І. М. Лицур д-р екон наук, старш наук співроб., провідний науковий співробітник відділу стратегічного потенціалу сталого розвитку Державна установа Інститут економіки природокористування та сталого розвитку Н



Скачати 10.38 Mb.
Сторінка5/53
Дата конвертації25.12.2016
Розмір10.38 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   53

404

Сухомлин Д.В.

Проблеми та шляхи вдосконалення соціального страхування з тимчасової втрати працездатності



406

Тесленко Л.А.

Проблеми розвитку малого бізнесу в Україні та шляхи їх вирішення



407

Цуненко С.М.

Фінансування освіти і науки України: видатки versus якість



409

Юрченко Я.В.

Проблеми та перспективи розвитку лізингу в Україні



410


РОЗДІЛ 28



БУХГАЛТЕРСЬКИЙ ОБЛІК І АУДИТ

БУХГАЛТЕРСКИЙ УЧЕТ И АУДИТ

ACCOUNTING AND AUDIT


Гиренко І.С.

Основні проблеми застосування МСФЗ в Україні



412

Карпенко А.М.

Фінансова звітність в Україні та особливості її складання за національними й міжнародними стандартами



413

Карпенко І.В.

Стратегія і тактика антикризового управління підприємством



414

Портянка А.Г., Пронікова Ж.С.

Податкове регулювання в Україні



415

РОЗДІЛ 29


БАНКІВСЬКА СПРАВА

БАНКОВСКОЕ ДЕЛО

BANKING


Бачал О.О.

Методи управління ризиком ліквідності банку



417

Захарченко С.І.

Аналіз ісламської банківської системи в контексті пошуку подальших напрямків розвитку банківської діяльності



418

Карпенко І.В.

Дослідження методичних основ ефективного управління ліквідністю банків в умовах нестабільності



420

Костенко В.В.

Оцінка кредитоспроможності потенційного позичальника як інструмент управління кредитним ризиком банківської установи



421

Костенко В.В.

Напрями вдосконалення оцінки кредитоспроможності позичальника банку – юридичної особи



423

Котенко Н.В., Сухомлин Д.В.

Проблеми формування золотовалютних резервів в Україні



424

Лук'яненко А.О.

Механізми та інструменти валютного регулювання в Україні



425

Ступнікова К.Б.

Економічні межі кредиту



427

Федчун С.В.

Аналіз перспектив співпраці між банками і страховими компаніями в умовах глобалізації на основі концепції “bancassurance”



428

Федчун С.В.

Фінансовий супермаркет як перспективний напрям розвитку банківської системи



429

Яловенко А.В.

Рейтингові системи оцінки комерційних банків



430




РОЗДІЛ 10



ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА

ЭКОНОМИКА ПРЕДПРИЯТИЯ

ECONOMICS OF ENTERPRISE

http://kursykrasoty.ru/wp-content/uploads/2012/11/083eb4e3e867.gif
МЕТОДОЛОГІЯ УПРАВЛІННЯ ПРОДУКТИВНІСТЮ ПРАЦІ
студент гр. Е-01 Бізюк А.
Продуктивність праці є одним з найважливіших узагальнюючих показників ефективності виробництва на мікро- та макрорівнях, які характеризують відношення між продукцією і витратами.

Аналізуючи історію управління продуктивністю праці можна зробити висновок про те, що перші системи менеджменту в цьому напрямку базувались саме на розумінні продуктивності як показника. Основною задачею було підвищення продуктивності, або конкретно  досягнення будь-якої з таких умов: 1) ріст продукції при зменшенні витрат, 2) ріст продукції при незмінних витратах, 3) скорочення витрат на незмінний обсяг продукції, 4) ріст продукції і витрат при випереджуючому темпі росту продукції у порівнянні з темпом росту витрат.

Відповідно, система менеджменту, яка орієнтована на питання продуктивності праці, перш за все, містила в собі вимірювання та оцінку продуктивності, далі  планування заходів з її підвищення на основі інформації, отриманій в процесі вимірювання та оцінки; здійснення заходів по підвищенню продуктивності; вимірювання та оцінка цих заходів. Подальший розвиток системи управління продуктивністю викликає необхідність підходити до неї як до складної економічної категорії, яка відбиває багатогранні економічні процеси.

Першоосновою продуктивності праці є продуктивна сила праці  потенційна можливість виробити ту або іншу кількість продукції. Така методологія дозволяє створювати як мінімум двоярусну систему управління продуктивністю праці, а саме: підсистеми управління продуктивною силою праці та управління продуктивної сили праці в продуктивність.

При цьому відповідні підсистеми управління продуктивністю можуть функціонувати як на макроекономічному, так і на мікроекономічному рівнях. На рівні підприємства підсистема управління продуктивною силою праці, перш за все, обіймає систему управління персоналом (підбір, структура, навчання персоналу, мотивування творчості, освіта і самоосвіта і т. ін.). Поряд із цим важливим є здійснення грамотної технічної політики в сфері матеріально-речових факторів.

Підсистема управління продуктивністю охоплює систему організації праці, його нормування та стимулювання конкретних результатів, розміщення персоналу, дисципліну, дотримання відповідності рівнів розвитку особового (людського) матеріально-речового фактора виробництва та ін.



Науковий керівник: проф. Карпіщенко О.І.
ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА
ст. викладач Бурлакова І.М., студент гр. МК-21 Біленко В.О.
Останнім часом спостерігається підвищення уваги до питання соціальної відповідальності бізнесу, підприємців. Зазначене зумовлено ускладненням суспільних відносин, де традиційні механізми взаємодії суб’єктів уже не спрацьовують. Реалізація державної соціальної політики потребує нових інструментів, які в сучасних умовах будуть максимально ефективними. Саме соціальне підприємництво сьогодні постає одним із ключових інструментів вирішення соціальних проблем.

Соціальне підприємництво – це підприємницька діяльність, спрямована на інновативну, суттєву та позитивну зміну у суспільстві, тобто це прибутковий бізнес, який має соціальні цілі, і прибутки якого спрямовуються головним чином на розвиток цього бізнесу або на громадські справи.

На відміну від традиційного бізнесу, який працює заради досягнення прибутку, соціальне підприємництво виконує соціальні функції та розвивається в тих сферах, де це неможливо для державних підприємств через дефіцит фінансування, а приватний сектор не зацікавлений через низьку рентабельність.

Основна відмінність між підприємництвом та соціальним підприємництвом полягає у характеристиках цінності, що виробляється. У разі звичайного підприємництва це ринкова цінність, яка може бути виражена в категоріях доходу та прибутку. Натомість результатом функціонування соціального підприємництва є соціальний ефект, який одержує значна частина суспільства або суспільство в цілому, при цьому цільовими групами є найменше захищені верстви населення, що не мають фінансових ресурсів або політичних важелів для досягнення такого ефекту власними силами. Фахівці визначають однією з головних перешкод розвитку соціального підприємництва в Україні недостатню інформованість та відсутність знань у цій сфері.

У випадку запровадження принципів соціальної відповідальності організація (підприємство, фірма тощо) має можливість отримує низку заохочень.

Традиційно виділяють наступні переваги обрання політики соціального підприємництва: формується більш привабливий образ організації в суспільстві; зростає довіра до організації (підприємства, фірми); збільшуються товарообіг, кількість клієнтів і т. д., обумовлені поліпшенням ставлення до організації (підприємства, фірми); з’являється можливість одержати більш вигідні замовлення; завдяки авторитетові організація може проводити більш активну, ефективну політику в суспільстві, розширюючи свою діяльність, зокрема ринки збуту; з’являється можливість домогтися зниження місцевих податків і т. д.

Соціальне підприємництво допомагає надавати державні послуги в новий спосіб та задовольняти потреби суспільства; збагачувати професійний досвід людей, які працюють у соціальних підприємствах, задля подальшого працевлаштування за сучасних ринкових умов; розширювати активність громадян, які можуть самостійно розв’язувати свої проблеми та брати відповідальність за своє життя; посилювати увагу до соціально незабезпечених груп населення, забезпечуючи їх корисною соціально значущою роботою; відроджувати сільські та міські території та поліпшувати їх соціальну інфраструктуру тощо.

Отже, соціальне підприємництво – це підприємницька діяльність, що спрямована на вирішення соціальних проблем, і характеризується такими основними ознаками: 1) соціальний вплив – цільова спрямованість на вирішення існуючих соціальних проблем, стійкі позитивні соціальні результати; 2) інноваційність – застосування нових, унікальних підходів, що дозволяють збільшити соціальний вплив; 3) самоокупність і фінансова стійкість – здатність соціального підприємства вирішувати соціальні проблеми до тих пір, поки це необхідно і за рахунок доходів, одержуваних від власної діяльності; 4) масштабність – збільшення масштабу діяльності соціального підприємства (на національному та міжнародному рівні) і розповсюдження досвіду з метою збільшення соціального впливу; 5) підприємницький підхід – здатність соціального підприємця бачити провали ринку, знаходити можливості, акумулювати ресурси, розробляти нові рішення, які надають довгострокове позитивний вплив на суспільство в цілому.

Це явище в Україні вже існує – соціальні практики впроваджують: львівська «Спільнота взаємодопомоги «Оселя», центр реінтеграції безпритульних людей, соціальна пекарня «Горіховий дім», яка підтримує некомерційні проекти організації «Народна допомога», спрямовані на інтеграційну опіку мешканців Львова, а також медичний реабілітаційний центр «Здоров’є» міста Новоазовська Донецької області та інші.

На думку Мільтона Фрідмана соціальна відповідальність бізнесу дає можливість збільшувати свій прибуток. А соціальне підприємництво – це бізнес, прибуток від якого спрямовується на вирішення соціальних проблем.


Особливості податкового навантаження на підприємства
ст. викладач Бурлакова І.М., студент гр.Ф-21 Вакарчук В.В.
Податкова система є одним з найважливіших чинників системи державного управління, адже оподаткування підприємств є інструментом регулювання економіки країни. Однак варто зазначити, що вплив податкових важелів на економіку потребує чіткої спланованості, системності та прогнозованості рішень. Потрібно враховувати, що надмірне податкове навантаження є негативним чинником державної податкової політики, яке відповідним чином впливає на розвиток національної економіки, стримує ділову активність суб’єктів господарювання, уповільнює зростання валового внутрішнього продуктута є однією з причин виникнення кризових явищ у суспільстві.

Аналіз досліджень та публікацій з даної проблематики вказує на те, що теоретичними основами оцінки та управління рівня податкового тиску на підприємства займалися як зарубіжні, так і вітчизняні науковці. Фундаментальні принципи, критерії та концепції теорії оподаткування були сформульовані в роботах Дж. М. Кейнса, А. Лаффера, Дж. С. Міля, та інших авторів. Провідними вітчизняними науковцями, такими як: В. Андрущенко, В. Вишневський, В. Загорський визначено теоретичні основи сучасних наукових підходів до визначення та оцінки податкового навантаження в Україні, причини та наслідки його нерівномірного розподілу між суб’єктами господарювання, а також тенденції та шляхи змін.

Однією з найважливіших проблем у діяльності підприємства є проблема податкового навантаження та її вплив на його підприємницьку активність. Оптимальний розмір податкового тягаря – центральна макроекономічна проблема будь-якої держави. Доволі розповсюдженою є думка про зв'язок податкового тягаря та розвитку економіки: чим нижче рівень податкового тягаря, тим стрімкіше і динамічніше розвивається економіка держави, чим менше податки, тим міцніше економіка.

В економічній літературі підходи до визначення поняття «податкове навантаження» різняться за суттю. В одних виданнях увага акцентується на його кількісній характеристиці, в інших – дають його якісну характеристику, розкриваючи його сутність.

На мікрорівні застосування показника податкове навантаження на підприємство набуло широкого вжитку. Доцільність його застосування полягає в тому, що підприємство являє собою окремий суб’єкт господарювання, який відрізняється від фізичних осіб, що володіють ним. Знеособлені податки, які платить до бюджету підприємство, не можна порівнювати з податками на окрему особу, адже перші реально впливають на підприємство як окремий суб’єкт господарської діяльності, зменшуючи його оборотні кошти і обмежуючи можливості інвестування нерозподіленого прибутку в розвиток виробництва, підвищення заробітної плати працівникам тощо.

Показник податкового навантаження на рівні окремого підприємства має одну із найголовніших ролей в економіці підприємства з таких причин: показник податкового навантаженням застосовується податковими органами для протидії ухиленню від оподаткування та застосування схем мінімізації сплати податків, запобігання та виявлення інших правопорушень які належать до компетенції податкової служби; податкове навантаження використовується для прийняття рішення відносно вибору організаційно-правової форми господарської діяльності; показник податкового навантаження є основним інструментом системи управління оподаткуванням конкретного підприємства в контексті податкового менеджменту, планування й оптимізації; податкове навантаження дозволяє аналізувати варіанти вибору оподаткування в розрізі основної та спрощеної системи для малих підприємств.

Всі дискусії про податкове навантаження на підприємства залишаться безпредметними доти, поки не буде досягнуто згоди в питанні розрахунку зведеного показника, що характеризує це навантаження. Існує декілька методик розрахунку податкового навантаження для підприємства.

Наприклад, податкове навантаження встановлюється як відношення всіх податків, сплачуваних підприємством, до виручки від реалізації, включаючи виручку від іншої реалізації. Або визначення показника податкового навантаження розраховується як відношення суми всіх податків до прибутку підприємства. Ще один підхід – це вирахування вищезазначеного показника за виручкою (брутто), за виручкою (нетто), за доданою вартістю, за чистою доданою вартістю, за умовним прибутком, за прибутком до сплати відсотків, за чистим прибутком.

Розглянуті методики визначення показника податкового навантаження на підприємство зводяться в основному до співвідношення суми податків, що сплачуються підприємством, до суми доходів.

Отже, важливість розрахунку даного показника є однозначно необхідною при плануванні основних напрямків діяльності підприємств, що в кінцевому результаті має сприяти покращанню їх фінансових результатів, а також потрібно зазначити, що податкове навантаження має важливість з погляду управління податками й може виступати безпосереднім об’єктом цього управління.


ЕКОНОМІЧНА КРИЗА В УКРАЇНІ
ст. викладач Бурлакова І.М., студент гр. МК-21 Молодецький Д.Р.
Аналіз причин виникнення економічних криз, які наводяться економістами різних напрямків, дає можливість виділити концепцію К.Маркса, згідно з якою головною причиною циклічного розвитку економіки вважаються порушення найважливіших макроекономічних пропорцій внаслідок існування антагоністичних суперечностей, властивих суспільному виробництву, заснованому на приватній власності на засоби виробництва. Актуальність даної теми полягає у тому що, знаючи причини кризи в Україні, можливо знайти шляхи до її подолання та відновлення української економіки.

Після утвердження незалежності України у 1991 р. країні було потрібно встановлення економіки власного типу. Але перехід до ринкової системи господарювання виявився ускладненим через розірвання усталених економічних зв’язків. Через це швидкими темпами відбувся спад виробництва і настала всеохоплююча економічна криза.

У 1992-1995 роках був найбільший рівень економічної кризи, а з 1996 по 2001 рр. відбулися процеси поступового економічного пожвавлення. У 2002 році Україна мала найнижчий за всю історію країни рівень інфляції,а з 2003 по 2013 рр. спостерігались явища спадів та піднесень в економічній системі. За цей період часу вдалося досягти підвищення соціальних стандартів життя населення.

Економічну кризу в Україні спричинив цілий ряд факторів. Перш за все Україна від СРСР успадкувала такі риси, як монополізм, екстенсивний шлях розвитку, диспропорційність, для подолання яких потрібен тривалий час. Економіка республіки була тісно пов’язана з загальносоюзним господарським комплексом. Основна частина її товарної продукції орієнтувалася на продовження виробничого процесу в інших республіках. Тому розрив усталених економічних зв’язків боляче вдарив по виробництву.

Науково-технічна й технологічна відсталість та низька конкурентоспроможність не дозволили швидко інтегруватися у міжнародний поділ праці. Хибною також виявилась орієнтація на Європу. З часом виявилося, що вітчизняні товари неконкурентоспроможні, і в Європі нас ніхто не чекає. Тому недоцільно було відмовлятися від ринку СНД, який швидко захоплювали інші держави. Для промисловості України характерна її висока енергоємність, а отже, не маючи достатніх власних родовищ нафти й газу, вона залежить від держав-постачальників енергоресурсів. Ситуація ускладнилась особливо після того, як Україна стала платити за нафту й газ реальну ціну.

В умовах переходу до ринкових відносин в економіці України велике значення грає реформація відносин власності, роздержавлення і поява нових видів власності, що буде сприяти розвитку ринкових відносин, нових видів господарювання, завдяки чому з'явиться можливість перебороти найтяжку економічну кризу, у якій знаходиться Україна. Економічні перетворення в Україні повинні бути націленими на вирішення найважливішого завдання – це радикальні зміни в системі управління економікою як на макрорівні, так і на мікрорівні. Зміни на мікрорівні полягають в перебудові організаційної структури управління діяльність підприємств, створенні промислово-фінансових груп, холдингових компаній. Необхідність створення і розвитку нових в Україні форм підприємництва об'єктивно обумовлена потребою підприємств у більш гнучких структурних формах, здатних адаптуватися до швидких змін зовнішнього середовища. Кризові явища в галузях економіки України спричинені недостатнім і несвоєчасним урахуванням змінних умов виробництва, можливостями інтенсифікації, змінами у методах господарювання та іншими причинами. Темпи виробництва почали різко сповільнюватися. А намагання стримати спад виробництва екстенсивними методами не призвело до відповідних результатів, спричинило зменшення фондовіддачі.

Отже, Україна пережила ще багато злетів та падінь своєї недосконалої, наскрізь просякнутої старою, радянською, основаною на колективізації економікою. Можна припустити, що взаємодія України з ЕС позитивно вплине на загальну економіку країни, тому що європейські країни десятками років розробляли стратегію ефективної економіки. Це можна побачити на прикладі Польщі, яка підписала договір з ЄС у 1991 році. До цього ж економічна ситуація в Польщі була вкрай незадовільною. Вступ Польщі до ЄС призвів до значного зростання притоку іноземних інвестицій, зокрема і через те, що сам факт вступу країни до ЄС суттєво підвищив інвестиційну привабливість Речі Посполитої. Так, згідно зі звітом агентства Erst&Young, керівники найбільших компаній світу поставили Польщу в ході опитування на 5 місце у світі за рівнем інвестиційної привабливості.

Перспективи вступу України до ЄС можуть стосуватися отримання наступних переваг, таких як: покращення соціальних стандартів життя населення через підвищення рівня його добробуту, пожвавлення ділової активності та покращення інвестиційної привабливості вітчизняних підприємств, завоювання нових ринкових ніш на світових ринках завдяки відкриттю кордонів, зниження рівня корупції в країні та багато іншого.


ФРАНЧАЙЗИНГ ЯК ОСОБЛИВА ФОРМА ОРГАНІЗАЦІЇ БІЗНЕСУ
ст. викладач Бурлакова І.М., студент гр. МК-21 Тесленко Л.А.
Розвиток малого та середнього бізнесу дуже ускладнюється в умовах, що склалися на території України: проблеми з кредитуванням, фінансуванням і страхуванням підприємницької діяльності. Все більше підприємств застосовують франчайзинг, щоб не втратити своїх позиції на ринку. Це найдієвіший спосіб, сутність якого полягає в переданні однією фірмою (франчайзером) іншій (франчайзі) за визначену плату права на користування пакетом послуг.

Франчайзинг – це підприємницька діяльність, за якою на договірній основі одна сторона (франчайзер) зобов´язується передати іншій стороні (франчайзі) за винагороду на визначений строк комплекс виключних прав на використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, послуг, технологічного процесу і (або) спеціалізованого обладнання, ноу-хау, комерційної інформації, що охороняється законом, а також інших передбачених договором об´єктів виключних прав (франшизу).

Виділяють три типи франчайзингу:


  1. Торговий (товарний франчайзинг) – це франчайзинг в сфері торгівлі на продаж готового товару.

  2. Франчайзинг «бізнес-формату». Франшизер передає ліцензію фізичним або юридичним особам на право відкриття мережі закладів (або магазинів) для продажу товарів та послуг під іменем франшизера. Класичний приклад – готельно-ресторанний бізнес.

  3. Виробничий франчайзинг – це франчайзинг на виробництво товарів. Класичний приклад – виробництво безалкогольних напоїв з використанням концентратів та технологій відомої компанії «Кока-Кола».

В Україні практикуються різні види франчайзингових відносин. Найбільш розвиненим є виробничий франчайзинг. За такою схемою працюють основні виробники прохолодних напоїв (Coca Cola, Pepsi), компанії з виробництва продуктів харчування (Mars, Nestle, Danone), компанії з виробництва косметики й побутової хімії (Henco, J&J, Procter & Gamble). Найпопулярнішим є ліцензійний франчайзинг. До сфери торговельного франчайзингу можна віднести будь-якого виробника, що має товар, захищений торговельною маркою. Усі франчайзингові компанії, що працюють в Україні, є представниками іноземного франчайзингу. Прикладів внутрішнього українського франчайзингу поки що немає. На цьому етапі вітчизняним підприємствам слід детально та поглиблено вивчати досвід інших фірм, в тому числі іноземних, із застосування франчайзингових відносин та враховувати особливості економіки України.

Франчайзингова система відносин між великими і малими підприємствами володіє рядом переваг: підвищується ступінь виживання малих підприємств, що працюють на основі франчайзингу, так як вони спираються на досвід і підтримку великого бізнесу і працюють на вже освоєних їм сегментах ринку, а великі компанії можуть досягти своїх поставлених цілей шляхом зниження ризику і своїх витрат; можливість швидкого створення широкої мережі малих підприємств, що діють в сфері торгівлі та послуг, що веде до таких позитивних ефектів, як зниження безробіття, максимальне задоволення потреб населення в товарах і послугах, поповнення держбюджету, франчайзинг процвітає й тому, що в ньому поєднується стимул особистого володіння з управлінською і технічною майстерністю великого бізнесу. Для підприємців франчайзинг пропонує короткий шлях до зростання, так як вони отримують готову справу. Для франчайзі франчайзинг дає можливість швидкого розширення. Франчайзі зростає, дозволяючи підприємцям фінансувати його зростання через продаж франшиз. Таким чином, франчайзинг являє собою найбільш сприятливу форму для підприємців-початківців.

Як показує світовий досвід, франчайзинг найбільш інтенсивно розвивається в тих країнах і сферах бізнесу, де існує можливість домогтися максимального охоплення території і, отже, істотного зростання прибутку. Привабливість цього бізнесу для кандидатів у франчайзі підтверджується статистикою Міжнародної асоціації франчайзингу. У середньому, більше 85 % незалежних малих підприємств з різних причин закінчують своє існування протягом п'яти років, а в системі франчайзингу – лише 14 %. В США нова франчайзингова точка реєструється кожні 8 хвилин робочого дня, число великих франчайзингових мереж перевищило 1500 в більше 75 сферах бізнесу при середній щільності в 230 франчайзингових точок на одного франчайзера.

Франчайзинг є вигідним як для малого, так і для великого бізнесу. Однак слід враховувати, що франчайзинг не є універсальним методом вирішення всіх проблем для будь-якої компанії. Франчайзі можуть стати тільки найбільш успішні компанії, яких в Україні небагато. Даний фактор створює передумови для розвитку вітчизняних, національних мереж, що діють на основі франчайзингу.

Франчайзинг – це найкраща можливість організувати дуже надійну власну справу для дрібного підприємця, бізнесмена, навіть для людини, яка ніколи не займалася бізнесом. Стимулюючи розвиток франчайзингових мереж держава може значно прискорити формування загальноекономічної інфраструктури розвитку малого і великого підприємництва в Україні.
Мотивація працівників та її значення для ефективної діяльності підприємства
доц. Волк О.М., студент гр. Ф-11 Бачал О.О.
Шлях до ефективної професійної діяльності людини лежить через розуміння його мотивації. Тільки знаючи те, що рухає людиною, що спонукає ії до діяльності, які мотиви лежать в основі ії дій, можна спробувати розробити ефективну систему форм і методів управління. Для цього потрібно знати, як виникають або викликаються ті або інші мотиви, як і якими способами мотиви можуть бути приведені в дію, як здійснюється мотивування людей [3].

Аналіз наукової літератури з управління мотивацією виявив наявність багатьох підходів до розуміння сутності цього процесу: великий внесок у розкриття економічних мотивів зробили М. Вебер, Дж. Кейнс, А. Сміт; розгляд мотивації з психологічної точки зору ґрунтується на комплексних дослідженнях А. Маслоу, К. Альдерфера. Мотивація трудової діяльності завжди знаходилась і знаходиться у полі зору багатьох вітчизняних учених: Г. Дмитренка, А. Колота, Г. Гоголь та багатьох інших [1].

Вивчення проблеми мотивації трудової діяльності має як теоретичне, так і пряме практичне значення. Від того, як розуміє той чи інший працівник трудову діяльність і які мотиви їм керуєть, залежить ставлення до роботи.

Основна мета процесу мотивації – це отримання максимальної віддачі від використання трудових ресурсів, що дає змогу підвищити загальну результативність і прибутковість діяльності підприємства. Жодна система управління не може добре функціонувати, якщо не буде розроблено ефективної моделі мотивації, яка спонукає конкретного робітника та колектив до досягнення особистих та загальних цілей [2].

Стимулювання – засіб, за допомогою якого здійснюється мотивація. У практиці сучасних компаній реалізується двомоментний підхід до стимулювання праці в інноваційному процесі: прагнення максимально активізувати творчу особистість; спрямування активності працівника на досягнення конкретного комерційного результату.

При цьому мотивація являє собою процес створення системи умов або мотивів, які мають вплив на поведінку людини, що направляють його в потрібну для організації сторону, що регулюють його інтенсивність, межі, що спонукають проявляти сумлінність, наполегливість, старанність у справі досягнення цілей.

Обґрунтовано, що основними мотиваційними чинниками, які спонукають до кращої роботи інтелектуальних працівників є наступні:


  1. Високий і достойний рівень заробітної плати, а також різноманітні надбавки, премії та пільги.

  2. Нефінансові винагороди праці, до яких належать усі методи, що не стосуються безпосередньо оплати праці й які компанія використовує для винагороди своїм співробітникам за гарну роботу й підвищення їхньої мотивації та прихильності до організації.

  3. Можливість саморозвитку та самовираження працівників.

  4. Створення «навколишнього середовища» – певних умов праці, що стимулюють творчу діяльність. «Навколишнє середовище» має включати забезпечення працівника потрібними сучасними ресурсами, звільнення його від допоміжної роботи, надання йому самостійності. Соціально-психологічний клімат в колективі [4].

У практиці господарювання набули поширення різноманітні форми морального стимулювання і заохочування. Це індивідуальні та колективні нагороди, присвоєння почесних звань і титулів, знаків пошани, публічне вручення грамот та інші. Тому не менш важливою складовою мотивації працівників є організаційно – мотивувальні чинники. До найважливіших організаційних мотиваційних чинників належить: підтримання сприятливих санітарно-гігієнічних умов праці; сприяння адміністрації безперервному навчанню, самовдосконаленню, духовному та інші [1].

Останнім часом на переважній більшості підприємств мотивація та стимулювання персоналу знаходяться в незадовільному стані. Падіння реальної заробітної плати в галузях господарського комплексу України супроводжувалося зниженням продуктивності праці. Тому особливе значення має дослідження стимулюючої функції оплати праці, оскільки в умовах ринкових трансформацій і розвитку кризових явищ оплата праці не еквівалентна вартості робочої сили й не виконує свого стимулюючого призначення. Отже мотивація не є простим елементом. Для забезпечення її ефективності необхідно об'єднати в єдину систему зусилля, здібності робітників, результати їх праці, винагороду і задоволення.




  1. Кобеля З. Показники оцінки трудової мотивації / З. Кобеля, Р. Білик // Україна: аспекти праці. – 2010. – № 6. – С. 42-47.

  2. Тімашкова О.А. Мотивація праці та її роль у підвищенні ефективності діяльності підприємств / О.А. Тімашкова // Вчені записки Інституту економіки та права „КРОК”. – 2008. – Т 2. – № 18. – С. 216-221.

  3. Сабан М.В. Трудові ресурси та їх вплив на ефективність діяльності підприємства / М.В. Сабан. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.viem.edu.ua/konf9/art.php?id=0308.

  4. Струсевич О. С. Стимулювання трудової діяльності персоналу підприємства / О.С. Струсевич. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://masters.donntu.edu.ua/2010/iem/strusevich/diss/indexu.htm



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   53


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал