Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій



Сторінка47/50
Дата конвертації22.12.2016
Розмір9.2 Mb.
1   ...   42   43   44   45   46   47   48   49   50

Список використаних джерел:


  1. Богацький П. Українська хата. Київ 1909-1914 / П. Богацький, М. Шаповал, А. Животко ; ред.-видав. Павло Богацький; упорядк. Сава Зеркаль; ілюстрації Павла Богацького і Микити Шаповала. – Нью-Йорк : Укр. громада ім. М. Шаповала, 1955. – 50 с.

  2. Животко А. Павло Богацький / А. Животко // Краківські вісті. – 1943. – 4 берез. (Ч. 44).

  3. Рибчин І. Павло Богацький в 70-річчя / Іван Рибчин. – Сідней, 1953. – 15 с.

  4. Рибчин І. Павло Богацький. Профіль / Іван Рибчин // Слово (Сідней). – 1953. – № 1.

  5. Січинський В. Павло Богацький / В. Січинський // Свобода (Нью-Йорк). – 1954. – 26 лют. (Ч. 38). – С. 4.

  6. Довгаль С. Згадка про Павла Богацького / С. Довгаль // Вільна Україна (Мюнхен). – 1963. – № 37.

  7. Романенчук Б. Богацький Павло // Романенчук Б. Азбуковник: енцикл. укр. л-ри. – Філадельфія, 1969. – Т. 1. – С. 380-381.

  8. Качуровський І. Роля «хатян» у розвиткові української літератури (До семидесятиріччя заснування журналу «Українська хата») / Ігор Качуровський // Свобода (Нью-Йорк). – 1979. – 21 квіт. (Ч. 88). – С. 2.

  9. Mykytowycz R. Pavlo Bohatsky: A Founding Member of the Shevchenko Scientific Society in. Australia / R. Mykytowycz // Ukrainian Settlement in Australia: Second Conference, Melbourne, 5-7 April 1985 / Ed. М. Pavlyshyn. Melbourne: Monash University, Department of Slavic Languages, 1986. – Р. 117-134.

  10. Богацький Л. Павло Богацький / Лев Богацький // Альманах українського життя в Австралії. – Сідней, 1994. – С. 926-928.

  11. Богацький Павло // Енциклопедія Українознавства-ІІ – К. : Глобус, 1993. – Т. 1. – С. 143.

  12. Богацький Павло // Українці Австралії: енцикл. довід. – Сідней: «Вільна думка» і Т-во збереження укр. спадщини в Австралії, 2001. – С. 76: фото.

  13. Помер проф[есор] П. Богацький // Вільне слово (Торонто). – 1963. – 26 січ.

  14. Павло Олександрович Богацький: [некролог] // Свобода (Нью-Йорк). – 1963. – 19 січ. (Ч. 12). – С. 3.

  15. Помер Павло Богацький, письменник та літературознавець і пластовий діяч // Свобода (Нью-Йорк). – 1963. –– 11 січ. (Ч. 6). – С. 1.

  16. Павло Богацький – «Тигр» (1883-1962). Життя і праця // Листки дружнього зв’язку. Бюлетень 1-го куреня УПС ім. Степана Тисовського. – 1963. – Ч. 2. – С. 1-3 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.plast.org.ua/?pageid=870 (30.04.2013). – Назва з екрану.

  17. Літературний Київ п’ятдесят років тому // Листки дружнього зв’язку. Бюлетень 1-го куреня УПС ім. Степана Тисовського. – 1963. – Ч. 2. – С. 6-7 (передрук з «Українське слово», Париж, 1959) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.plast.org.ua/?pageid=870 (30.04.2013). – Назва з екрану.

  18. Павло Богацький // Енциклопедія української діаспори. – К.: НТШ і НАН України, 1995. – Т. 4. – С. 45.

  19. Кость С. Богацький Павло / С. Кость // Українська журналістика в іменах : матер. до енцикл. словн. / ред. М. М. Романюк ; НАН України, Львівська наук. б-ка ім. В.Стефаника, Наук.-дослід. центр періодики. – Л., 1996. – Вип. 3. – С. 12.

  20. Прокопчук В.С. Павло Богацький – учений, краєзнавець / В. С. Прокопчук // Історія України: Маловідомі імена, події, факти. – К., 1999. – Вип. 9. – С. 357-364.

  21. Кость С. А. Богацький Павло Олександрович / С. А. Кость, С. І. Білокінь // Енциклопедія Сучасної України. Т. 3. Біо-Бя. – К., 2004. – С. 121.

  22. Богацький Павло Олександрович // Вікіпедія [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki (30.04.2013). – Назва з екрану.

  23. Погребенник Ф. Мій дім, мій край, моє життя (хроніка родини Богацьких): неопубл. мемуар. твір Павла Богацького / Федір Погребенник // Пам’ятки України. – 2004. – № 3-4 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://donklass.com/arhiv/histdisk/heritage/heritage/ istorija/istorichni%20postati/Bogacky/Bogacky.htm (30.04.2013). – Назва з екрану.

  24. Назаренко Є. Письменник з Купина / Є. Назаренко // Проскурів. – 1999. –14 лип. – С. 7.

  25. Прокопчук В. Павло Богацький – наш земляк з австралійської діаспори, учений, краєзнавець / В. Прокопчук // Дунаєвецький вісник. – 1999. – 4, 6 листоп.

  26. Прокопчук В. З горбів Поділля / В. Прокопчук // Городоцький вісник. – 2000. – 7 жовт.

  27. Горбатюк В. 4 березня. Письменник-модерніст, редактор і видавець. До 130-річчя з дня народження Павла Олександровича Богацького / В. Горбатюк // Календар знаменних і пам’ятних дат Хмельниччини на 2013 рік / Упр. культури, туризму і курортів Хмельниц. облдержадмін., Хмельниц. ОУНБ ім. М. Островського. – Хмельницький, 2012. – С. 72-75.

  28. З Українського Громадського Видавничого Фонду в Празі // Свобода (Нью-Йорк). – 1923. – 14 падолиста (Ч. 266). – С. 2.

О.П. Григоренко,

м. Хмельницький
Уродженці Дунаєвеччини доктори історичних наук, професори Ф.П. Шевченко і В.С. Прокопчук – видатні історики, організатори архівної справи та історико-краєзнавчих досліджень
В статті розповідається про видатних вітчизняних вчених у галузі історії України, організаторів архівної справи та історико-краєзнавчих досліджень, уродженців Дунаєвецького району Ф.П. Шевченка і В.С. Прокопчука.

Ключові слова: Федір Павлович Шевченко, Віктор Степанович Прокопчук, Поділля, Дунаєвецький район, головний редактор, дисертація, вчений, доктор наук, професор, бібліотека.
За свою багатовікову історію з дунаєвецької землі вийшло багато людей, які прославили свій край і стали відомими в усьому світі. Особливо почесне місце серед цієї славетної когорти видатних особистостей, що своєю невтомною, титанічною працею, яскравим розумом, організаторським талантом зробили неоцінимий внесок у розвиток науки, освіти і культури в Україні і зробили нашу країну ще більш відомою у світовому співтоваристві, належить видатним вітчизняним вченим у галузі історії України, організаторам архівної справи та історико-краєзнавчих досліджень, докторам історичних наук, професорам Ф.П. Шевченку і В.С. Прокопчуку.

Історія української науки багата на особистості світового значення, до кола яких належав Ф.П. Шевченко – доктор історичних наук, професор, багаторічний головний редактор «Українського історичного журналу», лауреат Державної премії України, член-кореспондент НАН України. Він народився 11 (24) серпня 1914 р. в бідній селянській родині в селі Дунаївцях Ушицького повіту (нині місто Дунаївці Хмельницької області). Він пізнав важкий фізичний труд, працюючи після закінчення семирічки в колгоспі. Дитячі та юнацькі роки Федора Шевченка припали на складні і суперечливі періоди Першої світової і громадянської воєн, так званого «соціалістичного будівництва». На формування його поглядів вплинули колективізація, голодомор-геноцид 1932-1933 рр. та репресії 30-х років ХХ ст.

У 1932 – 1933 рр. він працював підсобним робітником взуттєвої фабрики в Києві і водночас навчався на вечірньому відділені робітфаку Київського інституту шкіряної промисловості.

На думку провідного українського філософа М.Поповича, еліта формується з найбільш обдарованих і сильних особистостей, які пробиваються нагору через соціальні перешкоди завдяки творчим і організаційним здібностям, культурним і моральним якостям [1,с.11]. У майбутнього історика рано проявився інтерес до минулого рідного краю. Ще підлітком збирав документи, які проливали світло на його історію. А після закінчення 1933 року робітфаку Ф.П. Шевченко вступив до Московського історико-архівного інституту, слухав лекції видатних істориків В.І. Пічети, М.Н. Сперанського, М.М. Тихомирова та інших. Інститут закінчив з відзнакою і був залишений в аспірантурі.

Восени 1940 р. після закінчення аспірантури та підготовки кандидатської дисертації його направили в Україну і призначили директором державного обласного архіву в Чернівцях. Молодого науковця зацікавили архівні документи, які стосувалися визначної сторінки історії Буковини – селянського визвольного руху 40-х років ХІХ ст. і його ватажка Лук’яна Кобилиці. Як професійний науковець він розшукував, збирав і опрацьовував ще не опубліковані документи, пов’язані з цими подіями. Проте здійсненню творчих задумів, реалізації широких планів перешкодила війна.

У роки війни з особливою силою виявилися організаторські здібності Федора Павловича. Завдяки йому було евакуйовано найцінніші фонди Чернівецького обласного державного архіву. Пізніше він повернувся до них: упорядкував, написав передмову та видав збірник документів[2], а також монографію про Лук’яна Кобилицю[3].

Протягом воєнних років Ф.П. Шевченку довелося працювати на різних посадах за фахом у місцях евакуації у Краснодарі і Ташкенті: у другій половині 1941 р. – він директор Краснодарського державного архіву, з початку 1942 року – завідувач архіву Ради Народних Комісарів Узбецької РСР, з березня до листопада 1943 р. – начальник науково-видавничого відділу Архівного управління Узбецької РСР. Водночас працював він як фахівець над матеріалами для радіомовлення на Україну, проводячи через них ідею нездоланності українського народу, вселяючи віру в могутність сил козацьких нащадків, вносячи в такий спосіб й свою частку в перемогу над фашистами. Ця сторона його діяльності мала велике моральне значення для населення тимчасово окупованих територій.

1943 року Ф.П. Шевченко захистив кандидатську дисертацію. У листопаді того ж року за викликом уряду повернувся в Україну. Його призначили начальником науково-видавничого відділу Архівного управління УРСР. Цей відділ був створений для керівництва археографічною роботою архівних установ. Це була дуже важка і відповідальна ділянка роботи для молодого науковця. У державних архівах республіки не вистачало висококваліфікованих спеціалістів, насамперед – археографів, була велика плинність кадрів, спричинена низькою заробітною платнею, поганим технічним оснащенням тощо. Більш ніж половина працівників державних архівів не мала спеціальної вищої освіти. Траплялися й випадкові люди, не зацікавлені в підвищенні свого професійного рівня та більш-менш тривалій роботі в архівній системі. Тому для державних архівів мало принципове значення залучення до роботи в архівах спеціалістів з відповідною освітою.

У вересні 1945 р. його, як досвідченого фахівця, призначають заступником голови Комісії з історії Великої Вітчизняної війни Академії наук УРСР. На цій посаді він працював до квітня 1949 р. Фактично під його керівництвом співробітники Комісії збирали й систематизували документальні матеріали про Велику Вітчизняну війну, про антифашистську боротьбу українського народу в період війни в тилу ворога. На основі зібраних документів і матеріалів 1947 року був опублікований збірник "Листи з фашистської каторги"[4], автором передмови і редактором якого був Ф.П. Шевченко. У збірнику містилися викривальні свідчення радянських громадян насильно вивезених на каторжні роботи до Німеччини. Тоді ж учений редагував щоденник про карпатський рейд партизанського з’єднання С.А. Ковпака, С.В.Руднєва [5].

З вересня 1944 р. до липня 1950 р. вчений за сумісництвом виконував обов’язки завідувача кафедри архівознавства та доцента Київського держаного університету імені Т.Шевченка.

Ф.П. Шевченко, який постійно стикався з низьким рівнем науково-дослідної роботи державних архівів, неодноразово звертався до начальника Управління державними архівами України з пропозиціями щодо комплектування архівів відповідними фахівцями. У рапорті від 26 липня 1946 р. запропонував конкретні заходи з підготовки та перепідготовки наукових кадрів. Ними передбачалося проведення щорічних двомісячних курсів з таких допоміжних історичних дисциплін, як джерелознавство, історіографія, археографія, краєзнавство. Крім цього, Ф. П. Шевченко вважав за доцільне проводити семінари з питань археографії, сприяти навчанню співробітників архівів на історичних факультетах вищих навчальних закладів. Особливу увагу звертав на обов'язкове вивчення іноземних мов працівниками архівів Західної України[6,арк.46-48].

У січні 1946 р. на засіданні Наукової ради при Архівному управлінні Ф.П. Шевченко порушив питання про створення Археографічної комісії при Архівному управлінні, „яка координувала б всю видавничу роботу". На цьому ж засіданні ним було запропоновано почати систематичне видання документів Коша Запорозької Січі. Разом з тим Ф.П. Шевченко поставив питання й про необхідність збільшення кількості запланованих збірників документальних матеріалів з історії Західної України та Закарпаття.

Співробітники очолюваного ним відділу брали участь у наукових сесіях, конференціях та нарадах. У березні 1946 р. пройшла наукова конференція з питань наукової роботи та створення хроніки Великої Вітчизняної війни. Від архівістів на цій конференції виступив Ф.П. Шевченко. Його доповідь була присвячена складанню хронологічного довідника „Окупація німецько-фашистськими загарбниками населених пунктів УРСР і звільнення їх Червоною Армією". У ній містилися принципові методологічні підходи до видання таких хронологічних довідників.

17-20 травня 1949 р. відбулася республіканська наради керівних працівників архівних органів і державних архівів УРСР, на якій було відзначено, що видавнича діяльність зайняла одне з провідних місць у діяльності державних архівів. Ф. П. Шевченко повідомив присутніх на нараді, що за повоєнний період державні архіви республіки підготували та видали значно більше збірників документальних матеріалів, ніж за довоєнний час. Тільки за п'ять місяців 1949 р. вийшли з друку чотири збірники [7, с.624].

Особливою сторінкою в житті і науковій діяльності Ф.П. Шевченка були 1957-1972 роки, коли він з невеликою перервою був головним редактором "Українського історичного журналу". У період хрущовської "відлиги" на певний час склалися досить сприятливі умови для наукової творчості вчених-істориків, зокрема й для розробки тематики, якою займався Федір Павлович. Підоймою, що дозволила вирішувати назрілі завдання історичної науки, яка за сталінських часів значно втратила репутацію в очах громадськості й опинилася, по суті, у вакуумі до реальних потреб оновлення суспільних процесів, й став „УІЖ". Мусила з цим рахуватися і партійна номенклатура, без дозволу якої не могло з'явитися жодне видання.

Справа журналу відразу ж опинилася в надійних руках. Його першим головним редактором став Ф.П. Шевченко — історик широкого наукового діапазону та високої професійної ерудиції. Розгорнулася велика, копітка, часом невдячна робота з організаційної підготовки до друку перших чисел. Головного редактора непокоїло все, і не в останню чергу, зрозуміло, популярність і тираж видання. Він докладав багато зусиль для того, щоб тематика часопису була різноплановою й представляла інтерес для всіх, хто вивчав нашу історію. До формування авторського портфеля він підключав кращі сили істориків України. Їхні виступи відповідали атмосфері хрущовської "відлиги" і сприяли певній десталінізації історіографії. На сторінках журналу систематично друкувалися і статті Ф. П. Шевченка методологічного характеру, що орієнтували істориків республіки на розробку пріоритетних проблем.

У другій половині 1967 р. "бунтівного" Ф. П. Шевченка усунули з посади головного редактора, зробили "рядовим" членом редколегії. Півроку журнал залишався без головного редактора, функції якого виконували заступники. І як це не парадоксально, але восени Ф.П. Шевченко знову очолив редакційний колектив. На початку 1970-х років тиск компартійної номенклатури на розвиток історичної думки значно посилився, набув нових вульгарних форм і проявів. "УІЖ" критикували, і, насамперед, - за недостатнє висвітлення ленінської тематики. Незважаючи на різні звинувачення, Ф.П. Шевченко продовжував наполягати на тому, щоб більше друкувати статей з історії України доби феодалізму та капіталізму. 1972 року його остаточно звільнили з посади головного редактора.

У липні 1997 р. виповнилося сорок років з часу появи першого номера фахового часопису українських істориків "УІЖ". З цієї нагоди до читачів "УІЖ" звернувся його головний редактор, академік НАН України, директор Інституту історії України НАН України В.А. Смолій. Він, зокрема, зазначив: "Його вихід у світ відбувся у тому політичному кліматі, що дістав образну й влучну назву "відлиги". "УІЖ" із самого початку заявив про себе як про академічний науковий орган. У цьому велика заслуга першого відповідального редактора видання, визначного українського історика Федора Павловича Шевченка. В національній історіографії він залишив по собі пам'ять як професіонал високого ґатунку, енциклопедист, аналітик. А ті, кому пощастило особисто спілкуватися з ним, згадують його як чесну, чуйну, порядну, високоморальну людину"[8,с.8].

На основі своєї найбільшої монографії «Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст.» (К., 1959) Ф.П. Шевченко 1963 року захистив докторську дисертацію. Він вніс чимало нового у вивчення складної проблеми, розглядаючи в сукупності економічні, політичні, культурні зв'язки двох країн, їх внутрішнє становище у досліджуваний період. Використовуючи величезний масив архівних документів, виразно розкрив суперечливу позицію царського уряду щодо подій в українських землях, відтворив національний склад козацького війська, показав значення релігійного фактора в приєднанні України до Російської держави. Вчений, по суті, один із перших порушив питання про державотворчі процеси в роки Визвольної війни українського народу, показав титанічну роль Б.Хмельницького в створенні політичних структур молодої Української держави.

Федір Павлович завжди проводив велику археографічну роботу, зокрема брав активну участь у редагуванні фундаментальних документальних видань: тритомника «Воссоединение Украины с Россией» (М., 1953), «Документи Богдана Хмельницького (1648 - 1657)» (К., 1961) та ін., де вперше показано постать видатного гетьмана - творця Української держави.

Своєю науковою працею Ф.П. Шевченко намагався всіляко сприяти зростанню професійного, теоретичного та методологічного рівня історичних досліджень. Він порушив питання про створення праці «Вступ до історичної науки», де розглядались би основні проблеми методології історії, історіографії та джерелознавства як основа, фундамент для діяльності історика (УІЖ, 1959, №1), у пресі – про значення дискусій в історичній науці, свободу критики, боротьбу думок як засобів з'ясування істини (УІЖ, 1965, № 3). У статті «Про суд історії» (УІЖ, 1967, № 2) відзначав, що історія, її поступальний хід винесли об'єктивний вирок усім діям історичних осіб та історичним подіям і явищам. Наголошуючи на тому, що в суспільстві постійно відбувається змагання між новим і старим, передовим і віджилим, що розв'язання тих чи інших суперечностей проходить у плині історичного процесу, він критикував істориків, які своєрідно «стерилізували» життя, обминали все складне і суперечливе, вип'ячуючи позитив, не роблячи висновків з помилок минулого.

Ф.П. Шевченко належав до нечисленних у тих умовах дослідників, які бралися за неупереджене, всеохоплююче вивчення непересічної долі Михайла Грушевського. Він написав ґрунтовну статтю «Чому Михайло Грушевський повернувся на Радянську Україну?», яка викликала незадоволення чиновників від науки, котрі не сприймали оригінальності мислення вченого, його наполегливого прагнення до історичної істини навіть всупереч існуючій кон'юнктурі. У той час «хрущовська відлига» вже минала, і внаслідок неприхильного ставлення владної бюрократії протягом ряду років цінні здобутки історика замовчувалися. Тільки в незалежній Україні, в умовах демократизації та лібералізації, дістав гідну оцінку творчий доробок Ф.П. Шевченка.

Велику увагу приділяв Федір Павлович як теоретичним, так і конкретним питанням історіографії, зокрема періодів середньовіччя, нового часу та Другої світової війни. Його цікавили історичні погляди таких велетів України, як Т.Шевченко, І.Франко, І.Кочерга, О.Довженко, О.Досвітній та ін. Вчений активно сприяв розгортанню історіографічних та джерелознавчих досліджень, виступав одним з фундаторів, авторів та редакторів щорічників «Історіографічні дослідження в Українській РСР» (1968 - 1973 рр.) й «Історичні джерела та їх використання» (1964 - 1972 рр.). Він залишив багатий доробок на ниві спеціальних історичних дисциплін, зокрема, архівознавства, археографії, історичної географії, картографії, хронології, іконографії та кінофотознавства тощо. Саме Федір Павлович був ініціатором створення Національного атласу історії України, про що широко писала наукова преса, а також хроніки найважливіших подій сучасної історії республіки. За його редакцією вийшло в світ два випуски цього видання.

Привертали увагу історика й актуальні проблеми соціально-економічного розвитку України, соціальних рухів, історичного краєзнавства, особливо охорони та збереження пам'яток історії та культури. Він взяв активну участь у написанні та редагуванні шеститомного видання, присвяченого історичним зв'язкам українського, російського, білоруського і молдавського народів, що побачив світ у 1978 - 1980 рр. Серед провідних авторів цього циклу праць Ф.П. Шевченко 1984 року був удостоєний Державної премії України.

Федора Павловича знають як співавтора і редактора ряду колективних та індивідуальних наукових праць. Його перу належать змістовні підрозділи різних за обсягом та часом появи видань «Історії Української РСР», статей в енциклопедичних виданнях («Українській радянській енциклопедії», «Радянській енциклопедії історії України», «Шевченківському словнику», словнику «Славяноведение в дореволюционной России» та ін.), у різноманітних тематичних збірниках.

У різний час він був членом редколегій «Вісника АН УРСР», журналів «Пам'ятки України», «Київська старовина», міжвідомчого збірника «Питання історії народів СРСР», членом головної редколегії та редколегій окремих томів «Історії міст і сіл Української РСР», членом головної редколегії 10-томної «Истории Украинской ССР», членом редколегій багатьох тематичних збірників, науковим редактором численних монографій. Загалом перу Федора Павловича належить понад 660 праць[9,с.159].

Ф.П. Шевченко проводив велику науково-організаційну роботу, як член наукових та спеціалізованих вчених рад, брав активну участь у проведенні наукових форумів - конференцій, сесій, симпозіумів різних рівнів тощо.

Багато сил та енергії віддавав учений вихованню та підготовці кадрів фахівців. Він дав путівку в наукове життя цілій плеяді здібних науковців-істориків. Серед його учнів 7 докторів наук і понад 50 кандидатів. За заслуги перед українською наукою Ф.П. Шевченко був відзначений багатьма урядовими нагородами, а також Почесною грамотою Президії Верховної Ради України.

Історик України Ф.П.Шевченко був гідним спадкоємцем фундаторів української історичної науки Володимира Антоновича, Михайла Грушевського, Наталії Полонської-Василенко, Івана Крип'якевича, Володимира Голобуцького. Але в умовах політичного режиму, який сповідував ідеологію лише класової боротьби, спотворюючи поняття націоналізму та інтернаціоналізму, вчений не міг на повну силу розкрити свій талант. Будучи в своїй творчості обмежений ідеологічними компартійними рамками, він, як зазначає доктор історичних наук, професор Чернівецького національного університету імені Ю.Федьковича П.П. Брицький, «як той птах зі зв'язаними крилами, не міг злетіти до максимальної висоти своїх потенційних можливостей. Але закладені ним методологічні принципи дослідження історії не втратили свого творчого значення й сьогодні і ще довго будуть служити дороговказом майбутнім дослідникам»[10,с.93].

Ф.П. Шевченко помер 1 листопада 1995 р. Дунаївчани шанують пам'ять свого славного земляка. Вони гідним чином вшанували його науковий подвиг. 19 листопада 1997 р. на приміщенні Дунаєвецької середньої школи №2 було відкрито мармурову дошку з портретом вченого і словами: "1930 року Дунаєвецьку семирічну школу закінчив Федір Павлович Шевченко - видатний учений, доктор історичних наук, член-кореспондент Національної академії наук України"[11,с.155]. У відкритті меморіальної дошки взяли участь академік НАН України П.Т. Тронько, доктори історичних наук, професори Л.В. Баженов, В.С. Прокопчук, І.С. Винокур, О.П. Григоренко, Розалія Карпівна Шевченко - вдова покійного. Вітальний адрес учасникам мітингу надіслав віце-прем’єр-міністр В.А. Смолій.

Ф.П. Шевченко залишив добрий слід на землі. Його подвижницька діяльність на ниві історичної науки та архівної справи знайшла продовження у працях його вихованців. Одним із його найуспішніших учнів є доктор історичних наук, професор, член-кореспондент Української академії історичних наук, директор наукової бібліотеки Кам’янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка, заслужений працівник освіти України, член Національної спілки краєзнавців України і Національної спілки журналістів України, громадсько-політичний і культурно-освітній діяч В.С. Прокопчук. Він народився 20 липня 1944 р. у селі Блищанівка Дунаєвецького району, що на Хмельниччині. Тут з 1896 р. дід Іван Якович, а згодом у 30–40-х роках ХХ ст. і батько Степан Іванович Прокопчуки працювали шанованими вчителями місцевої школи, започаткували династію педагогів-освітян[12,с.52]. Проте батькові так і не судилося на власні очі побачити сина Віктора, який народився через два місяці після того, як він влився у бойові дії на заключному етапі Другої світової війни і загинув у боях на польській землі.

На його долю випали важкі часи повоєнної скрути – без батька, без його моральної і матеріальної підтримки. Тут, у Блищанівці, навчався в семирічці і виявив себе старанним й допитливим учнем. Завершив середню освіту 1961 року в Рахнівській десятирічці того ж Дунаєвецького району й оволодів не тільки основами знань, а й деякими навичками роботи з молодшими школярами, досвідом громадсько-корисної діяльності в органах учнівського самоврядування.

Наступним етапом у житті Віктора Степановича стали перші трудові університети поза рідною Блищанівкою, які вивели його на педагогічний, науковий і громадський шлях діяльності. Після закінчення середньої школи отримав пропозицію і працював спочатку завідувачем Слобідкорахнівської сільської бібліотеки, потім старшим піонервожатим Тернавської, учителем російської мови і літератури Кривчицької восьмирічних шкіл. А наступного 1962 р. вступив на російський відділ історико-філологічного факультету Кам’янець-Подільського педагогічного інституту (нині – національний університет імені Івана Огієнка).

Яскравий слід у його студентському житті залишили лекції багатьох викладачів. Особливо імпонували енциклопедичні знання і демократизм професора Л.А. Коваленка, який сформував із числа студентів та молодих викладачів гурт послідовників, котрі розпочали планомірний науковий пошук. Чималий вплив на Віктора Степановича справили тоді ще молодий кандидат історичних наук, згодом ректор А.О. Копилов і, особливо, відомий учений історик-археолог І.С. Винокур, який фактично став його наставником на науковому шляху на всі подальші роки. Під впливом цих та багатьох інших викладачів формувалися історичні знання та навички науково-дослідницької праці студента. 1967 року Віктор Степанович закінчив інститут з відзнакою і твердими намірами зайнятися науково-викладацькою працею [13,с.322].

Строкову військову службу В.С. Прокопчук проходив в елітних підрозділах радянських збройних сил. Нині він підполковник запасу. Повернувшись до рідної домівки, створив власну сім’ю, одружившись на випускниці філологічного факультету Кам’янець-Подільського педінституту Тамарі Пижовій. 1971 року народилася донька Людмила, 1975-го — Ольга. Водночас Віктор Степанович отримав призначення на посаду вчителя історії Маківської середньої школи Дунаєвецького району, невдовзі став директором цього навчального закладу. За неповні три роки роботи в школі виявив непересічні організаторські здібності в розбудові школи, впровадженні нових форм навчально-виховного процесу. 1970 р. на основі пошукової роботи стараннями Віктора Степановича в Макові був відкритий перший на Дунаєвеччині сільський історико-краєзнавчий музей. За таку наполегливу працю його було відзначено Почесною грамотою Міністерства народної освіти УРСР.

Людина, яка сповна віддається роботі, ставить громадські інтереси вище особистих, зажди цінується суспільством. 1972 року Віктор Степанович був запрошений на роботу в Дунаєвецький райком компартії України і, таким чином, започаткував найдовший період свого життя в Дунаївцях. Тут до 1989 р. працював завідувачем парткабінету, очолював відділ, обирався секретарем, другим секретарем партійного комітету [14,с.733]. За ці роки навчився цінувати людей, розуміти їх, співпрацювати з різними категоріями трудівників. Та головним покликом В.С.Прокопчука все ж була освіта. У 1980–1982 та 1988–2004 рр. з повною віддачею працював начальником управління освіти Дунаєвецького району і доклав чимало зусиль до перебудови шкільної системи в умовах національно-культурного відродження і державотворчих процесів у незалежній Україні. Йому довелося забезпечувати в нелегких умовах перехідного періоду функціонування 60 загальноосвітніх шкіл, 53 дошкільних і 5 позашкільних навчальних закладів району, підвищення якості навчання і виховання 9500 учнів, 1775 дошкільнят, реформування освіти в регіоні відповідно до вимог “Національної доктрини розвитку освіти України в XXI ст.”

У ці роки напруженої праці не полишав й улюбленої справи – краєзнавчих занять, які поступово ставали важливою складовою його інтелектуального і наукового життя. Одна з перших проб пера Віктора Степановича в царині краєзнавства відноситься ще до 1969 р., коли він, щойно демобілізований з лав армії, у дунаєвецькій районній газеті “Ленінським шляхом” оприлюднив розвідку за матеріалами історичних джерел та власних спогадів під назвою “Рідна моя Блищанівка”. Стаття сподобалася читачам і заохотила автора до подальших пошуків. З цього часу він став постійно публікувати в місцевій пресі цікаві краєзнавчі статті, вести на шпальтах газет впродовж багатьох років рубрики “Наш край у давнині”, “Поділля в період середньовіччя”, “Дунаєвеччина в роки Великої Вітчизняної війни”, “Славетні подоляни” та інші. Водночас був безпосередньо причетний до заснування в Дунаївцях районного краєзнавчого та багатьох сільських музеїв, у тому числі меморіальних музеїв Ф. Шевченка в райцентрі, Л. Лупана – у Нестерівцях, В. Бабляка – у Великому Жванчику, Смотрицьких – у Смотричі, І. Сварника – у Лисогірці та інших. Віктор Степанович став ініціатором низки пам’яткоохоронних справ – увічнення в бронзі та граніті подвигу підпільників у Дунаївцях, воїнів-афганців – у Слобідці-Рахнівській, Іванківцях, письменників І.Сварника – у Лисогірці, М.Смотрицького – у Смотричі, Л.Лупана – у Нестерівцях, композитора В.Заремби – у Дунаївцях та багатьох інших. Учні та вчителі району здійснювали шефство над 184 пам’ятниками історії та культури Дунаєвеччини.

У Дунаївцях В.С. Прокопчук створив літературне об’єднання імені В. Бабляка, дитячу літературну студію “Джерельце” при Будинкові творчості школярів, видав два альманахи творів письменників-вчителів та учнів району. 1988 р. пленум Українського фонду культури обрав його, за словами головуючого на пленумі Б. Олійника, “єдиного представника освітянської інтелігенції”, до складу правління, а згодом і президії УФК[15,с.317,318,319]. Його також було обрано заступником голови обласної організації УФК. З того часу життя наповнилося цікавими зустрічами й новими справами. Він активно співпрацював з науковою й культурно-освітньою інтелігенцією області в складі обласних краєзнавчих структур та відділення фонду культури й на цій стезі утвердився як активний учасник краєзнавчого руху та культурно-освітніх справ на Хмельниччині.

У складі хмельницької делегації 1990 року Віктор Степанович брав участь у роботі установчого з’їзду, на якому утворено Всеукраїнську спілку краєзнавців – спадкоємницю репресованого в 1930-і роки Українського комітету краєзнавства. А 23 квітня 1992 р. другою в Україні після канівської була створена дунаєвецька районна організація Спілки. У роботі установчої конференції в Дунаївцях взяли участь академік НАН України П.Т. Тронько та член-кореспондент НАН України дунаївчанин Ф.П. Шевченко. Голова ВСК Петро Тимофійович Тронько виступив на конференції і вручив першим 35 членам посвідчення за своїм підписом. 1993 року В.С. Прокопчука було обрано членом правління ВСК та членом редколегії журналу «Краєзнавство» – органу Спілки. Тоді Дунаєвецька районна організація краєзнавців налічувала 40 первинних осередків, які об’єднували 530 членів з числа освітян, працівників культури та інших категорій населення. Тому дунаєвецька організація ВСК упродовж 1990-х років й до сьогодні займає провідні позиції в краєзнавчому русі України.

За час своєї діяльності районна організація краєзнавців під керівництвом Bіктора Cтепановича організувала і провела в Дунаївцях 6 науково-краєзнавчих конференцій всеукраїнського масштабу: “Поділля в роки Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького” (1992), “Дунаївці: їх роль і місце в історії Поділля” (1993), “Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій” (1997, 2000, 2003, 2008) та видала збірники матеріалів цих конференцій, які склали своєрідну розгорнуту енциклопедію знань не тільки про Дунаєвеччину, а й Поділля-Хмельниччину. Науково-краєзнавчі конференції відбулися і в селах Великий Жванчик, Лисець, Маліївці, Михайлівка, Смотрич, Тинна. Загалом до роботи в цих конференціях було залучено майже 600 доповідачів з усіх регіонів України та рідного краю. З-поміж постійних учасників дунаєвецьких науково-краєзнавчих форумів були відомі вчені – академік НАН України П.Т. Тронько, член-кореспондент НАН України Ф.П. Шевченко, провідні вчені Інституту історії України НАН України Є.М. Скляренко, Ю.З. Данилюк (Київ), професори І.С. Винокур, B.С. Степанков, О.М. Завальнюк, В.С. Лозовий, І.В. Рибак, М.Б. Петров, А.Г. Філінюк, доценти В.О. Савчук, О.Б. Комарніцький та інші (Кам’янець-Подільський), професор О.П.Григоренко, доцент Ю.В.Телячий, відомі краєзнавці А.В. Сваричевський, Є.Д. Назаренко (Хмельницький), професор П.П. Брицький (Чернівці). За перших 10 років Дунаєвецька районна організація ВСК видала 25 книг і брошур, 156 матеріалів опубліковані в збірниках подільських, всеукраїнських та міжнародних наукових конференцій. Особисто Віктор Степанович взяв участь і виступив з доповідями майже на 80-ти міжнародних, всеукраїнських і регіональних наукових конгресах, конференціях, симпозіумах, круглих столах і семінарах, завдяки чому став широко відомим серед наукової громадськості України і зарубіжжя.

На рубежі 1980-1990-х років відчутно зросла роль Віктора Степановича як науковця. Видавши за своїм авторством книги “Дунаївці” (1989), “Тернова стежка” (1991), “З народних глибин: славетні подоляни” (1991), “Просвітителі з Поділля”, “Стелися, зелений кудрявцю” (1992), В.С.Прокопчук під науковим керівництвом академіка П.Т. Тронька засів за написання дисертаційного дослідження, присвяченого історії краєзнавчого руху на Поділлі в ХІХ–ХХ ст., яке успішно захистив 1994 року в спеціалізованій вченій раді Інституту історії України НАН України і здобув науковий ступінь кандидата історичних наук. До речі, першим опонентом на захисті був Федір Павлович Шевченко. Він радів, що в його рідних Дунаївцях з’явився ще один історик – науковець. Видавши 1995 р. монографію “Краєзнавство на Поділлі: історія і сучасність”, утвердився в наукових колах як теоретик і практик українського краєзнавства. На той час у його доробку вже було 8 окремих видань, 27 статей у наукових збірниках, журналах, 76 газетних науково-краєзнавчих публікацій.

Поступово в науковій діяльності Віктора Степановича визначилися головні напрямки досліджень. Це, насамперед, – історіографія краю, дослідження діяльності Подільського єпархіального історико-статистичного комітету, краєзнавців ХІХ – початку ХХ ст. Ю.Сіцінського, Й.Ролле, Н.Молчановського М.Яворовського, низки дослідників-краєзнавців 20-х років ХХ – початку XXІ ст. Свій науковий пошук поширив і на західну українську діаспору, зокрема – Канаду, Австралію, США, Німеччину, Францію, Польщу, зав’язав наукові контакти з науково-краєзнавчими осередками, окремими дослідниками, підготував та опублікував в Україні і за її межами низку статей.

Велике місце в науковій праці B.C.Прокопчука займає робота з підготовки і видання нарисів історії населених пунктів краю в новій редакції. Окрім краєзнавчого нарису “Дунаївці” (1989) у співавторстві з Ю.Телячим видав історичний нарис “Лисець”, а 2001 р. – капітальне науково-краєзнавче дослідження “Два села – одна доля”, яке розкриває історію його рідних сіл Блищанівки і Михайлівки. Науковим редактором книги виступив академік НАН України П.Т. Тронько, рецензентами – доктори історичних наук, професори Кам’янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка І.С. Винокур і B.С. Степанков. З точки зору новизни історіографічних підходів, форми і змісту на сьогодні ця монографія може бути зразком видань такого типу. Водночас В.С.Прокопчук постійно працює над розробкою історії Дунаївців та інших сіл, активно залучає до цієї справи краєзнавців, студентську та учнівську молодь.

Плідно працює він над тематикою, пов’язаною з Другою світовою війною. Ще в Маківській середній школі разом з членами гуртка “Юні краєзнавці” вивчив бойовий шлях 320 стрілецького полку 129 гвардійської стрілецької дивізії, яка визволяла Маків, інші населені пункти району, організував зустрічі жителів Дунаєвеччини з командиром полку Героєм Радянського Союзу полковником А.П. Фокіним та його однополчанами. Серед відкриттів В.С.Прокопчука – доля вихідця з Тернави Героя Радянського Союзу Г.К. Атаманчука, реконструкція подій, пов’язаних з боротьбою дунаївчан проти німецько-фашистських загарбників на фронтах та окупованій території, визволенням краю. Ця тема знайшла відображення в низці його публікацій. За ініціативи Віктора Степановича Дунаєвецький районний відділ освіти, районна організація краєзнавців та центральна районна бібліотека 1998 року започаткували акцію “Бойовий орден, медаль у твоєму домі”, підтриману академіком П.Т. Троньком. У ній взяли участь 45 первинних осередків ВСК Дунаєвеччини. Краєзнавці підготували списки загиблих на окупованій території земляків, a B.C.Прокопчук – ґрунтовні дослідження про голокост на Дунаєвеччині, загиблих на фронтах і замучених остарбайтерів-краян, які ввійшли до історико-меморіальних видань “Книга Пам’яті України. Хмельницька область”, “Книга Скорботи України. Хмельницька область”.

Віктор Степанович всебічно вивчає життя і діяльність на Поділлі та Волині династії Смотрицьких – Данила, Герасима, Мелетія, сприяв відкриттю в Смотричі двох меморіальних плит на їх честь, присвоєнню місцевій школі І–III ступенів імені Мелетія Смотрицького[16,с.223-226]. Дунаєвецький районний відділ освіти ще 1988 р. заснував премію імені М.Смотрицького, якої удостоїлись чимало педагогів-гуманітаріїв. Завдяки пошуковій праці з’явилися нариси, статті про дунаївчан – композитора В.Зарембу, винахідника першої в Росії 76-мм зенітної гармати Ф.Лендера, письменників М.Магеру, З.Красинського, А.Коляновського, вчених Ф.Шевченка і М.Чорнобривого. За його ініціативи районна організація ВСК 1999 р. встановила премію ім. Ф.Шевченка, лауреатами якої ставали академік П.Тронько, професори І.Винокур, О.Завальнок, А.Копилов та інші дослідники краю. Підсумком такої діяльності було видання в 2006–2007 роках двох випусків його книг у співавторстві з директором центральної районної бібліотеки, дружиною Т.Прокопчук “Дунаєвеччина в іменах”, 2008 р. побачило світ їх чергове спільне видання “Я спасення шукав для народу... (Мелетій Смотрицький)”.

Вагомі також здобутки Віктора Степановича в галузі літературного краєзнавства. 1995 року за його упорядкування видана збірка матеріалів про репресованого поета – вихідця з Нестерівців Дунаєвецького району Леоніда Лупана, яка містить наукову статтю, щоденникові записи, фрагменти листів і віршів. 25 жовтня того ж року в Нестеровецькій середній школі відкрито музей поета, відбулися урочистості з нагоди його 80-річчя, а 25 жовтня 2002 р. на школі в Нестерівцях була урочисто відкрита меморіальна дошка на честь Л. Лупана. Таким чином завдяки науковому пошуку B.C. Прокопчука Україні повернуто добре ім’я замученого в архангельських таборах друга О.Гончара та улюбленого учня П.Тичини.

Важливим напрямком творчої діяльності В.С.Прокопчука є підготовка науково-методичних посібників для потреб освіти та краєзнавців. Він склав і впровадив програми, плани занять краєзнавчих гуртків “Край, в якому ми живемо” (для дошкільників старшої групи), “Рідний край” (для учнів 4 класів загальноосвітніх шкіл), “Топоніми рідного краю” (для учнів загальноосвітніх шкіл і професійно-технічних училищ), схвалені Українським державним центром туризму і краєзнавства, управлінням освіти і науки Хмельницької облдержадміністрації та обласним інститутом післядипломної педагогічної освіти, ряд методичних посібників, рекомендацій. 1999 р. видав методичний посібник для шкіл за матеріалами Дунаєвеччини “Топоніми рідного краю”, 2006-го – методичні рекомендації “Учнівська науково-дослідницька робота: написання і захист”.

Кам’янець-Подільський період діяльності В.С. Прокопчука настав 1 вересня 2004 р. Тоді він перейшов на постійну роботу до Кам’янець-Подільського державного університету. Роки швидкоплинні. З часу переходу до університету на постійну роботу вже минуло дев’ять років. Вони розширили горизонти педагогічної, наукової і громадської діяльності Віктора Степановича, дали простір розквіту його творчих сил. З 1 вересня 2004 р. він успішно і по–дноваторському працює директором однієї з найбільших у системі вищої школи університетської наукової бібліотеки, активно розбудовує її, дбаючи про оновлення і зростання фонду літератури, впроваджуючи комп’ютеризацію[17,с.5]. У складі бібліотеки діє 16 підрозділів, у тому числі – відділ рідкісних видань, який налічує 27 тис. документів, на всіх факультетах відкрито читальні зали і абонементи, організовуються тематичні книжкові виставки, наукові конференції з бібліотечної справи. Наукова бібліотека видає “Календарі знаменних і пам’ятних дат університету”, “Бюлетень з проблем вищої школи”, біобібліографічні покажчики серії “Постаті в освіті і науці”, «Хмельниччина краєзнавча», “Наукові праці Кам’янець-Подільського національного університету. Серія: Бібліотекознавство. Книгознавство” тощо[18,с.89]. За ці роки бібліотека університету перетворилася у важливий науково-краєзнавчий та інформаційно-методичний центр Хмельниччини з налагодженими міжнародними зв’язками. 2008 року стала лауреатом обласної премії імені Мелетія Смотрицького в галузі бібліотечної роботи[19,с.1]. А в науковій діяльності Віктора Степановича зародився ще один напрямок наукового пошуку в царині бібліотекознавства, бібліографістики, історії бібліотечної справи в Україні. У співпраці з Л.Ф. Філінюк він видав нарис історії наукової бібліотеки університету, проілюстрований добіркою світлин і документів, низку статей з історії очолюваної ним бібліотеки, про діяльність видатних попередників С.О. Сірополка, Л.Ю. Биковського, М.І. Ясинського, І.Г. Сливки.

Плідно працює В.С. Прокопчук на посаді професора кафедри історії народів Росії і спеціальних історичних дисциплін, викладає кілька нормативних та спеціальних дисциплін. Він є автором навчальних посібників і методичних рекомендацій для студентів, зокрема – навчального посібника «Шкільне краєзнавство», що отримав гриф МОН України, науковим керівником магістрантів та аспірантів з написання магістерських і дисертаційних робіт, частина з яких виконується в руслі власних наукових інтересів, пов’язана з історичним краєзнавством.

2004–2009 рр. для Віктора Степановича стали зірковими у галузі наукових досліджень, позначені напруженою роботою над завершенням докторської дисертації з історії краєзнавчого руху в Правобережній Україні в 20-ті роки ХХ ст. і по 2008 рік. Він опрацював матеріали і документи з обраної теми в ЦДІА України, ЦДАВО України, ЦДАГО України, у державних архівах Вінницької, Волинської, Житомирської, Київської, Рівненської, Хмельницької областей, фонди відділів рукописів центральних і обласних наукових бібліотек, необхідні джерела з архівних та бібліотечних установ зарубіжжя. На основі зібраних матеріалів В.С.Прокопчук підготував і видрукував капітальні наукові монографії “Під егідою Українського комітету краєзнавства” (2004), “Історичне краєзнавство Правобережної України 30-х років ХХ – початку ХХІ ст.” (2005) загальним обсягом 912 сторінок, опублікував майже три десятки наукових статей у фахових виданнях України та зарубіжжя, доповів про результати своїх досліджень на трьох міжнародних наукових конгресах українських істориків у Чернівцях (2001), Кам’янці-Подільському (2003), Луцьку (2006), Першому всеросійському з’їзді істориків-регіонознавців у Санкт-Петербурзі (2007) та інших міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях, які впродовж 2004–2009 років відбувалися в Кам’янці-Подільському, Хмельницькому, Житомирі, Вінниці, Києві, Харкові, Дунаївцях та інших містах України. Все це дало підстави завершити написання тексту дисертації “Інституціоналізація краєзнавчого руху Правобережної України 20-х років ХХ – початку ХХІ ст.” (науковий консультант академік П.Т. Тронько), успішно захистити її 20 лютого 2009 року в спеціалізованій вченій раді Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича й здобути науковий ступінь доктора історичних наук за спеціальністю “Історія України” [20, с.6]. 2009 р. у видавництві “Оіюм” також побачила світ монографія “Інституціоналізація краєзнавчого руху Правобережної України 20-х років ХХ – початку ХХІ ст.”.

Одночасно з проведенням дисертаційних досліджень він продовжував готувати книги і статті різноманітної тематики, підтримує науковий пошук молодших колег. Його учень кандидат історичних наук, доцент Ю.Телячий, проректор Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії, готує до захисту докторську дисертацію. Завершують підготовку кандидатських дисертацій його аспіранти О.Б. Айвазян, М.П. Горин, С.О. Дзюбак.

Водночас В.С.Прокопчук продовжує залишатися відомим організатором і діячем краєзнавчого руху в Україні і на Хмельниччині. Він активно підтримав процес реформування Всеукраїнської спілки краєзнавців і 22 жовтня 2008 р. на звітно-установчій конференції був обраний заступником голови Хмельницької обласної організації спілки краєзнавців України. А 28 жовтня того ж року, перебуваючи в складі делегації від Хмельниччини на ІV з’їзді НСКУ в Києві, у своєму виступі розповів про підсумки та перспективи діяльності краєзнавців області, знову обраний членом правління НСКУ[21,с.2]. Сьогодні він безпосередньо займається розбудовою осередків Спілки на Хмельниччині, опікується розвитком Дунаєвецької районної організації НСКУ.

Ефективній реалізації планів В.С.Прокопчука сприяє його активна участь у діяльності Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН України при Кам’янець-Подільському національному університеті ім. Івана Огієнка, з яким співпрацює з часу його заснування в 1995 р. на засадах дійсного члена. Сьогодні Віктор Степанович, як і багато його однодумців і послідовників, спрямований на те, щоб взяти участь у перевиданні тому “Історія міст і сіл України. Хмельницька область” у новій редакції, завершенні підготовки до друку тому “Зводу пам’яток історії та культури України. Хмельницька область”, здійсненні видання “Енциклопедії Хмельниччини”, на виконання інших перспективних комплексних тем про рідний край, організацію нових міжнародних, всеукраїнських і регіональних науково-краєзнавчих конференцій і симпозіумів.

Титанічна науково-педагогічна і краєзнавча праця B.C.Прокопчука відзначена п’ятьма Почесними грамотами Міністерства освіти і науки України, знаками “Відмінник освіти”, «Петро Могила», медаллю “За трудову доблесть”, званнями “Почесного члена Національної спілки краєзнавців”, “Заслуженого працівника освіти України”, лауреата обласної премії ім. Юхима Сіцінського, Почесними грамотами і медалями рідного університету[22,с.14-15].

Освітянські, наукові, літературні й суспільні інтереси В.С.Прокопчука багатогранні й широкі. Загальний його науковий доробок на цей час складає 36 окремих видань, близько 400 статей у наукових збірниках, журналах, понад дві сотні науково-популярних публікацій в центральних та місцевих газетах, з якими співпрацює як член Національної спілки журналістів України, член редколегій багатьох журналів і збірників наукових праць. Приємно вражає його натхнення, працелюбність, цілеспрямованість, постійне відчуття нового.

Усе свідоме життя дунаївчани доктори історичних наук, професори Ф.П. Шевченко і В.С. Прокопчук робили і роблять все від них залежне, аби достойно прислужитися українському народові, розвитку освіти, науки і культури. Вони збагатили науку важливими і цінними відкриттями, стали видатними вченими, авторитетними дослідниками, активними громадськими діячами, мудрими педагогами, патріотами рідної землі. Вони уособлюють собою кращі риси українського народу, заслуживши загальне визнання наукової громадськості як подвижники науки.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   42   43   44   45   46   47   48   49   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал