Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій



Сторінка45/50
Дата конвертації22.12.2016
Розмір9.2 Mb.
1   ...   42   43   44   45   46   47   48   49   50

Список використаних джерел та літератури:


  1. Аналізу піддані дві «Історичних довідки» від 1 березня і 8 серпня 2012 р., передані автору завідувачкою Дунаєвецького райархіву А.І. Камінською.

  2. Aftanazy R. Dzieje rezydencij na dawnych kresach Rzeczcy pospolitej / Roman Aftanazy. – Wroclaw, 1996. – T.9. – S. 245.

  3. Antoni J. Gospodarstwo pana skarbnika Czerwonogradzkiego w Kaminieckiej warowni / Dr. Antoni J. / Opowiadania historyczne. – Warszawa, 1884. – Serya czwarta. – S. 123-150.

  4. Прокопчук В.С. Інституціоналізація краєзнавчого руху Правобережної України 20-х років ХХ – початку ХХІ ст.: [монографія] / В.С. Прокопчук. – Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2009. – С. 90.

  5. Постанова РНК УСРР «Про єдиний державний архівний фонд УСРР» від 16 грудня 1925 р. // Хрестоматія з архівознавства / упоряд.: Г.В. Боряк, І.Б. Матяш, Р.Я. Пиріг. – К.: Видав. дім «КМ Академія», 2003. – С. 140-142.

  6. Державний архів Хмельницької області, ф.р. 301, оп. 1, спр. 71, арк. 7.

  7. Державний архів Хмельницької області: путівник / [автори – упоряд.: Л. Баланюк, Ю. Олійник, П. Слободянюк; наук. ред. П. Слободянюк]. – Хмельницький: ТВПК «Збруч», 2008. – Т. 1. – С. 26-27.

  8. Держархів Хмельницької області, ф.р. 301, оп. 1, спр. 71, арк. 5-5 зв.

  9. Там само, арк. 61.

  10. Там само, ф.р. 1534, оп. 1, спр. 9, арк. 8.

  11. Там само, арк. 9.

  12. Там само, арк. 10.

  13. Там само, арк. 17.

  14. Там само, спр. 34, арк. 11, 15.

  15. Там само, арк. 16.

  16. Там само, арк. 54.

  17. Там само, арк. 23.

  18. Там само, арк. 82-82 зв.

  19. Там само, арк. 87-87 зв.

  20. Там само, арк. 93.

  21. Поточний архів архівного відділу Дунаєвецької районної державної адміністрації (далі – ПА АВ), Паспорт Дунаєвецького районного архіву, арк. 1.

  22. ПА АВ, Звіти про проведену роботу Дунаєвецьким райархівом НКВС (1944-1946 рр.), арк. 15.

  23. Там само, арк. 6.

  24. Там само, Історична довідка про архівний відділ Дунаєвецької РДА Хмельницької області від 8 серпня 2012 р. ( далі – Історична довідка), с. 1.

  25. Там само, Звіти про проведену роботу Дунаєвецьким райархівом НКВС (1944-1946 рр.), арк. 7, 9-11.

  26. Там само, арк. 13, 17.

  27. Там само, арк. 18.

  28. Там само, арк. 15.

  29. Олуйко В.М. Адміністративно-територіальний устрій Поділля: історія та сучасність: монографія / Олуйко В.М., Слободянюк П.Я., Баюк М.І. – Хмельницький; Кам’янець-Подільський: Мошак М.І., 2005. – С. 222, 224.

  30. ПА АВ, Акт передачі документальних матеріалів, Нова Ушиця, 1965 р., арк. 1-11.

  31. Олуйко В.М. Адміністративно-територіальний устрій Поділля… - С. 224.

  32. ПА АВ, Автобіографія Севастьянової Н.А., 23.02.2011 р., арк. 1.

  33. Там само, Отчет о состоянии и работе государственного архива с переменным составом документальных материалов за 1966 г., арк. 1, 4.

  34. Там само, Отчет о работе Дунаевецкого госархива за 1968 г., арк. 1-8.

  35. Поділля у Великій Вітчизняній війні (1941-1945 рр.): зб. док. і матер. / [упоряд.: В.Г. Вітряна, І.В. Гарнага, І.І. Кириченко та ін.]. – Львів: Каменяр, 1969. – 416 с.; Історія міст і сіл Української РСР. Хмельницька область / редкол.: Мехеда М.І. (голова), Галай Д.М. (відп. секр.) [та ін.]. – К.: Гол. ред. УРЕ АН УРСР, 1971. – С. 237-262.

  36. ПА АВ, Звіт про роботу Дунаєвецького районного державного архіву за 1970 р., арк. 1.

  37. Там само, Паспорт, арк. 5.

  38. Там само, арк. 1, 5.

  39. Там само, Історична довідка, арк. 3.

  40. Там само, Паспорт, арк. 7-8.

  41. Там само, Список прийому і упорядкування документів особового походження, арк. 1-3.

  42. Там само, Інформація про хід виконання «Програми розвитку архівної справи в Дунаєвецькому районі на 2009-2010 роки» від 2.10.2009 р., арк.1.

  43. Там само, Звіт про виконання плану Заходів щодо здійснення контролю за наявністю, станом і рухом документів НАФ на 2009-2019 рр., арк. 1.

  44. Там само, Звіти про роботу архівного відділу за 2009 і 2011 рр., арк. 1-1зв.

  45. Там само, Тематика виставок і публікацій за 2008 – І півріччя 2012 рр., арк. 1-2.

  46. Там само, Інформація, адресована голові районної ради Глуховському А.Я. 30.06.2010 р. № 01-22/40, арк. 1.

  47. Поточний архів комунальної установи Дунаєвецької районної ради «Трудовий архів» (далі ПА ТА), Інформація про діяльність комунальної установи Дунаєвецької районної ради «Трудовий архів» за 2010 – І півріччя 2012 р., арк. 1.

  48. Там само, арк. 2.

  49. Там само, Звіт про роботу комунальної установи Дунаєвецької райради «Трудовий архів» за ІІ квартал 2012 р., арк. 1-3.

  50. Там само, Інформація про діяльність…, арк. 2.

А.І. Камінська,

м. Дунаївці
Архівні документи – свідки минулого
Без архіву документів неможливо реконструювати повноцінну історію країни. Зібрані поколіннями архівістів документальні свідчення є важливим джерелом наукових досліджень.

Пропрацювавши 25 років у дошкільній освіті, у січні 2008 року я вийшла на пенсію за вислугою років і була прийнята у службу в справах дітей Дунаєвецької районної державної адміністрації спеціалістом І категорії й зарахована на стажування для подальшої праці в архівному відділі. У приміщенні Дунаєвецького райвійськкомату було відремонтовано зал площею 62,3 м2. Для захисту документів від сонячного проміння верхню частину вікон заклали картоном, повісили металеві жалюзі. У кабінеті встановили пластикове вікно та металеві двері до сховища, двері запасного виходу оббили жерстю, у сховищі розмістили стелажі. Розпорядженням голови Дунаєвецької райдержадміністрації від 22 серпня 2008 року за № 858/2008-р мене було призначено на посаду начальника архівного відділу.

На металевих та комбінованих стелажах протяжністю 183,1 погонних метра розмістили 10609 справ 106 фондів. Придбали 2 вуглекислотні переносні вогнегасники по 2 кг (ВВК-2), гідрометр, електричні лампочки захистили скляними колбами. Приміщення має, водяне опалення. Архів оснащений комп’ютерною технікою. Приміщення має державу охоронну сигналізацію, металеві двері й пропускний пункт з постійним чергуванням працівників військкомату. Цілодобову охорону приміщення архівного відділу здійснює ТОВ «Гепард». 2008 року встановлено систему пожежної сигналізації.

31 квітня 2009 року на моє звернення Дунаєвецьке управління юстиції провело перевірку, дало рекомендації, які допомогли привести документацію відділу у відповідність з сучасними вимогами, упорядкувати номенклатуру справ, сформувати справи відділу відповідно до вимог інструкції з діловодства. 17 вересня 2008 року проведено перереєстрацію архівного відділу Дунаєвецької районної державної адміністрації і отримали свідоцтво юридичної особи – серія АО1 № 593090 із зазначенням ідентифікаційного коду юридичної особи 26572484.

Розпочалась активна робота. За серпень-листопад підготували і успішно провели огляд стану ведення діловодства в установах державної влади і місцевого самоврядування, в усіх управліннях і відділах РДА, радах, комунальні установи району розробили інструкції з діловодства, номенклатуру справ, положення про архівний підрозділ та положення про експертну комісію, доповнили історичні довідки. Одночасно 2009 року прийняла від організацій і рад 1355 одиниць постійного зберігання.

Того ж року зібрали і впорядкували 66 фондів документів усіх ліквідованих ( таких, що не мали правонаступників) установ та господарств. До того часу з документами особового складу працювала головний спеціаліст Анжела Миколаївна Білан, котра сформувала 31 фонд. Приміщення її сховища площею 85,5 м2 знаходилося за адресою вул. Шевченка, 83-а (у приміщенні колишнього банку «Україна», а потім казначейства). Щорічно Анжела Миколаївна видавала на запити громадян більше 1000 стажових та зарплатних довідок. Якраз розпочалася безкоштовна приватизація земельних наділів, і 2009 року архівний відділ видав 740, а 2010 року – 2121 довідку соціально-правового характеру. Постало питання створення Трудового архіву, збільшення штату його працівників. Була прийнята «Програма розвитку архівної справи в Дунаєвецькому районі на 2009 – 2010 роки». За сприяння районної ради, спонсорів 2011 року Програму в повному обсязі виконано. Впорядковано документи особового складу ліквідованих 39 сільгоспформувань району та 61 установи і організації комунальної та державної форми власності. Придбано 12 металевих стелажів – 219, 40 м погонних. Архів повністю забезпечено стелажним обладнанням. Збільшено площу архівного сховища за адресою вул. Шевченко, 83-а до 235,0 м2, отримано комп’ютер, принтер, збільшено кількість штатних одиниць.

Рішенням сесії Дунаєвецької районної ради за № 11-18/2009 17 грудня 2009 року утворено «Комунальну установу Дунаєвецької районної ради «Трудовий архів», нову юридичну особу зареєстровано державним реєстратором (свідоцтво серія АО1 № 593269).

Архівний відділ документи з особового складу ліквідованих установ передав у «Комунальну установу Дунаєвецької районної ради «Трудовий архів». Це склало 100 фондів на 21 674 одиниці зберігання, у тому числі 39 фондів сільгоспформувань, 61 фонд установ та організацій.

Під трудовий архів виділено архівосховище та робочу кімнату в приміщенні друкарні по вулиці Красінських, 12, встановлено охоронну систему. Там працює 3 спеціалісти, крім того в архівному відділі – 2 спеціалісти.

Ці зміни дали змогу посилити роботу з установами з питань зберігання документів, зібрати заборговані справи.

Нам постійно надавали консультації і методичну допомогу спеціалісти Державного архіву Хмельницької області, які здійснили 6 виїздів у Дунаївці в 2009–2012 роки, експертно-перевірна комісія погодила описів управлінської документації – 5 436 од. зб., з особового складу – 5 282 од.зб.

Станом на 1 січня 2013 року архівний відділ налічує 112 фондів управлінської документації –15 347 од.зб. за 1978 – 2009 роки.

В архівному відділі упорядковано 187 одиниць зберігання за 1944-2012 роки, поповнено фонди відеодокументів – 17 одиниць зберігання (дисків) на 191 одиницю обліку (відеосюжетів), фонодокументів – 7 одиниць зберігання (дисків) на 141 одиницю обліку (сюжетів), фотодокументів – 1552 од.обліку (з них 100 електронних записів), документів особового походження – 12 фондів на 57 справ на 332 документа, упорядковано історичні довідки 45 сільгоспформувань для надання довідок людям при призначенні пенсій для підтвердження факту реорганізації господарств.

Проводиться підготовка до адміністративно-територіальної реформи, здійснюється постійний контроль за документами, які зберігаються в організаціях, установах і радах на місцях з 1944 року по 2012 року. Станом на 1 січня 2013 року завершено вдосконалення описів документів сільських, селищних рад з особового складу за 1945-2012 роки на 3325 од.зб., погосподарських книг за 1938-2010 роки на 6339 од.зб., книг обліку нотаріальних дій за 1951-2012 роки на 1689 од. зб.

Завершується погодження нових інструкцій з діловодства відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 31.11.2012 № 1242, положень про архівний підрозділ, «Типового положення про архівний підрозділ органу державної влади, органу місцевого самоврядування, державного і комунального підприємства, установи та організації», затвердженого наказом Міністерства юстиції України 10 лютого 2012  № 232/5, впорядкування номенклатур справ установ, організацій відповідно до зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17 квітня 2012 р. за N 571/20884 «Переліку типових документів, що створюються під час діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, інших установ, підприємств та організацій із зазначенням строків зберігання документів».

Встановлено графік особистого прийому. Введено в практику оперативне вирішення порушених у запитах та зверненнях проблем – не пізніше в місячний термін. Хоча, як правило, більшість відповідей надається в день звернення. 2012 року на особистому прийомі в архівному відділі побувало 136 осіб.

Архівні документи унікальні за своєю природою, вони не тиражуються, як книги, тому одне з основних своїх завдань вбачаємо в забезпеченні збереження документів. Збираючи документ до документу, факт до факту, ми – архівісти стаємо оберегами історичної пам’яті свого народу.



РОЗДІЛ VІІІ. СЛАВЕТНІ ДУНАЄВЕЧЧИНИ
П.Г. Даниляк,

м. Київ



Зиґмунд Красінський та Поділля
У статті відображено непросте особисте життя поета З. Красінського, частково висвітлено його творчу спадщину, зв'язок з Поділлям, та внесок у світову літературу.

Ключові слова: Польща, Зигмунд Красінський, Дунївці, поет, література.
У лютому минулого року Польща відзначила 200-ліття від дня народження Зиґмунда Красінського, одного з “поетів-пророків”, який разом з Адамом Міцкевичем і Юліушем Словацьким – у трійці найвизначніших поетів своєї вітчизни. З. Красінський є видатним представником давнього шляхетського роду герба Слеповрон, що бере початок від легендарного Ваврженти, гетьмана у Конрада I, князя мазовецького (11871247). Серед його предків були воїни, сенатори, єпископи, воєводи, депутати сейму, старости; щоправда, траплялися, як це буває в порядних сім’ях, моталиги та гультяї. Єдина коронована особа роду – Францішка Красінська (17441796), дружина принца Кароля, сина короля Августа III Саса; її правнук, Віктор Емануїл, став першим королем об’єднаної Італії. Коротко кажучи, цей рід залишив слід в історії не тільки Європи та Польщі, а й Поділля. Дякуючи бабці поета, Антоніні Красінській з Чацьких (її енергійності і господарності), та її сину Вінценту, містечко Дунаївці наприкінці XIX століття стало промисловим центром регіону, отримало неофіційну назву “подільський Манчестер”. Кілька споруд, збудованих Красінськими (або за їхнього сприяння), та якими вони опікувалися, досі є окрасою міста. Це – “скромний, однак вишуканий невеликий палац” [4, с. 270], зображений на відомому малюнку Наполеона Орди (1873), колишній монастир капуцинів (нині церква Різдва Христового) і Будинок молитви (колишня кірха). Нажаль, не пережив епоху боротьби з “опіумом для народу” костьол св. Михайла, яким тривалий час особисто опікувалася пані Антоніна; ця ошатна споруда, дуже подібна за розмірами та архітектурою до кафедрального костьолу в Кам’янці-Подільському, домінувала над містечком і околицями, там зберігались унікальні твори мистецтва.

Очевидно, варто трохи більше розповісти про славетного сина польського народу та перебування поета в Дунаївцях. Тим паче, що навіть окремі вчені-історики донедавна це заперечували. Зокрема Стефанія Баженов якось під час нашої розмови цілком серйозно переконувала мене, що Зиґмунд Красінський “тут ніколи не був”, оскільки… вона “досліджувала це питання”.

Побутує й інша думка. Так, “видавець, краєзнавець, просвітник” Мирослав Мошак у статті “Праця Романа Афтаназі як джерело історії Дунаєвеччини” пише, що відомий польський поет Зигмунд Красінський “народився і провів дитячі роки в Дунаївцях…” Там само автор наводить “цікавий факт, що Зигмунта тримав до хреста (тобто був його хрещеним батьком) 19 грудня 1812 року сам Наполеон Бонапарт” [1, c.134].

Обидва твердження дійсно “цікаві”, але не відповідають дійсності. Авторитетні видання стверджують: “Красінський Наполеон Станіслав Адам Фелікс Зиґмунд, син генерала Вінцента Красінського і Марії Радзивілл народився 19 лютого 1812 р. в Парижі” [8, с. 726]. А ще точніше – в будинку № 10 на бульварі Монмартр. Мати майбутнього поета була пасербицею Станіслава Малаховського, “одного з найцнотливіших поляків”, маршалка сейму Чотирилітнього, дядька матері генерала. Зиґмунд став третьою дитиною, дві старших сестри Лаура і Гелена, померли невдовзі після народження.

Стосовно вказаного М.І. Мошаком хрещеного батька, то Наполеон лише мав такий намір. Дійсно, про це збереглася письмова згадка генерала Красінського, зроблена після народження сина: “Сьогодні Імператор повідомив мені, що до хреста пана Наполеона Зиґмунда тримати буде”. Проте не склалося, і до хреста його тримали інші люди, зокрема, Л. Пац і М. Валевська. Окрім цього, у грудні 1812 р. Наполеону було далеко не до хрестин…

Батько поета – генерал французький, потім російський, сенатор-воєвода Королівства Польського, російський сенатор, ад’ютант Миколи I. До речі, навчався лише в приватному пансіоні у Львові, однак домігся високого становища дякуючи, не в останню чергу, своїм природним здібностям і пристрастю до читання. Мати – Марія Урсула Радзивілл – померла досить рано, коли Зиґмунду ледь виповнилось 10 років. Намагаючись відволікти сина від гнітючих думок, генерал після всіх жалобних заходів по смерті дружини приїхав разом з ним до своєї матері. 18 травня він писав з Дунаївців у листі до Каєтана Козьмяна2: “…7 травня ми тут зупинились, де нас дуже добре зустріли”.

Юзеф Ролле так описує цю подію в оповіданні “Бабка поета”:

“Дунаєвецький двір набирав ознак урочистості щоразу, коли з’являвся жаданий гість з батьком... Господиня забувала про звичну ощадність, намагалася зробити перебування онука приємним, влаштовувала екскурсії у відомі з кращого боку Мушкутинці...” [4, с. 271].

Прийшла черга поїздки до Кам’янця. Ось як Зиґмунд розповідає про поїздку до Старої фортеці в одному зі своїх пізніших листів: “Рояться в пам’яті згадки про те місто, розділене узгір’ями, без дерев, без садів і той цвинтар біля окопів давньої Речі Посполитої, який колись бачив, поїхавши туди ще дитиною”. …майбутній поет відвідав також Окопи Св. Трійці… Десятилітній хлопчак серйозно і розчулено розглядав пощерблені мури, котрі востаннє обороняли за Пулаських в ім’я ідеї, яку відстоювали прадід молодого мандрівника і брат того прадіда. Мусила глибоко відбитися в пам’яті і місцевість на скалистому узбережжі Дністра, і та стежка, що вужем збігала до ложа старого Тіріса, коли через кільканадцять років розвернув тут дії однієї із своїх чудових поем. Адже його Генрік у “Небожественній комедії”, в Окопах Святої Трійці боронить засади старого світу, а переможений, кидає у розпачі з глибини серця: “Бачу її усією чорною, вона пливе до мене темним простором, моя вічність, без берегів, без островів, без кінця, а посередині Бог, як сонце, що вічно горить, вічно сяє, але нічого не освітлює”. Майже напевно можна стверджувати, що тоді в дитячій голівці, у тому вразливому мозку, в освяченій розповідями про минуле уяві, народилася ідея поеми, її перші контури, які з часом змінилися під впливом навколишнього світу...” [4, с. 271–272].

Більшу частину свого дитинства маленький “Зізі” провів у Варшаві, дивував усіх своєю пам’яттю та ерудицією і вважався другим вундеркіндом після Ф. Шопена. Якось у салоні княгині Чарториської малий Красінський перелічив усі європейські столиці та продекламував Вольтера: “Tu dors Brutus et Rome est dans les fers!” (Tи спиш, Брутусе, a Рим у неволі!). Перше оповідання він написав у шість років французькою мовою. Успадкував від батька запальний темперамент, а від матері – слабкий організм і симптоми чахотки, мав “майже хворобливу емоційність”.

Навчався хлопчик вдома. Учителями були Юзеф Коженьовський, відомий польський письменник, а потім – Петро Хлебовський, викладач Варшавського ліцею. Домашня програма передбачала вивчення історії, літератури, географії, політичної економії, латини, грецької, французької, німецької та арабської мов, арифметики, алгебри і геометрії. У своїх дванадцять років “пан Зиґмунд” за розвитком не поступався студентам університету.

Восени 1825 р. тринадцятилітній Зиґмунд у супроводі гувернера Хлебовського вдруге здійснив подорож на Поділля. Дорога в Дунаївці пролягала через Володимир, Порицьк, Кременець, Ярмолинці. Про швидкий інтелектуальний розвиток хлопця… свідчить також написаний тоді Щоденник подорожі, багатий досить глибокими, як для його віку, міркуваннями [9, с. 60].

У вересні 1826 р. після відповідного іспиту його одразу прийняли в останній клас ліцею. За рік успішно закінчив той навчальний заклад, отримавши “посередньо” лише з математики. Після канікул п’ятнадцятилітній юнак починає навчання на відділі права Варшавського університету. Тоді ж, як наслідок спілкування зі старшими хлопцями, розпочалася й “цигаркова ера”, “домашню дитину” було не впізнати…

Деякі подробиці наступного приїзду З. Красінського на Подільську землю знаходимо у цитованому вище оповіданні Ю. Ролле:

“Улітку 1828 року шістнадцятилітній кавалер, уже студент університету, приїхав разом з нерозлучним Ґашинським3 в Дунаївці. Вважав за обов’язок знайти даму серця. І знайшов її в особі чорнявої пані Гелени, симпатичної двадцятилітньої дочки єдиної дворової жінки скромного почту старостини, що виконувала обов’язки кухарки. Отже, молодий студент у неї й закохався. Догоджав, говорив компліменти, але дівчина йому рішуче відрізала, вела себе поважно і з гідністю” [4, с. 273].

Закінчити навчання Зиґмунду не судилося, 1829 року він залишив університет через остракізм з боку студентства. Причиною була неявка Красінського, всупереч домовленості з товаришами, на похорон голови Суду сейму Петра Белінського, палкого польського патріота. Відмовитись від участі в похороні, куди вийшла майже вся Варшава, його заставив батько. Обурені цим студенти заявили, що він не гідний їхнього товариства і влаштували нищівну обструкцію: шипіли, плювалися, тупали ногами, щирий поляк Леон Лубенський зірвав з недавнього приятеля лацкани та нашивки, не обійшлось без ляпасів по обличчю. А коли недавні товариші взялися за каміння, Зиґмунд мусив тікати геть… Через кілька днів знову виникла суперечка з Лубенським, що ледь не закінчилось двобоєм. Скандал набрав розголосу. Університетська рада, врахувавши, що “пан Зиґмунд” є “легковажний” і “неспокійний” виключила його з університету “на один рік”. І хоча Лубенського виключили також, повертатися до навчального закладу після такої ганьби шляхтич Красінський не міг…

Взагалі вплив батька на Зиґмунда був величезний. Сину ніколи не вдалося вийти з-під опіки “домашнього тирана, безмежно люблячого свою єдину дитину”; генерал постійно втручався в усі справи й особисте життя сина. Майже постійно поет перебував у стані перманентного конфлікту з рідним батьком, був змушений боротися з комплексом приниженої гідності у поєднанні з відчуттям трагізму і безнадії. Зиґмунд, маючи чудові інтелектуальні здібності, але слабке здоров’я, не міг забезпечити собі незалежне існування. Окрім матеріального і морально-політичного аспектів, цей конфлікт мав ще політичний акцент. Річ у тім, що колишній наполеонівський генерал, кавалер ордена Почесного Легіону та учасник кампанії 1812 року після відречення Наполеона перейшов на російську службу. Імператор Микола I у поляку В. Красінському знайшов “ідеал вірності”. Ставлення свідомих поляків до генерала вкрай погіршилося, коли той не підтримав Листопадове повстання. Виникає враження, що якби це сталося на початку його кар’єри, то він був би в перших рядах (йому подобалось “бути першим”), а тепер просто не хотів втратити становище й багатство через участь у ризикованій справі. У грудні 1831 р. повстанці ледь не повісили генерала, навіть “зашморг уже накинули на шию”.

Генерал Красінський співає дифірамби російському імператорові (“тільки об’єднання навколо Вашої Величності врятує світ”), вірно служить, отримує високі посади, нагороди і довіру. Так, у листі до свого повіреного пана Регульського він зазначає: “…монарх до мене так само прихильний, батько не міг бути більш чуйним і ласкавим”.

Натомість поет Красінський пише вірш з показовою назвою – “Москалям” [5, с. 566], де відверто висловлює своє ставлення до руйнівників польської держави і кидає їм у вічі:

Мав би силу, одним рухом

Всіх жбурнув би до безодні

Як на мене, у вірші “До Каєтана Козьмяна” якнайкраще простежуються його сумні думки:



Мій учителю, чому щасливіший ти

од мене? Не сумний і не похмурий?

Бо з дитинства мав вітчизну,

А я тільки рештки мурів…

Чому, майстре, досі тліє

Жар твій в грудях незгасимий?

Бо ще юним мав надію,

А я тільки відчай-рани.

З долу часто злітав вгору,

Відчував ти воскресіння.

Я ж постійно жив у смутку,

Мені Богом надісланим.

Юність, учителю, - коваль,

Що подальшу долю творить;

Хоч і лине швидко вдаль,

Її молот вічно з нами.

Я вже в’яну… і не мужній,

Хоч живий, але нікчемний.

І не стану я безсмертним.

Щасливіший ти од мене!

Твори Красінського потрібно читати в оригіналі, так само як Шевченка або Пушкіна. Тому нехай шановні читачі вибачать мені за те, що пропоную уривки з поезій класика у своєму перекладі, одначе роблю це лише з метою глибше розкрити духовний світ поета і заохотити до ближчого знайомства з його творчістю. Та й перекладів поезій З. Красінського українською мовою дуже мало. Так, наприклад, в “Антології польської поезії” (Київ, 1979) представлено всього шість ліричних віршів поета в перекладі Віктора Коптілова.

Додаймо, що в Зиґмунда почалася важка хвороба очей, йому загрожувала сліпота. Він ще більше заглибився в роздуми, став, як він сам говорив, мислителем. Той важкий стан поета відчувається в рядках:

У келиху моєї долі

Ще багато крапель горя;

Мушу терпіти, пити поволі,

Все випити… до дна.

Покинувши університет, він їде за кордон, переважно живе в Німеччині, Франції, Італії, лікуючись на тамтешніх курортах. Окрім того, поринає в самоосвіту, поглиблено вивчає іноземні мови, особливо англійську, знайомиться з європейською літературою. Тоді ж налагоджуються добрі стосунки з А. Міцкевичем, Ю. Словацьким, А. Цежковським (творець “філософії чину”), що сприяє його розвитку як особистості. Однак найбільшою подією стає знайомство в Неаполі, у грудні 1838 року, з Дельфіною Потоцькою (з Комарів). Власне, вперше він побачив її під час подорожі на Поділля 1825 року. Про неї є згадка в його листі до батька, написаного у той час. Спочатку Красінський поставився до неї доволі неоднозначно, але незабаром вона стала його музою, а називав її “моя Беатріче” [6, с. 5]. Неочікуване почуття принесло поету довгі роки творчого піднесення (“все відчував і весь співав”), і “розігнало чорний пекельний, проклятий смуток, який загрожував… остаточним отупінням і втратою всілякої сили” [8, с. 734].

Вплив Дельфіни на творчість поета величезний. “Шаленому” коханню свого життя поет присвятив багато творів, а ще більше написав, натхненний почуттями. Вражає і захоплює їхнє багатолітнє листування – це понад 5000 листів (збереглося близько 700). Більшість дослідників визнали цю частину його творчої спадщини шедеврами епістолярного жанру.

Дельфіна була одружена з горезвісним авантюристом Мечиславом Потоцьким [2, с. 539]. Через це закохані не надто вірили в своє спільне майбутнє, а батько Зиґмунда вкрай негативно поставився до його захоплення. Властолюбний генерал у черговий раз робить так, як вважав за потрібне: “був милостивим”, але “забув” забезпечити грошима. Більше того, домігся, аби син одружився з Елізою Браницькою. Весілля відбулося в липні 1843 року [10, с. 7]. Матеріальна незалежність також прийшла лише після одруження.

Чи був з того всього молодий Красінський задоволеним? Відповідь дає уривок з вірша “До Пані Д. П.”, присвяченого Дельфіні:

Молися за мене, бо з розпачу згину

За провини батьків і власні провини.

Була ще одна людина, яку поет дуже любив, це – його бабка Антоніна. Для Зиґмунда вона була “коханою Бабунею”; він намагався “робити все можливе, аби їй прислужитися, не викликати на себе гніву”, “цілими годинами читав їй “Історію великої армії” Cегюра, яка їй дуже подобалась. Востаннє Зиґмунд бачився зі своєю бабкою у Варшаві незадовго до її скону (померла 27 липня 1834 р.). Перед тим він повернувся з Петербурга, де генерал хотів влаштувати сина на службу при царському дворі.

“Прощання було дуже зворушливим…” Пані Антоніна дуже любила онука, “від тієї любові молоділа, ставала більш енергійною, приїхати з Дунаївців до Варшави після звістки про хворобу хлопчика було для неї дрібницею, усім близьким і далеким розповідала про його чесноти” [4, с. 270].

По смерті бабусі Зиґмунд лише одного разу був на Поділлі у 1844 р., куди прибув разом з батьком. Вікарій дунаєвецького костьолу Еразм Вежейський “мав честь” тоді познайомитися з ним і на прохання Ю. Ролле написав і передав йому свої спогади про той приїзд поета:

“…Одного вечора мені повідомили про приїзд гостей і, що поміщик хоче мене бачити. Генерал, стомлений дорогою, прийняв мене сам. Просив мене зранку відправити жалобну службу по його матері…

Після служби запросив мене до себе. У невеликій залі зустрів незнайомого, худого, із сумним обличчям чоловіка, який неспокійно розглядав натовп у дворі і ніби розмірковував над тим, коли ж те все нарешті скінчиться. Я підійшов ближче, представився. Він сказав, що є сином господаря дому і замовчав. Кілька хвилин сиділи один навпроти одного, не знаючи як розпочати розмову.

– Як та аудієнція втомлює мого батька, – сказав нарешті.

– Але її не уникнути через високе становище, яке займає пан граф, – відповів я в свою чергу.

То був початок, хоча паузи були досить довгими. Пішло швидше, коли торкнулися спогадів про старостину, коли почав розповідати про її доброту та адміністративні здібності. Слухав уважно, але участі в розмові не брав. Потім перейшли до літератури, до нових творів, які непогано знав і які в незначній кількості були відомі мешканцям нашого закутка. Від Ґославського, Ґошчинського, Міцкевича, Пола наче мимоволі перейшли до “Небожественної комедії”, яку власне недавно прочитав з великою увагою і, скажу щиро, був захоплений вишуканістю форми та мови. Це також слухав з байдужістю і скляним поглядом, направленим в одну точку, ніби мова йшла не про його твір.

По правді, мені така поведінка сподобалася. Почав припускати, що насправді “Небожественну комедію” написав Ґошчинський, а не Красінський. Ще більше став схилятися до цієї думки через те, що він приділяв цьому якусь незначну увагу, показував певну неповагу до твору і перевів розмову на іншу тему… Зокрема, я помітив, що пан Зиґмунд у розмові дуже обережний, несміливий, недовірливий, делікатні питання оминав, а буденні його не цікавили.

…Перед від’їздом пан Зиґмунд відвідав костьол, уважно розглядав надгробки і медальйони, потім зайшов на хвилину до мене. Після короткої розмови сердечно обняв і, нахилившись, схвильованим голосом тихо запитав: ”Чи добродій ксьондз читав інші твори автора “Небожественної комедії?” Відповів, що жодного. Настав час прощання. Через кілька місяців по тому отримав з якоюсь оказією дві невеличкі книжечки його творів, котрі зберігаю, як дуже дорогі моєму серцю” [4, с. 279–282].

Красінський приховував своє авторство. На перший погляд, це викликає подив, адже визнання – цілком природне прагнення і навіть мрія кожної творчої натури. Пояснення просте. Генерал Красінський був досить помітною фігурою в Королівстві Польському, а тому для сучасників поет Красінський, передусім, залишався сином “наполеонівського генерала” і “царського фаворита”, “зрадника” і “політичного опортуніста”, “передбачливого обивателя” і “кар’єриста”. Очевидно, була ще одна суттєва причина – він не хотів позбавити себе можливості вільно приїздити до рідного краю. Тому, був відомий як le poеte anonyme de la Pologne. Єдина книжка, де вказано повне ім’я автора, – “Гробниця родини Рейхсталів” (1828 р.) [8, с. 727].

Творчість Красінського, визнана світом перлиною європейської літератури. Його поезія, особливо інтимно-філософська лірика, надзвичайно барвиста, пластична, оригінальна і прониклива. У цьому контексті було цікаво ознайомитися з думкою російських літературознавців. Виявилося, що, наприклад, у російській “Літературній енциклопедії” (1932) про нього немає практично жодного доброго слова. Ось кілька характерних цитат. Поет “не знає природи… його люди – носії умозірних принципів”. “Красінський – однобічний”. Твори поета – “непереконлива проповідь християнських ідеалів”. Його герой – “безжальний і розумний демагог”. “Убогість аргументації…”. “Звідси анемічність, сухість його віршів, мертвотність форми…” [3, с. 542]. Чому так, зрозуміло навіть з кількох рядків поеми “Досвіт”:



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   42   43   44   45   46   47   48   49   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал