Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій



Сторінка6/50
Дата конвертації22.12.2016
Розмір9.2 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   50

Список використаної літератури:


  1. Баженов Л. В. Відомий археолог та історик України / Л.В. Баженов //Давня і середньовічна історія України: іст.-археол. зб. на пошану Іона Винокура з нагоди його 70-річчя. – Кам’янець-Подільський: ІВЦ Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету, 2000. – С. 11.

  2. Баженов Л.В. Краєзнавчий рух та історико-регіональні дослідження Дунаєвеччини в добу незалежності України (1991-2008) / Л.В. Баженов // Дунаєвеччина очим дослідників, учасників і свідків історичних подій: зб. наук.-краєзн. праць. / редкол.: Прокопчук В.С. (відп. ред.). Баженов Л.В., Брицький П.П. [та ін.]. – Дунаївці; Кам’янець-Подільсякий: ПП «Медобори-2006», 2008. – Вип. ІV. – С.72.

  3. Прокопчук В.С. Велике бачиться з віддалі / В.С. Прокопчук // Іон Винокур: подвижництво в освіті і науці. – Кам’янець-Подільський: Аксіома, 2010. – С.103.

  4. Завальнюк О.М. Віктор Прокопчук – науковець, педагог / О.М. Завальнюк, Л.В. Баженов ; бібліог. ред. В.М. Пархоменко. – Кам’янець-Подільський: Аксіома, 2009. – С.4-13.

  5. Винокур І.С. Історична Буша / І.С. Винокур, М.Б. Петров // Тези доповідей наук.-практ. конф. “Поділля в роки визвольної війни українського народу 1648-1654 роки”. – Дунаївці, 1992. – С. 14-15.

  6. Винокур І.С. Черняхівське поселення Ставише / І.С. Винокур // Тези доп. респ. наук. конф. “Дунаївці : їх роль і місце в історії Поділля”. – Дунаївці, 1993. – С. 22-25.

  7. Винокур І.С. Дунаєвеччина в системі археологічного дослідження Поділля / І.С. Винокур // Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій : матер. наук.- краєзн. конф. – K., 1997. – С. 11-15.

  8. Винокур І.С. Археологічне краєзнавство в школі / І.С. Винокур // Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій: Збірник науково-краєзнавчих праць / редкол.: Винокур І.С. (відп. ред.), Баженов Л.В., Блажевич Ю.І. [та ін.]. - Кам’янець-Подільсякий: Кам’янець-Подільський державний педагогічний університет, ІВВ, 2000. – Вип. ІІ. – С.66-68.

  9. Винокур І.С. М.І. Мельник та його спогади / І.С. Винокур // Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій: Збірник науково-краєзнавчих праць / редкол.: Винокур І.С. (відп. ред.), Баженов Л.В., Блажевич Ю.І. та ін. – Кам’янець-Подільсякий: Кам’янець-Подільський державний педагогічний університет, ІВВ, 2003. – Вип. ІІІ. –С.26-29.

  10. Винокур І.С. Передмова до книги М.І. Мельника «Життя віддане народу. Спогади старого більшовика». – Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2003. – С.3-5.

  11. Завальнюк О.М. Віктор Прокопчук науковець, педагог ….С. 4-13.

  12. Прокопчук В.С. Два села - одна доля / В.С. Прокопчук; наук. ред. П.Т. Тронько, рец. : I.С. Винокур, В.С. Степанков. – Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2001. – 272 с.: іл.

  13. Білий О.П. Миньковеччина : історичний нарис / О.П. Білий, П.А. Білий; рец. : I. С. Винокур. – Кам’янець-Подільський: Оіюм 2004. – 160 с.: іл.

  14. 14. Винокур І.С. Бакота. Столиця давньоруського Пониззя / І.С. Винокур, П.А. Горішній. – Кам’янець-Подільський, 1994. – 364 с.

  15. Прокопчук В.С. «Бакота» і її автор [про презентацію книги І. Винокура «Бакота» у літ.-муз. вітальні Дунаєвецької райбібліотеки] / В.С. Прокопчук // Дунаєвецький вісник. – 1995. – 18 лют. (№ 14); Його. Подільський історик, археолог [про презентацію в Дунаєвецькій райбібліотеці книги «Бакота» І. Винокура] / В.С. Прокопчук // Майбуття. – 1995. – Травень. (№ 14).

  16. Його. Професор І.С. Винокур – почесний член Дунаєвецької районної організації Всеукраїнської спілки краєзнавців / В.С. Прокопчук // Дунаєвеччина очимa дослідників, учасників і свідків історичних подій: Зб. наук.-краєзн. Праць / редкол.: Винокур І.С. (відп. ред.), Баженов Л.В., Блажевич Ю.І. [та ін.]. – Кам’янець-Подільсякий: Кам’янець-Подільський державний педагогічний університет, ІВВ, 2003. – Вип. ІІІ. – С.225.

  17. Щегельський І.І. Черняхівська кераміка, як джерело вивчення історії Поділля / І.І. Щегельський // Тези доповідей VI-ї Подільської історико-краєзнавчої конференції. – Кам’янець-Подільський, 1985. – С. 43-44; Його. Техніка обробки керамічного посуду VІІ ст. до н.е – ІІ ст. н. е. в Середньому Подністров’ї / І.І. Щегельський // Археологія. – 1986. – №54. – С. 13-26; Щегельська Л.А. Дослідження техніки гончарного виробництва середнього подністров’я на Поділля в працях Щегельського І.І. / Л.А. Щегельська, В.П. Мегей // Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій: зб. наук.-краєзн. Праць / редкол.: Винокур І.С. (відп. ред.), Баженов Л.В., Блажевич Ю.І. [та ін.]. – Кам’янець-Подільсякий: Кам’янець-Подільський державний педагогічний університет, ІВВ, 2000. – Вип. ІІ. – С.68-70.

  18. Григоренко О.П. Хмельниччина в історико-краєзнавчих дослідженнях Володимира Анатолійовича Захар’єва / О.П. Григоренко //Матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції. «Хмельниччина в контексті історії України», - Хмельницький : Мельник А.А., 2012. – С. 460-464; Стрельбіцька Н. Археологічна плеяда міста Хмельницького / Н.Стрельбіцька В.Захарєв //Археологія і фортифікація Середнього Подністров’я. – зб. матер. ІІ всеукр. Наук.-практичної конф. / [редкол. : В.С. Травінський (відп ред.) та ін.]. – Кам’янець-Подільський: «Медобори-2006», 2012. – С.227-230.

  19. Прокопчук В.С. Професор І.С. Винокур – почесний член … – С. 225; Прокопчук В.С. Лисець – історико краєзнавчий нарис / В.С. Прокопчук, Ю.В.Телячий. – К.: Рідний край, 1998. – 95 с.: іл.

  20. Його. Винокур – почесний член … – С. 227.

  21. Винокур И.С. Исследования в Хмельницкой области / И. С. Винокур // Археологические открытия 1981 года. – М., 1983. – С. 65-66.

  22. Довідник з археології України. Хмельницька, Чернівецька, Закарпатська області / І.С. Винокур, А.Ф. Гуцал, С.І. Пеняк, Б.О. Тимощук, В.І. Якубовський. – К., 1984. – С.37-39.

  23. Нариси історії Поділля / [Л.В. Баженов, І.С. Винокур, С.К. Гуменюк та ін.]. – Хмельницький, 1990. – 328 с.

  24. Винокур І.С. Історія Поділля та Південно-Східної Волині / І.С. Винокур, С.В. Трубчанінов. – Кам’янець-Подільський, 1993. – 112 с.

  25. Винокур І.С. Давня і середньовічна історія України : навч. посіб. для учнів середніх шкіл / І.С. Винокур, С.В. Трубчанінов - К., 1996. – 220 с.

  26. Винокур І.С. Історія України : навч. посіб. для 6-7 класів / І.С. Винокур, С.В. Трубчанінов. – Кам’янець-Подільський, 1997. – Вид. 1. – 176 с.

  27. Винокур І.С. Історія України: навч. посіб. для 7 класу середніх загальноосвітніх шкіл / І.С. Винокур, С.В. Трубчанінов. – Кам’янець- Подільський, 1998. – 89 с.

  28. Трубчанінов С.В. Професор І.Винокур – талановитий автор, невтомний трудівник на ниві підручникотворення // Матеріали ХІІІ Подільської історико-краєзнавчої конференції: [присвяченої 80-річчю від дня народження І.С. Винокура]. – Кам’янець-Подільський: Абетка, 2010. – С.129-134.

  29. Прокопчук В.С. Професор І.С. Винокур – почесний член … С. 18-22.

  30. Баженов Л.В. Реформування краєзнавчого руху в Україні та розвиток історико-краєзнавчих досліджень на Поділлі у 2007-2010 рр. / Л.В. Баженов // Матеріали ХІІІ Подільської історико-краєзнавчої конференції: [присвяченої 80-річчю від дня народження І.С. Винокура]. – Кам’янець-Подільський: Абетка, 2010. – С.32-38.

  31. Роздобудько А. Лауреати обласних премій з історичного краєзнавства / А.Роздобудько // Студентський меридіан. – 2011. – 2 груд.

  32. Прокопчук В.С. Дунаєвецька районна організація Всеукраїнської спілки краєзнавців: досвід, проблеми / В.С. Прокопчук // Краєзнавство. – 2001. – № 1-4. – С.56-60.

  33. Особистий архів І.С. Винокура.

О.П. Григоренко,

м. Хмельницький
Володимир Анатолійович Захар’єв – археолог Поділля,

дослідник Миньковецької держави, краєзнавець-популяризатор
У статті розповідається про відомого на Поділлі дослідника давнини, музеєзнавця, публіциста і письменника, громадського і культурно-просвітницького діяча, уродженця Дунаєвецького району В.А.Захар’єва. Особлива увага звернута на його активну і безкорисливу діяльність у справі вивчення і популяризації такої маловідомої сторінки в історії нашого краю як Миньковецька держава та її творець граф Ігнацій Сцибор-Мархоцький.

Ключові слова: Володимир Анатолійович Захар’єв, Поділля, Дунаєвецький район, Миньковецька держава, археологія, Ігнацій Мархоцький, краєзнавчі дослідження, музей.
Уродженцю Дунаєвеччини Володимиру Анатолійовичу Захар’єву 17 вересня 2013 року виповнилося 50 років. За цей період він встиг заявити про себе як вдумливого, ініціативного, наполегливого організатора і результативного керівника в журналістиці, письменництві та краєзнавстві Хмельниччини [1, с.215; 2, с.46-47; 3, с.460-465]. Володимир Анатолійович був редактором районної газети «Дунаєвецький вісник», власкором УКРІНФОРМУ по Хмельницькій області, заступником голови Дунаєвецької РДА з гуманітарних питань, завідувачем Хмельницького відділу ДП «Подільська археологія» Охоронної археологічної служби України, очолює обласний осередок Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України». У статті ми торкнемося його археологічної діяльності, дослідження ним спадщини володаря Миньковецької держави графа-реформатора Ігнація Мархоцького та краєзнавчо-популяризаторської роботи.

Володимир Захар’єв народився в с. Залісці, що за десять кілометрів західніше райцентру Дунаївці в родині колгоспників. З дитинства непохитним авторитетом і життєвим прикладом для нього був дідусь сільський ветеринар Антон Павлович Жовтонога – майже одноліток бурхливого ХХ століття, карби якого залишилися в його біографії. Саме він прищепив онуку цікавість до історії рідної краю.

За час навчання в Залісецькій 8-річній школі (1970 – 1978 рр.) захоплення хлопця підтримали вчитель початкових класів О.Скоцеляс, учителька історії З.Піонтківська, а у старших класах Балинської середньої школи – директор і викладач історії М.Венгер. Ще більше захопила Володимира Анатолійовича археологія, розповіді про яку він слухав з домашнього радіодинаміка. Відтак у 7 класі юнак розпочав обстеження території довкола рідного села. Коли ж перебрався до Балина, де навчаючись у школі, жив у гуртожитку, то спільно з однокласниками Ю.Курашем та К.Дашкевичем, проводив пошуки старожитностей в околицях цього села.

1989 року, після завершення 9 класу, юні пошуковці завезли знахідки до Кам’янець-Подільського державного музею-заповідника. Тодішній археолог Л.Кучугура, прийнявши дар, запропонувала їм участь в археологічній експедиції, яку проводила в ур. Монастирок між селами Врублівці та Мар’янівка Кам’янець-Подільського району.

Перший польовий сезон дуже сподобався майбутньому науковцю. Працювали на розкопках пізньопалеолітичної стоянки на березі р. Тернавка. Жили в наметах. Самі готували їжу, турбувалися за побут. Як найстаршого начальник експедиції призначила Володимира Анатолійовича своїм помічником. Крім відповідальності за товаришів, дотримання дисципліни, збереження реманенту, на нього лягла відповідальність за хід розкопок, збереження знахідок, самостійне розчищення важливих об’єктів, зокрема, напівземлянки слов’янського часу та поховання воїна часів громадянської війни. Юнак переконався, що археологія не одна лише романтика, а й важка кропітка робота, однак саме таке «бойове хрещення» налаштувало його на серйозність, а отриманий досвід знадобився згодом. До відправки на службу в армію восени 1981 р. молодий археолог ще раз побував в експедиції своєї наставниці.

Відслуживши належних 2 роки в підрозділі з обслуговування стратегічних бомбардувальників-ракетоносців у Полтаві, Володимир Анатолійович повернувся на Дунаєвеччину. Невдовзі став спортивним інструктором, очолив комсомольську організацію колгоспу «Росія» с. Міцівці. Це господарство було своєрідними «воротами в район» з боку обласного центру, тому доводилося бути на роботі навіть у вихідні. Але, справляючись з основними обов’язками, він знаходив час, щоб проводити археологічні розвідки довколишніми полями та берегами р. Студениці, на якій розташовані Міцівці та бригадне село Ставище. Зокрема, встановив межі 4 поселень трипільської культури, курганного могильника і 3 окремих курганів ранньозалізного віку, 2 поселень черняхівської культури, давньоруського городища,

Йому вдалося виявити потривожену меліораторами слов’янську напівземлянку поблизу с. Подільське Кам’янець-Подільського району. Про це він повідомив доктора історичних наук, професора Кам’янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка, відомого археолога І.С. Винокура, а той направив разом з ним до знахідки своїх співробітників А.Гуцала з В.Мегеєм.

Взагалі, завдяки Л.Кучугурі зав’язалися дружні дієві стосунки В.А.Захар’єва як з вищезгаданими вченими Кам’янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка, так і їхніми колегами І.Щегельським, М.Петровим, деканом історичного факультету Л.Баженовим, директором Кам’янець-Подільського державного музею-заповідника С.Баженовою.

Поїздки до Кам’янця-Подільського завжди були досить дієвими, адже тут Володимир Анатолійович розповідав про виявлені поселення, отримував фахову літературу та консультації. Заодно протоптав стежину до державного архіву та бібліотеки державного музею-заповідника, де його поривання підтримали З.Климишина, І.Гарнага, С.Федоренко та В.Вінюкова.

Влітку 1984 р. В.А.Захар’єв став студентом заочного відділення факультету журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Під час навчальних сесій відвідував столичні музеї, та Інститут археології НАН України, де й познайомився з відомим трипіллєзнавцем Т.Мовшею. На той час Володимира Анатолійовича дуже цікавила трипільська культура, тому з великим задоволенням прийняв її запрошення 1987 року взяти участь в експедиції на протогородище поблизу села Косенівка на Уманщині. Оскільки табір експедиції розташовувався далеко від населених пунктів, то керівник експедиції крім основних завдань покладала на нього чимало організаційних обов’язків, з якими він достойно справлявся. Там же подолянин познайомився з археологами Г.Будзян, О.Яковенко, Т.Радзієвською, які прийняли хлопця в своє коло, а також з В. Круцем та М.Відейком.

Розповіді В.А.Захар’єва про трипільські старожитності Дунаєвеччини привернули увагу наставниці, оскільки вона раніше розкопала на Поділлі гончарні горни поблизу с.Жванець та цвікловецький скарб. Знаючи про розкопки відкривачем трипільської культури В.Хвойком поселення Крутобродинці, що на сто кілометрів вище Дністра, цікаві знахідки краєзнавця, вчителя-археолога Л.Куземського на дністровсько-бузькому вододілі у 1960-70-х роках, Тамара Григорівна хотіла знайти підтвердження певних своїх версій. Відтак, спільно зі своїм учнем О.Колесніковим (тепер Корвін-Піотровський) та В.А.Захар’євим провела археологічну розвідку на трипільських поселеннях Дунаєвеччини [4, с.178; 5, с.17-19; 6, с.9-10].

Того ж таки 1987 року в матеріалах VII-ої Подільської історико-краєзнавчої конференції з’явилася перша в науковій кар’єрі В.А.Захар’єва публікація «До археологічної карти Дунаєвеччини» [7, с. 66]. Вона зацікавила викладача Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка Ю.Малєєва, котрий досліджував на теренах сусідньої Тернопільської області пам’ятки раннього залізного віку. Адже в повідомленні йшлося про нові поселення та могильники раннього залізного віку. Подальші стосунки фахівця і початківця виявилися дружніми і плідними. Юрій Миколайович довірив наполегливому подолянину 1990 р. очолити окремий загін його експедиції і самостійно розкопати курган раннього залізного віку в урочищі Лісництво поблизу с. Миньківці та 2 гончарні печі XVII-початку XVIIІ ст. в урочищі Містисько в с. Велика Кужелева цього ж району.

Миньковецький курган виявився досить цікавим об’єктом, що ілюструє неординарні традиції поховального обряду раннього залізного віку на території Центрального Поділля. В центрі кургану під насипом висотою 1 м і діаметром 22 м було знайдено потривожене тілопокладне поховання, бронзові наконечники стріл. За 6 м південно-східніше від нього на тогочасній денній поверхні простежено ритуальне вогнище, біля якого лежали тюльпановидна посудина та миска з залишками кремації. За 9 м східніше від головного поховання, дещо вище денної поверхні, – кам’яну викладку 1,2х0,8 м, під якою був шар нехарактерного для цієї суглинкової місцевості чорнозему. Таким чином, одночасно було простежено три типи поховань, які практикували представники ранньоскіфського населення, що доти траплялося дуже рідко [8, с.26-28].

У гончарній печі №1 було 13 горщиків, які використали для нарощення тильної стінки. За класифікацією Л.Виногродської вони належать до другої половини XVII ст. У золі печі №2 знайдено кахлю з рослинно-геометричним орнаментом 17х17,5 см, у переході між печами – фрагменти інших кахель з зображеннями левів у геральдичній позі та вершників, що пронизують списами змій [9, с.109-115].

Цей господарчий об’єкт значно доповнив відомості про ремесла ченців Барського єзуїтського монастиря, адже саме їм у пізньому середньовіччі належала Велика Кужелева. Виявилося, що виготовляючи, крім посуду, кахлі для грубок, вони займалися гончарством не лише для власних потреб, а й для продажу, поповнюючи в такий спосіб скарбницю монастиря, до того ж у складні часи поневолення краю мусульманами.

Володимир Анатолійович самостійно підготував звіт про ці дослідження, який увійшов одним з розділів до загального наукового звіту Ю.Малєєва. Матеріали розкопок у В.Кужелевій та в Миньковецькому лісництві невдовзі потрапили на сторінки фахових видань, що значно підвищило професійний авторитет молодого археолога.

Зауважимо, що на той час В.А.Захар’єв працював кореспондентом, а згодом завідувачем відділу районної газети “Дунаєвецький вісник”. Оскільки відділ висвітлював сільське господарство, то журналіст часто бував у селах і не раз повертався навпростець з полів до доріг з автобусним сполученням. Заодно, й обстежував видолинки і пагорбки та знаходив там все нові поселення, городища, могильники. Свої маршрути та артефакти описував у щоденниках. Вони ставали основою для наукових публікацій. Згодом уклав каталог нововиявлених об’єктів археології рідного району, що став основою брошури ”Археологія Дунаєвеччини” [10, 60 с.]. Втім, видати її вдалося лише після того, як змінив роботу.

1992 року Володимир Анатолійович став молодшим науковим співробітником сектору археології відділу охорони пам’яток історії та культури Хмельницького обласного краєзнавчого музею, який очолювала Н.Майнгардт. Активного краєзнавця запримітили тодішній директор Хмельницького обласного краєзнавчого музею Е.Лалєтін та його заступник з наукової частини Л. Тимофієва. Незважаючи на відсутність у Володимира Анатолійовича диплома про фахову історичну освіту, за попередні роки він вже встиг зарекомендувати себе цілеспрямованим шанувальником і дослідником історії краю, котрого завдяки участі в історико-краєзнавчих конференціях, публікаціям у фахових виданнях знають у наукових колах Хмельниччини, Тернопільщини, Буковини, Івано-Франківщини, Черкащини, Вінниччини, Львова та Києва. Тому вдумливі керівники беззастережно погодилися взяти такого працівника на роботу в свій заклад, бо були впевнені, що він буде свіжим струменем у науковому дослідництві музею.

І справді, він став представником музею на різноманітних тогочасних наукових заходах, і, найголовніше, організував археологічну експедицію. Рекомендації для отримання Відкритого листа, тобто дозволу на розвідки з шурфуванням археологічних об’єктів, йому надали І.Винокур та Т.Мовша.

Весною 1992 р. В.А.Захар’єв першим розкопав курган №1 західної групи курганного могильника кінця ХІ-першої половини ХІІ ст. біля с.Сокілець Дунаєвецького району. Під насипом в ямі лежав кістяк чоловіка, неподалік нього на тогочасній денній поверхні виявлено залишки вогнища та фрагменти розтрощеної посудини, у схованці під каменем – язичницький татем – щелепу свині. Та найсенсаційнішим елементом насипу був викладений довкола поховання кромлех зовнішнім діаметром 4,4 – 4,8 м з майже трьох сотень каменів. Досі в поховальних пам’ятках Давньої Русі вони траплялися дослідникам лише двічі.

У липні, коли розпочався основний етап дослідження, у східній групі могильника досліджено поховання у домовині на рівні тогочасної поверхні, при цьому камені в насипі були лише у попелі вогнища.

Перебування експедиції у Сокільці ще раз підтвердило вірність археологічного принципу: «обов’язково спілкуйся з місцевими жителями». Саме за підказкою місцевих жителів локалізовано комбінований підплитово-грунтовий могильних другої половини ХІІ – першої половини ХІІІ ст. в ур. Батарея.

Своїми відкриттями В.А.Захар’єв поділився з завідувачем відділу слов’яно-руської археології Інституту археології НАН України О.Моцею. Столичний фахівець, побачивши перспективність досліджень, адже розкопками поховальних об’єктів Давньої Русі в Центральному Поділлі доти ніхто не займався, порадив подолянину зайнятися саме цією темою. З аргументами погодилася і Т.Мовша, яка хотіла, щоб Володимир Анатолійович став дослідником трипільської культури на Поділлі.

Сокілецька давньоруська археологічна експедиція (СДРАЕ) проіснувала десять років. За цей час очолені В.А.Захар’євим шанувальники минувшини розкопали 6 курганів, виявивши під насипами 8 поховань. Ще 100 поховань розкопано на комбінованому підплитово-грунтовому могильнику. Водночас їм вдалося знайти на цьому могильнику розтрощеного християнами кам’яного ідола та залишки спаленої церкви початку ХІІІ ст. В цілому, на території Сокілецького мікрорегіону локалізовано 3 давньоруських городища, 12 поселень і 3 могильники [11, с.72-75].

Сокілецькою церквою зацікавився видатний фахівець, львівський архітектор, професор І.Могитич, який класифікував її як окремий тип давньоруських церков і розробив реставраційний проект [12, с. 103-104].

Проаналізувавши літописи, подільські перекази та фахову літературу, В.А.Захар’єв висунув гіпотезу про те, що сокілецький могильник в урочищі Дубина залишили по собі представники так званого чорноклобуцького союзу. На думку дослідника, за прикладом київських князів, котрі поселили «наших невірних» по річці Рось і зробили своєрідним живим щитом на шляху печенігів і половців, галицькі можновладці взяли їх для захисту східного кордону князівства, який на той час проходив по р. Ушиця [13, с. 157-160].

Для встановлення аналогій в рамках Сокілецької давньоруської археологічної експедиції проведено розкопки одного з курганів на давньоруському могильнику поблизу сусіднього Сокільцю с.Тимків Новоушицького району. У могилі, яка була перекладена зверху дерев’яними плахами, лежали останки жінки, котра за життя була калікою через травму руки: її правиця була неробочою. Це, на перший погляд, традиційне поховання, засвідчило високий рівень моралі тогочасного суспільства [14, с.13-17].

Наслідки нищівного монголо-татарcького нападу простежила експедиція В.А.Захар’єва на знищеному давньоруському городищі між селами Маліївці Дунаєвецького та Проскурівка Ярмолинецького районів [15, с.77-80]. Там на території городища і в спалених житлах траплялися кістяки захисників та мирного населення. У розкопаній напівземлянці В.А.Захар’єв виявив три розтрощених горшки, зерновик та залізну щітку для вичісування шерсті тварин. У центрі споруди розташовувалося відкрите вогнище, що зігрівало мешканців і служило для приготування їжі, під стіною – місце від лежака для сну. Такий хатній побутовий набір був характерним для більшості тогочасних мешканців Пониззя. Але навіть їх не пощадили кровожерливі азійські вороги.

Поруч з давньоруськими пам’ятками експедицією В.А.Захар’єва в околицях Cокільця виявлено унікальні об’єкти раннього залізного віку та окремі тогочасні знахідки. Вони теж увійшли в науковий обіг як переконлива ілюстрація оригінальності мешканців краю у першому тисячолітті до н.е. В.А.Захар’єв залучив до співпраці знаного львівського фахівця з археології доби бронзи-ранньозалізного віку М.Бандрівського. Обстеження місцевих поселень і поховальних об’єктів раннього залізного віку давали археологам цікаві артефакти та наукову інформацію. Наприклад, в урочищі Паньська Криничка знайдено фрагмент бронзових вудил кінської збруї. За визначенням М.Бандрівського та Л.Крушельницької, саме вони за технологією виготовлення стали «сполучною ланкою» між традиціями ливарників Кавказу та Карпат [16, с.504-510]. Про те, що поселення в цьому урочищі мало якесь важливе сакральне значення, свідчить й знахідка тригорлового керноса – ритуальної посудини.

Унікальні результати дав курган, розкопаний В.А.Захар’євим 1999 року південно-західніше Сокільця в урочищі Грабова. Під невисоким курганним насипом був викладений пласкими каменями майданчик розмірами 2,3х1,2 м. По його кутах розташовувалися ями глибиною близько 1 м та діаметром 0,8-1 м. У кожній з них виявлено 7 шарів тілоспалень, в яких траплялися скляні бусинки, бронзові вістря стріл та сережки, залізні ножі, кістяні застібки [17, с.545-563]. Такого в Україні раніше ще ніхто не знаходив. Призначення об’єкта за відсутності аналогій і за більш як десятиліття після виявлення залишається не з’ясованим. В.А.Захар’єв в ході дослідження висунув гіпотезу про ритуальне місце, приурочене місячному циклу.

Перебуваючи щоліта в Сокілецькому мікрорегіону, В.А.Захар’єв водночас займався і вивченням інших різночасових об’єктів. Зокрема, підземних ходів. У 1996-1997 роках на його запрошення в Сокільці працювала спелеологічна експедиція під керівництвом чернівецького науковця, кандидата історичних наук Б.Рідуша. Фахівці належно обстежили підземні порожнини на містечковій площі старого Сокільця. Пройдено понад 120 метрів підземних лабіринтів, що викопані в товстому шарі глини. Встановлено, що дві третини, де склепіння було лукоподібним, – давніше, можливо, навіть часів «великого переселення народів». Інший відрізок – з півциркульним склепінням – викопано впізньому середньовіччі. Обстежили вони та згодом ввели в науковий обіг відомості про скельний монастир поблизу с. Отроків Новоушицького району, природні та штучні підземні об’єкти в околицях Сокільця [18, с.16].

Побувала в Сокільці і столичний археолог, кандидат історичних наук Л.Виногродська. Спільним дослідженням городища південніше Сокільця встановлено його приналежність як оборонної споруди до середини ХІІІ ст., можливо, саме до тих фортець, які побудував Данило Галицький після першого нашестя монголо-татарських орд на Пониззя і які потім був змушений знищити на вимогу завойовників.

Про результати щорічних досліджень Володимир Анатолійович інформував колег – науковців у фахових збірниках, друкованих матеріалах конференцій та семінарів. Протягом цього активного періоду він опублікував понад 30 повідомлень та статей археологічної тематики. До речі, згодом матеріали розкопок у Сокільці стали першоосновою для окремих розділів книг «Миньковеччина – історичний нарис» науковців подільського краю Петра та Олександра Білих і «Археологічні пам’ятки ІХ-ХІІІ ст. Лівобережжя Середнього Подністров’я» С.Маярчака. Зверталися до них і юні краєзнавці, які писали дослідження в рамках Малої академії наук.

Нагадаємо, що економічна ситуація в Україні рубежу ХХ-ХХІ ст. була досить складною. З року в рік скорочувалося фінансування роботи археологічних експедицій, зокрема, і СДРАЕ. В.А.Захар’єву, як начальнику експедиції, доводилося звертатися за допомогою до сільськогосподарських підприємств, керівники яких могли надати хіба що вирощену продукцію. З остаточним крахом колгоспів, припинила свою діяльність і експедиція. Але невдовзі досвід Володимира Анатолійовича став у нагоді подільським археологам С.Демидку, С.Стопенчуку та О.Погорільцю. Вони розпочали дослідження пізньосередньовічної митниці в урочищі Ракочі поблизу Меджибожа і запросили колегу до співпраці. В.А.Захар’єв допомагав колегам протягом двох польових сезонів.

З появою на Хмельниччині весною 2008 р. обласного відділу ДП «Подільська археологія» Охоронної археологічної служби України, як складової Інституту археології НАН України, Володимира Анатолійовича запросили до його складу: спочатку науковим співробітником, згодом керівником цього підрозділу за сумісництвом, а з вересня 2011 р. – на постійній основі.

Головними здобутками В.А.Захар’єва на цій посаді були дослідження традиційного поховання культури кулястих амфор поблизу с. Зайчики Волочиського району Хмельницької області в кам’яній скрині та рідкісного для цієї археологічної культури поховального комплексу з братською могилою та індивідуальними похованнями поблизу с. Ілятка Старосинявського району тієї ж області. За сприяння ініціатора розкопок на Старосинявщині приватного підприємця О.Лучіцького 2012 р. В.А.Захар’єв видав книгу “Мегалітичне поховання культури кулястих амфор з околиць с. Ілятка на Хмельниччині” [19, 32 с.].

Цікаво, що Володимир Анатолійович заодно показав себе в іпостасі історичного реконструктора і став першим серед сучасних науковців, які звернули увагу на ярмолинецький земляний замок XVI ст. Протягом 2011 – 2012 рр. він дослідив джерельні матеріали та залишки укріплення і запропонував свій варіант цієї оборонної споруди. Макет замку, який реконструктор виготовив спільно з художником В.Юрчаком, археолог подарував для районного історико-краєзнавчого музею.

У березні 2013 р. В.А.Захар’єв знову повернувся в Хмельницький обласний краєзнавчий музей. На цей раз на посаду наукового працівника методичного відділу. Він відповідає за мережу громадських музеїв області, надає методичну та організаційну допомогу колегам.

На початку 2007 р., працюючи заступником голови Дунаєвецької районної державної адміністрації з гуманітарних питань, В.А.Захар’єв запропонував урочисто відзначити 20 жовтня 600-річчя першої писемної згадки про с. Миньківці і як депутат районної ради не відмовився від цієї ідеї після зміни роботи. Під час підготовки свята Володимир Анатолійович більш детально дізнався про Миньковецьку державу та її засновника Ігнація Мархоцького. На той час про цього славного земляка нічого не нагадувало в столиці його колишнього дітища.

Маючи досвід не лише археолога, а й музейника, як людина запальна і дієва, В.А. Захар’єв вирішив створити музей видатного реформатора. На той час у центрі села якраз продавали будинок. Порадившись з рідними, Володимир Анатолійович взяв кредит у банку і придбав його. Крім того про свій твердий намір відкрити музей він заявив громаді села і керівництву району на святкуванні ювілею Миньківців. Відтоді всі його зусилля були спрямовані на втілення задуманого. Більше того – тема настільки захопила його, що він вийшов далеко за рамки первинного задуму.

Меморіальний музей Ігнація Мархоцького урочисто відкрив свої двері перед відвідувачами 15 травня 2012 р. Понад чотири роки Володимир Анатолійович займався вишуковуванням коштів на ремонт приміщення та підготовку експозицій. На його прохання відгукнулися небайдужі до рідної історії спонсори В.Островський, І. Скальський, К.Критюк, В.Сусляк, В.Мельник, Б.Бейлик, О.Грузіцька, М.Швець та десятки простих людей, які власною працею чи грішми прискорювали наближення цієї важливою події [20, с.101-104]. Будинок музею став для багатьох мешканців Миньковець символом справедливості по відношенню до людини, за життя якої їхній населений пункт звався містом і славився на всю округу, а його мешканці знали, що закони справедливості і правди не пустопорожня декларація. Їх хвилювали темпи робіт, чи не відсирів порох у порохівницях ініціатора, як і те, що нового можна дізнатися про бунтівливого графа та його діяння. Враховуючи зрослий інтерес населення до теми, В.А.Захар’єв вирішив зайнятися просвітництвом: випускати окремі брошури про ті чи інші моменти життя засновника Миньковецької держави. Втім невдовзі виявилося, що одному осилити це досить важко і найкраще досліджувати такий вагомий пласт вітчизняної історії колективом.

Так визріла ідея створення науково-дослідного центру. Нею ініціатор поділився зі своїм наставником – керівником Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН України при Кам’янець-Подільському національному університеті ім. Івана Огієнка, академіком УАІН, доктором історичних наук, професором Л.В. Баженовим. Він і благословив Центр Мархоцькознавства на першому його засіданні в середині серпня 2009 р.

Керівником структури призначили В.А.Захар’єва. Тоді ж побачив світ перший том «Наукових записок Центру Мархоцькознавства». На 108 сторінках було вміщено 10 наукових публікацій вчених-істориків та краєзнавців. З 2009 до 2013 р. Центр Мархоцькознавства поповнили ще близько 30 ентузіастів з України, Польщі та Ізраїлю. Вийшли друком чотири томи «НзЦМ» [ 21, с.79-96].

2011 року Центр Мархоцькознавства розпочав міжнародне співробітництво. Завдяки археологу і рок-музиканту П.Нечитайлу, який зробив перші кроки своєї наукової кар’єри в Сокілецькій археологічній експедиції В.А.Захар’єва, зав’язалися ділові контакти з польськими реставраторами-каменярами товариства «Магурич». Було укладено відповідний договір і його результатом стало відновлення двох третин давнього цвинтаря в отроківському ярку неподалік с.Притулівка. Згодом побачила світ книга «Ich?Nasze?Wspolne? – zapomniane dziedzictwo/ Їх?Наше?Спільне? – забута спадщина», де йшлося про враження гостей, хід роботи та результати співпраці [22, 46 с.].

Наступного 2012 року польські колеги знову відвідали Поділля. Протягом двотижневої спільної експедиції польські та українські волонтери завершили реконструкцію притулівського цвинтаря, навели належний порядок на єврейському цвинтарі поблизу Тимкова, відремонтували половину отроківського цвинтаря та частину унікального цвинтаря першої половини XVII століття в Тимкові. До речі, на початку 2013 р. в Польщі вийшла книга про сакральне каменярство Поділля. Автором одного з її розділів став Володимир Анатолійович. У тому ж таки 2012 р. В.А.Захар’єв навів дружні партнерські контакти з Львівською національною науковою бібліотекою імені В.Стефаника, а у грудні Центр Мархоцькознавства уклав угоду про співпрацю, обмін інформацією, організацію наукових конференцій та книгодрукування з громадської організацією «Творча спілка «Берег Овідія» з Овідіопольського району Одеської області. Саме в цьому кутку Причорномор’я до 20-х років минулого століття мешкали діти Ігнація Мархоцького Кароль, Емілія, Юлія, Пульхерія та їхні нащадки.

Заприятелювали з Центром Мархоцькознавства і хмельницький молодіжний театр «Територія-А», артисти якого представили мешканцям Притулівки та Отрокова дві композиції з життя Миньковецької держави, і громадська організація “Aристократичний клуб” (м.Хмельницький), члени якої займаються реконструкцію костюмів і 2013 року провели бал у стінах отроківського палацу.

Важливою подією 2012 року стало включення Володимира Анатолійовича до складу науково-методичної ради Хмельницького обласного державного архіву.

Діяльність Центру Мархоцькознавства і її керівника вже належно оцінили не лише в області, а й у Польщі. Дізнавшись про відкриття меморіального музею Ігнація Мархоцького в Миньківцях, староста міста Турек, побратима Дунаївців, Збігнев Бартосік надіслав Володимиру Захар’єву подяку і цінний подарунок.

Сам Володимир Анатолійович вирішив закріпити розпочате кандидатською дисертацією на тему “Рід Сцибор-Мархоцьких в Україні: господарчі, суспільно-політичні та культурологічні аспекти (XVIII-початок ХХ ст.)”. Відтак, кафедра історії України Кам’янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка затвердила її.

Слід зауважити, що поряд з археологічною діяльністю та мархоцькознавством, В.А.Захар’єв чимало зусиль віддає краєзнавчо-популяризаторській роботі. Її початки сягають середини 1980-х років, коли він проводив лекції в трудових та навчальних колективах Хмельницької області від товариств «Знання» і охорони пам’яток історії та культури.

Працюючи в редакції районної газети, В.А.Захар’єв відродив сторінку «Люби і знай свій рідний край». Чималим його здобутком цього періоду була публікація 1990 року перекладу краєзнавчих нарисів про населені пункти Дунаєвеччини, які були вміщені на початку ХХ ст. у «Трудах Подільського єпархіального історико-статистичного товариства».

1991 року Володимир Анатолійович був обраний заступником голови Дунаєвецької районної організації Всеукраїнської спілки краєзнавців. Згодом в рідному районі, коли працював завідувачем краєзнавчого відділу станції юних туристів – краєзнавців та на інших важливих посадах, він був учасником історико-краєзнавчих конференцій, які 1997, 2000, 2003 рр. проводились у Дунаївцях.

1994 року потрапивши на роботу до Хмельницького редактором об’єднання телебачення і радіомовлення, він розпочав випуск телевізійної історико-краєзнавчої програми “Скарби нашої памяті”. Як позаштатний кореспондент надсилав краєзнавчі статті до обласних газет «Подільські вісті», «Майбуття», «Ва-банк», «Колесо», «Фортеця». Тоді ж з’явилися нариси «В нетрях Подільської Швейцарії» та «На Галицькому порубіжжі».

В обласній газеті «Є Поділля», де В.А.Захар’єв згодом працював власним кореспондентом по південній частині Хмельницької області, йому доручили вести рубрику «Околиця» про історію і сучасне населених пунктів Хмельниччини. 2007 року з колегами-журналістами став співавтором оригінального фотоальбому «Хмельниччина справжня» [23].

Зауважимо, що для Володимира Анатолійовича то був не перший досвід, адже провівши детальне дослідження діяльності дунаєвецької районної газети, 2000 року він видав окремою брошурою науковий нарис «На вістрі часу» [24, 48 с.]. Пізніше, 2011 року до цього переліку додався ще й нарис про 25-літній творчий шлях районного літературно-мистецького об’єднання ім. В.Бабляка «Сонях» міцний зернятками» [25].

Володимир Анатолійович також зробив вагомий внесок у розвиток музейної справи Дунаєвеччини, зокрема, системи громадських музеїв. Перший такий заклад він відкрив 1987 р. в рідному селі Залісці, другий 1988 р. – у с. Міцівці, 1996 р. – у с. Сокілець. В.А.Захар’єв виступив автором нової концепції археологічного відділу Дунаєвецького районного музею. Її високо оцінили на республіканській конференції в Харкові. Однак через економічну скруту та від’єднання установи від Хмельницького обласного краєзнавчого музею розпочате не було доведено до логічного завершення. Мав він певне відношення до створення Великопобіянського сільського музею.

Чимало часу віддав В.А.Захар’єв встановленню справедливості стосовно його земляка-залісчанина М.Марчака. Досягнувши посади виконувача обов’язків голови Раднаркому України, той був знищений у ході політичних репресій 1937-1938 рр. Першою ластівкою правди стала стаття Володимира Анатолійовича про цю людину в районній газеті в листопаді 1987 р. Водночас матеріали про нього вмістив також на стенді нового сільського музею. 2003 року В.А.Захар’єв організував краєзнавчу конференцію з нагоди 100-річчя М.Марчака. 2010 року встановлено меморіальну дошку на приміщенні школи.

До речі, активний член Хмельницького обласного осередку Меморіалу ім. В.Стуса В.А.Захар’єв зініціював, побудував і відкрив наприкінці листопада 2009 р. в центрі Миньківців пам’ятний знак жертвам Голодоморів та політичних репресій на Миньковеччині.

В.А.Захар’єв ідентифікував та ввів до наукового обігу інформацію про першу в царині трипільської культури знахідку ліпного змія, фрагмент фігурки якого знайшли поблизу с. Бедриківці Городоцького району [26, с.279-282], так званий «подільський полугрошок» - монету литовських князів Коріатовичів, що володіли Поділлям в другій половині ХIV- початку ХV ст. [27, с.24-28], знайшов стилізованого язичницького ідола ХІІ ст. поблизу с. Березівка Новоушицького району.

Від початку свої краєзнавчої діяльності В.А.Захар’єв взяв участь майже у 60 наукових конференціях та семінарах, опублікував понад 70 наукових повідомлень.

1995 року В.А.Захар’єва обрали дійсним членом Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН України при Кам’янець-Подільському національному університеті ім. Івана Огієнка . З 2005 р. В.А.Захар’єв є активним представником наукової школи Л.Баженова «Історичне краєзнавство і проблеми регіональної історії Правобережної України» [28, с.183-188]. З грудня 2010 р. Володимир Анатолійович – член Всеукраїнської громадської організації «Спілка археологів України». Краєзнавчу діяльність В.А.Захар’єва 2003 року відзначили регіональною премією ім. Ф.Шевченка.

В експедиціях В.А.Захар’єва отримали перший професійний досвід сучасні археологи, кандидати історичних наук П.Нечитайло та А.Скиба, вчителька історії Л.Косарєва, випускник Кам’янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка В.Заневський та інші.



Таким чином, Володимир Анатолійович Захар’єв зробив вагомий внесок у вивчення минувшини Дунаєвеччини. Він першим серед науковців комплексно дослідив археологічні об’єкти Дунаєвеччини і ввів їх відомості про них у науковий обіг. Завдяки йому розпочався новий, якісний та ефективний етап вивчення та вшановування видатного реформатора Ігнація Сцибор-Мархоцького, ім’я якого достойне на внесення до підручників з історії України, створено Меморіальний музей бунтівливого графа і науково-дослідний центр, до діяльності якого залучено близько 40 фахівців з України, Польщі, Ізраїлю; випущено 4 томи «Наукових записок Центру Мархоцькознавства».


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал