«Етикет у навчальному закладі та на службі»



Скачати 157.03 Kb.
Дата конвертації17.03.2017
Розмір157.03 Kb.
Інформаційний матеріал та рекомендована література для виховних бесід на тему: «Етикет у навчальному закладі та на службі»

Молода людина, яка навчається у вузі, повинна виконувати всі правила внутрішнього розпорядку, що існують у цьому навчальному закладі.

Повага до традицій, ритуалів даного вузу, пошана до викладачів, товаришів по навчанню — непорушні основи поведінки кожного студента. Зневагу до такого правила не можна виправдати ніякими посиланнями на сучасність і зміну понять.

Студенти першими вітаються з викладачем, навіть якщо він молодий, бо за усіх часів в усіх народів учитель користується пошаною і повагою. Викладач-чоловік, звичайно, може й першим привітатися із студентами, це, як кажуть, його право, однак усі претензії з боку останніх на переважне право лише відповідати на вітання необгрунтовані і, зрозуміло, безпідставні.

Викладач звертається на «ви» до всіх студентів. Студентам не слід запізнюватися на заняття (цього вимагає елементарна ввічливість та повага до викладача й до інших студентів), вони не повинні приходити на лекції у неохайному вигляді.

Якщо ж трапилось спізнитися, не слід вдаватися до виправдовувань, а вибачитися перед викладачем і попросити дозволу бути присутнім на лекції, сісти на вільне місце. Якщо потрібні будуть пояснення, їх можна дати після лекції.

Ніколи під час занять не слід уголос виправляти лектора, навіть якщо він справді припускається неточності. Можна сказати йому про це на перерві, а на наступній лекції викладач виправить свою помилку.

Студентська молодь користується у суспільстві всіма правами самостійних, дорослих людей, а тому має виконувати всі обов’язки, які покладаються на дорослих. Буде добре, коли студент допоможе одягти пальто викладачеві-жінці або однокурсниці — і не тільки на вечорі, в театрі, а й у будні — в технікумі, швидко збере з підлоги сторінки з нотатками, ненавмисно розгублені викладачем, допоможе відчинити або зачинити кватирку під час занять, зітерти з дошки і т. ін.

Та найголовніше в етикеті студента — це дотримання таких загальних норм культури поведінки, як точність, дисциплінованість, акуратність, що мають виявлятися у зовнішньому вигляді та в основному виді його діяльності — навчанні. Це і відвідування занять, і виконання у строк практичних завдань, і підготовка повідомлень, рефератів, тобто виконання в цілому домашніх завдань; це й успішно, своєчасно складена сесія, написана курсова робота та ін.

Культура поведінки у навчальному закладі включає також культуру мови студентів, яка має відповідати основним правилам граматики й лексики. У стінах вузу неприпустимо у спілкуванні з викладачами й однокурсниками вживати брутальну лайку, жаргонізми, припускатися неповажного, зневажливого тону.

Етикет передбачає й увагу до зовнішнього вигляду студентів: це й санітарно-гігієнічні вимоги, й урахування специфіки вузу, а також необхідність завжди пам’ятати про мету перебування у вузі.

У кожному трудовому колективі можна виділити два аспекти відносин людей: по-перше, відносини між керівниками і підлеглими і, по-друге, між рівними за становищем (статусом). Зрозуміло, цим не вичерпується вся різноманітність відносин. Адже керівники й підлеглі — не якісь абстрактні, а конкретні особи: чоловіки і жінки, літні й молоді, досвідчені і ті, хто тільки починає свою трудову біографію. Однак специфічними і визначальними відносинами для трудового колективу залишаються все-таки ті два згадані вище аспекти.

З чого починається службовий етикет? Передусім із зовнішнього вигляду. На роботі недоречні так звані гостро-модний одяг, що кидається у вічі, яскрава косметика, надмір прикрас. Недбалість одягу, неакуратність, неохайність — неповага до оточення.

Не слід також забувати про те, що на роботі не обговорюють стиль одягу іншого. Не предмет для обговорення подробиці особистого життя колег. Керуватися можна простим чітким правилом: не говорити за спиною людини нічого такого, чого ви не могли б сказати їй в очі.

Спільна робота немислима без діалогу. Перше, що говоримо, прийшовши на роботу, це слова вітання, що необхідно незалежно від того, симпатизують люди один одному чи ні. Першим вітається той, хто входить. Вітатися за руку необов’язково. Співробітники відповідають, але ніхто не встає.

За правилами етикету жінка подає руку чоловікові першою, старший за віком — молодшому, вищестоящий за посадою — нижчестоящому. Той, хто заходить після інших, завжди вітається першим. Керівник може не чекати, поки з ним привітається підлеглий, і зробити це першим.

В установі нерідко вітаються й незнайомі між собою люди, зрозуміло, у цьому нічого, що порушує правила пристойності, немає.

До правил чемності належить і таке: знати ім’я та по батькові своїх найближчих співробітників, або ж ім’я, коли вони дуже молоді. Загальний стиль відносин у колективі визначає і стиль звертання до колег: це звертання або ж на прізвище (але тоді говорять, наприклад, «пане Костенко»), або ж на ім’я та по батькові, або на ім’я (але тільки зі згоди того, до кого звертаються). У суто службовій обстановці навіть давно знайомі люди можуть звертатись один до одного на «ви», але коли близькі співробітники між собою звертаються на «ти» — це також цілком природно.

Найістотніша вимога службового етикету — дисциплінованість. Дисципліна — це не тільки адміністративна, а й моральна вимога, оскільки вона виражає ступінь поваги до людей, до їх інтересів. Дисциплінованість — показник моральної надійності людини і підстава впевненості у ній оточуючих. Дисциплінованість — нормативна умова сумлінного ставлення до праці.

Діапазон прояву дисциплінованості в умовах службового етикету надзвичайно широкий: це і своєчасно закінчена робота, і виконання взятих зобов’язань, і своєчасний прихід на роботу, і чітке виконання всіх обов’язків і т. ін. Дисциплінованість — це й свідчення високої професійної культури, яка грунтується на любові до обраного фаху. Ця якість завжди притаманна великим особистостям, які з повагою ставляться до себе, оточуючих і своєї справи.

До правил етикету входить уміння користуватися службовим телефоном. Телефон — один із засобів зв’язку, який допомагає людям у розв’язанні безлічі виробничих і особистих питань. Невміння користуватися телефоном, зловживати ним в особистих цілях — це порушення виробничої дисципліни.

Культура телефонної розмови — особлива культура спілкування. Розмова має бути короткою, ввічливою і тільки по суті. Той, хто телефонує, не повинен ображатися, якщо його попросять зателефонувати в інший, зручний для обох час.

Телефон у сучасних умовах — необхідний і незамінний засіб зв’язку, та користуючись ним, не треба забувати, що за його допомогою можна як удосконалювати, так і руйнувати спілкування. По телефону можна образити і принизити людину, а можна звеселити, втішити та надихнути.

Правила ввічливості диктують будь-якій людині вміння вислуховувати людей, не обриваючи їх на півслові, не переключаючись на інші справи й інших людей. Коли у розмові все-таки доводиться відриватися, то просять пробачення, після вимушеної перерви пропонують продовжити бесіду, показуючи цим, що пам’ятають, про що йшлося і на чому зупинилася розмова. Якщо ж співрозмовник виявився надто балакучим, цілком допустимо попросити його бути точнішим та ближчим до суті справи. Вміння уважно слухати співрозмовника — дуже важлива умова будь-якого спілкування.

Мистецтво робити зауваження — тонке мистецтво, володіти ним зобов’язані не тільки керівники. Зауваження має бути справедливим, щоб людина зрозуміла, де вона діяла неправильно і як виправити помилку. Для цього можна знайти будь-яку форму, аж до незлобивого жарту й легкої іронії, але неприпустимо принижувати гідність того, до кого звернена критика. Уїдливість, грубість, наділення несхвальними епітетами ображають і саме тому досягають мети значно гірше, ніж зауваження, зроблене у коректній формі.

Брутальне слово — сильний подразник. На роботі людина повинна бути коректною незалежно від настрою, домашніх неприємних ситуацій. Не слід нав’язувати нікому своїх переживань, набридати товаришам по службі розмовами про свої повсякденні турботи, особисті переживання. Можливо, у них самих цього цілком достатньо, щоб вникати у ваші проблеми, хоча, звичайно, вони можуть уважно вислухати вас, іноді допомогти порадою. Не можна на роботі «зривати зло» на своїх колегах. Іноді це робиться несвідомо, але в тому й полягає вихованість, щоб не втрачати над собою контролю.

Правила етикету вимагають виявляти дружню увагу і турботу до особистих потреб колег і студентів; це і вшанування ювілярів, і відзначення знаменних дат, і присвоєння почесних звань і т. ін.

Моральність передбачає наявність у людини розвиненої здатності відчувати вдячність до людей, які її заслуговують. Чемність вимагає вміння виявляти це почуття. Давня мудрість говорить: «Вдячність — це скромність сильних, невдячність і марнослів’я — нікчемних». Протягом життя кожна людина одержує допомогу від інших людей у найрізноманітніших формах: їй допомагають навчатися, оволодівати професійними знаннями та навиками і т. ін.

Допомога може бути подана і в формі критики, викриття недоліків, навіть покарання. Невипадково у Омара Хайяма сказано: «Яд, мудрецом тебе предложенный, прими, из рук же дурака не принимай бальзама».

Уміння дякувати людям за їхній труд — важлива деталь організації відносин у колективі. Уміння бути вдячним своїм колегам та викладачам — риса справді культурної особистості. Чим значніша, талановитіша людина, тим доступніша вона у спілкуванні, тим далі вона від зарозумілості і пихатості. Повага до оточуючих — її природний стан. Він є постійним.

У службових відносинах взаємини старшого і молодшого, жінки й чоловіка відповідають основним правилам етикету.

Проте в той же час жінка на роботі не перестає бути жінкою, літній чоловік — літнім і т. ін. Тому вихований чоловік і на службі пропустить жінку вперед, притримає перед нею двері, не дозволить вживання за її присутності «гострих» виразів і брутальних слів. Та всі форми ввічливості не повинні заважати основному — ходу роботи. Чоловіку можна не відриватися від діла, щоб подати жінці пальто, коли вона виходить, але не можна не допомогти їй, коли вони разом опинилися у роздягальні, і т. ін.

Наради, збори — річ корисна, коли їх учасники не забирають в інших часу виступами не по суті. Ці заходи мають проводитися чітко, організовано, по-діловому. На зборах, де немає сторонніх, можна звернутися до колеги, назвавши на ім’я і на «ти» (зрозуміло, коли ви у дружніх стосунках), в усіх інших випадках звертатися необхідно на ім’я та по батькові або ж на прізвище, додавши прийняту у суспільстві чи у колективі форму звертання (наприклад, «пан», «пані» та ін.).

Під час зборів або нарад не слід потайки позіхати, жувати гумку або цукерки. Можна обмінятися кількома словами з колегами, що сидять поруч, але не вести тривалих дискусій.

На роботі обов’язкове дотримання субординації. Демократичний стиль керівництва її не скасовує.

Особливі етикетні відносини, що будуються на тих самих принципах і містять ті самі правила, про які вже йшлося, існують між керівником і підлеглими. У себе в кабінеті керівник не встає, якщо до його столу для розв’язання поточних справ підходить співробітниця. У разі тривалої розмови начальник пропонує співробітниці сісти.

У двері кабінету керівника, коли у нього немає секретарки, можна не стукати. Якщо керівник висловив бажання, щоб підлеглі заходили, постукавши, слід виконувати це правило.

Не можна, звичайно, скласти якийсь звід правил, виконання яких гарантувало б начальникові загальну повагу, бо її забезпечують багато складових, можна лише зазначити, що добрий керівник додержується таких вимог:



  • пам’ятає ім’я та по батькові своїх підлеглих, завжди вітається з усіма;

  • не зриває гнів на інших, особливо, якщо він знервований або у нього поганий настрій;

  • не підвищує голос під час розмови;

  • не нагадує багаторазово підлеглому про зроблені ним помилки і вміє визнавати свої;

  • уміє цінувати жарт і посміятися разом з усіма, але не з слабкостей підлеглих, уміє довіряти своїм співробітникам, дорожить їх часом і не відволікає від основних занять безперервними дріб’язковими дорученнями;

  • уміє в міру можливостей відгукнутися на прохання підлеглих особистого характеру, не намагаючись потім подати свою участь як неоціненну послугу;

  • ввічливо звертається до підлеглих з діловими дорученнями;

  • уміє бути досить толерантним до окремих недоліків своїх підлеглих і у повсякденній роботі враховує це.

Підлеглі мають поважати свого керівника — без цього неможлива нормальна робота. Та поважати — не означає підкреслювати свою любов до нього і принижуватися до підлабузництва.

Людина, що добре розбирається у питаннях за своїм фахом і ставить інтереси справи над симпатіями й антипатіями начальства до себе, ніколи не принизить своєї гідності підлесливим потуранням. З іншого боку, справжній керівник завжди відрізнить підлабузника від людини гідної.

Успіхи в роботі, високе становище нерідко паморочать голову людині, і вона перестає бачити, що успіхи — результат праці всього колективу, починає вважати себе «незамінною», зверхньо ставиться до оточуючих, звикає до похвал і лестощів.

У колективі мають існувати відносини доброзичливості і вимогливості, поваги і відповідальності, дисциплінованості і ввічливості, бо тільки такі норми культури поведінки сприятимуть ефективній роботі усього колективу, особистому успіхові й авторитетові керівника, професійному зростанню і розвиткові кожного члена колективу.

Засвоєння цих норм і правил етикету дозволить майбутньому спеціалісту легко влитись у трудовий колектив, правильно побудувати службові відносини, сприятиме швидкому оволодінню професійними навичками і допоможе стати справжнім фахівцем і культурною людиною.

Духовно розвинена, культурна людина завжди володіє і використовує на практиці правила етикету, які допомагають їй у спілкуванні з людьми, дотриманні службових відносин, сприяють швидкому оволодінню професійними навичками, кар’єрному росту і, насамперед, роблять життя простим, зручним та красивим.

Культура поведінки являє собою складову частину культури людини і виступає зовнішнім проявом духовного багатства особистості та її внутрішнього світу; це сукупність форм повсякденної поведінки людини, в яких знаходять зовнішнє відображення її моральної та естетичної якості.

Етикет — важлива складова частина культури поведінки, яка включає в себе сукупність правил поведінки, що стосуються зовнішнього прояву ставлення до людей (манери поведінки, форми звертання й вітань, одяг та ін.), він соціально зумовлений, носить конкретно історичний характер, має національний колорит. Сучасний етикет грунтується на моральних принципах гуманізму й колективізму, що сприяють взаємоспілкуванню, взаєморозумінню між людьми; він зумовлений високим рівнем міжнародного духовного життя та глибоким загальнолюдським змістом. У різних галузях життя існують специфічні риси етикету, так є службовий, учбовий етикет, етикет у транспорті, удома та ін.



Завдання для самостійного опрацювання та дискусій:

  1. З’ясуйте, що таке культура поведінки, а що таке етикет.

  2. Самостійно вивчіть головні етапи розвитку етикету.

  3. Проаналізуйте особливості українського етикету.

  4. Визначте загальні правила сучасного етикету.

  5. Як ви гадаєте, чи існують специфічні риси службового етикету? Якщо так, то назвіть їх.



 Рекомендована література


Введенская Л.А., Павлова Л.Г. Деловая риторика: Учебное пособие для вузов. — Ростов-на-Дону, 2000.

Поль Л. Сопер. Основы искусства речи. — Ростов-на-Дону, 1999.

Алешина Л.О. О вежливости, о такте, о деликатности. — М., 1986.

Аронов В.Р. Дизайн и искусство. Сер. «Эстетика». — М., 1984. — № 2.

Асмус В.Ф. Вопросы теории и истории эстетики. — М., 1968.

Асмус В.Ф. Немецкая эстетика XVIII в. — М., 1962.

Байбурин А.К., Торопков А.Л. У истоков этикета: Этнографические очерки. — Л., 1990.

Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. — М., 1975.

Бахтин М.М. К философии поступка // Философия и социология: наука и техника. — М., 1986. — С. 80—160. Бахтин М.М. Человек в мире слова. — М., 1995.

Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. — М., 1986. Бицилли П.М. Место Ренессанса в истории культуры. — СПб., 1996.

Безруких М.М. Я и другие. Я или правила поведения для всех. — М., 1991.

Белый А. Символизм как миропонимание. — М., 1994. Борев Ю.Б. Критика современных буржуазных эстетических концепций. — М., 1977.

Борев Ю.Б. Эстетика: В 2-х т. — Смоленск, 1997.

Брунов Н.И. Барокко в России. — М., 1926.

Быстрицкий Е.К. и др. Бытие человека в культуре (опыт онтологического подхода). — К., 1992. Бычков В.В. Малая история византийской эстетики. — К., 1991. Ванслов В. В. Эстетика романтизма. — М., 1966.

Введенская Л.А., Павлова Л.Г. Деловая риторика: Учебное пособие для вузов. — Ростов-на-Дону, 2000. Вейдле В.В. Умирание искусства. Размышления о судьбах литературы и художественного творчества. — СПб., 1996.

Вермео А., Вермео О. Мэтры мир




ового сюрреализма. — СПб., 1996. Виппер Б.Р. Статьи об искусстве. – М., 1970.

Волченко А. На работе, в гостях, дома. — М., 1985. Выготский Л.С. Психология искусства. — М., 1987. Выхлецов Г.П. Эстетика в системе философского знания. — Л., 1984. Гегель. Эстетика: в 4-х т. — М., 1971. Гете И.В. Об искусстве. — М., 1975.

Гулыга А.В. Немецкая классическая философия. — М., 1986. Гулыга А.В. Принципы эстетики. — М., 1987. Даниленко В.Я. Основи дизайну. — К., 1996.

Давыдов Ю.Н. Искусство как социологический феномен. —М., 1968. Делез Ж., Гваттари Ф. Капитализм и шизофрения: Анти-Эдип. — М., 1990. Джонс Дж. Инженерное и художественное конструирование. — М., 1976. Дмитриева Н.А. Краткая история искусств. — Вып. 1—2. — М., 1988.

Домострой Сильвестровского извода. — К., 1992.

Донченко Е.А., Титаренко Т.М. Личность: конфликт, гармония. — К., 1989.

Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ—ХХ вв. — М., 1987.

Земнов Л.А., Куликов Г.И. Методологические проблемы эстетики. — М., 1982.

Зись А. Искусство и эстетика. — М., 1967.

Золотарева П.Р. История искусств: Художественная картина мира. — Караганда, 1996.

Ильин И.П. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм. — М., 1996.

История зарубежного искусства / Под ред. М.Т. Кузьминой, Н.Л. Мальцевой. — М., 1971.

История эстетики: Памятники мировой эстетической мысли. — Т. 1—5. — М., 1962 — 1970.

Каган М.С. Лекции по марксиско-ленинской эстетике. — Л., 1963.

Каган М.С. Эстетическое учение Н.Г. Чернышевского. — Л., 1958.

Калмычек Д. Вежливость на каждый день. — М., 1981.

Канарский А.С. Диалектика эстетического процесса. Генезис чувственной культуры. — К., 1982.

Карнеги Д. Как завоевать друзей и оказывать влияние на людей. — М., 1989.

Козловски П. Культура постмодернизма: Общественно-культурные последствия технического развития. — М., 1997.

Колеснікова О.В. Естетична культура у професійному становленні юриста. — Х., 1994.

Колеснікова О.В., Межова Н.Г., Святош Л.М. Естетична діяльність та сфери її виявлення. — Х., 1994.

Колесникова Е.В. Художественная культура и эстетическое развитие личности. — Х., 1989.

Краткий словарь по эстетике. — М., 1980.

Кривцун О.А. Эстетика. — М., 1998.

Ларин Е.А. Эстетическое воспитание. — Минск, 1992.

Леви В. Искусство быть собой. — М., 1991.

Левчук Л.Т. та ін. Естетика: Підручник / За заг. ред. Л.Т. Левчук. — К., 1997.

Левчук Л., Олещенко О. Основи естетики: Навч. посібник. — К., 2000.

Лихачев Д.С. Барокко и его русский вариант XVII века. Великие стили и стиль барокко // Русская литература, 1969. — № 2.

Лихачев Д.С. Очерки по философии художественного творчества. — СПб., 1996.

Личковах В. Авангард — постмодернізм — універсалізм: зміна парадигм некласичної естетики // Філософська і соціологічна думка. — 1996. — № 7—8.

Лосев А.Ф. История античной эстетики. — М., 1963.

Лосев А.Ф. Проблемы символа и реалистическое искусство. — М., 1995.

Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. — М., 1978.

Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. Исторический смысл Возрождения. — М., 1998.

Лотман Ю.М. Беседы о русской культуре. — СПб., 1996.

Лотман Ю.М. Пушкин. — СПб., 1995.

Лотман Ю.М. Об искусстве. — СПб., 1998.

Лунин И.П. Искусство как социальный феномен. — М., 1984.

Любимова Т.А. Комическое, его виды и жанры. — М., 1980.

Макаров А. Світло українського бароко. — К., 1994.

Манн Ю.П. Русская философская эстетика. — М., 1969.

Малахов М.Я. Модернизм. — М., 1986.

Москвичева Л.Н. Эстетическое развитие личности и ее творческий потенциал. — М., 1985.

Овсянников М.Ф. История эстетической мысли. — М., 1978.

Овсянников М.Ф. Эстетика в прошлом, настоящем и будущем. — М., 1988.

Ортега-и-Гассет Х. Дегуманизация искусства и другие работы. — М., 1991.

Основи художньої культури. Частина І. Історія та теорія світової художньої культури. — Харків, 1999.

Петров М.К. Искусство и наука. Пираты Эгейского моря и личность. — М., 1995.

Поль Л. Сопер. Основы искусства речи. — Ростов-на-Дону, 1999.

Полях Е.А. Постмодернизм и дизайн // Вестн. Моск. ун-та. Сер. «Философия». — 1998. — № 5.

Проценко О.П. Модуси етикету: добро, краса, користь. — Харків, 1994.

Проценко О.П. Етикет і ділові відносини. Конспект лекцій із спецкурсу. — Харків, 1993.

Рогозин Д.П. Секреты общения. — М., 1991.

Розин В. Визуальное восприятие в современной культуре // Alma mater. — 1998. — № 7.

Ротенберг Е. Искусство Италии. — М., 1974.

Рытников Л.А. Эстетическое сознание: сущность и специфика. — М., 1985.

Савилова Т.А. Эстетические категории. — Киев—Одесса, 1977.

Смелинова З.С. Литература как вид искусства. — М., 1997.

Смолка К. Правила хорошего тона. — М., 1980.

Соболев П.В. Очерки русской эстетики первой половины ХІХ века. — Л., 1972.

Собудський М.А. Мовно-культурний простір західноєвропейського середньовіччя. — К., 1997.

Социальные функции искусства и его виды. — М., 1980.

Столович Л.Н. Красота. Добро. Истина: Очерк истории эстетической аксиологии. — М., 1994.

Татаркевич В. Античная эстетика. — М., 1977.

Томан Т. Мистецтво говорити. — К., 1986.

Украинский советский энциклопедический словарь. В 3-х т. — К., 1988.

Ушкалов Л.І. Світ українського бароко. — Харків, 1995.

Федь В. Науково-освітні концепції у світлі естетики // Освіта і управління. — 1997. — № 3.

Филипьев Ю.А. Искусство в системе человеческих ценностей. — М., 1996.

Харьковская школа дизайна. — М., 1992.

Хорват В. Вежливость на каждый день. — М., 1981.

Художня культура. Скорочений словник / За редакцією В.О. Лозового (українською та російською мовами). — Харків, 1996.

Худушин Ф.С. Эстетический идеал. — М., 1985.

Шевцов Е.В. Эстетическое воспитание: пути и проблемы. — М., 1988.

Шеллинг Ф.В. Сочинения в 2-х т.: Пер. с нем. Т. 2. — М., 1989.

Шестаков В.П. Очерки по истории эстетики. — М., 1979.

Шимунек Е. Эстетика и всеобщая теория искусств. — М., 1980.

Шпара П.Е. Технічна естетика та основи художнього конструювання. — К., 1984.

Шрамкова Г.И. Искусство Возрождения: Италия, Нидерланды, Германия, Франция. — М., 1977.

Эстетика: Учебное пособие / Л.Т. Левчук, Д.Ю. Кучерюк, В.И. Панченко, М.Ю. Русин. — К., 1991.

Эстетика: Учебн. пособие / Под ред. В.А. Лозового. — Сумы, 1999.

Эстетика за рубежом: Буржуазная эстетика сегодня. — М., 1970.

Эстетика: Словарь. — М., 1990.

Эстетика: Словарь / Под общей ред. А.А. Беляева и др. — М., 1989.

Эстетика Ренессанса / Под общей ред. В.П. Шестакова: В 2-х т. — М., 1981.

Эстетические категории и искусство. — Кишинев, 1989.

Эстетическое развитие и воспитание молодежи / Под ред. О.В. Лармина. — М., 1978.

Юлдашев Л.Г. Искусство: Философские проблемы исследования. —М., 1981.

Ягодинский В.Н. Как себя вести. — М., 1991.



Яковлев Е.Г. Кинофильм и видеоклип: эстетическая оппозиция // Вестн. Моск. ун-та. Сер. «Философия». — 1998. — № 4.

Яковлев Е.Г. Эстетический вкус как категория эстетики. — М., 1986.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал