І. В. Власенко



Сторінка1/3
Дата конвертації28.12.2016
Розмір0.65 Mb.
  1   2   3
СЕКЦІЯ

СОЦІАЛЬНО–ПСИХОЛОГІЧНИЙ РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ



І. В.Власенко


ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ КОМУНІКАТИВНИХ ЗДІБНОСТЕЙ ФАХІВЦІВ ІЗ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ

В статті розглядається структура комунікативної компетентності фахівців із соціальної роботи. Досліджуються шляхи формування комунікативної компетентності в процесі професійного становлення.



Ключові слова: фахівець із соціальної роботи, комунікативна компетентність, професійне становлення, тренінг, комунікативні здібності.

В статье рассматривается структура коммуникативной компетентности специалистов по социальной работе. Исследуются пути формирования коммуникативной компетентности в процессе профессионального становления.



Ключевые слова: специалист по социальной работе, коммуникативная компетентность, профессиональное становление, тренинг, коммуникативные способности.

The paper describes the structure of the communicative competence of social work specialists. The ways of formation of communicative competence in the process of professional development are studied.



Keywords: a social work specialist, communicative competence, professional development, training, communicative skills.
Постановка проблеми. Одним з головних інструментів професійної діяльності соціальних працівників виступає спілкування. Саме в його процесі налагоджується контакт з клієнтом, з’ясовуються проблеми та відбувається накопичення інформації, необхідної для розв'язання проблеми.

Сучасні науковці вважають професію соціального працівника комунікативною, оскільки його практична діяльність базується в спілкуванні а успіх у цій діяльності залежить від комунікативної компетентності в міжособистісній комунікації, взаємодії і сприйнятті.

Соціальні працівники мають володіти значним комунікативним потенціалом. Така характеристика людини визначає якість її спілкування й складається з: комунікативних якостей, які характеризують розвиток здатності до спілкування; комунікативних здібностей, тобто здібностей володіти ініціативою в спілкуванні, здатності емоційно відгукуватися на стан партнерів по спілкуванню, здатності до самостимуляції та взаємної стимуляції в спілкуванні; комунікативної компетентності, тобто знання норм і правил спілкування.

Аналіз останніх досліджень. В даний час у вітчизняній психології в дослідженні комунікативної компетентності склалося два підходи: теоретичний і практичний.

У рамках теоретичного підходу дослідники розглядають комунікативну компетентність як окрему характеристику особистості (Петровська Л.А., Сидоренко Є.В., Цвєткова Л.О., Муравйова О.І., Макарівська І.В.), як частину більш широкого поняття (Куніцина В.Н., Співак В.А.), як частину інших видів компетенцій, і як окрему характеристику особистості одночасно (Жуков Ю.М.), як індивідуальну якість і певний стан свідомості групи людей (Ємельянов Ю.Н).

Представники практичного підходу, Петровська Л.А., Захарова В.П., Хрящова Н.Ю., Прутченков А.С., Сидоренко Є.В., Макшанов С.І розробляють методи розвитку комунікативних умінь Ніколаєва Г.Н., Горюнова Е.М., Гаврилова І.К. розробляють програми підвищення комунікативної компетентності.

Групою авторів, Зеєр Є.Ф., Климкович І.Г., Хуторський А.В., Яковлєва Н.В., розкривається зміст поняття компетентності через призму діяльності. Панфілова А.П. розглядає в дослідженнях комунікативну компетентність як систему комунікативних знань, умінь, навичок, що сприяють успішному спілкуванню та ефективній професійній діяльності.

Комплексне дослідження комунікативної компетентності зустрічається в роботах І.М. Зотової. У результаті аналізу робіт різних авторів, які вивчали комунікативну компетентність, Зотова І.М. робить висновок, що в структуру комунікативної компетентності входять комунікативні знання, комунікативні вміння, комунікативні здібності. На її думку комунікативна компетентність являє собою комплексне утворення, що складається з трьох компонентів: емоційно–мотиваційного, когнітивного та поведінкового [2].

В дослідженнях структури комунікативної компетентності виділяють декілька підходів:

1) Акцент на знання і здібності, необхідні для побудови спілкування роблять Захаров В.П., Смелкова З.С., Лабунська В.А., Руденський Є.В., Хрящева Н.Ю.;

2) Опис структури комунікативної компетентності через комунікативні уміння аналізується в роботах Захаров А.В., Мудрик А.В.;

3) Комунікативні знання, комунікативні здібності, комунікативні вміння вважає структурними елементами комунікативної компетентності (Сидоренко Є.В.);

4) На наявність у складі комунікативної компетентності, крім знань, умінь і навичок, особистісних якостей вказують Берестова Л.І., Ємельянов Ю.Н., Жуков Ю.М., Петровська Л.А., Семенов Е.С., Кидрон А.А та ін.).



Мета статті – розгляд структури та джерел формування комунікативної компетентності фахівця із соціальної роботи.

Викладення основного матеріалу.

У найбільш загальному вигляді комунікативну компетентність фахівця з соціальної роботи можна охарактеризувати як певний рівень сформованості особистісного і професійного досвіду взаємодії з навколишніми, який потрібно індивіду, щоб у рамках своїх здібностей і соціального статусу успішно функціонує в професійному середовищі і суспільстві.

Клімовим Є.А. були виділені основні характеристики комунікативної компетентності соціального працівника:

– вміння керувати, вчити, виховувати, слухати, вирішувати нестандартні ситуації, здатність подумки представляти, змоделювати внутрішній світ клієнта;

– широкий кругозір, мовна культура, духовна спрямованість розуму, спостережливість до проявів почуттів, розуму і характеру людини, до його поведінки,

– проектувальний підхід до людини, заснований на впевненості, що людина завжди може стати краще;

– емпатійність, спостережливість, високий ступінь саморегуляції.[3]

Система професійної комунікативної компетентності формується комплексно, в єдності і взаємозв’язку її компонентів – мотиваційного, змістовного, діяльнісного та оціночного. Спершу вона закладається в ході навчальних занять та виробничої практики, потім проведення спеціальних семінарів та тренінгів.

Таблиця 1

Система комунікативної компетентності


Компоненти системи комунікативної компетентності

Мотиваційний

Змістовний

Діяльнісний

Оціночний

1. Спрямованість на спілкування.

2. Потреба в спілкуванні.

3.Цікавість до спілкування.

4.Усвідомлення необхідності оволодіння комунікативними здібностями.



1.Розумінні ролі спілкування в проф. діяльності.

2.Знання комунікативного процесу.

3.Знання про особливості різних груп клієнтів.

4.Прогнозування можливих ситуацій в спілкуванні і шляхів їх вирішення.



1.Вміння керувати комунікативним процесом.

2.Невербальні здібності.

3.Вербальні здібності.

4.Емпатія до клієнта.

5.Врахування особливостей клієнта.


  • 1.Вміння контролювати спілкування.

  • 2. Самоконтроль.

  • 3. Вміння виправляти комунікативні помилки.

  • 4. Вміння виконувати рефлексію.

В комплекс вмінь, що складають комунікативну компетентність соціального працівника, включають вміння аналізу і оцінки комунікативної ситуації, формування мети, добору і використання засобів для реалізації плану та його корекції, оцінки ефективності результату, вміння вибирати комунікативні стратегії адекватно ситуації, вступати в контакт з людьми з урахуванням їх статевовікових, соціально–культурних, статусних характеристик, активно реагувати на зміну обстановки, перебудувати спілкування з урахуванням зміни емоційного настрою партнера, уміння вести бесіду, дискусію, досягати угод, за допомогою слова здійснювати психотерапію спілкування, аналізувати комунікативні конфлікти [1].

Діяльність соціальних працівників у сучасному суспільстві вимагає особливих умінь, насамперед, рефлексивних. Одна з дослідниць цієї проблеми (Є.В. Лупшаєва) виділяє три загальні види рефлексії у спілкуванні: соціально–перцептивна (саморефлексія), комунікативна (рефлексія іншого), – соціально–психологічна (рефлексія ситуації) [5].

Цілями рефлексивної підготовки студентів–майбутніх соціальних працівників є: формування базових знань про рефлексію, розвиток основних рефлексивних умінь, стимулювання процесу особистісного та професійного самовизначення майбутнього спеціаліста соціальної роботи.

Одним з прийомів формування комунікативних вмінь є театральна педагогіка, головною метою якої є попередження проявів ускладнення в спілкуванні, яке обумовлене фактором міжособистісних відносин. Частими причинами утруднення спілкування студентів і фахівців можуть виступати індивідуально–психологічні особливості спілкування, що включають інтелектуальні, вольові, особистісні прояви суб’єкта. Головну роль в театральній педагогіці займає групове спілкування і вміння взаємодіяти з іншими. В таких іграх студенти навчаються будувати взаємини з товаришами і співробітниками, на основі кооперації та поділу, диференціації праці. Крім того, розширюється репертуар професійних ролей. Групова гра та інші види спільної діяльності виробляють у студентів і фахівців необхідні навички соціальної взаємодії, уміння підкорятися колективній дисципліні в той же час відстоювати свої права.



Висновки. У найбільш загальному вигляді комунікативну компетентність фахівця з соціальної роботи можна охарактеризувати як певний рівень сформованості особистісного і професійного досвіду взаємодії з навколишніми, який потрібно індивіду, щоб у рамках своїх здібностей і соціального статусу успішно функціонувати в професійному середовищі і суспільстві. Система професійної підготовки фахівців із соціальної роботи являється комплексною. Спершу вона закладається в ході навчальних занять та виробничої практики, потім проведення спеціальних семінарів та тренінгів. Завдання сформувати мотиваційний, змістовний, діяльнісний та оціночний компоненти комунікативних здібностей.

Література:

  1. Бочарова, В.Г. Социальная работа: Знакомство с профессией [Текст] / В.Г. Бочарова. – М., 1993. – 128 с.

  2. Зотова, И.Н. Коммуникативная компетентность как аспект социализации личности студента в условиях информатизации общества [Текст] / И.Н. Зотова // Актуальные социально – психологические проблемы развития личности в образовательном пространстве ХХI века», Кисловодск: 2006. – С.109.

  3. Климов, Е.А. Психология профессионального самоопределения [Текст] / Е.А. Климов. – Ростов–на–Дону: Изд–во «Феникс», 1996. – 512 с.

  4. Куницына, В.Н. Межличностное общение [Текст] / В.Н. Куницына, Н.В Казаринова, В.М. Погольша. – СПб.: Питер, 1995. –544с.

  5. Лупшаева, Е.В. Развитие рефлексии в общении средствами социально–психологического тренинга: автореф. дис. канд. псих. наук [Текст] / Е.В. Лупшпева.– М., 1989. – 17 с.


Т.І. Рябицька

Я. М.Вороніна

ОСОБЛИВОСТІ АДИКТИВНОЇ ПОВЕДІНКИ В ПІДЛІТКОВОМУ СЕРЕДОВИЩІ

Стаття присвячена проблемам адикції в підлітковому середовища, розкриваються чинники, фактори та причини виникнення залежностей підлітків. Охарактеризовано особливості Інтернет–залежності сучасних підлітків.



Ключові слова: адикція, адиктивна поведінка, корекція адиктивності.

Статья посвящена проблемам адикции в подростковой среде, раскрываются причины и факторы возникновения зависимостей у подростков, охарактеризировано особенности интернет–зависимости современных подростков.



Ключевые слова: адикция, адиктивное поведение, корекція адикции.

The article deals with the problems of addiction among teenagers. It reveals the causes and factors of dependence at the teenagers. The peculiarities of Internet addiction of modern teenagers are characterized.



Keywords: addiction, addictive behavior, correction of addictiveness.
Постановка проблеми. Адикція і адиктивна поведінка є відносно новими поняттями і на сьогоднішній час серед психологів існує багато розбіжностей у їх визначенні. Адиктивна поведінка – це зловживання всілякими речовинами, які змінюють психічний стан поведінка, яка обумовлена шкідливими звичками [16].

Звичайно ж, поняття адикції і адиктивної поведінки набагато ширше. Більшість авторів (Акопов, Короленко, Тимофєєва), які займаються проблемами адиктивної поведінки вважають, що це одна з форм деструктивної (руйнуючої) поведінки, яка виражається у прагненні до відходу від реальності шляхом зміни свого психічного стану через вживання деяких речовин чи постійній фіксації уваги на окремих предметах чи видах діяльності, що супроводжується розвитком інтенсивних позитивних емоцій. При чому, такі форми адиктивних реалізацій, як алкоголізм, наркоманія,ігрова залежність, комп'ютерна залежність – розглядаються цими авторами як хвороба, до виникнення яких привели адиктивні форми поведінки.

Проблема інтернет–залежності актуальна для всього людства, України в тому числі. Медики розвинених країн вже б`ють на сполох. Підлітки все більше часу проводить за комп`ютером, віддаючи перевагу віртуальному світу над реальним, у пресі час від часу з`являються повідомлення про «смерть за монітором». За статистикою, 54% користувачів у віці від 13 до 23 років проводять в Інтернеті щоденно від 1 до 3 годин, 31% сидить в Мережі по 4–6 годин. Існує категорія людей, яка живе віртуальним життям по 10 годин на добу і більш. Школярі просто перестають мислити, порушується фізичне і психічне здоров`я. Згідно з гігієнічними вимогами 7–10–річні діти мають сидіти за комп’ютером не більше 45 хвилин на день, 11–13–річні – двічі на день по 45 хвилин, старші – три рази на день [1]. Доктор М. Орзак виділяє фізичні симптоми, людей з Інтернет–залежністю: враження нервових стовбурів руки, зв’язане з тривалою перенапругою м’язів, оніміння пальців руки, що тримає «мишку», сухість та різь в очах, головні болі по типу мігрені, болі в спині, нерегулярне харчування, пропуск прийомів їжі, зневага до особистої гігієни, розлад сну, зміна режиму сну[3].

Аналіз останніх досліджень. Вперше на проблеми Інтернет–залежності звернула увагу доктор Кімберлі С. Янг, професор психології Пітсбургського університету в Бретфорді, автор книги «Спіймані в Мережу», засновник першого Центра допомоги людям які страждають Інтернет–залежністю. Кімберлі Янг називає чотири ознаки Інтернет–залежності: нав'язливе бажання перевірити e–mail, постійне чекання наступного виходу в Інтернет, скарги навколишніх на те, що людина проводить занадто багато часу в Інтернет, скарги навколишніх на те, що людина витрачає занадто багато грошей на Інтернет [6].

Марк Гріффітс, один з найбільш цитуєминих дослідників технологічних залежностей, стверджує, що більша частина тих хто надмірно користується системою Інтернет, використовує його як живильне середовище для підтримки інших залежностей. Вчений вказує, що Інтернет–залежності включають такі компоненти: «зверхцінність», модифікація настрою, збільшення толерантності, симптом відміни, конфлікт з оточуючими та самим собою, рецидив [3].

Джон Сулер, найбільш авторитетний спеціаліст з проблем Інтернет–залежності вважає її не тільки новим і значним психічним захворюванням, а і своєрідним відображенням існуючих соціальних феноменів [2].

Мета статті – розгляд особливостей адитивної поведінки підлітків, та проблем Інтернет–залежності в сучасному світі.

Викладення основного матеріалу. Розглядаючи питання адитивної поведінки в підлітковому середовищі слід виділити види, напрями та етапи розвитку адикції. Розрізняють три групи різновидів адиктивної поведінки : нехімічні адикції (патологічна схильність до азартних ігор, комп'ютерна залежність, трудоголізм); проміжні форми адикції (аденоксія – відмова від їжі, булімія – прагнення до постійного вживання їжі); хімічні адикції. Також існують дві основні форми адиктивної поведінки: патологічна, непатологічна.

Розвиток адиктивної поведінки може відбуватися у двох напрямах :

– полісубстантна адиктивна поведінка – підлітки пробують на собі дію різних токсичних речовин, серед яких поступово може бути вибрано найбільш привабливу.

– моносубстантна адиктивна поведінка –зловживання тільки однією речовиною.

Дослідники адикції (Н.Ю. Максимова, С.В. Смагін, Ю.В. Попов) виділяють такі етапи розвитку адиктивної поведінки : етап перших спроб, етап пошуку поля, етап вибору, етап групової психічної залежності.

Важливо також відзначити чинники, що сприяють переходу адиктивної поведінки у хворобу:

– соціальні (доступність речовин для підлітків та молоді, «мода» на неї, вплив групи однолітків);

– психологічні (тип акцентуації характеру підлітка, психопатії, привабливість нових відчуттів і переживань);

– біологічні (міра початкової толерантності, ускладнена спадковість, природа речовини, якою зловживають).

Самі підлітки називають такі причини, що сприяють виникненню адиктивної поведінки: неспроможність у навчанні (27%), алкоголізм батька (22%), жорстоке поводження з підлітком у сім'ї (19%), постійні конфлікти між батьками (17%), емоційне відчуження з боку матері (17%).

Окрім зазначених причин, що сприяють становленню залежностей, слід в значити особистісні фактори, а саме: моральну незрілість, індивідуально–біологічні та індивідуально–психологічні особливості особистості.

Науковці стверджують, що проблема адиктивного настановлення стосується всіх, хоча за своєю суттю адиктивна поведінка – неповноцінний адаптивний механізм, недосконалий спосіб пристосування до умов діяльності і життя, які виявилися занадто складними для пересічного індивіда. Залежність розглядають як спробу втекти від реальної дійсності у яскравий динамічний сусідній простір, де можна відпочити від негараздів життя й порадіти, але з якого не можна повернутися до реальної дійсності.

Одним з різновидів адиктивного поводження є комп'ютерна залежність. Комп’ютерна залежність – це прагнення піти від повсякденності методом трансформації власного емоційно–психічного настрою [1].

Дослідник М. Гріффітс ділить залежних гравців на дві категорії. Перші люблять грати в мережі групами – рольові ігри, з підтримкою групи, а другі використовують комп’ютер для втечі від чого–небудь, від яких–небудь проблем [3]. Вчений виділяє два головних психологічних механізми формування комп'ютерної залежності: відхід від реальності (потреба у відстороненні від повсякденних проблем) і прийняття ролі комп'ютерного персонажу, що дозволяє підліткові задовольняти потреби, які з якихось причин не можуть задовольнятись в реальному житті.

Можна також виділити стадії формування даної залежності :

1. Стадія легкої захопленості – порівняння мир реального і віртуального світів не на користь першого.

2. Стадія захопленості – поява потреби грати в комп'ютерні ігри.

3. Стадія залежності – відбуваються серйозні зміни в ціннісній сфері дитини чи підлітка, зміна самосвідомості та самооцінки.

4.Стадія прихильності – зниженням ігрової активності у підлітка, дистанція з комп’ютером, однак повністю відірватися від потреби у віртуальній реальності не може.

Існує багато причин виникнення комп'ютерної залежності. Основними з цих причин є : відсутність або недолік спілкування й теплих емоційних відносин у родині, відсутність у дитини серйозних захоплень, інтересів, прихильностей не пов'язаних з комп'ютером, невміння дитини налагоджувати бажані контакти з оточуючими, відсутність друзів, загальна неуспішність підлітка [3].

До головних ознак початку залежності можна віднести : небажання залишити роботу або гру на комп'ютері, роздратування через вимушені відволікання,нездатність або небажання спланувати заздалегідь кінець роботи, або гри на комп’ютері, забування про домашні справи, домовленості, зустрічі, нехтування власним здоров’ям, гігієною на користь спілкування з комп’ютером, готовність задовольнятися випадковим харчуванням, обговорення комп’ютерної тематики з усіма, хто хоча б трохи розуміється на цьому.

Висновки. Адиктивна поведінка – це поведінка людини, для якої притаманне прагнення до відходу від реальності шляхом штучної зміни свого психічного стану, завдяки прийому різноманітних хімічних речовин чи постійній фіксації уваги на певних видах діяльності з метою розвитку та підтримання інтенсивних емоцій. В результаті такої поведінки людина існує у своєрідному «віртуальному» світі. Вона не тільки не вирішує своїх проблем, але й зупиняється в особистісному розвитку, а в окремих випадках навіть деградує.

На сьогоднішній день найгострішими проблемами адиктивної поведінки є: наркотична залежність, алкогольна залежність, комп’ютерна та ігрова залежність. Ці адикції є дуже небезпечними для здоров’я людини, особливо для організму підлітків та молоді. Також ці залежності заважають підлітка та молоді реалізувати свої можливості. Найчастіше причинами залежності є: неспроможність у навчанні, жорстоке поводження у сім'ї, постійні конфлікти між батьками, відсутність серйозних захоплень, неспроможність вирішити проблеми, неповна сім’я, неправильне виховання, недостатня соціальна адаптація.



Література:

  1. Войскунский, А.Е. Зависимость от Интернета: актуальная проблема [Текст] // Мир Интернета. – 2000. – №3. – С. 76 – 81.

  2. Інтернет–залежність змінює головний мозок [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.osvita.org.ua

  3. Тезисы дистантных зарубежных участников симпозиума «Интернет–зависимость: психологическая природа и динамика развития» 10. 06. 2009 г. [Електронний ресурс]. / Режим доступу: http://www.psy.msu.ru/science/conference/internet/2009/theses.html

  4. Шайдуліна, А.Ф. Інтернет–залежність – нова форма адиктивної поведінки у підлітків [Електронний ресурс]. Режим доступу http://crk–Internet_zavisimost_novaya_forma_addiktivnogo_povedeniya_u_podrostkov.html

  5. Швець, Н.А. Інтернет–залежність та її вплив на виховання підлітків [Електронний ресурс]. / Н.А. Швець. – Режим доступу: http://www.psyh.kiev.ua

  6. Янг, К.С. Диагноз — Интернет–зависимость [Текст] / К.С. Янг // Мир Интернет. – 2000. – № 2.– С. 24–29


Д. С.Ексер

ПОПЕРЕДЖЕННЯ ТЮТЮНОВОЇ ЗАЛЕЖНОСТІ У ПІДЛІТКІВ ШКІЛЬНОГО ВІКУ

У статті проаналізовані основні принципи, види, форми організації соціально–педагогічної профілактики тютюнової залежності серед підлітків.



Ключові слова: тютнопаління, профілактика тютнопаління, стратегії і моделі профілактики тютюнопаління, ефективність профілактичної роботи, методи профілактичної інтервенції, тренінг життєвих навичок „Я не палю”.

В статье проанализированыосновные принципы, виды, формы организации социально–педагогической профилактики табачной зависимости у подростков.



Ключевые слова: табакокурение, профилактика табакокурения, стратеги и модели профілактики табакокурения, эфективность профилактической работы, методы профилактической интервенции, тренинг жизненных навыков «Я не курю».

Principles and forms of organizing healthy lifestyle promotion (focusing on harm of smoking) among youth are analyzed in the article.



Keywords: smoking, fight against smoking, strategies and ways of fighting against smoking, efficiency of promotion, methods of preventive intervention, training "I don’t smoke".
Постановка проблеми. Тютюнопаління неповнолітніх приймає все більш загрозливі форми, що істотно деформують етичне, фізичне і психічне здоров'я підростаючого покоління, що наносить величезну шкоду етносу в цілому. Особливу гостроту проблемі надає та обставина, що саме в дитячому і підлітковому віці паління стає однією з перших форм девіантної поведінки, з якою згодом поєднується алкоголь, а у ряді випадків і наркотики.

Неспокій викликає те, що споживання тютюнової продукції за останні роки різко зросло [1]. Саме паління є причиною виникнення багатьох хронічних захворювань. Наприклад, поява у населення злоякісних новоутворень в 30% випадків обумовлена курінням [2]

Масове споживання тютюнових виробів все більше зміщується з вікової групи в 17–18 років, що було характерне для 80–х років XX століття, до вікової групи в 12–14 років і навіть до молодшого віку [3].

Тютюнопаління, як різновид девіантної поведінки – завжди наслідок певних зовнішніх і внутрішніх передумов. Вся робота з такими дітьми повинна виходити з принципу «не нашкодь», що припускає високопрофесійну і різносторонню допомогу і підтримку з боку соціальних працівників і соціальних психологів, педагогів, батьків, медиків і працівників правоохоронних органів і органів соціального захисту, громадськості.



Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Проблемі тютюнопаління останнім часом стала приділятися значна увага. У контексті аналізу проблеми девіантної поведінки неповнолітніх, її вивчають соціологи, психологи, педагоги, представники інших гуманітарних наук.

При дослідженні проблеми дитячого і підліткового тютюнопаління, як різновиду девіації в середовищі неповнолітніх, автор спирався на концептуальні розробки учених, що займаються питаннями поведінки підлітків, що відхиляється: С.А. Белічевої, П.П. Блонського, Т.В.Вахромєєвої, Ю.М. Золотова, Н.Ф. Кофиріна, Г.Я Лукачер, Н.В. Плаксія, А.В. Толстих.

Представляють інтерес соціально–психологічні і соціально–педагогічні аспекти девіантної поведінки, розглянуті в роботах: Г.М. Андрєєвої, А.Бандури, Л.І. Божович, О.О. Бодальова, Л.С. Виготського, Ю.А. Клейберга, М.М. Плоткіна, С.Я. Рубінштейна, М.К. Смірнова, Д.І. Фельдштейна, Е.Еріксона. Їх міркування, висновки, пропозиції є важливими для обґрунтування системи заходів по запобіганню тютюнопаління в середовищі неповнолітніх.

Разом з тим, аналіз існуючих публікацій говорить про те, що є істотне відставання теоретико–методологічних розробок від потреб практики, декларативність підходів до вирішення проблем подолання тютюнопаління серед неповнолітніх як негативного соціального явища в життєдіяльності особи і суспільства.

Цілі статті: виявити методи профілактики тютюнової залежності у підлітків та формування негативного відношення до паління.

Виклад основного матеріалу.

Проблема тютюнопаління розглядається на державному, регіональному, місцевому рівнях а також на рівні конкретних соціальних інститутів і соціальних структур, покликаних виявляти і надавати соціально–правову, соціально–психологічну допомогу сім'ям і дітям «групи ризику», що потребують соціальної підтримки і спеціальних корекційно–реабілітаційних програм.

Адекватне розуміння соціальної ситуації розвитку підлітка має велику практичну цінність для соціально–педагогічної профілактики тютюнопаління. Соціальний світ підлітка виходить далеко за межі сім’ї, школи та стає об’єктом його уяви, планування, оцінки. Тому на основі розуміння соціальної ситуації розвитку підлітка, її об’єктивного та суб’єктивного аспектів важливою є зміна та перебудова взаємодії різних зовнішніх і внутрішніх факторів, умов соціального виховання, які обумовлюють виникнення даної проблеми, створення умов для повноцінної діяльності та задоволення ним своїх потреб у такий спосіб, котрий не приводить до негативних наслідків [3].

В залежності від вибору об’єкта впливу розрізняють такі види соціально–педагогічної профілактики тютюнопаління серед підлітків: загальна профілактика охоплює широкі верстви населення даної вікової групи та спрямована на подолання найбільш загальних факторів і причин тютюнопаління; спеціальна профілактика, орієнтована на підліткові групи, котрі знаходяться в особливих умовах, які підвищують ризик тютюнопаління, загострення даної проблеми (групи ризику); індивідуальна профілактика, спрямована на окремих підлітків з метою подолання специфічних для них проблем.

В залежності від того, на якому етапі розвитку проблеми й її впливу на підлітків проводяться профілактичні заходи, визначають такі види соціально–педагогічної профілактики: первинна, вторинна і третинна. Первинна соціально–педагогічна профілактика тютюнопаління серед підлітків передбачає попередження проблеми задовго до можливого моменту її виникнення. Вона спрямована на створення сприятливих умов розвитку, збереження здоров’я, адаптації підлітка.

Завданням вторинної соціально–педагогічної профілактики тютюнопаління серед підлітків є виявлення негативних відхилень у їхній поведінці, що дає можливість попередити їх подальший розвиток. Вторинна або рання профілактика ґрунтується на результатах діагностики соціальної ситуації розвитку конкретного підлітка, і є індивідуальною в плані корекції системи його життєдіяльності.

Третинна соціально–педагогічна профілактика тютюнопаління серед підлітків – це цілеспрямована діяльність з метою попередження переходу відхилень у поведінці в більш складну стадію.

Ефективність профілактичної роботи залежить від дотримання основних її принципів: забезпечення права підлітка на вільний вибір своєї поведінки, обмеженої таким же правом інших людей, відмова від намагання маніпулювати ним; гуманний характер профілактики; добровільна участь у профілактичних заходах; безпечність профілактичних дій для підлітків; відповідність профілактичних дій віковим та індивідуальним особливостям підлітків; переконуючий характер профілактики [4].

Основними формами організації профілактичної діяльності є профілактичні програми та профілактичні заходи.

Історично склалися кілька стратегій і моделей профілактики негативних явищ у молодіжному середовищі.

1. Стратегія боротьби (усунення негативного явища, проблеми, їх ризиків та наслідків). Проблема чи явище визнаються однозначно негативними і неприпустимими; профілактика спрямована на їх недопущення.

2. Стратегія нормалізації (обмеження ризику, негативного впливу проблеми чи явища). Негативне явище, проблема визнаються небажаними, але припустимими (принаймні частково, за певних обставин); профілактика спрямовується на недопущення (обмеження) їх негативних наслідків.

У межах стратегії боротьби можна виділити такі моделі профілактики негативних явищ у дитячому і молодіжному середовищі:

1. Модель стримування (репресивна модель). Вона базується на уявленні про схильність дітей, підлітків та молоді до всього поганого. Профілактика зводиться до заборони певних дій і видів поведінки дітей та молоді, обмеження їх особистої свободи(заборона відвідувати певні місця, займатися “шкідливою” діяльністю, читати певні книги чи дивитися телепрограми тощо).

2. Модель залякування. Як і попередня, базується на уявленні про схильність дітей та молодих людей до негативної, ризикованої поведінки, яка надає особливе задоволення. Зупинити їх прагнуть, викликавши страх перед прямими і непрямими негативними наслідками ризикованих дій (можливістю потрапити у наркотичну залежність, захворіти, опинитись у стані соціальної ізоляції, страждати фізично і морально, навіть втратити життя).

3. Модель ствердження моральних принципів. Причини негативних явищ прибічники моделі вбачають у розбещеності певної частини молодих людей, їхньої орієнтації на негативні цінності. Профілактика за цією моделлю будується на спробі переконати молодь в аморальності, гріховності певних видів поведінки (статевого життя поза шлюбом, вживання алкоголю чи наркотиків, насилля тощо) та навернути їх на інші, альтернативні цінності (релігійні, ідеологічні).

4. Модель поширення фактичних знань. Побудована на уявленні про те, що поширенню негативних явищ сприяє відсутність у підлітків і молоді повної адекватної інформації. Профілактична робота полягає в наданні підліткам і молодим людям об’єктивної, коректної, емоційно нейтральної інформації щодо ризикованої поведінки для забезпечення можливості вільного, свідомого вибору свого способу життя.

5. Радикальна модель (модель соціального впливу). Побудована на уявленні про те, що саме суспільство провокує і посилює негативні явища у молодіжному середовищі. Основними засобами протидії негативним явищам виступають заборона чи обмеження шкідливої реклами (наприклад, тютюнових і алкогольних виробів), впровадження законодавства, яке захищало би права громадян на ведення здорового способу життя тощо.

До стратегії нормалізації можна віднести такі моделі:

1. Модель контрольованого впливу. Вона виходить з уявлення про те, що є певні межі, залишаючись в яких будь–яка поведінка людини не призведе до шкідливих наслідків. Отже, необхідно визначити норми припустимої поведінки (наприклад, кількості випитого спиртного чи вжитого наркотику, що не зашкодить здоров’ю), пропагувати їх, навчити людей контролювати себе.

2. Модель зменшення шкоди. Метою профілактики виступає зниження ризику негативних наслідків від небезпечного способу життя як для самих молодих людей, яким він властивий, так і для оточуючих, без спроби змінити сам спосіб життя [1].

Отже, переважна більшість стратегій і моделей ефективні для роботи з окремими категоріями дітей та молоді і для вирішення окремих завдань профілактики. Вони доповнюють одна одну, і тому можливе використання їх елементів у межах комплексної профілактичної програми.

Серед всіх методів, котрі застосовуються в процесі соціально–педагогічної профілактики тютюнопаління серед підлітків, на особливу увагу заслуговують методи профілактичної інтервенції – цілеспрямований вплив на підлітків, включених у групу профілактики, з метою зміни їхнього ставлення до тютюнопаління та подолання їх суб’єктивних уявлень, поглядів, переконань, мотивів, котрі призводять до даної проблеми.

Основними методами профілактичної інтервенції є бесіда, диспут, створення ситуацій морального вибору, вправляння – виконання певних дій, спрямованих на розвиток умінь та формування навичок соціально значимої поведінки [5].

Однією з сучасних форм профілактики тютюнопаління серед підлітків є проведення різноманітних тематичних тренінгів. Ефективність одного з них – „Тренінг життєвих навичок: Я не палю” [6] була експериментально перевірена на групі підлітків – учнів 9–Б класу ЗОШ № 25 м. Мелітополя Запорізької області.

Програма тренінгу була спрямована на вирішення таких завдань: розвиток навичок, вмінь, необхідних для боротьби із залежністю; підвищення усвідомлення щодо власної значущості, цінності, зміцнення почуття власної гідності; оволодіння конкретними психологічними знаннями; формування мотивації самовиховання та саморозвитку; розвиток здатності адекватного й найповнішого пізнання себе й інших людей.

Для виявлення рівня засвоєнння наданого матеріалу у тренінгу було опитано 23 учня, серед яких 8 хлопчиків і 15 дівчат. Отримані результати свідчать про те, що ніхто з хлопців та дівчат не відноситься позитивно до паління. Серед хлопців: негативно – 50% та 50% байдуже, серед дівчат: негативно – 67% та 33% байдуже. Після тренінгу відношення до паління: негативно, байдуже змінилося у бік більш негативного ставлення у хлопців на 25% у дівчат на 26%. Відношення до серйозності проблеми паління також змінилося: хлопці та дівчата вже не вважають, що паління не є проблемою, при чому хлопці більш рішучі у своєму ставленні до проблеми паління.

Таким чином, дізнавшись про наслідки впливу паління для свого організму і оточуючих, у ході тренінгу підлітки отримали поштовх до розвитку умінь і навиків по дотриманню здорового способу життя, остаточного подолання тютюнової залежності.



Висновки.

В останні десятиліття спостерігається поширення підліткового куріння і особливо регулярного куріння. У зв’язку з цим дослідники і практики стали порушувати питання про необхідність створення спеціалізованих програм, спрямованих на припинення та попередження саме підліткового куріння. Однак ця сфера, як і раніше, недостатньо опрацьована, а обсяг літератури, що стосується надання допомоги підліткам–курцям залишається обмеженим.

Оскільки важливішу і основну інформацію при формуванні особистості, людина отримує у шкільні роки свого життя актуальними і ефективними формами профілактичної роботи можуть стати антитютюнові тренінгові програми формування негативного ставлення до паління саме у середовищі підлітків шкільного віку.

Література:


  1. Андреева, Т.И. Как помочь подросткам освободиться от курения Текст // Т.И. Андреева. – К.: ИЦПАН, 2003. – 64 с.

  2. Дети в кризисных ситуациях: профилактика негативных явлений и социально–психологическая помощь Текст / под общ. ред. И.Д.Зверевой. – К.: Научн. свет, 2001. – 63 с.

  3. Довбах, А.В. Курение и дети: как защитить права ребенка Текст / А.В.Довбах. – К.: ИЦПАН, 2003. – 36 с.

  4. Социальная педагогика: предупреждение табакокурения у школьников: методические пособие для работников образовательных учреждений Текст / под общ. ред. проф. Н.К. Смирнова. – М.: Наука, 2003. – 126 с.

  5. Павленок, П.Д. Девиантное поведение: сущность, содержание, виды и меры по преодолению Текст / П.Д. Павленок // Российский журнал социальной работы. – 1998. – № 2/8. – С.12

  6. Тренинг жизненных навыков (для 5–7 классов) Текст / ред. В.Н.Петрова. – Абакан: SOBER–COOL, 2003. – 42 с.





Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал