European credit transfer system ects інформаційний пакет галузь знань: 01 Освіта Спеціальність: 014 Середня освіта Спеціалізація: Українська мова І література



Сторінка5/7
Дата конвертації23.12.2016
Розмір1.43 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Епопея (грец. еророіїа – епічна пісня) – епічний жанр, котрий домінував аж до появи роману. Е. бере свій початок у міфології та усній народній творчості. Е. в Давній Греції називали героїчний епос у вигляді великих циклів народних сказань, пісень і легенд, котрі оповідали про найбільш визначні історичні події, легендарних та історичних осіб, оцінюючи їх з погляду народного значення, виражаючи народні уявлення про зіткнення сил природи, племен і народів.

Епос (від грец. «слово, мова, розповідь») – один з родів художньої літератури (поряд з лірикою та драмою); характеризується розповідною, описовою (епічною) формою, широтою зображення подій і характерів. Основні епічні жанри – казка, легенда, епопея, роман, повість, оповідання, новела, нарис.

Естетизм – збірна назва літературно-мистецьких течій, які у своїх маніфестах і творах висувають на перше місце естетичні програми і естетичні особливості мистецтва («парнасці», «неокласики», символісти тощо). Е. обстоює літературу в її іманентній сутності, художній автономності, не підлеглій позамистецьким сферам, але рівновеликій їм. Термін «Естетизм» вживається прихильниками соціологічних теорій мистецтва для упереджено вульгарної характеристики праць своїх опонентів.

Естетичне сприймання художнього твору – цілеспрямоване цілісне сприймання художнього твору як естетичної цінності.
Ж

Жанрова система – сформоване в системі певної національної літератури чи епохи співвідношення та взаємодія актуальних жанрів один з одним (тут може переважати ієрархія або конкуренція), а також із фольклорними та позалітературними жанрами (журналістики, ін. видів мистецтв). Жанрова система – складне явище, яке включає в себе системи фольклорних жанрів, літературних жанрів, жанрів різних видів мистецтв, жанрів журналістики.

Житіє – епічний повчальний твір із розвинутим сюжетом, побудованим на матеріалі біографії реальних або легендарних осіб, котрих християнська церква проголосила святими.
З

Замовляння – словесна формула усної творчості, якою супроводжувались обряди і ритуали, і яка, ніби, мала магічну силу та здатність впливати на оточуючий світ людей та духів з метою отримання певної користі для їх виконавця.
І

Ідеологія (гр. idea – вигляд і logos – слово, вчення) – сформована суспільною практикою система політичних, релігійних, морально-етичних, філософських, естетичних поглядів, які творять цілісну концепцію у суспільній свідомості певної групи людей, і, як правило, виражає інтереси чи переконання певного соціального стану/класу, розробляється на теоретичному рівні вченими (філософами) чи політичними лідерами.

Ідея художнього твору – емоційно-інтелектуальна, пафосна спрямованість художнього твору, яка приблизно може бути охарактеризована як провідна думка, ядро задуму автора.

Ідилія (грец. eidyllion – замальовка, невелика віршова пісенька) – форма буколіки, невеликий, переважно віршовий твір, у якому поетизується сільське життя. Назву запровадив давньогрецький поет Теокріт у ІІІ с. до н.е., написавши збірку «Ідилія». Його ліричний герой – представник пастушого простолюду – контрастував із зіпсованим городянином, характеризувався надмірною чутливістю та статечністю.

Імпресіонізм – художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Сформувався у Франції в другій половині ХІХ ст., насамперед у малярстві (назва пішла від картини К.Моне «Імпресія. Схід сонця», 1873). На межі ХІХ – ХХ ст. імпресіонізм став вагомим компонентом європейського письменства, однак, у літературі не знаходив такого програмового характеру, як у малярстві, не мав окремого угруповання, наближався до натуралізму (у прозі) чи до символізму (в поезії). Його представники змальовували свят таким, яким він видавався в окремий момент крізь призму суб’єктивного сприйняття, що зумовило функціональні та композиційні зміни опису: опис став епізодичним, фрагментарним, суб’єктивним; епічні жанри ліризувалися, розширилася роль функції внутрішнього монологу, а також підсилилася естетична функція кольорів, світлотіней, звукових барв і тонів з метою передачі внутрішніх почуттєвих станів.

Індивідуалізація навчання – організація навчального процесу з максимальним урахуванням суб’єктного досвіду кожного учня (студента).

Індуктивний метод вивчення художнього твору – послідовний поелементний аналітико-синтетичний процес пізнання змісту і значення художнього твору, який поступово приводить читачів до усвідомлення загальних понять про твір: його тему та ідею, духовне значення, художню довершеність тощо.

Інтегроване заняття –з аняття, що полягає в об’єднанні зусиль викладачів різних предметів у його підготовці й проведенні, а також в інтеграції знань про певний об’єкт вивчення, що відбувається засобами різних навчальних дисциплін.

Інтенціональність (лат.intentio – намір, прагнення) – одне з основоположних понять філософії феноменологізму, започаткованої Е. Гуссерлем (1859-1938), позначає властивість свідомості і мови, яка ґрунтується на тому, що свідомість є завжди усвідомленням чогось, вона спрямована на предмети, що знаходяться поза свідомістю, але розуміє їх згідно з власною природою і притаманними їй правилами функціонування. Це стосується і мови як знаряддя свідомості в процесі сприймання, усвідомлення і найменування предметного світу.

Інтермедія – невеликий за обсягом розважальний драматичний твір переважно комічного характеру, який виконували між діями шкільної драми.

Інтертекстуальність (фр. intertextualite – міжтекстовість) – міжтекстові співвідношення літературних творів. Полягає у: 1) відтворенні в літературному творі конкретних літературних явищ інших творів, більш ранніх, через цитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання та ін.; 2) явному наслідуванні чужих стильових властивостей і норм (окремих письменників, літературних шкіл і напрямів) – тут мають місце всі різновиди стилізації.

Інтонація – сукупність звукових засобів оформлення речення та його частин в усній мові. Такими засобами є мелодика мови, інтенсивність звучання, тембр голосу, темп мовлення, паузи.

Інтонування – уміння передати зміст художнього твору, відтворюючи усі вимоги декламаційного мистецтва: логічну мелодію, темп, ритм, підтекст тощо.

Історичні пісні – ліро-епічні фольклорні твори про конкретні історичні події, процеси та історичні особи. Історична конкретність змісту є найвагомішою підставою для виділення історичних пісень в окрему групу, що за структурними ознаками є сукупністю різнотипних жанрів, пов’язаних з історією.
К

Казка – це епічне оповідання чарівно-фантастичного, алегоричного і соціально-побутового характеру із своєрідною традиційною системою художніх засобів, підпорядкованих героїзації позитивних, сатиричному викриттю негативних образів, часто гротескному зображенню їх взаємодії.

Календарно-обрядова поезія – цикл фольклорних пісенних творів, зміст і виконання яких з доісторичної давнини пов’язані з річним народним відліком часу – народним обрядовим календарем. Первісно цей календар формувався у зв’язку з циклічними змінами у природі, з річним колом сонця, його поворотом на зиму і на літо, з весняним пробудженням та осіннім завмиранням природи.

Календарно-обрядові пісні – це ліричні твори, якими супроводжуються обряди та ритуали, пов’язані з циклічністю природи, зі зміною пір року.

Катарсис (грец. katharsis – очищення) – у давньогрецькій філософії – сутність естетичного переживання, зумовлена звільнення душі від тіла, від пристрастей та насолод. Термін запровадив Аристотель у „Поетиці” для визначення трагедії, в якій відбувається очищення емоцій через співпереживання і співчуття (коли реципієнт страждає разом із літературними персонажами).

Кирило-Мефодієвське братство – таємна політична антимонархічна організація, виникла у Києві в середовищі національно свідомої української інтелігенції у грудні 1845- січні 1846 р., проіснувала до березня 1847 р. До товариства входили П.Куліш, Т.Шевченко, О.Маркович, О.Навроцький, І.Посада, О.Тулуб.

Кінострічка бачень – те ж, що кіномонтаж. З’єднування за принципом окремих зображень, уявлень тощо.

Кларнетизм – термін, запропонований Ю.Лавриненком та В.Баркою для позначення стильової якості синтетичної лірики раннього П.Тичини, походить від назви його збірки «Сонячні кларнети» (Ю.Лавріненко), перейняту енергійними світло ритмами, сконцентровану у стрижневій філософській «ідеї всеєдності», витворюючи поетичний всесвіт достеменної «гармонії сфер» на рівні космологічних концепцій та втаємничення в істину Вічно Сутнього, органічної єдності «мікрокосмосу» та «макрокосмосу», суголосному ментальному кордоцентризму та антеїзму.

Класицизм (лат. classicus – зразковий) – напрям у європейській літературі та мистецтві; уперше заявив про себе в італійській культурі XVI ст., а найбільшого розквіту досяг у Франції у XVII ст. Для К. характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася гідною наслідування. Теоретичним підґрунтям К. була антична поетика і, в першу чергу, «Поетика» Арістотеля. Визначальні риси К.: 1) раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів); 2) наслідування зразків античного мистецтва; 3) нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії – це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця); 4) обов’язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов’язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо); 5) мова творів класицизму ясна, чиста, афористична; 6) аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої суспільної верстви; 7) встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма).

Класицизм веймарський – напрям у німецькій класичній літературі просвітницької спрямованості 80-90-х XVIII ст. Представлений творчістю Й.-В.Гете, Ф.Шиллера, теоретичними працями Й.Вінкельмана, В.Гумбольдта. К. в., що прийшов на зміну періоду «Бурі і натиску», руссоїстсько-му культу чуттєвості, орієнтувався на антику як ідеал духовної та фізичної досконалості.

Козацькі пісні – ліричні твори з козацької доби в історії України, в яких оспівано героїчну боротьбу проти іноземних поневолювачів, життя і побут козацьких родин.

Колискові пісні – жанр народної родинної лірики, специфічний зміст і форма якої функціонально зумовлені присиплянням дитини в колисці.

Колізія – зіткнення протилежностей (інтересів, переконань, мотивів, окремих осіб), джерело конфлікту та форма його реалізації у художньому творі.

Коломийки – жанр української пісенної лірики, яка генетично і ритмомелодійно пов’язана з однойменним народним танцем. За деякими версіями назва походить від міста Коломия – адміністративного та культурного центру Гуцульщини. Коломийки мають свою традиційну жанрову структуру: дворядкову ізометричну строфу, кожен рядок якої складається з 14 складів, має малу цезуру після 4 та велику після 8 складів і закінчується парокситонною римою. Така традиційна віршова структура називається коломийковим віршем.

Колядки – жанр величальних календарно-обрядових пісень, які в дохристиянську епоху були пов’язані із зимовим святковим циклом, а з утвердженням християнства – з різдвяним.

Комедія – драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири викриваються негативні суспільні та побутові явища, виявляється смішне в навколишній дійсності чи людині (наприклад, «За двома зайцями» М.Старицького).

Компетентність комунікативна читацька – здатність читача до діалогу з автором твору, вміння передбачити подальший розвиток подій, висувати гіпотези, оцінювати прочитане в широкому літературному та загальнокультурному контексті.

Композиція – побудова твору, доцільне поєднання всіх його компонентів у художньо-естетичну цілісність, зумовлену логікою зображеного, представленого читачеві світу, світоглядною позицією, естетичним ідеалом, задумом письменника, каноном, нормами обраного жанру, орієнтацією на адресата. Композиція виражає взаємини, взаємоз’язок, взаємодію персонажів, сцен, епізодів зображених подій, розділів твору; способів зображення і компонування художнього світу (розповідь, оповідь, опис, портрет, пейзаж, інтер’єр, монолог, діалог, полілог, репліка, ремарка) і кутів зору суб’єктів художнього твору (автора, розповідача, оповідача, персонажів). Найпоширеніші види: лінійна – події зображаються в хронологічній послідовності; ретроспективна – події, що відбулися раніше, зображаються пізніше; паралельна – дві події, що відбулися одночасно, зображаються як послідовні; монтаж – кілька подій, що відбуваються одночасно, зображаються по черзі.

Контекст (лат. contextus – тісний зв'язок, сплетення) – 1) лінгвістичне оточення певної мовної одиниці, умови й особливості вживання її в мовленні; 2) відрізок, частина тексту писемної чи усної мови з закінченою думкою, який дає змогу точно встановити значення окремого слова чи виразу, що входить до його складу. У художньому творі естетичне навантаження кожного елемента тексту визначає близький К. (фрази, епізоду, ситуації) і ширший К. (твору, творчості письменника). Тому кожну цитату з твору треба брати в К., тобто зважати на вислови, які передують цитаті, йдуть після неї, а також на те, якому персонажеві (оповідачеві) вони належать, в якій ситуації сказані, беручи до уваги К. метафоричний, в якому прояснюється, конкретизується полісемія.

Конфлікт – зіткнення протилежних інтересів і поглядів, напруження і крайнє загострення суперечностей, що призводить до активних дій, ускладнень, боротьби, супроводжуваних складними колізіями. Залежно від сфери життєдіяльності людей конфлікти поділяють на виробничі, громадські, політичні, побутові.

Кубізм (франц. cubisme, від лат. Cub – куб) – авангардистська течія у західноєвропейському (французькому) малярстві; її представники (П.Пікассо, Ж.Брак та інші у пошуках «четвертого виміру» та розмивання берегів живопису намагалися у своїх композиційних конструкціях розкласти оманливий видимий світ на геометричні складники. Цей творчий процес супроводжувався опрощенням колористики та форми.

Куртуазна література – (фр. courtois – ввічливий, чемний) – світська, лицарська література європейського Середньовіччя з мотивами культу дами (в ліриці) або пригод лицарів (епічні твори), почасти з елементами фантастичності.
Л

Легенда (лат. те, що слід читати) – жанр усної народної творчості та художньої літератури. Це оповитий казковістю і фантастикою переказ про якусь визначну подію чи улюблену народом особистість.

Лейтмотив – конкретний образ, часто повторювана деталь, головна тема чи ідея, визначальна інтонація, що пронизує твір або всю творчість письменника, ненастанно згадувана художня деталь, ключова для розкриття задуму митця.

Лицарський роман (фр. romanz) – оповідний жанр європейської середньовічної літератури, переважно віршований. Лицарський роман в цілому знаменує початок усвідомленої художньої вигадки та індивідуальної творчості. Він становить вершину середньовічної оповідної літератури.

Лірика – 1. один із трьох родів художньої літератури, в якому навколишня дійсність зображується шляхом передачі почуттів, настроїв, переживань, емоцій ліричного героя чи автора. У ліриці першорядне значення надається виражальним засобам, які формують особливу інтимну атмосферу з витонченим емоційним станом, тобто ліризм; 2. Певний віршовий твір або сукупність творів.

Ліричний герой – образ, що виникає в уяві читача під враженням висловлених у творі почуттів, переживань, роздумів. Ліричний герой не обов’язково тотожний авторові.

Літературна казка – це твір індивідуального авторства. Літературна казка буває двох типів: казка для дорослого читача і для дітей. Літературна казка для дітей (прозова і віршована) – поширений жанр в українській літературі. Теми, сюжети, образи-персонажі літературної казки виростають переважно із казки народної і не раз є її звичайною переробкою (наприклад, «Ріпка» І.Франка).

Літературний процес – безперервний, надзвичайно складний, іноді суперечливий, іноді регресивний розвиток літератури, який визначається всією сукупністю явищ і фактів, спричинених як єдиними нормами загальнолітературного світового розвитку, так і його національними особливостями.

Літопис – історична проза, в якій розповіді про історичні події розташовані у хронологічному порядку.

Логічна перспектива – розподіл наголосів різного ступеня та різної якості по всій перспективі фрази, тобто створення низки наголошених моментів, що відрізняються один від одного силою та випуклістю. Своєрідне вираження думки через співвідношення пауз, наголосів і логічної мелодії.

Логічний наголос – виділення підсиленням голосу слова, на яке припадає основне смислове навантаження висловлювання.
М

Магічний реалізм – реалізм, в якому органічно поєднуються елементи реального та фантастичного, побутового та міфологічного, дійсного та уявного, таємничого.

Магія – система обрядів, пов’язаних з віруваннями у здатність надзвичайним чином впливати на людей, тварин, сили природи, а також на божества та духовний світ з користю для світу живих.

Максима (лат. maxima (regula) – вищий принцип) – різновид афоризму, моралістична за змістом сентенція. М. виражається у вигляді констатування факту або в повчальній формі; сягнула свого розквіту у французькій літературі XVIII ст. (Б.Паскаль «Перемагай зло добром»).

Маньєризм (італ. manierismo, букв. – примхливість, химерність) – стиль європейського мистецтва XVI-XVII ст., якому притаманні гострі зображально-виражальні дисонанси, ускладненість композицій, деформація пропорцій тощо, породжені кризою Відродження з його тяжінням до універсальності, досконалої завершеності світоглядних систем та художніх форм, перебільшеного антропоцентризму та раціоналізму. Натомість завдяки потужним віянням Реформації поширювалась ідея фатуму, панування ірраціональних стихій, зумовлюючи настрої скептицизму, несталості, розпорошення, покинутості в холодному, байдужому космосі.

Масова література – широко тиражована розважальна або дидактична белетристика, адаптована для розуміння пересічним читачем, переважно позбавлена естетичної цінності. До неї належать жанри коміксу, трилера, дайджесту, твори бульварної, лубочної сублітератури, кітчу, а також «готичний роман», «чорний роман», еротичні романи, мелодрами, романи жахів та ін., у яких зображуються кримінально-детективні події, сексуально-порнографічні сцени.

Медитація – вірш філософського змісту, в якому автор передає свої глибокі роздуми про деякі важливі проблеми, інколи глобального значення (життя і смерть, дружба і кохання, людина і природа).

Медієвістика (фр. medievale – середньовічний) – розділ науки, який вивчає події минулої дійсності, що відбувалися у середні віки, а також побут, культуру, мистецтво середньовіччя.

Мемуари – жанр, близький до історичної прози, наукової біографії, документальних історичних нарисів, нотатки про події минулого, свідком чи учасником яких був автор.

«Метафізична лірика», або «Метафізична школа» – стильова течія англійських поетів-маньєристів XVII ст. (Дж.Донн, Дж. та Е.Герберти, Г.Кінг, Дж.Клівленд та ін.), названа так прихильниками раціоналістичних нормативів класицизму, противниками творчої свободи, які в поняття «метафізика» (грец. «Meta ta physika» – по фізиці, після фізики) вкладали свій упереджений, неадекватний зміст (Дж.Драйден, С.Джонсон): «пишномовний», «химерний», «нісенітний», дарма що представники «М. л.» опиралися на досвід пізнього В.Шекспіра, Дж.Чампена, С.Тьорнера та ін. «лизаветинців», розширили можливості англійської лірики. Вони, на відміну від «поетів-кавалерів», власне, епігонів Ренесансу, прагнули єднання віршованого слова з довкіллям через людське переживання, рівновелике світопізнанню.

Метод навчання – спосіб організації і проведення пізнавальної діяльності учнів та студентів.

Мімезис (грец. mimesis – наслідування) – наслідування дійсності, ідеї або творчості митця. Термін античної естетики та філософії на позначення творчого процесу, відображення позачасових образів у реальному світі. Його вживали і в розумінні зображення різних предметів і явищ, дійсності загалом, відмінних від копіювання, коли метою художнього трактування світу була потреба висвітлити його сутність, приховану за зовнішнім виглядом.

Містерія – середньовічна драма ХІV-ХVІ ст. на біблійний сюжет, яку розігрували у святковий день (Різдво, Великдень).

Міф (грец. mythos – слово, переказ) – розповідь про богів, духів, героїв, надприродні сили та ін., які брали участь у створення світу – міф витвір первісного уявлення на основі вірування становить філософсько-естетичний комплекс давньої епохи. У давні часи міф створював уявлення про світ, впливаючи на процес пізнання, був основою для інтерпретації природних і суспільних явищ, ритуальних обрядів.

Міфічне мислення – це особливий вид світовідчуття, специфічне чуттєве уявлення про явища природи і життя. Воно полягає у творенні в уяві іншої реальності, ілюзорної дійсності, що будується на основі правірувань.

Міфологізм (грец. – mythos – слово, переказ) – спосіб поетичної реалізації міфу у творах оригінальної літератури, де один і той же міфологічний мотив, опрацьований упродовж багатьох віків, набуває у кожному епосі нових значень, служить способом втілення нової проблематики і може з часом повністю втратити архаїчний елемент, або ж здобути його нове, символічне вираження.

Міфологічна критика – це напрям, що утвердився в англо-американському літературознавстві ХХ ст., який передбачає вивчення впливу національно міфологічно-ритуального мислення на художню творчість письменників. Витоки міфологічної критики – міфологічна школа романтизму. На основі концепції Фрідріха Шеллінга і гейдельберзького гуртка романтиків (Ахім фон Арнім, Клеменс Брентано), братів Вільгельма і Якоба Гріммів, була розроблена теорія про походження літературної творчості з давніх міфів.

Міфологія – це наука про міфи та міфологічну свідомість стародавніх і сучасних народів. Традиційно вважається, що міфи є фантастичними уявленнями наївних вірувань.

Моделювання навчального заняття – створення системи ситуацій навчально-пізнавальної діяльності в ході навчального заняття, а також дій вчителя чи викладача на підготовчому проектно-конструкторському етапі відповідно до заданих цілей, що забезпечує високу стабільність літературних знань, читацьких та комунікативно-мовленнєвих умінь і навичок, професійний рівень словесника.

Модернізм – загальна назва літературно-мистецьких напрямів та шкіл XX ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Основна ідея модернізму – позбутися існуючих у мистецтві канонів, синтезувати в мистецтві досягнення науки, філософії, психології. Тому це не тільки художнє, а багатогранне філософсько-естетичне явище західноєвропейської культури. Модерністи відкидають Аристотелівський принцип мімезису – наслідування природи, який усталився в мистецтві від часів Ренесансу до кін. ХІХ ст. Завданням мистецтва стає не відтворення дійсності, а самовираження митця, творення нової художньої реальності, експресивність, міфотворчість. Модернізм ідеалістичний за своєю суттю, черпає ідеї із Середньовіччя, відкидаючи ренесансну гуманістичну концепцію особистості, загострює увагу на абсурдності людського буття, ворожого до людини світі, фрагментації людської свідомості.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал