Федір Шандор проБлема націоНАлЬНоЇ ідентичносТі, як абстрактної та багатовиміРНої коНструкціЇ



Скачати 100.53 Kb.
Pdf просмотр
Дата конвертації24.04.2017
Розмір100.53 Kb.

УДК 351.858
федір Шандор
ПРоБлЕМА НАЦіоНАлЬНоЇ іДЕНТИЧНосТі,
яК АБсТРАКТНоЇ ТА БАГАТоВИМіРНоЇ КоНсТРУКЦіЇ
Стаття присвячена формування національної ідентичності, як багатовимірної
конструкції, пов’язаної з багатьма різноманітними сферами життя і схильної до численних
перетворень і поєднань. Її основниими рисами є історична територія, спільні міфи та
історична пам’ять, спільна культура, єдині юридичні права і обов’язки для всіх членів, спільна
економіка. Поняття національної ідентичності передбачає насамперед самобутність,
історичну індивідуальність, наявність популярної в масах національної ідеї.
Ключові слова: національна ідентичність, національна свідомість, національне
виховання, національна свідомість.
Статья посвящена формирования национальной идентичности, как многомерной
конструкции, связанной со многими различными сферами жизни и склонной к многочисленных
преобразований и сочетаний. Ее основные черты есть историческая территория, общие мифы
и историческая память, общая культура, единые юридические права и обязанности для всех
членов, общая экономика. Понятие национальной идентичности предполагает прежде
самобытность, историческую индивидуальность, наличие популярной в массах национальной
идеи.
Ключевые слова: национальная идентичность, национальное сознание, национальное
воспитание, национальное сознание.
Article is devoted to the formation of national identity as a multidimensional structure associated
with many different aspects of life and prone to numerous transformations and combinations. Its
features are osnovnyymy historical territory, common myths and historical memories, common culture,
common legal rights and duties for all members shared economy. The concept of national identity
involves primarily the identity, historical identity, the presence of the popular masses in the national
idea.
Key words: national identity, national consciousness, national education, national
consciousness.
Постановка проблеми. інститути влади виявляються неспроможними задовольнити базові потреби громадян, а також відсутні альтернативні структури, які спроможні взяти на себе реалізацію цих функцій. формування національної свідомості як основи нової ідентичності,
яка ґрунтується на загальнонаціональній ідеї, здійснюється через освіту, виховання,
просвітництво, міжкультурні комунікації, засоби масової інформації. визнання на державному рівні, що спільна ідентичність, заснована на загальнолюдських демократичних цінностях, є
необхідною умовою зміцнення цілісності держави.
Аналіз останніх досліджень та публікацій. на проблему національної ідентичності
звертають увагу багато дослідників, як вітчизняних: о.Бочковський, о.кульчицький,
м.грушевський, р.Шпорлюк, м.Попович, а.Бичко, в.горський, ф.канак, в.лісовий та інші,
так і зарубіжних: П.альтер, Е.сміт, Е.гелнер, г.септон-вотсон, в.коннор, Б.андерсон та ін..
Метою написання статті є визначення національної ідентичності, яка створює
мотивацію для сприйняття національної ідеї як суспільством, так і окремою особистістю.
Виклад основного матеріалу. Чимало дослідників пропонують різноманітні методики впливу на виховний процес формування національної свідомості, однак майже всі збігаються на головуючих засадах історії україни та мови. у реалізації завдання виховання національної
самосвідомості в учнів загальноосвітніх шкіл одне із найважливіших місць належить історії
600
гуманітарний вісник №28
україни. уроки історії мають давати учням необхідні приклади відваги й мужності наших предків, які самовіддано боролися за національну незалежність, виховувати почуття поваги до героїчного минулого нашої Батьківщини, почуття гордості за приналежність до українського народу, сприяти залученню учнівської молоді до розбудови своєї держави. виховними умовами формування національної самосвідомості є [4; 6]: націоналізація школи, тобто наближення її до потреб та інтересів народу;
- національне виховання, яке передбачає формування національної свідомості
- підростаючого покоління;
підготовка і виховання національно свідомих учителів;
- спрямованість роботи вчителів на формування в учнів на кожному етапі навчання
- завершеного світосприймання;
визначення майбутнього національного ідеалу і прагнення до його досягнення;
- знання мови, історії, мистецтва, кращих традицій і звичаїв народу;
- виховання любові до Батьківщини, почуття обов’язку перед нею, високої відповідальності;
- виховання власної гідності, волі, характеру, працездатності, готовності до праці не заради
- матеріальних інтересів і честолюбства, а найбільше для громадського добра, готовності до участі у продовженні культурно-історичних традицій свого народу.
Для здійснення цих вимог необхідна дієва система національного виховання, що спирається на національну ідею та формує національну свідомість. національне виховання –
це виховання на культурно-історичному досвіді свого народу, його звичаях, традиціях та багатовіковій мудрості, духовності. воно постає створеною народом сукупністю ідеалів,
поглядів, переконань, традицій, звичаїв, інших форм соціальної практики, спрямованих на організацію життєдіяльності підростаючого покоління, у процесі якої відбувається засвоєння духовної і матеріальної культури нації, формування національної свідомості. національне виховання є конкретно-історичним виявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання, забезпечує етнізацію дітей як необхідної та невід’ємної складової їх соціалізації.
воно духовно відтворює народне, увічнює те специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, а також загальнолюдське, спільне для всіх націй [2; 323].
у концепції національного виховання зазначено, що національне виховання – це родинознавче, вітчизнянознавче, українознавче виховання. воно ґрунтується на таких фундаментальних принципах, як природовідповідальність, народність,
культуровідповідальність, етнізація, гуманізм, демократизм, зв’язок виховання з життям,
трудовою діяльністю рідного народу, поєднання педагогічного керівництва з самодіяльністю учнів, гармонізація громадських, індивідуальних і загальнонаціональних, загальнодержавних потреб та інтересів особистості [8; 64].
виховання національної свідомості засновано насамперед на вихованні патріотизму.
ідея патріотизму повинна мати загальнонаціональний характер, зосереджувати увагу на найбільш важливих, принципових аспектах розвитку країни як на найближчий час, так і на перспективу. До того ж вона має бути простою, близькою для сприйняття усім населенням.
Зрозуміло, що хоча така ідея за змістом і формою завжди матиме саме національний характер,
повинна вбирати в себе загальнолюдські цінності, тому не може ґрунтуватися виключно на етнічній основі, їй не обов’язково бути «націоналістичною» - виразником ідей українського націоналізму [11; 43].
Патріотизм – явище соціально-історичне, в різні історичні епохи воно має конкретні
вияви, адже кожна людина і соціальна група має специфічні інтереси, і цим визначається її
розуміння патріотизму. нерідко виникають спекуляції на цьому почутті. Протее, є щось спільне,
визначальне в патріотизмі, що виступає його основним мірилом. таким мірилом, зокрема для українця, є ставлення до української державності.
Безперечно, національна свідомість – складний соціально-культурний, духовний феномен, в якому синтезуються поняття граничних підвалин (народження, життя, смерть і
безсмертя), пов’язані в єдину світоглядну формулу ствердження життя в усіх його вимірах;
світоглядні коди, тобто перетворені в системах культури соціалізовані базисні життєві функції
601
філософія
підтримання життя; рівні світовідношення – предметно-практичний, духовно-практичний та теоретичний; усвідомлення культурного поступу як структуризації та інституалізації
суспільства внаслідок соціального розвитку базових життєвих функцій людини; соціально- культурний і духовний досвід. усе це становить особливий об’єктивний шар реальності в суспільній свідомості, який, щоправда, має смислове значення лише для членів нації як певної
соціально-культурної спільноти. національна свідомість пронизує всі сфери життєдіяльності
суспільства, є визначенням його буття в системі всіх відносин [12; 186].
До найважливіших завдань виховання національної свідомості слід віднести [4; 11]:
глибоке і свідоме засвоєння знань, які дають українознавчі дисципліни, і в першу чергу,
-
історія україни;
опанування національних і загальнолюдських цінностей;
- формування позитивної самооцінки учнів, переконаності в тому, що людина – унікальна,
- неповторна особистість; досягнення національної самоідентифікації кожним, усвідомлення приналежності його до
- українського народу;
виховання любові до україни, рідної землі, малої батьківщини, народу; толерантного
- ставлення до всіх народів, що проживають на території нашої країни;
формування готовності до повсякденної роботи задля процвітання країни, зміцнення
- української держави та готовності до її захисту.
Ю. Бромлей [19; 222] вважає, що під терміном «національна самосвідомість» слід розуміти весь комплекс уявлень нації про саму себе, усвідомлення нею інтересів, цінностей,
орієнтирів і настанов щодо ставлення до інших національностей. Емоційний бік національної
самосвідомості – це національні почуття. у національній самосвідомості важливе місце посідають уявлення про історичну долю свого народу, його традиції. національна самосвідомість, у тому числі й національні почуття завжди пройняті історизмом – національні
уявлення і почуття нових поколінь формуються як на основі безпосередніх вражень і досвіду кожної особи, так і (нерідко це буває визначальним) у результаті освоєння вже існуючих національних уявлень і національної психології всього народу. у структуру національної
самосвідомості входять погляди і уявлення, пов’язані із самовизначенням національної
спільноти, з усвідомленням соціальних, соціальнополітичних, моральних, естетичних та багатьох інших цінностей, а також психічний склад, національний характер, норми, уподобання,
тобто явища, які охоплюють поняття «національна психологія». Завдяки самосвідомості нація осягає здатність до самоохорони, саморозвитку. національна свідомість є усвідомленням спільнотою або окремою людиною своєї національної належності, спільної історичної долі,
спорідненості геополітичних, культурних, соціальних, історичних інтересів. вона тісно пов’язана із самоідентифікацією нації. головним виховним чинником формування національної свідомості є мова. Це – не лише засіб спілкування, а й головний чинник консолідації нації, який забезпечує єдність,
вільний і культурний розвиток національної спільноти, стоїть на сторожі збереження національної ідентичності, здорового духовного і ментального розвитку, а отже, виступає
могутнім засобом зміцнення національної свідомості. у державотворчому процесі мова, поряд
із внутрішніми консолідуючими чинниками, виконує ще й зовнішню функцію, яка полягає у виокремленні держави з-поміж інших країн, в утвердженні нації і держави серед багатомовної
спільноти [7]. україна є поліетнічною державою. За таких обставин вона має постійно дбати про баланс інтересів між різномовними групами регіонів. Для цього потрібна виважена мовна політика, спрямована на розширення сфери функціонування державної мови як стрижня,
серцевини нації, яка має єднати суспільство в одне ціле, а також гарантування всієї законної
поваги прав мовам національних груп з тим, щоб забезпечити їх повноцінний розвиток і
лояльність українській державі. як зазначає в. лизанчук, йдеться про забезпечення кожному українцеві природного права повернутися до національного джерела, до національного буття. «відомо, щоб дитина
602
гуманітарний вісник №28
успадкувала національно-духовні якості свого народу, його ментальність, її слід виховувати саме рідною мовою. не можна виховати повноцінного поляка англійською мовою, так само і
духовно багатого українського патріота мовою російською. рідна мова формує тих, хто нею говорить, накидає їм певні погляди на світ, на взаємини між людьми, що вироблені нацією за довгий шлях її формування. у мові сконцентрований спільний світогляд народу, набутий досвідом багатьох поколінь» [13; 227-228]».
в аспекті освіти і виховання кожен громадянин україни, незалежно від його етнічного походження, повинен знати державну мову, історію держави, конституцію україни,
підтримувати незалежність та поважати її символіку. україна має бути найвищою цінністю для всіх її громадян як їхня спільна батьківщина в існуючих кордонах. За цих умов етнічні меншини об’єднаються у справі державотворення з основною українською нацією, не втрачаючи своєї
етнічної самобутност [7].
З іншого боку, коли говоримо про національну державність, національну безпеку,
національні інтереси, то маємо на увазі загальногромадянські цінності. Проте, як і раніше,
смислове навантаження основних термінів, що окреслюють систему соціокультурних і
духовних координат, лишається розмитим. тому необхідно якомога чіткіше окреслювати термінологічні межі понять із прикметником «національний». особливо в тих складних випадках, коли розмитість легко перетворює їх на об’єкт політизації та різних маніпуляцій
[16; 15].
сучасними науковцями досліджується два різновиди національної ідеї. Перший заснований на етнокультурному феномені й пов’язаній з ним самосвідомості. Другий різновид національної ідеї ґрунтується на соціально-політичній та громадянській самосвідомості. в сучасній громадській національній ідеї на чільне місце замість етнокультурної єдності (мова,
релігія, історія, фольклор тощо) виходить єдність громадянська, політична і соціальна, тобто приналежність насамперед до єдиної української держави як до політичного і соціального феномену, що включає і етнокультурний феномен, однак, на відміну від попередньої ідеї, не лише його і не на першому місці, адже основою розбудови сучасної європейської держави є не етнокультурний феномен, а громадянський, соціальний і політичний [5; 52].
Попри популярність дослідження цього феномену, поняття національної свідомості та національної ідеї не має єдиного чіткого виміру власних критеріїв. як зауважив в.лісовий, «це фундаментальне поняття соціальної і політичної філософії перетворилося на «кошик», куди кожен дослідник складає те, що відповідає його політичним уподобанням і власним уявленням»
[14; 43]. автор зазначає, що поняття «національна ідея» застосовується принаймні в трьох основних значеннях: «(а) цим висловом позначають важливу для суспільства ідею будь-якого змісту, щодо якої існує згода більшості громадян, або ж таку, що здатна одержати підтримку більшості громадян; в обох випадках цю ідею розглядають як таку, що сприяє громадянському
єднанню; (б) ідею нації; (в) особливості національної свідомості; з останнім пов’язане застосування цього вислову для позначення національного ідеалу («мрії»), призначення нації
(зокрема її «місії») тощо[14; 43]».
і.кресіна, вивчаючи національну свідомість, виділяє наступні її характеристики:
універсальність (відображає інтереси нації), цілісність (генерує і формує національні інтереси),
системність (містить функціональні компоненти сфери вияву), структурна сталість та амортизаційність (відкидає несуттєві зовнішні впливи), динамізм, інноваційна сприйнятливість та відкритість (приймає нові, адекватні парадигмам її розвитку, феномени) [10; 116-122].
Проблема полягає ще й в тому, що національна свідомість особистості не може виникати, успішно розвиватись і вдосконалюватися сама по собі – хоч би як інтенсивно і
безперервно ми не піддавали виховання спеціальним виховним впливам. якщо ми хочемо виховати справді національно свідому особистість, то мусимо дбати також про забезпечення одночасного формування у неї багатьох інших особистісних якостей, властивостей,
можливостей, здатностей. у такої людини відчуття глибокої спорідненості зі своїм народом,
нацією мають органічно поєднуватися з уміннями діяти і відповідально ставитися до своїх обов’язків, з прагненням принести якнайбільше користі для співвітчизників і держави.
603
філософія

«людина, яка свідомо зробила свій вибір на користь національної ідеї, прониклась нею,
осмислила її перспективні й поточні цілі, долучилася до їх практичного втілення, може розглядатися як національно свідома [18; 52]».
Проблеми національної самоідентифікації є важливими для кожного народу, оскільки вони зачіпають смисложиттєві основи його існування. Для україни ці проблеми є ще гострішими, бо здобуття незалежності поставило її перед вибором нової ідентичності – такої,
яка найліпше сприяла б процесам формування політичної нації співгромадян. обрана молодою державою парадигма націо- і державотворення не була національно-етнічною і не закріпила за титульним (українським) етносом ніяких владних переваг. Проте, закладений у національно- державницькій парадигмі об’єднавчий потенціал виявився слабким для того, щоб політична нація стала вагомим конструктом ідентифікаційного поля. розмитість виховних практик зумовлена ще й тим, що у національній самосвідомості
поєднуються водночас образи минулого (історичні події та пам’ять про них, культурна спадщина); сучасного (суспільні цінності, організації та інститути, статус держави в реальному часі); і того, до чого прагне нація (уявне майбутнє на основі національного ідеалу) [7].
Ґрунтуючись на такому підході, чинники формування національної самосвідомості
можна розмежувати на: умовно-статичні, тобто ті, що існували в минулому, як наприклад,
перебування територіально національної спільноти у складі різних держав, які здійснювали свою політику впливу на національну самосвідомість народу (інтеграція, асиміляція тощо),
умовно-динамічні, що діють у реальному часі й впливають на формування і розвиток свідомості
й самосвідомості нації в сучасних умовах, та очікувані в майбутньому. складність полягає в необхідності створення такої системи виховання національної свідомості, що поєднувала б всі
зазначені чинники.
на сучасному етапі розвитку системи патріотичного виховання основними проблемами
є дотримання єдиних в державі поглядів на проблему виховання громадянина і патріота незалежної україни, забезпечення єдності навчання, виховання й розвитку підростаючого покоління. успішне впровадження принципу історизму відбувається тоді, коли сам учитель добре обізнаний з українством, з українським традиційним вихованням молодших школярів.
унаслідок трансформації цих знань у свідомості учнів утверджуються глибокі почуття гордості
за славну історію українського народу, ясне розуміння величі боротьби за волю й незалежність україни. Цим викорінюється нав’язаний українцям комплекс меншовартості. Плідні наслідки забезпечує виховна робота з українознавства, складання кожним учнем свого родовідного дерева, історико-краєзнавча діяльність, участь школярів у написанні історії рідної школи, свого села і міста, бесіди про видатних історичних осіб, державних, наукових, громадських діячів,
національних героїв україни, приклади подвигів визвольних змагань українського війська у боротьбі за честь і незалежність Батьківщини [15; 147].
головною складовою національного виховання та виховання національної свідомості
постає саме термін «виховання», що потребує огляду сучасних концепцій виховання (і.Бех,
л.морозова, о.савченко та ін.). сучасна педагогічна думка в україні, спираючись на наукові
досягнення та досвід зарубіжних учених, продукує ідею виховання, в основі якої лежать принципи поступовості й безперервності. Чи не основною ідеєю сучасної системи виховання
є те, що воно має здійснюватися на всіх етапах формування особистості, починаючи з раннього дитинства [3; 57].
на сучасному етапі розвитку українського суспільства мета виховання формулюється як всебічний і гармонійний розвиток особистості, патріота україни. Це приклад високого рівня новації в розвитку сучасної педагогічної теорії і практики [6; 22]. Поняття національна свідомість – одне з найбільш дискусійних у сучасному вітчизняному філософському дискурсі.
Це засвідчує його перманентну актуальність. виховання національної свідомості потребує
оновлення змісту та методів освіти на рівні консолідації національних інтересів та становлення національної ідеї. Для вирішення означених цілей виховання особливо перспективним є
особистісно зорієнтований підхід до навчання, що пропонують в своїх працях і.Бех,
м.вашуленко, л.мацько і о.савченко. «визнання особистості дитини і дитинства в цілому
604
гуманітарний вісник №28
найвищою цінністю педагогічного процесу і загальнолюдською цінністю є, – як зазначає
академік олександра савченко, – найбільш значущою ознакою гуманістичного мислення педагога [17; 32]». виховні методики набувають чи не найважливішого сенсу у формуванні національної
свідомості, оскільки, як зазначає відомий український мовознавець м. кочерган, «від нашого вчительства чи не найбільше залежить, чи національно свідомими громадянами стануть теперішні учні, чи зуміють вони відстояти свою національну гідність [9; 23]». Причому, це стосується виховних вимог на будь-якому етапі формування особистості та її національної
свідомості. Зокрема, на думку і. Беха, «виховання особистості має розпочинатися вже з першого року життя дитини [1; 157]». а дошкільне дитинство є віковим періодом, коли починають формуватися високі соціальні мотиви і благородні почуття. від того як вони будуть виховані в перші роки життя дитини, багато в чому залежить увесь її подальший розвиток. говорячи про принципи і напрямки дошкільного виховання, і.Бех, зокрема, наголошує
на необхідності дотримання принципу національної спрямованості, який передбачає
формування в дітей самосвідомості, виховання любові до рідної землі, свого народу,
шанобливого ставлення до його культури. крім того, і. Бех у своїх працях наголошує на розмежуванні формування у дитини під час виховання так званих цінностей служіння та цінностей володіння, з яких саме цінності служіння відповідають меті формування національної
свідомості.
спрямованість виховного процесу на цінність служіння заперечує цілковиту орієнтацію на цінність соціальних досягнень і володіння. За життєвої цінності соціальних досягнень як визначальної основним ставленням до життя стає суперництво, що зумовлює підвищену тривогу, невпевненість у собі і виступає перепоною успішному особистісному розвитку. За цінності володіння інша людина є лише об’єктом, засобом для досягнення власних цілей, а моральні заборони тут відсутні.
Висновки. отже, альтернативою директивному підходу до виховання має виступити філософія особистісно зорієнтованого виховання, яка забезпечує дитині право на свободу вибору ціннісної позиції, на цінність людського духу і цінність життя загалом, на можливість його дійового здійснення за наявності в неї настанови на подолання дисгармонії в досвіді,
поведінці, спілкуванні, діяльності. особистісно зорієнтоване виховання – це утвердження людини як найвищої цінності, навколо якої вибудовується решта суспільних пріоритетів. Згідно з ним добро стає сутнісним визначенням людини; істина ж – лише засобом для розвитку її
духовності.
ліТЕРАТУРА
Бех і.Д. виховання особистості: у 2-х кн. кн.1.: особистісно орієнтований підхід:
1.
теоретико-технологічні засади: навч.-метод. виданя. – к., 2003. – 280 с.
волкова н.П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – к.:
2.
видавничий центр «академія», 2001. – 576 с.
газіна і. о. формування в дошкільників першооснов національної самосвідомості /
3.
і. о. газіна // Зб. наук. праць Бердянського держ. пед.. ун-ту (Педагогічні науки). – 2005. –
№ 1. – с. 56–61.
горохівський П. і. формування національної самосвідомості учнів 7–9 класів на уроках
4.
історії україни : автореф. дис... канд. пед. наук: 13.00.02 / П.і. горохівський; нац. пед. ун- т ім. м.П.Драгоманова. – к., 2005. – 19 с.
Дрожжина с.в. місце національного інтересу в формуванні сучасної національної ідеї /
5.
с. в. Дрожжина // VIі культурологічні читання пам’яті володимира Подкопаєва «культурна трансформація сучасного українського суспільства»: Зб. матер. всеукр. наук.-практ.
конференції, київ, 4-5 червня 2009 р. – к.: Дакккім, 2009. – Ч. 2. – с. 51–60.
Зайченко і. Про деякі новації в сучасній педагогіці / і. Зайченко // молодь і ринок. – 2007.
6.
– №11-12. – с. 22–28.
карлова в. в. основні фактори формування і розвитку національної самосвідомості
7.
605
філософія

[Електронний документ] / в. в. карлова // Державне управління: теорія та практика. – 2010.
– № 2. – режим доступу: www.academy.gov.ua.
концепція національного виховання // нормативно-законодавча і методична база з виховної
8.
роботи ХДту (стандарт внЗ). – т. 1: Законодавчі документи. – Херсон, 2004. – с. 61–79.
кочерган м. мовна ситуація і мовна політика в україні / м. кочерган // світогляд. – 2008.
9.
– № 2 (10). – с.18–24.
кресіна і. о. українська національна свідомість і сучасні політичні процеси
10.
(Етнополітичний аналіз): [монографія] – к.: вища школа, 1998. – 392 с.
кузьмін о. с. Патріотизм як фактор консолідації українського суспільства. на шляху до
11.
суспільної злагоди / упорядник: Ю. Ж. Шайгородський. – к.: український центр політичного менеджменту, 2000. – с. 42–47.
кутняк і. м. національна свідомість у контексті антропологічно-екзистанційного виміру /
12.
і. м. кутняк // мультиверсум. філософський альманах. – к.: Центр духовної культури. –
2004. – № 41. – C. 184–194.
лизанчук в. мовні аспекти в українському державотворенні / в. лизанчук // українське
13.
державотворення: уроки, проблеми, перспективи: матеріали наук.-практ. конф. – л:
лф уаДу, 2001. – Ч. 2. – с. 224 – 228.
лісовий в. Що таке національна (українська) ідея? / в. лісовий // сучасність. література,
14.
наука, мистецтво, Життя суспільства. – 2000. – № 4. – с. 43–64.
міма н. Забезпечення ефективності сучасного патріотичного виховання молодших
15.
школярів / н. міма // Підготовка фахівців до психолого-педагогічного та соціального супроводу дитини дошкільного віку: Зб. наук. праць. – спецвипуск 4: гуманізація навчально-виховного процесу. – Ч. 2. – слов’янськ, 2010. – с. 143–149.
нагорна л. Поняття „національна ідентичність” і „національна ідея” в українському
16.
термінологічному просторі / л. нагорна // Політичний менеджмент. – 2003. – № 2. –
с. 14–30.
савченко о.я. виховний потенціал початкової освіти / о. я. савченко. – к.: сПД
17.
«Цудзинович т. і.», 2007. – 204 с
Ющенко П. а. національна ідея як основа самоідентифікації / П. а. Ющенко // вісн. нац.
18.
технічн. ун-ту укр. «кПі». – сер. філософія. Психологія . Педагогіка. – 2009. – № 3. – Ч. 2.
– с. 51–55.
Ющишин о. і. Поняття національного характеру, ментальності і національної свідомості
19.
як інструмент культурологічного аналізу / о.і. Ющишин // наука. релігія. суспільство. –
2004. – № 4. – с. 221–226.
ВіДоМосТі ПРо АВТоРА
Шандор Федір Федорович – кандидат соціологічних наук, доцент, проректор
Ужгородського національного університету.
Надійшла до друку 15.02.2013 р.
606
гуманітарний вісник №28


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал