European credit transfer system ects інформаційний пакет галузь знань: 01 Освіта Спеціальність: 014 Середня освіта Спеціалізація: Українська мова І література



Сторінка4/7
Дата конвертації23.12.2016
Розмір1.43 Mb.
1   2   3   4   5   6   7
Тематичні дієслова – це дієслова, що мали в кінці основи тематичний суфікс, за допомогою якого давні закінчення приєднувалися до основи.

Тембр (фр. timbre – дзвіночок) – своєрідне поєднання основного тону, обертонів та додаткових тонів.

Типологічна класифікація мов – класифікація, яка ґрунтується на виявленні подібності й відмінності будови мов незалежно від їх генетичної спорідненості.

Транскрипція – (лат. transcription – переписування, від transcribo – переписую) – особлива система письма, яку застосовують для точного відтворення звукового складу слів і текстів певної літературної мови чи діалектів.

Троп – переносне вживання слів, при якому відбувається нарощення змісту і конотації. Тропи – це словесні образні засоби, словесні фігури: метафори, епітети, порівняння, метонімія, синекдоха, літота, гіпербола, перифраза, персоніфікація, алегорія, іронія.

Урок української мови – є основною формою навчально-виховного процесу, що забезпечує міцне й усвідомлене засвоєння мовного навчального матеріалу, формування відповідних умінь і навичок.
Ф

Фахова мова – сукупність усіх мовних засобів, якими послуговуються у професійно обмеженій сфері комунікації з метою забезпечення порозуміння між людьми, які працюють у цій сфері.

Фігура стилістична – звороти і синтаксичні побудови, які, на відміну від тропів, не додають нового змісту, а посилюють естетичний вплив мови. До фігур належать: анафора, епіфора, асиндетон, полісиндетон, градація, еліпс, умовчання, риторичне запитання, паралелізм.

Фонема – найменша (неподільна) структурно-семантична звукова одиниця, що здатна виконувати деякі функції у мовленні.

Фонетика – 1) розділ мовознавства, що вивчає звуковий склад мови; 2) артикуляційні та акустичні властивості звуків певної мови.

Фонологія (гр. phone – звук, голос і logos – слово, вчення) – розділ мовознавства, що вивчає звуки мови як засіб творення, розпізнавання і розрізнювання морфем, слів і їх форм, тобто функціонувальні властивості фонем.

Формант – це сукупність формальних ознак, за якими похідне слово відрізняється від свого твірного в рамках словотвірної пари.

Фраза ( гр. phrasis – спосіб вираження, зворот) – основна одиниця мовлення, фонетично-синтаксична єдність, що має синтаксичну структуру, смислову закінченість, інтонаційну оформленість і відокремлюється від таких самих одиниць паузами.

Фразеологізм – лексично неподільне у своєму складі, цілісне за значенням сполучення слів, що відтворюються в мові.

Ч

Частини мови – класи слів, об’єднані за такими ознаками: 1) семантичними – наявністю спільного лексичного значення чи його відсутністю; 2) морфологічними – однаковими граматичними категоріями, формами зміни слів; 3) синтаксичними – спільною функцією слів у реченні й синтаксичною сполучуваністю з іншими словами у словосполученні й реченні.
Глосарій термінології з літературознавчих дисциплін

А

Aнaлiз художнього твору – емоцiйно-логiчнa оперaцiя, що передбaчaє певну послiдовнiсть розумових дiй, спрямовaних нa визнaчення обрaзних елементiв тексту, усвiдомлення їх змiсту, форми тa емоцiйно-смислової ролi в текстi, встaновлення емоцiйно-логiчних зв’язкiв мiж ними й осягнення всього твору як художнього явищa.

Абетковий вірш – поетична форма, в основу якої покладена послідовність літер в абетці. Поширений у літературі для дітей, він опирається на фольклорні джерела, виконує пізнавальну та виховну функції.

Абсурд (лат. absurdus безглуздий) нісенітниця, безглуздя. Термін у цьому значенні вживається істориками літератури і критиками, які аналізують поведінку персонажів художніх творів з позицій правдоподібності (культурно-історична школа, реальна критика). Термінологічного статусу абсурд набуває у словосполученнях «література абсурду», «театр абсурду», які використовуються для умовної назви художніх творів (романів, п’єс), що змальовують життя у вигляді начебто хаотичного нагромадження випадковостей, безглуздих, на перший погляд, ситуацій (творчість Е.Іонеско, С.Беккета, окремі твори Ж.П.Сартра, А.Камю). Підкреслений алогізм, ірраціоналізм у вчинках персонажів, мозаїчна композиція творів, гротеск і буфонада у засобах їх творення — характерні прикмети такого мистецтва.

Аванґардизм (франц. avant-garde букв. передова охорона) – антитрадиційний напрям у мистецтві, який частково зароджувався у межах модернізму, але протиставив себе до нього пов’язаний із цілковитим руйнування усіх канонів, звичних художніх форм і літературних норм. Теоретиками стали Г.Аполлінер, Т.Марінетті, Т.Тцара, М.Дюшан. В авангардизмі відбувається повний розрив мистецтва і дійсності – мистецтво фіксує хворобливі явища буття у гіпертрофовано абсурдній формі, обстоюється культ хаосу, повної деструкції, деестетизації мистецтва, концепції гри, скандалу, епатажу.

Автентичність – оригінальність, вірогідність тексту на підставі безпосередніх даних.

Автор – творець або упорядник розповідного тексту. Його не потрібно змішувати з наратором. Усвідомлення самобутнього авторства як категорії, відповідної творчій, неординарній особистості, виникло у зрілий період еволюції мистецтва, на стадії переходу від фольклорно-колективного чину до індивідуального.

Автор творець або упорядник розповідного тексту. Його не потрібно змішувати з наратором.

Агіографія (житіє) – літературний жанр, призначений для розповіді про святого; житіє святого.

Акростих або акровірш (від гр. akros – крайній і stichos – віршовий рядок) – поетичний твір, у якому початкові літери кожного рядка, прочитувані зверху вниз, складають слово чи навіть якийсь вираз. Найчастіше – це ім’я особи, якій дану поезію присвячено, або ж зазначення авторства чи відповідь на загадку, на запитання, поставлене у творі, просто афоризм тощо.

Актуалізація опорних знань – відновлення набутих знань з метою їх повнішого узагальнення та подальшого використання для засвоєння нових, із ними пов’язаних, знань та вмінь.

Алегорія – спосіб двопланового художнього зображення, що ґрунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під конкретними художніми образами з відповідними асоціаціями; образне інакомовлення, яскраве втілення в конкретному образі абстрактного поняття чи думки.

Алкеєва строфа – одна з античних строф, власне чотирирядкова строфа, що складається з різнометричних (логаедичних) стоп; серед них розрізняється „алкеїв одинадцятискладник”, що містить ямбічні рядки з анапестом у четвертій стопі, «алкеїв дев’ятискладник» ямбічного вигляду та «алкеїв десяти складник», в якому наявні два дактилі та два хореї (–UU – UU – U – –). А.с. запроваджена еллінським поетом Алкеєм (VII-VI ст. до н.е.), набула викінченого, строгішого вигляду у доробку римського поета Горація (65-8 pp. до н.е.), тому пойменована ще і «гораціанською строфою».

Альманах – літературний збірник, упорядкований за певною тематикою або жанром. Був поширений у давні часи.

Амбівалентність почуттів – суперечливе переживання одного і того ж прояву дійсності, викликане емоційною нестабільністю.

Анакреонтична поезія – жанр лірики, в якому панує життєрадісне, світле світосприйняття, перейняте мотивами земного щастя, гедонізму, любові. Названа на честь засновника жанру, давньогрецького поета Анакреонта.

Аналепсис – анахронія, що заходить назад, у минуле стосовно «теперішнього моменту».

Аналіз уроку – виділення змістових і формальних компонентів уроку, розгляд кожного з них і відношень між ними відповідно до визначеної дидактичної мети.

Аналіз художнього твору – емоційно-логічна операція, що передбачає певну послідовність розумових дій, спрямованих на визначення образних елементів тексту, усвідомлення їх змісту, форми та емоційно-смислової ролі в тексті, встановлення емоційно-логічних зв’язків між ними й осягнення всього твору як художнього явища.

Анахронія – неузгодженість між порядком подій, в якому вони відбуваються і порядком їх викладу в розповіді.

Антироман – жанровий різновид французького модерного роману другої половини 40-70-х XX ст. Його представники (Наталі Саррот, А-Роб-Грійє, М.Бютор, К.Симон та ін.) опиралися на філософсько-естетичну систему екзистенціалізму і відтворювали розірвану свідомість особи, стан її відчуттів та вражень. В А. немає «відображеної дійсності», конфлікту, сюжетних колізій, зав’язки чи розв’язки, немає героя, його вмотивованих вчинків, емоцій. Термін вперше запровадив Ж.-П.Сартр у передмові до роману Наталі Саррот «Портрет невідомого» (1947).

Антиутопія – зображення у художній літературі небезпечних наслідків, пов’язаних з експериментуванням над людством задля його „поліпшення”, певних, часто принадних соціальних ідеалів. А. може трактуватись і як заперечення утопічних прожектів, якими захоплювалися Т.Мор, Ф.Бекон, Т.Кампанелла та ін.

Антична драма – давньогрецька драма. Розвинулася з ритуального дійства (драма – слово грецьке і означає дійство) на честь бога Діоніса. Воно зазвичай супроводжувалося хороводами, танцем і піснями (дифірамбами). Змістом цих пісень було оповідь про пригоди Діоніса. Виконавці їх танцями і мімікою відтворювали це сказання. Потім із середовища хору виділився провідний, якому відповідав хор. Роль його часто виконувалася існували вже тоді професіоналами-акторами (танцюристи, різні потішні майстра і т.п., вони звеселяли зазвичай натовп на збіговиськах).

Антична література (від лат. antiquus – стародавній) – література стародавніх греків і римлян, яка розвивалася в басейні Середземного моря (на Балканському та Апеннінському півостровах та на прилеглих островах і узбережжях). Її письмові пам'ятки, створені на діалектах грецької мови і латинською мовою, належать до 1 тисячоліття до н.е. і початку 1 тисячоліття н.е. Антична література складається з двох національних літератур: давньогрецької та давньоримської.

Апокриф – оповідання легендарного характеру про осіб і події з біблійної історії, які не входять у канонічний текст Святого Письма.

Артикуляція – дія мовного апарату, внаслідок якої утворюються членороздільні звуки; виразність мови.

Архетип – прообраз, первісний образ, ідея, давній взірець колективної підсвідомості, який існує у пам’яті поколінь і може розгортатись в усній та писемній формі у вигляді символів.

Аспекти навчання – сторони і напрями педагогічного процесу, які визначають його характер та ефективність.

Афоризм (грец. aphorismos – визначення) – короткий влучний оригінальний вислів; узагальнена, глибока думка, виражена в лаконічній формі, подеколи несподівано парадоксальній («Поспішай повільно», Октавіан Август). А. завжди містить у собі більше значення, ніж мовлено, він ніколи не аргументує, але впливає на свідомість виразною неординарністю судження. Тому часто А. називають крилатими словами. Літературний А. як самостійний жанр виник з народних прислів’їв та приказок, але різниться від них фіксованим авторством.
Б

Бароко (італ. barocco – дивний, вигадливий; порт, perola barroca – перлина неправильної форми) – один з напрямків у мистецтві та літературі XVII ст. Б. породжене глибокою історичною, світоглядною, соціокультурною, морально-психологічною кризою в період переходу від Відродження до Нового часу. Б. виростає на тлі гострого внутрішнього переживання зовнішніх катаклізмів, переосмислення колишньої картини світу, переоцінки людських можливостей, звичних ідей і цінностей. Світ та життя людини Б. знаходяться у постійній боротьбі один з одним, постійно змінюються, обертаються ілюзією. Реальність, що оточує людину Б., виявляється сном, межу якого важко вловити. Б. намагається відобразити складність реальної дійсності.
В

Ваганти (лат. clerici vagantes – мандрівні клерики) – «мандрівні люди» у середньовічні часи, XI–XIV століття, у Західній Європі, що складали вірші, виконували пісні та декламували прозу на площах міст та на різних зібраннях.

Валуєвський циркуляр – таємне розпорядження російського уряду від 20 липня 1863 р. про заборону друкування книг українською мовою. Автором був міністр внутрішніх справ Російської імперії П.Валуєв, відомий своїми антиукраїнськими поглядами.

Відродження, або Ренесанс (фр. Renaissance – «Відродження») – культурно-філософський рух кінця Середньовіччя – початку Нового часу, що ґрунтувався на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадщину античності.

Візуальне мислення – здатність творчо вирішувати проблемні літературно-мистецькі завдання шляхом художньо-образного моделювання.

Вірування – це релігійні уявлення людей, які сприймаються без логічного пояснення, на віру і становлять основу релігійного світогляду, обрядів та ритуалів.

Втрачене покоління (англ. lost generation) –термін Гертруди Стайн, який використав Е.Хемінґвей епіграфом до роману «Фієста. І сходить сонце»: «Всі ви – втрачене покоління». Ним називали творчість письменників, які побували на війні і після війни не могли повернутися до звичного мирного життя. Основні риси: скепсис стосовно традиційних моральних цінностей, ностальгія і пошуки нового ідеалу, жорстокість і хаос світу, трагічне невміння/нездатність „віднайти себе”.
Г

Гекзаметр (грец. hexametros – шестимірник) – метричний (квантитативний) вірш шестистопного дактиля, де в кожній стопі, окрім п’ятої, два коротких склади можуть замінюватися одним довгим, витворюючи спондей. Остання стопа завжди двоскладова – хорей. Як правило, гекзаметр має одну цезуру (після третього складу третьої стопи, а давньогрецький – і після другого складу третьої стопи) або дві (піля другого складу другої та четвертої стоп), вона розмежовує вірш на два піввірші: перший – з низхідною ритмічною інтонацією, другий – із висхідною.

Георгіки (грец. – „господарювання на землі”) – в широкому сенсі – пісні та поетичні твори про сільське господарство, мають практичне значення. У вузькому сенсі – знаменита дидактична поема Вергілія в чотирьох книгах, в якій мова йде про землеробство, плодівництво, виноградарство, скотарство та бджільництво.

Герменевтика (гр. hermeneutikos – тлумачення, інтерпретація) – теорія інтерпретації і наука про розуміння смислу. Напрям у сучасному літературознавстві, який обґрунтовує основні принципи інтерпретації і розуміння літературного тексту, на яких базується новітня теорія літератури. Водночас це – найдревніша теорія інтерпретації. Етимологію терміна співвідносять з іменем грецького бога Гермеса (покровитель торгівлі і мистецтва), який у грецькій міфології передавав людям послання олімпійських богів та інтерпретував їхнє значення.

Героїчний народний епос – збірна назва фольклорних творів різних жанрів (колядки, думи, історичні (козацькі, гайдамацькі, опришківські, стрілецькі, повстанські та ін.) пісні, казки, легенди, перекази), в яких відображена воля, завзяття народу у боротьбі з ворогом, злом, кривдою, соціальним і національно-релігійним гнітом, прославляються розум, сила, мужність воїнів, богатирів, народних месників. У вужчому розумінні вислову український Г.н.е. – це думи та історичні пісні, тобто віршована різновидність героїчного епосу. Г.н.е. кожного народу формувався тисячоліттями і в різних народів має свої більш чи менш архаїчні форми: у вавилоно-ассирійців – поема про Гільгамеша, у тюрко-монгольських народів Сибіру, Тібету, Центральної Азії – богатирські поеми «Олонхо», «Алпамиш», «Манас», «Дангар», «Гесер», у Стародавній Греції – «Іліада», «Одіссея», у грузинів – «Аміран», вірменів – «Давид Сасунський», у карело-фінів, давньоскандінавських народів – «Калевала», саги, англосаксів – поема «Беовульф», балади про Робін Гуда, у південнослов’янських народів – героїчні юнацькі пісні, у німців – «Пісня про Нібелунгів», у французів – «Пісня про Роланда».

Гімн (грец. hymnos – похвальна пісня) – урочистий музичний твір, в античності релігійного характеру. Як жанрова форма поезії еволюціонував із культових пісень, завершуваних молитвою до культового божества. В Елладі вживався на честь Аполлона (пеан), Діоніса (дифірамб) та ін.

Гомерівський епітет – поетичне означення, притаманне гомерівському епосу, зафіксоване складними словами, що характеризують певного персонажа чи зображуване явище: срібнолукий Аполлон, хитророзумний Одіссей, світлоока богиня.

Гомодієгетичний наратор – наратор, що є частиною дієгезису, який він представляє, наратор, який є персонажем у ситуаціях і подіях.

Гонгоризм (ісп. gongorismo – від прізвища іспанського поета Л. де Гонгори-і-Арготе, 1561—1627) – поетична школа в іспанській поезії XVI—XVII ст., що розвивалася в річищі бароко. Г. тяжів до метафоризації вишуканого поетичного мовлення, своєрідних перифраз, абсолютизації «аристократичного духу». У XX ст. Г. відродився у ліриці Ф.-Г.Лорки, Р.Альберті, М.Ернандеса та ін.

Гра навчальнаметод навчання, в основі якого є відтворення досвіду певної діяльності.

Граматика розповіді – послідовність формул, які взаємопов’язані впорядкованою сукупністю правил і відповідають за структуру єдності розповідей.

«Група 47» – об’єднання західнонімецьких письменників, створене за ініціативою Г.-В.Ріхтера 1947. До складу входили Г.Белль, Г.Грасс, П.Шаллюк, М.Вальзер, І.Айхінгер та ін. Вони не дотримувались єдиної ідейно-естетичної позиції, сприяли посиленню в західнонімецькій літературі гуманістичних та соціально-критичних тенденцій. 1972 саморозпустилася.

Гуманізм – визнання людини найвищою цінністю у світі, повага до гідності та розуму людини; течія культурі епохи Відродження, право на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей.

Д

Дедуктивний метод вивчення художнього твору – спосіб пізнання, для якого характерним є синтетично-аналітичний процес: визначення ідейно-тематичної основи та його проблематики й подальший розгляд твору з метою знаходження часткових фактів та висновків, які приводять до повнішого й переконливого тлумачення прочитаного загалом.

«Дзвінок» – перший ілюстрований художньо-педагогічний журнал для дітей та молоді, видавався у Львові в 1890–1914 рр. Журнал мав підзаголовок «Письмо ілюстроване для дітей і молодіжі». Виходив двічі на місяць. Протягом чверті століття єдиний в Україні дитячий часопис.



Дидактична мета – заданий результат навчально-виховного впливу на учнів (студентів).

Дикція – чітка правильна вимова кожного мовного звука, артикуляція голосних і приголосних.

Дистанція – разом з перспективою один із головних чинників, що керують наративної інформацією.

Дифірамб (грец. dithyrambos – урочиста різновид давньогрецької лірики, близький до оди чи гімну. Використовувався спочатку на святі збирання винограду, хорова пісня на честь богів, передусім Вакха, властивий поезії Піндара. У новоєвропейській літературі – вірш, позначений надмірним звеличенням певної особи або події.

Дієгезис – вигаданий світ, у якому відбуваються розказані ситуації та події.

Дослідницьке навчання – самостійне засвоєння основних понять і провідних ідей замість традиційного одержання їх у вигляді готових знань.

Драма – 1. один з основних родів художньої літератури, що зображує дійсність безпосередньо через висловлювання та дії самих персонажів, здебільшого призначений для сценічного втілення; 2. один із жанрів драматичного роду, поряд з комедією, трагедією, це п’єса соціального чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі.

Драма абсурду – сукупність явищ авангардистської драматургії в європейському театрі XX ст., узмістовлених філософією екзистенціалізму, в якій проблема абсурду буття – одна із центральних. Д.а. виникла після паризьких прем’єр п’єс Е.Іонеско «Голомоза співачка» (1950) та С.Беккета «Чекаючи на Годо» (1952).

Дума – ліро-епічний, віршований твір, особливий різновид фольклорних епічних пісень, в яких оспівується героїчне історичне минуле українського народу, переважно часів визвольної боротьби, очолюваної козацтвом, або його побут і моральні переконання. Генетично думи подібні до похоронних голосінь, історичних пісень та балад, від яких у процесі суспільного розвитку виокремлюються в самостійний жанр. В широкий обіг термін «дума» ввів на початку ХІХ століття М.Максимович, проте перше посилання на цей термін, як і коротка характеристика означуваного ним типу творів, датується ще ХVІ століттям.

Духовний вірш – релігійна лірика, яку створювали церковні діячі, а також учні шкіл, мандрівні дяки, лірники, адаптуючи книжні псалми і канти до розуміння пересічного слухача.
Е

Езопова мова – замаскований спосіб думок з натяками, недомовками (інакомовлення, алюзії, іронії, алегорії) задля уникнення цензурних чи будь-яких інших заборон, переслідувань. Поняття «езопова мова» виникло в ХІХст. в Російській імперії, де була надзвичайно жорстока, прискіплива цензура.

Екзистенціалізм (лат. exisrentia – існування) – термін, запозичений літературознавством із філософії – течія у літературі ХХ ст., яка виникла після Першої світової війни, сформувалася в 30-40, а найбільшого розвитку досягла в 50-60 рр. ХХ ст. Джерела її містилися у працях данського мислителя ХІХ ст. С.К’єркегора, який вперше сформулював антитезу «екзистенції» та «системи» (Гегелівського панлогізму); надалі сформувалася у працях М.Гайдеґґера, А.Камю, К.Ясперса, Ж.-П.Сартра. У творах екзистенціалістів письменник виражає тільки себе, а не об’єктивну реальність; створена ним дійсність стоїть над часом та суспільством, бо розкриває таємницю буття взагалі.

Експресіонізм (лат. expressio – вираження) – літературно-мистецька стильова тенденція авангардизму, що оформилася в Німеччині на початку ХХ ст., передусім у малярському середовищі, протилежна до імпресіонізму, – замінює зображення вираженням. Естетика експресіонізму будується на навмисній деформації реальності світу, загостреній емоційній дисгармонії, порушенні пропорцій, створенню ефекту хаотичності. Основа – ірраціоналізм і загострена емоційність (вплив теорії афектів Фройда).

Експресія (лат. expressio – вислів, вираз) – особливий прийом увиразнення поетичного мовлення при активному застосуванні розмаїтих художніх засобів (тропів, стилістичних фігур, звукових повторів, звуконаслідувань і т.п.).

Екфразис (грец. ekphrasis – виклад, оспис) – у давньогрецькій традиції описове слово; розкриття засобами літератури ідейно-естетичного змісту творів малярства, скульптури, архітектури.

Елегійний дистих – антична строфа з двох різних віршів, найчастіше гекзаметра і пентаметра. У гекзаметрі мелодика висхідна, у пентаметрі – низхідна, так що в цілому дистих має завершену інтонаційну (як і логічну) будову. У гекзаметрі цезура рухома, в пентаметрі чітко фіксована і ділить вірш на дві рівні половини. В античній літературі використовувався переважно в елегіях (звідси назва – Е.д.), хоча зустрічається також в епіграмах, епітафіях, посланнях, дидактичному епосі («Наука кохання», «Героши» Овідія) та ін.

Елегія – один із жанрів лірики медитативного, меланхолійного, почасти журливого змісту (наприклад, «Думи мої…» Т.Шевченка).

Еліпсис – один з класичних наративних темпів, який виражається у тому, що розповіді є меншим від часу історії.

Емський указ – розпорядження про заборону друкувати в Російській імперії будь-які книжки українською мовою чи завозити їх з-за кордону, підписане 1876р. Олександром ІІ в німецькому місті Емсі, де він відпочивав.

Епіграма – короткий за обсягом, дотепний за спрямуванням, дошкульний за змістом твір.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал