходів, що спрямовані на виявлення і виправлення умов, які сприяють проявам девіантної поведінки; створення передумов попередження відхилень у поведінці. Власне психологічна допомога дитині здійснюється за такими напрямами, як психологічна превенція (попередження, профілактика) і психологічна інтервенція (подолання, корекція, реабілітація).

Виокремлюють декілька підходів з надання психологічної допомоги дитині в профілактиці і корекції девіантної поведінки відповідно до напряму психологічної науки [2].

Так, зокрема, гештальтпсихологія і тілесно–орієнтована терапія спрямовані, насамперед, на подолання "внутрішнього розколу" між тілесним і духовним, формування почуття довіри поняттям "тут" і "тепер".

Екзистенціальний підхід передбачає сприяння особистості у переосмисленні екзистенціальної ізоляції, підкресленні цінності й розмаїття світу, створенні привабливої життєвої перспективи, осмисленні сенсу життя.

Поведінкова психологія розглядає способи встановлення адекватних контактів з іншими людьми через навчання відповідним засобам соціальної поведінки, зокрема, через тренування входу до певної ролі і виходу з неї тощо, детальне відпрацювання поведінкових реакцій.

Інтеракціоністський підхід фокусується на прагненні людини поділити своє життя з іншими у пошуках вирішення соціальних ситуацій через обігравання певних ролей, забезпечення гнучкості їх меж за допомогою інших людей.

У вітчизняній психолого–педагогічній науці відомі давні традиції профілактики і корекції девіантної поведінки через створення спеціального розвиваючо–виховуючого середовища (А. Макаренко, Т. Шацький та ін.).

Профілактика девіантної поведінки нерозривно пов'язана з процесом соціалізації особистості і залежить від таких умов, як комплексність (проведення спільних заходів не тільки на соціально–психологічному, але й економічному, правовому, медико–санітарному, педагогічному рівнях), послідовність, диференційованість (залежно від індивідуально–психологічних особливостей людини і особливостей її оточення), своєчасність (надання допомоги на ранніх етапах виникнення схильності до девіантної поведінки), пріоритет превентивності соціальних проблем, прогностичність (спрямованість у майбутнє, насичене позитивними цінностями і цілями, планування життєвих планів без девіантної поведінки) [3].

О. Змановська називає такі форми психопрофілактичної роботи [3]:



  • організація соціального середовища, в рамках якої передбачається оціальна реклама з формування настановлень на здоровий спосіб иття; створення негативної громадської думки щодо проявів девіантної поведінки, насамперед, через засоби масової інформації; ормування соціальних "зон підтримки", зокрема, через організацію і підтримку громадських організацій, молодіжних рухів та ін.;

  • інформування, що передбачає вплив на когнітивні процеси особистості дитини для підвищення її здатності приймати конструктивні рішення щодо власної поведінки; здійснюється через організацію секцій, бесід, групових дискусій, поширення відео– і телефільмів тощо;

  • активне соціальне навчання соціально–корисним навичкам, активізація особистісних ресурсів, що реалізується через групові тренінги, окрема, тренінги асертивності або тренінги резистентності до негативних соціальних впливів, участь у групах спілкування і особистісного зростання тощо;

  • організація діяльності, альтернативної девіантній поведінці, зокрема, через залучення дитини до пізнавальної діяльності, порту, мистецтва, випробування себе у "позитивній" діяльності подорожі, похід у гори, екстремальні види спорту тощо);

  • організація здорового способу життя, що передбачає, зокрема, озвиток екологічної культури дитинни, дотримання режиму раці й відпочинку та виключає прояви надмірності;

  • мінімізація негативних наслідків девіантноїповедінки, яка застосовується у разі сформованої схильності до девіантної поведінки і спрямована на профілактику рецидивів або їх негативних наслідків.

Психологічна корекція девіантної поведінки передбачає психологічне втручання в особистісний простір для стимулювання позитивних змін, послаблення або усунення тих форм поведінки дитини, що перешкоджають її соціальній адаптації [3].

Зрозуміло, що надання психологічної допомоги у цьому випадку буде ефективним за умови бажання таких змін з боку девіанта. Тому основними завданнями психологічної інтервенції за девіантної поведінки дитиниі: створення сприятливих соціально–психологічних умов для особистісних змін або одужання, розвиток мотивації на соціальну адаптацію або одужання; стимулювання особистісних змін; корекція поведінки з урахуванням специфіки її проявів у процесі психологічного консультування або психотерапії [8;22].

Очевидно, що профілактика і корекція девіантної поведінки дитини є особливо дієвою на ранніх етапах, зокрема, під час навчання в школі. Тут слід приділити увагу тим особливостям поведінки, що можуть передувати правопорушенням. Йдеться, насамперед, про прогули (можуть бути як формою девіантної поведінки, так і наслідком невротизації дитини — "шкільного неврозу"), погану успішність у навчанні (може бути зумовлена як педагогічною занедбаністю, так і дефектами інтелектуального розвитку, затримкою психічного розвитку загалом), низький статус дитини у шкільному колективі, ізольованість у ньому; наявність компенсаторної поведінки інфантильного характеру (через прагнення забезпечити успіх будь–яким чином, зокрема, через роль "класного блазня" або поведінку "луддита", який псує зошити відмінників та меблі, б'ється) тощо.

Програма роботи з дітьми молодшого шкільного віку у разі порушень розвитку особистості дитини, що розроблена Р. Овчаровою [5], складається з таких блоків:



  • зняття стану емоційного дискомфорту;

  • створення ситуації успіху;

  • гармонізація внутрішньої суперечливості особистості;

  • корекція залежності від оточуючих;

  • зняття ворожості, формування адекватних форм соціальної поведінки;

  • корекція тривожності, виховання впевненості у собі.

Профілактика відхилень у поведінці молодшого школяра як суб'єкта спілкування, на думку дослідниці, можлива у груповій роботі з дітьми, яка здійснюється в 3 етапи: орієнтувальний (дає можливість, з одного боку, виявити стереотипні поведінкові реакції учасників, а з іншого — згуртувати групу, створити почуття безпеки і захищеності); реконструктивний (створення нових форм поведінки і накопичення нового досвіду спілкування на основі задоволення потреб у безпеці і прийнятті–визнанні, що відбулося на першому етапі); закріпляючий (сприяння розвитку навичок довільного управління діяльністю і поведінкою, а також — закріпленню набутих конструктивних навичок взаємодії з іншими).

Особлива увага при цьому має бути приділена психологічній просвіті та психологічному консультуванню батьків і педагогів для попередження шкільної дезадаптації учнів, виникнення "шкільних" неврозів тощо.

Корекційна програма, що створена німецьким дослідником Клюге, орієнтована на найскладніших учнів масової школи, які за характеристиками соціальної поведінки перебувають у "групі ризику" [1]. Переваги цієї програми полягають у тому, що в ній пропонується проведення тренінгу, розрахованого на досить тривалий проміжок часу, і такого, що передбачає і психологічну, і педагогічну корекцію.

При цьому педагог задає систему суспільних цінностей, моральних ідеалів, визначає напрям, змістовні "перспективні лінії" розвитку, як їх називав А. Макаренко. Разом з тим, педагог, на нашу думку, за потреби може використати такі методи корекції негативних рис характеру, як метод "вибуху" і метод "реконструкції" характеру" [6].



Висновки. Девіантна поведінка дитини — поширений феномен, супроводжуючий процес соціалізації і зрілості, який зростає впродовж підліткового періоду.

Соціальна підтримка девіантних дітей полягає у проведенні профілактичної роботи, психологічної діагностики, психологічного консультування, психологічної корекції, які можуть об’днуватись у індивідуальні або групові програми соціального супроводу.



Література:

  1. Рабочая книга школьного психолога Текст / под ред. И.В. Дубровиной. – М.: Просвещение, 1991. – 303 с.

  2. Психологическая профилактика недисциплинированного поведения учащихся Текст / под ред. Л.Н. Проколиенко, В.А. Татенко. – К.: Вища школа, 1989. – 254 с.

  3. Змановская, Е.В. Девиантология (Психология отклоняющегося поведения) Текст / Е.В. Змановская. – М.: Издат. центр "Академия", 2003. – 288 с.

  4. Психотерапевтическая знциклопедия Текст / под ред. Б.Д.Карвасарского. – СПб.: Питер, 2000. – 1024 с.

  5. Овчарова, Р.В. Практическая психология в начальной школе Текст Р.В.Овчарова. – М.: ТЦ "Сфера", 1998. – 240 с.

  6. Макаренко, А.С. С любовью и тревогой Текст А.С. Макаренко. – К.: Изд–во УСХА, 1989. – 368 с.


В. В.Кухарєва

ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ФОРМУВАННЯ ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ ПІДЛІТКІВ
Проблема формування культури здоров’я та позитивної мотивації на здоровий спосіб життя є однією з найважливіших для сьогодення українського суспільства. Підлітки в найбільшій ступені нехтують своїм здоров’ям — такий висновок роблять фахівці Українського інституту соціальних досліджень імені Олександра Яременка. Дослідники прийшли до висновку, що 74% підлітків та молоді мають досить слабке здоров’я. Особливу тривогу викликає високий рівень захворюваності молоді на такі хвороби, як венеричні, злоякісні новоутворення, наркоманія, алкоголізм. Небезпечною характеристикою для України є тенденція зниження віку першого контакту з психоактивними речовинами, та алкоголем, що відзначається останніми роками [2]. За прогнозами спеціалістів окремі показники здоров’я підлітків, в майбутньому погіршуватимуться. І цьому є кілька причин: тяжке становище української медицини, збільшення частки платних медичних послуг навіть серед найнеобхідніших, скрутне матеріальне становище молоді.

Тривожить дослідників, те що переважна більшість сучасних підлітків втратила гуманістичні орієнтири, спрямованість до духовного зростання, сенс та цінність життя. При цьому, слід зазначити, що пояснення причин, пошук негативних чинників погіршення здоров’я підростаючого покоління – це тільки одна сторона проблеми. З іншого боку українське суспільство недостатньо приділяє уваги питанням формування культури здоров’я з дитинства. На думку В.П. Горащука, здоровий спосіб життя – культурний спосіб життя, цивілізований, гуманістичний, турбота про здоров'я, як висока цінність [1].

Основними напрямками формування здорового способу життя дослідники вважають:


  • формування у підростаючого покоління світоглядної позиції щодо свідомого й відповідального ставлення до власного здоров’я;

  • поглиблення базових знань підлітків щодо дбайливого ставлення до власного здоров’я і здоров’я людей, які їх оточують;

  • превентивна спрямованість усіх заходів, занять, технологій щодо формування, збереження і зміцнення здоров’я та профілактики негативних явищ в підлітковому середовищі;

  • створення умов, за яких можна набувати життєвої компетентності, що допомагає свідомо ставитись до власного здоров’я і здоров’я інших людей;

  • моніторинг стану здоров’я підлітків;

  • проведення просвітницької та волонтерської роботи щодо здорового способу життя;

  • розвиток родинно–сімейних традицій щодо ведення здорового способу життя;

– пропаганда здорового способу життя через навчальні предмети;

– формування у підлітків негативного ставлення до шкідливих звичок;

– підготовка педагогічних кадрів, здатних формувати у молодого покоління здоровий спосіб життя;

– формування культури здоров’я педагогів.

Слід також вказати, що розвиток і вдосконалення культури здоров’я сім’ї є одним з важливих напрямків зміцнення здоров’я і формування культури здоров’я підлітків. Адже, саме в сім’ї формується розуміння значення фізичної активності, раціонального харчування, дотримання режиму дня, виробляється імунітет проти шкідливих звичок, відбувається залучення дітей до загартовування та вироблення у них ціннісного ставлення до здоров’я свого та інших як найвищої цінності. У сім’ях, де батьки турбуються за своє здоров’я, ведуть здоровий спосіб життя, діти швидко набувають цієї доброї звички.

Література:


  1. Здоров’я (валеологія) Стандарт навчального українознавчого інтегрованого курсу для української національної школи–родини [Текст] / В.П. Горащук та ін. // Ін–т Українознавства Київ. нац. – ім. Т. Шевченка. – К., 1995. – 118 с.

  2. Інформаційні матеріали щодо стану здоров’я дітей в Україні та основних чинників, які впливають на його збереження [Текст] // Інформ. зб. М–ва освіти і науки України. – 2002. – № 15–16. – С. 23–25.

  3. Кириленко, С.В. Соціально–педагогічні умови формування культури здоров’я старшокласників [Текст] / С.В. Кириленко – К., 2004. – 21 с.


О. Л.Тимошенко

ДЖЕРЕЛА ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОГО ІНТЕЛЕКТУ

В статті проаналізовано значення соціального інтелекту в професійному становленні фахівців із соціальної роботи. Викладено наукові погляди на джерела формування соціального інтелекту.



Ключові слова: соціальний інтелект, практичний інтелект, вимірювання соціального інтелекту, формування соціального інтелекту

В статье проанализировано значение социального интеллекта в профессиональном становлении специалистов из социальной работы. Изложено научные взгляды на источники формирования социального интеллекта.



Ключевые слова: социальный интеллект, практический интеллект, измерение социального интеллекта, формирование социального интеллекта.

The paper analyzes the significance of social intelligence in the professional development of social work specialists. It examines the scientific views on the sources of the formation of social intelligence.



Keywords: social intelligence, practical intelligence, the measurement of social intelligence, the formation of social intelligence.
Постановка проблеми. Останнім часом з’явилося багато досліджень, у яких вивчається вплив рівня розвитку соціального інтелекту на ефективну професійну адаптацію та професійну соціалізацію. Деякі дослідники визначають соціальний інтелект як фактор успішності професійної діяльності фахівців професійного середовища «людина–людина»: управлінців, психологів, вчителів, фахівців із соціальної роботи.

Соціальний інтелект, будучи провідним компонентом успішності включення людини в соціальне життя суспільства, створює сприятливі передумови для саморозкриття, самореалізації і самоактуалізації особистості професіонала. Незважаючи на підвищений останнім часом інтерес психології до феномену соціального інтелекту, залишаються недостатньо відпрацьованими питання, пов’язані з виокремленням структури соціального інтелекту, чинників та умов його розвитку в процесі професійної підготовки фахівців різного профілю.

Провідними компонентами здібностей до професійної діяльності, до вдумливої роботи працювати з людьми є, на думку дослідників, здатність до розуміння поведінки інших людей і фасилітативність (підтримуючий стиль соціальних відносин). На відміну від структури загального інтелекту, у структурі соціального велику ролі відіграють особистісні властивості і характеристики самосвідомості, яка не повинна бути «зашореною», перевантаженою комплексами і бар`єрами психологічного захисту.

Аналіз останніх досліджень. Термін соціальний інтелект був введений у психологію Едвардом Лі Торндайком в 1920 pоці, який визначав соціальний інтелект як здатність до прогнозування міжособистісних відносин та прирівнював його до здатності мудро вчиняти в людських стосунках.

Прихильники різних психологічних шкіл по–різному трактували поняття «соціальний інтелект»: як здатність уживатися з іншими людьми (Moss F. & Hunt Т., 1927); як здатність мати справу з оточуючими (Hunt Т., 1928); знання про людей (Strang R., 1930); здатність легко сходитися з іншими, вміння входити в їхнє положення, ставити себе на місце іншого (VernonP.E., 1933); здатність критично і правильно оцінювати почуття, настрій і мотивацію вчинків інших людей (Wedeck J., 1947) [7].

Відомий американський психолог Девід Векслер запропонував визначати соціальний інтелект як пристосованість індивіда до людського буття. Дж. Гілфорд, автор багатофакторної моделі інтелекту, передбачав, що в ній не менше тридцяти здібностей відносяться до соціального інтелекту і особливо підкреслював, що розуміння поведінки інших людей і самого себе має значною мірою невербальний характер. Дж. Гілфорд створив перший надійний тест для вимірювання соціального інтелекту. Згідно з визначенням вченого, соціальний інтелект – це система інтелектуальних здібностей, пов'язаних з пізнанням поведінкової інформації. здатність передбачення наслідків поведінки.

Р. Стернберг, розглядає інтелект як уміння добиватися мети і виділяє: компонентний інтелект, емпіричний інтелект, ситуативний інтелект. Стернберг Р. виділяє дві сторони ситуативного інтелекту: практичний інтелект, і соціальний інтелект, що виявляється в спілкуванні з людьми і виступає компонентом творчості [1].

Для вітчизняної психології соціальний інтелект – доволі нове поняття. Коло наукових праць, предметом яких є саме соціальний інтелект, дуже невеликий. Теоретичний і емпіричний аналіз цього феномену в рамках власних концепцій розпочали тільки В.М. Куніцина, А. І. Савенков і Д.В. Ушаков.

У змістовному плані до дослідження соціального інтелекту найбільш близькі роботи Л.С Виготського, К.О. Абульханової–Славської, М.І. Бобневої і Ю.М. Ємельянова. Надавалося величезне значення знанню вікових особливостей розвитку людини (Л.С. Виготський, П.П. Блонський, А.М. Леонтьев, С.Л. Рубінштейн, Д.Б. Ельконін). Багато хто з них вказував, що в окремі періоди життя (сензитивні) виникають найбільш сприятливі умови для становлення та розвитку окремих видів здібностей (Л.С Виготський, О.М. Леонтьев, Н.С. Лейтес, Е. Еріксон). Існує й значна кількість праць (як вітчизняних, так і іноземних), у яких використовується відомий тест діагностики соціального інтелекту Дж. Гілфордата, М. Саллівена.



Мета статті – розгляд джерел формування соціального інтелекту.

Викладення основного матеріалу. Успіх професійної діяльності залежить від багатьох зовнішніх і внутрішніх умов. Однією з важливих умов є розвиток комунікативної компетентності спеціаліста. Дана компетентність залежить від наявності спеціальних здібностей, серед яких провідними, на думку багатьох дослідників (М.О.Амінова, М.В. Молоканов) є соціальний інтелект.

На основі аналізу наукової літератури варто виокремити такі джерела розвитку соціального інтелекту:



  1. Життєвий досвід – розвиток комунікативної компетенції, з використанням соціального та індивідуального досвіду

  2. Мистецтво – естетична діяльність у ролі творця і у ролі споживача витворів мистецтва.

  3. Загальна ерудиція – оволодіння достовірними і систематизованими знаннями, які стосуються історії та культури людського спілкування.

  4. Наукові методи –інтеграція всіх джерел комунікативної компетенції на рівні індивіда, груп, і колективів, і навіть всього суспільства.

  5. Комунікатина компетенція – виконання соціальних ролей індивіда.

Емельянова Ю.М. пов'язує соціальний інтелект з ситуативною адаптацією. Соціальний інтелект передбачає вільне володіння вербальними і невербальными засобами соціального поведінки, – усіма видами семіотичних систем [4].

Соціальний інтелект як форма досвіду, «інструмент» психіки, що забезпечує людині орієнтацію у соціальній дійсності, розглядався Р. Селманом [49]. Вчений виділив яить основних етапів його розвитку:



  • нульова – до соціальна стадія, коли дитина не розрізняє внутрішні, психологічні, та зовнішні, фізичні, принципи поведінки, закінчується тоді, коли думки та почуття інших людей та свої власні виділяються як самостійна реальність та стають предметом власного інтересу дитини;

  • перша – стадія диференціації зовнішнього та внутрішнього світу – змінюється стадією синтезу та компромісу між різними точками зору, намірами, діями;

  • друга – дитина намагається прийняти позицію іншої людини й пропонує партнеру приміряти свою позицію;

  • на третій стадії, що припадає приблизно на підлітковий вік (10–12 років), виникає розуміння взаємозв’язку, взаємозалежності та взаємообумовленості різних, іноді протилежних цілей поведінки окремих людей; уявлення про людську взаємодію структурується, вибудовується в систему;

  • четверта стадія, вже вимагає усвідомлення різних рівнів людської близькості й вміння чи здатності вчитися шляхом побудови стосунків на різних рівнях близькості.

Наявність у майбутніх фахівців з соціальної роботи таких якостей як аналітико–синтетична здатність мислення, імажинативні здібності, антиципація; альтруїзм, емпатія, рефлексія, критичність; гнучкість і глибина мислення; інтернальність, витримка є передумовою формування соціального інтелекту.

Рефлексія як саморозуміння, самопізнання, осмислення власних дій, своїх почуттів, переживань – основний шлях отримання нових знань. Добре розвинута соціальна рефлексія дозволяє партнерам як прогнозувати дії одне одного, коригуючи свої дії, дедалі глибше проникаючи до глибин порозуміння партнера.

Вагомим чинником формування і розвитку соціального потенціалу студента є фактор групового позиціонування, динаміка становлення формального і неформального статусу в групі. Соціальний інтелект розвивають групові проекти та рольові ігри.

На розвиток соціального інтелекту впливають, не залежно від віку людини, виступи на публіці, участь в роботі різних аматорських драмстудій, спілкування з великою кількістю людей різних вікових груп, національностей, професій. В таких видах діяльності формується упевненість в собі, соціальна сміливість [5].



Читання художньої літератури також допомагає розвинути інтелект не тільки вербальний, а й соціальний. Адже, вивчаючи літературних героїв, їх відносини, душевні якості, емоції і внутрішній світ можна краще зрозуміти і власне оточення, краще адаптуватися, в колективі, вибудувати взаємини з новими знайомими.

Висновки. Здібності соціального інтелекту формуються і вдосконалюються протягом усього життя людини на підставі придбаного їм особистого досвіду. За існуючими деякими даними, ці здібності, при природному сприятливому розвитку, досягають вираженого характеру у віці, орієнтовно, близько тридцяти п'яти років. А проводити цілеспрямовану роботу над розвитком своїх здібностей соціального інтелекту, як однозначно стверджують результати наукових досліджень, цілком продуктивно, можливо в будь–якому віці. Результативність цього процесу цілком залежить від усвідомлення особистістю проблем в розвитку соціального інтелекту.

Література:

  1. Абульханова–Славская, К.А. Социальное мышление личности [Текст] / К.А. Абульханова–Славская // Современная психология: состояние и перспективы исследований. Частина 3. Социальные представления и мышление личности. – М.: Изд–во: Институт психологии РАН, 2002. – С. 88–103.

  2. Булка, Н. І. Ресурси соціального інтелекту: адаптивність, комунікативність, креативність [Текст] / Н. І. Булка // Практична психологія і соціальна робота. – 2004. – № 6. – С. 43–53.

  3. Власова, О.І. Психологія соціальних здібностей: структура, динаміка, чинники розвитку: монографія [Текст] / О.І. Власова. – К.: Видавничо–поліграфічний центр «Київський університет», 2005. – 308 с.

  4. Емельянов, Ю.Н. Активное социально–психологическое обучение [Текст] / Ю.Н. Емельянов. – Л.: Изд–во ЛГУ, 1985. – 167 с.

  5. Куницына, В.Н. Межличностное общение [Текст] / В.Н. Куницына, Н.В Казаринова, В.М. Погольша. – СПб.: Питер, 1995. –544с.

  6. Ляховець, Л.О. Чинники розвитку соціального інтелекту у студентів–психологів [Текст] / Л.О. Ляховець // Актуальні проблеми психології. Психологія навчання. Генетична психологія. Медична психологія / за ред. С.Д. Максименка, М.В. Папучі. – К. – Ніжин, 2008. – Т. 10. – Вип. 6. – Ч. 2. – С. 31–35.

  7. Соціальний інтелект. Теорія, вимір, дослідження [Текст] / под ред. Д.В. Ушакова, Д.В. Люсіна. – М., 2004. – 243с.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал