Еміграційна література «Празька поетична школа» та її представники



Скачати 43.46 Kb.
Pdf просмотр
Дата конвертації12.04.2017
Розмір43.46 Kb.

Еміграційна література
«Празька поетична школа»
та її представники

Але насамперед через численні політичні репресії на території України у XX ст., коли єдиним офіційним стилем мистецтва в СРСР було проголошено соцреалізм.
Письменники-емігранти мали більшу свободу художнього вираження, а також можливість критично осмислювати події в Україні.
Еміграційна література (література української діаспори) –
твори, написані українськими письменниками в еміграції, які з економічних, релігійних та інших причин виїхали з України на постійне або тривале проживання за кордон.

Українська діаспорна література XX ст. розвивалася паралельно з іншими європейськими літературами.
Перша хвиля української еміграції на межі ХІХ–ХХ ст.
вважається трудовою, тож вона представлена скромними літературними набутками, що з’явилися переважно в
США й Канаді. Зокрема, це жанр заробітчанських та
емігрантських народних пісень, які дійшли до нас у збірниках Володимира Гнатюка, Філарета Колесси та
інших фольклористів.

Друга хвиля еміграції була пов’язана з поразкою національно-визвольних змагань. Саме ця хвиля принесла значні літературні твори та саму можливість живого літературного процесу. Тож перші значні
українські літературні угрупування з’явилися в 1920-х рр.
До них належали «Празька школа» в Чехо-Словаччині
та групи «Танк» і «Ми» в Польщі.

1921 р., після поразки УНР, багато українців емігрувало до
Чехо-Словаччини, де тодішній президент Томаш Масарик сприяв тому, щоб українці могли здобути освіту рідною мовою. Неподалік від Праги, у Подєбрадах, було відкрито чимало навчальних закладів (більшість із українських емігрантів навчалися, відвідували лекції чи викладали в навчальних установах):
Українську господарську академію (Є. Маланюк,
Л. Мосендз);
Український Вільний університет (О. Стефанович,
О. Ольжич, А. Гарасевич);

Карловий університет (О. Стефанович, О. Ольжич,
О. Лятуринська, Н. Лівицька-Холодна, А. Гарасевич);
Вищий Український педагогічний інститут імені
Михайла Драгоманова (Ю. Дараган, О. Теліга,
Галя Мазуренко);
Українські студії практичного мистецтва
(О. Лятуринська, Галя Мазуренко).
Міжвоєнна Прага, по суті, перетворилася на один із найбільших мегаполісів українського літературного,
наукового та політичного життя на еміграції.

Суттєвим аргументом на користь назви «Празька школа»
є географічний чинник. Становлення поетів як
індивідуальних творчих особистостей відбулося в Празі
у 20-х рр. XX ст. Саме там мало можливість розквітнути українське слово.
Назва «Празька школа» об’єднала самобутніх і близьких за світоглядними, державницькими і мистецькими переконаннями поетів, а саме:

Дараган Юрій
Юрійович
(1894–1926)
Збірка «Сагайдак»
(1925)
Маланюк Євген
Филимонович
(1897–1968)
Збірки «Стилет чи стилос?» (1925)
«Гербарій» (1926)
Мосендз Леонід
Маркович
(1897–1948)
Збірки
«Відплата» (1939)
«Зодіак» (1941)
Клен Юрій
(1891 – 1947)
Збірка
«Каравели»
(1944)

Ольжич Олег
Олександрович
(1907–1944)
Збірки
«Рінь» (1935)
«Вежі» (1940)
Лівицька-Холодна
Наталя Андріївна
(1902–2005)
Збірка «Вогонь і попіл»
(1933)
Липа Юрій
Іванович
(1900–1944)
Збірки «Світлість»
(1925)
«Суворість» (1931)
«Вірую» (1938)
Стефанович Олекса
Коронатович
(1899–1970)
Збірки «Поезії»
(1927)
«Стефанос І» (1938)

Лятуринська
Оксана Михайлівна
(1902–1970)
Збірки «Гусли» (1938)
«Княжа емаль» (1941)
Мазуренко Галя
(1901–2000)
Збірка «Акварелі»
(1925)
Гарасевич Андрій
(1917–1947)
Збірка «Сонети»
(1941)
Теліга
Олена Іванівна
(1906–1942)
Збірки вийшли посмертно
«Душа на сторожі»
(1946) та ін.

«Пражани» витворили довкола себе потужні силові
поля «аристократизму духу», стали осередком формування нового типу українця, сформували свою
концепцію людини духовно сильної, національно
свідомої, яка зуміла інтелектуалізувати чуттєву стихію української ментальності, дисциплінувала її, надала українському рухові чіткого спрямування.
«Празька школа» – досить цілісне літературне явище, у творчості її представників проступають спільні ідейно-
стильові риси: 1. єдина історіософська концепція

(катастрофізм). Вважали, що Перша світова війна,
криваві європейські революції засвідчили катастрофу старого, традиційного, сільського світу й утвердження нового, індустріального, активного, агресивного.
Українці опинилися на вістрі зіткнення цих світів і
постраждали найбільше.
2. Волюнтаризм (від лат. воля, культ сили волі,
дієвості, конкретних рішучих вчинків, боротьби),
«філософія чину»: людина може і мусить сама будувати власну долю, захищати свою
свободу, гідність, боротися з несправедливістю. Звідси –
культ героїв, подвигів.
3. Войовничий націоналізм – сенс історії полягає у вільному, повнокровному існуванні національних спільнот, українці як нація здобудуть свободу,
утвердяться в світі. Ідеал «Пражан» – боротьба за
Українську самостійну державу.
4. Трагізм світосприйняття, увага до болісних переживань людини, пов’язаних з поразкою у боротьбі
за високі ідеали.

5. Стильовий синкретизм. Поєднували в своїй творчості
різні стилі модернізму, насамперед неокласицизм і
неоромантизм, а також символізм, імпресіонізм,
експресіонізм.
Приміром, О. Теліга тяжіла до неоромантизму;
О. Стефанович – до необароко;
Ю. Клен – поєднав у своїй поезії риси «неокласиків»,
неоромантизму, необароко та експресіонізму.
Своєю філософською заглибленістю й любов’ю до класичних форм споріднювалися з київськими неокласиками.

Першими ластівками на небосхилі «Празької школи»
були збірки Галі Мазуренко «Акварелі» (позначена безпосередністю переживань) та епохальна «Сагайдак»
(позначена яскравим історизмом, настроями вигнанця, із образами сонячного Дажбога, варягів, дикого степу)
Ю. Дарагана, що вийшли 1925 року.
Ю. Дараган є родоначальником «пражан», мав великий вплив на творчість її поетів саме історіософськими мотивами.
О. Лятуринській було притаманне вміння поєднувати суворість історичного мислення з

«амазонською» ніжністю жінки-войовниці. Її збірки «Гусла»,
«Княжа емаль» позбавлені стилізації, вони самобутні.
Образ волелюбної степовички, «сотниківни» в червонім намисті, здатної боротися за своє щастя «міццю почувань»
постає із 1-ї збірки «Вогонь і попіл» Н. Лівицької-Холодної.
Історіософічні мотиви (ті, що позначені мудрістю історії) є
центральними для О. Ольжича (збірки «Рінь», «Вежі»),
Ю. Клена (збірка «Каравели»), де Україна постає в широкій
історичній протяжності – від Київської Русі до періоду більшовицьких експериментів над нею.

Психологія поета-емігранта
Україна стає для поета-емігранта раною, болем, святістю,
прокляттям. Шукаючи «свою» Україну чи то в стилізації
фольклору (О. Лятуринська, О. Стефанович), чи то в
історіософських розмислах про неї (Ю. Клен, Є.Маланюк),
поети-емігранти творили ідеалізований образ Вітчизни.
«Світогляд поетів-емігрантів, – пише у передмові
до антології «Координати» І. Фізер, – був перевантаже-
ний неймовірною трагедією їхнього народу...Втрачена
батьківщина і майже травматична туга за нею
в творчості цих поетів-емігрантів є фактором

великого значення. Вона часто-густо мобілізує їхню
увагу, викликає надмірну ідеалізацію історичної
минувшини... Україна для цих поетів була реальнішою
дійсністю, ніж дійсність, у якій вони жили на еміграції».
Творчість представників «празької школи» «тематично...
спрямована найчастіше в минуле» (М. Неврлий).
Для часово-просторової характеристики таких творів притаманним є виростання майбутнього саме з минулого,
а не з сучасного.

«Пражани» розвивали особливий тип художньої мови
(історична, археологічна, релігійна, міфологічна,
мілітарна лексика), що залишила глибокий слід в українській літературі ХХ століття.
Основний пафос творчості «пражан» – волелюбність,
мужність, почуття відповідальності за долю
батьківщини.
Це були поети-воїни, для яких творче натхнення давала боротьба, а поезія була зброєю в битві на полі честі.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал