European credit transfer system ects інформаційний пакет галузь знань: 01 Освіта Спеціальність: 014 Середня освіта Спеціалізація: Українська мова І література



Сторінка6/7
Дата конвертації23.12.2016
Розмір1.43 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

«Молода муза» – літературне угруповання українських письменників, діяло у Львові протягом 1906-1909 р. як клуб літераторів, до якого належали П.Карманський, Б.Лепкий, О.Луцький, В.Пачовський, С.Твердохліб, М.Яцків. Друкованим органом «Молодої музи» був журнал «Світ». Учасників об’єднувала орієнтація на модерністські тенденції в західноєвропейській літературі, заперечення надмірної заангажованості літератури, ідея краси як іманентної властивості української душі.
Н

Наратив – розповідання (як продукт і як процес, об’єкт і акт, структура і структурація) однієї чи більше дійсних або фіктивних подій, які повідомляються одним, двома чи кількома (більш чи манш явними) нараторами одному, двом або кільком наратованим.

Наратор – той, хто розповідає в тексті. Існує щонайменше один наратор на наратив, розміщений на тому самому дієгетичному рівні, що і нарататор, до якого він звертається. В певному наративі, звичайно, може бути кілька нараторів, кожен з яких звертається по черзі до того самого наратованого чи кількох.

Нарис – оповідний художньо-публіцистичний твір, у якому зображено дійсні факти, події конкретних людей. За обсягом наближається до невеличкого оповідання, новели, але позбавлений чіткої, завершеної фабули, обов’язкової для новели, притаманної оповіданню.

Натуралізм (франц. naturalisme, від лат. natura – природа) – літературний напрям, що виник у Франції в 70-ті XIX ст. і охопив у 80-90-ті літературу Західної Європи та США (брати Ж. та Е.Гонкури, Е.Золя, певною мірою Г. де Мопассан, М.Кретцер, Г.Гауптман, Г.Ібсен, С.Крейн, Ф.Норріс), характеризується об'єктивістським, фактографічним зображенням дійсності, трактуванням детермінованості людського характеру біологічними, спадковими чинниками та соціально-матеріальним середовищем.

Науково-фантастична література – художні твори, яких автори під впливом науково-технічного прогресу намагаються в образній формі прогнозувати майбутнє.

Неоромантизм – стильова хвиля модернізму, що виникла в українській літературі на початку XX ст., пойменована Лесею Українкою новоромантизмом. Визначальною рисою Н., на противагу романтизму з його концептуальним розривом між ідеалом та дійсністю, виявилася конструктивна спроба подолати протистояння цих конфліктно непереборних опозицій, завдяки могутній силі волі зробити сподіване, можливе дійсним, не опускаючи цього можливого до рівня інертного животіння.

Небилиця – невеликий за обсягом твір будь-якого жанру розважального змісту, комічного ефекту в якому досягнуто шляхом зумисного порушення хронологічної послідовності викладу подій, а також використанням алогізмів, смислових абсурдів та каламбурів, скомпонованих за принципом метатези. Інші назви – «побрехенька», «нісенітниця».

Неореалізм – стильова течія в українській літературі початку XX ст., яка розвинулася з класичного реалізму.

Неоромантизм – стильова течія модернізму, що виникла в українській літературі на початку XX ст., названа Лесею Українкою «новоромантизмом». Зі «старим» романтизмом його ріднить порив до ідеального, виняткового. Визначальною рисою Н., на противагу романтизму з його концептуальним розривом між ідеалом та дійсністю, виявилася конструктивна спроба подолати протистояння цих конфліктно непереборних опозицій, завдяки могутній силі волі зробити сподіване, можливе дійсним, не опускаючи цього можливого до рівня інертного животіння. Найповніше Н. окреслився у ліриці та в драматичних творах Лесі Українки.

Нова драма – художня течія кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя, в основному – соціально-психологічна драматургія, яка орієнтувалася на натуралізм у прозі і порушувала злободенні проблеми.

Новела (італ. novella, від лат. novellus – новітній) – невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вималюваною дією.
О

Обряд – це виконання людьми символічно-умовних дій, якими супроводжуються певні події родинного життя (народження, весілля, похорон та ін.) календарні свята, а також окремі трудові процеси (сіяння, косовиця). Подібним за значенням є ритуал (лат. Ritualis – обрядовий), що означає форму складної символічної поведінки, системи дій та мовлення, яка у минулому була основним вираженням культових взаємин.

Ода (грец. ode – пісня) – жанр лірики, вірш, що виражає піднесені почуття, викликані важливими історичними подіями, діяльністю історичних осіб. У Давній Греції – хорова пісня. Розрізняли хвалебну, танцювальну і плачевну оди. В одах прославляли переможців спортивних змагань, імператорів, утверджували політичні і релігійно-етичні ідеї приципату у Римі.

Оповідання – невеликий прозовий твір, сюжет якого заснований на певному епізоді з життя одного персонажа (іноді кількох). Невеликі розміри оповідання вимагають нерозгалуженого, як правило, однолінійного, чіткого за будовою сюжету. Характери показані здебільшого у сформованому вигляді, описів мало, вони стислі, лаконічні.

Опорні слова – слова у тексті твору, на які припадає основне смислове навантаження.

Орієнталістика – (лат.orientalis – східний) – сходознавство – наука, що займається комплексним вивченням історії, економіки, мов, літератури, етнографії, мистецтва, релігії, філософії, пам’яток матеріальної та духовної культури Сходу (країн Азії та Північної Африки). О. складають регіональні галузі: єгиптологія, семітологія, арабістика, синологія, іраністика, тюркологія, індологія, шумерологія, кумраністика, урартологія та ін. Витоки орієнталістичних знань у Європі сягають давнини й середніх віків.

«Основа» – щомісячний український літературно-науковий часопис, виходив у Петербурзі з січня 1861 по жовтень 1862 р. Вийшло 22 номери. Матеріали друкувалися українською та російською мовами. Ініціаторами створення журналу були колишні «кирило-мефодіївці».
П

Памфлет (англ. pamphlet від грецьк. pan – ycе, ihlego – палю) – невеликий за обсягом літературний твір публіцистичного жанру на злободенну тему.

Панегірик – поетичний жанр, найхарактернішою ознакою якого є захоплена похвала та уславлення визначної події чи подвигів видатної людини.

Пареміографія – розділ фольклористики: збирання, систематизація та оприлюднення друком паремій. Пареміографія невіддільна від пареміології (розділ фольклористики, що займається мовним і структурним аналізом паремій – прислів’їв та приказок).

Партитура – художнього тексту графічна передача звучання художнього твору. Термін найчастіше використовується у музиці. Він означає сукупний нотний запис партій багатоголосного музичного твору для оркестру, хору чи ансамблю.

Пауза – у мові зупинка артикуляційних рухів мовних органів, супроводжувана перервою у подачі голосу. У художньому тексті використовується як засіб відокремлення одного рядка від іншого, одного речення від іншого чи однієї частини речення від іншої. Паузи бувають синтаксичні, логічні, ритмічні (міжрядкові, віршові), психологічні та фізіологічні.

Персоніфікація – це різновид метафори, тобто образний вислів, в якому ознаки живої істоти або людини переносяться на неживий предмет, явище. Наприклад: «Дивувалась зима» (І.Франко).

Перспектива – точка зору. Разом із дистанцією один із головних чинників, що керують наративної інформацією.

Підтекст – внутрішня суть думок і почуттів героїв літературного твору, що криється в діалогах, прихований, внутрішній зміст висловлювання, який існує завдяки словесному вираженню змісту.

Повість – епічний прозовий твір (рідше віршований), який характеризується однолінійним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття займає проміжне місце між романом та оповіданням.

Повчання – літературний жанр із виразною морально-дидактичною метою, яка розгортається у формі риторичних настанов, підкріплених авторитетними писемними джерелами.

Поема – ліричний, епічний, ліро-епічний віршований твір, у якому зображені значні події і яскраві характери, а розповідь героїв супроводжується розкриттям авторських переживань і роздумів. Назва П. загальна, у літературознавстві частіше мовиться про конкретний жанровий різновид П.: ліро-епічну, ліричну, епічну, сатиричну, героїчну, дидактичну, бурлескну, драматичну і т. п. Виникла П. на основі давніх і середньовічних героїчних пісень, сказань, епопей, що уславлювали визначні історичні події. Первісна П. мала епічний характер і нерідко була тісно пов’язана з міфологічною творчістю. Такими є «Іліада» Гомера, «Енеїда» Вергілія, «Пісня про Роланда», «Слово про Ігорів похід».

Поетика – наука про систему зображально-виражальних засобів у письменстві та будову літературних творів. В античну добу – вчення про словесне мистецтво. Один з найдавніших термінів літературознавства, який на сьогодні розуміється як розділ теорії літератури, в якому вивчається структура творів словесного мистецтва в її системних та історичних закономірностях.

Послання – віршований твір, написаний як звернення до певної особи чи багатьох осіб.

Постмодернізм – світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям – продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем – світоглядно-філософських, економічних, політичних. Популярності П. сприяли міркування філософів Ж.Дерріди, Ж.Батея, особливо праці Ж.-Ф. Ліотара. Основним джерелом П. в аспекті пізнання виявилася «деструкція», визнання прогресу лише у вигляді неспростовної ілюзії, загострене, перейняте „еклезіастівським” пафосом відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважалося варіювання та співіснування усіх – і найдавніших, і новітніх – форм буття. Відтак принципи повторюваності та сумісності перетворилися на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшений, ремінісценції, алюзії. Тут митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, оскільки існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

Постструктуралізм – напрям у літературознавстві, який розвинувся в останній чверті ХХ ст. Частково постструктуралісти використовували висновки структуралізму, частково заперечували їх. Основна риса теорії постструктуралізму – негативний пафос стосовно всякого знання і намагання раціонального пояснення дійсності, зокрема явищ культури; скептичне ставлення до ідеї „прогресу знання” і соціального розвитку. Акцент робиться на спонтанності думки і уяви, позасвідомому, ірраціональному.

Постколоніальні студії – це відгалуження в гуманітарних науках (культурології, літературознавстві), яке виникло у 80-х поч. 90-х рр. як окрема теорія, хоча сама теорія існувала у різних проявах паралельно із теорією колоніалізму. Мова йде про специфічну проблематику і суспільні прояви в літературах народів, які пригнічувалися колонізаторами, коли велася політика винищення чи придушення національної культури поневолених народів і нав’язувалася імперська ідеологія, в першу чергу певна система цінностей і орієнтирів. Постколоніальні студії вивчають і різні політичні прояви, і проблеми психології колоніалізму і антиколоніального протистояння, також мовна проблема (нав’язування мови колонізатора), проблеми «подвійної» свідомості пригніченої нації та ін. Постколоніальні студії стосуються літератур, створених мовами поневолених народів.

Потік свідомості (англ. stream of consciousness) – техніка письма, за допомогою якої передається вільний асоціативний потік думок хаотичного мислення і переживань. Він подібний до внутрішнього монологу, але, на відміну від звичайного внутрішнього монологу, де збережено певну логіку і виваженість думки, тут переважає нагромадження різнорідних асоціацій, еліптичність, алогічність, тому передає недломлену чи хворобливу психіку, внутрішній стан збудженої чи психічно неврівноваженої людини.

«Празька школа» – група українських письменників, які після Громадянської війни 1920-х років опинилися за кордоном, переважно у Європі, і тривалий час мали своїм культурно-організаційним центром Прагу. «Празька школа» охоплює творчість Юрія Липи, Юрія Клена, Олекси Стефановича, Оксани Лятуринської, Галини Мазуренко, Олега Ольжича, Олени Теліги, Леоніда Мосендза, Євгена Маланюка.



Преромантизм (франц. preromantisme – передромантизм) – сукупність ідейно-стильових тенденцій у європейській літературі другої половини XVIII – початку XIX ст., які, не пориваючи із сентименталізмом, передбачали появу романтизму, поривали із культом розуму, притаманним класицизму та Просвітництву.

Пригодницькі твори – твори із захоплюючим сюжетом про складні випробування, через які проходять герої. В основі цих творів гострі конфлікти, а герої – учасники багатьох цікавих подій, у яких з великою силою виявляються їх розум, винахідливість і мужність.

Пролепсис – анахронія, що заходить вперед, у майбутнє стосовно «теперішнього моменту».

Просвітництво – інтелектуально-філософський і культурний рух у XVIII ст., що характеризувався етико-раціональним підходом до явищ суспільного життя і людських вчинків. Просвітницька література дотримувалася певних ідейно-художніх принципів, а саме, моралізації і дидактизму. Сюжет будувався як доказ або спростування певної філософської тези.
Р

Реалізм – ідейно-художній напрям у літературі і мистецтві ХІХ ст., який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Основоположною для реалізму стає проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості.

Резюме – один з класичних наративних темпів, який виражається у тому, що час розповіді є меншим від часу історії.

Ремарка – у тексті драматичного твору авторські помітки, що містять стислу характеристику обставин дії, зовнішності та поведінки дійових осіб.

Ремінісценція – один із видів творчих взаємовпливів, який полягає в запозиченні окремих елементів з творчості попередників.

Репортаж (фр. reportage) – повідомлення в періодичних виданнях, радіо- і телепередачах про важливі події суспільного життя, а також мистецької та літературної дійсності. Р. має різні форми: розповідь, діалог, інтерв’ю тощо.

Рецептивна естетика – напрям у літературознавстві ХХ ст., який заперечує «об’єктивну методологію», показує, що у свідомості людини існують структури, які визначають характер сприйняття тексту і модифікують уявлення про нього. Основна ідея рецептивної естетики, що твір «виникає» тільки в момент «зустрічі» чи контакту тексту з читачем, який, в свою чергу, впливає на твір і визначає конкретно-історичний характер його сприймання і побутування. Тому рецептивна естетика відмовляється від ідеї незалежності мистецтва від суспільно-історичного контексту, вводить у сферу дослідження читача і суспільство, уявляє літературний текст як продукт історичної ситуації, який залежить від позиції інтерпретатора.

Риторика (грец. rhetorike – ораторське мистецтво) – наука про красномовство, що вивчає закони оформлення мислиннєво-мовленнєвої діяльності; виникла в Елладі, звідки поширилася на Древній Рим і сучасну Європу. Різновидами риторики є політична, релігійна, академічна, юридична, наукова. Це є синонім ораторського мистецтва.

Розповідач, або Наратор (лат. narrator – розповідач) – різновид літературного суб’єкта, вимислена автором особа, від імені якої в епічному творі він веде розповідь про події та людей, з допомогою якої формується весь уявний світ літературного твору. Р. – літературна постать, котра, як правило, є водночас автором і персонажем (Рудий Панько у „Вечорах на хуторі коло Диканьки”). Від співвідношень автора і Р. залежить характер розповіді літературного твору, спосіб розкриття його змісту. Діапазон їх широкий: від P., який не має нічого спільного з автором, крім того, що ним вимислений, до P., що є безпосереднім виразником авторських ідей, його ідеологічної позиції.

Рококо (франц. rocaille – схожий на мушлю) – художній стиль гедоністичного ґатунку, що обстоював культ грації, шляхетності, вишуканого естетизму. Сформувався у Франції в XVIII ст., звідти поширився у мистецтві європейських країн. Своєму виникненню Р. завдячує трансформації бароко, що втрачало вже на той час деякі характерні риси, поширенню серед творчої інтелігенції віянь скептицизму та вільнодумства, відновленню традицій італійської commedia dell’arte.

Роман (фр. roman – романський) – найбільш поширений у XVIII-XX ст. епічний жанровий різновид, місткий за обсягом, складний за будовою Прозовий (рідше віршований) епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів на тлі історичних або соціально вагомих обставин.

Романтизм – один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст. Романтики виступали проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень. Визначальними для нього стали такі риси, як ідеалізм у філософії, історизм, апологія особистості, неприйняття буденності і звеличення „життя духу” (найвищими виявами його були мистецтво, релігія, філософія), культ почуттів, захоплення фольклором, інтерес до фантастики та ін.

Рубаї, множина Рубаят – чотиривірш, як правило, філософського змісту за схемою римування: ааба чи аааа (різновид монорими). Рубаї як викінчений мініатюрний віршовий твір, що виражає певну думку, підкреслену в останньому рядку строфи, – одна з найпопулярніших версифікованих форм у ліричній поезії народів Сходу, сягнула своєї досконалості в тюркомовному (Захіреддін Бабур) та іранському (Омар Хайям) літературному середовищі.

«Русалка Дністровая» – перший західноукраїнський альманах, виданий 1837 р. у Будапешті учасниками літературного гуртка «Руська трійця» М.Шашкевичем, Я.Головацьким та І.Вагилевичем.

Русальні пісні – вид календарної обрядової лірики, яка супроводжувала звичаєво-обрядові дії протягом «русального тижня», що за християнським календарем починається на Святу Трійцю, на 50 день після Великодня.
С

Сентименталізм (фр. sentimentalisme, від англ. sentimental, фр. sentiment – почуття) – один з основних напрямків в літературі і мистецтві другої половини XVIII ст., для якого характерна абсолютизація людських почуттів і переживань, емоційне сприйняття того, що відбувається, культове ставлення до природи з елементами патріархальної ідеалізації.

Символізм (грец. symbolon – умовний знак, натяк) – стильова течія модернізму, яка виникла у Франції в 70-і рр. ХХ ст. і постала проти обмежених позитивістських тенденцій у мистецтві, дистанціювання довколишнього світу і людської душі, конфліктно непереборного протистояння ідеалу та дійсності. Базувалася на сформульованому Ш.Бодлером законі «відповідностей», розімкнутий у безкінечний, постійно оновлюваний світ, де відбувається «активне самоперетворення внутрішнього на зовнішнє», їх синтез. Йдеться про сутність, непізнавану за допомогою раціоналістичних засобів, а лише доступну інтуїції, на ірраціональній основі, що розкривається через натяк, осяяння, тобто через музику і поезію.

Синкретизм – поєднання або злиття несумісних і непорівнюваних образів мислення та поглядів.

Скоромовка – малий поетичний жанр дитячого фольклору. В її основі – дотепна гра скомпонованих важковимовних слів, ритмізованої, інколи римованої прози, призначена для тренування артикуляційного апарату дитини. Скоромовка виконує естетичну функцію, спонукає до словотворчості («В сіни Мусій сіно носив», «Надворі погода розмокропогодилася» тощо).

Сонет (італ. sonetto – звучати) – ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямбу, власне, двох чотиривіршів (катрени) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцети) з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед або (рідше) перехресною абаб, абаб, вде, вде, тощо. Припускають, що зародкові початки сонета губляться в поезії провансальських трубадурів, але постав він в Італії. Першими сонетами вважають твори Ф. да Барберіні й А. да Темпо. Остаточної форми йому надав, встановив чисельність рядків і порядок рим Ф.Петрарка (1304 – 1374). Сонет проходить через всю історію європейської та світової літератури, розкриваючись у поезії П.Ронсара у Франції (XVI ст.) та В.Шекспіра в Англії (XVII ст.).

Соціально-психологічна проза – різновид реалістичної прози, де на перший план виступають соціальні проблеми у їх зв’язку з психологією окремої людини як представника певної суспільної верстви.

Стиль (від грец. «грифель для писання») – ідейно-художня своєрідність творчості письменника. Відома формула Жоржа Луї Леклерка Бюффона: «Стиль – це людина». Саме зі стилем пов’язується уявлення про цілісність художнього твору, він є втіленням єдності всіх його компонентів (образної системи, художньої мови, жанру, композиції, фабули, ритму, інтонації тощо).

Структуралізм – літературознавчий напрям, який сформувався і розвивався в 1920-1940-х рр. ХХ ст., запозичивши із математики концепцію структури в її трьох проявах – цілісності, трансформації та саморегуляції, і перенісши їх на структуру художнього твору. Завдання структурного аналізу художнього твору – не спроба виявити його унікальність і неповторність, ідейне навантаження, а пошук внутрішніх закономірностей його побудови, виявлення узагальнено-абстрактних ознак (наприклад, жанру), які властиві всім літературним текстам не залежно від часу написання і їх конкретного змісту.

Сцена – один з класичних наративних темпів, який виражається у тому, що час розповіді дорівнює часові історії.

Сюжет (фр. sujet – тема, предмет) – подія чи система подій, покладена в основу епічних, драматичних, інколи ліричних творів, спосіб естетичного освоєння й осмислення, організації подій (художньої трансформації фабули), рух характерів у художньому часі й просторі.

Сюрреалізм – авангардистська течія, котра виникла у Франції спочатку в літературі, а згодом поширилася на малярство, скульптуру, інші види мистецтва. Термін ввів франц. поет Г.Аполлінер у значенні «новий реалізм». У 1924 р. з’являється маніфест сюрреалізму Андре Бретона. Вважається безпосереднім продовженням дадаїзму, живився філософськими джерелами інтуїтивізму (А. Берґсон), фантанзійного мислення (В.Дільтей) та фройдизму (З. Фройд), особливу роль у творчій діяльності відводячи підсвідомому та несвідомому, реалізованому через прийоми автоматичного письма, правила випадковості, сновидіння тощо, т.зв. повсякденне чудо – незвичайне співпадіння як доказ існування іншої магічної надреальності. Завдання митця – створити новий світ мистецтва, а потім перетворити і весь світ на світ, вільний від оков раціональності. Свобода від влади розуму утверджувалася через груповий гіпнотичний транс, інтерес до окультизму, відмова від авторства.
Т

Театр жорстокості або крюотичний театр – нова театральна концепція Антонена Арто, яка руйнує звичне розуміння театру, викладена у книзі «Театр і його двійник». У розумінні Арто жорстокість – це свідома покора необхідності, яка руйнує/знищує індивідуальність. У крюотичному театрі актор на сцені повинен опинитися в такому ж стані, як людина в межовій ситуації, а глядачі повинні стати не глядачами, а співучасниками того, що відбувається на сцені. Це є необхідною умовою досягнення катарсису. Основний акцент робиться на тому, що актор на сцені виявляє ідею жорстокості до себе самого.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал