Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій



Сторінка46/50
Дата конвертації22.12.2016
Розмір9.2 Mb.
1   ...   42   43   44   45   46   47   48   49   50

Нас зайди вигнали з землі батьків,


Примусивши чужі орати ниви.

І чулося “Ура!” захланних ворогів,

Які наш край кайданами покрили…

Найвідоміші твори Зиґмунда Красінського – “Небожественна комедія”, “Іридіон”, “Досвіт”, “Фантазія життя”, “Останній”, цикл “Псалми прийдешнього”, “Готичні повісті”, повість “Агай-хан”, “Молитви”, “Спокуса”, “Поет”; поет є автором зворушливих ліричних віршів – “Час і вічність”, “До Пані Д.П.”, “Прощання з Італією, “Нове життя” та багатьох ін.

Хочеться привернути увагу до історіософської “Небожественної комедії”. По-перше, ця драма – один з найвартісніших творів автора (написана, коли Красінському було всього двадцять один). Інша особливість – головні події розгортаються в Окопах Святої Трійці (сьогодні с. Окопи на узбережжі Дністра, неподалік Кам’янця-Подільського). Сама назва поселення є досить символічною і підкреслює оборону віри, як мету Генріка, головного героя драми. Дослідники підтвердили думку Й. Ролле, що Красінський обрав це місце зовсім не випадково, це наслідок захоплення малолітнього Зиґмунда від побаченого тут. До того ж, з Окопами Святої Трійці пов’язаний епізод Барської конфедерації (Окопи були останнім плацдармом повстанців на Поділлі). Отже, є підстави вважати, що в образі Генріка, вождя “в остнній нашій державі”, увічнено кам’янецького єпископа Адама Красінського, очільника Барської конфедерації, одного з предків автора. До речі, театр Wybrzeże в Гданську підготував до знаменної дати нову інсценізацію “Небожественної комедії”, яку польські театри ставлять, починаючи з 1902 р.

З. Красінський був ревним католиком, однак вірив у спіритизм і реінкарнацію, був прихильником ідей месіанізму і намагався переконати лідерів Європи визнати християнські засади “законами міжнародного права” та заради блага Європи керуватися принципом справедливості, для чого особисто звертався з підготовленим меморіалом до Папи Римського Пія IX, та Наполеона III.

В останні свої роки поет дуже страждав від хвороб і часто шукав найбільш сприятливе для себе місце, певний час перебував навіть в Алжирі. Загрозливе запалення очей, виразка, постійна невралгія, головні болі, неміч в ногах – усе це дуже мучило сердешного. Помер З. Красінський у Парижі 23 лютого 1859 р. Похований в Опіногурі, у родинному склепі Красінських [7, с. 39].

17 лютого 2012 р. сейм Республіки Польща прийняв спеціальну ухвалу щодо вшанування пам’яті поета. Зокрема, там зазначено: “Зиґмунд Красінський зіграв важливу роль у польському інтелектуальному житті та займає чільне місце в історії національної культури. Він був не тільки великим Поляком, а й великим Європейцем. Його політичні меморандуми, направлені вождям тодішнього світу, були… дороговказом для усієї Європи” [11].

18 лютого у варшавському костьолі Святого Хреста відбулася літургія на честь поета і покладання квітів під присвяченою йому епітафією. Головні урочистості пройшли 19 лютого в Опіногурі – колишньому родовому маєтку Красінських. Презентовано поштову марку із зображенням автора “Небожественної комедії”, відкрито експозицію “Зиґмунд Красінський – поет, драматург, епістолограф”, учні ліцею та гімназії ім. З. Красінського (з Цеханова та Опіногури) декламували його вірші та уривки з драм [12].

Взагалі програма ушанування поета-пророка в Польщі вражає, заходи за участі науковців, артистів і широкої громадськості тривали майже цілий рік. Цілком ймовірно, що незабаром у крипті Вавельського замку, де поховані найвидатніші мужі Польщі, буде встановлено пам’ятну табличку на честь поета; з цією ініціативою виступив директор Музею Романтизму в Опіногурі Роман Коханович.

Чотири роки тому в Дунаєвцях з’явилася вулиця Красінських. Міська рада своїм рішенням № 6-17/2008 від 22.04.2008 р. “з метою… відновлення історичної справедливості” перейменувала вулицю Леніна. Можливо, незабаром на колишньому “палаці Красінських” (тепер частина комплексної будівлі Районного культурно-мистецького просвітницького центру) ми побачимо й меморіальну табличку про перебування там великого польського поета. Це було б дуже доречно. Адже, як влучно зауважив польський письменник і перекладач Ярослав Івашкевич, шляхи українського і польського народів в ході історії драматично сплітались, нас єднала любов і роз’єднувала ненависть, але ми ніколи не були байдужі один до одного.
Список використаних джерела та літератури:
1. Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків подій: зб. наук.- краєзн. пр. – Дунаївці; Кам’янець-Подільський, 2008.

2. Колесник В. Відомі поляки в історії Вінничини. – Вінниця, 2007.

3. Литературная энциклопедия. – М., 1931. – T. 5.

4. Dr Antoni J. (Rolle), Babka poety / Opowiadania historyczne. – Lwów, 1891.

5. Krasiński Z. Dziela (pisma wybrane). – Warszawa, [bez. r].

6. Krasiński Z. Moja Beatrice. – Kraków, 1878.

7. Królik J. Opinogóra. – Opinogóra, 2004.

8. Wielka encyklopedya powszechna іlustrowana. – Warszawa, 1907. – Т. 40.

9. Sudolskі Z. Krasiński. – Warszawa, 1983.

10. Sudolskі Z. Zygmunt Krasiński prypomniany i żywy. – Opinogóra, 1989.

11. http://wyborcza.pl (Gazeta Wyborcza”, 17 lutego. 2012 r.).

12. http://www.rzeczpospolita.pl (Gazeta “Rzeczpospolita”, 20 lutego 2012 r.).

А.М.Трембіцький,

м. Хмельницький


Літературознавець, письменник, журналіст і політичний діяч

Павло Олександрович Богацький
В українській радянській історіографії ХХ ст. життєві шляхи непересічного українського письменника і публіциста, журналіста і літературознавця, пластового і політичного діяча, редактора періодичних і книжкових видань, учасника національно-визвольної боротьби за незалежність України Павла Богацького майже не знайшли свого відображення. Імена таких, як він, були вилучені з історії українського культурною процесу і приречені на забуття, як і їхні твори.c:\users\836d~1\appdata\local\temp\finereader11\media\image1.jpeg

Проте його життєві шляхи, діяльність і творчу спадщину частково розкрили такі знані дослідники з української діаспори, як: М. Шаповал [1, с.37-39], А. Животко [2], І. Рибчин [3; 4], В. Січинський [5], С. Довгаль [6], Б. Романенчук [7], І. Качуровський [8], Р. Mикитович [9], Л. Богацький [10]. А також фрагментарно висвітлено в «Енциклопедії Українознавства-ІІ» [11], праці «Українська хата» [1], довіднику «Українці Австралії» [12] та в україномовних часописах української діаспори «Вільне слово» [13], «Свобода» [14; 15], «Листки дружнього зв’язку. Бюлетень 1-го куреня УПС ім. Степана Тисовського» [16; 17].

З надбанням Україною незалежності минули часи дискримінації вірних синів українського народу, і Павло Богацький почав потроху входити в наше національно-культурне життя. Так, короткі статті-гасла про його життя і діяльність подали довідково-енциклопедичні видання: «Енциклопедія української діаспори» [18], «Українська журналістика в іменах» [19], «Історія України: Маловідомі імена, події, факти» [20], «Енциклопедія Сучасної України» [21], «Вікіпедія» [22] та інші.

Крім того, 1999 року з нагоди 90-річчя заснування в Києві часопису «Українська хата» (1909) газета «Українська мова і література» (№ 10) присвятила цій події і одному з чільних редакторів журналу П. Богацькому майже цілий номер та оприлюднила його спогади «Від «Української хати» до «Музагету» [23].

Цінні історично-краєзнавчі розвідки про знаного подолянина, професора, доктора соціології опублікували відомі подільські історики та краєзнавці Є. Назаренко (1999) [24], В. Прокопчук (1999, 2000) [25; 26], В. Горбатюк (2012) [27].

Павло Олександрович Богацький народився 17 березня 1883 р. у містечку Купин (нині село Городоцького району Хмельницької області) у сім’ї священика [1, с.6, 37; 5; 15; 16; 21; 27, с.72]. У своїх спогадах П. Богацький писав, що стародавній шляхетський польсько-німецький рід Богацьких по лінії батька походив від дворянина, письменника і складача релігійних пісень Карла Генріха Богацького (*1690, Янків – †15.06.1774, Галле), а по лінії матері – від «старого священницького роду Цапукевичів, що з діда-прадіда сиділи на одній парафії в селі Павлівці Вінницького повіту» [23]. Згодом сім’я переїхала до с. Грицьків (нині Городоцький район), пізніше – у с. Нестерівці (нині Дунаєвецький район), де минуло дитинство й отроцтво Павла [27, с.72].

М. Шаповал у праці «Трохи біографічного про «хатян» писав, що Павло Богацький «перші початки науки одержав від дяка Каленика Ковальського, а на десятому році був відвезений до повітової духовної школи до Кам’янця» [1, с.37], після її закінчення вступив до Подільської духовної семінарії [1, с.37; 21], яку закінчив у 1903 р. [5; 16; 21].

Хоча В. Січинський та М. Шаповал, які особисто добре знали Павла Олександровича, пишуть, що він був звільнений з 5 класу духовної семінарії в грудні 1902 р. за редагування шкільного українського рукописного часопису «Проба сил» і за участь в «українському русі взагалі» [1, с.37; 27, с.72] на підставі резолюції архієрея «за дух, не соотвєтствующій духу семінарії» [1, с.38]. Далі М. Шаповал пише, що після «молодечого захоплення орнітологією», П. Богацький «захопився літературою, а натрапивши на «недозволені» книжки, захопився ще й революційною акцією» [1, с.37]. Він брав активну участь в українських гуртках та «побирав українофільську» науку в таких відомих подільських громадян», як Є. Сіцінський, К. Солуха, В. Чехівський та інших [5].

В 1903 р. П. Богацький, «не в приклад іншим свідомим українцям» [5], вступив до офіцерсько-юнацької школи у Вильно (нині м. Вільнюс), яку закінчив 24 березня 1906 р. з рангом підпоручника [1, с.38; 5; 16; 21]. В. Січинський зауважує, що «в ті часи українська молодь, що мала бодай стихійну українську свідомість, оминала військові школи, щоб, мовляв, «не служити царю» та взагалі, під впливом соціалістичних ідей, була настроєна протимілітарично. Тому поміж українською молоддю – земляками викликав подив «поручник і свідомий українець» [5].

Після закінчення військової школи був призначений офіцером 10 роти Луцького полку піхоти в м. Ромни (Полтавщина), де легко нав’язав революційні знайомства [1, с.38] і брав участь в підпільній військовій організації «Військовий Союз». Невдовзі П. Богацький за інтенсивну революційну діяльність серед солдатів був заарештований і ув’язнений в «Косий капонір» київської військової цитаделі. Через 5,5 місяців його звільнили з в’язниці і позбавили права продовжувати військову службу, що в подальшому вберегло його від участі в Першій світовій війні [1, с.38; 16; 27, с.72]. Великою несподіванкою, – пише В. Січинський, – «була вістка, яку передавали пошепки», що в 1906 р. П. Богацького «заарештували військові органи за … українську революційну діяльність серед вояцтва російської армії!» [5].

Вийшовши з в’язниці, Павло Олександрович «завзявся до продовження освіти, але, на жаль, шлях до університету був заборонений» [1, с.38]. Тому в 1907-1908 рр. він навчався на агрономічному відділі Київського політехнічного інституту [1, с.38; 16; 21; 27, с.72], але повного «курсу не докінчив» [1, с.38].

Одночасно займався журналістською і літературною діяльністю [5], яку розпочав ще в 1906 р. [15; 21; 27, с.72]. З того часу був літературним співробітником багатьох українських часописів, друкувався в літературно-артистичному альманасі «Терновий листок» (Київ, 1908), часописах «Громадський голос» (Київ, 1906-1914), «Рідний край» (Полтава, 1905-1910), «Український студент» (Київ, 1913-1914), журналі «Бджола» (Львів, 1908), та інших [1, с.38; 21; 27, с.72].

Після того, як революційні події 1905-1906 рр. пішли на спад, почали з’являтися журнали, що розробляли ідеологічні основи визвольного руху і національного світогляду. Так, у 1909 р. три колишніх підпоручники російського війська Павло Богацький, Андрій Товкачевський і Микита Шаповал (М. Сріблянський) [1, с.8] заснували літературно-науково-громадський, економічний ілюстрований місячник книжкового формату «Українська Хата» [1, с.38; 21; 27, с.72].

М. Шаповал у своїх спогадах пише, що основними меценатами і видавцями журналу була «ціла громадка «хатян». Це були «люди не тільки не маєтні, але, навіть, люди, що не мали постійної платної праці, сталого заробітку» й «самі ледве перебивалися з хліба на воду і субсидувати видавництво були не в силі». Проте П. Богацький, Л. Будай (Котик), Ю. Будяк (Покос), О. Коваленко, Ю. Сірий (Тищенко), В. Скрипник і його дружина Людмила, Г. Чупринка, М. Шаповал і його дружина Ольга все ж «почали і вели впродовж шести років, допровадивши видання журналу до стану, де він міг спокійно існувати, дещо збільшувати свій розмір, частино оплачувати працю своїх цінних співробітників та, розпочавши при журналі й видавництво («Життя й Мистецтво») книжок, видати добрий десяток їх» [1, с.15].

Навколо альманаху, який впродовж п’яти років «зростав і формою, і зовнішнім виглядом, і змістом», гуртувалася студентська молодь, учителі, письменники, дрібні урядовці, науковці, критики і публіцисти, які стали головним ядром, рушійною силою часопису. Новий модерний журнал, в якому публікувалися твори тих, кому довелось відіграти значну роль в новій українській літературі, яка йшла в парі з національним пробудженням українського народу [17]: Х. Алчевської, М. Вороного, М. Євшана, О. Кобилянської, М. Коваленка, Г. Комарової, Я. Мамонтова, О. Олеся, М. Рильського, В. Свідзінського, В. Стефаника, П. Тичини, А. Товкачевського, Л. Українки, М. Філянського, І. Франка, Г. Чупринки, М. Яцьківа [17; 21; 27, с.73], Г. Журби, Н. Кибальчича, О. Плюща [11], Г. Хоткевича, М. Шаповала (М. Сріблянського) [17], тримав напрям на психологізм, віддавав перевагу мистецькому над тенденційним [27, с.73].

П. Богацький, – пише В. Січинський, – «особливо багато праці редакційної, літературознавчої, дослідчої та організаційної вложив, видаючи відомий літературний місячник «Українська Хата» з березня 1909 р. по серпень 1914 р. [5], будучи його постійним і незмінним редактором [1, с.38; 15]. Водночас на сторінках журналу він під власним прізвищем [1, с.41], під псевдонімом «Стоколос Як.» чи криптонімом «П. Б.» [1, с.44] друкував свої прозові твори, тонкі, психологічного характеру оповідання й повісті («Сонечко», «Помстилася», «Не доскочив», «Тільки правду дай!» та інші), короткі рецензії, театральні замітки, пройняті повагою, толерантністю, глибокими знаннями життя. Серед них праці «Нині одпущаєці... /пам’яті П. Житецького/» (1911), «Театральні замітки» (1911), «Провінціал. Газетна помилка і Аматори» (1913), «Український театр в 1912 році» (1913), «Фраґмент. Осінній цвіт /психологичні арабески/» (1913) [1, с.15].

З вибухом Першої світової війни стався розгром усього українського життя і в серпні 1914 р. журнал «Українська Хата», який проіснував п’ять років, було заборонено. Його редактора і видавця П. Богацького разом з «іншими українськими діячами за журналістичну, літературну і наукову працю» заарештовано і вислано в Наримський край (Сибір) [1, с.38; 5; 15; 16; 17; 21; 27, с.73]. Письменниця Г. Журба в 1959 р. згадувала, що однією з причин його ув’язнення і конфіскації часопису стала публікація ним деяких матеріалів, у т. ч. її оповідання «Коняка» [17]. В. Січинський писав, що П. Богацького в серпні 1914 р. «як небезпечного революціонера, навіть не мобілізували до війська, натомість т. зв. адміністраційним порядком (без суду і слідства – як це практикується в Російській імперії) заслано на Сибір в пустельні і тяжко доступні області». Далі вчений вказує, що «в житті засланця стався дуже рідкий випадок. За ним поїхала його наречена (теперішня дружина), переходячи всі страшні муки російських тюремних «етапів» та примітивного транспорту в худоб’ячих вагонах і кінських «кібітках» [5].

Після лютневої революції 1917 р. П. Богацький з дружиною повертається з Сибіру в Україну і зразу поринає в громадську діяльність [5]. У квітні 1917 р. на першому Українському Національному Конгресі його обирають першим секретарем [1, с.38]. Був одним із організаторів і керівників «Селянської Спілки» (Київ, 1919-1919) [1, с.38; 21]. Невдовзі він виконує обов’язки начальника народної міліції Києва і Київського повіту. Під час гетьманату Павла Скоропадського був заарештований німецькими військовими органами в зв’язку з справою викрадення членами антинімецького «Союзу порятунку України» директора Російського зовнішньоторговельного банку Абрама Доброго [1, с.38; 5; 15; 16; 21; 27, с.73], які «забрали в нього літературу, рукописи» [5], і до листопада 1918 р. відбував ув’язнення [21; 27, с.73], де уклав збірку новел «Камелії» (Київ, 1918) [5; 16; 27, с.73]. З проголошенням Української Народної Республіки в 1919 р. зайняв посаду столичного отамана м. Києва [1, с.38; 5; 15; 21], а по залишенні Києва Директорією був прикомандирований до корпусу Січових стрільців. З березня 1919 р. [1, с.38], як отаман Коша охорони республіки [5; 15; 1, с.6; 21], брав участь у боях з більшовиками в складі корпусу Січових стрільців [1, с.6; 15; 16; 21; 27, с.73] на Волині та Західному Поділлі [1, с.38].

В 1919-1920 рр. перебував у Кам’янці-Подільському – спершу, як отаман Коша охорони республіки, згодом – архіваріус Кам’янець-Подільського державного українського університету, повітовий комісар Кам’янеччини [21; 27, с.73]. З осені 1919 р. очолював Кам’янець-Подільську Січову команду пласту [16].

Впродовж 1917-1920 рр., як журналіст, брав живу участь у часописах «Книгарь», «Подільський шлях», «Україна», «Шлях», «Слово» [5; 16; 21; 27, с.73], «Наш Шлях», «Наша Думка» та іншими, що виходили у Кам’янці-Подільському – тодішній столиці Української Народної Республіки [1, с.38; 27, с.73]. Зібрав багато матеріалу «до історії революційних рухів в Україні» [5] та опублікував свої праці «Варвара Рєпніна і Т. Шевченко» (Київ, 1917), «Перше кохання Т. Шевченка» (Київ, 1917), збірку новел «Камелії» (Київ, 1918), спогади «Український Державний Університет в Камінці на Поділлю» (Кам’янець-Подільський, 1918), «Урочисте відкриття Камінецького Державного Українського Університету» (Кам’янець-Подільський, 1918).

Після поразки української революції П. Богацький, – пише В. Січинський, – як учасник боїв української армії з московськими більшовиками, 20 листопада 1920 р. разом із українським військом перейшов річку Збруч [5]. Тобто вимушено емігрував до Польщі [16; 21; 27, с.73] і мешкав у Варшаві. Разом із відомим журналістом О. Саліковським [5; 16] редагував газету «Українська трибуна» (Варшава, 1920) [21] і, не маючи засобів до життя, «рубав дрова на Поліссі» [16].

Весною 1922 р. на запрошення Управи Українського Громадського Комітету [16] переїхав до Праги для участі в організації української культурної праці [1, с.38; 15]. Тут він, як член редакції і керівник видавництва «Нова Україна» [2; 3, с.73; 8; 10], редагував громадсько-політичний та літературно-мистецький часопис «Нова Україна» (1922-1923) і неперіодичний орган ЦК Української партії соціалістів-революціонерів «Трудова Україна» (1932-1939) [1, с.38; 5; 16; 21; 27, с.73]. А також співпрацював з українськими часописами «Бібліологічні Вісті» (Київ), «Записки НТШ» (Львів), «Наша Громада» (Подебради), «Сьогочасне й минуле» (Львів), «Українське життя» (Станіслав – нині Івано-Франківськ) та іншими [1, с.38].

М. Шаповал, згадуючи празький період життя і діяльності П. Богацького, писав, що коли «прийняти до уваги величезну громадську працю і особливу активну участь в організації української культурної і наукової праці в ЧСР, то перед нами виступить постать практичного соціолога піонерського типу з доби відродження України» [1, с.38-39]. У травні 1926 р. П. Богацький обраний головою Українського Громадського видавничого фонду в Празі [1, с.38; 15; 16; 21; 27, с.73], секретарем якого був подолянин Євген Приходько [28], рідний брат відомого подолянина Віктора Приходька. В. Січинський писав, що П. Богацький, перебуваючи в Празі, «найбільше віддав своєї праці, хисту і знання «Українському Громадському видавничому фондові», який очолював до 1929 р. і який «видав велику кількість наукових праць, підручників та літературних творів української еміграції» [5].

1929 року П. Богацький очолив Кабінет шевченкознавства новоствореного Українського соціологічного інституту в Празі [1, с.38; 15; 16; 21; 27, с.73]. 10 грудня того ж року Наукова рада Українського соціологічного інституту на пошану 25-літньої громадської і літературної праці П. Богацького іменувала його доктором соціології «honoris causa» [1, с.39] і професором по кафедрі літературознавства цього ж інституту [1, с.39; 16]. 1930 року його обрали ученим секретарем і членом дирекції Українського соціологічного інституту [1, с.38].

Значну увагу приділяв він громадській діяльності як один із провідних діячів Української партії соціалістів-революціонерів [21], брав участь у роботі Українського громадського комітету [21; 27, с.73].

У празький період П. Богацький брав активну участь в діяльності багатьох наукових установ, зокрема був дійсним членом Українського історико-філологічного товариства у Празі [5; 16], членом Товариства прихильників книги і Біологічної комісії НТШ у Львові [5].

Основна наукова праця П. Богацького проходила в бібліографічній, літературознавчій, письменницькій і журналістській сферах. Особливо цінними для сучасних науковців є його бібліографічні дослідження творів Т. Шевченка, які публікувалися в рубриці «Нове про Шевченка» впродовж 1923-1926 рр. у ЛНВ і в 1927-1929 рр. у збірнику «Народознавство». З бібліології Т. Шевченка вчений написав багато праць, серед них «До історії критичного видання «Кобзаря» Т. Шевченка: бібліографічна замітка» (Львів, 1925), «Празьке видання «Кобзаря» Т. Шевченка 1867» (Київ, 1927), «Повне видання дворів Т. Шевченка ВУАН» (Прага, 1937), «Фальсифікатори Шевченка» (Львів, 1939) та інші. Оцінюючи наукову працю П. Богацького, М. Шаповал писав, що «можна з певністю сказати», що він «став найвидатнішим «шевченкознавцем» нашої доби» [1, с.38].

У галузі бібліології, письменства і соціології П. Богацький «визначився, як невтомний працівник, редактор, видавець, дослідник літературних напрямків» [1, с.38], про що свідчать такі його праці: «Сьогочасні літературні прямування» (Прага, 1923), «Матеріали до критичного видання творів Грицька Чупринки» (Прага, 1926), «Хронологічний покажчик творів Гр. Чупринки» (Прага, 1926), «Ucrainica в журналі «Сasopis ceskeho Musea»» від початку його існування по 1926 рік (1827-1925)» (Львів, 1927), «В. Самійленко: до історії його поеми «Ґея» (Львів, 1927), «Ф. Достоєвський – українець» (Подєбради, 1928), «М. Драгоманов. Вибрані твори» (Прага, 1932) та багато інших. Крім того, за час перебування поза межами України видав повість «Під баштою зі слонової кості» (Берлін, 1923), есе «Сучасний стан світового мистецтва (Прага, 1924) та інші [16; 27, с.74].

1940 року П. Богацький виїхав до Берліна, де в 1943-1945 рр. працював у редакції «Українського Вісника», «рятуючи не одного свого земляка від ока «гестапо» [5]. Водночас досліджував тексти поезій Т. Шевченка та робив критичні огляди їх видань. На жаль, його велика праця «Історія критичного видання творів Т. Шевченка» з років 1930-1942» пропала під час війни. Лише невелику частину цієї критично-бібліографічної монографії під назвою «Кобзар» Т. Г. Шевченка за сто років: 1840-1940» було надруковано в часопису «Українська книга» (1942) і видано окремою книжкою (Краків, 1942) [16; 27, с.74]. У ній дослідник зробив оцінку давніших, зокрема Празького видання «Кобзаря» з 1876 р. Крім того, опублікував збірку новел «На шляху до освіти» (1941), «Г. Квітка-Основ’яненко» (1943), «Іван Котляревський» (1943), «Літературна грамотка» (1943-1944) та інші. Серед них особливо цінним є праця «Грицько Чупринка: студія про життя і працю» (1944) та оригінальне дослідження «Нові літературні прямування» (1942) [1, с.39].

Після закінчення Другої світової війни П. Богацький переїхав до Мітенвальду (Баварія), де в 1945-1949 рр. викладав історію української літератури в українській гімназії та вчительській семінарії в таборі переміщених осіб [16; 21; 27, с.73]. В цей період він продовжує свої наукові дослідження і видає цікаву працю «До історії української журналістики в рр. 1909-1914» (Новий Ульм, 1949), а також спогади «Мій дім, мій край... моє життя: хроніка життя родини Богацьких» (Міттенвальд, 1947; перевидано Київ, 2004). У цих спогадах П. Богацький подумки звертається до «рідного краю, звідки походив його рід» і виношує «ідею написати широке автобіографічне полотно – повість-хроніку». На жаль, він написав лише одну – першу частину. У ній автор розкрив скитальче життя старого емігранта з України, який в «очікуванні кращої долі своєї родини, вештався по табору під самими Альпами та пересипався, мов хлопчик крем’яхами, своїми думками, мріями, планами, а найбільш та найчастіше своїми згадками, спогадами давно минулого». Емігрант вважав вартим записати свої спогади «не для науки наступним поколінням, бо воно завжди розумніше від батьків», а щоб передати тим українцям, які вже народились на чужині, «останки свого сентименту до рідної землі, до рідного народу, до знайомого йому закутка України, до незабутнього клаптика родинного поля, двору, саду та того всього, що складає в його уяві – мій дім – мій край, а разом з тим його життя, його я». Старий емігрант із болем згадує, що, на жаль, сам ніколи не питав своїх батьків «про діда, прадіда, хто вони, звідки походили, чим жили, над чи працювали» і тільки тепер він «зрозумів свою помилку, а разом з тим свою втрату. Він, мов той дикун, жив і не цікавився минулим своїм, свого роду а значить, і свого народу, своєї землі...» [23].

Коли через ліквідацію таборів «ДіПі» почалась масова еміграція українців із Західної Європи, Павло Богацький в 1949 р. виїхав до Австралії. Оселився в місті Трірул на південь від Сіднею. Влаштувався робітником на сталеплавильний комбінат [16; 21; 27, с.74], де заробляв «на життя тяжкою фізичною працею» [5]. Пізніше з дружиною і сином придбав кусок землі та побудував дім [16], в якому мешкав до своєї смерті.

П. Богацький був активним громадським діячем. 16 квітня 1949 р. став членом 1-го Куреня УПС ім. Ст. Тисовського [15], а в 1951 р. – дійсним членом (пластун сеньйор) під псевдо «Тигр». Діяльність цієї пластової організації тісно пов’язана з організацією «Молода Січ», статут якої було укладено на основі засад Бойден Пауела [16; 21]. В. Січинський зокрема писав, що праця П. Богацького серед молодих українських пластунів «була незвичайно цінна, яку він проводив без розголосу і непомітно для громадянства». Молоді пластуни його любили і поважали, «спеціально за його ідеальну справедливість, безсторонність і чесність». Коли він, як «старший пластун» чи «старший виховник», завідував їдальнею, то саме в той час харчі були найкращі і дітям найбільше смакували» [5]. За визначну та багатолітню керівну і виховну діяльність у Пласті в 1958 р. нагороджений орденом Святого Юрія в золоті [16; 21].

П. Богацький в 1953 р. став одним із засновників і дійсним членом НТШ в Австралії [21]. У тому ж році його обрали дійсним членом Бібліологічної комісії Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові [16]. Українська громада Австралії 1953 року відзначила 70-річчя українського громадського діяча, письменника, науковця та редактора П. Богацького, а відділ НТШ в Австралії видав «чепурну брошуру про життєвий шлях, наукову працю і біографію важніших писань свого дійсного члена» [5].

Водночас він продовжував і літературну діяльність. У часописі «Вільна думка» (Сідней) [16; 21; 27, с.74] та багатьох україномовних журналах Канади і США [14] опублікував низку спогадів про різні періоди свого життя [27, с.74]. Серед них автобіографія дитячих літ «На горбах Поділля» (1959) [16].

Об’єднання українських письменників «Слово» (США), зважаючи на те, що на еміграції мешкають сеньйор українського літературного життя – редактор «Української Хати» П. Богацький (Австралія), визначні співробітники «Української Хати» і письменники Г. Журба і професор О. Неприцький-Грановський (США), влаштувало в березні 1959 р. у Філадельфії вечір споминів «Літературний Київ, перед п’ятдесяти роками» із «спеціальним насвітленням ролі «Української Хати». Вечір відкрив О. Тарнавський, який охарактеризував політичну і літературну ситуацію, в якій зродилась «Українська Хата». Г. Журба згадала свої зустрічі і співпрацю з П. Богацьким та іншими співробітниками та авторами «Української Хати». Зі спогадами про редактора часопису П. Богацького виступив О. Грановський-Неприцький [17].

В. Січинський, характеризуючи літературно-наукову працю Павла Богацького писав, що «крім статей і рецензій, про сучасний український театр і красне письменство, особливо цінні його розвідки про Т. Шевченка, зокрема до текстології творів: критика редакцій тексту, історія їх постання та змін, історія видань». Найбільш важливою, на думку вченого, є «оригінальна і дуже цінна праця» П. Богацького «Мала літературна енциклопедія», що «знайомить читача з усіма явищами, напрямками і стилями в літературі та подає короткі відомості про українських письменників та цілу історію українського письменства». Ця праця, далі пише В. Січинський, «особливо потрібна в сучасну хвилю для курсів українознавства та інших українських шкіл на еміграції і треба гаряче побажати, щоб найскорше знайшовся видавець цього підручника нового типу» [5]. Але, на жаль, «Мала літературна енциклопедія» з поясненнями окремих гасел, була видана Левком Богацьким – сином П. Богацького лише в 2002 р. [16; 21; 27, с.74].

Професор, педагог і пластовий діяч, доктор соціології «honoris causa», дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка, заслужений діяч української науки і журналістики [14], почесний член і основоположник Української громади в м Вуллонґонґ (Австралія) [14; 21] Павло Олександрович Богацький помер 22 грудня 1962 р. від виливу крові в мозок внаслідок склерозу в м. Трірул (Австралія) [15; 16; 21; 27, с.74]. Перед смертю тривалий час хворів, був майже спаралізований [16]. Похований на цвинтарі у Вуллонґонґу (Новий Південний Уельс, Австралія) [14].

Життєвий шлях і діяльність Павла Богацького ще й досі чекають дослідника, а його творча спадщина залишається майже невідомою широкому загалу істориків, літературознавців і краєзнавців. Хоча, як писав В. Січинський, його заслуги в «українському революційному русі, організаційній праці, журналістичній і пропагандивній роботі та зокрема літературознавчій праці виходять поза звичайне коло буденних явищ та заслуговують найбільшого відзначення. А це тим більше, що виняткова скромність та ідеалістичне наставлення цієї людини не давали можливості ширшим колам громадянства знати про цілу муравлину і надзвичайно сумлінну працю П. Богацького» [5]. Адже в якій би країні П. Богацький не знаходився, він завжди працював на українську ідею, літературу, журналістику.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   42   43   44   45   46   47   48   49   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал