Франківськ-2014 2



Pdf просмотр
Сторінка1/50
Дата конвертації29.05.2017
Розмір6.32 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   50
Євгеній Бразуль-Брушковський

1
ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ПРАВА
ІМЕНІ КОРОЛЯ ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО

НАУКА ТА ОСВІТА ХХІ СТОЛІТТЯ
Матеріали звітної викладацької та студентської
науково-практичної конференції
30 квітня 2014 р.




Івано-Франківськ-2014

2

УДК 001:37
ББК 72+74 Наука та освіта ХХІ століття матеріали звітної викладацької та студентської науково-практичної конференції (м. Івано-Франківськ,
30 квітня 2014 року. – Івано-Франківськ: Редакційно-видавничий відділ Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького, 2014. – 562 с.
Рекомендовано до друку Вченою радою Івано-Франківського
університету права імені Короля Данила Галицького (протокол
№ 9 від 30 квітня 2014 р)
В збірнику опубліковано матеріали науково-практичної конференції Наука та освіта ХХІ століття (30 квітня 2014 року.














3





ЛУЦЬКИЙ Іван Михайлович,
ректор Івано-Франківського університету
права імені Короля Данила Галицького,
доктор юридичних наук, професор, академік

СМЕРТНА КАРА – АНТИХРИСТИЯНСЬКЕ ТА
АНТИЄВРОПЕЙСЬКЕ ПОКАРАННЯ

Смертна кара відома більшості країн світу. Вона з'явилася тоді, коли держава взяла на себе функцію виконання покарання за вчинені злочини. Скасовувати чи залишати смертну кару в Україні Ця дилема вже тривалий час хвилювала не лише найвищих урядовців нашої молодої держави, ай її простих громадян. Одні стверджують, що за найтяжчі злочини, в числі яких і навмисне вбивство, необхідно позбавляти винного життя. Інші категорично заперечують їм, апелюючи до гуманістичних цінностей і європейських традицій. Саме ці положення виражають актуальність
піднятої проблематики.
Щоб усвідомити антихристиянську позицію смертної кари, як міри можливого покарання необхідно усвідомити цінність життя на яке й посягає даний вид покарання. Право на життя, як форму руху матерії, мають усі живі істоти. Проте, щодо людини це право має глибший зміст. Лише остання наділена розумом і свідомістю, є вищою, притому соціальною істотою, оскільки її життя є нероздільним від суспільного розвитку. Життя необхідно розглядати, як неповторний і унікальний феномен природи, і нічого немає вищого за нього. Без життя (права на нього) втрачають вагу інші природні і соціальні цінності навколишнє середовище, матеріальний достаток, мирне існування, розвиток демократії тощо. Скільки літ книзі книг – Біблії Вже в ті далекі часи в ній зафіксовано і дійшло до нас найважливіше право людини – на життя. Одна з основних заповідей утверджує Не вбивай. З правової точки зори увагу привертає Декларація прав людини і громадянина 1789 p., яку прийняв революційний Конвент Франції і котра аж до нинішнього століття була одним з найпрогресивніших документів в галузі прав людини та актуальність якої зберігається й у наші дні. Саме в ній чи не найперше в світі юридично закріплене право людини на життя і нероздільні від нього права на гідність, на рівність незалежно від

4 походження, віросповідання, раси тощо. Згодом, високі ідеї Декларації почали відображатись в конституціях, інших законах багатьох держав світу. Розвитку цього процесу значною мірою сприяли трагічні події Другої світової війни, жертвами якої стали десятки мільйонів людей. І тому логічним стало прийняття 10 грудня 1948 р. Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй Загальної декларації прав людини, ст. 3 яка проголосила, що кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність [1, с. 55]. Розвиваючи ідеї Загальної декларації, уряди держав, що є членами Ради Європи, 4 листопада 1950 р. підписали у Римі Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод. Особливо хочу виділити її ст. 2.1, яка встановлює, що право кожної людини на життя охороняється законом. Ніхто не може бути умисно позбавлений життя [2, с. 83]. Слушно зазначити, що Україна, яка проголосила 24 серпня 1991 р. незалежність, визнала пріоритет прав людини, відображені в чинному Основному законі держави. Прийнята 28 червня 1996 р. Конституція України в ст. 27 встановила Кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань [3, с. 8]. Слід зауважити, що в чинному законодавстві України, значна частина якого сформована ще за радянських часів тоталітаризму, питання охорони і захисту життя, все ж таки врегульовано досить детально, оскільки відповідні норми закріплені практично в усіх фундаментальних галузях права. Аналізуючи чинне законодавство, що стосується права людини на життя, необхідно з’ясувати такі питання
- чи достатньо врегульовані всі проблеми і чи відповідають чинні нормативні акти нинішньому розумінню права людини на життя
- чи сповна використовуються вже встановлені норми і чи забезпечується належним чином реалізація кожною людиною її найпершого права. Напевно, більшість з нас хвилювало питання, коли ж, власне, починається життя людини, і пов'язували його з народженням дитини. Згодом, вивчаючи біологію, читаючи спеціальну літературу, відчули, що це, мабуть, не зовсім так. Адже, ще ненароджений ембріон реально існує в лоні матері. Дитина може народитися раніше встановленого природою строку і жити (чи, вірніше, продовжувати життя, розпочате під серцем матері. А згадаймо випадки, коли у матері, яка загинула чи померла під час незавершених пологів, з'являється на світ жива дитина.

5 В той же часу законодавчому порядку незакріплені норми, за якими людський зародок вважається життєздатною дитиною. Не встановлено обов'язок медичних працівників боротись за життєдіяльність людського плоду в лоні матері, що загинула чи раптово померла. По суті, відсутня правова регламентація медико-біологічних експериментів на зародках людини. Вважаю, тут є над чим подумати нашим законодавцям. Досить непростими є питання збереження індивідуальності людини, відмежування її від інших осіб, об'єктів живої і неживої природи, пересадки людям органів і тканин тварин, використання штучних органів і тканині, що, як на мене, особливо важливо використання генної інженерії для створення людського організму із наперед запрограмованими ознаками, а також зміни біологічної статі людини. Не можна погодитись з можливістю правового дозволу на штучну реконструкцію людини шляхом пересадки голови чи мозку, її клонуванням і, навіть, проведенням експериментів у цій галузі. Потребують юридичного регулювання проблеми статусу осіб з фізичними аномаліями, тих, хто перебуває у тривалому летаргічному сні, хто виховувався з тваринами, будучи відірваним від людського середовища. В нашій країні право на збереження життя (індивідуальності) здебільшого розглядається як відмова від воєн і участі в них, незастосування смертної кари, визначення правил використання зброї та її цивільний обіг. Ці проблеми регулюються як міжнародними договорами, такі нормативними актами України. Напевно, немає нічого дивного, що коли проблеми визначення початку життя здебільшого сприймаються нами як сфера медицини чи правової науки, то питання його закінчення, а ще більше примусової смерті хвилюють, мабуть, кожного. І тут не можна не помітити, що у нашій державі законодавчим порядком невизначені критерії смерті (як відомо, вона має два етапи – клінічний і біологічний, поняття її другого етапу, до якого боротьба за життя людини має вестись з використанням найостанніших можливостей. Вважаю, що регулювати ці важливі юридичні факти лише відомчими актами Міністерства охорони здоров'я – невиправдано. Темою гострих дискусій, було ставлення до смертної кари, як загалом серед населення, такі серед політичних кіл. Під час вступу нашої держави в Раду Європи їй запропоновано протягом трьох років скасувати смертну кару. Тоді виключна міра покарання могла в Україні застосовуватися судом за наявності 17 складів злочину. Вражаючим фактом є те, що за кількістю смертних вироків вона зайняла третє місце у світі після Китаю і Саудівської Аравії. Прихильники смертної кари аргументували необхідність її застосування соціально-політичною кризою, економічним спадом, збільшенням безробіття і розгулом злочинності. Твердження, що смертною

6 карою реалізується справедливість відплати затяжкий злочин, що вона позбавляє правопорушника змоги вчинювати нові злочини, справляє стримуючий вплив на можливих правопорушників тощо являється виключно антихристиянським, оскільки апелює до сили, а нерозуму залишаючи старозавітній закон Око за око. Розмірковуючи над цим питанням та пригадуючи факти звірячих вбивств безвинних людей, жорстоких зґвалтувань, непідвладні нормальному розуму дії маніяків, так звані, побутові вбивства, інформацію про які чуємо і бачимо повсякчас. Злочинець має понести покарання Але чи ціною життя Поставивши перед собою це запитання постараймося відшукати правильну відповідь. І проти застосування смертної кари в нас знайдеться як суто емоційні аргументи, такі висновки аналітичних досліджень. Збагнувши той факт, що життя є настільки унікальне і прекрасне, що навіть найтяжчий вчинений людиною злочинне може бути підставою для того, щоб суспільство, держава через закон виносила їй смертний вирок. Адже життя людині дає Бог, і лише Бог може його позбавити. Тисячоліттями функціонує загальновизнана заповідь людського спілкування і співжиття Не вбивай, і не варто державі її перекреслювати, а також користуватися відголоском кровної помсти, яким є смертна кара. Опубліковані в літературі дані свідчать, що в країнах, де застосовувалась смертна кара, кількість вбивств після її скасування не збільшувалась. В нинішніх умовах є всі технічні та інші можливості, щоб ізолювати визнаних судом злочинців від суспільства, не дати їм змоги скоювати нові злочини. Незважаючи на високий рівень професійної підготовки суддів, ними часто допускаються помилки, а життя позбавляються безвинні люди. Непоодинокими є випадки, коли при вирішенні питання про винесення смертного вироку значну роль відіграють не характер злочину, а національна чи расова приналежність обвинуваченого, його політичні погляди, ставлення до існуючої влади чий окремих впливових осіб. Ці та інші аргументи дають підстави заявити Християнська мораль проти смертної кари Хай живе людина. Отже, підсумовуючи вищенаведене, можна зробити такі висновки:
1. Не держава надала людині право на життя. Життя – це природне право кожної людини і держава неповинна позбавляти людину того, що вона не надавала. Стосовно злочинців, що скоїли особливо небезпечні злочини, то обов'язок держави – ізолювати таку особу від суспільства та створити умови, щоб вона ніколи туди не повернулася (неможливість втечі з місць позбавлення волі.

7 2. Згідно з кримінологічними дослідженнями, смертна каране є фактором, що стримує злочинність. Таку Великобританії в 1965 р. смертну кару за вбивство було для експерименту скасовано. У найближчі 5 років після цього динаміка вбивств не зросла. Тоді парламент скасував смертну кару остаточно [4, с. 321].
3. Смертна каране враховує можливість судової помилки. Навіть у США, з їх дуже розвиненою судовою системою у період з 2000 по 2005 рр. було страчено 25 ні в чому невинних людей [5, с. 48].

Список використаних джерел
1. Загальна декларація прав людини // Міжнародні договори України. – К,
2002. – Ст. 55.
2. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод // Міжнародні договори України. – К, 2002. – Ст. 83.
3. Конституція України із змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 8 грудня 2004 року № І. – К. «Атіка», 2006. – Ст. 8.
4. Консультативне обслуговування і технічна допомога в галузі прав людини. Виклад фактів. – № 3. – ООН, Женева, 2004. – 321 с.
5. Буткевич В. Г. Права людини в Україні та США. З погляду творення нової правової бази. – Політична думка. – 2008, № 1. – 48 с.
АНДРУСЯК Тарас Григорович,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри
історії держави, права та політико-правових учень
Львівського національного університету імені Івана Франка,
директор Правничого коледжу Львівського
національного університету ім. І. Франка

ПОЧАТКОВИЙ ЕТАП СТАНОВЛЕННЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ
ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ

Правова думка – це результат всієї інтелектуальної діяльності певної спільноти в сфері права. Ця інтелектуальна діяльність відбувається на трьох рівнях теоретичному, практично-прикладному та повсякденному. Всі три рівні між собою тісно пов’язані, проте зберігають певну самостійність. Теоретичний рівень – це юридична наука, яка осмислює та узагальнює
існуючі суспільні відносини, форми та методи їх правового регулювання, окреслює бажаний для суспільства напрямок правового розвитку. В ідеалі є основою законотворчого процесу. Суб’єктами інтелектуальної діяльності на цьому рівні є, в першу чергу, науковці, але також політичні, громадські та культурні діячі. Практично-прикладний рівень охоплює всі види діяльності пов’язані законодавством, від законотворчого процесу до реалізації права.

8 Тут суб’єктами є професійні юристи, державні службовці, особи, які використовуючи чинне законодавство регулюють суспільні відносини, використовують надані законодавством права та можливості або відстоюють та захищають їх. Третій рівень – це думки, ідеї, уявлення про право і справедливість певної спільноти, окремих груп та індивідів, що її складають. Чим більший вплив суспільства на законодавчий процес, тим більше законодавство відповідає уявленням суспільства про право і справедливість. В умовах, коли законодавчі функції монополізовані обмеженим колом осіб, законодавство є тільки виразом їх групових чи індивідуальних інтересів. В національній демократичній державі законодавство максимально відповідає уявленням про право нації, яка творить цю державу, які, на теоретичному рівні, осмислюються національною юридичною наукою. В умовах відсутності власної національної держави розвиток національної юридичної науки є, або утруднений, або взагалі неможливий. Процес формування сучасної української нації, які багатьох інших європейських націй пов’язаний з періодом середини ХІХ ст. Період відомий як весна народів. Це обумовлено тим, що нація як спільнота об’єднана мовою, територією, спільним баченням власного минулого і майбутнього, починає формуватися тільки там і тоді, де і коли з’являється й утверджується правова рівність усіх людей. Неможливо говорити про націю, яку складають кріпаки і їх власники. Нація – це завжди спільнота вільних, рівних і повноправних людей. До появи правової рівності можна говорити тільки про витворення духовних, інтелектуальних складових її формування, певних національних груп, рухів, але не нації як такої. В 1848 р. в Австрійській монархії на конституційному рівні закріплено ідею рівності людей і народів. Всі народи, які входили до складу монархії отримали можливість для власного розвитку. Очевидно, що і виборча система, і законодавство були далекими від досконалості. Але це саме той випадок, коли розвиток національної юридичної науки був утруднений, але можливий. В 1862 р. у Львівському університеті відкрито дві кафедри з українською мовою викладання. Українці отримують можливість рідною мовою вивчати чинне законодавство країни громадянами якої вони були, а також, на теоретичному рівні осмислювати шляхи і напрямки максимально ефективного використання можливостей, що їх надавало законодавство, як для забезпечення прав та інтересів усього українського народу, такі кожного українця зокрема. Більше того, теоретичне осмислення права, тобто розвиток української юридичної науки, давав, хоч й невелику, проте реальну можливість змінити чинне законодавство через українських депутатів австрійського парламенту. Якщо початок української юридичної освіти можна датувати
1862 роком, то реальний розвиток української юридичної науки можна

9 пов’язувати з появою у 1889 р. першого українського науково-практичного, або, як сказано в назві для теорії і практики юридичного журналу
«Часопись правнича та створенням в структурі Історико-філософічної секції Наукового товариства ім. Шевченка Правничої комісії – першої української юридичної наукової інституції. Комісія об’єднала в своїх рядах як науковців, такі практиків. Почала видавати перше україномовне серійне видання Правнича Бібліотека, в якій виходили коментарі до чинного законодавства, підручники та наукові монографічні видання. Крім доробку Правничої комісії по суто юридичній проблематиці, дуже багато матеріалів з історії українського права, історії української державності княжої та козацької доби було опубліковано в інших виданнях НТШ, зокрема, Руській історичній бібліотеці, «Українсько-руському архіві, Записках наукового товариства ім. Шевченка. Не перебільшуючи значення цього доробку, можна з певністю стверджувати, що в значній частині він зберіг свою наукову вартість, особливо це стосується історико-правової науки, яка зазнала особливо сильної деформації в умовах тоталітарної радянської системи. Це початок української юридичної науки, яка розвивалася рідною мовою народу і служила його інтересам. Наступні історичні періоди були для розвитку української юридичної науки далеко несприятливі. Перспективи, які з’явилися з відкриттям в період Української держави двох університетів скоро були зведені нанівець більшовицькою окупацією. Певні можливості з’являються в х роках, незважаючи на ідеологічні рамки, українське правознавство, а особливо історико-правова наука починають інтенсивно розвиватися. Проте, початок х років повністю перекреслив ці всі здобутки. Для української юридичної науки місця в тоталітарному, антиправовому, денаціоналізуючому Радянському Союзі не могло бути. Радянська юридична наука була антинаціональною та деморалізуючою за своєю суттю, доказуючи, що свобода це буржуазна видумка, та, що всі народи рівні, але є один рівніший від інших, тому всі повинні стати частиною цього найрівнішого народу. Навіть те, що писалося українською, було антиукраїнським за змістом, аз середини х, коли утворилася нова історична спільність людей – радянський народ, юридична література українською практично перестала з’являтися. Для прикладу, у Віснику Львівського університету. Серія юридична з 1977 по 1990 рр. не було опубліковано жодної статті українською мовою. Це, зокрема, стало причиною того, що витворена радянською юридичною наукою державно-правова система сучасної України виявилася вкрай неефективною.

10

ЛУЦЬКА Галина Василівна,
старший викладач кафедри
теорії та історії держави і права,
здобувач Інституту держави і права
ім. В. М. Корецького УАН України
ВТІЛЕННЯ НАУКОВИХ ЗДОБУТКІВ ВЧЕНИХ-ЮРИСТІВ –
ЧЛЕНІВ НТШ У СУЧАСНІЙ ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ
В сучасних умовах розвитку юридичної науки в Україні важлива роль відводиться дослідженню наукової роботи вчених-правників, які входили до складу Наукового товариства імені Шевченка (далі – НТШ). При цьому, наукову цінність дослідження зданої проблематики становлять 1) науковий внесок правничої комісії НТШ у розвиток юридичної науки на західноукраїнських землях уроках) структурна організація наукових досліджень в межах НТШ, взаємодія між самим товариством та його структурними одиницями, а особливо – з правничою комісією НТШ;
3) результати їх наукових досліджень з точки зору запозичення позитивного досвіду та подальшої його адаптації до реалій сьогодення. Вивчення наукового внеску правничої комісії НТШ у розвиток юридичної науки, організації в її межах наукової діяльності, а також аналіз її результатів, по-перше, може виступати як наукова основа для розробки рекомендацій по удосконаленню правового регулювання у сучасний період, по-друге, може бути підґрунтям для подальшого удосконалення діяльності сучасних наукових установ, науково-дослідних організацій в сучасних умовах, а по-третє – сприяти оптимізації форм міжнародного наукового співробітництва (у частині вивчення досвіду наукової співпраці НТШ та правничої комісії НТШ із зарубіжними науковими установами. Отже, враховуючи усе вищесказане, проблема визначення наукових здобутків правничої комісії у структурі НТШ та членів правничої комісії
НТШ є важливою, оскільки має не лише науково-пізнавальне, ай практично-прикладне значення. Важливість наукових здобутків правничої комісії НТШ, їх актуальність для сьогодення також висвітлена у працях сучасних авторитетних науковців. Зокрема, на думку Т. Г. Андрусяка, першою інституцією, в якій було започатковано розвиток української юридичної науки, є Наукове товариство ім. Шевченка. Як зазначає Т. Г. Андрусяк, характеризуючи діяльність правничого відділу (а згодом – правничої комісії
НТШ), історико-філософська секція мала два відділи історичний і

11 правничий. Правничий відділ, на думку Т. Г. Андрусяка, став першим осередком розвитку національної юридичної науки та мав наданому періоді двояке завдання а) осмислення чинного законодавства та використання наданих ним можливостей для зрівняння українського населення під правовим оглядом з іншими народами Австро-Угорської імперії б) розвиток юридичної науки, як складової національного розвитку, завданням якого є створення власної держави з ефективною та розвинутою правовою системою [1, с. 23-24]. Враховуючи усе вищесказане, слід зауважити, що наукові розробки членів правничої комісії НТШ, по-перше, дійсно були враховані у розбудові держави і права тогочасного періоду (у першу чергу – у період ЗУНР, а по- друге – частково враховані у нормах сучасного законодавства України. Для наочної демонстрації того, яким чином враховані основні наукові здобутки членів правничої комісії НТШ, слід звернути увагу на їх втілення у окремих галузях сучасного права і, у першу чергу, права цивільного, де основна роль відведена науковим доробкам Станіслава
Севериновича Дністрянського та Олександра Михайловича Огоновського. У галузі цивільного права окрему увагу С. С. Дністрянський приділяє зобов’язальним відносинам і, відповідно, зобов’язальному праву. Він формулює власне розуміння терміну «зобов’язання», під яким розуміє правове відношення, через яке одна сторона (віритель – кредитор) має право вимагати, щоб друга сторона (боржник) виконала певні дії, що-небудь зробила (дала або надала. Зобов’язання має свою ціль – задоволення вимоги вірителя (кредитора. Засобом до неї є дії боржника. Кожне зобов’язання, на думку вченого, має дві сторони зовнішню і внутрішню. Функція зовнішньої сторони полягає у обов’язку боржника вчинити певні дії. А внутрішня вказує націль зобов’язання [2, с. 8]. Саме цим сторонам науковець надавав особливого значення при виясненні питань відповідальності. У різних народів і в різний період в основі зобов’язального права домінували зовнішня чи внутрішня сторона. Крім питань виконання зобов’язань, С. С. Дністрянський здійснив поділ приватного права на окремі інститути. Він зауважив, що приватне право своїми об’єктами визнавало речі або дії. Отже, майнові права він, таким чином, поділяє на речові і зобов’язальні [2, с. 7]. Виходячи з вищевказаного поділу майнових прав, С. С. Дністрянський здійснює розмежування облігаційного тобто зобов’язального) та речового права. На його думку, відмінність облігаційного і речового права полягає, насамперед, в об’ємі об’єкта. Об’єкт права речі – речове право, об’єкт права дії (право вимагати вчинення певних дій) – зобов’язальне право. В галузі цивільного права виділяє маєткове право, яке, на його погляд, включає в себе облігаційне, речове

12 та спадкове право [2, с. 7]. Однак, на цьому науковець не зупиняється та присвячує окремі наукові праці облігаційному (зобов’язальному) та речовому праву, пропонуючи виділити їх у окремі підгалузі цивільного права. З приводу вищезазначених положень слід зауважити, що на сучасному етапі правового регулювання у чинному Цивільному кодексі України виділено окремі книги під назвами Речове право (Книга 3),
«Зобов’язальне право (Книга 5), Спадкове право (Книга 6) [3], що цілком відповідає науковим поглядам С. С. Дністрянського зданої проблематики. Певний внесок у розвиток науки цивільного права здійснив Олександр Михайлович Огоновський. До кола його наукових інтересів та наукових досліджень входили теоретичні проблеми у галузі цивільного права. Даючи визначення приватного права, ОМ. Огоновський основним критерієм його відмежування від інших галузей права вважає індивідуальне життя всіх суб’єктів. Це цілком логічно, оскільки якщо в основі публічних галузей права лежить суспільний (публічний) інтерес, то в основу приватного права – індивідуальний (приватний) інтерес. Разом з тим, одним з основних способів захисту приватних прав суб’єктів, їх індивідуальності, індивідуального життя він вважає позов [4]. Отже, досліджуючи правову природу позову, ОМ. Огоновський таким чином підводить до думки про зв'язок общого приватного цивільного) права з судовим (цивільним) процесом, а також обґрунтовує позов, як один зі способів захисту приватних (цивільних) прав. З цього приводу слід зауважити, що у ч. 2 та ч. 3 ст. 16 чинного ЦК України, де визначено способи захисту цивільних прав, основна увага зосереджена на судовій формі захисту цивільних прав. Крім того, його погляди також були спрямовані на виокремлення цивільного процесу, як окремої галузі права, яка розвивається і у наш час [3]. Окремі наукові розробки членів правничої комісії НТШ лягли також в основу сучасного сімейного права. Це, у першу чергу, наукові здобутки Станіслава Севериновича Дністрянського та Володимира Юліановича Охрімовича. З цього приводу слід зазначити, що окремим предметом дослідження С. С. Дністрянського у сімейно-правовій проблематиці виступав інститут заручин. На думку вченого, Заручини – це обітниця, але не одностороння обітниця, а договір

5, с. 4

. Це означає, що заручини є двостороннім актом, а не одностороннім, як вважала частина сучасників С. С. Дністрянського. Далі, на думку науковця, за порушення умов заручин повинна наступати певна відповідальність. Як зауважив С. С. Дністрянський, при відмові від заручин підлягає поверненню дійсна шкода, яку понесла одна з сторін. Право на таке відшкодування належить

13 стороні за наявності у неї поважної причини. З цього випливає, що сторона, яка довільно (без причини) відмовиться від заручин, повинна повернути другій стороні шкоду

5, с. 10-11

.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал