І. М. Лицур д-р екон наук, старш наук співроб., провідний науковий співробітник відділу стратегічного потенціалу сталого розвитку Державна установа Інститут економіки природокористування та сталого розвитку Н



Скачати 10.38 Mb.
Сторінка9/53
Дата конвертації25.12.2016
Розмір10.38 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   53

ПЕРСПЕКТИВЫ И НЕДОСТАТКИ ИНТЕГРАЦИИ МОЛДОВЫ

В ЕВРОПЕЙСКИЙ СОЮЗ
студент гр. Е-12 Солонюк Е.В.
Идея присоединения к ЕС стала доминантой во внешней политике Молдовы практически сразу с обретением независимости бывшей советской республикой, так как Молдова очень маленькая страна и поэтому вынуждена быть членом одного из более крупных геополитических объединений. Соглашение об ассоциации с Европейским союзом было подписано 28 ноября 1994 года и вступило в силу 1 июля 1998 года, действительное в течение следующих 10 лет. Этот документ обеспечивал основу для сотрудничества в политической, коммерческой, экономической, правовой, культурной и научной областях. В 2005 был подписан индивидуальный план действий с Европейским союзом в рамках Европейской политики соседства. Проект нового соглашения об ассоциации с ЕС был парафирован обеими сторонами в 2013 году.

Основные преимущества европейской интеграции для Молдовы: новые возможности развития и модернизации, защиты и безопасности, повышение качества жизни; отмена экспортных пошлин, средняя ставка пошлин сократится до 0.5%. будет упрощена процедура применительно к 99% товаров; рост прямых инвестиций в экономику; снижение цен на товары на внутреннем рынке з счет его открытости для европейских товаров; развитие возможностей для ведения легального бизнеса в станах ЕС; упрощение (с дальнейшей отменой) визового режима со странами ЕС. Основные недостатки европейской интеграции: усиление конкуренции для местных производителей; диспропорции в инвестиционной привлекательности различных отраслей для инвесторов; возможность упрощенного въезда в страны ЕС, не освобождает от необходимости получать разрешение на работу; снижение экспорта в Россию, которая является главным торговым партнером Молдовы; сокращение числа рабочих мест; рост цен на энергоресурсы.

Таким образом, можно сделать вывод, что интеграции Молдовы, как и любой страны, в ЕС – очень сложная комплексная проблема, которая должна быть всесторонне изучена правительством, с точки зрения приоритетов национальных экономических интересов.
Научный руководитель: асист. Коваленко Е.В.
ЕФЕКТИВНІСТЬ ЗАСТОСУВАННЯ БАГАТОСТАВКОВИХ ЗОННИХ ТАРИФІВ НА ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЮ
проф. Сотник І.М., асист. Завдов’єва Ю.М., студент гр. ЕЗ-31С Завдов’єв О.І.
Ефективне використання енергії є пріоритетним напрямом енергетичної політики більшості країн світу. Для України здійснення політики зростання енергоефективності є актуальним з огляду на те, що наша країна задовольняє свої потреби у паливно-енергетичних ресурсах за рахунок власного їх видобутку менше, ніж на 50 %, а її економіка характеризується високим рівнем енергоємності валового внутрішнього продукту, засвідчуючи наявність значних резервів енергозбереження. Сьогодні в державі більше половини сумарного кінцевого споживання електроенергії як основного енергоресурсу припадає на промисловість, у якій переважають енергоємні галузі, обумовлюючи необхідність вирішення питань ефективного споживання електроенергії, зокрема, за рахунок управління попитом на неї.

У світовій і вітчизняній практиці традиційними формами управління попитом на електроенергію є: зниження піку навантаження; заповнення провалу графіка навантаження; усунення навантаження; загальне енергозбереження; загальне зростання навантаження; застосування гнучкого графіка навантаження. Основні позитивні ефекти регулювання добових графіків навантажень споживачів полягають у зниженні: нерівномірності навантажень енергосистеми, втрат активної електроенергії в мережах, витрат на оплату електроенергії.

За відсутності в енергосистемі збалансованої структури генеруючих потужностей ключовою можливістю вирівнювання графіків може стати режимна взаємодія енергосистеми зі споживачами на основі адміністративних або економічних заходів. Перші пов'язані з примусовим обмеженням навантаження споживачів у певні години доби і тим самим здатні завдавати їм прямий і непрямий збиток, який може істотно перевищити виграш енергосистеми від ефекту вирівнювання добового графіка навантаження. Сутність використання економічних заходів полягає, перш за все, у запровадженні у відносинах між енергосистемою і споживачами ефективної системи диференційованих за часом доби тарифів на електроенергію – погодинних тарифів.

Підприємствами України споживається близько 70% всієї виробленої електроенергії. В той же час, далеко не кожне підприємство може здійснювати свій внесок у регулювання графіків добового навантаження. Порівняння обсягів споживання електроенергії за різними періодами доби на підприємствах дає можливість визначити, які саме з них та за яких умов можуть бути споживачами-регуляторами добових графіків навантаження.

Нами було досліджено середньодобові графіки споживання електроенергії 3 типовими підприємствами м. Суми з однозмінним, двозмінним та тризмінним режимами роботи. Аналіз структури середньодобового споживання електроенергії за кожним з підприємств показав, що зі збільшенням змін їх роботи зменшується частка денного споживання електроенергії та збільшується нічне споживання.

Проведені розрахунки річної вартості використаної електроенергії для зазначених підприємств та суми економії, яку вони можуть отримати при переході від єдиного до відповідного багатоставкового тарифу на електроенергію, засвідчили, що при роботі підприємства, працюючого в одну зміну, у звичайному режимі перехід на двозонний або тризонний тариф буде не ефективним, бо призведе до збільшення витрат на електроенергію. Отже, єдиною економічно обґрунтованою для такого підприємства (у разі, якщо неможливо змінити графік його роботи і перенести робочий час на вечірній або нічний період) є одноставкова система тарифів на електроенергію. Працююче у двозмінному режимі підприємство споживає близько 74 % електроенергії у денний час, коли діють підвищені тарифи. Як і в попередньому випадку, виходячи з розрахунків, найбільш доцільним для підприємства є застосування єдиного тарифу. На підприємстві з тризмінним режимом роботи перехід з одноставкової на двозонну систему тарифів не дає можливості заощаджувати на витратах на електроенергію. Тризонна ж система тарифів створює умови даному підприємству для сплати найменшої суми за спожиту електроенергію, проте середньодобова економія при цьому становить лише 2,6 %.

Підсумовуючи результати досліджень, зазначимо, що тризонні тарифи на електроенергію є найбільш актуальними для виробничих підприємств. Для невиробничих же установ, які застосовують малопотужне обладнання, а, отже, і споживають відносно небагато електроенергії та прив’язані до денного періоду доби, найбільш доцільно зупинитись на єдиному тарифі. Двозонні тарифи підходять для підприємств, що працюють у нічний період та витрачають у денний час не більше 10% всієї спожитої електроенергії. Загалом, доцільність застосовування таких тарифів потребує подальшого та більш детального вивчення. Розрахунки показали, що там, де тризонні тарифи є ефективними, двозонні можуть призвести до збитків. Якщо двозонні тарифи дозволяють підприємству економити на витратах електроенергії, то тризонні тарифи в той самий час для даного підприємства забезпечать ще більшу економію. Серед проаналізованих підприємств не знайшлось жодного, для якого б перехід на двозонну систему тарифів мав би сенс.
МЕТОДИ КОНКУРЕНТНОЇ БОРОТЬБИ МІЖ ПІДПРИЄМСТВАМИ
проф. Сотник І.М., студент гр. Е-31 Овсієнко Ю.Ю.
Конкуренція – це боротьба між товаровиробниками за найвигідніші умови виробництва і збуту товарів та послуг, за привласнення найбільших прибутків. Стимулом, що спонукає до конкурентної боротьби, є прагнення перевершити інших. Предметом конкурентного суперництва на ринках є частки ринку, контрольовані тими чи іншими товаровиробниками [1].

Конкурентна боротьба – динамічний процес, що передбачає застосування певних методів. Це, передусім, поліпшення якості товарів і послуг, швидке оновлення асортименту продукції, покращення дизайну, надання гарантій та післяпродажних послуг, тимчасове зниження цін, більш зручні умови оплати тощо. Як правило, на конкурентному ринку суперники використовують різні методи боротьби: цінові, нецінові, нечесні та чесні (відповідно несумлінна та сумлінна конкуренція) [2].



Сумлінна конкуренція поділяється на цінову і нецінову. Цінова конкуренція означає, що головним методом боротьби конкурентів є ціна. У такій боротьбі перемагає той, хто домагається нижчої, ніж ринкова ціна, вартості своєї продукції. Це, по суті, боротьба за скорочення витрат виробництва завдяки використанню досягнень науково-технічного прогресу, наукової організації праці, підвищення її продуктивності. На конкурентному ринку неспроможність деяких підприємців використовувати найбільш ефективну технологію виробництва, в кінцевому підсумку, означає усунення їх конкурентами, які використовують більш дієві методи виробництва і мають ширші можливості знизити ціни, що приваблює покупців, сприяє швидкій реалізації товару, а отже, прискорює оборот капіталу. Слід також мати на увазі, що деяке зниження цін зберігає для виробника норму прибутку за рахунок низьких витрат виробництва. Таке зниження цін слід відрізняти від зниження цін нижче за собівартість, що є вже методом нечесної конкуренції.

Нецінова конкуренція застосовує такі методи:

  • поліпшення якості продукції. Відомо, що одна продукція може мати різну якість на різних підприємствах. Причиною цього може бути порушення технології виробництва. Крім технологічної дисципліни, можливе використання технічних новинок, які становлять комерційну таємницю;

  • використання реклами. Усі рекламні заходи розраховані на те, щоб привернути увагу покупців, надати їм відповідну інформацію про споживчі властивості товару, спонукати споживача зробити покупку, нагадати йому про існування того чи іншого товару. Реклама формує уявлення про особливості якості товару, хоча його споживна вартість при цьому часто залишається без змін. У рекламі акцентується увага на торговельних знаках і фірмових клеймах;

  • умови, що пов'язані з продажем товару. Фірма зобов'язується здійснювати ремонт виробу, надавати запасні частини, проводити безоплатні консультації щодо використання свого товару.

Нечесна конкуренція – це діяльність господарського суб'єкта, спрямована на одержання комерційної вигоди і забезпечення домінуючого становища на ринку за рахунок обману споживачів, партнерів, інших господарських суб'єктів і державних органів [1]. Основними методами ведення нечесної конкуренції є такі:

  • по-перше, неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці про діяльність суперника-конкурента. До цього можна також додати й економічне шпигунство;

  • по-друге, використання товарного знаку, фірмового найменування або маркування товару без дозволу господарського суб'єкта, на ім'я якого вони зареєстровані. Як правило, використовуються товарні бланки, маркування тих фірм, продукція яких користується великим попитом;

  • по-третє, поширення неправдивих повідомлень про товари своїх конкурентів. Така інформація, звичайно, завдає шкоди діловій репутації конкурентів і негативно відбивається на результатах їх комерційної діяльності;

  • по-четверте, намагання деяких фірм впливати на постачальників ресурсів і банки для того, щоб вони відмовляли конкурентам у постачанні сировини, матеріалів, а також у наданні кредитів;

  • по-п'яте, переманювання провідних спеціалістів конкурентів підкупом, встановленням більш високих окладів і різних пільг.

До нечесної конкуренції можна віднести також порушення законів. Все це зумовлює необхідність втручання держави в регулювання та усунення неприпустимих форм конкурентної боротьби [2].

Який шлях обрати – чесної чи нечесної конкурентної боротьби – це особиста справа кожного підприємця, але, обираючи нечесний шлях, завжди треба пам'ятати про життєве правило «бумеранга»: як ти вчиниш – так будуть поводитися і з тобою.




  1. Основи економічної теорії: підручник / С.В. Мочерний, С.А. Єрохін, Л.О. Каніщенко та ін.; за ред. С.В. Мочерного. – К.: ВЦ “Академія”, 2001. – 472 с.

  2. Методи конкурентної боротьби [Електронний ресурс // Економічна теорія. Політекономія / За ред. В. Базилевича. – К., 2008. – Режим доступу : 

http://pidruchniki.ws/1405100339949/politekonomiya/metodi_ konkurentnoyi_borotbi.
ПРОБЛЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКСПОРТУ В УКРАЇНІ
проф. Сотник І.М., студент гр. Е-31 П'ятаченко В.С.
Український експорт становить понад 50 відсотків валового національного продукту України. На сьогодні основними експортними галузями вітчизняної економіки є металургійна промисловість (металопродукція), сільське господарство, машинобудівний та хімічний комплекси, частка яких становить понад 60 відсотків українського експорту. Особливістю сучасного розвитку українських експортоорієнтованих галузей є високий рівень залежності від кон'юнктурних коливань на світових ринках 1.

З теоретичної точки зору, існує багато підходів, методів та інструментів щодо обмеження експорту держави: тарифні та нетарифні бар’єри, ліцензування, квоти, експортні субсидії та компенсаційні мита, добровільні експортні заходи, демпінг тощо. Найчастіше обмеження експорту запроваджуються з внутрішньо- або зовнішньополітичних причин, але непоодинокими є випадки, коли в основі таких дій лежать економічні причини. Іноді обмеження експорту запроваджуються з цілого ряду причин, серед яких є і політичні, й економічні, зокрема: проблеми національної безпеки (наприклад, експорт зброї); небезпека поширення ядерної зброї (експорт збагаченого урану); збереження природних ресурсів (наприклад, видів тварин, що вимирають); збереження ресурсів для використання всередині країни (наприклад, цінних порід дерева); збереження ресурсів для використання у майбутньому (наприклад, нафти) [2].

Сьогодні в Україні обмеження експорту здійснюється у таких формах, як, наприклад, експортні квоти, експортні мита або податки, заборона експорту певних товарів. Проте, як показує практика, держави зацікавлені у збільшенні експорту, а не в його обмеженні. Зростання експорту означає збільшення прибутків державного бюджету та підвищення зайнятості, зростання інших соціально-економічних показників розвитку країни.

Недосконалість законодавства щодо регулювання зовнішньоекономічної діяльності, зокрема, експорту в Україні, є однією з основних перепон її вступу до Європейського Союзу. На даний момент у державі обмежується експорт цілого ряду товарів. Обумовлено це тим, що їх залишилася невелика кількість на території нашої країни, або вони заборонені для транспортування. Серед таких товарів: зброя; боєприпаси; військова техніка і спеціальні комплектуючі вироби для їх виробництва; вибухові речовини; ядерні матеріали; технології, устаткування, установки, спеціальні неядерні матеріали і пов'язані з ними послуги; джерела іонізуючого випромінювання; інші види продукції, технологій і послуг, що використовуються при створенні озброєння і військової техніки або розкривають державну таємницю України; дорогоцінні метали і сплави, коштовні камені; наркотичні і психотропні засоби; твори мистецтва тощо [2].

Проблеми, пов’язані з регулюванням експорту, обумовлюють зниження темпів розвитку вітчизняної економіки, зменшення її експортного потенціалу, скорочення надходжень до державного бюджету країни. Основними проблемними питаннями тут є [3]: низька конкурентоспроможність вітчизняної промислової продукції; складний фінансовий стан більшості українських підприємств; недостатній розвиток вітчизняних систем сертифікації та контролю якості товарів, що експортуються; брак спеціальних знань та досвіду роботи у сфері експорту у більшості українських підприємців, слабка скоординованість їх діяльності на зовнішніх ринках; збереження елементів дискримінації українських експортерів за кордоном, застосування методів обмежувальної ділової практики; низький світовий рейтинг надійності України для кредитів та інвестицій, що ускладнює використання іноземних фінансових ресурсів для розвитку експортного потенціалу країни; невідповідність окремих норм українського законодавства прийнятим у міжнародній практиці принципам встановлення відповідальності постачальника за недоброякісну продукцію.

На нашу думку, саме швидке та ефективне вирішення зазначених основних проблемних питань регулювання експортного потенціалу України забезпечить у майбутньому розширення її конкурентних позицій на світовому ринку та розвиток національної економіки в цілому.




  1. Український експорт: [Електронний ресурс. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Експорт

  2. Регулювання експорту в Україні: [Електронний ресурс. – Режим доступу: http://osvita.ua/vnz/reports/management/14069/

  3. Гаврилюк О. Взаємозв’язок структурних та експортних пріоритетів в економіці України / О. Гаврилюк // Економічний часопис. – 2006. – № 2. – С. 42–44.


Критерії оцінювання ефективності інтеграційних організаційних структур
доц. Харченко М.О., студент гр. Емс-31/2с Гончаренко І.М.
У процесі розвитку та ускладнення структури суспільного виробництва операції злиття та поглинання стали невід'ємним компонентом корпоративної політики і найважливішим фактором розвитку продуктивних сил. Щорічно у світі здійснюється декілька тисяч операцій злиття та поглинання, причому їхня кількість постійно зростає і вони охоплюють все нові галузі і сфери економіки.

Проблематику корпоративної інтеграції та використання операцій злиття та поглинання активно досліджує багато вітчизняних та закордонних вчених, зокрема таких як: Гамільтон Дж., Гохан П., Деркач М.І., Євтушевський В.А., Руденко Ю.В., Рудик Н.Б. Більшість вчених значну увагу приділяють пошуку економічного ефекту від злиттів та поглинань. В той же час поза увагою залишаються питання первинних мотиваційних факторів як зовнішнього, так і внутрішнього походження. Наявність цих факторів і визначає актуальність наукових досліджень у даному секторі корпоративного управління.

Конкурентоздатність національної економіки визначається наявністю сектора потужних багатогалузевих або вертикально-інтегрованих структур, в рамках яких досягається концентрація промислового капіталу, інвестиційних ресурсів, наукомістких технологій. У період активізації в Україні процесів інтеграції як об’єктивного явища особливо актуальною стає проблема формування механізмів і моделей організування інтегрованих структур і розробка методики економічного оцінювання ефективності їх функціонування.

Старі, пострадянські моделі об’єднання підприємств практично вичерпали себе, а нові ще недостатньо розроблені. Визначення ефективності інтеграції капіталів поряд з оцінюванням економічної ефективності інтеграції підприємств у корпоративні об’єднання вимагає адаптації моделей до регіональних мезоекономічних чинників корпоративного розвитку.

Еволюційний розвиток інтеграційних структур в процесі трансформації економіки виливається в дії принципів спадковості, мінливості, природного відбору. Виникла потреба в координації спільних зусиль і потенціалів в цілях побудови ефективних схем управління та діяльності. Це й зумовило пошук дієвих механізмів розробки та впровадження ефективних форм інтеграції компаній провідними країнами світу та підприємствами – гігантами. Вони не просто зрозуміли неможливість продовження економчної діяльності без даних категорій, а й розробка окремих форм інтеграційних механізмів, які б стало можливим підлаштувати під кожне окреме підприємство залежно від виду його діяльності, сфери господарювання, місія та цілей співпраці, характеру господарських відносин між їх учасниками , ступеня самостійності вхідних в об'єднання підприємств.

Слід вважати, що реальні причини великого числа неефективних злиттів та поглинань, що не дають компаніям, які об'єднуються, великого економічного результату, знаходяться глибше – вони в не цілком правильному трактуванні реальних цілей корпорацій при здійсненні злиттів та поглинань.

Як теорія так і практика сучасного менеджменту приводить досить довгий перелік причин для пояснення інтеграції підприємств . Якщо ж проаналізувати світовий досвід і систематизувати його, можна виділити наступні основні передумови інтеграції підприємств: прагнення отримати і посилити синергетичний ефект; прагнення до підвищення якості управління та усунення деяких недоліків функціонування підприємств (знизити податкове навантаження, можливість диверсифікації виробництва та використання надлишкових ресурсів, прагнення підвищити політичну вагу керівництва компанії та особисті мотиви менеджерів); мінімізація транс акційних витрат; забезпечення гарантованих умов поставок сировини і збуту продукції; підвищення технологічного рівня та підвищення завантаження основного виробничого обладнання; компенсація бізнес-ризиків

Інтеграційні процеси в організаціях є однією з тенденцій сучасного розвитку , багато в чому визначають співвідношення конкурентних сил на ринку, а отже, і конкурентоспроможності його об'єктів. Виходячи з цього, інтеграція повинна бути результативною і приводити до нового рівня розвитку організації, особливо якщо це стосується стратегічно значущих галузей економіки країни, таких як металургійна промисловість, хімічна промисловість, машинобудівний комплекс, суднобудування, авіабудування тощо , в інтеграційних процесах яких держава є основною рушійною силою і визначає форми реалізації інтеграції .

Але нажаль, кожен з відомих сучасній науці методів оцінки синергетичної ефективності дає суб'єктивну оцінку , що відповідає вимогам окремих учасників процесу інтеграції. Завданням сучасних науковців та науково-дослідних інститутів даної сфери є пошук такого методу оцінки ефективності, що дозволяв би оцінювати стратегічну ефективність, тобто оцінити довгострокове рішення про інтеграцію, а крім того використовуваний метод повинен бути настільки універсальним, аби міг відповідати критеріям ефективності всіх учасників процесу інтеграції, а також даний метод має бути націлений на використання його в умовах невизначеності і ризику, тобто в умовах реального ринку сьогодні.
Переваги та недоліки легалізації неоформлених хоЛдингів в Україні
доц. Харченко М.О., студент гр. Емс-31/2с Зябіна Є.А.
У законодавстві України та наукових дослідженнях, що торкаються проблем правового становища холдингових компаній, немає єдиного підходу до визначення поняття холдингової компанії та її правової природи, часто конструкція холдингової компанії виводиться під іншими поняттями.

Окремі аспекти правового статусу холдингових компаній досліджувалися у роботах І.В. Бейцун, О.М. Вінник, О.А. Воловик, С.М. Грудницької, М.Г. Ісакова, О.Р. Кібенко, В.М. Кравчука, Н.С. Кузнєцової, В.Г. Пєскова, М. Потюка, В.Д. Примака, О.С. Семерака, Ю.В. Хахуліної, С.М. Хєди, Б.В. Шуби.

Функціонування холдингів, з одного боку, має ряд переваг перед звичайними акціонерними товариствами, а з іншого боку – характеризуються особливостями, що породжують нові проблеми і труднощі. Деякі проблемні аспекти виникають вже на етапі створення холдингових компаній.

Передбачено два варіанти створення холдингових компаній, а саме: органами, уповноваженими управляти державним майном, державними органами приватизації самостійно або разом з іншими засновниками шляхом об'єднання у статутному фонді холдингових корпоративних пакетів акцій (часток, паїв); іншими суб'єктами на договірних засадах. Рішення про утворення холдингової компанії приймається власниками холдингових корпоративних пакетів акцій (часток, паїв) та оформлюється відповідним договором.



Проведене дослідження правового становища холдингових компаній в Україні дозволило сформулювати наступні висновки: 1. На основі аналізу українського і зарубіжного законодавства, нами визначено, що критерієм відмежування холдингових компаній від інших правових конструкцій є контроль. Контроль у холдинговій групі – це можливість холдингової компанії впливати на прийняття рішення дочірніми підприємствами. Контроль у холдингових групах є частиною загального корпоративного контролю, що здійснюється органами і власниками господарського товариства. 2. Холдингові групи можуть створюватися шляхом послідовної організації товариств та наступного їх приєднання до групи. 3. При здійсненні корпоративного контролю холдингова компанія обмежується у своїх діях з боку законодавця.
Вимірювання синергетичного ефекту злиття та поглинання підприємств
доц. Харченко М.О., студент гр. Емс-31/2с Лукавая А.М.
Ефективність діяльності компанії в сучасних умовах господарювання залежить від прийняття своєчасних та економічно обґрунтованих рішень. Різноманітні умови розвитку компанії вимагають від менеджерів специфічних знань стосовно того чи іншого рівня розвитку бізнесу. Одним із шляхів динамічного розвитку компанії, а також збільшення частки ринку та підвищення капіталізації організації є злиття і поглинання інших суб'єктів господарювання.

Дослідженнями ефективності операцій злиттів та поглинань займається широке коло вітчизняних науковців, серед яких найбільш вагомими слід назвати праці О. Кузьміна, Д. Лисенко, К. Портно, Ю. Пахомова, А. Поважного, О. Рогача, Л. Руденко.

Все частіше злиття підприємств стають складовою частиною їх успішного розвитку. Завдяки злиттю підприємства збільшують свою вартість, підвищують ефективність своєї діяльності. Забезпечують конкурентноздатність на ринку, шляхом реалізації можливих синергетичних ефектів внаслідок об’єднання суб’єктів господарювання

Проблема визначення синергетичного ефекту постає перед всіма підприємствами, які задумуються про злиття. Численні дослідження дають змогу стверджувати, що головні причини невдач у більшості випадків злиття чи поглинання полягали в переоцінці вигод та недооцінці витрат на етапі підготовки операції. Отже, підприємства повинні ретельно аналізувати можливості створення синергетичного ефекту та забезпечити максимальну співпрацю в сферах його виникнення.

Основні синергетичні ефекти можна описати трьома величинами: 1) збільшення прибутку; 2) зниження витрат; 3) зниження потреби в інвестиціях.

Злиття та поглинання сприяють збільшенню ефективності діяльності підприємств, оскільки новий власник вважає заплачену суму нижче реальної, і планує отримати більший прибуток, ніж попередній власник, шляхом залучення підприємства в свій виробничий і фінансовий ланцюжок і виникнення синергетичного ефекту.

Таким чином, на сьогоднішній день саме оцінка синергетичного ефекту від майбутнього злиття підприємств є основою подальшого успішного функціонування об’єднання.
Управління конкурентоспроможностю продукції
доц. Харченко М.О., студент гр. Емс-31/2с Татарченко Н.О.
Забезпечення високої конкурентоспроможності продукції в сучасних ринкових умовах і гострій конкурентній боротьбі, є основою для стабільного одержання прибутку, а це і є головна мета роботи будь-якого підприємства. А основними елементами конкурентоспроможності продукції і найбільш важливими напрямками її збільшення, є поліпшення якісних характеристик, зниження ціни товару.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Питанням управління конкурентоспроможністю продукції займались такі вчені як Ф. Котлер, Ж.-Ж. Ламбен, М. Портер, В. Благоєва, Г.Л. Багієв, Г.Л. Азов, А.П. Челенков, Р.А. Фатхутдінов, А.Ю. Юданов, Т.Д. Маслова, І.М. Ліфіц та інші.

Група авторів Т.А. Бурцева, В.С. Сизов, О.А. Цень вважають, що забезпечення конкурентоспроможності – це, передусім, філософія управління всією системою в умовах ринку, що орієнтується на вирішення наступних задач: дослідження потреб споживачів та тенденцій їх розвитку; оцінка поведінки та можливостей конкурентів; дослідження стану та тенденції розвитку ринку; пізнання оточуючого середовища та його тенденції; навчитись створювати такий товар, щоб споживач віддав перевагу створеному товару, а не товару конкурента; орієнтувати реалізацію перерахованих завдань на довготривалу перспективу [1, с. 42].

Кінцевою метою всієї роботи підприємства є випуск продукції, яка повністю відповідала б вимогам цільового ринку. Такий результат забезпечує комплексна система управління якістю і конкурентоспроможністю продукції на підприємстві, тому її розробка, впровадження та функціонування є основаною для випуску високоякісної продукції на підприємстві [1, с.42].

Оцінка конкурентоспроможності продукції ґрунтується на дослідженні потреб покупця та вимог ринку. Щоб товар задовольняв потреби покупця, він має відповідати певним параметрам: технічним; ергономічним; естетичним; нормативним; економічним; організаційним.

Система забезпечення високої конкурентоспроможності має охоплювати наступні напрями [2]: 1) заходи на підвищення технічного рівня і якості продукції, передбачають: перебудову системи підготовки та підвищення кваліфікації кадрів, підвищення культури виробництва, поліпшення умов праці; зміцнення бази та покращення організації НДДКР; прискорену реалізацію структурних зрушень та інвестиційної політики відповідно до пріоритетів НТП і соціального розвитку; підвищення на цій основі ефективності капіталовкладень; організацію ефективної діяльності груп якості та цільового навчання керівного і робочого персоналу, створення соціальних умов якості праці, перебудову завдань і функцій управління якістю продукції; стандартизацію; 2) заходи, спрямовані на зниження ресурсоємності продукції, витрат виробництва; 3) заходи щодо вдосконалення сервісного обслуговування, реклами, вивчення ринку збуту. На реалізацію цих заходів необхідно направити економічні та організаційні важелі управління.

Управління конкурентоспроможністю продукції – це процес ідентифікації, планування, формування, утримання та нарощування (нагромадження) конкурентних переваг продукції на кожному етапі створення доданої вартості з метою підвищення рівня конкурентоспроможності продукції або втримання його на запланованому рівні. Конкуренція змушує продавців та виробників продукції підвищувати її якість, знижувати витрати на виробництво, підвищувати продуктивність праці. Більш того, вона формулює нові стандарти господарювання учасників ринку. Це обумовлює необхідність забезпечення високого рівня конкурентоспроможності підприємств, що дозволяє їм ефективно виконувати свої господарські функції в умовах постійного посилення конкурентної боротьби.

Забезпечення рівня високої конкурентоспроможності означає, що всі ресурси, які використовує підприємство, більш продуктивніші і приносять більший прибуток, ніж його ринкові конкуренти. З цього слідує, що підприємство займає стабільне місце на ринку товарів та послуг і його продукція користується постійним попитом споживачів. Керівництво підприємства повинно вміти простежувати зміни, що відбуваються в умовах господарювання, і проводити різноманітні перетворення в політиці ведення виробництва та реалізації товарів. Такими перетвореннями можуть бути: диверсифікація виробництва, вихід на нові ринки, зміна товарної політики, зміна організаційно-правового статусу підприємства, створення спільних виробництв, впровадження нових технологій, модернізація форм збуту продукції.




  1. Бурцева Т.А. Управление маркетингом: [учебное пособие] / Т.А. Бурцева, В.С. Сизов, О.А. Цень. – 2005. – 271 с.

  2. Управление конкурентоспособностью продукции [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://chtivo.biz/ekonomika/307-upravlenie_konkurentosposobnostju_produkcii.html?showall=1




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   53


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал