Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій



Сторінка48/50
Дата конвертації22.12.2016
Розмір9.2 Mb.
1   ...   42   43   44   45   46   47   48   49   50

Список використаних джерел і літератури:


  1. Попович М. Еліта як соціальний феномен / М. Попович // Еліта і цивілізаційні процеси формування націй. – К., 2006.

  2. Селянський рух на Буковині в 40-х рр. ХІХ ст.: зб. док. (упоряд. Ф.Шевченко). – К., 1949.

  3. Шевченко Ф.П. Лук’ян Кобилиця. З історії антифеодальної боротьби селянства Буковини в першій половині ХІХ ст. – К., 1958.

  4. Листи з фашистської каторги: зб. листів рад. людей, які були вигнані на каторжні роботи до фашистської Німеччини. – К., 1947.

  5. Руднєв С.В. Щоденник про Карпатський рейд. – К., 1948.

  6. Центральний державний архів вищих органів України, ф. 14, оп. 2, спр. 175.

  7. Прилепішева Ю. Відновлення та організація археографічної роботи архівних установ України під керівництвом Архівного управління МВС УРСР в перші повоєнні роки / Ю. Прилепішева // Наукові записки: зб. праць молодих вчених та аспірантів. – К., 1999. – Т. 3.

  8. Смолій В. До читачів «Українського історичного журналу» / В. Смолій // Укр. іст. журн. – 1997. – №4.

  9. Федір Павлович Шевченко // Укр. іст. журн. – 1996. – №1.

  10. Брицький П.П. Федір Павлович Шевченко про відповідальність перед судом історії / П.П. Брицький // Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій: зб. наук.-краєзн. праць. – Дунаївці; Кам’янець-Подільський, 2008. – Вип. IV.

  11. Прокопчук В.С. Меморіальні дошки – джерело історії та зміст патріотичного виховання / В.С. Прокопчук, В.І. Крупник // Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій: зб. наук.-краєзн. праць. – К.; Дунаївці; Кам’янець-Подільський, 2003. – Вип. 3.

  12. Історичне краєзнавство і проблеми регіональної історії Правобережної України (наукова школа): біобібліогр. покаж. Серія: Наукові школи університету. – Кам’янець-Подільський, 2011. – Вип. 12.

  13. Баженов Л.В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців ХІХ–ХХ ст. – Кам’янець-Подільський, 1993.

  14. Кам’янець-Подільський державний педагогічний університет в особах. – Кам’янець-Подільський, 2003. – Т. 1.

  15. Двадцять років подвижництва. – К., 2007.

  16. Прокопчук В.С. Школа імені Мелетія Смотрицького / В.С. Прокопчук // Південно-Східна Волинь: наука, освіта, культура: матер. регіон. наук.-краєзн. конф. – Хмельницький; Шепетівка, 1995.

  17. Гаврищук А. Новий завідувач бібліотеки / А. Гаврищук // Студентський меридіан. – 2004. – 30 верес. – С.5.

  18. Завальнюк О.М. Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка / О.М. Завальнюк, О.Б. Комарніцький. – Кам’янець-Подільський, 2012.

  19. Наші лауреати // Студентський меридіан. – 2008. – 1 верес.

  20. Телячий Ю. Натхненний музою історії // Дунаєвецький вісник. – 2009. – 2 квіт.

  21. Комарніцький О. Визнали наших краєзнавців // Подолянин. – 2008. – 7 листоп.

  22. Завальнюк О.М. Віктор Прокопчук – науковець, педагог / О.М. Завальнюк, Л.В. Баженов. – Кам’янець-Подільський, 2009.

Севастьянова Л.А.,

с. Міцівці
Герой Соціалістичної Праці М. М. Мазур
У статті простежується життєвий шлях видатної аграрниці – організатора колгоспного виробництва на Дунаєвеччині Героя Соціалістичної Праці Марії Мазур.

Ключові слова: колгосп, доярка, голова колгоспу, делегат, Герой Соціалістичної Праці.
Подолянам давно відоме ім’я невтомної трудівниці Героя Соціалістичної Праці Марії Миколаївни Мазур. Народилася 14 серпня 1935 р. у с. Міцівці в сім’ї колгоспників. 1952 року, після закінчення семирічної школи, пішла працювати в місцевий колгосп «Росія» ланковою. І в роботі, і в пісні ланка була першою.

Перші незабутні кроки залишають незабутній слід у серці людини. Серед багатьох Похвальних грамот, одержаних у різні часи, Марія Миколаївна особливо дорожить першою, якою нагородив її обласний комітет комсомолу ще 1955 року за високий врожай цукрових буряків.

На початку 1957 року керівництво колгоспу запропонувало їй працювати дояркою. Через кілька днів переступила поріг ферми. Вчилася в старших колег, придивлялася до їх роботи, радилася з подругами. І з кожним днем все більше пізнавала секрети «великого молока». І в новій справі знатна трудівниця зарекомендувала себе сумлінною, дисциплінованою трудівницею, досягла високої майстерності та результатів [1; 4].

1961 року за високі надої молока М.М. Мазур було нагороджено орденом Леніна, 1966 року на її грудях засяяв другий орден Леніна і Золота Зірка Героя Соціалістичної Праці [7; 9].

Двічі Марія Миколаївна обиралася депутатом Верховної Ради СРСР, була делегатом 23 з’їзду КПРС та 22 – 25-го з’їздів компартії України, делегатом з’їзду колгоспників у Москві [5; 6; 8].

У 1971–1990 роках очолювала колгосп ім. Войкова с. Вихрівка. Господарство на протязі 3-ох років підряд нагороджувалося перехідним Червоним прапором Міністерства сільського господарства СРСР та ЦК профспілки працівників сільського господарства і заготівель за високі врожаї цукрових буряків [2; 3; 10].

Минали роки… Дев’ята, десята, одинадцята п’ятирічки. На сторінках пожовтілих газет читаємо: «П’ятирічку за чотири з половиною роки!» – такий девіз висунули вихрівчани, де керівником була Марія Миколаївна. З економічним зростанням колгоспу мінялося й село. За гудінням тракторів, комбайнів та автомашин впроглядають гарні дороги, охайні оселі, прекрасний будинок культури, дитячий садок, а найголовніше люди, задоволені своєю роботою».

З 1990 по 2004 роки Марія Миколаївна очолювала колгосп ім. Гагаріна с. Дем’янківці. Пішла туди на прохання людей, котрі вбачали в ній справжнього керівника, здатного вдихнути життя в їхнє село. Оскільки відбулося відокремлення від Гірчични, то в Дем’янківцях склалася непроста ситуація, довелося починати все спочатку. Марії Миколаївні це вдалося, вона і тут навела порядок. Колосились пшеничні поля, збирались високі врожаї, вистачало техніки, а люди мали роботу і добрий заробіток. Хтось дивувався, хтось не вірив, що так може бути, та допомогли досвід і мудрість Марії Миколаївни.

Нестримно плине час, віддаляючи молодість, залишаючи натомість одні спогади. Але Марія Миколаївна не сидить, склавши руки, не така вже вдача. Тепер, коли з’явилося стільки вільного часу, можна, не поспішаючи, помандрувати лісом, насолоджуватись довколишньою красою, назбирати повні кошики ягід та грибів. Марія Миколаївна дуже любить збирати гриби.

Не забувають маму й бабусю сини, невістки, онуки, вони залюбки проводять у неї час, особливо онуки – у бабусі для них справжній рай.

Не забувають землячку і міцівчани. Вона є частим гостем Міцівецької ЗОШ І-ІІ ст., неодноразово запрошувалась на свято села, яке проводиться в серпні, у день Успіня Святої Праведної Анни. А торік, до 75-річчя утворення Хмельницької області, в Міцівецькій сільській бібліотеці відкрито краєзнавчий куток на честь односельчанки, славної трудівниці Героя Соціалістичної Праці Марії Миколаївни Мазур. У ньому виставлені матеріали про її діяльність, копії посвідчень депутата Верховної Ради СРСР двох скликань, Героя Соціалістичної Праці, делегата з’їздів КПРС та компартії України, інших матеріалів.

Список використаної літератури:


  1. Мазур М. Є 103,5 тонни / М. Мазур // Ленінським шляхом. – 1964. – 21 трав.

  2. Мазур М. Головна організаторська робота / М. Мазур // Там само. – 1985. – 25 трав.

  3. Мазур М. Сійся – родися / М. Мазур // Там само. – 1987. – 13 січ.

  4. Непийвода Б. Маріїне щастя / Б. Непийвода // Радянське Поділля. – 1965. – 8 серп.

  5. О чести и гордости муж ской // Правда Украины. – 1966. – 5 февр.

  6. Панков Г. Слово про Марію Миколаївну Мазур – кандидата в депутати до Верховної Ради СРСР/ Г. Панков // Радянська Україна. – 1965. – 20 груд.

  7. Панков В. І засіяла зірка / В. Панков // Радянське Поділля. – 1966. – 20 жовт.

  8. Промова на 23 з'їзд Компартії України доярки колгоспу «Росія» М. М. Мазур Дунаєвєцького району Хмельницької області // Радянська Україна. – 1966. – 5 квіт.

  9. Пилявський С. Золоті руки /С.Пилявський // Радянське Поділля. – 1966. – 22 трав.

  10. Павловська Г. Відродження / Г. Павловська // Ленінським шляхом. – 1986. – 20 трав.

І.М. Конет,

м. Кам’янець-Подільський
Дмитро Іванович Мартинюк – видатний математик з Дунаєвеччини

У статті висвітлено педагогічну і наукову діяльність видатного вченого-математика, доктора фізико-математичних наук, професора, лауреата Державної премії України в галузі науки і техніки вихідця з Дунаєвеччини Д.І. Мартинюка.

Ключові слова: диференціальні рівняння, математична фізика, дисертація, університет, монографія.
Щедра на таланти Дунаєвеччина подарувала Україні чимало видатних постатей у різних областях виробництва, науки і техніки, літератури та мистецтва. Серед них – Дмитра Івановича Мартинюка, доктора фізико-математичних наук, професора, лауреата Державної премії України в галузі науки і техніки.

Народився Дмитро Іванович 11 березня 1942 року в селі Іванківці Дунаєвецького району Хмельницької області в сім’ї селян-колгоспників. У тому ж 1942 році батько загинув на фронті. Непростим було дитинство Дмитра Івановича, як і більшості його ровесників, зазнав голоду і злиднів. Освіту здобув в Іванковецькій семирічній та Гірчичнянській середній школах. 1958 року вступив на фізико-математичний факультет Кам’янець-Подільського державного педагогічного інституту, після закінчення якого у віці 20 років був залишений на викладацькій роботі – асистентом кафедри математики.

1965 року вступив до аспірантури Інституту математики АН УРСР, де під керівництвом директора інституту академіка Ю.О. Митропольського почав займатися дослідженням важливого класу диференціальних рівнянь – диференціальних рівнянь з відхиленням аргументу запізнюючого типу. 1967 року достроково закінчив аспірантуру і в жовтні того ж року успішно захистив дисертацію "Периодические решения нелинейных систем дифференциальных уравнений с запаздывающим аргументом", здобув науковий ступінь кандидата фізико-математичних наук зі спеціальності 01.01.02 – диференціальні рівняння та математична фізика.

З 1-го вересня 1967 року Д.І. Мартинюк зарахований на посаду асистента кафедри інтегральних і диференціальних рівнянь механіко-математичного факультету Київського державного університету, 1968 року обраний на посаду старшого викладача кафедри, а 1969 – го – доцента кафедри.

Викладаючи в університеті спеціальні курси з теорії диференціальних рівнянь, Дмитро Іванович активно й успішно займається науковою роботою. У 1969 році виходить у світ його перша книга "Лекции по теории колебаний систем с запаздыванием" (співавтор – Ю.О. Митропольський), у 1970 році – монографія "Лекции по теории устойчивости решений систем с последействием", у 1972 році – книга "Лекции по качественной теории разностных уравнений" (співавтор – Ю.О. Митропольський), у 1979 році – монографія "Периодические и квазипериодические колебания систем с запаздыванием" (співавтор – Ю.О. Митропольський) [1].

У 1982 році в Інституті математики АН УРСР Д.І. Мартинюк успішно захистив дисертацію "Периодические и квазипериодические решения дифференциально-разностных и разностных уравнений" і здобув науковий ступінь доктора фізико-математичних наук зі спеціальності 01.01.02 – диференціальні рівняння та математична фізика.

У 1983 році за конкурсом Дмитра Івановича було обрано на посаду професора кафедри інтегральних і диференціальних рівнянь. Працюючи на цій посаді, Д.І. Мартинюк викладав загальний курс лекцій з теорії диференціальних рівнянь, теорії інтегральних рівнянь, спеціальні курси з диференціально-різницевих та різницевих рівнянь. Викладацька діяльність плідно поєднувалася з науковою роботою.

Результати його досліджень доповідались на багатьох всеукраїнських, всесоюзних та міжнародних наукових конференціях, друкувались в авторитетних математичних журналах і збірниках наукових праць. У 1984 році побачила світ фундаментальна монографія Д.І. Мартинюка "Системы эволюционных уравнений с периодическими и условно-периодическими коэффициентами" (співавтори – Ю.О. Митропольський, А.М. Самойленко) [2].

У 1985 році наукові досягнення Д.І. Мартинюка, його визначний внесок у розвиток теорії диференціальних рівнянь і теорії коливань, були відзначені Державною премією УРСР в галузі науки і техніки.

З 1988 по 1995 роки доктор фізико-математичних наук, професор Д.І. Мартинюк очолював кафедру математичної фізики механіко-математичного факультету Київського університету, поєднуючи в цей час наукову роботу з педагогічною діяльністю. Він виховав 9 кандидатів фізико-математичних наук і залишився для цих людей не тільки науковим керівником, але й мудрим наставником і чуйним товаришем. Протягом багатьох років Д.І. Мартинюк був членом вченої ради механіко-математичного факультету, членом спеціалізованих вчених рад з присудження наукових ступенів кандидатів і докторів фізико-математичних наук у Київському університеті й Інституті математики НАН України.

У 1995 році в зв’язку з погіршенням стану здоров’я Дмитро Іванович за власним бажанням залишив посаду завідувача кафедри математичної фізики і повернувся на кафедру інтегральних і диференціальних рівнянь, де й працював до останнього дня свого життя – 27 жовтня 1996 року.

Про відомого вченого-математика, свого випускника, добре пам’ятають на фізико-математичному факультеті Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка.

У травні 2002 року Інститутом математики НАН України, Київським національним університетом імені Тараса Шевченка та Кам’янець-Подільським державним педагогічним університетом було проведено міжнародну наукову конференцію "Теорія еволюційних рівнянь. П’яті Боголюбовські читання", присвячену 60-річчю від дня народження Д.І. Мартинюка [3].

У червні 2012 року Інститутом математики НАН України, Київським національним університетом імені Тараса Шевченка та Кам’янець-Подільським національним університетом імені Івана Огієнка проведено міжнародну наукову конференцію " Диференціальні рівняння та їх застосування ", присвячену 70-річчю від дня народження Д.І. Мартинюка [4].

Традиційно учасники конференції поклали квіти на могилу Д.І. Мартинюка в його рідному селі Іванцівці на Дунаєвеччині, де він похований.

Серед учасників конференції найближчі друзі і колеги Дмитра Івановича – академіки НАН України А.М. Самойленко, М.О. Перестюк, дружина Валентина Яківна, викладачі кафедр, на яких він працював, його колишні аспіранти, викладачі математичних кафедр фізико-математичного факультету К-ПНУ ім. І. Огієнка, численні гості з Росії, Білорусії, Казахстану, Грузії, Польщі, Угорщини.

У пам’яті всіх, хто спілкувався з Дмитром Івановичем, він залишився відкритою, чуйною, доброзичливою, доброю і скромною людиною, вірним товаришем, яскравим, мудрим педагогом і талановитим вченим-математиком.

Список використаних джерел:


  1. Диференціальні рівняння та їх застосування. Міжнародна конференція, присвячена 60-річчю кафедри інтегральних і диференціальних рівнянь Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Тези доповідей. – К.: ВПЦ "Київський університет", 2005. – 128 с.

  2. Диференціальні рівняння та їх застосування. Міжнародна конференція, присвячена 65-річчю кафедри інтегральних і диференціальних рівнянь Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Тези доповідей. – К.: ВПЦ "Київський університет", 2011. – 132 с.

  3. Теорія еволюційних рівнянь. Міжнародна наукова конференція. П’яті Боголюбовські читання. Тези доповідей. – Кам’янець-Подільський: Абетка-НОВА, 2002. – 200 с.

  4. Диференціальні рівняння та їх застосування. Міжнародна конференція, присвячена 70-річчю від дня народження доктора фізико-математичних наук, професора, лауреата Державної премії України в галузі науки і техніки Д.І. Мартинюка (1942 – 1996) : матер. конф. – Кам’янець-Подільський: Аксіома, 2012. – 64 с.

В.С. Прокопчук,

В.Ф. Шинкарчук
Хірург М.В. Рум’янцев
У статті йдеться про трагічну долю колишнього упродовж 22 років головного лікаря Дунаєвецької районної лікарні на Хмельниччині, проблеми й наслідки взаємодії людини – держави – суспільства.

Ключові слова: М.В. Рум’янцев, хірург, головний лікар, окупація, репресії.
3 червня 2009 року збори лікарів Дунаєвецької центральної районної лікарні – 84 особи – обговорювали питання увічнення пам’яті хірурга, колишнього головного лікаря Дунаєвецької районної лікарні М.В. Рум’янцева. На адресу доповідача В. Ф. Шинкарчука посипалась безліч питань. З його доповіді та відповідей поставав образ високоморальної людини, талановитого лікаря – легендарного хірурга, організатора охорони здоров’я на Дунаєвеччині в далекі довоєнні роки…

Щоранку М.В. Рум’янцев від’їжджав від свого дому (після війни в ньому розміщувався протитуберкульозний диспансер) до лікарні фаетоном, який рухався центральною вулицею до Ріжка, а звідти – до лікарні. Упродовж всього шляху перехожі тепло вітали улюбленого лікаря, низько вклонялися, знімаючи головні убори.

Справді, авторитет хірурга Рум’янцева М.В. у 20-30-і роки був високим. Саме за його участі на території парку збудували двоповерховий корпус лікарні, де сьогодні розміщені терапевтичне, кардіологічне, неврологічне, дитяче й отоларингологічне відділення. Вже тоді в лікарні функціонував рентгенівський кабінет, працював знаменитий на кілька районів рентгенолог Соскін. Населення визнавало високу кваліфікацію терапевта Гольденцвайга, отоларинголога Тарасюка. Славились фельдшери Кучерявий, Савицький, Кузяк. Вони були настільки досвідченими, що пацієнти навіть не усвідомлювали, що в них не було лікарських дипломів, бо переконував результат – сотні вилікуваних людей. У медичних колективах панувала висока культура і порядність. Звичайним явищем було, коли на викликах у бідних лікар не тільки не брав гонорарів, а ще й залишав гроші на ліки. У ті часи функціонувала добре оснащена водолікарня, яка розміщувалася на території теперішнього ремонтно-механічного заводу, двоповерхова поліклініка, зруйнована під час авіанальоту (нині на тому місці знаходиться райвузол зв’язку).

Мета цієї статті – дослідити життя й діяльність, встановити правду про лікаря М.В. Рум'янцева.

Народився Михайло Васильович 1888 року в Москві у сім’ї службовців. Дитинство і роки навчання пройшли в Костромі. Мати Тетяна Павлівна була учителькою, саме вона дала синові ґрунтовну домашню освіту. Знання примножив у гімназії (1898 – 1906), за успіхи в навчанні був нагороджений медаллю.

1906 року вступив на медичний факультет Московського університету, який закінчив 1911 року. Завідував Огарьовською земською лікарнею в Тульській губернії за 30 км від Ясної Поляни. 1912 року перейшов до Костромської губернської лікарні, працював під керівництвом досвідченого хірурга Михайла Михайловича Крюкова. Той, помітивши надзвичайну обдарованість молодого колеги, наполіг, аби М.В. Рум’янцев вступив до клінічної ординатури Київської університетської клініки, удосконалив теоретичні знання і практичні навички. І 1913 року М.В. Рум’янцев вже був в ординатурі.1

Але доля розпорядилася по-своєму. 1914 року почалася Перша світова війна, і Рум’янцев М.В. попав у діючу армію. Працював хірургом у госпіталі. Захворів дизентерією, а потім – черевним тифом, лікувався в Києві. Після одужання продовжив працю в тій самій клініці. Там його застали революційні події.

1919 року в Київ прийшли денікінці, згодом – поляки, навкруги — безладдя, важкі й тривожні часи. На запрошення однокашника по університету доктора Борисовича поїхав у Нову-Ушицю Подільської губернії, де 1922 року працював у земській лікарні.2

Невідомо, як і чому, але саме 1922 року, а не в 30-х роках, як твердилось донедавна,3 був переведений на посаду завідувача Дунаєвецької лікарні, водночас очолюючи і лікарню, і хірургічну службу. 1939 року був мобілізований до армії, брав участь у поході РСЧА в Західну Україну та Західну Білорусію, завідував хірургічним відділенням Ковельського військового госпіталю. У Дунаївці повернувся 1940 року.

Трагічним для Рум’янцева М.В. був початок Великої Вітчизняної війни. Призваний до армії у складі проскурівського госпіталю відбув на фронт у напрямку Гусятина. Однак скоро почався відступ, дійшли до Вінниччини. Після відправки поранених зі ст. Калинівка в тил повертався до Хмільника, попав в оточення, німецький полон. Після двох тижнів перебування в таборі у Хмільнику був переправлений до летичівського концтабору, а наприкінці серпня, як і багато інших військовополонених, звільнений. Направився в Дунаївці. Нова влада в особі голови міської управи Шерера запропонувала йому, як висококваліфікованому фахівцю, очолити Дунаєвецьку окружну лікарню. Там пропрацював до лютого 1943 року, поки лікарня не була переведена в Маліївці Солобковецького району.

З наближенням радянських військ отримав пропозицію за спеціальним пропуском виїхати на Захід. «Я зволікав до останнього моменту з отриманням того пропуску, але 13 березня був викликаний в гебітскомісаріат, де мені був вручений пропуск до міста Білітц», – свідчив пізніше.4 Від автотранспорту відмовився і замість руху на Смотрич поїхав у напрямку ст. Дунаївці. Кілька разів по дорозі зупиняли німці, перевіряли документи. Скориставшись моментом, звернув з центральної дороги на Маліївці, де переховувався до приходу радянських військ.

На початку квітня 1944 р. з’явився до голови райвиконкому Бабія і отримав доручення відновити функціонування райлікарні. На посаді головного лікаря 29 квітня 1944 року і був заарештований.

Почалося кількамісячне слідство. Його звинувачували в тому, що в липні 1941 року «попав у німецьке оточення і, зрадивши Батьківщині, добровільно здався в полон, не намагаючись вийти з оточення». А ще в тому, що «поступив на службу до німецьких окупантів на посаду зав. лікарнею в Дунаївцях». Але головним «злочином» М.В. Рум’янцева виявилася публікація за його підписом двох статей — 5 квітня 1942 року в «Дунаєвецьких вістях» і 7 березня 1943 року в «Українському голосі» «з різким контрреволюційним наклепом на ВКП(б), Радянський уряд, Червону армію і органи НКВС», що в сукупності визначалося як «контрреволюційна діяльність, спрямована на підрив і ослаблення авторитету Радянської влади».5 В умовах тогочасного слідства, фізичної і моральної наруги з боку енкаведистів М.В. Рум’янцеву нічого не залишалося як визнати звинувачення. І все ж надія не покидала. 10 травня 1944 року звернувся із заявою до прокурора військ НКВС: «Признаю себя виновным в том, что я при немецкой оккупации занимал должность заведующего Дунаевецкой больницей. Прошу учесть, что это мое прежнее место работы, которое я занимал 20 лет.

Прошу учесть то обстоятельство, что моя позорная капитуляция перед немцами, вследствие которой появилась антисоветская статья в газете, была вызвана страхом за свою дочь и жену, которых немцы угрожали выслать в Германию.

Врагом советской власти я никогда не был. Мое преступление перед Родиной хочу искупить честным трудом и работать по специальности. А поэтому прошу, если найдете это возможным, направить меня в качестве врача-хирурга в один из госпиталей РККА».6

Документи кримінальної справи засвідчують, що вказана заява до уваги не була взята, як і свідчення п’ятьох дунаївчан – О.П. Кравчука, М.А. Стукалюка, А.М. Кузяка, С.О. Савицького, В.Л. Оліфер, які, підтвердивши неоспоримий факт газетних публікацій, в усьому іншому захищали головного лікаря, у тому числі й від будь-яких спроб приписати йому участь в роботі комісії з масової відправки до Німеччини робочої сили.7

26 червня 1944 року військовий трибунал військ НКВС засудив Рум’янцева М. В. на 20 років каторжних робіт з конфіскацією майна та обмеженням у правах на 5 років відповідно до частини ІІ «Указу Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 р.».8 У Дунаєвецький військкомат, райвиконком і народний суд були направлені приписи позбавити сім’ю пільг військовослужбовця, занести засудженого до списку осіб, позбавлених виборчих прав, конфісковане майно реалізувати в дохід державі.9

Однак 22 грудня 1944 року військовий трибунал НКВС Українського округу переглянув прийняте рішення: «Приговор изменить, содеянное Румянцевым М.В. квалифицировать ст. ст. 54-Iб и 54-10 ч. II КК УССР, заменив ему каторжные работы лишением свободы в исправительно-трудовом лагере сроком на десять лет».10

В архівній кримінальній справі М.В. Рум’янцева, знайдено довідку, яка дещо пролила світло на його дальшу долю: «Заключенный Рум’янцев М.В. содержался в Братлаге МВД и 15 апреля 1946 года из-под стражи освобожден согласно выписки из протокола №12 Президиума Верховного Совета от 16.VІІІ.1945 г.

Основание: Отношение начальника ОУРЗ Братлага МВД №451061-02 от 28. VІ.46г. Оперуполномоченный 3 отдела с/о капитан Бубнов. 26. VІІ.46г.»11

Заслання відбував в селі Усть-Ордин Іркутської області, з 1948 р. – у селі Ярцево Красноярського краю. А згодом був запрошений на роботу до військового госпіталю в Красноярську.

Де б і в якій обстановці не працював Михайло Васильович, скрізь він сповна віддавався улюбленій справі. Лікар Тамара Олександрівна Кулакова, яка на перших порах асистувала Михайлу Васильовичу Рум’янцеву під час операцій в Ярцево, писала, що в операційному відділенні «священнодійствував легендарний Михайло Рум’янцев». Жителі району шанували його і як лікаря – хірурга, і як прекрасну людину. У селі Ярцево на будинку лікарні була встановлена меморіальна дошка: «Здесь с 1948 по 1956 гг., находясь в ссылке, работал талантливый хирург и замечательный человек Михаил Васильевич Румянцев». А нижче приписано: «Талантливый, интеллигентный, открытый, человечный, герой».12

Свого часу фельдшер Дунаєвецької лікарні Семен Опанасович Савицький, який довгий час працював поруч з М.В. Рум’янцевим, досить категорично стверджував: «Такого лікаря, як М.В. Рум’янцев, у Дунаївцях ще не було і, мабуть, не буде».

Ті люди, які знали цього дивовижного лікаря, захоплювалися його талантом хірурга, його людськими якостями. Від нього постійно випромінювалися лагідність і доброта, які чудодійно впливали на оточуючих. Від М.В. Рум’янцева ніхто не чув окрику. Він не був багатослівним. Його розпорядження були чіткими, переконливими і завжди виконувалися. Природа наділила його мужнім красивим обличчям, високим ростом, міцною статурою. Слова в нього гармоніювали з вчинками. Був високоінтелігентним, ерудованим. Його популярність серед хворих, медпрацівників та населення була безмежною.

Колишня акушерка Дунаєвецької районної лікарні Катерина Михайлівна Малішевська, яка в 1936-1938 роках навчалася в Дунаєвецькій медичній школі, де лекції читав М.В. Румянцев, згадувала: "Як тільки лікар заходив у клас, обличчя учнів умить світлішали, відчувалося, ніби в приміщенні світла ставало більше. Учні обожнювали вчителя, який за своїми якостями був недосяжним для них. Майбутні помічники лікарів ловили кожне його слово, лекції запам’ятовувалися, залишали слід на все життя".

Письменник Микола Никанорович Магера, який під час німецької окупації вчився в Дунаєвецькій медичній школі, залишив спогад про керівника медичної школи і лектора з хірургії М.В. Рум’янцева: «Мені дуже легко давалася хірургія, анатомія, латинська мова і терапія. А ще любив спостерігати за майстром своєї справи хірургом М.В. Рум’янцевим. Він свої пояснення пересипав спогадами про окремих хворих, наводив багато цікавих анекдотичних ситуацій, які приваблювали не лише до його особи, але й до предмета – хірургії. Неповторним віртуозом був він і під час операцій. То був великий майстер хірургічної справи. Прекрасним він був і як людина. Можу засвідчити, що він два рази спас мене від депортації до Німеччини, коли вже не працювала фельдшерська школа. Спас і мою сестричку Галю, коли та хворіла на дифтерію. Вночі побіг я до його будинку (а жив він в особняку недалеко суконної фабрики), розповів, чому прийшов у таку пізню пору, що сестричці погано, а звернувся до нього, бо він головний лікар серед усіх лікарів. Він зі скляної шафи вийняв коробку, розкрив її, взяв велику ампулу, сказав, що оце єдина ампула з німецькою сивороткою, хоч термін дії минув кілька місяців тому, але треба попробувати, іноді термін дії ще в лабораторії завбачують. Ота антидифтерійна німецька сиворотка й врятувала життя сестрички Галі».

Виходець з Нестерівців, колишній голова Кам’янець-Подільського райвиконкому Антон Якович Михайлик, прочитавши одну з публікацій в «Дунаєвецькому віснику», стверджував: «Я пам’ятаю М.В. Рум’янцева. Про цього хірурга ходили легенди. Він урятував мою маму. Таку людину забувати не можна, на його прикладі треба вчитися сучасним і майбутнім медикам».

17 вересня 1992 року кримінальна справа М.В. Рум’янцева була переглянута, а він реабілітований.13

Під час обговорення цього питання на зборах у Дунаєвецькій райлікарні навіть поступила пропозиція лікаря Саяпіна встановити бюст М.В. Рум’янцева, як у Миньківцях зроблено на честь академіка Ф. Г. Яновського. Зійшлись у наступному:

«1. Встановити меморіальну дошку в пам’ять М.В. Рум’янцева на одному з будинків центральної районної лікарні.

2. Просити міську раду назвати його ім’ям одну з вулиць міста.

3. Відкрити в Дунаєвецькій центральній районній лікарні музей, одну з експозицій присвятити М.В. Рум’янцеву».

Однак були й питання, на які відповідей тоді ще не було, або були вони неповні: коли і чому М.В. Рум’янцев з’явився в Дунаївцях? коли очолив лікарню? за що був репресований 1944 року? і т. ін. Відповідь на ці питання не дала й кримінальна справа П 28221, що знаходиться в архіві Управління Служби безпеки України в Хмельницькій області.

Було ясно одне: у трикутнику суспільство – держава – людина високу вдячність і благородство проявило суспільство. Лікаря М.В. Рум'янцева пошанували жителі с. Ярцево Красноярського краю та в Україні дунаєвецька громада на Хмельниччині. 18 червня 2010 року напередодні професійного свята медичних працівників на приміщенні райлікарні була урочисто відкрита меморіальна дошка на його честь. Виступаючі головний лікар І.М. Понцак, колишній фельдшер, який не раз спілкувався з Михайлом Васильовичем, В.Л. Добжанський, члени Національної спілки краєзнавців України, які відновили життєпис опального і водночас знаменитого дунаєвецького хірурга, С.М. Феодосьєв, В.Ф. Шинкарчук, В.С. Прокопчук, заступник голови Дунаєвецької райдержадміністрації Т.В. Панасевич повідали велелюдній аудиторії одіссею лікаря М.В. Рум'янцева. Впало покривало і очам присутніх відкрилася меморіальна дошка — на ній портрет і слова: “Тут з 1922 по 1944 рр. працював головним лікарем Дунаєвецької районної лікарні талановитий хірург, чудова людина Михайло Васильович Рум’янцев”.

Однак чимало питань і після того залишалися без відповіді, потребували дальшого пошуку.

Вирішили опублікувати статтю в якомусь з київських часописів. Спочатку вона побачила світ в електронному режимі, а згодом опублікував її київський журнал «Український медичний часопис».14

Про дідусеву одісею з Інтернету дізналися онучки Ніна Володимирівна Александрова і Тетяна Олександрівна Самарська, прочитавши нашу статтю «Справа лікаря М.В. Рум’янцева», і 12 грудня 2012 року приїхали в Дунаївці. Вони й повідали про останні два роки дідусевого життя. Виявляється, після заслання Михайло Васильович в Україну не повернувся.

У Ярцево на поселенні перебував письменник Олег Волков, який набагато раніше покинув місця заслання. У листах він постійно переконував М.В. Рум’янцева покинути Ярцево і приїхати в Підмосков’я. Михайло Васильович 1959 року назавжди покинув Сибір і прибув у село Теряєво Волоколамського району Московської області, де працював лікарем – хірургом.

Але дуже скоро, 1960 року, сталася з ним біда: почалася шлункова кровотеча. У Московській лікарні діагностували рак шлунку. Донька Тетяна Михайлівна привезла батька до відомого в Україні хірурга М.С. Коломійченка. Але, на жаль, на 8-й день після операції М.В. Рум’янцев помер від перитоніту. Це було 3 грудня 1960 року. Похований Михайло Васильович на Байковому кладовищі.

У Рум’янцева було 3 доньки: Таня і Олена – близнята 1913 року народження. Коли їм виповнилося 4 роки, померла їхня мама – Ніна Мечиславівна Рум’янцева (дівоче прізвище Козицька). Через деякий час Михайло Васильович оженився вдруге. Дружину звали Марією Степанівною. Від них народилась донька Галя.

Старші доньки 1935 року з відзнакою закінчили Київський медичний інститут, а потім – аспірантуру. Були ученицями відомого терапевта Макса Мойсейовича Губергріца.

Тетяна Михайлівна стала заслуженим лікарем УРСР. Вона – засновник першого в Києві інфарктного відділення, працювала в ньому завідувачкою. Майже все своє життя пропрацювала в Жовтневій лікарні. Померла 2003 року у віці 90 років. Похована поруч з Михайлом Васильовичем Рум’янцевим.

Олена Михайлівна також була прекрасним терапевтом, багато років їздила з чоловіком – військовим лікарем по Радянському Союзу. Останні роки жила і працювала в Черкасах, завідувала терапевтичним, а потім кардіологічним відділенням міської лікарні. Померла 1992 року.

Молодша донька Галина Михайлівна закінчила факультет іноземних мов Київського університету і викладала німецьку мову в навчальних закладах Києва. Померла 1980 року.

Внучка Михайла Васильовича Рум’янцева – Ніна Володимирівна за професією лікар – терапевт, має 70 літ, ще працює. Згадувала: «Все моє життя я відчуваю перед собою добре лице мого дідуся Михайла Васильовича Рум’янцева. Я стараюсь у своїх вчинках бути схожою на нього».

Приїхавши в Дунаївці Ніна Володимирівна і Тетяна Олександрівна відвідали Дунаєвецьку центральну лікарню, познайомилися із зразковим пологовим будинком, гордістю не тільки Дунаївців, а й всієї Хмельниччини, побували біля будинку, де жив у Дунаївцях їх дідусь.

Відбулася зустріч з колективом районної лікарні. Головний лікар Володимир Олександрович Крупко відновив у пам’яті багатьох медичних працівників факти з біографії Михайла Васильовича. Чимало цікавих фактів з життя цього незвичайного лікаря навели лікар – ветеран Віктор Шинкарчук та фельдшер – ветеран Добжанський. Останній добре знав його.

Внучки М.В. Рум’янцева Ніна Володимирівна та Тетяна Олександрівна з надзвичайною теплотою згадували дідуся, відзначали його високі людські якості, щирість, скромність, інтелігентність. Вони поклали квіти до меморіальної дошки дідусеві і обіцяли навідуватися у край, де пам’ятають і шанують їхнього дідуся. Вони передали низку фотографій для майбутнього лікарняного музею.

Так, завдяки кількарічного наукового пошуку, вдалося повернути з небуття ще одну легендарну постать на ниві охорони здоров’я, у моральному плані реабілітувати славне ім’я Михайла Васильовича Рум’янцева, видатного хірурга, багатолітнього керівника Дунаєвецької районної лікарні, педагога, прекрасної людини.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   42   43   44   45   46   47   48   49   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал