Гуманiтарних



Сторінка14/20
Дата конвертації04.12.2016
Розмір3.66 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   20

Ключевые слова: символ, Библия, синтаксическая конструкция, дериват, ядро, периферия.
Shtybel Yuliya. Verbal image-symbols in the biblical text. In the article the functioning of biblical symbols of the lamb and sheep in the linguistic aspect is investigated; their derivatives in the nominative and figurative meanings that are realized within the nominal and verbal combinations and various syntactical constructions are examined.

Keywords: symbol, Bible, syntactical construction, derivatives, nucleus, periphery.



УДК 316.77 : 82

Б 61
Ольга БІЛИЧЕНКО
ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ

ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ

В КУЛЬТУРІ СУЧАСНОГО

ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА
У статті розглянуто особливості функціонування національної художньої літератури в сучасному інформаційному суспільстві. Визначено дискурсивні напрями досліджень, які свідчать про генетичну спорідненість між інформаційним простором і художньою літера-турою та створюють можливості для бачення й сприйняття соціальної реальності нового тисячоліття. Об’єкт розгляду становлять художні твори у їхній жанрово-стилістичній різноманітності.

Ключові слова: інформаційне суспільство, художня література.
Постановка проблеми. Досліджуючи особливості сучасної художньої літератури з огляду на функціонування культури нинішнього інформаційного суспільства, доречно навести слова Ц. Тодорова: “Сучасна література надзвичайно багатоформна: хто насмілиться сьогодні чітко розмежувати те, що є літературою, і те, що нею не є, із огляду на невблаганне різноманіття друкованих творів, які з різних поглядів прийнято вважати літературою?” [10, 6].

Тож, на нашу думку, сучасну національну художню літературу можна розглядати як одне з комунікаційних середовищ в культурі інформаційного простору сучасності.



Аналіз останніх джерел досліджень і публікацій. Важливою для нашого дослідження національної художньої літератури стала

© Біличенко Ольга, 2014

теорія поля літератури французького соціолога-постструктураліста П. Бурдьє, яка сприяє формуванню метатеорії інформаційного суспільства і є наслідком сучасних глобалізаційних процесів у світі [1]. Дослідження П. Бурдьє привернули увагу В. Іванова й Г. Почепцова, які зробили спробу багатоаспектно розкрити концепцію поля [5; 9]. Попри брак досвіду аналізу художніх текстів в моделі теорії поля, уважаємо її актуальною, адже уможливлює глибоке пізнання як особливостей функціонування художньої літератури в інформаційному суспільстві, так і ролі її представників в полі “великих” і “малих” літератур.

Досліджуючи специфіку художньої літератури початку ХХI ст. в контексті розвитку інформаційного суспільства, згадаємо й роботу Б. Парамонова “Формалізм: метод або світогляд», який фокусує увагу на розриві сучасної літератури зі старими парадигмами,“стильовими епохами” в розвитку літератури й наполягає на еклектичності, плюралістичності, ненормованості, маргінальності сучасної літератури та культури загалом, позбавленості її стилю [8]. Спроби виявити певну структурність, нові домінанти розвитку Б. Парамонов трактує як провінціалізм. У своїх міркуваннях дослідник фактично підтверджує постмодерністську стратегію Ж. Дерріди і Ж.-Ф. Ліотара [4; 6].

У вітчизняній науці бракує ґрунтовних розвідок щодо становлення та функціонування саме національної художньої літератури в інформаційному суспільстві. Наведені праці здебільшого оглядові й не дають задовільного теоретичного аналізу феномена національної художньої літератури в інформаційній структурі суспільства.

Мета статті окреслити тенденції розвитку національної художньої літератури в інформаційному суспільстві.

Сучасна культура переглядає стосунки між матеріальним та ідеальним. Дихотомія матерії й духу, реального й ідеального, світу і слова вже не описує координат сучасної культури. Передумови цих змін вперше з’явилися на початку ХХ ст., коли науковці, зокрема В. Вернад-ський, стали переглядати межі між ідеальним і реальним [2, 118 – 120].

За переконанням Ю. Лотмана, внутрішня організація художньої літератури, її відмінність від інших класів текстів, відносно однорідних у стосунку до спільної системи культури, повторює загальні принципи її організації [7]. Література ніколи, зазначає науковець, не була аморфно-однорідною сумою текстів: вона не тільки організація, але й система, що самоорганізується.

Науковці відповідно виокремлюють два типи історико-літературних систем:



  1. системи діахронні, що характеризують динаміку літературного процесу в хронологічних масштабах (культурна ера – літературна епоха – етап літературного розвитку – історико-літературний період);

  2. системи діахронні, що характеризують “якість” літературного процесу, його естетичну своєрідність (типи культури – літературні напрями – літературні течії – ідейно-естетичні потоки – жанрові й стильові тенденції – літературні школи).

Сучасна “велика література” не відзначається єдністю, вона розколота на спільноти, які ігнорують одна одну й мають власні програми.

Література однієї доби може осмислюватися з кількох поглядів, і межі поняття “література” можуть, за Ю. Лотманом, розходитися діаметрально [7]. Коливання між ними забезпечує системі необхідну інформативність. Одночасно з зарахуванням певних текстів до сфери літератури й вилученням їх із неї спрацьовують механізми ієрархічного розподілу літературних творів і їх ціннісної характеристики. В основу розподілу покладено, у згоді з загальнокультурною настановою, норми стилю, тематику, зв’язок із певними філософ-ськими концепціями, дотримання/порушення системи правил тощо, але принцип ієрархічної ціннісної характеристики незмінний: усередині літератури тексти характеризуються належністю до аксіологічного “верху”, “низу” або нейтральної межової сфери.

Залежно від історичних умов, моменту, який переживає певна література в своєму розвитку, та або та тенденція може ставати домінантною, але знищити протилежну вона не в силі: у такому разі зупинився б сам літературний процес, механізми якого вимагають постійної напруги між тенденціями.

Різкі соціальні зміни останніх років привели до того, що письменник втратив чітке уявлення про свого читача: який він, чого хоче від сучасної художньої літератури. Якщо не зважати на масову комерційну літературу, письменники пишуть переважно для вузького навкололітературного товариства. Часом цю ситуацію узагальнюють і роблять висновок про кінець літератури, про її витіснення масовою культурою й агресивними видами мистецтва. Однак, на нашу думку, доречніше вести мову не про кінець літератури, а про незнання читача, усунення від нього і його проблем, адже читач формує письменника так само, як і письменник читача.

Іншим прикладом внутрішньої організації національної літератури як цілісного організму слугує опозиція “висока – масова” література. Для кожної національної літератури актуальне протиставлення унікальних, важко піддаваних уніфікації текстів і компактної, однорідної маси текстів. “Висока” і “масова” літератури в конкретних умовах можуть набувати різноманітних оцінок: соціальних, естетичних, загальнофілософських. Постійним буде тільки їх функціональне протиставлення.

У сучасній вітчизняній культурі на тлі інформатизації літератури постають такі нетрадиційні і незвичні явища, як літературний комерційний проект. Плановість, серійність, уніфікованість і відвертий товарний вигляд рекламованого “літературного продукту”, що проштовхується на книжковий ринок як свого роду “бренд”, – це нові для сучасної вітчизняної культури та літератури явища, що розвиваються в умовах комерціалізації суспільства.

Національна художня література загалом – це репрезентант ідеалів і уявлень етносу. Кожен із її текстів є носієм тих чи тих ідей, цінностей, соціальних ролей, образів людей, що характеризуються бажаними чи небажаними статусами й позиціями, моральними якостями. Тобто художня література є джерелом соціальної інформації.

Сучасна епоха, як згадувалося, – епоха переходу від писемної до електронної культури. Інформаційні ресурси (у минулому – чорно-білі чи кольорові друковані тексти) сьогодні все частіше постають у вигляді медіа-ресурсів, записаних на різноманітних носіях: аудіо- та відеокасетах, CD-дисках, дискетах. Величезною їх кількістю володіють, крім того, Інтернет і локальні мережі. Усе це не могло не позначитися на ролі національної художньої літератури, її місці серед інших комунікаційних ресурсів.

Усякий текст, створений у певний час, у певному місці, представником певної країни чи народу, має розглядатися як невід’ємний елемент єдиного ментального процесу, властивого актуальній інформаційній системі, а сума текстів – засвідчувати масштабну тенденцію буття та розвитку відповідного суспільства.

Зниження показників читання й поширення друкованої національної художньої продукції – ознака всіх країн, що переживають етап модернізації. Проте в Україні як країні з незмінно високим статусом художньої літератури витіснення останньої з культурної арени, маргіналізація читання сприймаються сьогодні як національна трагедія й викликають обурення прихильників вітчизняної культурної традиції.

Спостережено до того ж певну невідповідність національної літературної системи запитам реальної й потенційної аудиторій. Це пов’язано з розпадом механізму трансляції літературних взірців, розривом зв’язків між різними рівнями та ланцюгами літературної системи, із самоізоляцією її сегментів, зокрема читачів. За роки незалежності з механізму пропаганди національної літератури й літературної культури вилучено низку ланок: зникли установи, що налагоджували взаємозв’язки між авторами й читачами; розпалася система книжкової дистрибуції, система міжбібліотечного абонементу; склалася диспропорційна видавнича географія (більшість друкованої продукції видається в столиці), що уневрівноважило становище мешканців різних регіонів; втратили свою роль “товсті” журнали, які задавали літературні орієнтири та формували для читача літературний простір; розпалася система гарантованого комплектування, що призвело до збіднення бібліотечних фондів; зруйнувалася інформаційна система книжкового ринку, зокрема та її частина, яка забезпечувала пошук книг, що вийшли раніше; із медійного простору практично зникли літературно-критичні передачі; читацький репертуар, зокрема провін-ційний, майже не отримує творів лауреатів літературних премій, державних премій, премій різних літературних часописів і видавництв.

Отже, масовий читач формується сьогодні поза впливом інтелігенції та звичних каналів літературної комунікації. Йому недоступні видатні авторитети світової літературної культури. Зазначене пояснюємо тим, що в переломні історичні періоди висока авангардна культура стає все більш замкненою й відокремленою, зорієнтованою на саму себе; до неї належать, наприклад, твори, що визначають літературний процес, але за своєю стилістикою не є широко визнаними. Частина сучасних вітчизняних текстів вирізняється епатажністю, детермінованою намаганням їхніх творців якомога голосніше заявити про свою “інакшість”, відмежованість від “маси”.

За всієї природності процесу внутрішнього виокремлення високої культури, її дистанціювання від суспільства, обраність (вона набула статусу ідеології, хоча й вийшла зі сфери творчості) перешкоджають комунікації й трансляції культурних норм. У свідомості інтелігенції закріпилося та постійно демонструється зневажливе ставлення до масового читача, до його смаків і уподобань.

Розвиток інформаційної цивілізації формує не тільки конкурентів художньої літератури, але й нові засоби пропаганди літературних творів. Інтернет створює конкуренцію книговидавництву, але для літератури як сукупності текстів він є потужним каналом поширення.

Сучасний інформаційний простір формує значна кількість комунікаційних каналів, що, з одного боку, полегшує для індивіда процес одержання інформації, а з другого, – ускладнює умови раціоналізації комунікації та конституювання світу. Комунікаційні канали забезпечують постійний взаємозв’язок між виробниками, посередниками і реципієнтами інформації, змінюючи свою інфра-структуру, перетворюючись на більш насичені та об’ємні. Друкована інформація на традиційних паперових носіях є, власне, тільки одним із каналів, що забезпечує доступ до змісту текстів художньої літератури. Ще одним каналом є Інтернет як форма трансляції текстів. За статис-тичними даними, кожний десятий із читачів художньої літератури звертається до Інтернет-каналів. Це в основному молоді й активні люди. Отже, твори національної художньої літератури, які містять духовні цінності, доповнюються комунікаційними та інформаційними артефактами, які дають змогу літературі бутити підсистемою, що об’єднує у своїй структурі інформаційні й комунікаційні рівні.

Тенденція до заміни художньої творчості літературним “конвеєром”, спрямованим винятково на задоволення найпростіших людських потреб – одна зі специфічних характеристик духовного розвитку суспільства другої половини ХХ – початку ХХI ст. Псевдотворчі носії нової духовної культури стали формувати й поширювати в суспільстві деструктивні ідеї. До них у сучасному соціумі належить і художня література, передусім масова.

Літературний процес в Україні представлений кількома яскравими постатями письменників, які претендують на статус сучасних письменників-інтелектуалів. Серед них і уславлені письменники, які стали класиками ще радянської літератури, і ті, хто прийшов у літературу наприкінці 1990-х рр.

2000 – 2007-і рр. позначені стабілізацією в читанні літератури масових жанрів. Простежується тенденція до формування попиту на твори вітчизняних українських письменників: Ю. Андруховича, Л. Дереша, О. Забужко, І. Карпи, С. Жадана. У центрі уваги українського суспільства опинилися твори Л. Костенко “Записки українського сумашедшего”, В. Шкляра “Чорний ворон”, М. Матіос “Вирвані сторінки з автобіографії”, О. Забужко “Музей покинутих секретів”, що відображають кризові явища сучасного українського суспільства: у гуманітарній сфері відповідь на найболючіші питання може дати тільки література. Тож останні двадцять років в Україні фаворитами є автори з яскраво вираженою суспільною позицією.

Усього в Україні 1200 видавництв різної форми власності та кілька десятків – державної форми власності. Серед тих, що спеціалізуються на виданні художніх текстів, одним із найпотужніших є харківське видавництво “Фоліо”. Окрім нього, львівська “Кальварія”, івано-франківська “Лілея-НВ”, київське “Факт”, “Основи”. Видавництво “Кальварія” друкує твори тільки української художньої літератури. Середній річний наклад становить 120 – 130 тисяч примірників. Видавництво “Богдан” друкує також художню літературу і переклади відомих світових письменників.

Негативним явищем сьогочасного українського суспільства є недостатнє фінансування державою бібліотек, недоступність української художньої літератури (та й світової теж) широкому загалу, насамперед через обмежену купівельну спроможність населення. Суттєво й те, що з 1991 р. знято цензуру з роботи видавництв: побажання споживача книги, його ставлення й частота звернення до неї стають головною умовою функціонування книжкового ринку.



Висновки. Національна художня література, стан інформаційного суспільства, його культура – взаємопов’язані чинники, що засвідчують його духовний рівень. Без виправлення ситуації, що склалася в країні, без докорінної зміни ставлення влади до політики книгодрукування, без переорієнтування його на повернення національної художньої літератури в систему інформаційного суспільства як найважливішого його складника неможливий подальший цивілізаційний розвиток України. Читання – це когнітивний процес, оскільки забезпечує новими та поглиблює вже наявні знання під час взаємодії з текстом, що потребує від читача високого ступеня активності й уваги. В епоху інформаційної глобалізації читання тісно пов’язане з інформаційною діяльністю, набуває нових форм і наповнюється новим змістом, перетворюється на складник інформаційної культури. Виявлення генетичної спорідненості між інформаційним простором і художньою літературою створює унікальні можливості для нового бачення і сприйняття соціальної реальності нового тисячоліття. Національна художня література не тільки віддзеркалює цю реальність, а й прогнозує зміни, що мають відбутися в інформаційному середовищі.
Література

1. Бурдье П. Поле литературы / Пьер Бурдье ; [пер. с фр. М. Гронаса] // Новое литературное обозрение. – 2000. – № 45. – С. 22 – 87.

2. Вернадский В.И. Несколько слов о ноосфере / В.И. Вернадский // Успехи современной биологии. – 1944. – Вып. 2. – № 18. – С. 118 – 120.

3. Деррида Ж. Письмо и различие / Ж. Деррида. – СПб., 2000. – 428 с.

4. Дерріда Ж. Позиції: бесіди з Анрі Ронсом, Юлією Крістєвою, Жаном-Луї Удбіном, Гі Скарпетта / Ж. Дерріда. – К. : Наукова думка, 1994. – 158 с.

5. Иванов В.В. Постановка задачи реконструкции текста и реконструкции знаковой системы / В.В. Иванов, В.Н. Топоров // Из работ московского семиотического круга. – М., 1997. – С. 3 – 25.

6. Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна / Ж.-Ф. Лиотар. – М. : Ин-т эксперим. социологии, 1998. – 160 с.

7. Лотман Ю.М. Структура художественного текста / Юрий Михайлович Лотман. – М. : Наука, 1970. – 271 с.

8. Парамонов Б. Формализм: метод или мировоззрение / Б. Парамонов // Новое литературное обозрение. – 1995. – № 14. – С. 35 – 45.

9. Почепцов Г.Г. Коммуникативные технологии ХХ века / Г.Г. Почепцов. – М. : Рефл.-бук. ; К. : Ваклер, 2001. – 352 с.



10. Тодоров Ц. Поняття літератури та інші есе / Цвєтан Тодоров. – К. : Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2006. – 162 с.
Беличенко Ольга. Особенности национальной художественной литературы в культуре современного информационного общества. В статье проанализированы особенности функционирования нацио-нальной художественной литературы в современном информационном обществе. Определены дискурсивные направления исследований, которые свидетельствуют о генетической связи между информационным пространством и художественной литературой и создают уникальные возможности для нового видения и восприятия социальной реальности нового тысячелетия. Ее объект составляют художественные произве-дения в их жанрово-стилистическом разнообразии.

Ключевые слова: информационное общество, художественная литература.
Bilychenko Olha. Peculiarities of national literature in the culture of a contemporary informational society. The author tries to deal with the problems of peculiarities of national fiction functioning in a contemporary informational society. The subject of investigation is the fictions in their genre and stylistic variety. Discursive tendencies are identified in the article, which indicate genetic similarity between informational space and fiction and create unique opportunity for new vision and perception of social reality of new millennium.

Keywords: informational society, fiction.



УДК 821.161.1

В 58
Людмила ВЛАСЕНКО
К.К. ПАВЛОВА. ЛІТЕРАТУРНА ДОЛЯ ЗАБУТОЇ ПОЕТЕСИ
У статті йдеться про творчість видатної поетеси першої половини XIX століття К.К. Павлової. Окреслено етапи її творчого становлення, визначено провідні мотиви й сюжети її творів. Уведено в науковий обіг матеріали, що сприятимуть поглибленню подальших студій в ділянці російської літератури.

Ключові слова: забуті письменниці, романтизм, жіноча творчість.
Постановка проблеми. Творчість жінок-поетес у Росії першої половини XIX століття досі не досліджена належним чином, хоча відомо, що початок XIX століття характеризується стрімким підйомом жіночої літератури. Тогочасний суспільний і економічний розвиток позитивно вплинув на виховання й освіту жінок, що сприяло активному їх входженню в коло літератури. Серед них постаті Кароліни Павлової належить особливе місце. Актуальність пропонованої статті полягає в необхідності дослідити її творчість, щоб з’ясувати чинники, які її детермінували, та окреслити внесок у розвиток російської жіночої літератури епохи романтизму.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Про те, що в добу Пушкіна до літературного процесу долучилися письменниці-жінки, російському літературознавству відомо не віднині. Про них писали критики XIX століття Б.А. Грифцов [3], П.П. Перцов [10], К.С. Аксаков [1]. Їхню працю продовжили сучасні вчені – Є.В. Зінов’єва [6], І.А. Поплавська [11], І. Савкіна [12, 13], Є. Строганова [15], Е. Шоре

© Власенко Людмила, 2014

[17] та інші, але набутком широкого загалу вона так і не стала. Тож, попри встановлення певних наукових фактів щодо творчого доробку забутих письменниць Росії початку XIX століття, численні питання, належні до його кола, потребують детальнішого розгляду. Необхідно, зокрема, окреслити теми жіночих творів та мотиви їх написання, встановити їхні спільні й відмінні риси, визначити історичні й суспільні передумови розвитку жіночого письменства пушкінської доби. Зазначене повною мірою стосується творчої спадщини Кароліни Павлової, що цікава не лише перекладами російських класиків, а й власними поетичними творами.

Мета статті – узявши за основу працю О.І. Білецького [4], схарактеризувати творчість К.К. Павлової, проаналізувати основні віхи її життєвого шляху та особливості становлення як перекладача й поетеси пушкінської доби.

На думку О.І. Білецького, К. Павлова безпідставно забута поціновувачами літератури. І в працях критиків від літератури її ім’я теж трапляється не часто. До цього значною мірою, на наш погляд, спричинилося несприйняття авторкою нових літературних віянь. І це попри те, що вона була знана в аристократичних колах і приятелювала з багатьма відомими сучасниками.

Про життя К. Павлової (1807 – 1893) дізнаємося з “начальной главы ее воспоминаний” [4], а також із згадок критиків і знайомих. Як зазначає О.І. Білецький, К. Павлова “одним представлялась очень смешной фигурой, другим – очень ученой и умной, хоть и мало привлекательной женщиной: о ней ходили анекдоты…” [4].

У салоні З. Волконської молода Кароліна познайомилася з Адамом Міцкевичем, “он произвел на Каролину сильное впечатление, вскоре перешедшее во взаимную любовь” [16, 105]. Поет запропонував їй одружитися, але багатий дядько Кароліни, від якого залежала вся сім’я, не підтримав весілля племінниці з бідним поетом. Згодом Міцкевич зрозумів, що це було всього лиш захоплення, тоді як вона продовжувала кохати його, хоча розуміла, що разом їм не бути. Про це дізнаємося з листа, надісланого поетові до Санкт-Петербурга: “Я убедилась, что не могу жить без дум о тебе, убедилась, что моя жизнь всегда будет только цепью воспоминаний о тебе, Мицкевич! Что бы ни случилось, душа моя принадлежит тебе одному” [8, 13]. Дружбі з Міцкевичем та коханню до нього К. Павлова присвятила кілька творів – “Рассказ”, “10 ноября”, “Дума”, “К тебе я думу обращаю…”.

К. Аксаков був одним із перших серед тих, хто дав високу оцінку творам Павлової, назвавши їх не “поэтическими”, а “художественными” [1, 140]. Цілком протилежний погляд на них мав М.Є. Салтиков-Щедрін. У статті-відгуку на збірник “Стихотворения К. Павловой” (1863) він стверджує: основний недолік творчості Павлової полягає “в незначительности его содержания” [11, 17].

Походження й освіта Кароліни дали їй змогу займатися перекладами, насамперед на німецьку й англійську мови. Проте вона писала вірші також російською. Перший із них був надрукований у “Отечественных Записках” 1839 року.

О.І. Білецький характеризує 1839 – 1863 роки як етап становлення Павлової як письменниці. На жаль її творчий доробок, як і багатьох сучасниць, загубився в часі. Ще за життя Павлова мріяла про видання збірки власних творів, але цю мрію так і не змогла реалізувати. 1894 року внук К. Павлової пообіцяв її здійснити, але спромігся лише на видання уривка з “Фантасмагорій”. Двохтомник творів Павлової побачив світ 1915 року за редакцією В.Я. Брюсова. До нього увійшло 126 віршів, повість “Двойная жизнь” та деякі інші тексти.

Творчість К. Павлової, на думку О.І. Білецького, цікава “с разных сторон: во-первых, хотя бы по связям с западно-европейской и русской поэзией”, що суттєво позначилося на її творах [4]. Це свідчить про обдарованість авторки, про глибоке знання культури країн, мовою яких вона писала. Уміння поєднати розуміння певних явищ і думок різними мовами, передати їх читачам відіграло у житті Кароліни суттєву роль.

“Княгиня русского стиха” – так називають К. Павлову її прихильники. Вона витворила власний жанр – “жанр послания и элегии (думы), своеобразную форму “рассказа в стихах” [16, 109]. У згоді з його канонами написано твори “Рудокоп”, “Монах”, “Старуха”, “Огонь” тощо. У кожному з них присутній герой, що переживає особливий життєвий момент. Серед тем, які хвилювали К. Павлову, – “человек и мир, поэт и общество” [16, 109]. Поетеса висвітлює призначення поета, його вплив на суспільство, прагне розкрити особливості його душі, яка не завжди розуміє тих, хто йдуть поруч у житті.

Із російських авторів Павлова перекладає Пушкіна, Баратинського, Язикова, Жуковського. Саме Баратинського вважають учителем К. Павлової. О.І. Білецький дійшов переконання, що їхні творчі манери мають спільні риси:

1) обоє тяжіють до вживання складних епітетів;

2) у них схожа структура вірша;

3) їм властиве палке захоплення “поетичною справою”, добросовісне ставлення до неї;

4) “муза поэтессы, как и муза Баратынского, – одинаково скорбные музы…” [4].

Проте музи їхні різні. У Баратинського “пессимизм лежит в основе поэтики” [4], а у Павлової “не так легко отыскать философское обоснование ее пессимизма, и причины его как будто чисто-личные” [4].

Перший етап творчості К.К. Павлової (до 1848 року) “отмечен интересом к темам и сюжетам, которые охотно разрабатывались немецкими романтиками” [4]. Перекладаючи їх твори, вона спершу захопилася ними, а далі відчула в собі немалий потяг до створення власних текстів. І не дивно, що саме німецькі легенди послугували основою творчості К. Павлової. Запозичуючи сюжети з народних переказів, вона “разрабатывает эти темы со всей возможной простотой” [4]. Як уважає О.І. Білецький, на той час Павлова ще не виробила власного стилю, її тексти характеризує “неправильный распорядок слов, роль которых сводится как будто бы лишь к тому, чтобы напомнить стих, подсобить размеру” [4]. Однак не тільки тоді, а протягом усього творчого шляху авторка намагалася вдосконалити навички римування, розвинути власний словник, “стремилась к обогащению поэтической речи новыми, иногда необычными в ней элементами” [4]. Суттєво, що в “области рифмы современники смотрели на Павлову, как на феномен своего рода, ее рифмами восторгались, за пристрастие к звонкой рифме над ней посмеивались” [4].

Своєрідність творів Павлової треба шукати, на думку О.І. Білецького, у їхній внутрішній формі: “Ее рифмы иногда чересчур богаты, ее аллитерации иногда неумеренно изобильны, но ведь это единственное украшение, к которому она прибегает” [4]. І далі: “У нее мало образов, передающих впечатления внешнего мира, мало картин этого мира. Стихотворений, посвященных природе, у нее почти нет, изредка являющийся пейзаж или образ из мира природы для нее обычно не символы внутреннего мира, а лишь декорация” [4].

Поетка не може похвалитися таким, як у вчителя (Баратинського), багатством і розмаїттям епітетів [4], але в неї власні бачення й відчуття, зрештою, власний метод передачі сюжетів і образів. Пушкін, один із прихильників Павлової, який суттєво вплинув на її творчість, писав: “Ее сравнения берут свой материал из мира природы, из мира человеческого” [4], проте це різні світи, у неї є “другой мир, для нее более реальный, по крайней мере, по временам: мир сказки, баллады…” [4].

На думку критика “Отечественных записок”, Павлова почала писати не заради забави, а щоб передати “удовлетворение глубокой внутренней потребности: писательница, по его мнению, соединяет с талантом любовь к серьезному просвещению, к мысли” [4]. Також він відмічає, що у творчості Павлової “неприемлемо противоположение мечты и действительности”, тут спостережено “пристрастие автора к миру мечтательному” [4]. Ця мрійливість, на думку критика “Современника”, не принесла їй нічого доброго, вона не дала нічого нового для читача, “люди охладели не к поэзии вообще, а только к поэзии романтической” [4]. О.І. Білецький дотримується протилежного погляду: “никогда еще, может быть, человечество не сочувствовало так поэзии, жизни, страсти, иронии” [4]. А сама К. Павлова дійшла висновків, що “жизнь лучше снов и правда выше лжи” [7].

Як зазначає О.І. Білецький, до поетеси було двояке ставлення протягом її творчого життя: “в 1848 г. “Современник” хвалит автора за то, что “Двойная жизнь” не является сочинением на заданную тему, что общественная тенденция только сквозит в его рассказе; в 1860 г. тому же автору в “Рассвете” ставят в вину, что он ничего не доказывает” [4]. Як бачимо, змінюється ставлення не лише до К. Павлової, а до всього, що відбувалося у культурному житті.

Щодо манери письма, то Павлова виробляла її “по самым разнородным образцам, русским и западноевропейским” [4]. Це свідчить про те, що поетеса не цуралася науки, черпала досвід у тих авторів, ким сама захоплювалася. Тож у віршах К. Павлової можна віднайти деяку схожість із сюжетами німецьких поетів.

“Очевидно, что источником мучительной антитезы является не столько литературные впечатления, не столько рассуждения и размышления на общественные темы, сколько лично пережитое и наполовину утаенное в душе. Мучили не только сомнения в собственном даровании, мучила роль женщины-поэта в условиях русской общественности 30 – 40-х гг., роль неестественная и часто нелепая, мучило, наконец, и то раздвоение личности, которое приносит с собой иногда поэтический дар, и которое в женщине-поэте сказывается особенно болезненно” [4]. Бажання покинути письменство спостерігаємо не лише у К. Павлової, а й у Н. Теплової. Вони роздумують над правильністю свого вибору, над тим, що важливіше для жінки: сім’я чи творчість. К. Павлова обрала друге.

Можна, отже, стверджувати, що в душі Павлової “долго кипела внутренняя борьба, закончившаяся не слиянием человека и поэта в единое целое, не спокойным сожительством того и другого в одном существе, рядом, но победой поэта над человеком” [4]. Звичайно, та внутрішня боротьба була притаманна кожній жінці-письменниці, і не дивно, що вони обирали творчість, бо саме цим відрізнялися від інших жінок: у них в душі, у серці живуть такі емоції й переживання, якими вони не можуть не поділитися. І за це їх не можна засуджувати. Проте в середині XIX століття така ситуація була рідкістю. “Не этим ли объясняется отчасти и необычная литературная судьба К. Павловой?” [4]. Якщо на початку творчого шляху її хвалили, то згодом забули про неї і навіть поховали раніше, ніж померла. Це теж, імовірно, зіграло свою роль, адже в особі К. Павлової “поэт уничтожил самого человека” [4].

Щодо ставлення критики до творів К. Павлової зауважимо таке. “Современник” сприймає її як авторку “мотыльково-чижиковой поэзии” [4] – це за назвою одного з віршів Павлової (“Мотылек”), зневажливо сприйнятого критиками. На їхню думку, “поэзия эта ничто иное, как стихотворное применение приятных манер к случайно встречающимся на пути предметам” [4]. Адже “не предметы внешнего мира поражают ее, а она поражает предметы внешнего мира” [4]. Розмови про “мотыльково-чижиковую” поезію авторки зумовлені, уважає Салтиков-Щедрін, невідповідністю форми змістові, через “стихотворное применение приятных манер к случайно встречающимся на пути предметам” [14, 311]. Та хіба людина, яка не відчуває краси довкілля, без думок і почуттів, може виражати власні думки в поетичній формі?

Строго оцінили критики й “Библиотеку для чтения” К. Павлової. Вона, за їх словами, “обнаруживает полное отсутствие какого-либо определенного направления, полную безыдейность, сама форма ее стихов – совсем не безукоризненна” [4]. Як зазначає О.І. Білецький, думка про К. Павлову з часом не змінилася. Про неї як про поетесу починають забувати і лише непотішні віршики про її життя іноді нагадують про неї. К.К. Павлова, аби нагадати про себе, перекладає німецькою твори О.К. Толстого, також вона хоче надрукувати у Росії згадки про власне життя і творчість, але, на жаль, “только вступительная глава нашла себе место” [4].

Відродження К. Павлової як поетеси припадає на епоху Срібного віку й пов’язане з постаттю В.Я. Брюсова. Він опублікував матеріали до біографії К. Павлової в ілюстративному журналі “Новые сочинения”, що виходив у Санкт-Петербурзі. Згодом, уже після смерті поетеси, 1915 року, видано збірку її творів. Але, як і раніше, її життя та творчість перебувають під пильним поглядом критиків, які висловлюються по-різному про її твори. Б.О. Грифцов у статті “Каролина Павлова”, яка вийшла 1915 року, спробував виділити основні риси творчості поетеси. На його думку, світосприйняття Павлової полягало в “оригинальной мелодии мысли, неотъемлемой от самой мысли” [3, 11]. Літературознавець підкреслює, що твори Павлової містять в собі “мир чувств” и “мир мыслей” [3, 11 – 12], що всі думки вона пропускає крізь себе, пише мовою серця та душі, а не сухим і незрозумілим словом.

Критик П.П. Перцов в рецензії “Поэтическая тень” пише про Павлову як про “не очень отчетливую тень пушкинской и славяно-фильской Москвы, старого московского романтизма и тогдашнего малого, слегка простодушного, слегка сентиментального “стихо-творчества” [11, 18]. Він сприймає її “в контексте русской философской лирики Е.А. Баратынского и Ф.И. Тютчева” [11, 18], заявляючи при цьому, що в творах Павлової “веет что-то тютчевское…” [10, 9 – 10]. Можна, отже, зробити висновок, що П.П. Перцов не сприймав належним чином творчість К. Павлової, називав її тінню чоловіків-поетів і прозаїків.

Ю.І. Айхенвальд вбачає в поезії Павлової відчуття “двойственности жизни” [2, 21]. Подвійне життя поетеси він пояснює тим, що кожен поет має виразити себе, передати у віршах свою внутрішню біографію, тобто свої думки й переживання. Критик зазначає, що “во внутренней биографии Павловой преобладают элегические мотивы, которые неотделимы от светлой печали и любви” [11, 18]. Проте “все возвышенное и серьезное она должна выражать непременно стихами, а не прозой... Оттого на ее страницах вполне ощутителен переход прозы в стихи” [2, 151 – 152].



На противагу Ю.І. Айхенвальду, критик В.Ф. Переверзєв сприймає К. Павлову лише як “салонну поетесу” [9, 186], у чиїй поезії важко віднайти глибокий зміст, хоча погоджується, що авторка добре володіє технікою письма, причому в контексті віршування її творчість “не лишена багатства и изящества” [9, 188]. Важливою особливістю творчості К. Павлової, на думку С.Р. Ернста, є вміння поетеси поєднати “прекрасный холод размера” з “глубоким лирическим волнением” [5, 16].

Висновки. Можна, отже, зробити висновок, що К.К. Павлова була яскравою представницею пушкінської епохи. У своєму творчому становленні вона пройшла такі етапи: переклади російських авторів на німецьку мову; переклади на англійську й французьку мови; створення власних поетичних творів. Провідними мотивами та сюжетами творчості Павлової стали теми кохання, позначені таким вектором розвитку: від звичайного людського кохання – до іншого, уявного.

Перспективи подальших наукових пошуків вбачаємо у порівняльному аналізі творчих доробків К. Павлової, А. Панаєвої, Є. Ростопчиної, Є. Шахової задля уточнення їхнього впливу на розвиток російської літератури пушкінської епохи.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   20


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал