Формування культури мовлення



Сторінка1/22
Дата конвертації03.03.2017
Розмір1.61 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

~ ~




Відділ освіти виконкому Жовтоводської міської ради

Комунальний заклад освіти

Жовтоводська середня загальноосвітня

з профільними класами школа № 8




Формування культури мовлення
З досвіду роботи

Топчія Олега Вікторовича

вчителя української мови та літератури

спеціаліста І категорії
м. Жовті Води

2012 р.
З М І С Т

  1. Анотація досвіду формування культури мовлення ________________________________ 3

  2. Вступ ____________________________________ 4

  3. Фонетика й вимова ____________________ 11

  4. Вимовні норми _______________________ 11

  5. Випадні звуки __________________________ 18

  6. Чергування О, Е з І ___________________ 18

  7. Наголос _______________________________ 21

  8. Лексика (синонімічне багатство української мови) ________________________________ 27

  9. Післяслово ____________________________ 75

  10. Список використаної літератури _______ 87

  11. Відкритий урок ______________________ 88

  12. Виховний захід _______________________ 94


АНОТАЦІЯ ДОСВІДУ

«Формування культури мовлення»

Досвід ознайомлює з дидактичними матеріалами по формуванню культури мовлення.

Вчитель опрацював деякі роботи відомих мовознавців та уклав дидактичний матеріал, який використовує на своїх уроках в залежності від теми та ситуації.

Матеріали досвіду можуть бути використані та застосовані у своїй роботі вчителями української мови та літератури, студентами педагогічних вищих навчальних закладів.



ВСТУП

Мова, як відомо, є не лише засобом спілкування. Це також спосіб сприймання світу, відтворення його в свідомості людини. Кожен народ сприймає світ не зовсім так, як інші народи, тому в усіх мовах є щось неповторне, оригінальне. Кожна мова має власне світло, яке виблискує в безмежному океані мов Землі. «Світ Божий великий, і складається з окремих народів та націй, і кожен народ — окреме закінчене ціле. І в тому й краса всесвіту, що народи зберігають свою окремішність, як на пишній луці кожна окрема квітка має свій окремий колір і запах» (Іван Огієнко).

Як основа духовності народу, мова є підмурком існування нації. Історія дає багато прикладів, коли зі зникненням мови зникав народ. Скажімо, з XVIII століття вийшла з ужитку через утрату носіїв полабська мова — і припинив існування один із слов'янських народів (полабські слов'яни жили між Одрою й Лабою, звідки й назва племен). І навпаки, зберігаючи рідну мову, народ зберігає себе. З трагічної історії вірмен знаємо, що їх залишилася десята частина на десятій частині території, peштy було знищено або розсіяно по цілому світові. Але живе вірменська мова, і з нею живе гордий прадавній вірменський народ.

Наша українська мова, попри всі злигодні долі, зберегла й себе, і свого творця —український народ. Про красу, багатство, милозвучність та інші її високі якості сказали чимало слів і українці, й неукраїнці. Поет і фольклорист XIX століття Амвросій Метлинський захоплено писав, що «при висловленні будь-якого почуття, будь-якої пристрасті українцеві ніколи нічого не бракує в рідній мові його... все висловиться цією мовою, виплеканою не на безжиттєвому грунті граматики, а в полі брані й у розпалі помсти, на вільних бенкетах козацтва та в розгульному побуті гайдамаки; мовою, викоханою в розмовах із рідним краєм безпритульного блукача на чужині, в піснях любові, розігрітих полум'яними цілунками коханців, і в піснях розлуки, розігрітих горючими слізьми очей дівочих, у ніжних та дбайливих розмовах матерів із синами, з якими вони готувалися до розлуки надовго, надовго, коли не навіки... Прочитайте пісні українця, коли хочете знати, що його мова здатна виражати найніжніші порухи душі; прочитайте думи українця, коли хочете знати, що його мова може малювати і величні явища природи, й народний гнів та чвари, може натякати на незбагненність Божих шляхів у подіях, може виражати й регіт одчаю, що крає нам серце».

Не одне десятиліття нас переконували, що в «Союзі незламнім республіки вільні» досягли всіх можливих вершин, серед них і вершин культури взагалі і культури мови (окрема. Справді, українська мова теоретично має чітко вироблені літературні норми, розвинені функціональні стилі. Проте яка ж далека теорія від практики! Всі знають, що слово новий має тепер наголос на другому складі (Красу її вічно живу і нову І мову її солов'їну. — В. Сосюра), а наголошують на першому. Всім відомо, що треба дякувати кому, а тим часом дякують кого. Немає ні в кого сумніву, що перемогу здобувають, а в усному мовленні (і в неофіційному, а ще частіше в офіційному) перемогу чомусь одержують, як гроші. Величезна кількість таких помилок пояснюється тим, що тривалий час серед багатьох українців українська мова не виконувала функцій рідної мови, якою думають, спілкуються в усіх сферах життя, мріють і снять, радіють і сумують. Вона була непотрібним додатком до іншої, престижнішої мови. У деяких дітей, на думку їхніх батьків, від української мови навіть боліла голова, і тих дітей звільняли від вивчення рідної мови. (Хіба це не рецидив варварства в цивілізованому суспільстві?)

Із пробудженням національної свідомості в межах усієї української нації, «від Сяну до Дону», треба подбати про те, щоб підвищити рівень мовно-національної вихованості народу.

У виступах багатьох людей досить часто можна почути посилання па цивілізовані держави. Але, на жаль, не всі пам'ятають, що однією з ознак цивілізованості держави є її ставлення до мови в усіх проявах. Зразком такої держави можна вважати Францію, де уряд уживає вельми діяльних заходів для піднесення культури французької мови, для плекання її чистоти та утвердження престижу; послідовно веде боротьбу проти засмічення мови корінного народу непотрібними запозиченнями з інших мов. І це при тому, що французькій мові на рідній землі ніколи ніщо не загрожувало, не загрожує й не загрожуватиме.

Цілком відмінні обставини існування та розвитку української мови. Обмеження, переслідування й заборони в різних імперіях, особливо жорстокі в Московській. Репресії щодо найвидатніших носіїв мови в добу більшовизму, які розпочалися після нетривалого періоду українізації. Політика зближення націй та злиття мов, що досягла апогею під час застою 70—80-х років. У рамках тієї політики слова, не схожі на російські, викидали з нашої мови або оголошували діалектними, застарілими, штучними, не зрозумілими народові тощо. Причому від імені українського народу виступали або зросійщені мовно й духовно українці, або взагалі неукраїнці, що приїжджали з метрополії керувати нами. З академічного Інституту мовознавства до видавництв і редакцій надходили списки заборонених слів та висловів (на зразок либонь, робітня, красне письменство й под), які при редагуванні наказувалося вилучати з оригінальних та перекладних творів.

Тепер у незалежній Україні українська мова в усій її чистоті й красі має посісти належне їй місце. Певна річ, усі відразу не можуть заговорити добірною мовою. До тих, хто лише починає дедалі активніше розмовляти по-українському, слід виявляти поблажливість і пробачати їм певні мовні огріхи. Однак є люди, які не мають права на помилки (актори, лектори, диктори та інші працівники радіо й телебачення, вчителі, викладачі), бо їхнє слово повинне бути взірцем для решти громадян України. Носіями зразкової української мови мусять стати державні діячі, урядовці всіх рангів та їхні дружини, якщо вони спілкуються з людьми поза своєю домівкою, виступають перед аудиторією безпосередньо чи в засобах масової інформації.

Тим часом матеріали наших засобів масової інформації засмічені надмірною кількістю пе- вмотивованих чужих слів, ненормативними наголосами: випадок, залоза, параліч, середина, Коваль (прізвище) замість правильних випадок, залоза, параліч, середина, Коваль; перекрученими і погляду української фонетики й вимови витворами: міш, зраски, калєктар, апинився, чірівна дівчіна, Леоніт, касковий замість нормальних між (прийменник), зразки, колектор, опинився, чарівна дівчина, Леонід, казковий; незграбними морфолого-синтаксичними побудовами: поступають (замість надходять) пропозиції, п'ятиде- сяти, восьмидесяти замість п'ятдесяти, вісімдесяти, командувач миротворчими силами (правильно — командувач миротворчих сил), бігство (треба втеча) від воєн та ін. На телеекрані замість Азербайджан нерідко вимовляють Азейбаржан. Солідна газета дозволяє собі писати: «Скандальні історії в дипломатичних представництвах України за кордоном дуже компроментують нашу державу».

Мовні недоладності трапляються навіть у важливих державних документах. В ухваленій у червні 1996 року Конституції України вжите стилістично невправне тавтологічне словосполучення забезпечення безпеки (тавтології можна було б уникнути, написавши гарантування безпеки). У тій же Конституції читаємо: «Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя». У фразеологізмі брати участь основне змістове навантаження припадає на слово участь, тому всі додаткові лексеми поєднуються з ним, а не з брати: бере активну участь, бере безпосередню участь, а не активно бере участь. Не дуже привабливий образ України створюють урядовці, які або розмовляють мовою колишньої метрополії (також далекою від її літературних норм), або використовують ламану українську: миротворницькі (замість миротворчі) сили, Міністерство іноземних (замість закордонних) справ, казначейство замість державна скарбниця, нам є чому (треба чого) повчитися тощо. Прикладів мовної неохайності дуже багато, як бачимо, і в офіційному мовленні. Ще більше їх у мовленні неофіційному.

Щедро постачає цілу Українську соборну державу «суржиком» Верховна Рада, яка, власне, ще нічого не зробила для впровадження Закону про державність української мови. Більше половини депутатів не хочуть розмовляти українською мовою, відверто демонструючи зневагу до цього Закону. У найвищому органі законодавчої влади договори заключаються, оголошується наступний порядок денний тощо замість нормальних висловів договори укладаються, оголошується такий порядок денний.

Не бракує джерел «суржику» й поза Верховною Радою. Виголошувач українських телевізійних новин переводить слово північ до розряду іменників чоловічого роду, розповідаючи про вихідців з України, котрі працюють «на Крайньому Півночі». А відомий і шанований український письменник (!), виступаючи на вечорі, присвяченому пам'яті іншого письменника, вживає слово біль як іменник жіночого роду (тяжка біль; болей, якими жив народ), хоч у літературній та загальнонародній українській мові навпаки — біль чоловічого роду, а північ жіночого:

« Чужий біль нікому не болить» (приказка); «Хто-зна, де цей тесляр з Крайньої Півночі міг навчитися рицарських тонкощів» (О. Гончар).

Ще один письменник видає такий «перл»: «Надто сильний і мужній він був, щоб позбавляти себе життя з-за якоїсь там премії». Годилося б знати, що з-за в нашій мові не передає причинових відношень; тут його заступає прийменник через «Як же ти глянеш в очі батькові старому, що згинув від одчаю через тебе?» (Леся Українка). З публічних виступів письменників та інших діячів нашої культури й науки можна довідатися, що вони «приймають активну участь (замість беруть участь) у творенні української державності»; що «Тарас Шевченко навчався в Академії художеств (замість Академії мистецтв) у Петербурзі» і ще багато чого.

З екранів телевізорів розповідають про передвиборчу компанію (замість кампанію) в тій чи тій області України. З радіопередач чуємо про важке матеріальне положення (замість становище) пенсіонерів.

Усі ці недоладності є наслідком мовної невибагливості, нерозрізнення лексичних та граматичних засобів української й російської мов, безоглядного перенесення в українську мову чужих слів і висловів. Найприкріше в цьому те, що таких помилок припускаються люди, які за своїм покликанням і становищем у суспільстві мали б бути взірцем української літературної мови, прикладом для решти мовців.

Національну мову творить народ, а її відшліфована форма — літературна мова — викристалізовується під пером митців слова. Українська мовна територія досить велика, тому геть усе, що на ній є, не може стати надбанням літературної мови. Поняття літературна мова і загальнонародна мова не тотожні в усіх народів. В основі сучасної української літературної мови лежать говори Середньої Наддніпрянщини (до речі, Наддніпрянщина — найбільш українська назва, а в пресі чомусь віддають перевагу морфологічним синонімам Придніпров'я, Подніпров'я). У процесі свого розвитку наша (як і кожна інша) літературна мова ввібрала багато морфологічних, синтаксичних і особливо лексичних елементів з інших говірок. Тому не варто обурюватися, як це роблять деякі мовці, тим, що мова газет «засмічена «западенськими» словами, виразами, конструкціями речень». Не треба ділити українців на східняків та західняків. Мову потрібно знати в усьому її синонімічному багатстві.

З різних причин у минулі роки й десятиліття багатьох українців було позбавлено можливості добре опанувати літературну мову. Тепер вони можуть заповнити цю прогалину. Тоді в них не буде підстав гнівно виступати проти слів, що їх нібито «ніколи не було в українській мові» і вони «невідомо звідки взялися». Так твердить один категоричний дописувач «Молоді України». Ось кілька слів із наведеного ним списку: свічадо (дзеркало), нуртувати (клекотати, вирувати, пульсувати), справіку (споконвіку), святобливий (сповнений великої пошани, рос. благоговейный), віншувати (вітати, поздоровляти), обжинкові свята (обжинки, свята на честь закінчення жнив), далебі (справді, правду кажучи, їй-богу) тощо.

Серед цих слів є такі, що через непорозуміння досі не потрапили до словників української мови: етноцид — політика, спрямована на духовне й фізичне знищення якоїсь нації (від гр. етнос «нація» та лат. caedo «вбиваю», пор. геноцид, гербіцид і под.), оберіг — річ, що має чудодійну силу й приносить щастя, оберігає від небезпек; талісман. Але більшість наведених лексем здавна вживається в нашій мові. Напр.: «Хіба оті дорослі не знають, що книга — це дитяча мрія? І святобливо несуть книжку дитячі руки» (Ю. Яновський); «Донна Анна перебирає у скриньці коштовні прикраси і приміряє їх до себе, дивлячись у свічадо» (Леся Українка); «Я, далебі, в тім не виною, Що так роз'їхався з тобою» (І. Котляревський); «А в містечку всі вони мали справіку свої грунти та левади» (І. Нечуй- Левицький); «Сидить над берегом рибалонька, пильнує, чи пливе стиха поплавок. Чи в вирві крутиться чи в нуртині нуртує» (П. Куліш) Тож треба краще читати українську літературу і частіше вдаватися до послуг словників.

При виборі якнайкращого лексичного, морфологічного, синтаксичного чи іншого варіанта не варто перебільшувати роль власних уподобань. Відомо, що не все, вживане на українському мовному терені, стало надбанням сучасної української літературної мови, хоч діалекти й говірки є тим джерелом, що живить літературну мову. На це повинні зважати носії окремих говірок і не керуватися засадою «кажу, бо в нас так кажуть», а віддавати належне загальнонародному скарбові — літературній мові. Коли одному хочеться всупереч літературним нормам казати двіста, другому — носе, баче, третьому — скіки, тіки, четвертому — зара, п'ятому — бурак, утрох, згорати, то вихідці з інших регіонів мають усі підстави відповісти, що в них кажуть інакше. Тож не роз'єднуймось бодай за окремими говірками, поширюймо усталені в літературній мові слова, словоформи та словосполучення: двісті, носить, бачить, скільки, тільки, зараз, буряк, утрьох, згоряти.

Життя не дуже пестило нашу мову на шляху до утвердження її в різних сферах спілкування: то не було умов для розвитку наукового сталю, то до краю звужувано рамки її офіційного використання, то ретельно під різними приводами винищувано її творців та плекальників. Але незважаючи на все це, українська мова ввійшла в коло найрозвиненіших мов світу, має викристалізувані норми на всіх рівнях. Ці норми треба засвоїти й дотримуватись їх, а не творити нові там, де немає на це жодної потреби.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал