І. П. Лопушинський



Скачати 95.73 Kb.

Дата конвертації08.01.2017
Розмір95.73 Kb.

І.П.Лопушинський,
кандидат педагогічних наук, доцент,
голова Суворовської районної
у м.Херсоні ради та її виконкому
Рідна мова як важливий чинник консолідації української нації
У статті показано визначальну роль української мови на новому етапі державотворення
у процесі формування української політичної нації. Висвітлюються деякі теоретичні пи-
тання цієї вкрай важливої проблеми, проводяться історичні паралелі поступального роз-
витку окремих світових націй та українства. Зроблено висновок про нагальну потребу
гуртування всіх українців на основі соборної української мови.
Ключові слова: мова, нація, політична нація, українська національна ідея, консолідація.
Актуальність теми дослідження визначається тим, що роль рідної (української)
мови як важливого чинника консолідації нації суттєво зростає в нових умовах розбудо- ви української державності, вона стає опорою, що дасть змогу, на наш погляд, згуртува- ти українське суспільство для вирішення нагальних проблем сьогодення.
Рідна мова як консолідуючий чинник була предметом розгляду провідних мово- знавців і політиків сучасності, зокрема А.Бурячка, І.Ющука, В.Лизанчука, В.Радчука,
І.Дзюби, М.Томенка, Д.Павличка, Л.Костенко та ін. Однак їхні дослідження, на наш по- гляд, мають відносно загальний характер, без узгодження цієї проблеми зі сферою освіти.
У їхніх роботах та виступах детально не проаналізовано положення про те, чому саме українська мова дасть змогу отримати суспільство національно свідомих особистостей,
стане основою гуртування всіх українців незалежно від етнічного походження. Саме тому метою статті стало доведення визначальної ролі української мови в консолідації нації.
При цьому поставлено завдання не лише довести державотворчу роль рідної мови,
а й накреслити шляхи її втілення в практику державного будівництва на новому етапі.
Здобуття Україною незалежності 1991 р. - епохальна подія в історії нашого народу,
яка відкрила сенс його існування, дала йому змогу стати не просто державною, а й са- модостатньою, творчою, європейською нацією з усіма прикметностями сучасного де- мократичного світу.
Нація (лат. natio - народ, плем’я) - історично сформована стійка спільність людей,
об’єднана економічними, територіальними, мовними та культурно-психологічними зв’яз- ками [1, с. 106]. На сучасному етапі державотворення відбувається творення в Україні
політичної нації - інноваційної політичної реалії, нового етнополітичного феномена демократичного суспільства [2, с. 411]. Йдеться про формування нової державної нації
у широкому розумінні - “політичної нації”. З цього приводу голова Верховної Ради
України В.М.Литвин, виступаючи на сесії Загальних зборів НАН України в травні 2004 р.,
зазначав, що “вкрай потрібно на науковому рівні говорити про необхідність цементу- вання України, цементування нації на основі релігійної, політичної, національної та організаційної єдності шляхом формування сильної політичної нації” [3, с. 1-3]. Згідно з політичною теорією, нація - це, перш за все, політична (соціальна) спільнота, яка об’єд- нує всіх громадян якоїсь однієї держави незалежно від їхнього етнічного та соціального походження, культурно-мовних та інших особливостей [4, с. 134]. Недарма таку спільноту західні вчені давно називають “соціальною нацією”, “нацією державною” та/чи “полі- тичною нацією”. Але політична нація - це не просто населення якоїсь країни і не просто
співгромадянство, а дійсно спільнота, об’єднана (часто, але не завжди) спільною мо- вою, спільними символами, спільною лояльністю до держави та її законів, спільною волею, спільними інтересами, спільними надіями на майбутнє тощо.
Крім того, в теорії існують інші визначення об’єднань людей, зокрема в Україні - етнос, народ України, український народ. Так, з цього приводу Ліна Костенко пише:
“Що ж до поняття нація, то лише на перший погляд здається, що це таке чітке і всім зрозуміле поняття. Саме це поняття останнім часом, уже в умовах, здавалось би, неза- лежної України внесло стільки плутаними, що пересічний громадянин може вкрай роз- губитися, начитавшись нашої преси, де українців то пропонують вважати етносом, що й досі ще не відбувся як нація, то вже аж політичною нацією, що містить у собі весь наш політичний конгломерат, то народом України, то, як у Конституції сказано, - Україн- ським народом” [5, с. 10].
Саме тому сьогодні на перший план виступає і проблема реального поновлення на рідній землі рідної мови в своїх правах, особливо в південних та східних регіонах України.
Причин існування мовних проблем кілька. Розглянемо основні з них.
Насамперед, це намагання певних політичних сил як в Україні, так і за її межа- ми зробити все, щоб не дати об’єднатись українцям у єдину націю. “Нація, як і будь-яка
інша спільнота людей, не може ні сформуватись, ні існувати без спілкування її членів,
без збереження ними історичної пам’яті, надбань духовності, самоусвідомлення, без
ідентифікації - відчуття приналежності до цієї спільноти. Універсальним засобом здій- снення всього цього є мова (виділено нами - І.Л.). Вона забезпечує єдність функціонуван- ня і розвиток національного організму в просторовому та часовому вимірах” [6, с. 17].
Добре розуміючи роль рідної мови в становленні нації, маючи “великий досвід”
боротьби з нею (укази Петра I, Валуєвський циркуляр, Емський указ, лінгвоцид тоталі- тарної радянської системи, рекомендації Ташкентської конференції (1979) і, насамкінець,
проголошення російської мови офіційною (1990), певні політичні сили й сьогодні нама- гаються різними способами зашкодити становленню української мови як державної.
Головні з них - це намагання надати російській мові статус офіційної, штучне створення так званої проблеми “русскоязычного населення”. Мабуть, окремі політики сьогодення свідомо (а, може, через незнання) забувають ті століття рабства, упродовж яких знищу- валася культура українського народу, його інтелігенція, десятиліття панування тоталітар- ної системи, коли все робилося для того, щоб “злилися нації”, щоб сформувалося уні- версальна мова (російська). Саме тому демократична громадськість нашої держави по- винна зробити все, щоб не допустити запровадження російської мови як офіційної (або державної), докласти зусиль для відродження рідного слова на власній землі.
Принагідно також зазначимо, що сучасні противники незалежності України, щоб протидіяти процесу творення своєї держави українською нацією, експлуатують також поняття “народ України”, мета якого - повна асиміляція українців і поступове злиття їх у єдиний “євразійський народ”. Зброєю асиміляції націй стала так звана інтернаціоналіст- ська ідеологія марксизму.
Саме тому будівництво Української держави перш за все полягає в творенні повно- цінної нації. Так було з усіма європейськими народами, які успішно визволялися з чужи- нецького ярма. Так буде і в нас. Керована патріотичним, а не хохлацьким розумом, Ук- раїнська держава розвиватиметься насамперед як національна організація [7, с. 12].
Попри те, що Україна вступила вже в друге десятиріччя суверенності своєї держа- ви, рабська психологія, комплекс неповноцінності й меншовартості міцно укоренились
у свідомості значної частини українців. Гірко відчувати те, що ми не можемо усвідоми- ти себе державною нацією, як французька, німецька, іспанська, італійська та ін. Комусь вигідно, щоб нові покоління українців виростали, не відчуваючи належності до Украї- ни, нехтуючи національною гордістю й національною ідеєю. Український народ так довго та безсоромно ідеологічно одурманювали, так міцно затискали в залізобетонні марк- систські догми, що українці перестали вірити навіть у принади перспектив національного розвою. Правда, якоюсь мірою вони мають рацію, адже всі роки від часу проголошення державної незалежності і до Помаранчевої революції Україна перебувала в стані глибо- кої соціально-економічної кризи. Саме в ті роки з’явився афоризм: “Навіщо мені така незалежність, якщо я став злидарем”.
Природно, що, обравши незалежний шлях розвитку, український народ у перші
роки незалежності сподівався на істотне поліпшення соціально-економічного станови- ща. Відомо, що кожна нація, яка пориває з колоніалізмом і неволею, отримує значний морально-психологічний імпульс, щоб вийти з матеріальної скрути. Візьмемо, наприк- лад, острівну Японію. Маючи надто обмежені сировинні ресурси, японці зуміли, згурту- вавшись навколо національної ідеї, зійти з часом на великі світові вершини або, як ка- жуть, здійснити так зване “японське чудо”. Аналогічний приклад можна навести сто- совно Німеччини, котра зуміла після Другої світової війни не тільки відродитись, а й увійти до сімки найбагатших країн світу. Національна ідея згуртувала чехів, словаків,
угорців, поляків, литовців, латишів, естонців, які за рівнем свого життя відірвалися да- леко вперед від України. Проте “українське чудо” за сценаріями його творців очікується десь у кінці першого десятиріччя ХХI століття [8, с. 3, 4].
У цій боротьбі за об’єднання націй першочергову роль відігравала рідна мова.
Наприклад, уряди Франції після буржуазної революції 1794 р., коли виявилося, що половина 25-мільйонного населення не володіє французькою мовою, зробили все, щоб утвердити її як єдину на всій території країни. Коли Італія після приблизно трьохсотріч- ної роздрібленості й поневолення об’єдналася й здобула, нарешті, у 1861 р. незалежність,
італійською мовою розмовляло з 25 млн населення лише 600 тис., тобто 2,4%. “Італію створено, тепер треба створити “італійців” - робить висновок один із керівників націо- нально-визвольної боротьби. І в Італії було розроблено й втілено в життя комплексну програму утвердження італійської мови як загальнонаціональної. Індонезійці за своє
звільнення з-під трьохсотрічної колоніальної залежності боролися під гаслом: “Єдина батьківщина - Індонезія, єдина нація - індонезійська, єдина мова - індонезійська”. Бо- ротьба за незалежність Хорватії, Чехії була, насамперед, боротьбою проти нав’язування хорватам - угорської, чехам - німецької мови. Так само однією з основних причин бо- ротьби за незалежність України була політика зросійщення, яку брутально проводив московський тоталітарний режим [9]. А тому запровадження української мови в усі галузі
народного життя, відродження історичної правди про Україну - мабуть, найголовніші
компоненти, що об’єднують Схід і Захід нашої держави, оживлюють етнографічну й духовну спорідненість її регіонів. Але, щоб Україна стала європейською демократією,
цього замало. Національна свобода лише тоді справжня, коли не тільки уособлює суб- станцію народного руху, а й створює та підтримує соціальну рівновагу в суспільстві [7].
Сучасна західноєвропейська демократія довела, що криваві класові зіткнення назавжди відійшли в минуле, а рушієм суспільного розвитку стали наукові відкриття, новітні ви- робничі технології, поєднані з діючими законами, серед яких найважливіший - право лю- дини і нації на свободу. Бути вільною людиною і вільною нацією можна тільки в державі,
де немає загрози національній мові, духовності, традиції, культурі, а влада гарантує та розвиває соціальну справедливість [7, с. 12], іншими словами, де панує національна ідея.
Національна ідея - це творець, захисник, відновлювач і будівничий державності
народу, його рух свободи, вищий рівень самоусвідомлення, ознака інтелектуальної
зрілості, його здатність впливати на формування позитивного для себе політичного міжнародного клімату [7, с. 705]. “Українська національна ідея впродовж невольничих століть рятувала наш народ від загибелі. Вона була вірою в нашу державу, демократич- ну, європейську майбутність. Сьогодні це - життєво мобілізаційна мотивація для твор- чих вчинків уже звільненого народу в ім’я збереження й ненастанного вдосконалення своєї держави. Це та гідність, яка обертає рабську психіку в свідомість вільної людини,
а народові дає безсмертя” [7, с. 13]. Саме тому мова у М.Грушевського, першого Прези- дента України, розглядається як культурно-національна сила, а українську ідею він зав- жди сприймав як єдність політичну й мовну.
Center linqua facit - мова творить народ. Ця римська максима як ніколи актуальна для сучасної України, оскільки єдина мова консолідує націю, згуртовує суспільство, а отже, сприяє економічному розвитку нації. Єдина мова - основна ознака й найважливіша умова існування нації, запорука її повноцінної, плідної участі в духовному житті люд- ства і власного поступального розвитку. З мови починається і мовою зміцнюється держа- ва. Відмовитися від єдиної державної мови - це значить зрадити державу [9]. Ігнорування української мови є своєрідною беззбройною морально-психологічною окупацією. Коли у людини немає духовно-національного інтересу, її увага й енергія переключається на мате- ріальні спокуси, тобто на примітивне споживацтво і на все, що пов’язане з ним.
Саме тому керівники держави, та ще й такої, як Україна, повинні краще від мово- знавців і письменників розуміти, що означає мова корінної нації, державна мова. Це,
крім усього, своєрідна зброя. Це завжди розуміли наші вороги і недруги, це вони добре розуміють і нині, тому так поспішають вибити з наших рук оту зброю, щоб потім без- мовний народ швидко перетворити на покірну масу і повністю зросійщити. Уся наша
історія й гіркий досвід переконали, що справжнім гарантом незалежності України має
бути добре захищена державна мова, про що треба дбати в першу чергу [10].
З цього приводу провідні вчені-мовознавці України (П.Грищенко, Т.Кияк, О.Тара- ненко, О.Чередниченко та ін.) звернулися до Президента Віктора Ющенка, Верховної
Ради і Кабінету Міністрів України з листом, у якому, зокрема, зазначають, що кожна нація зобов’язана “всіма доступними цивілізованими методами оберігати власний мов- но-культурний простір, невід’ємною ідентифікуючою ознакою якого є мова” [11].
Після перемоги Помаранчевої революції в Україні склалися унікальні умови для завершення творення української політичної нації. Сьогодні ми повинні максимально врахувати помилки колишньої влади, яких вона припускалася під час своїх спроб консо- лідації українського народу.
Проблема або навіть і трагедія багатьох поколінь державотворців в історії України полягала в тому, що вони розуміли і пропагували термін “любов до України” як любов до держави, державної влади та її інститутів. Проте слід зазначити, що ці спроби кон- статувати ідею з Києва фактично зазнавали поразки: ідея не поширювалася на всіх гро- мадян України.
Малоефективними були й спроби надання національній ідеї виключно культуроло- гічного чи історичного характеру. Це світоглядна позиція з основним гаслом: “Патріот -
це той, хто розмовляє виключно українською мовою, шанує Шевченка і національну культуру”, була й залишається неприйнятною для усвідомлення всією країною.
А тому саме “етнокультурний” і “мовний” складники загальнонаціональної ідеї
виявилися на сьогодні найбільш уразливими. Якщо взяти до уваги лише мовний чин- ник, то теза “патріоти - всі, хто розмовляє українською мовою” також не витримала перевірки часом та не вийшла на рівень справді загальнонаціональної ідеї. Адже, за даними соціологічних опитувань, близько 40% мешканців України спілкуються україн- ською мовою, стільки ж - російською і близько 20% - обома мовами, тобто виглядають некоректними спроби проголосити “непатріотами” тих, хто не послуговується в побуті
винятково українською.
Варто також зауважити, що й Помаранчева революція будувалася не на мовних чи етнокультурних цінностях. У центрі уваги були інші цінності: свобода, повага до люди- ни, боротьба з корупцією, соціальна справедливість [12]. Люди на Майдані розмовляли двома мовами, однак мали єдиний світогляд. Таким чином, сучасний український патріо- тизм слід визначати не лише за ознаками спілкування рідною мовою чи любові до пев- них культурних цінностей, а і як мислення з повагою до країни і з любов’ю до малої
батьківщини, що трансформується у формулу: “Любити свою малу батьківщину сер- цем, а свою країну (державу) - розумом” [12].
Проте за таких обставин зберігає своє значення і культурологічний аспект україн- ського патріотизму, однак уже не в розумінні виключної ознаки “щирого українця”, а як один із чинників національної самосвідомості. Адже інтеграція до Європейського Сою- зу, що в майбутньому неминуче очікує Україну, потребуватиме збереження власної іден- тичності. Колишній віце-прем’єр-міністр України з гуманітарних та соціальних питань
М.Томенко з цього приводу зазначав: “Власна мова і унікальні культурні традиції ста- нуть тим чинником, який вирізнятиме українців з-поміж інших європейських народів”
[12], оскільки “самостійна, вільна особа, її національний державний дух, громадянськість,
всебічний моральний розвиток можливі лише в національно-культурному і високоду- ховному середовищі, де відсутня злоба, лукавство, зневага, насильство, асиміляція. Воля здійснюється в Духові, а Дух - у національному слові, яке покликане нести добро, вип- ромінювати позитивну енергію, слугувати порозумінню, злагоді, об’єднанню...” [13].
Державна мова - це інструмент злагоди, єднання всіх громадян держави навколо загальнодержавних проблем, це інструмент добробуту й захисту інтересів громадян держави. Якщо суспільство повним обсягом не послуговується державною мовою, на нього чекають колосальні екологічні, політичні, духовні й інтелектуальні втрати [14].
Йдеться про стратегію розвитку України та процес розвитку модерної української полі- тичної нації, її національну самосвідомість. “Мова належить усім, точніше б сказати,
вона як витвір людської природи і розуму не належить нікому. Мова світить усім, як сонце, і нею, як повітрям, має дихати всякий, хто того захоче” [15]. Українська мова - це мова не тільки українців, спілкуватися нею мають право мешканці України всіх націо- нальностей з потреби гуртуватися в народ, з необхідності доходити порозуміння й ладу в спільному домі. Мова українського громадянства, державно-єдина, яка може консоліду- вати українське суспільство в націю. Ніяка інша мова цю функцію не виконає. Натомість
інша може розколоти народ навпіл, роздрібнити на суржики, чого, власне, й домагаються наші недоброзичливці [15].
Коли ж мова “функціонуватиме як мова повноправного державного народу, задо- вольнятиме всі потреби суспільного життя, - її “визнають” і ігноранти, як принципові,
так і ситуаційні, її поважатимуть і свої, і чужі, а головне - зникнуть непорозуміння,
зникне напруження, бо все стане на свої природні місця” [16, с. 32].
Особливо обережними ми повинні бути у сфері мовної політики, де кожен крок має бути обдуманим до найменших дрібниць. Але обдуманий крок належить зробити. З
цього приводу Дмитро Павличко зазначає: “Щороку на святі Незалежності має звітувати
Президент і уряд, що зроблено для утвердження нашої мови як мови науки, освіти,
виробництва, армії, торгівлі, підприємництва і засобів масової інформації. Українська мова для України ніколи не була тільки засобом спілкування, збереження фольклорних та літературних цінностей, творення філософсько-духовного коду нації. Вона була і,
мабуть, ще довго залишатиметься політичною зброєю народу, кореневищем його дер- жавності” [7, с. 725].
Визначний український мовознавець А.А.Бурячок влучно підмітив, що “завдяки мові нормально функціонує її організм як політично, так і економічно, і культурно. Мова - найголовніший чинник консолідації нації, її основна ознака... Втрачаючи мову, людина тим самим перестає бути членом мовної, а отже, етнічної спільноти... Рівень розвитку рідної мови відображає рівень духовного розвитку нації...” [17, с.275]. На єдиній мові,
насамперед рідній, історично формується нація як спільнота переконаних однодумців,
які закладають гарантію патріотичної одностайності з метою розвитку власного полі- тичного утворення, нормативних актів і технології діяльності державних інституцій.
Мова - твердиня народу й визначальна ознака нації, скарбниця її культурних над- бань, засіб спілкування та консолідації суспільства [16]. Питання мови - фундаменталь- не й перехідне для кожного українця. Головною рушійною силою здобуття українцями своєї держави була потреба в самозбереженні, де мові відводилося вирішальне значен- ня. І кожна держава, по суті, стає тим самим механізмом самозахисту, який покликаний боронити, підтримувати всіх, хто причетний до єдиного національного організму. Саме необхідність національного відродження, як і повнота функціонування рідної українсь- кої мови, всіх нас об’єднала, коли ми виборювали право на свою державу.
Отже, сьогодні в Україні ми маємо реальну ситуацію: 1) існує держава під назвою
Україна, політичні кордони якої визнані міжнародним співтовариством; 2) назву цієї
держави визначив корінний етнос, який тисячоліттями формувався на її території і наз- ва якого - українці; 3) цей етнос становить абсолютну більшість населення цієї держави
(77,8% - 2001 р.); 4) цей етнос має свої давні традиції та власну українську мову; 5) у державі під назвою Україна законодавчо визнаний статус української мови як держав- ної [19]. Саме тому без вільного розвитку української мови, її належного функціонуван- ня в системі освіти, культури, сфери послуг, державному управлінні тощо немислимо побудувати міцну й заможну державу. Для будь-кого зрозуміло, що важливою умовою консолідації нації є також створення єдиного інформаційного простору, у якому мова є
ключовим елементом, що об’єднує націю в єдиний організм.
Першочергову роль у цій справі має відігравати українськомовна національна інтелі- генція. На жаль, становлення її тільки починається. Адже добре відомо, що до того часу,
поки керівництво державної влади всіх рівнів, депутатський корпус, професорсько-вик- ладацькі склади навчальних закладів, учителі, лікарі, інженерно-технічна інтелігенція не заговорять українською мовою, сподіватися на диво не доводиться. Україна повинна відро- дити сьогодні свою національну еліту, яка й вестиме роботу щодо консолідації всього суспільства. Потрібно по-справжньому розгорнути діяльність осередків Товариства україн-
ської мови імені Т.Г.Шевченка “Просвіта”, створити недільні народні школи для бажаю- чих оволодіти українською мовою, встановити тісні зв’язки й надати посильну допомогу українській діаспорі як близького, так і далекого зарубіжжя. Свого часу у вступному слові
на Установчій конференції Товариства української мови імені Т.Г.Шевченка Олесь Гончар говорив: “Маємо відродити в наших сучасних українцях і українках генетичну пам’ять,
почуття гордості, маємо і до збайдужілих душ торкнутися “запашистим євшан-зіллям рідного слова” [20, с.13]. І тому до праці на ниві рідної мови повинні приступити сотні
тисяч людей, згуртованих ідеєю національного відродження. А такі люди в Україні є, про- те не кожен з них знає, де і як докласти своїх зусиль. Та й багатьом із них бракує систем- них знань з історії як Української держави, так і рідної мови. Через це потрібно якомога більше друкувати масовим накладом дешеві брошури, а не книжки, що коштують десятки гривень, вести роботу щодо їх поширення серед різних верств українського народу, особ- ливо в Автономній Республіці Крим, південних і східних областях України. Потреба в цьому нагальна, оскільки люди хочуть знати правду про свій народ і свою мову. Основ- ним завданням має бути ознайомлення широкого кола читачів з основами мовного світо- гляду, з різноманітними питаннями, що виникають на мовному ґрунті в суспільстві, зі
значенням рідної мови в життєдіяльності народу й окремої людини.
У наш час особливо важливого значення набуває збереження національних традицій.
Завдяки їм функціонує й розвивається національна мова, без якої неможливе існування нації, оскільки зречення своїх національних традицій, рідної мови рівнозначне зреченню своєї національності. Саме тому необхідне збереження та примноження своїх національ- них традицій, рідної мови. Тільки такий шлях забезпечить нормальний розвиток народу.
Подальші дослідження проблеми вбачаються у висвітленні провідної ролі рідної
(української) мови в становленні сучасної національно-мовної особистості.
Список використаних джерел
1. Коломієць М.П., Молодова Л.В. Словник іншомовних слів. - К.: Освіта, 1998. - 190 с.
2. Пірен М. Формування політичної нації - важлива умова державотворчого процесу в Україні //
Вісн. НАДУ. - 2004. - № 3. - С. 411-419.
3. Литвин В.М. Важливе завдання науки - осмислення історичного досвіду // Сіл. вісті. - 2004. -
14 трав.
4. Основи етнодержавознавства: Підручник / За ред. Ю.І.Римаренко. - К.: Либідь, 1997. - 656 с.
5. Костенко Л. Гуманітарна аура нації або Дефект головного дзеркала: Лекція, прочитана в Націо- нальному університеті “Києво-Могилянська Академія” 1 верес. 1999 р. - К.: Вид. дім “КМ Akademia”,
1999. - 32 с.
6. Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. - Дрогобич: Вид. фірма “Відродження”, 1994. -
218 с.
7. Павличко Д. Українська національна ідея: Статті, виступи, інтерв’ю. Документи. - К.: Вид-во
Соломії Павличко “Основи”, 2004. - 771 с.
8. Вівчарик М.М., Капелюшний В.П. Українська нація: витоки, становлення і сьогодення: Навч.
посіб. - К.: Олан, 2003. - 280 с.
9. Ющук І. Закон, що виправдає перекинчиків? // Слово Просвіти. - 2005. - 10 лют.
10. Лупій О. Мова як надійна зброя // Слово Просвіти. - 2005. - 19 трав.
11. Смик Т. Двомовності - ні! // Народне слово. - 2005. - 14 квіт.
12. Томенко М. Сучасний українській патріотизм, або Як об’єднати Україну // Уряд. кур’єр. - 2005. -
16 лип.
13. Лизанчук В. Не лукавити словом. - Л.: ЛНУ, 2002. - 560 с.
14. Жук Ю. Державна мова - категорія економічна й виховна // Персонал. - 2005. - 16 берез.
15. Радчук В. Українська мова на зорі третього тисячоліття // Дивослово. - 2003. - № 9. - С. 2-6.
16. Дзюба І.М. Починаймо з поваги до себе: Ст., доп. - К.: Вид. центр “Просвіта”, 2002. - 59 с.
17. Бурячок А. “Просвіта”: історія та сучасність (1868-1898). - К.: Веселка, 1998. - 308 с.

18. Ухвала Шостого з’їзду Української Народної Партії від 26 лютого 2005 року // Слово Просвіти. -
2005. - 3 берез.
19. Кот С. Мова і політика // Укр. слово. - 2005. - 30 берез.
20. Культура слова: Міжвідом. зб. - К.: Наук. думка, 1994. - Вип. 45. - 104 с.
Лопушинский И.П. Родной язык как важный фактор консолидации украинской нации
В статье показана определяющая роль украинского языка на новом этапе создания государства в целях формирования украинской политической нации. Освещаются отдельные теоретические вопросы этой исключительно важной проблемы, проводятся исторические параллели прогрессивного развития ряда мировых наций и украинства,
сделан вывод о необходимости скорейшего сплочения всех украинцев на основе единого украинского языка.
Ключевые слова: язык, нация, украинская политическая нация, национальная идея, консолидация.
Lopushynskyy I.Р. The native language as an important factor of the consolidation of the Ukrainian nation
In the article the determining role of the Ukrainian language on the new stage of the state formation for the rise of the
Ukrainian political nation in shown. The theoretical questions of this utterly important problem are lighted up, the historical parallels between onward development of some world nations and Ukrainians are drawn. The conclusion about an urgent need of unification of all Ukrainians on the basis of the united Ukrainian language is made.
Key words: language, nation, Ukrainian political nation, national idea, consolidation.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал