Художня культура XX ст. Загальні особливості



Скачати 153.42 Kb.
Дата конвертації10.03.2017
Розмір153.42 Kb.
Художня культура XX ст.
Загальні особливості
Картина художнього життя XX ст. не порівнянна ні з однією з минулих епох за своєю різноманітністю і парадоксальністю. Виникає безліч нових жанрів — або завдяки новим технічним можливостям (кінематограф — більше ста років тому, комп'ютерна графіка — в наші дні), або внаслідок іншого переломлення традиційних (наприклад, концептуальне мистецтво, коли в картинах зображення заміняють написи). Вже не можна знайти минулої стильової єдності, відмічається як традиціоналізм, так і нестримне новаторство. Надзвичайно поширюється синтез мистецтв.

Серйозні дискусії пов'язані з трактуванням місця й ролі літератури і мистецтва в житті суспільства. У XIX столітті серед творчих людей сильними були прагнення своїм мистецтвом змінити життя на краще і віра в те, що це досить швидко станеться. Ці надії зазнали краху. Відповідно, якщо в минулу епоху майстер прагнув бути зрозумілим, донести свій твір читачеві, глядачеві, слухачеві, то тепер все частіше виникає уявлення про самоцінність творчої особистості, певну замкненість творчості в собі самій. У мистецтві виникає тенденція перетворення його на елітарне (мистецтво для обраних, посвячених).





Концептуальне мистецтво.Інтерактивна 3D-Moдель
XVII—XVIII ст. пройшли під знаком раціоналізму, віри у всемогутність розуму людини, у XIX ст. посилюється увага до почуттів, емоцій. У XX столітті в центрі знаходиться сфера несвідомого. Надзвичайно істотну роль у виникненні нових художніх течій відіграла теорія психоаналізу Зигмунда Фрейда. Йому належить сама постановка питання про те, що підсвідомість бере участь у визначенні поведінки людини. Основу підсвідомого, за Фрейдом, складають сексуальні інстинкти (при цьому під «сексуальним» Фрейд розумів всю гамму позитивних почуттів). Вони ж зумовлюють більшість дій людини. Із сексуальних конфліктів у глибинах психіки Фрейд виводить мораль, мистецтво, релігію. Пізніше неофрейдизм збереже його основну логіку, оцінку ірраціональних мотивів у вчинках людини, але усуне абсолютизацію сексуальних мотивів. Ось, наприклад, як описує творчий процес художник Андре Массон. Він вважає, що треба:

1) звільнити свідомість від раціональних зв'язків, досягнути стану, близького до трансу;

2) повністю підкоритися неконтрольованим позарозумовим імпульсам;

3) працювати за можливості швидко, не затримуючись для осмислення зробленого.

Якщо в кінці століття глобальні проблеми, які загрожують самому існуванню людства, очевидні всім, то відповідні настрої в мистецтві виникли ще на межі XIX—XX ст. Серед художньої інтелігенції набирає популярності філософія Фрідріха Ніцше з його недосказаністю, відкиданням традиційних цінностей, включаючи християнство, переконаністю у власній обраності (характерний підзаголовок його книги «Як говорив Заратустра» — «Книга для всіх і ні для кого»). Показовим є феноменальний успіх книги Освальда Шпенглера «Захід Європи», пронизаної песимізмом стосовно майбутнього цивілізації. Після Першої світової війни і з новою силою під час і після Другої у світоглядному центрі творчості багатьох великих майстрів опинилася філософія екзистенціалізму. Екзистенція — людське існування як єдність зовнішнього світу і внутрішніх переживань, але осягнути себе людина може тільки в пограничних ситуаціях (боротьба, страждання, смерть).

Модернізм і постмодернізм

На початку XX ст. в сфері художньої творчості — у літературі, архітектурі, малярстві, музиці, театральному мистецтві — виникає безліч течій, груп, шкіл, які прийнято позначати збірним терміном «модернізм» (модерн — новий). У цьому терміні немає спроби вичленити яку-небудь спільну рису — очевидні різноманітність і різноплановість майстрів. Об'єднує їх насамперед авангардизм — розрив з визнаними нормами і традиціями, бунт проти старих форм не тільки в мистецтві, але й у житті взагалі. У той же час у різних майстрів абсолютно різними були, з одного боку, цілі, а з іншого — тон і спрямованість протесту.

Особливо цінується вироблення власного, ні на кого не схожого образу, що пов'язано зі зміною загальних естетичних настанов. Якщо раніше головною естетичною категорією було прекрасне, все мистецтво попереднього сторіччя пронизане гуманізмом, то тепер популярною категорією стає потворне, ідеал цілісної людської особистості зникає, що часом веде до підриву фундаментальних основ творчості (наприклад, образотворче мистецтво відмовляється від зображувальності, образності). Головною цінністю визнається внутрішній світ художника, право без обмежень вибирати способи вираження своїх переживань, асоціацій.

Другу половину ХХ століття в мистецтві визначають як постмодернізм. Термін також досить широкий. Епоха постмодернізму так само далека від єдності, як і модернізм. Збереглися прихильники авангардизму першої половини сторіччя, який сам перетворився на класику. Не припиняється подальше новаторство. У той же час повернувся ряд історичних традицій. Для багатьох пошук нових форм перестав бути самоціллю, а перетворився просто в один із виразних засобів.




Образотворче мистецтво

Образотворче мистецтво стало сферою, де на початку століття найбільш наочно проявився розрив із традицією, художній пошук і новаторство. Щоб скласти про них уявлення, зупинимося на характеристиці деяких з нових напрямів.



Сюрреалізм («сюр» в перекладі з французької — понад, над) особливої популярності набув завдяки видатному іспанцеві Сальвадору Далі. Прихильники цього напряму вважали, що раціональне збагнення дійсності не може слугувати джерелом творчості, і проголосили основою істинного мистецтва сферу підсвідомого: інстинкти, інтуїцію. Улюбленим прийомом сюрреалістів стало відображення сновидінь і галюцинацій, в яких наочніше усього розкривається підсвідомість. При цьому реальні логічні зв'язки замінювалися довільними асоціаціями самого художника. Картини Далі — це, як правило, химерні комбінації блискучо в живописному відношенні написаних компонентів. Сюжети часом безглузді, часом химерні, несподіване використання алегоричних образів. Наприклад, у полотні «Розп'яття», звертаючись до біблійного сюжету, який писали до нього тисячі художників, Далі обирає такий ракурс, якого не було ні у кого. Художнику не були чужі гострі соціальні мотиви. Причому часто самоцінним стає вже назва картини. Одним із символів сторіччя вважають відому роботу «Передчуття громадянської війни». Через всю творчість Далі проходить образ Гали — його дружини Олени Дьяконової (наприклад, «Атомна Леда»).

Абстракціонізм свідомо відкинув художній образ. Мистецтво саме по собі є реальність, вважають абстракціоністи, тому завдання художника — не наслідувати навколишню дійсність, а конструювати її за допомогою вільної імпровізації. У Росії й Україні на початку століття завдяки яскравим майстрам — Казимиру Малевичу і Василю Кандінському набув поширення варіант абстракціонізму — супрематизм — в якому основу композиції картин складали геометричні фігури. «Чорний квадрат» Малевича визнається у певному розумінні програмним твором.



Олександр Малетич, Супрематизм

Розквіт абстракціонізму припадає на 50-ті роки, коли живопис і скульптура такого роду стали загальновизнані, увійшли у побут «середнього» європейця й американця. Вперше значний самостійний центр образотворчого мистецтва складається у США, американські майстри зайняли провідне місце в абстрактному експресіонізмі. Його основоположник Джексон Поллок (1912—†1956) стверджував, що важливий не результат, а сам процес творчості і згадки про нього, що залишилися на полотні. Він відмовився від традиційної живописної техніки: розташувавши полотно на підлозі, художник розбризкував фарби з банок.

Одним з варіантів абстракціонізму стало також оптичне мистецтво (оп-арт) — засноване французом угорського походження Віктором Вазарелі. Ключовий елемент оп-арту — ритмічне чергування фігур або ліній одного кольору, що створює ілюзію руху. Композиції Вазарелі у 70-ті роки використовувалися в архітектурі передмістя Парижа як декоративне опорядження будинків.



Оптична ілюзія Віктора Вазарелі

Модерністські художники ще на початку століття стали використовувати як виразні засоби реальні предмети побуту, афіші, газети, рекламу. Ці та інші подібні предмети, вирвані зі свого звичайного оточення, служили для створення довільних, звичайно дуже несподіваних і химерних комбінацій. Цей прийом склав суть поп-арту — який виник в кінці 50-их років в Англії і потім поширився в інших західних країнах. Найбільшу популярність у сфері поп-арту мали американці Джаспер Джонс і Роберт Раушенберг. Дж. Джонс першим із поп-художників удостоївся персональної виставки, де продемонстрував зображення американського прапора, букв алфавіту, цифр і мішеней для стрільби з лука. Завдяки Р. Раушенбергу поп-арт отримав міжнародне визнання. Раушенберг так сформулював свій творчий принцип: «Пара чоловічих шкарпеток не менше придатна для створення твору живопису, ніж дерев'яний підрамник, цвяхи, скипидар, олія і полотно». Найзнаменитіша робота Р. Раушенберга — опудало козла з надітою на нього автомобільною шиною.





Річард Гамільтон, «Що робить наші сьогоднішні помешкання такими різними, такими привабливими?» (1956) — одна з найперших робіт поп-арту

Як це бувало і в попередні епохи, найвизначніші майстри підіймалися над вузькістю одного напряму. Тривале творче життя великого художника і скульптора Пабло Пікассо (1881—†1973) — один із символів мистецтва ХХ століття. Його творчість завжди була багатоплановою. В одних роботах Пікассо наближався до сюрреалізму, в інших помітний вплив абстракціонізму. Художник експериментував з палітрою, роблячи який-небудь колір домінуючим. Найвідоміші післявоєнні роботи художника виконані в реалістично-романтичній манері. Таким є малюнок «Голуб» (1947), що став емблемою миротворчого руху. Широкої популярності набула скульптура «Людина з ягням», що втілила в собі ідею захисника, доброго пастиря, яка має витоки з християнства. Ця скульптура встановлена на площі невеликого південнофранцузького містечка Валларіса перед «Храмом миру». Одним із найбільш пронизливих втілень в мистецтві жахів війни і протесту проти воєнного безумства стала картина Пікассо «Герніка». Її сюжет пов'язаний із подіями громадянської війни в Іспанії, коли під час нальоту німецької авіації повністю було знищене місто Герніка, за декілька годин загинули тисячі людей.


Архітектура

Переворот, який відбувся в ХХ столітті в архітектурі, полягає не просто у появі нових форм, застосуванні нових матеріалів. Змінилася вся концепція цього виду творчості. Досі при проектуванні на першому плані стояли завдання естетичні, світоглядні, тепер же головним призначенням архітектури стає найбільш раціональне вирішення практичних, функціональних завдань. Така зміна систем цінностей сталася не відразу.

В архітектурі, як і в живописі, літературі, музиці, пошуки нового стилю почалися на рубежі століть у рамках модернізму. Спочатку вони були вираженням ідейного протесту проти колишніх форм і відстоюванням права на індивідуальну творчість. Авангардизм полягав у чисто зовнішньому спрощенні форм, відмові від традиційних декоративних прикрас, матеріалів.

Справжня архітектурна революція пов'язана з оформленням у 20-ті роки функціоналізму як провідного напряму. Він утвердив такий основний принцип: «форма іде за функцією». Ключовою фігурою, чия творчість визначила магістральні шляхи розвитку будівництва у ХХ столітті, став архітектор надзвичайної інтелектуальної і художньої сили — Ле Корбюз'є. Він народився у Швейцарії, але жив і працював в основному у Парижі. У своїх численних яскравих теоретичних роботах він сформулював принципи функціоналістської архітектури:

1) колони, що підіймають будинок над землею;

2) сад на даху;

3) вільний план;

4) горизонтальне вікно;

5) вільний навісний фасад.

Ле Корбюз'є розробив і застосував революційний принцип у техніці будівництва: він всю систему каркасу споруди звів до двох елементів — опори і перекриття. Таким чином, для внутрішнього планування відкривався повний простір. Це рішення також розкривало широкі можливості для масового будівництва. Фахівці оцінюють значення цього відкриття таким чином: «Принцип відділення несучої конструкції від планувального рішення належить до найглибших змін, які ХХ сторіччя привнесло в архітектуру».



Функціоналізм виявився настільки співзвучним і з новими естетичними запитами, і з новими технологічними можливостями, що став основою міжнародного стилю, який оформився на кінець 20-х років. У його рамках органічно розкрилися можливості будівельного матеріалу сторіччя — залізобетону. Певна національна своєрідність, відмінності архітектурних шкіл існують в межах міжнародного стилю. Він був типовим для американської архітектури Нью-Йорка з його хмарочосами, зосередженими на Мангеттені. Найзнаменитіші адміністративні будівлі — це Емпайр Стейт Білдинг (398 м висотою) і комплекс хмарочосів Рокфеллер-центр.

У Радянському Союзі отримав популярність близький за духом напрям — конструктивізм (тобто конструкція — основа усього архітектурного рішення). У деяких спорудах того часу простежувалося поєднання конструктивізму і класичної традиції (наприклад — мавзолей Володимира Леніна, побудований за проектом О. В. Щусева).

У другій половині сторіччя зростає взаємозв'язок архітектури і містобудування загалом. З'являються збірні, пневматичні конструкції, синтетичні матеріали. На зміну традиційним художнім ремеслам прийшов дизайн. Дуже багато прихильників знаходить собі техніцизм — особливо при будівництві багатоповерхових будівель, але він все одно не домінує, а співіснує з безліччю різних шкіл і напрямів, в тому числі тих, які відроджують традиційні стилі (наприклад, класицизм).

Примушує задуматися над перспективами архітектури у наступному сторіччі такий факт. За опитуванням архітекторів — учасників дуже престижної будівельної виставки у Лас-Вегасі у 1999, були названі 10 найвидатніших споруд ХХ ст. Більшість споруд, які потрапили до списку, виділяються не своїми естетичними перевагами, а масштабами і складністю конструкцій. На першому місці виявився Євротунель під протокою Ла-Манш. Були також названі Панамський канал, федеральна система автомобільних доріг США, Асуанська гребля, міст через протоку Золоті ворота у Сан-Франциско. Єдиний виняток становила будівля Опери в Сіднеї.



Театр і музика

Що стосується театру, то за свою попередню історію він пройшов складний шлях від дуже умовного дійства до постановок, які мали разючу життєвість. У ХХ ст. революційність побачили якраз у зворотному: у максимальній театральності, що розуміється як умовність, використанні різких вирізних засобів. У 20-і роки одночасно у Москві розгорнулася творчість видатних режисерів-новаторів. Свій театр організував В. Мейєрхольд, який радикально оновлював виразні засоби, навіть використав прийоми російського балагану, залучав публіку до сценічної дії. Євген Вахтангов висунув лозунг «фантастичного реалізму». О. Таїров був прихильником крайніх сценічних форм, противником напівтонів.

Ще одна відмінність від інших видів мистецтва пов'язана з тим, що театральне мистецтво більш залежне від держави, схильне до політичного впливу. Тут немає компромісного варіанта «відкласти видання», не можна ховатися за повною умовністю живописних образів.

Однією з найзначніших особистостей, які формували театр ХХ ст., був німецький драматург, письменник, режисер і теоретик Бертольд Брехт. Він розвивав інтелектуальний напрям. Прихильник соціалістичних ідей, він почав свою творчість «Тригрошовою оперою», поставленою режисером Ервіном Піскатором, основоположником політичного театру (пізніше влада організувала банкрутство його театру). У часи нацизму Брехт був вимушений емігрувати, після війни очолив у Німецькій Демократичній Республіці знаменитий театр «Берлінер ансамбль». Брехт виробив особливий вид драми — параболу — розгорнену багатими подіями притчу, повну конфліктів глобального характеру («Матінка Кураж і її діти», «Життя Галілея», «Добра людина з Сезуана», інші).

Музика зазнавала процесів, схожих з іншими видами мистецтва. З рубежу віків почався інтенсивний пошук нової сучасної мови, що призвело до невідомого раніше багатоманніття музичних стилів і напрямків. Найрадикальніший крок в цьому напрямку зробив А. Шенберг — винахідник атональності і додекафонії. Паралельно з ним творили імпресіоністи Клод Дебюссі та Моріс Равель, представники неокласицизму Ігор Стравінський, Пауль Хіндеміт, традиції романтизму продовжували Сергій Рахманінов та Ріхард Штраус, класиками радянської музики стали Сергій Прокоф'єв та Дмитро Шостакович, поєднання класичних традицій з елементами джазу властиве творчості Джорджа Гершвіна. Класичне виконавське мистецтво XX століття представлено іменами Герберта фон Караяна, Д. Макропулоса, Ієгуді Менухіна, Євгена Свєтланова.

ХХ ст. ознаменоване відкриттям і феноменально швидким поширенням нових видів і жанрів музики, музичної творчості, розрахованих на масову аудиторію. Так, у 20-і рр. завойовує популярність джаз, а у 50-60-і — рок. Одним із виконавців — визнаних реформаторів популярної музики ХХ століття — був американський співак Елвіс Преслі. Він у середині 50-х рр. завоював сцену для рок-н-ролу — синтетичного напряму, який виник зі сплаву блюзу, джазу, свінгу та інших напрямів. Його продовжувачами стали Кліфф Річард, «Енімалз», «Роллінг Стоунз» і багато інших. Епоху в рок-музиці ХХ ст. склала творчість «The Beatles» — квартету у складі Джона Леннона, Пола Маккартні, Джорджа Гаррісона і Рінго Старра. Почавши виступи у 1960, «хлопці з Ліверпуля» незабаром завойовують своїми піснями всі топ-позиції престижних гіт-парадів. Хоч до кінця 60-х група розпадається, пісні «Бітлз» не втрачають свіжості і користуються досі величезною популярністю. Рок-музика здобуває прихильність молоді на всіх континентах, незалежно від мови і релігії та стає символом протесту проти усталених традицій. До кінця століття виникали і зараз виникають численні напрями, різновиди популярної музики, але революційних зрушень більш не відбувалось.

Останню третину XX століття в музиці розглядають під знаком постмодерну. Якщо музика епохи модерну розглядалася як спосіб вираження, то в епоху постмодерну музика стає видовищем, продуктом масового споживання та індикатором групової ідентифікації.

Доба кінематографу

Характерна особливість художнього життя ХХ сторіччя полягає у тому, що за своєю популярністю, впливовістю традиційні види мистецтва, і навіть література, відступили і віддали пальму першості кінематографу, який виник у самому кінці XIX ст. Вже у ХХ ст. було відкрито технічні, художні прийоми, які перетворили кіно з атракціону на мистецтво. Першим режисером, який застосував технічні трюки і монтаж для розвитку кіно, був француз Жорж Мельєс (фільми «Подорож на Місяць», «Подорож через неможливе»).

З 1908 починається зйомка так званих «художніх серій» — знятих на плівку театральних вистав, інсценувань літературних творів. Один із найвідоміших серіалів «Граф Монте-Крісто» був знятий у Голлівуді — містечку на півдні Каліфорнії, майбутньому передмісті Лос-Анджелеса. У 1909 р. таверну на головній вулиці містечка (бульвар Сансет) перетворили на кіностудію. Кіноіндустрія народилася на північному сході США й облаштувалася саме в Каліфорнії, де значну частину року стоїть ясна сонячна погода і можна вести зйомки практично цілий рік (з появою спеціалізованих павільйонів значення клімату, зрозуміло, зменшилося). Проходить ще десятиріччя, і кіно диференціює свої жанри, створює нові. З'являються детективи, комічні фільми, вестерни. Великою популярністю починають користуватися багатосерійні пригодницькі фільми. У 20-і роки кіно стає справді масовим мистецтвом, чому сприяла, зокрема, творчість таких відомих американських режисерів, як Д. У. Гріффіт і Т. Інс. Багатий смисловий зміст і філософська глибина зближували їх кращі твори з ідеями й образами світової художньої літератури.

У роки німого кіно почалася діяльність видатного актора і режисера, геніального коміка всіх часів — Чарлі Чапліна. Почавши з трюкових комічних фільмів (і досягши в цьому жанрі неперевершених вершин), Чаплін згодом створив фільми, які увійшли до золотого фонду світового мистецтва: «Малюк», «На плече!», «Цирк», «Золота лихоманка», «Великий диктатор». Німий кінематограф мав свої шедеври (наприклад, фільм, визнаний згодом одним з кращих фільмів всіх часів і народів,- «Броненосець „Потьомкін“» радянського режисера Сергія Ейзенштейна).

Еру звукового кіно відкрила картина режисера А. Кросленда «Співак джазу» (студія «Ворнер бразерз»), знята у 1927 р. У радянському кіно першими звуковими стрічками були «Путівка в життя» (режисер Микола Екк) і «Зустрічний» (режисери С. Юткевич і Ф. Ермлер). З появою звуку і кольору кіно знаходить небачені раніше виражальні можливості. Кіно стає здатним поглинати глядача, захоплювати всю його істоту подіями, які відбуваються на екрані, — кіно не тільки «копіювало», відображало життя — воно саме було таким життям (і навіть більш ніж просто життям) для мільйонів глядачів, даючи багатьом з них не тільки відпочинок і розвагу у години дозвілля, але також і утіху, надію, забуття. Не випадково Голлівуд, де розміщуються найбільші і найвідоміші кіностудії, іменується не інакше, як «фабрика мрій». У 1939 р. Голлівуд випустив перший кольоровий фільм. Це були «Віднесені вітром» (за романом Маргарет Мітчелл, у головних ролях Вів'єн Лі і Кларк Гейбл) — фільм, який досі не залишає глядачів байдужими.
Склався перевірений набір засобів, за допомогою яких і досі забезпечується гарантований успіх кінопродукції Голівуда (насамперед, касовий) у широких глядацьких колах: гостра, динамічна фабула, яскраві (і, як правило, нехитрі) типажі і виразна чуттєвість, яка посилюється блискучою зовнішністю акторів. Останнім часом у фільмах все більше і більше присутнє насильство. За таким «рецептом» зроблені і «Хрещений батько» (режисер Френсіс Коппола), і «Титанік» (режисер Джеймс Камерон), і десятки інших стрічок. Це не виключає появи справжніх високохудожніх стрічок. Одним із найбільш блискучих сучасних режисерів по праву вважається Стівен Спілберг, який з однаковим успіхом працює, як у пригодницькому жанрі (трилогія про Індіану Джонса, «Щелепи», «Парк Юрського періоду»), комедії («Дорога на Голлівуд»), так і в серйозному жанрі («Список Шиндлера»).

Додаткову увагу привертає щорічне визначення кращих робіт і вручення призу — «Оскара». Сьогодні американському кінематографу належить тверде і безумовне лідерство у світовому прокаті, яке базується насамперед на фінансових і технічних можливостях.

Творчі пошуки майстрів різних країн створювали виразну мову сучасного кіномистецтва. Умінням виражати найскладніші ідеї і смислові відтінки, відображати найтонші душевні стани і пориви прославився майстер філософського кіно шведський кінорежисер Інгмар Бергман. Глибока змістовність і символічна багатоплановість відрізняли роботи талановитого українського режисера Олександра Довженка («Земля», «Україна у вогні»), самобутнього російського режисера Андрія Тарковського («Іванове дитинство», «Андрій Рубльов» (фільм), «Дзеркало», « Соляріс» (фільм, 1972), «Сталкер» (фільм), «Жертвоприношення» та ін.).

У період після Другої світової війни незвичайна популярність прийшла до італійського неореалістичного кінематографа, традиції якого продовжилися і згодом (Федеріко Фелліні, Роберто Росселліні, Вітторіо де Сіка, Мікеланджело Антоніоні).



Незабаром після війни на західних кіноекранах був продемонстрований фільм «Расемон» японського режисера Акіри Куросави. Так вийшло, що це був перший азіатський фільм у західному прокаті, Куросава став одним із найвідоміших режисерів світу, а азіатський кінематограф зайняв гідне місце у світовому художньому процесі.









Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал