Гуманiтарних



Сторінка6/20
Дата конвертації04.12.2016
Розмір3.66 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Література

  1. Наталена Королева. Без коріння. Во дні они. Quid est Veritas? Повість, роман, новели, оповідання, спогади. Український модерн / упор. О. Баган, ред. Я. Радевич-Винницький. – Дрогобич : Відродження, 2007. – 672 с.

  2. Копач О. Наталена Королева / О. Копач. – Вінніпег : Накладом УВАН, 1962. – 36 с.

  3. Лесів М. Власні назви святих у поезії Тараса Шевченка / М. Лесів // Варшавські українознавчі записки. – Зошит 1. – Варшава, 1989.

  4. Мацько Л.І. Стилістика української мови / Л.І. Мацько. – К. : Вища школа, 2003. – 462 с.

  5. Мишанич О. Дивосвіти Наталени Королевої / О. Мишанич // Королева Н. Предок. – К. : Дніпро, 1991. – С. 633 – 653.

  6. Набитович І.Й. Художній всесвіт на палімпсестах минулого (Літературні обрії Наталени Королеви) / І.Й. Набитович // Наталена Королева. Без коріння. Во дні они. Quid est Veritas? Повість, роман, новели, оповідання, спогади. Український модерн. – Дрогобич : Відродження, 2007. – С. 3 – 36.

  7. Панько Т.І., Кочан І.М., Мацюк Г.П. Сакральна термінологія / Т.І. Панько, І.М. Кочан, Г.П. Мацюк // Панько Т.І., Кочан І.М., Мацюк Г.П. Українське термінознавство : підручник. – Львів : Світ, 1994. – С. 34 – 36.

  8. Усачова К.С. “Літературна агіографія” у творчості Наталени Королеви / К.С. Усачова // Літературознавчі студії. Випуск 19. Частина 2. – К. : Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2007. – С. 215 – 218.


Иваночко Анна. Сакральный мир в произведениях “Во дни оны” Наталены Королевы. В статье рассмотрено понятие sacrum ‘сакральное’ как центральную категорию религии и самый яркий ее идентификатор; проанализирована сакральная лексика, зафиксированная в текстах рассказов Наталены Королевы; выделены и проанализированы ее тематические группы – наименования христианских богов; наименования предвесников Христа; названия лиц, связанных с церковной жизнью; названия религиозных богослужебний; названия церковних сооружений; наименования метафизических сущностей, наименования церковной утвори. Отдельно изучен образ Бога та средства его выражения.

Ключевые слова: сакральная лексика, библейский символ, литературный образ.
Ivanochko Hanna. Sacred world in the works of Natalena Koroleva. In this article the interpretation of the notion ‘sacrum’/‘sacred’ as a central category of religion and the brightest element of its identification has been given; sacred vocabulary available in Natalena Koroleva’s prose texts has been considered; seven thematic groups i.e. names of Christian gods, names of Christ’s precursors, names of people involved in ecclesiastical life, names of divine services, names of church buildings, vocabulary to describe metaphysical entities, names of things of ecclesiastical use have been singled out and analyzed. The image of God and the means of its expression have been studied separately.

Keywords: sacral vocabulary, biblical character, literary image.




УДК 811.161.2’81’373.3

К 73
Віра КОТОВИЧ
ОЙКОНІМИ ГАЛИЦЬКОГО

ТА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВ:

ПОСЕСИВНІ АРХАЇЧНІ УТВОРЕННЯ НА -*jь
У статті проаналізовано п’ять ойконімів, локалізованих на теренах колишнього Галицького та Галицько-Волинського князівств і засвідчених у Лаврентіївському та Іпатіївському літописах, – Галич, Збираж (тепер Збараж), Теребовль (тепер Теребовля), Толмач (тепер Тлумач), Удеч (тепер Жидачів). Здійснено огляд опису цих онімів у науковій літературі та доведено, що всі вони утворені за топонімо-твірною посесивною моделлю з архаїчним суфіксом -*jь. Розглянуто ключовий принцип, за яким було номіновано найдавніші поселення.

Ключові слова: Галицьке князівство, Галицько-Волинське князівство, топонімотвірна модель, посесивні утворення з архаїчним суфіксом -*jь, принципи номінації.
Постановка проблеми. Галичина – історична територія Західної України. Сьогодні – це Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська (крім північної частини) області України. Ідеться про Східну Галичину, бо Підкарпатське, Малопольське та частина Сілезького воєводств Польщі – це Західна Галичина.

Протягом усієї багатовікової історії Галичина або мала свою державність, або перебувала у складі інших держав. Поставши з племінних союзів білих хорватів і тиверців, Галицька земля перейняла державницьку естафету від могутньої Київської України-Руси, а далі на всіх історичних поворотах середньовічної доби, нового періоду аж

© Котович Віра, 2014

до нашого часу підсилювала серцебиття українського народу. Найдав-ніші самостійні державні утворення цього краю – Галицьке князівство (1084 – 1199) та Галицько-Волинське князівство (1199 – 1349).

Низка поселень Галицької землі була заснована ще в дописемну епоху. А далі їх назви фіксувалися не лише найдавнішими літописами Київської Русі, але й документами, писаними латинською чи іншими мовами.

Про походження ойконімів, що стали об’єктом нашого дослідження, писалося уже неодноразово. Та це й не дивно. Наукою давно встановлено, що власні географічні назви взагалі і назви поселень зокрема є одним із найдавніших і найнадійніших джерел вивчення історії народу, колонізаційних та міграційних процесів. Що ж до найдавніших ойконімів – то це ще й дослідження прадавності заселення території, автохтонності засновників та мешканців поселень, відродження апелятивної та онімної лексики.

За допомогою архаїчного суфікса -*jь на території Галичини періоду Галицького та Галицько-Волинського князівств утворилися ойконіми Галич, Збираж (тепер Збараж), Теребовль (тепер Теребовля), Толмач (тепер Тлумач), Удеч (тепер Жидачів).

Аналіз останніх досліджень і публікацій. З-поміж ґрунтовних праць першочергово треба назвати “Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі”, виданий І. Желєзняк, А. Корепановою, Л. Масенко, О. Стрижаком [4]. У ньому проcтежено походження топонімів із ІХ-ХІІІ ст., локалізованих на цій території й зафіксованих давньоруськими літописами. Це в основному макротопоніми (назви значних територій, гірських і лісових масивів, морів), власне топоніми (назви поселень, гір, островів, річок, озер, боліт, борів, дібров, лук, шляхів), мікротопоніми (частини поселень, торжки, двори, токи, городища, церкви, божниці, вали, мости, перевози, броди, ворота, ріні, узгір’я, урвища, бугри, могили, струмки, печери, поля) – усього понад 700 одиниць. 30 із наведених тут топонімів містять позначку ‘локалізовано в Галицькій землі’, а між ними – посесивні ойконіми, утворені за допомогою архаїчного суфікса -*jь.

Здійснено аналіз таких назв і в праці В. Нерознака “Названия древнерусских городов” [8]. Автор слушно зауважує, що історична ономастика посідає особливе місце в історичній лексикології, оскільки власні назви завжди зберігають певне етнокультурне маркування. Апелюючи до робіт М. Барсова, О. Селищева, інших дослідників слов’янських та давньоруських топонімів, В. Нерознак розглянув абсолютну більшість назв поселень, засвідчених Лаврентіївським та Іпатіївським літописами.

Вагомим дослідженням, безперечно, є праця польського лінгвіста С. Роспонда “Структура и стратиграфия древнерусских топонимов” [14]. Зосередившись в основному на вивченні топонімії “Повісті врем’яних літ”, С. Роспонд здійснив структурно-семантичну класифікацію давньоруських географічних назв. Найбільша частина його матеріалу – походження назв давньоруських міст.

Найновіші роботи, у яких здійснено аналіз давньоукраїнських посесивних ойконімів на -*jь і на які ми спиратимемось у пропонованому дослідженні, – праці М. Худаша та Д. Бучка.

М. Худаш розглянув походження більшості давньоукраїнських ойконімів у своїх фундаментальних монографіях “Походження українських карпатських і прикарпатських назв населених пунктів (відантропонімні утворення)” (у співавторстві з М. Демчук) [17] та “Українські карпатські і прикарпатські назви населених пунктів (Утворення від слов’янських автохтонних відкомпозитних скорочених особових власних назв)” [18]. Автор не тільки переконаний, що Галич, Збираж, Теребовль, Толмач, Удеч утворені за допомогою праслов’янської топонімотвірної моделі, але й сміливо реконструює ймовірні антропоніми, що стали етимонами цих ойконімів.

Давньоукраїнські ойконіми проаналізував Д. Бучко у книзі вибраних праць “Історична та сучасна українська ономастика” (видана у співавторстві з Г. Бучко): “Найдавніші топоніми Прикарпаття” [1, 210 – 218], “Галицька земля в світлі географічних назв” [1, 233 – 242], “Архаїчний тип ойконімів на -*jь на території Карпат і Прикарпаття” [1, 254 – 264], “Архаїчність заселення Карпатського регіону і прилеглих територій за даними ойконімії” [1, 338 – 346], “Найдавніші ойконіми Тернопільщини та їх походження” [1, 377 – 384], у газетній публікації “Свідки княжої доби” [2]. Учений постійно наголошує, що деривати на -*jь (-*jе, -*jа) найдавніші серед архаїчних моделей ойконімів, оскільки ця модель виникла ще в праслов’янський період і засвідчена в топонімії більшості країн Славії.



Мета розвідки – здійснити аналіз посесивних ойконімів, утворених за допомогою архаїчного суфікса -*jь, засвідчених літописами періоду Галицького та Галицько-Волинського князівств.

Називання поселень в Україні здійснювалося за чотирма принципами: номінація поселення через відображення в його назві іменування окремої особи або ж групи людей; номінація поселення через відображення в його назві зв’язку з назвами інших географічних об’єктів; номінація поселення через відображення в його назві індивідуальних ознак самого номінованого об’єкта; номінація поселення через відображення в його назві економічно-виробничих, суспільно-політичних чинників, штучних назв і назв-посвят конкретним особам (за Д. Бучком). Давні літописи зберегли лише поодинокі вкраплення назв поселень на своїх сторінках, однак навіть ті нечисленні оніми ілюструють собою усі перелічені принципи номінації.

Безпосередня участь особи в номінації означає, що номінований об’єкт належить конкретній особі, найменування якої представлене в основі ойконіма. Основним способом реалізації цього принципу номінації, як і підтвердження прямої участі особи в називанні певного об’єкта, є посесивність (належність), а основними засобами вираження посесивності в українській ойконімії здавна були суфікси -*jь (-*j-е, -*j-а), -iв, -ин, -івка, -(щ)ин-а, -их-а, -к-, форма родового відмінка, частково суфікси -ець, -овець, -инець тощо [1, 348].

Походження ойконіма Галич (тепер районний центр Івано-Франківської обл.) не раз аналізувалося як вітчизняними, так і зарубіжними дослідниками. М. Худаш небезпідставно зауважував, що з назв праць, у яких простежено генезу цього ойконіма, можна складати вже цілі бібліографічні списки [17, 3]. Сьогодні вчені ведуть літочислення старовинного Галича від 898 року. Цю дату було прийнято для широкого відзначення 1998 року 1100-річчя від часу першої згадки про Галич. Припущення, що місто могло бути засноване того року або й ще раніше не викликає сумнівів, бо, за переказами, саме тоді угорський король Бела зупинявся в Галичі по дорозі з Русі в Угорщину. Далі в Києво-Печерському патерику під 1098 роком розповідається, що під час війни київського князя Святослава Ізяславовича з галицькими князями Володарем і Васильком припинився підвіз солі з Галича до Києва: “И не пустиша гостей из Галича, ни людей, от Перемышли, и не бысть солі во всей Русской земли” [10, 151 – 152].

Щодо походження ойконіма, то давно вже перестали бути актуальними так звані відапелятивні (від чорної галки (галиці), від можливого гал ‘чорний’, від польського hala ‘гора’, ‘голе місце’, від литовського galas ‘кінець, вершина’, від грецького άς ‘сіль’, від готського hallus ‘скелі’, від слов’янського golъ ‘голий, оголений’, від українського галява ‘прогалина в лісі’ тощо) та відетнонімні теорії (від кельтійського племені ґалатів, від галійців, від галізонів чи алізонів), обстоювані здебільшого не лінгвістами, а істориками, географами, археологами [5, 11 – 12].

Мовознавці (О. Трубачов, І. Желєзняк, А. Корепанова, Л. Масенко, О. Стрижак, М. Худаш, М. Демчук, Д. Бучко, М. Габорак та ін.) слушно вбачають в ойконімі Галич відантропонімне посесивне утворення з суфіксом *-jь. Дискусії ведуться хіба що навколо питання про антропонім-етимон. Автори ЕСЛГНПР припускають, що антропонімом, від якого міг утворитися ойконім Галич, є Галица [4, 42]; М. Худаш, не заперечуючи цієї думки, додає, що це міг бути ще й патронім Галичь (тоді назва поселення була утворена не морфоло-гічним, а лексико-семантичним способом – В.К.), і антропонім *Галикъ [18, 250 – 252]. Цілковиту ясність у це питання вніс, на нашу думку, Д. Бучко: “Реально ж твірною основою ойконіма Галич не можуть бути ні апелятиви гал, гало, ні топоніми Гало, Гала чи антропоніми Галка, Галиця, оскільки тоді не зрозумілою стає поява й словотвірне значення суфікса -ич, який вживається виключно в антропонімії. Вважаємо, що ойконім Галич є посесивним дериватом з суфіксом -*jь, який утворений від антропоніма Галик, пор. ще Галко, Галкович, Галюта” [3, 99]. “Кінцевий приголосний твірної основи антропоніма Галик при поєднанні з посесивним топонімотворчим суфіксом -*jь, змінився на -ч: Галик + *-jь. > Галич” [1, 238]. Особова назва Галик могла бути похідним суфіксальним утворення на -ик від Гал, відкомпозитного утворення, що виникло шляхом усічення слов’янських автохтонних особових власних імен-композит на взірець польського Hałesław [21 II, 246] (в іменослові М. Морошкіна антропонім Галъ зафіксовано з 1169 року [7, 56]).

Якщо Галичу доля відвела місію бути відомим стольним градом могутньої Галицько-Волинської держави, то літописний Збараж (тепер районний центр Тернопільської обл.) прославився історичною Збаразькою битвою аж 1649 року. Давній Збараж, або Збираж, вперше засвідчений в Іпатіївському літописі 1211 року: “воева ωколо Моклекова и Збыража” [12 ІІ, 731], був знищений монголо-татарською ордою у тому ж, ХІІІ ст., відновлений 1383 року, а 1569 року знову зруйновний. Сучасний Збараж (Новий) збудовано у ХVІІ ст., зокрема замок будувався протягом 1620 – 1631 рр., тож облога і битва під Збаражем, про яку йшлося вище, відбувалася уже навколо стін нового поселення, що прийняло на себе стару, давньоруську назву.

Генеза ойконіма Збараж також викликала певні дискусії. В. Никонов, із посиланням на Я. Сташевського, припускав, що ойконім походить від особового імені (щоправда, не вказав, від якого – В.К.) першочергово з формантом -еж, однак додав, що таке пояснення суперечливе [9, 145]. В. Нерознак висунув імовірність утворення ойконіма за схемою Praer + Subst. від низки апелятивів (праслов’янського *bara ‘болото’, українського бар ‘мокре місце між пагорбами’, ‘глибокий, обривистий яр’, болгарського бара ‘джерело, канава’, сербохорватського бàра ‘болото’, словенського bárja ‘торф’яне болото’, чеського bažina, bařina ‘болото’, польського діалектного barzyna ‘болото’), пор. збіч, збочина, збочні, збочя ‘уклін гори’ (< префікс з-(с)- + бік) [8, 75 – 76]. Неясною вважав назву Я. Залеський, припускаючи її зв’язок із апелятивом бар ‘підмокле місце між підвищень’ [24, 193]. Уважаємо, що ясність у трактування походження ойконіма внесли автори ЕСЛГНПР, які, посилаючись на О. Купчинського та С. Роспонда, стверджують: давнє Збыражъ (Збаражъ) – посесив на -*jь від особового імені *Збырадъ, (*Збарадъ) чи *Събырадъ, *Събарадъ [4, 151]. Сучасний варіант ойконіма (Збараж замість первісного Збираж) утворився в результаті регресивної асиміліції: голосний -и- під впливом голосного -а- змінився на -а-.

Антропонім Збирад, а також інші утворення з препозитивним Зби- зафіксовано в словенському (Збилют, Збинег, Збивой) [11, 108] і польському (Zbygniew, Zbyrog, Zbysław) [21 VI, 291, 296] іменословах. Постпозитивний компонент -рад засвідчено в чеських іменах-композитах Bolerad, Četorad, Lutorad [23, 83], польських Cecirad, Gostirad [21 І 70, 75]. М. Худаш переконаний, що особова назва Збырадъ – префіксальне утворення з усіченням початкового И- від давньоруського Избырадъ (пор. давньоруське Избыгнѣвъ – 1159 рік [15, 222]) [17, 121], із чим погоджується Д. Бучко й висновує: “Після приєднання суфікса -*jь до основи імені фінальний приголосний , у відповідності з фонетичними законами давньоукраїнської мови, змінився на : (И)збирадъ + -*jь > (И)збираж > Збирад > Збараж. Первісне значення “Збиражь (дворъ, замок)” [2, 3].

Одне з найстаріших міст Галицької землі – Теребовль (тепер Теребовля, районний центр Тернопільської обл.). Лаврентіївський літопис 1097 року гласить: “роздаюлъ Всеволодъ городы. Дв̃ду Володимерь. Ростиславичема Перемышьль. Володареви Теребовль Василкова” [13 І, 257].

Дискусії щодо походження назви поселення пов’язані передусім із подібністю слів: ойконіма Теребовль та апелятива теребити. Численні апелятиви наводять В. Нерознак (російське говіркове теребá ‘покоси, луги’, ‘болотяне, оточене лісом місце’, українське теребити, тереблю ‘чистити’, білоруське церебіць ‘корчувати’, болгарське трéбя ‘очищую, корчую’, сербохорвацьке триjèбити ‘очищати’, чеське třіbіtі ‘просіювати, очищати’, польське trebіć ‘корчувати’ тощо [8, 168]), Л. Масенко (давньоруське теребити, тереблю ‘розчищати’, північно-російське говіркове тéреб ‘розчищена від чагарника під ниву земля’, менш імовірно *terebovati ‘приносити жертву’, пор. давньоруське tereba ‘жертва’ [4, 157]), В. Никонов (давньоруське теребити ‘розчищати від лісу’ [9, 415]).

Щоправда, учені рівночасно внесли й сумнів у відапелятивну теорію походження назви міста. До прикладу, В. Нерознак твердить: “Назва міста безсумнівно пов’язана з розкорчуванням, вирубуванням, що передувало побудові міста на вибраному з цією метою місці. Підтвердження цьому ми знаходимо в Іпатіївському літописі під 1277 роком: “… се же изнашедъ мѣсто таково … и оулюби мѣсто то надъ берегом рѣкы Лысны, и ωтереби е, и потом сруби на немь городъ” [12 ІІ, 876] [8, 168-169]. Однак учений відразу й додає: “Назву Теребовль утворено від проміжної топооснови Теребов- (< тереб) і суфікса приналежності -*jь з пізнішим розвитком в -ль” [8, 168]. В. Никонов припускає, що назва могла утворитися від особового імені Треб [9, 415].

Значно раніше Я. Галічер зазначив, що ойконім Теребовль є присвійною назвою, яка означає “власність Теребова, сина Тереба” і не слід пов’язувати його з дієсловом теребити [19, 255]. Я. Рудницкий присвятив Теребовлі окрему статтю “O nazwie miejscowei Trembowia”, де висунув припущення, що Теребовля – це відантропонімне утворення з суфіксом -ов, “розширене нейтрально-структурним формантом -л-я” [20, 140].

Про відантропонімне походження назви поселення переконливо й безапеляційно заявили М. Худаш і Д. Бучко. М. Худаш твердить, що Теребовля – це виразний субстантивований посесив на -*jь від антропоніма Тєрєбовъ або похідного від нього суфіксального утворення на Тєрєбова, утвореного від якогось із особових власних імен-композитів Тєрєбов[итъ] чи Тєрєбов[ой] [17, 37].

Щоб довести правильність такої думки і щоб вона була зрозумілою не лише ономастам-професіоналам, але й широкому колу пересічних читачів, Д. Бучко на шпальтах гезети “Свобода” пояснює, що компонент -ов ойконіма Теребовль не є його словотворчим суфіксом. У буквосполученні -ов голосний о є інтерфіксом, а в – початковим приголосним постпозиційного компонента -о-в(ит) з композитного імені *Теребовитъ, тобто в належить до кореня, а не до суфікса. Отже, твірною основою ойконіма Теребовль є антропонім Теребовъ, який виник у результаті усічення давньослов’янського (давньоукраїнського) композитного імені *Теребовитъ, пор. польське Trzebowit, чеське Trěbovit, Trěbivit [2, 3].

Досі дискусійним залишається походження давнього галицького ойконіма Тлумач (сучасний районний центр Івано-Франківської обл.), що в писемних документах 1213 року зафіксований як Толмач (Тълъмачь): “Данилъ же изииде… из града и быша противну Толмачю” [12 ІІ, 734]. С. Роспонд уважав ойконім неясним [14, 79]. М. Фасмер наводить тюркський етнонім Tolamač, реконструйований із засвіченого у К. Багрянородного з Taλmat [16 IV, 72]. Із цією думкою погоджується також В. Нерознак [8, 172]. Я. Сташевський убачає в назві російський апелятив толмач ‘чайка’ [22, 436], Л. Масенко – давньоруський апелятив тъл(ъ)мачь ‘перекладач’ (щоправда, не безпосередньо апелятив, а утворений від нього антропонім [4, 161]).

Про словотвір назви поселення заговорили хіба що Д. Бучко та М. Худаш. Однак, якщо М. Худаш ще допускає, що первісне Тълъмачь могло бути не лише посесивом на -*jь, а й утворенням, що виникло лексико-семантичним способом від апелятива тълъмачь чи антропоніма Тълъмачь шляхом його використання в ролі назви населеного пункту з первісним значенням “поселення, у якому проживає (або яким володіє) Т(т)ълъмачь” [18, 283-284], то Д. Бучко однозначно вважає, що ойконім утворено за допомогою архаїчного посесивного суфікса -*jь від імовірного антропоніма *Толмак
(< *Тольмак < *Толимак < Толимирь [7, 193]) [1, 212] з первісним значенням “Тълъмачь (дворъ чи ін.)”.

Одним із найстаріших населених пунктів Галицької землі є Удечь. Сьогодні дослідники ідентифікують його з містом Жидачів, районним центром Львівської обл., хоча ще у 80-их роках минулого століття автори ЕСЛГНПР не визначали місцезнаходження цього поселення [4, 165]. Ю. Кругляк називає 1116 рік датою заснування поселення, щоправда, не подаючи відповідних першоджерел [6, 49]. А вже в Іпатіївському літописі 1164 р. читаємо: “Иже бѦху пошли съ солью из Удеча, и многы человѣкы снимаху съ древъ и кола, иже бѣ вода възметала, много же инии потопе, и бысть в нихъ жатва дорога рамѦно на ту зиму” [12 ІІ, 524].

Основа ойконіма Уд-, на думку В. Нерознака, – відгідронімна, а за структурою Удечь – утворення від цієї основи і присвійного суфікса -ечь < *Udъk-jь [8, 179 – 180]. Л. Масенко теж уважає таку думку доцільною, однак додає, що це може бути й посесив на -*jь, навівши для порівняння особові назви Уда, Удаликъ [4, 165].

Дещо по-іншому прочитує первісну назву сучасного Жидачева М. Худаш. Поділяючи погляди І. Крип’якевича, учений вважає, що літописний зворот из Удеча треба читати як из Зудеча. Він спирається на відомий у давній східнослов’янській писемності факт передачі на письмі однією літерою збігу кінцевого й початкового приголосного в суцільнорядковому, нерозчленованому написанні тексту. Іпатіївський список літопису був, поза сумнівом, переписаний із такого оригіналу – сольюизудєча, яке копіїст переписав як солью из Удеча замість солью из Зудеча. Отож, і етимологію теперішнього містечка слід з’ясовувати від первісної назви Зудечь, а не Удечь. За структурою Зудечь, як каже М. Худаш, – виразний посесив на -*jь. Однак у давньоукраїнській антропонімії не виявлено утворень з основою Зуд-. Тож автор дослідження вважає, що ця назва первісно звучала не Зудечь, а *Судьчь > *Судечь > Зудечь. Реконструйований таким чином первісний варіант *Судечь – посесив на -*jь від особової назви Судко [7, 189] < Судимиръ, Судиславъ [17, 103 – 106].

На думку Д. Бучка, первісною назвою сучасного Жидачева все ж була Удечь. Утворилася вона від особової назви *Удькь за допомогою суфікса -*jь: *Удъкъ + -*jь > Удечь. І якраз виникнення пізнішої форми Зудечь спричинене, можливо, неправильним членуванням писарями пізніших віків нероздільного написання слів у давніх літописах. Оскільки семантика твірної основи цього топоніма – Уд- на початку давньоукраїнського періоду була вже затемненою і цей топонім не сприймався як окрема лексема, прийменник з легко був приєднаний до наступного топоніма, що починався на голосний. Тож із кінця XIV – на початку XV ст. у пам’ятках починає вживатися варіант цього топоніма з протетичним з-: подъ зудечовом. Виникнення ускладненого варіанта Удечев (> Зудечев) пояснюється впливом продуктивних у XIV – XV ст. топонімів на -ов/-ев, а зміна форми Зудечев > Жудечов > Жидачів – дією народної етимології, зближенням ойконіма з етнонімом жид [1, 213 – 214].

Висновки. Один з найдавніших типів географічних назв усієї Славії – архаїчні посесивні утворення на -*jь. Належність об’єкта особі, виражена в назвах із таким формантом, указувала на належність індивідуальну. Прадавні міста засновувалися в основному за принципом відображення в їхніх назвах імен родоначальників, вождів, князів чи інших відомих осіб. Лише за свідченнями давніх літописів на теренах колишніх Галицького та Галицько-Волинського князівств ойконімів, утворених за архаїчною топонімотвірною моделлю на -*jь, було п’ять. Ми переконані, що насправді їх було набагато більше, але інші назви поселень просто не потрапили до історичних документів того часу.

Сьогодні Галич, Збараж (Збираж), Теребовля (Теребовль), Тлумач (Толмач), Жидачів (Удеч) – невеликі містечка, районні центри сучасних Івано-Франківської, Тернопільської та Львівської областей, а в ХІ – ХІІ ст., перше з них було столицею, інші – важливими центрами політичного й торгового життя, укріпленими містами могутнього князівства.



Літописними на теренах Галицького та Галицько-Волинського князівств є також Андрѣєвъ, Аръбузовичи, Бобръка, Большєвъ, Броди, Быковьнъ, Бѣлзъ, Вишьна, Вотьнинъ, Городъкъ, Даниловъ, Домамира, Звєнигородъ, Коломыя, Кучєлминъ, Львовъ, Микулинъ, Моклєковъ, Плавъ, Плесьньскъ, Рогожина, Синєволодьско, Соли, Станъковъ, Тисманица, Угъльникы, Щєкътовъ, Щирьць. Ці ойконіми утворено в інший спосіб або й за іншими принципами номінації. Про них – наші майбутні розвідки.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал