Гуманiтарних



Сторінка18/20
Дата конвертації04.12.2016
Розмір3.66 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

Радченко Олег. “Летняя ночь” И.В. Гете: попытка имманентной интерпретации. Статья предлагает штайгеровскую имманентную интерпретацию стихотворения И.В. Гете как образца его позднего стиля, характеризующегося умением проникать в суть вещей, воспринимать общее в единичном, вечное в случайном. Дух поэта витает в сфере, где земное – лишь отблеск небесного, что позволяет ему легко комбинировать элементы разных миров (западного, восточного, античного), а читателю открывает перспективу на постоянное и значимое – на “вечно-человеческое”.

Ключевые слова: имманентная интерпретация, стиль, символ, поэзия Востока, античность, лирика И.В. Гете.
Radchenko Oleh. Goethe’s “Summer Night”: an attempt of immanent interpretation. The article deals with Staiger’s immanent interpretation of Goethe’s poem as an example of his late style, characterized by the ability to penetrate into the essence of things, to grasp the general in the separate, the eternal in the casual. The poet’s spirit soars in a sphere where earthly is only the reflection of heavenly. This allows the author to combine the elements of different worlds (western, eastern and ancient) and opens the reader a view on something steady and significant – the “eternally human”.

Keywords: immanent interpretation, style, symbol, poetry of the East, antiquity, Goethe’s lyrics.



УДК 821.151.2.09“18”:921.112.2“17/19”

Ш 37
Галина ШЕВЦІВ,

Роман ШЕВЦІВ
ТВОРЧИЙ ДОРОБОК Й.-В. ҐЕТЕ

В РЕЦЕПЦІЇ ІВАНА ФРАНКА
Статтю присвячено аналізові творчого сприйняття й теоретичного осмислення Іваном Франком літературного доробку Й.-В. Ґете. Зібрано й узагальнено висловлювання Івана Франка про творчість Ґете, наявні в його літературно-критичних статтях. Проаналізовано судження Івана Франка про художню автобіографію Й.-В. Ґете. Підкреслено вплив Й.-В. Ґете на формування літературних поглядів Івана Франка.

Ключові слова: автобіографія, автор, вплив, стаття, особистість, цитата.
Постановка проблеми. Українсько-німецькі літературні та культурно-освітні взаємини – актуальна проблема сьогодення, яка вписується в парадигму сучасного наукового знання, названу антропо-центричною. Один із її аспектів – оцінка Іваном Франком творчості Ґете, у тому числі автобіографічної, і те, який уплив вона мала на самого письменника. Зазначимо, що “Поезія і правда” Й.-В. Ґете визнана в німецькому літературознавстві кульмінацією автобіографічного жанру та парадигмою автобіографічного письма початку XIX століття. Як зразок для написання автобіографічних творів, вона отримала широкий відгомін у європейській спогадовій літературі XIX – XX століть. У ХХІ столітті автобіографічний дискурс продовжує бути

© Шевців Галина, Шевців Роман, 2014

актуальною літературознавчою проблемою. Цікавою та багатою в цьому плані є літературно-критична творчість Івана Франка.

Аналіз останніх досліджень і публікації. Проблема “Ґете-Франко” детально вивчається в українському літературознавстві протягом багатьох десятиліть (М. Гнатюк, М. Гольберг, І. Дорошенко, І. Журавська, Є. Маланюк, Л. Рудницький, Є. Сверстюк, М. Шаповалова). Ґете близький українському митцеві і як поет, і як активний діяч культури, приваблюючи не лише як могутня творча особистість, але і як втілення руху культури в переломну епоху історії людства. М. Гольберг у цьому зв’язку зазначав: “Гете і Франко – дві творчі особистості, два діячі культури, які вміли слухати голос історії й відповідати на її запити. Водночас це два великі і багатогранні митці, цілісна творчість яких є втіленням ідеалу універсальної прогресивної поезії, який висунули романтики” [1, 195]. Для нинішнього покоління дослідників творчий доробок цих двох майстрів слова дає багатий матеріал для нових наукових розвідок, насамперед у контексті актуального для сьогодення дискурсу політичних стратегій і культур. Саме під таким поглядом проаналізовано в попередній нашій розвідці працю Івана Франка “Дещо про себе самого” – своєрідну автобіографію в мініатюрі, яка, пов’язуючи її автора з минулим, розповідає про його день нинішній [17]. Пропонована стаття – продовження започаткованого розгляду.

Її мета – дослідити проблему теоретичного осмислення Іваном Франком творчого доробку Ґете, зокрема його літератури факту. Статтю підготовлено в межах науково-дослідної теми “Українсько-австрійсько-німецькі мовні, літературні та культурно-освітні взаємини”, над якою працює кафедра практики німецької мови Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка.

Відомо, що Франко добре знав творчу спадщину Ґете та був її великим поціновувачем. Із нею він познайомився ще в роки навчання в Дрогобицькій гімназії. Уже тоді він читав твори Ґете та інших відомих німецьких письменників мовою оригіналу. У своїх літературно-критичних працях Франко неодноразово згадує ім’я цього письменника, цитує уривки з його текстів. Він віддає належне творчій спадщині Ґете, називає його генієм німецького народу і ставить в один ряд із Гомером, Данте, Шекспіром. Здійснені Франком переклади творів Ґете – це блискучі зразки контекстуального підходу та розв’язання питання письменника та його доби: “... Франко говорить про Ґете як про людину, що глибоко пов’язана зі своєю епохою і водночас живе поза нею” [2, 51]. Важливим штрихом до проблеми “Ґете-Франко” є те, що обидва вони були універсальними діячами культури.

Є. Маланюк наголошував, що Франко за своєю природою був поетом інтелектуального, ґетеанського роду. Проте обставини життя й доби не дали сформуватися в особі нашого Каменяра другому Ґете, уже слов’янському. Слідом за великим німцем, Франко реалізовував на практиці фундаментальне поняття “світової літератури”, для якої нема великих і малих народів і культур, а далеке й локальне стає близьким і універсальним. Навіть короткий огляд літературно-критичних статей письменника дає можливість зрозуміти його погляди на значення творчості Ґете, її творче сприйняття та різностороннє теоретичне осмислення.

У статті “Слівце критики”, розмірковуючи про причину геніальності Ґете, Франко підкреслює велику самооб’єктивність цієї особистості: “Чому ж Гете уважається за найбільшого поета наших времен? Тому, що не той світ внішній, но і себе самого умів об’єктивно представити” [6, 17]. Він не приховує свого захоплення складеними на народний лад піснями й баладами “Лісовий цар”, “Учень чародія”, “Наречена з Корінфа”. У статті “Як виникають народні пісні” Франко зазначає: “Звідси виходить, що чим досконалішим і глибшим є твір художньої поезії, тим у більшій мірі він несе в собі риси доби й обставин, серед яких виник, риси поглядів, прагнень, ідей, одним словом, індивіду-альності самого поета. Це найвиразніше підтверджує визнання великого німецького майстра Гете, котрий усі свої поетичні твори назвав (і цілком слушно) Gelegenheitsgedichte” [6, 62].

Є. Сверстюк переконаний, що глибоке проникнення в цінності цих двох митців виявляє в них багато спільних моментів, серед яких любов до народної пісні, легенди, античності, Біблії. На його думку, між ними наявний якийсь глибинний зв’язок. Суперечності, що вирували в душі Франка, багато в чому нагадують ті, про які писав Ґете. Окрім того, український поет у своїй творчості нерідко перегуку-ється з Ґете. Згадаймо, з одного боку, “Райнеке Фукс”, а з другого, – Вертера, що пройшов крізь усе інтимне життя Франка, так майстерно оспіване в образах “Зів’ялого листя”.

У “Передмові до видання “Вільгельма Телля” Шіллера Франко двічі згадує ім’я Ґете в ряду велетів німецької літератури, скажімо: “В деяких невеличких містечках, як Веймарі, Єні, Дармштадті і др., потворилися могучі центри духовного життя, розцвіла пишним цвітом національна література. Се були кузні, з котрих такі велетні, як Лессінг, Вілланд, Гердер, Гете, Шіллер, виковували непобориме духовне оружжя, котрим Німеччина повинна була не тільки виборотися з глибокої прострації, але дійти до тої величезної сили, яку бачимо нині” [8, 118]. У цій же праці Франко підкреслює світову славу та популярність Ґете: “... знамениті чужоземці, як мадам де Сталь, як і сам Наполеон, бачили в Німеччині “людей” тільки в Гете і Шіллера, а ніяк не в Ліппе-Детмольдах та Рейс-Грейц-Шлейцах” [8, 118].

Як стверджують українські дослідники, “з усіх творів Гете Франка особливо цікавив “Фауст” як твір цілого життя поета. Його розгляд займає найбільше місця серед сказаного Франком про Гете і своїм змістом у всіх відношеннях заслуговує особливої уваги” [16, 264]. Підтвердимо згадане таким фрагментом із статті письменника “Наш театр”: “Хто знає, яке величезне значення мали кукольні театри на розвій західноєвропейських народів і навіть таких геніїв, як Гете, що з такого Puppespiel’a взяв основу для свого безсмертного “Фауста” [9, 288 – 289].

І. Журавська зазначає, що Франко вважав “Фауста” “архітвором світової літератури” [3, 120]. Зі статті “Лорд Байрон” дізнаємося, що Каменяр не просто високо оцінював ґетевську творчість, а підходив до нього як до творця німецької літератури. І закликав орієнтуватися на нього й рівних йому в мистецтві творення поетичного тексту – праця “Із секретів поетичної творчості”: “Певна річ, зміст і композиція поетичного твору, його, так сказати, скелет в значній мірі мусять бути ділом розуму, обдумані, розважені й розмірені, і де сього нема, там і найгеніальніше виконання деталів не окупить браку цілості. Повна гармонія сеї еруптивної сили вітхнення з холодною силою розумового обмірковування показується у найбільших велетнів людського слова, таких, як Гомер, Софокл, Данте, Шекспір, Гете і небагато інших” [11, 65].

Помічена неодноразова апеляція до імені Ґете у приватному листуванні Франка. Зокрема, у листі до Уляни Кравченко від 14 листопада 1883 року він пише: “Особливо ж радий би я знати, чи владаєте німецькою, так як для належного виобразування в поезії конечно би Вам пізнати таких авторів, як Гете, Гейне, Ленау, Віктор Гюго і др.” [10, 370]. А далі пояснює, чому так високо поціновує цього геніального поета: “Що ж доперва говорити про таких поетів, як Гете, котрих ум обнімав собою цілий світ людської мислі і науки?” [10, 370]. Важливий і такий факт із приватного життя Франка: 1874 року він подарував Ользі Рошкевич “Фауста”, що, на думку її сестри Михайлини, було виявом особливої його приязні й щирості почуттів.

У контексті проблеми автобіографізму доцільно звернутися до першого розділу “Історії української літератури” під назвою “Теорія і розвій історії літератури”, де Франко відгукується про “Поезію і правду” Ґете. Ця розвідка насичена конкретними фактами, теоретичними узагальненнями та аргументованими висновками. Суттєво, що Франко використовує в тексті авторську назву життєпису – “Wahrheit und Dichtung”, ніде більше не вживану: “Гете видав свою переписку з Шіллером, свої спомини (“Aus meinem Leben”, “Wahrheit u “d Dichtung”), де сучасники уперве могли заглянути в духову великих поетів і слідити крок за кроком, майже день за днем, як постають, формуються і викінчуються великі поетичні креації, які різнородні сімена сходять і в’януть, поки така креація стане готовою. … Аж тепер показалося, яке значення може мати докладна біографія письменника для повного зрозуміння його писань і чим буває письменник зі своєю творчістю для суспільності. Для літературної біографії, для критики, для історії літератури як синтези всіх часткових проб зрозуміння зв’язків між письменством і життям розкрилися тут нові, широкі горизонти” [11, 16 – 17].

Багаторазове звернення до творчості Ґете не є бездумним схилянням перед величчю цього німецького генія чи слідуванням загальноприйнятій думці. Франко сміливо засуджує Ґете за ізольованість від злободенних питань політичного життя країни й застерігає від фарисейської оцінки його романів: “В окремих висловлюваннях Франка ясно виступає розуміння того, що не все в творчості Гете однаково цінне і може бути прийнятим” [11, 263]. Стаття “Володимир Самійленко. Проба характеристики” засвідчує, що І. Франко критично ставився до творчості німецького поета, намагався бути об’єктивним в її оцінці.

Торкаючись питання рецепції “Поезії і правди” Ґете в автобіографічній творчості Франка, звернемося до його спогадового письма. Передмова Франка до польського видання його творів “Дещо про себе самого”, звісна річ, аж ніяк не претендує на залучення до ряду всесвітньовідомих художніх автобіографій (“Сповідь” Августина, “Сповідь” Руссо, “Поезія і правда” Ґете) насамперед із огляду на невеликий обсяг. Однак аналіз усієї Франкової творчої спадщини дає можливість відчитати в ній своєрідне відлуння літературного доробку генія німецької літератури [детальніше див. 17].

У контексті розгляду проблематики літературних впливів згадаймо Василя Стуса, який добре знав і високо цінував творчість Ґете та присвятив йому свій вірш “Молодий Ґете”, написаний 1965 року. Розмірковуючи у статті “Великий з найбільших” над проблемою “Ґете-Франко”, він ствердив: “В нашій літературі до Гете найближчий І.Я. Франко, що чимало зробив для популяризації німецького поета... Аж надто схожі ці два голоси”! [5, 239]. Тож невипадковим є те, що коротка автобіографічна розповідь Франка відповідає на запитання Ґете про те, що можна назвати оригінальним в маленької, звичайної людини.

На саму назву автобіографії Ґете натрапляємо в оповіданні-спомині з власного життя “Гірчичне зерно”. Франко не висловлює в ньому жодних оцінних суджень про цей твір поета. Більше того, він ні погоджується з старим Лімбахом (головним героєм цього оповідання), ані суперечить йому. Однак згадка про “Поезію і правду” Ґете в цьому оповіданні доволі символічна, як і деякі книги на полицях його тодішньої бібліотеки. “Такою прозою, як сей Челліні, мало хто в світі вмів писати. Гете знав, що перекладати. Він хотів на ньому навчитися, як писати спомини, але полишився куди позаду свого взірця. Його Dichtung und Wahrheit многословна, претенсіональна і нудна – се найтяжчий гріх для споминів. Нудні! Für die Katz!” [12, 245].

Ім’я Ґете посідає чільне місце в ряду великих класиків, які дали сильні імпульси для розвитку німецької національної культури. Очевидно, тому Франко звертається до нього й у своїх філософських працях. Скажімо, у статті “Що таке соціалізм?”, відповідаючи на запитання, чи не є система соціалізму штучною, він зазначає: “... Люди завдяки науці, праці, доброчинності і всебічному розвитку, при належнім матеріальнім достатку доходили до дуже значного ступеня людської досконалості й задоволення (згадаймо тут Сократа, Шекспіра, Гете, Мілля) і те не суперечило їхній натурі, то чому щастя, добробут, розвиток мають суперечити цілим масам народів?” [13, 54]. Неодноразово апелюючи до Ґете-поета, Франко у праці “Мислі о еволюції в історії людській” відгукується про нього як про науковця, називаючи найбільшим природженим ворогом метафізики в Німеччині, а також ворогом “безсторонньої історії”. Прикметним є посилання на Ґете у фіналі статті “Що таке поступ?” (1903): “Як у цілій природі, так і в розвою людства керму держать два могутні кондуктори, тоті самі, яких пізнав вже великий німецький поет і вчений Йоганн Гете, а то голод і любов. Голод – се значить матеріальні і духові потреби чоловіка, а любов – се те чуття, що здружує чоловіка з іншими людьми” [15, 346].

Л. Рудницький у розвідці “Іван Франко і німецька література” особливо наголошує на ролі й місці німецької літератури у творчості Каменяра, спираючись при цьому на його переклади німецьких творів різних епох: старої й середньої доби, 18 – 19 століть. Міркування письменника про німецьких поетів і напрями німецької літератури допомагають дослідникові відстежити особливості розвитку його світогляду загалом і естетичних поглядів зокрема. На його думку, вони помітно еволюціонують у бік естетичних напрямів німецьких митців класично-романтичної доби, із Ґете включно. Аналізуючи цитування окремих німецьких авторів у творчості Ґете, Л. Рудницький виявив, що Франко у своїх творах найчастіше цитує Ґете і пояснює це його величезним впливом на особистість нашого генія. Суттєво, що значну долю цитат становлять фрагменти з “Фауста”, переклад якого здійснив Франко. Учений стверджує, що “цитати з творчості Гете ..., численні здогадки про німецького поета або ж про його твори (головно Dichtung und Wahrheit і його розмови з Екерманом) розсіяні по цілій творчості Франка і майже всюди відограють цю саму роль. Франко цитує Ґете, щоб на ньому оперти свою думку чи щоб краще змалювати дану ситуацію у своєму літературному творі та розкрити психологічний стан даного персонажу. У всіх цих цитатах та згадках Гете є для Франка непомильним авторитетом, а його твори найкращі приклади високої естетичної вартости” [8, 17].

Висновки. Як бачимо, Іван Франко багато зробив для ознайомлення українського читача з кращими досягненнями німецької культури. Проаналізовані нами матеріали відображають специфіку творчого сприйняття і теоретичного осягнення нашим письменником творчості великого німця, відомої у слов’янському літературному світі ХІХ – ХХ століть. Франко прагнув донести до українського читача кращі здобутки ґетевської спадщини, насамперед літературної. Утверджуючи власні естетичні принципи, він сприяв творенню якісної української передової реалістичної літератури, апелюючи при цьому до кращих взірців світового словесного мистецтва. Проте процес літературної взаємодії Ґете та Франка не можна зводити до простого відтворення готових зразків, тому недоцільними є пошуки простого копіювання манери та стилю Ґете в творчості нашого генія.

Подальші перспективи дослідження пов’язуємо з проблемою творчого осмислення літературного спадку Ґете у творах українських класиків, а також відображення в них специфіки її сприйняття чи несприйняття.

Література

1. Гольберг М.Я. До питання про універсалізм Івана Франка / М.Я. Гольберг // Франкознавчі студії : збірник наукових праць. – Випуск другий // Дрогобич : Вимір. 2002. – С. 185 – 204.

2. Гольберг М.Я. Іван Франко і викладання світової літератури у загальноосвітній школі / М.Я. Гольберг // Іван Франко в школі. – Випуск перший. – Дрогобич : Коло, 2003. – С. 51.

3. Журавська І.Ю. Іван Франко і зарубіжні літератури / І.Ю. Журавська. – К. : Видавництво Академії наук Української РСР, 1961. – С. 118 – 136.

4. Рудницький Л. Іван Франко і німецька література / Леонід Рудницький. – Мюнхен : Український технічно-господарський інститут. – 1974. – 226 с.

5. Стус В. Великий з найбільших / В. Стус // Твори в 4-х томах (шести книгах). – Л., 1994. – Т. 4. – С. 239.

6. Франко І.Я. Слівце критики / І.Я. Франко // Зібр. творів : у 50 т. – К. : Наукова думка, 1980. – Т. 26. – С. 19.

7. Франко І.Я. Як виникають народні пісні / І.Я. Франко // Зібр. творів : у 50 т. – К. : Наукова думка, 1980. – Т. 27. – С. 62.

8. Франко І.Я. Передмова до видання “Вільгельма Телля” Шіллера / І.Я. Франко // Зібр. творів : у 50 т. – К. : Наукова думка, 1980. – Т. 27. – С. 118.

9. Франко І.Я. Наш театр / І.Я. Франко // Зібр. творів : у 50 т. – К. : Наукова думка, 1980. – Т. 28. – С. 288 – 289.

10. Франко І.Я. До Уляни Кравченко / І.Я. Франко // Зібр. творів : у 50 т. – К. : Наукова думка, 1986. – Т. 48. – С. 370.

11. Франко І.Я. Історія української літератури / І.Я. Франко // Зібр. творів : у 50 т. – К. : Наукова думка, 1983. – Т. 40. – С. 16 – 17.

12. Франко І.Я. Гірчичне зерно / І.Я. Франко // Зібр. творів : у 20 т. – К. : Державне видавництво художньої літератури, 1950. – Т. 4. – С. 240 – 245.

13. Франко І.Я. Що таке соціалізм? / І.Я. Франко // Зібр. творів : у 50 т. – К., 1986. – Т. 45. – С. 54.

14. Франко І.Я. Мислі о еволюції в історії людській / І.Я. Франко // Зібр. творів : у 50 т. – К. : Наукова думка, 1986. – Т. 45. – С. 76, 82.

15. Франко І.Я. Що таке поступ? / І.Я. Франко // Зібр. творів : у 50 т. – К., 1986. – Т. 45. – С. 346.

16. Франко І.Я. Про себе самого / І.Я. Франко // Зібр. творів : у 50 т. – К. : Наукова думка, 1981. – Т. 31. – С. 28 – 32.

17. Шаповалова М.С. Література німецького Просвітительства в оцінці Івана Франка / М.С. Шаповалова // Іван Франко. Статті і матеріали. Збірник п’ятий. – Львів, 1956. – С. 250 – 269.

18. Шевців Г.М. Іван Франко і Й.-В. Ґете : до інтерпретації авто-біографічного дискурсу в Івана Франка / Г.М. Шевців // Франкознавчі студії. – Випуск четвертий / Є. Пшеничний (голов. ред.), Л. Винар, В. Винницький та ін. – Дрогобич : Коло, 2007. – С. 438 – 447.
Шевцив Галина, Шевцив Роман. Некоторые замечания Ивана Франко о творческом наследии Й.-В. Гете. Статья посвящена анализу творческого восприятия и теоретического осмысления И. Франком литературного наследия Гете. Собрано и обобщено высказывания И. Франко о творчестве Гете, представленные в его литературно-критических статьях. Проанализированы мысли И. Франко о художественной автобиографии Гете. Подчеркнуто влияние Гете на формирование литературных взглядов И. Франко.

Ключевые слова: автор, автобиография, влияние, личность, статья, цитата.
Shevtsiv Halyna, Shevtsiv Roman. Some Ivan Franko’s remarks on Goethe’s artistic heritage. The article is dedicated to the analysis of creative perception and theoretical interpretation of Ivan Franko’s works. Expressions about Goethe’s creative work contained in Ivan Franko’s literary and critical essays are collected and summed up. Ivan Franko’s judgment on Goethe’s autobiography is analyzed. The influence of Goethe on Franko’s literature views is emphasized.

Keywords: autobiography, author, influence, article, personality, quotation.




УДК 821.111.09-97

Я 22
Лілія ЯВОРСЬКА
ЖАНРОВА СВОЄРІДНІСТЬ ХРИСТИЯНСЬКОГО ФЕНТЕЗІ

У РОМАНІ КЛАЙВА С. ЛЬЮЇСА “ХРОНІКИ НАРНІЇ”
У статті досліджено жанрову своєрідність християнського фентезі у романі Клайва С. Льюїса “Хроніки Нарнії”. Схаракте-ризовано жанр фентезі, що як такий сформувався на початку XX ст. Зіставлено сучасне й вікторіанське фентезі. Виокремлено характерні ознаки сучасного християнського фентезі. Проаналізовано сюжетно-композиційні особливості творів К.С. Льюїса, що відповідають жанру фентезі.

Ключові слова: література, жанр, фентезі, християнське фентезі, казка, міф, роман.
Постановка проблеми. Література для дітей ХХ ст. потребує всебічного аналізу жанрово-стильових та ідейно-естетичних концептів. Маючи глибоке коріння у міфологічних, фольклорних та літературних традиціях різних часів і народів, фентезі оформлюється як окремий жанр на початку XX ст. До сьогодні в літературознавстві немає усталеного визначення фентезі, що пов’язано із дискусійністю питань розвитку сучасних жанрів загалом і фентезі зокрема.

Актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю теоретичного та історико-літературного вивчення у вітчизняному літературознавстві фентезі та християнського фентезі, його жанрових різновидів; недостатньою розробленістю проблеми жанрової природи творчості К.С. Льюїса.


© Яворська Лілія, 2014

Оскільки жанр вважається суто образним, метафоричним, чітке відділення реального від нереального допомагає критикувати ту саму культуру, яка споживає фентезі.

Аналіз останніх досліджень. Християнське фентезі та його засновник Клайв Стейплз Льюїс (1898 – 1963) перебували тривалий час у тіні слави Джона Р.Р. Толкіна, автора “Володаря Перстенів”, хоча творчості митця присвячено декілька монографій: “Християнський світ К.С. Льюїса” К. Кілбі (1965) [10], “Літературна спадщина К.С. Льюїса” К. Волша (1979) [12], “Розум та уява К.С. Льюїса: вивчення “Допоки ми не маємо облич” П. Шекеля (1984) [11] та ін. Про нього написано чимало статей (Х. Гарднер, Л. Вертута, Ч. Мурман, В. Хупер та ін.). Утім, у науковому дискурсі зарубіжного літературознавства спадщина К.С. Льюїса розглядалася переважно у теологічному плані (М. Доналдсон, Р. Канінгем, К. Кілбі та ін.), науковців більше цікавили зміст та сюжетно-композиційна побудова його творів (Л. Едей, Б. Мерфі, K. Філмер та ін.). Складна жанрова природа творчості К.С. Льюїса і, у зв’язку з цим, поетика християнського фентезі на сьогодні не досліджені ані в українському, ані в зарубіжному літературознавстві.

Мета статті – окреслити жанрову своєрідність твору К.С. Льюїса “Хроніки Нарнії” в контексті розвитку фентезійної літератури.

Питання про введення терміну “фентезі” як категорії жанрології є суперечливим. В оригінальному тексті-есе Дж.Р.Р. Толкіна слово fantasy можна трактувати у двох значеннях: 1) як назву літературного жанру; 2) як поняття “фантазія”. Уживання терміна “фентезі” стосовно жанрової специфіки художнього твору відповідає англомовній традиції. Одначе й тут немає однозгідності щодо потрактування цього терміна [8, 315].

Найчастіше фентезі розглядають як продовження алегоричної традиції англійської літератури. У цих творах простежується настанова на дослідження глибинних засад світу, прихованих за повсякденністю. Жанровим змістом фентезі є наявність “вторинного світу”, здатного породжувати “вторинну віру”. Міфологічні компоненти входять до фентезі як органічна складова цього “вторинного світу”. Автори або спираються на традиційні міфи, або витворюють власну міфологію й міфопоетику. Характерними рисами фентезі є також наявність образів і ситуацій, які не мають (на відміну від наукової фантастики) раціонального пояснення – демонів, чарівників, міфологічних і легендарних істот, привидів, вампірів тощо; відсутність чіткої географічної і часової конкретики; етика й естетика середньовічного лицарства як певний еталон для наслідування; розробка загально-людських тем і проблем – протиборство добра і зла, небезпека абсолютної влади, перемога кохання та віри [1, 14].

Витоки фентезі укорінені у фольклорних казках і архаїчних міфах, середньовічних героїчних піснях та європейських лицарських романах, у творчості романтиків ХІХ ст. та окультно-містичній літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. Як окремий напрямок фантастичної літератури фентезі формується наприкінці ХІХ ст. Саме тоді з’являється низка творів, у яких виявляються провідні проблемно-тематичні комплекси нового жанру з відповідними жанровими структурами: героїчне, готичне, християнське, окультне фентезі.

Характерною особливістю останнього етапу є вдосконалення та художній синтез основних напрямків фентезі, а також з’ява нових різновидів (дитяче, гумористичне фентезі тощо) [5, 283].

Варто приділити увагу авторам, які розробляли жанровий різновид християнського фентезі, – Ч. Вільямс, Т. Павіс та К. Льюїс. Після Першої світової війни християнське фентезі не мало таких міцних позицій, як у вікторіанську добу. Від початку Другої світової війни до 1950-х років, коли питання віри актуалізувалися у важких умовах суспільних випробувань, християнське фентезі набуває нового підйому [5, 284].

Зіставимо сучасне і вікторіанське фентезі. Вікторіанське фентезі постає у формі сну чи складається з низки розрізнених фрагментів. Сучасні письменники прагнуть до цілісності зображення художнього світу, міцного й незіпсованого, чітко структурованого, який є втіленням гармонії і описаний до найменших подробиць. Відзначено своєрідність концепції людини, втіленої в сучасних фентезі в порівнянні з минулими зразками жанру. Якщо у вікторіанських фентезі герой (героїня) переважно були самотніми, то в новітніх фентезі герой належить до групи – дітей, друзів тощо, відповідно він стає носієм певних рис колективної свідомості. У фентезі XIX ст. висловлюється обурення проти людських вад (жадібності, егоїзму та ін.). Фентезі XX ст. розширює діапазон філософсько-морального змісту за рахунок певної соціалізації тем та мотивів. Сучасні письменники засуджують прагнення безмежної влади, панування над світом, пригноблення інших тощо. Християнське фентезі сповнено відчуттям кризи, близької катастрофи, небезпеки миттєвого знищення світу. Водночас головний акцент зроблено на образі Бога як Творця всього сущого, у творах змальовуються різні іпостасі, діяння й велич Бога, Його присутність у видимому й невидимому світі, у думках і вчинках персонажів [6, 218].

На підставі розгляду генезису й формування жанру фентезі, а також зіставлення різних етапів фентезійної літератури можна виокремити характерні ознаки сучасного християнського фентезі: настанова на створення уявного художнього світу, відмінного від реального; використання християнських компонентів (тем, образів, мотивів, сюжетів тощо); морально-філософський зміст із соціальним підтекстом; алегоричність; критичний пафос (викриття вад людини й суспільства); відчуття кризи, крихкості світу тощо.

Клайв Стейплз Льюїс – відомий ірландський та англійський письменник, філософ, літературний критик, автор багатьох творів для дітей, зокрема популярного роману “Хроніки Нарнії”, який належить до яскравих зразків християнського фентезі.

Аналізуючи творчу спадщину К.С. Льюїса, можна сказати, що його твори стали предметом широкого обговорення в критиці й літературознавстві. Дослідників цікавили теологічні аспекти творчості письменника, втілення християнської проблематики в його текстах. Проблеми жанру також розглядалися виключно з позицій релігійного спрямування творів [7, 34].

Актуальними проблемами сучасної науки є розробка єдиного методологічного підходу щодо фентезі загалом і християнського фентезі зокрема, вивчення творчої спадщини К.С. Льюїса в світлі жанрології, з’ясування художньої традиції й новаторства письменника, його місця в літературному процесі [7, 33].

Публіцистичні твори К.С. Льюїса наповнені роздумами про природу художньої творчості загалом та його власної естетики. Однією з головних характеристик справжнього митця К.С. Льюїс вважає уяву. У зміст цього поняття він вкладає не лише художню творчість, а й силу інтуїції, метафізичне бачення світу, особливий спосіб спілкування з реальністю. Сприйняття та осягнення світу з допомогою уяви спрямовує художника, на думку К.С. Льюїса, до участі в метафізичній Реальності, а головною властивістю уяви є “радість”.

У публіцистичних працях К.С. Льюїса (“Просто християнство” (1952), “Роздуми про псалми” (1958), “Любов” (1960) та ін.) знайшло відображення сокровенне ставлення митця до Бога, відчуття невичерпної таємничості Творця. Християнські ідеї, викладені в статтях та есе письменника, згодом втілилися в образних формах художніх творів. К.С. Льюїс зосереджується на тому, що об’єднує всіх християн, – любов до Бога, радість буття, добро і зло, складність сприйняття Бога і необхідність приходу до Нього [4, 71].

Твори К.С. Льюїса, засновані на міфологічному сюжеті й фантастичному припущенні, акцентують жахи й сподівання реального світу, ведуть читачів до глибинного осмислення дійсності з позиції вічних цінностей.

Образ Нарнії втілює особливості християнської концепції К.С. Льюїса, котрий використав форму казки для втілення складних питань віри й світобудови. У творі поєднуються елементи біблійних і язичницьких міфів. Автор розробляє мотиви творіння, смерті, воскресіння, жертви, кінця світу та ін. Образ Аслана постає як художня аналогія образу Ісуса Христа. Через міфологічні й казкові компоненти, що органічно увійшли до структури фентезі, К.С. Льюїс утверджує думку про необхідність переосмислення життя й відкриття Бога [4, 72].

Сюжетно-композиційними особливостями творів К.С. Льюїса є вибудовування “вторинних світів”, кожен із яких має свою специфічну географію, а також виховання читача в дусі “вторинної віри” на основі християнського вчення. Це відповідає жанру фентезі, про що писав Дж.Р.Р. Толкін в есе “Про чарівні казки” [8]. Паралельний реальному художній світ, який створює К.С. Льюїс, є символічним віддзеркаленням проблем і ключових питань дійсного світу, можливістю виходу для людини за межі буденності в пошуках свого місця у всесвіті. Рух сюжету в “Хроніках Нарнії” зумовлює мотив мандрівки. Хронотоп дороги, який наявний і в античних міфах, і у фольклорі (казках), і в біблійних оповідях, пов’язаний у творах К.С. Льюїса із філософсько-моральними пошуками героїв, із відкриттям Бога й істини [4, 72].

Тут можна простежити вплив центрального конфлікту творів К.С. Льюїса – боротьби добра і зла на своєрідність просторово-часової організації “Хронік Нарнії”. Вертикальні (низ-верх, земне-космічне, небо-пекло та ін.) й горизонтальні (суша-море, гори-дерева та ін.) опозиції створених письменником символічних світів корелюють із параметрами внутрішнього простору персонажів (добро-зло, істинне-хибне, віра-зневіра, чоловіче-жіноче та ін.). Художній час у “Хроніках Нарнії” не відповідає законам хронологічного реального часу, він є символічним фентезійним часом, який акцентує християнські ідеї та онтологічні питання буття. Цей час дає можливість уявного прискорення (чи уповільнення), циклічного повернення, погляду не тільки в минуле, але й у близьке та далеке майбутнє. Злиття особливостей земного й міфологічного часу, синхронізація подій (що відбуваються в різних місцях), наявність різних часових планів (які розвиваються з різною швидкістю) зумовлює складну композиційну організацію фентезійних творів К.С. Льюїса [4, 72].

Висновки. Отже, К.С. Льюїс надав християнському фентезі, на відміну від інших різновидів, нового звучання, накресливши подальші шляхи розвитку жанру.

Дослідивши творчий доробок К.С. Льюїса можна сказати, що він – доробок – активно досліджується в зарубіжному літературознавстві, тоді як в українському науковому дискурсі його художня спадщина не знайшла належного висвітлення. У зв’язку з цим є потреба в подальшій розробці проблем творчості письменника, особливо в аспектах поетики його творів, в контексті розвитку жанру фентезі й сучасного роману.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал