Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій



Сторінка8/50
Дата конвертації22.12.2016
Розмір9.2 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   50

ХХ ст.

23 грудня 1903 р. В селі Залісці народився Микола Макарович Марчак, державний діяч, заступник наркома освіти, виконуючий обов’язки голови Ради Народних Комісарів УРСР [54, с. 52]. 1908 р. В Дунаївцях народилася Марія Михайлівна Ейдельман, доктор медичних наук, професор [58, с. 156]. 1911 р. В містечкові Макові акціонерним товариством побудовано цукровий завод. За п’ять років (1911-1915) кількість робітників збільшилася з 207 до 300, праця яких стала більш інтенсивною, а реальна заробітна плата у воєнний час, катастрофічно зменшувалася. На знак протесту 7 листопада 1915 року на заводі відбувся страйк [57, арк. 245; 58]. 18 лютого 1912 р. В селі Підлісний Мукарів народився Станіслав Адольфович Кшановський, доктор медичних наук, автор 133 наукових праць, в тому числі чотирьох монографій [59, с. 270-274]. 1913 р. Напередодні першої світової війни за розвитком промисловості і торгівлі місто Кам’янець посідало четверте місце в губернії після Винниці, Проскурова, Дунаєвець, що значною мірою обумовлювалося прикордонним становищем та віддаленістю від залізниць [62; 61, с. 634, 635; 60, с. 124]. 1914 р. По завершенні будівництва залізничної лінії Гречани – Кам’янець-Подільський засновано станцію Дунаївці (тепер смт Дунаївці) [37, с. 257]. В селі Зеленче народився Франц Миколайович Рогульський, командир авіаескадрилі, Герой Радянського Союзу [63, с. 212]. Липень-серпень 1914 р. З початком першої світової війни Поділля стало прифронтовою зоною, до міста Проскурова прибуває генерал О.О.Брусилов, призначений командуючим Проскурівською групою військ, яку 28 липня перетворено на 8-му армію Південно-Західного фронту. Штаб 8-ї армії та армійські тилові установи розташовувалися у Проскурові, одночасно до міста щоденно прибували нові військові частини. 4 серпня війська 8-ї армії розпочали просування від Проскурова у напрямку Державного кордону на річці Збруч [64, с. 85]. 24 серпня 1914 р. В Дунаївцях народився Федір Павлович Шевченко, історик, член-кореспондент АН УРСР, автор близько 700 наукових праць, книги «Лук’ян Кобилиця» та серії статей про Т.Шевченка, І. Кочергу, О. Досвітнього, О. Довженка, М. Грушевського [28, с. 516, 517]. 25 жовтня 1915 р. В селі Нестерівці народився поет Леонід Сильвестрович Лупан. Написав поеми «Кармелюк у фортеці» та «Дорога у вічність». Репресований. Реабілітований посмертно 31.08.1956 р. [23, с. 44]. 18 квітня 1916 р. В селі Великий Жванчик народився прозаїк Володимир Самійлович Бабляк. Окремими виданнями вийшли роман-трилогія «Вишневий сад», збірки оповідань «З пісень життя», «Літопис горбатої ниви», «Дорога до любові», роман «Жванчик» [23, с. 6]. 1917 р. Перша світова війна згубно вплинуло на стан економіки і господарства краю. Майже всі промислові підприємства були пристосовані для потреб війни, на багатьох заводах і фабриках проведено скорочення виробництва, окремі з них припинили роботу в зв’язку з евакуацією промислового устаткування. У важкому становищі опинилося і сільське господарство, з сільської місцевості було мобілізовано до армії 50% працездатних чоловіків, військові повинності та податки зросли в 3-4 рази, що привело до антивоєнних та антисамодержавних виступів [65, с. 46, 49]. 1917–1920 рр. Дунаєвеччині не судилося бути в центрі вирішення політичних суперечностей. Дунаївці на той час було невеликим населеним пунктом, в якому не концентрувалися державні, політичні, військові та інші чинники. Розташування містечка не мало стратегічного значення в наступальних і оборонних операціях військових сил. Не маловажно і те, що Дунаївці були віддалені від залізниці. Березень 1917 р. Після повалення самодержавства в краї створюються Ради, профспілки, фабрично-заводські комітети та інші масові організації. Перша Рада робітничих і солдатських депутатів виникла в місті Проскурові 10 березня, в місті Кам’янець-Подільському – 12 березня, до кінця місяця – в Дунаївцях, Летичеві, Новій Ушиці, Ізяславі, Старокостянтинові, Шепетівці, а згодом в усіх повітових містах і багатьох волосних центрах. В селах почали обирати Рад селянських депутатів [66. арк.1, 8]. Лютий 1918 р. Жителі містечок Макова і Шатави створили червоногвардійський загін з 200 бійців, які мали на озброєні 2 гармати, 6 кулеметів, гвинтівки для боротьби з австро-німецькими військами [67, арк.18; 65, арк. 188; 68, арк. 128]. 12 вересня 1918 р. В селі Нестерівці народився Микола Петрович Чорнобривий – хірург, доктор медичних наук, професор [69, с. 72, 74]. Весна-літо 1919 р. У Смотричі перебував майбутній відомий поет Володимир Сосюра. 1 жовтня 1919 р. Відвідав суконні фабрики Дунаєвець Симон Петлюра. 9 листопада 1920 р. У смт Смотрич народився Дмитро Григорович Бачинський, командир гаубичної батареї, Герой Радянського Союзу [63, с. 36].

Використані джерела і література:

        1. Архив Юго–Западной России. – К., 1886. – Ч. 7, т. 1.

        2. Молчановский Н.В. Очерк известий о Подольской земле до 1434 года. – К., 1885.

        3. Нариси історії Поділля. – Хмельницький, 1990.

        4. Симашкевич М.В. Историко–географический и этнографический очерк Подолии // Подольские епархиальные ведомости. – 1875. – №94.

        5. Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета. – Каменец-Подольский, 1901. – Вып. 9

        6. Білецька О.В. Поділля на зламі ХІV–ХV ст. До витоків формування історичної області. – Одеса, 2004.

        7. Пищик М.М. Українські грамоти ХІУ століття. – К., 1974.

        8. Архив Юго–Западной России. – К., 1893. – Ч.8, т. 1.

        9. Білецька О.В. Подільсько-татарські данницькі відносини у другій половині ХІV – першій половині ХV ст. // Матеріали ХІ Подільської історико-краєзнавчої конференції. – Кам’янець-Подільський, 2004.

        10. Михайловський В. Привілеї короля Владислава ІІІ на Кам’янецьке староство для Теодоріка з Бучача. 1442 р. // Наукові праці Кам’янець-Подільського університету. – Кам’янець-Подільський, 2003. – Т. 11.

        11. Білий О.П. До історії Міньковеччини у другій половині ХІV – першій половині ХVІІІ ст. / О.П.Білий, П.А.Білий, С.В. Трубчанінов // Матеріали ХІ Подільської історико-краєзнавчої конференції. – Кам’янець-Подільський, 2004.

        12. Михайловський В. Роздача земельної власності на західному Поділлі за Владислава Ягайла // Вісник Львівського університету. – Львів, 2003.

        13. Zbior dokumentow malopolskich. Wyd. I. Salkowska-Kuras i S. Kuras. – Warclaw, 1974. – Gz. 6.

        14. Zbior dokumentow malopolskich. Wyd. I. Salkowska-Kuras i S. Kuras. – Warclaw, 1975. – Gz. 7.

        15. Записки Львівського наукового товариства ім. Шевченка. – Львів, 1905. – Т. 63, сер. 1.

        16. Мицик Ю.А. Сполохи козацької звитяги / Ю.А. Мицик, В.С. Степанков, І.С. Стороженко. – Дніпропетровськ, 1991.

        17. Скочеляс І. Намісницький поділ Львівсько-Галицько-Кам’янецької православної єпархії на Поділлі в другій половині ХVІ–ХVІІ ст. // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету. – Кам’янець-Подільський, 2004. – Т. 13.

        18. Михайловський В. Привілеї короля Владислава ІІІ на Кам’янецьке староство для Теодоріка з Бучача. 1442 р. // Наукові праці Кам’янець-Подільського університету. – Кам’янець-Подільський, 2003. – Т. 11.

        19. Ролле А. Замки Поділля. – Кам’янець-Подільський. – Т. 2.

        20. Грушевский М.С. Реестр дымов Подольского воеводства. 1493 г. // Архив Юго-Западной России. – К., 1893. – Ч. 8, т. 2.

        21. Мацько В. Літературне Поділля. – Хмельницький, 1991.

        22. Хрестоматія давньої української літератури. – К., 1949.

        23. Крикун М. Подільське воєводство у ХV–ХVІІІ століттях. – Львів, 2011.

        24. Bialkjwski Z. Podole w XVI wieku / Rysy spotecne I gospodarze. – Warszawa, 1920.

        25. Баженов П.І. ALVMA MATER подільського краєзнавства. – Кам’янець-Подільський, 2005.

        26. Семёнов П. Географическо – статистический словарь Российской империи. – СПб., 1865. – Т. 2.

        27. Труды Подольского епархиального историко-статистического Комитета. – Вып. 11.

        28. Історія міст і сіл УРСР. Хмельницька область. – К., 1971.

        29. Архив Юго – Западной России. – К., 1876. – Ч. 6, т. 1.

        30. Нариси історії Поділля. – Хмельницький, 1990.

        31. Мицик Ю.А. Сполохи козацької звитяги / Ю.А. Мицик, В.С. Степанков, І.С. Стороженко. – Дніпропетровськ, 1991.

        32. Степанков В.С. Пам’ятні місця подій Визвольної війни українського народу 1648 – 1654 роки на Хмельниччині. – Хмельницький, 1979.

        33. Трубчанінов С.В. Боротьба з турецько-татарськими нападами на Поділлі в другій половині ХІУ – першій половині ХVІІ століття //Міжнародна конференція з проблем охорони фортифікаційних споруд України. – Кам’янець-Подільський, 1993.

        34. Верестюк В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: хронолог. довід. / В.Ф. Верестюк, О.М. Дзюба, В.Ф. Репринцев. – К., 1995.

        35. Кам’янець-Подільський міський державний архів, ф. 228, оп., 1, спр. 2.

        36. Тези доповідей науково-практичної конференції. – Кам’янець-Подільський, 1982.

        37. Полное собрание законов Российской империи. – Собр. 1, т. ХХІІІ, №1735. – СПб., 1830.

        38. Державний архів Хмельницької області: путівник. – Хмельницький, 2001. – Вид. 2.

        39. Там само, ф. 115, оп.1, спр. 1.

        40. Наукові праці Кам’янець-Подільського педагогічного університету. – Кам’янець-Подільський, 2004. – Т. 13.

        41. Памятная книжка Подольской губернии за 1911 год / сост. В.Филимонов. – Кам’янець-Подільський, 1911.

        42. Городское население в Российской империи. – СПб., 1864. – Т. ІУ.

        43. Полное собрание законов Российской империи. Собрание 2.т. XV, № 13465

        44. Держархів Хмельницької області, ф. 115, оп. 1, спр. 2.

        45. Деревянкін Т.І. Мануфактура на Україні в кінці ХVІІІ – першій половині ХІХ століття. Текстильне виробництво. – К., 1960.

        46. Держархів Хмельницької області, ф. 115, оп. 1, спр. 2.

        47. Полное собрание законов Российской империи. Собрание 2.т. ІІ, №5407.

        48. Воронин О. Об иностранных переселенцах в Юго-Западном крае. – К., 1871.

        49. Артисти, композитори, художники Хмельниччини. – Хмельницький, 1989.

        50. Духовні витоки Поділля: Творці історії краю. – Хмельницький, 1994.

        51. Українська радянська енциклопедія. – К., 1979. – Вид. 2, т. 4.

        52. Державний архів Хмельницької області, ф. 241, оп. 1, спр. 1098.

        53. Там само, ф. 228, оп. 1, спр. 376.

        54. Сборник сведений о Подольской губернии. – Кам’янець-Подільський, 1884. – Вып. 3.

        55. Военный энциклопедический словарь. – М., 1983.

        56. Календар знаменних і пам’ятних дат Хмельниччини. – Хмельницький, 2012.

        57. Центральний Державний історичний архів у м. Києві, ф. 492, оп. 74, спр. 256.

        58. Музыкальная энциклопедия. – М., 1975. – Т. 1.

        59. ЦДІАУК, ф. 535, оп. 1, спр. 245.

        60. Учені вузів Української РСР. – К., 1968.

        61. Жуковський Л. Лікар С Кшановський – учасник руху опору // Науковий збірник «Дунаївці очима дослідників, учасників і свідків історичних подій. – Дунаївці; Кам’янець-Подільський, 2003.

        62. Прусевич А. Каменец-Подольский: ист. очерк. – К.; Варшава, 1915.

        63. Города России в 1910 году. – СПб., 1914.

        64. Подолянин. – 1913. – 28 черв.

        65. Макухін М.Е. Гордість і слава Подолії. – Львів, 1985.

        66. Брусилов А.А. Мои воспоминания. – М., 1963.

        67. Россия в мировой войне 1914 – 1918 годах. – М., 1925.

        68. Хмельницький обласний партійний архів, ф. 1475, оп. 1, спр. 52.

        69. Держархів Хмельницької області, ф. 1056, оп. 1, спр. 5.

        70. Там само, ф.р. 335, оп. 1, спр. 2.

        71. Центральний державний історичний архів у м. Києві, ф. 419, оп. 3, спр. 404.

        72. Вчені Хмельниччини: бібліограф. покажчик. – Хмельницький,1988.

Й.П. Осецький,

м. Київ
Ознаки збереження індоєвропейських назв місцевостей

у Дунаєвецькому районі нащадками древнього

автохтонного населення краю
У статті розкриваються дані системного аналізу ознак збереження створених індоєвропейською мовою назв місцевостей Дунаєвецького району носіями архаїчних українських прізвищ та прізвиськ, обґрунтовується значення цієї інформації для розширення знань щодо обсягів успадкувань українською мовою індоєвропейської лексики, а також для вирішення актуальних питань стародавньої історії України та історичного краєзнавства.

Ключові слова: метод системного аналізу, індоєвропейська мова, семантика, прізвища, прізвиська.
Мова і народ – це взаємопов’язані категорії однієї соціальної системи. Не може бути німотного, безмовного народу і, навпаки – мова стає мертвою, якщо зникне народ, що нею послуговується. Тому не дивно, що в період становлення незалежної України питання державності української мови фактично набуло рівня національної безпеки. Гострота і затяжний характер вирішення цієї проблеми слід пов’язати з тим, що важливі теоретичні питання порівняльно-історичного мовознавства стосовно системності генезису основ українського етносу та його мови усе ще не знайшли належного вирішення. Тому метою цієї доповіді є розкриття отриманої на основі методу системного аналізу інформації щодо антропогенного чинника збереження в українській мові архаїчних топонімів, що походять з індоєвропейської мови.

Потреби виживання первісних людей стимулювали не тільки їх господарську діяльність і практичний досвід, але й, як доведено мовознавцями, генерували розвиток мови як засобу передачі й закріплення необхідної інформації [4; 5; 9]. У Європі такою мовою була індоєвропейська мова, з якої українська мова успадкувала з два десятки шарів лексики [11, с. 226]. Цей показник виявився найщільнішим для мов народів Європи, що дає дослідникам підстави називати індоєвропейську мову також праукраїнською [3; 5].

Зокрема, серед цих успадкувань вчені виділяють гідроніми, тобто назви річок та інших водних об’єктів. Це природно, тому що виживання первісних людей було тісно пов’язане з ресурсами річок та прибережних смуг. Однак за своєю біологічною суттю людина усе ж є сухопутною, а не водною істотою. Отже, у прамові частіше повинні були відображатися певні місцини мешкання та діяльності стародавніх людей на суходолі. Отримана автором на основі методу системного аналізу інформація засвідчує, що в українській мові також існує помітна частка архаїчних ойконімів, первинне лексичне значення яких, за словниками санскриту, передає ландшафтні прикмети конкретних місцевостей або ознаки певної діяльності, у тому числі в часи кам’яного віку [6; 8]. Так, із 86 назв населених пунктів Дунаєвецького району (м. Дунаївці та 85 сіл) у 56 з них вбачаються основи індоєвропейських слів. Це майже на 37% перевищує кількість сіл, де археологи розвідали поселення доби кам’яного віку. Із цього числа понад 39% становлять назви, які передають характер господарювання їх стародавніх мешканців, особливо, після неолітичної економічної революції, що відбулася на початку VI тис. до н. е. Ця інформація підтверджує висновки відомих учених, зокрема, В.С. Прокопчука про те, що «Топонімія… – це, власне, історія, зафіксована в назвах географічних об’єктів» [10, с. 8].

У зв’язку з цим у мовознавстві набуває актуальності проблема, яким чином дописемні індоєвропейські топоніми, історія яких може сягнути за десяток тисячоліть до нової ери, збереглися до їх перших писемних згадок. Безперечним є те, що іншомовні поневолювачі не приходили на терени України з просвітницькою метою і охорони мови тутешнього населення. Тому автор здійснив пілотне дослідження в аспекті виявлення причетності до збереження індоєвропейських назв місцевості нащадками древнього автохтонного населення, для яких мова предків залишалася рідною із часів кам’яного віку упродовж кількох тисячоліть і які можуть досі мешкати у цих краях.

Для цього було виділено села Голозубинці, Держанівка, Мушкутинці й Рачинці Дунаєвецького району, історія яких сягає часів кам’яного віку, що підтверджують як археологічні раритети, так і архаїчні назви, складені із двох-чотирьох основ індоєвропейських слів. Далі вивчення довідкових матеріалів та опитування старожилів були спрямовані на виявлення корінних місцевих жителів, прізвища або прізвиська яких відображали би в індоєвропейській мові характер місцин мешкання або певної діяльності. В сучасній українській мові це прізвища типу Загребельний, Зарічний, Лісовик, Підгорний, Яровий або Боднар, Гончар, Коваль, Мельник, Муляр, Столяр, Швець тощо. При цьому пошук зводився до виявлення онімів, семантику яких можна реставрувати індоєвропейською мовою, але неможливо це здійснити українською.

Так, у с. Держанівка (на поч. ХХ ст. – Остоя), де знаходять первісні камінні та крем’яні знаряддя праці, фіксуємо два архаїчних топоніми: 1) Остоя – від аасá+тоя (за словником санскриту біля води [4, с.104, 248]; 2) Мокрець – місцевий ліс, який за ґрунтами не є мокрішим за навколишні ліси. Зате структура цієї назви дає підстави твердити про її творення з індоєвропейських слів мрьґа+дрьч+ксі тобто Мурґдріці або Муґріці (дичина, газель, антилопа+оката як антилопа+мешканці) для позначення поняття «ті, що живуть полюванням на дичину або на косуль» [4, с.518, 181]. З часом цей складний для вимови вираз спростився до Мукріці чи Мокреці.

Поруч із цим лісом понад яром з джерелами ще у ХІХ-ХХ ст. проживали носії прізвищ – Арцаба, Арцаблюк, Головатий, Чорний. Пояснити лексичне значення цих прізвищ можливо зробити з використанням індоєвропейської лексики, закріпленої у словниках санскриту, наприклад:

1. Арцаблюк – це прізвище можна розуміти як син Арцаба чи Арцаби. Дійсно, у цій місцині с. Держанівки наприкінці ХІХ ст. мешкала сім’я Арцабів, що, зокрема, видно зі справи № 278 у Державному архіві Хмельницької області про реєстрацію хрещення, де за №№ 44 і 45 вписано, що 1890 року березня 25 в Дунаєвецькому римо-католицькому костьолі були охрещені двійко дітей – Павло і Марія, що народилися 25 березня 1890 року у сім’ї селян Івана і Гелени Арцабів. Однак словом арцаб називають одвірок чи лутку, на які навішують двері або вікна [2, с. 90]. Із цього погляду людина не може бути арцабом. Але у санскриті були слова аршабга (бичий) і ґа (ходити), що у сумі аршабга+ґа означало «той, що ходить за биками», тобто доглядач биків [4, с.100, 187]. Такі ж прізвища знаходимо у сс. Голозубинці, Горчична, Мушкутинці. Судячи з лексичного змісту, творення цього оніму зумовила соціальна потреба ідентифікувати умільців з догляду за биками. Зародження цієї професії має своє історичне підґрунтя. Воно припало на поч. VI тис. до н. е., коли людство переживало першу економічну революцію, що призвела до виникнення відтворювальної економіки та поділу населення на землеробів і скотарів.

2. Головатий – схожу етимологію можна вивести і щодо цього прізвища, яке нині вживають у значенні розумний, кмітливий. Однак, очевидно, серед первісних людей ця експресивна семантика не використовувалася, тому що тодішні умови виживання вимагали не абстрактних, а точних визначень конкретних понять та буквального їх розуміння. Аналіз показує, що у первинному варіанті це могло бути поняття, утворене з допомогою індоєвропейських слів кула (господарство) чи кгала (сарай)+ватса (телята)+та (той, що…; він) [4, с.167; 561;230]. Отже, серед первісних скотарів «кгалавата» ставав «той, у кого є сарай з телятами», а «кулавата» – «той, що господарює телятами», що відображало місце таких господарів у древньому суспільстві.

3. Чорний – нині є прикметником, що передає колір. Але, як відомо, європейці не відзначаються чорним покровом шкіри. Волосся у них хоча і буває чорним, але тільки в частини осіб і, як правило, лише в молодому віці. Крім цього, колір волосся ніколи не мав принципового значення для виживання. Тому, якщо опертися на думку О.О. Потебні, що рушієм систем творення слів були лише життєво важливі потреби, то прийдемо до логічного висновку, що етимологія виділення саме «Чорних» серед тутешніх Муґріці (тобто мисливців) мало певну матеріальну основу. Відповідь знаходимо через аналіз слів, якими називали знаряддя мисливства. В індоєвропейській мові ці предмети називали словами шара, шару, шаарі, шар’я – стріла і шаарннґа – лук, винайдений у ІХ тис. до н. е., якого виготовляли із волового рога [4, с. 637-638; 642]. Отже, саме за мисливцями – власниками луків шаарннґа й закріпилася ця характеристика, яка поступово стала елементом прізвищ Чорний, Чернявський, Чернега, Черній тощо. Цей мовний релікт, що сягає у добу мезоліту, має широку всеукраїнську географію, що вказує на розселення індоєвропейців по більшості теренів сучасної України. Так, у Хмельницькій області маємо ойконіми Чорна (с.с. Чорна Старокостянтинівського і Чемеровецького районів), Чорниводи (с. Чорниводи Городоцького району), Чернелівка, Чернелівці (с.с. Чернелівка Красилівського і Чернелівці Деражнянського районів), мікротопоніми Чорний ліс (між с.с. Голозубинці та Мушкутинці Дунаєвецького району, де були печери, придатні для укриття і захисту первісних мисливців від негоди) або Чорний брід (первісна назва місцини на теренах с. Балин Дунаєвецького району [10, с. 48], гідроніми Чорна, Чорновідка (річки басейну р. Смотрич), Чорниця (притока річки Корчик у Славутському районі на суміжжі Хмельницької і Рівненської областей). Зазначену основу знаходимо також у топонімах Чернíвці (смт. Чернíвці Вінницької області), Черняхів (смт. Черняхів Житомирської області), у назвах міст Чернігів, Чернівцí тощо.

Реліктом ще одного, але історично більш раннього за творенням, поняття «мисливець на худобу» можна побачити у збережених досі у сс. Антонівка, Голозубинці, Рачинці прізвищах Глухов, Глуховатий, Глуховський. В їх основі проглядаються індоєвропейські слова ґо (бик; корова)+лубдга (мисливець)+ївá (основи життя, існування) [4, с. 196, 566, 234].

Історично древнім також є с. Мушкутинці, а етимологія його назви, як пише В.С. Прокопчук, поки ще не має переконливих тлумачень [10, с. 72]. На його звивистих пагорбах і схилах знайдено останки чотирьох трипільських поселень та пізніших поселень бронзового і раннього залізного віку [1, с. 63-64]. Авторський аналіз дає підстави твердити, що одним із первісних місць поселень чи орієнтиром до нього тут була місцина, що зветься Качкада. У цьому мікротопонімі збереглися основи слів кацха+кга+да («берег або заболочена місцевість, що джерело дарує») [4, с. 145, 186, 255]. Аналогічне значення містить фонетично майже ідентичний топонім Каскада (с. Каскада Новоушицького району Хмельницької області).

Висока скупченість обабіч р. Студениці спонукала доісторичне мушкутинецьке населення до активного пошуку і розширеного відтворення життєвих ресурсів, особливо з початком неолітичної економічної революції. Саме ці доісторичні процеси закріпилися у назві Мушкутинці, сформованій з чотирьох індоєвропейських слів меша+куутя+іна+ці (барани+велика кількість+ сильний, багатий +мешканці), яке розкривало суть головного заняття тутешнього населення і основу його тодішніх статків [4, с. 517; 169; 108; 181].

Логічне підтвердження цьому відображає локалізоване у с. Мушкутинці архаїчне прізвище Куртик. За довідкою Пенсійного фонду, із усіх близько 23,7 тис. пенсіонерів Дунаєвецькому районі тільки 20 (0,08%) носять це прізвище, причому половина з них живе у с. Мушкутинці. Дослідники не мають чіткої позиції щодо етимології цього прізвища, однак пов’язують його з рідкісними для сучасної української мови куртяк або крутяк у значенні баран [2 (Т.3 «Кора-М»), с. 159]. Втім, семантично це прізвище є найближчим до суми індоєвропейських слів ку – земля, країна, край; ýраа – вівця, та – той, що… і ксі – мешканці [4, с. 164; 131; 230; 181] у значенні «ті, що живуть вівцями». У спрощеному усному мовленні ця сукупність могла звучати як ку-ур-та-к (у множині ку-ур-та-кі), що є доволі близьким до сучасного Куртик або Куртики.

Також часів кам’яного віку сягає історія сс. Голозубинці та Рачинці. На цих теренах розвідані 2 трипільських поселення, а, крім цього, на сході голозубинецьких земель – нашарування скіфського і черняхівського періодів [1, с.59-60; 64]. Ктім цього, топонім Рачинці зберігає основи індоєвропейських слів ґо-ракся (скотарство) чи ґо-раса (коров’яче молоко), іна (сильний) та ксі (мешканці) [4, с. 197; 108; 181]. У той же час, у назві Голозубинці вбачаємо індоєвропейські словав кгáла (тік, комора)+су-бійа (добре зерно, збіжжя)+іна (сильний)+ксі (мешканці), що означає «мешканці, сильні (тобто багаті) збіжжям на токах чи у засіках». Ще у сиву давнину в усній прискореній вимові таке слово-речення мало звучати «галасубійінці» тобто близько до нинішнього Голозубинці [4, с. 185, 738, 108; 181; 7, с. 8.]. Крім цього, на причетність до землеробської справи вказує мікротопонім Соснівка (частина села між Чорним лісом і р. Студеницею, де знайдене трипільське поселення), що містить основи індоєвропейських слів сáсья (посів, сходи, урожай зерна, злаки), нівáпа (посів, зерно) і ївіка (спосіб життя; засоби існування) [4, с. 717; 343; 225]. Отже, способом виживання для голозубіян в часи неоліту було вирощування злаків, що також підтверджує знахідка на місцевих полях крем’яного серпа [7, с. 8].

Водночас на основне заняття землеробством також вказують поширені у Голозубинцях архаїчні прізвища чи прізвиська корінних жителів. Тут декілька родин носять прізвище Чепурний, Чепурна, у якому вбачаються релікти індоєвропейського слова сасьа-пурня (посівами багаті) [4, с. 717]. Можна вважати, що конкретну землеробську спеціалізацію відображає прізвисько Сірий, оскільки індоєвропейською мовою сірі – плуг, а сірін – орач [4, с.732].Як прізвище та, інколи, як прізвисько тут вживають ймення Рабий: ра (той, хто має; той, хто позичає), бія (зерно) [4, с.534, 467].

Автохтонність і древнє коріння частини населення досліджених сіл також підтверджують деякі незвичні для сучасної української мови прізвища та прізвиська. Такі з них як Цап, Цапик, Цапок (сюди ж віднесемо мікротопонім Цапівка – куток у с. Рачинці) в індоєвропейській мові не мали емоційно-образливого значення, а відображали, наприклад, заняття полюванням – цаапа (лук), цаапін (озброєний луком) та ївікаа (спосіб життя) [4, с. 209, 225] або повідомляли про вид і місце заняття: утсанґа (схил)+пачу-паті (пастух)+ївіка – разом утса-па – «ті, що пасуть на схилі» [4, с.116, 386, 225]. Первісними адресами могли бути раніше відомі прізвиська Цар, Царок, Цариця, оскільки простежується зв’язок цих прізвищ з індоєвропейськими словами ацха+ріті (спрощене царіті) або ацха+арня (царіня) – у значенні «біля річки, потоку» чи словами ацха+аараня (цараня)– «біля лісу» [4, с. 23, 70, 231, 545].

Втім, переважний вид господарювання первісних жителів конкретної місцини не передбачав обов’язково однакового заняття. Так, сьогодні один із жителів Голозубинець з рідкісним прізвищем Тарташник усе доросле життя займається традиційною для його роду столярною і теслярською працею, яка з давніх-давен повторюється у нових поколіннях. Аналіз показав, що у прізвищі Тарташник практично збереглися слова тару (дерево) і такша (тесля, різьбяр по дереву), що вказує не тільки на вид діяльності, але й на природжені здібності носіїв цього прізвища до роботи з деревом [4, с.237, 231].

Отже, дані вибіркового дослідження архаїчних прізвищ і прізвиськ жителів сіл Дунаєвецького району Хмельницької області, назви яких містять ознаки творення індоєвропейською мовою, дають підстави для таких висновків:

1. Українська мова містить шар архаїчних прізвищ і прізвиськ, що були створені індоєвропейською мовою у дописемні часи під впливом природних і соціальних умов та особистісних життєво важливих потреб первісних жителів.

2. Носії архаїчних прізвищ і прізвиськ з числа корінного українського населення можуть бути прямими нащадками предків-індоєвропейців і тими особами, що зберегли впродовж тисячоліть аж до перших писемних згадок як власні доісторичні ймення, так і назви своїх місць мешкання, поіменованих засобами індоєвропейської мови.

3. Використання методу системного аналізу у дослідженнях з предмету порівняльно-історичного мовознавства доісторичних процесів, що не можуть бути відтворені експериментальним шляхом, відкривають подальші можливості для більш детального осмислення етапів, шляхів і чинників ґенези української мови з її індоєвропейської праоснови, а також є важливим джерелом інформації зі стародавньої історії України та історичного краєзнавства.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал