European credit transfer system ects інформаційний пакет галузь знань: 01 Освіта Спеціальність: 014 Середня освіта Спеціалізація: Українська мова І література



Сторінка7/7
Дата конвертації23.12.2016
Розмір1.43 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Теорія літератури – галузь літературознавства, яка досліджує загальні проблеми виникнення та розвитку жанрів, стилів та напрямів – спільні для різних епох та національних літератур (з врахуванням їх національної специфіки). Теорія літератури здійснює узагальнення і систематизацію висновків історії літератури на вищому теоретичному, методологічному рівні. Вона створює загальні схеми розвитку літературних явищ, систематизує факти, виводить загальні закони літературного процесу.

Терцина (італ. terzina, від terza rima – третя рима) – строфа з трьох рядків п’ятистопного ямба, в якій середній рядок римується з крайнім – першим і третім – у наступній строфі (аба бвб вгв гдг тощо), завершуючись окремим рядком, римованим з другим рядком попередньої строфи.

Трагедія класицизму базувалася на культі античності та розуму. Конфлікт у творах П.Корнеля («Сід», «Горацій»), Ж.Расіна («Федра») виник між почуттями героїв і їх обов’язками перед державою. Особисте й державне переплелося у непримиренному двобої. Пізніше, в епоху Просвітництва, конфлікт у Т. змінюється. Наприклад, у творах Вольтера його герої Заїра, Сеїд гинуть, обстоюючи просвітницькі ідеї, борючись з прибічниками соціального та національного гніту, фанатизму у вipi.



«Три єдності» («єдність часу», «єдність місця», «єдність дії») – умовне позначення трьох правил, що визначають організацію художнього часу, художнього простору і подій у драматургії. Дотримання «Т.є.» було обов'язковим в епоху класицизму. «Єдність часу» – правило максимального наближення часу, що був відтворений в трагедії або комедії, до тривалості вистави; категорично не дозволялося, щоб час дії перевищував добу. «Єдністю місця» передбачалося, що місце подій п’єси не могло змінюватися; на сценічному майданчику мав бути зображений тільки один простір (дія не могла переходити з будинку на вулицю чи з будинку в інший будинок). «Єдність дії» – правило, відповідно до якого у п’єсі мала бути зображена тільки одна подія. «Єдність дії» була продиктована естетикою класицизму, яка понад усе цінувала гармонію і стрункість у мистецтві.

Троп (грецьк. tropos – зворот) – слово, вживане у переносному значенні для характеристики будь-якого явища за допомогою вторинних смислових значень, актуалізації його „внутрішньої форми” (О. Потебня).
У

Усна народна творчість – це художньо-словесна творчість народу в сукупності її видів і форм, де засобами мови збережено знання про життя і природу, давні культи і вірування, а також відбито світ думок, уявлень, почуттів і переживань, народнопоетичної фантазії.
Ф

Фабула (лат. fabula – байка, розповідь, переказ, казка, історія) – один із невід’ємних чинників сюжету, його ядро, що визначає межі руху сюжету в часі й просторі; розповідь про події, змальовані в епічних, драматичних, ліро-епічних творах.

Фантастика (від гр. phantastike – здатність уявляти) – витворені людською уявою неймовірні картини й образи, яких не буває у дійсності, вигадка. Вона заснована на враженнях від дійсності, а її характер залежить від світогляду письменника.

Фарс – вид народного театру і літератури, в якому органічно поєднувалась гостра комедійність із життєвими реаліями.

Фасилітативна компетентність – здатність читача та викладача чи вчителя бути організатором, консультантом і партнером, жити і діяти компетентно і гуманно в літературно-мистецькому просторі, емпатійно розуміючи один одного, з безумовно позитивним ставленням і повагою поза всякими умовами один до одного, відчувати себе рівним серед рівних, узгоджувати свої дії з діями партнерів, толерантно ставитися один до одного.

Фейлетон (франц.feuilleton – аркуш) – невеликий за обсягом жанр художньо-публіцистичної літератури злободенного характеру. Межуючи з художньою літературою, використовував багатство її зображально-виражальних засобів та мав власні різновиди.

Фемінізм – набір рухів та ідеологій, спрямованих на визначення, створення і захист рівних політичних, економічних і соціальних прав жінок. Це включає в себе прагнення до встановлення рівних можливостей для жінок у сфері освіти та зайнятості. Феміністка або фемініст це людина, яка є адвокатом або прихильником прав рівності жінок. Яскраво проявився в творчості О.Кобилянської, Лесі Українки.

Феміністична критика – напрям гуманітарних досліджень, що виник у руслі культурологічного фемінізму. Першопочатково феміністки боролися за рівні права із чоловіками (право голосу, вищої освіти, інтелектуальної праці, рівних ролей у суспільстві). Феміністична критика об’єднана на основі зосередження на жіночій проблемі або проблемах емансипації, часто набуває дуже радикальних форм.

Феноменологія – це загально філософська течія, яка вплинула на розвиток літературознавства ХХ ст., засновником якої був німецький філософ Едмунд Гуссерль, який намагаючсь перетворити філософію у строгу науку, обґрунтував, що всі феномени можна описати (т.зв. «дескриптивна феноменологія») або інтуїтивно сприйняти їхню трансцендентальну сутність, не залежно від інших чинників, які є поза об’єктами. Його послідовники (М.Шелер, М.Гайдеґґер, Р.Інґарден) запровадили феноменологічний метод в етику, естетику, психологію, соціологію і літературознавство.

Фентезі (англ. fantasy: ідея, вигадка) – жанровий різновид фантастики, в якому використовуються ірраціональні мотиви чарівництва, магії, рицарського епосу, змальовуються віртуальні світи із середньовічними реаліями. Такі твори не підлягають логічному тлумаченню як належні до наукової фантастики, тому при їх аналізі не використовують жодних мотивувань.

Фокалізація – перспектива, з якої висвітлюються розказані ситуації і події.

Фольклор (англ. folklore – народна мудрість) – усна поетична народна творчість, характерними ознаками якої є колективність творення, масовість побутування, анонімність та багатоваріантність у виконанні. Народна творчість стала компонентом української етнопедагогіки, що відобразилося в текстах українського дитячого фольклору.

Формалізмметод вивчення художньої літератури, зокрема аналізу творів як органічної єдності змісту і форми, спрямований переважно на дослідження форми. Традиція детального глибинного аналізу форми твору була закорінена в естетиці античності, де важлива роль відводилася формі твору і були закони творення кожного жанру, яких повинен був дотримуватися автор (напр., риси віршування, і закони композиції). Перша цілісна концепція такого аналізу була розроблена російськими літературознавцями 1910-1920 рр. і отримала назву формальної школи або формалізму. Передумовою розробки формального методу був крах гуманізму, який призвів до відходу від основ духовності. Тому в літературознавстві з’явилася тенденція в художньому творі аналізувати його форму, а не ідею (яка передбачала аналіз моральних чинників, ідеології). Різке протиставлення форми змісту виявляло нівелювання духовних цінностей і сенсів.

Формування літературознавчих понять – цілеспрямований розвиток узагальнених знань, пов’язаних з осмисленням літературних фактів і явищ, літературного процесу загалом. Основні етапи: початковий, аналітичний, синтетичний.

Футуризм (лат. futurum – майбутнє) – напрям авангардизму XX ст. Виник в Італії 1909 як альтернатива кубізмові. Як відгалуження модернізму він протиставився йому неприйняттям вічних цінностей, захоплювався акцентуванням «грубих» речей, екстраполюванням сучасного в майбутнє, позбавлене «вантажу» будь-яких традицій, нібито зайвих при розбудові ні на що не схожої культури за останнім словом науки і техніки.
Х

Художнє пiзнaння – склaдний процес осягнення змiсту i знaчення художнього твору, внaслiдок чого у читaчa формується aдеквaтне уявлення про мистецтво словa, людину i суспiльство, нaкопичується досвiд життєдiяльностi й вiдбувaються особистiснi зрушення в психiчному розвитку.
Щ

Шкільна драма – жанр драматичної літератури, який творили в Україні в ХVІІ-ХVІІІ ст. викладачі та студенти тогочасних шкіл та колегіумів.

Щоденник – літературно-побутовий жанр, фіксація побаченої, почутої, внутрішньо пережитої події, яка щойно сталася. Щ. пишеться для себе і не розрахований на публічне сприймання, у ньому нотуються переважно явища особистого життя, здебільшого у монологічній формі, хоча може бути й внутрішньо діалогічна (полеміка із самим собою, з уявним опонентом тощо). Ці ознаки особистого Щ. сприяли його поширенню у художній літературі, особливо наприкінці XVIII ст., коли поглиблювався інтерес до людської душі, що притаманне сентименталізму («Сентиментальні мандри» Л.Стерна). Певні особливості Щ. використовувались у пригодницькій літературі, скажімо, у Ж.Верна, філософських текстах («Щоденник знадника» С.К’єркегора) і т.п. В українській літературі відомі Щ., котрі стали незамінними історичними та духовними документами, написані Т.Шевченком, О.Довженком, У.Самчуком та ін.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал