Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій



Сторінка43/50
Дата конвертації22.12.2016
Розмір9.2 Mb.
1   ...   39   40   41   42   43   44   45   46   ...   50

Животворна Маківська перлина

Стаття присвячена санаторію «Україна», відкритому 1975 року. Сьогодні – це оздоровчий заклад, відомий за межами країни, він спеціалізується на мінеральних водах типу «Нафтуся» та «Миргородська». Великий внесок у розвиток санаторію зробив головний лікар О.Д. Лисюк.

Ключові слова: санаторій, здравниця, мінеральна вода, лікарі,здоров’я, відпочиваючі.
На південно – східних схилах Медоборів розкинулося село Маків, перша письмова згадка про яке з’явилася 1482 року, коли поселення ще носило назву Ступинці.

Маків розташований в південно–західній частині Дунаєвецького району Хмельницької області, поблизу траси Хмельницький – Чернівці. Через Маків протікає річка Батіг або Шатавка, яка в цих місцях розливається в озерця і впадає в річку Мукшу.

Історія Маківського санаторію почалася ще 1950 року, коли мешканці села засадили гору Сідлатицю деревами, перетворивши її на мальовничий парк. Згодом на вершині цього пагорба з’явилася здравниця – міжгосподарський санаторій «Україна».

Найактивнішу участь у будівництві санаторію взяв маківський Ордена Леніна колгосп «Україна», його голова Віталій Володимирович Стеньгач. Саме він виділив на будівництво корпусів та облаштування приміщень майже 1800 тис. крб.

Санаторій відкрив двері для відпочиваючих 1975 року. Тоді головним лікарем став Микола Антонович Тиж. Це був оздоровчий заклад на два корпуси, побудований спеціально для колгоспників і розрахований всього на 150 місць. Коли ж у грудні того року ключі від санаторію прийняв Олександр Дмитрович Лисюк, Маківська оздоровниця стала набувати всесоюзної слави.

У народі здавна кажуть, що той чоловік недарма на світі прожив, який дерево посадив, побудував дім та виростив сина. Це повною мірою стосується Олександра Дмитровича, адже в нього народилося двоє синів, яких він виховав і вивчив. По слідах батька пішов молодший син Юрій, який також став лікарем, а старший син Віктор продовжив шлях дідуся і став військовим.

Олександр Дмитрович Лисюк народився 6 січня 1935 року в місті Новоград-Волинський Житомирської області в сім’ї військовослужбовця.

Родина пережила важкі часи, коли батько пішов на фронт. «Ніколи не забуду тих тривожних днів і ночей, коли з хвилюванням чекали татового повернення з війни», – розповідав Олександр Дмитрович. А він тоді був важко поранений, лікарі ледве врятували. Тоді син твердо рішив, що справою його життя стане тільки медицина [6].

1958 року Олександр Дмитрович закінчив Чернівецький медичний інститут. Працював у Великожванчицькій дільничній лікарні, потім головним лікарем Великожванчицького дитячого санаторію, розгорнув бурхливу діяльність. Кожен, хто вперше потрапляв на територію дитячого санаторію, був вражений красою парку, зразковою чистотою і порядком. Олександр Дмитрович здійснив надбудову другого поверху санаторного корпусу, побудував нову кухню, житловий будинок, розширив приміщення школи, посадив прекрасний сад, реконструював спальні та ігрові кімнати для дітей.

Працювати головним лікарем в дитячому санаторії - це велика відповідальність. Йому постійно треба було думати не тільки, як забезпечити лікування дітей, а й організувати їх навчання, виховання, побут. І Олександр Дмитрович успішно впорався з поставленими обов’язками. Тому 1975 року Дунаєвецький райком компартії України запропонував йому посаду головного лікаря обласного міжгосподарського санаторію «Україна».

Олександр Дмитрович Лисюк дбав, щоби у здравниці панували доброзичливість, атмосфера тепла й піклування про відпочиваючих. Мабуть, саме завдяки йому Кабінетом Міністрів України 12 грудня 1997 року село Маків було визнане курортним населеним пунктом. 1987 року йому за значні заслуги в розвитку охорони здоров’я, впровадження нових методів діагностики та лікування, за сумлінне виконання службових обов’язків було присвоєно почесне звання «Заслужений лікар України» [5, с.47].

Посада керівника санаторію вимагала неабияких організаційних здібностей. Його можна було бачити в різних інстанціях, і він таки домігся, щоб всі корпуси були розташовані компактно, стало зручно хворим. Незабаром завдяки його старанням та невичерпній енергії, почалось спорудження нової просторої їдальні та клубу. Окрім їдальні та клубу до двох вже існуючих корпусів водолікарні добудували ще один – п’ятиповерховий спальний корпус. Всі споруди були з’єднані між собою галереями, усі призначені процедури можна було отримати не виходячи із приміщення.

Був проведений пошук природних лікувальних джерел. У 1980-82 рр. на території санаторію відкрито родовища цілющих мінеральних вод типу «Нафтуся» та «Миргородська», завдяки яким на водолікування до Макова потягнулися люди з усіх куточків країни. Мальовничі краєвиди села, помірний клімат, прекрасний медперсонал і привітні жителі Макова щороку приваблюють до санаторію сотні відпочиваючих.

Для тих, хто бажає покращити своє здоров’я, санаторій пропонує широку лікувальну базу: від хвойних, перлинних, соляних ванн – до унікальних мінеральних вод оздоровчого закладу. Саме воді тут приділяється особлива увага, її є два види – «Маківська» хлоридно– натрієва вода і «Перлина Поділля» - гідрокарбонатна натрієва вода. Обидві однаково ефективні при лікуванні захворювань кишково–шлункового тракту, печінки, нирок, порушення обміну речовин, мають протизапальну й знеболюючу дію.

Для сучасного лікування потрібна відповідна діагностична апаратура, тому були удосконалені та пущені в дію два десятки спеціалізованих кабінетів. Зокрема клінічна лабораторія, кабінети гастродуоденоскопії, рН-метрії, голкорефлексотерапії, мануальної терапії, дуоденального зондування, ультразвукової діагностики, ЛФК, ЕКГ, стоматологічний, зубопротезний, озокеритний, фізіотерапевтичний, лікувальних ванн, гальвано-грязевий, гідротерапії, підводного душу-масажу, рентгенологічний, колоноскопії, психотерапевтичний, фітотерапії, кишкових зрошень, гінекології, кліматотрон. 1998 року було введено в дію кабінет підводного душу-масажу. Завершилася реконструкція відділення, де використовуються куяльницькі грязі. Усі кабінети санаторію оснащені необхідним медичним обладнанням, твердим і м’яким інвентарем. Пацієнти здравниці оточені увагою та кваліфікованою консультативною допомогою спеціалістів [4].

Для відпочинку пропонуються одно- і двомісні номери готельного типу з усіма зручностями. Також є однокімнатні напівлюкси та двокімнатні люкси з просторими кімнатами, килимовим покриттям підлоги, по-сучасному оздобленою ванною кімнатою. Кімнати укомплектовані телевізорами та холодильниками. Для відпочиваючих передбачене п’ятиразове дієтичне харчування.

Санаторно-курортний комплекс має котельню на природному газі, автономне водопостачання, автомобільні гаражі з вантажними та легковими автомобілями, тракторами, автобусами, а також автостоянку.

Вражає приміщення їдальні. Дві просторі зали, зі смаком оформлені деревом та квітами, створюють неповторну атмосферу затишку.

Чимало зусиль керівництво санаторію докладає для організації дозвілля відпочиваючих. Тут проводяться дискотеки, організовуються зустрічі з відомими концертними та самодіяльними творчими колективами, організовуються конкурси, демонструються кінофільми, проводяться вечори-прощання та інші цікаві дійства. Регулярно проводяться екскурсії до Почаївської Лаври, заповідника Бакоти, до фортець старовинного Кам’янця- Подільського,Чернівців, Хотина. Прекрасна бібліотека, клуб і танцювальний зал – все продумано для затишного та зручного відпочинку. Тут все обладнано зі смаком: гарні клумби, парк, оригінальний фонтан, круті сходи, які ведуть до озера та пляжу. У санаторії обладнані кімнати для гри в більярд та настільний теніс, ігрові кімнати для дітей. Є майданчики для гри в футбол, волейбол, теніс, бадмінтон. [3].

Олександр Дмитрович завжди дбав про санаторій, його славу, про високий авторитет і професійність працівників, тому тут постійно ведеться наукова робота. Сюди приїжджають обмінюватися досвідом учені, лікарі Вінницького медуніверситету, Київського інституту удосконалення лікарів, Одеського науково-дослідницького інституту курортології. У вересні 1993 року в санаторії проводилася перша Подільська науково-практична конференція гастроентерологів України, на якій мова велася про нові методи в лікуванні хвороб органів травлення. У конференції взяли участь 9 докторів і 12 кандидатів медичних наук [1; 2]. О.Д.  Лисюк був вимогливим керівником, але за будь-яких обставин ніколи не дозволяв собі зневажливого ставлення до людей. Коли ж головного лікаря санаторію не стало (він загинув в 1998 році в автокатастрофі), весь персонал, як і все село Маків, важко переживав цю втрату.

А на посаді головного лікаря батька замінив син, до того начмед санаторію Юрій Олександрович Лисюк. Він гідно продовжив традиції батька: разом з дружиною Іриною підтримував у належному стані довірене йому господарство, розвивав напрямки та методи лікувальних та оздоровчих послуг, популяризував санаторій за участі преси, проведенням конференцій та ін. заходів. Недаремно санаторій ввійшов у число лауреатів Всеукраїнського рейтингу-проекту «100 кращих підприємств України» в номінації «Санаторно-курортні послуги».

Сюди їдуть не лише мешканці України, але й Росії, Казахстану, Білорусії, Литви, Латвії, Естонії. Приїжджають на оздоровлення громадяни Польщі, Німеччини. Багато гарних вражень залишають у книзі відгуків відпочиваючі санаторію. Щиро дякують медперсоналу за повернене здоров’я, тепло та затишок.



Список використаної літератури:


  1. Ілліх Г. А він, як маківка, цвіте // Дунаєвецький вісник. – 1995. – 21 січ.

  2. Наконечна Л.І.Господар на землі / Л. Наконечна, О. Романюк. – Маків, 2001. – 24 с.

  3. Остапчук О. Животворна Маківська перлина // Дунаєвецький вісник. – 2000. – 25 трав.

  4. Ратушняк Л.І. Історія Маківського санаторію «Україна» / Л.І. Ратушняк, І. Чупіль. – Маків, 2002. – 37 с.

  5. Мошак М.І. Маківська здравниця / М.І. Мошак, Ю.О. Лисюк. – Кам’янець-Подільський: ПП «Медобори–2006», 2008. – 104 с.

  6. Маринич Н. Династії // Поділ.вісті. – 1998. – 29 січ.

В.С. Прокопчук,

В.Ф. Шинкарчук,

м. Дунаївці

Вірність Гіппократовій клятві
Стаття присвячена заслуженому лікарю України, відомому хірургові, випускнику Чернівецького медінституту 1960 року Володимиру Степановичу Садлію, упродовж 35 років завідувачеві хірургічного відділення Дунаєвецької районної лікарні на Хмельниччині.

Ключові слова: хірург, хірургічне відділення, лікарня, Дунаївці, пацієнт.
На Хмельниччині добре знають Володимира Степановича Садлія, авторитет хірурга серед населення досить високий. Адже за плечима в нього – 46 років самовідданої праці, у Дунаївцях він врятував життя тисячам хворих, які не могли обійтись без хірургічного втручання. Публікації про молодого, але вже вправного хірурга почали з’являтися на початку 70-х років минулого століття.1 Лікар-хірург, та ще коли він очолює відділення і повністю відповідає за здоров’я пацієнтів, живе не для себе. Він завжди готовий прибути на виклик, у будь-яку пору дня чи ночі надати невідкладну медичну допомогу, терпеливо виходжувати післяопераційного хворого. Такий напружений ритм роботи забирає чимало сил і здоров’я, вимагає від лікаря справжнього подвижництва. Це зазначав у Дунаєвецькій районній газеті Р. Браташ, в обласній – В. Єфімчук.2 Випускниця Дунаєвецької ЗОШ І-ІІІ ст. Інна Севастьянова присвятила знаменитому медику науково-дослідницьку конкурсну працю.3 Про В.С. Садлія писала поетеса і журналіст Людмила Весела,4 історик охорони здоров’я на Дунаєвеччині, колишній головний лікар Дунаєвецької райлікарні, член Національної спілки краєзнавців України В.Ф. Шинкарчук.5 Не обійшов увагою постать професіонала В.С. Садлія часопис «Медичний кур’єр Хмельниччини»,6 біобібліографічний довідник «Дунаєвеччина в іменах».7 З нагоди 80-річчя Володимира Степановича, урочисто відзначеного в червні цього року громадськістю району та області, «Дунаєвецький вісник» відвів ювіляру цілу сторінку.8

Мета цієї статті – комплексно представити багатогранну постать випускника Чернівецького медінституту, відомого хірурга Володимира Степановича Садлія, на чиєму досвіді вчилися й продовжують вчитися десятки фахівців хірургічної справи.

Він 35 років очолював хірургічне відділення районної лікарні. І це досить непросто. На такій посаді здатні працювати тільки висококваліфіковані і самовіддані фахівці. Хірургія – це його життя, без цієї професії не було б у нього щастя. Коли Володимира Степановича запитали, чи є в нього хобі, він з усмішкою відповів:

- Ну, це як його розуміти. Коли знесилений приходиш додому з роботи і трохи відпочинеш, коли на душі спокійно, з’являється бажання, оте, напевне, хобі, щоб мене викликали знову до лікарні. А ще понад усе люблю книги, вони – моя пристрасть.

Сила хірурга В.С. Садлія у високому професіоналізмі, який є результатом поєднання обдарованості з надзвичайною працелюбністю і високими моральними якостями. Робити людям добро – це його девіз.

Народився Володимир Степанович 16 червня 1931 року в селі Майдан-Олександрівський Віньковецького району Хмельницької області в сім’ї колгоспників.

Батьки Володимира Степановича були людьми працелюбними, старанними, порядними, в усьому – зразковою сім’єю. Батько, Степан Іванович, хоч і вступив до колгоспу, все ж зазнав репресій, в основному за релігійні переконання. Його намагались вислати з села, звинувативши в активній ролі в житті церковної громади, керівництві церковним хором. Виявляється, що у ті страшні часи це розцінювалося, як злочин. На щастя знайшлася смілива жінка, яка на сході села звернулася до керівників: «Що ж ви робите! Пелагія під час громадянської війни втратила свого батька, його вбили польські жовніри, бо був головою комнезаму. А тепер ви її караєте, забираючи чоловіка і батька її сина. Де ж тут справедливість?» Степан Іванович залишився в селі, але був позбавлений права голосу.

Під час війни батько воював на фронті, розділив трагічну долю призваних до війська в 1944 році подолян. Скільки їх полягло на Тернопільщині… На передовій батько дав клятву, як що залишиться живим, то присвятить себе служінню Богу. На щастя, вижив і дотримався клятви. 1947 року архієрей висвятив Степана Івановича в сан священика, і з того часу він правив службу Божу в селах свого району.9

Володимир Степанович розпочав навчання в рідному селі. Під час німецької окупації важко захворів, хвороба прикувала до ліжка на цілий рік. Після звільнення краю від нацистів закінчив сім класів і 1946 року поступив на навчання до Кам’янець-Подільської фельдшерсько-акушерської школи. Після її закінчення, з 1949 року, працював на різних посадах середнього медичного персоналу у Віньковецькій райлікарні та Зінківському тубдиспансері на Хмельниччині.

Однак не покидала думка стати лікарем. Бажання підсилював приклад хірурга Б.І. Денисюка, який в ті роки очолював Віньковецьку районну лікарню. Він, фронтовий хірург, майстерно оперував, був взірцем для Володимира Степановича, згодом очолив Макарівську райлікарню на Київщині, незабаром – Київську обласну клінічну лікарню.

Бажання бути схожим на Бориса Івановича привело до вечірньої середньої школи, а 1954 року – на лікувальний факультет Чернівецького медичного інституту.

1960 року, після завершення навчання, повернувся до Зінькова, де медсестрою працювала дружина Людмила Трач. Хірург В.С. Садлій швидко набув авторитету й був висунутий на посаду головного лікаря.

1963 року В.С. Садлій здійснив ще один відважний вчинок – вступив у клініку госпітальної хірургії Чернівецького медичного інституту, де протягом двох років навчався під керівництвом професора Л.І. Романа. Лев Іванович був тоді найкращим спеціалістом із загальної хірургії й урології в Чернівцях. Замітивши неабиякі здібності свого учня, професор часто залучав ординатора в ролі асистента до операцій, які здійснював особисто. Там Володимир Степанович освоїв техніку ендотрахеального наркозу. Професор був задоволений хірургічною підготовкою свого учня, який за два роки ординатури повністю оволодів усіма видами оперативних втручань, які здійснював він. Лев Іванович вважав В.С. Садлія кращим з випускників ординатури, тому 1965 року надіслав Хмельницькому облздороввідділу письмову характеристику Володимира Степановича, яка зіграла вирішальну роль у його долі: він був направлений у Дунаєвецьку районну лікарню завідувачем хірургічного відділення.

Лікарня мала непогану матеріальну базу, славилася лікарськими кадрами. На шостому курсі Володимир Степанович проходив тут практику і склав гарне враження про її колектив. Лікарня на той час входила в число кращих, мала високі показники в роботі. Вже тоді ходили легенди про незвичайного довоєнного хірурга М.В. Румянцева.10 Знав, що в Дунаївцях ще до Великої Вітчизняної війни працював відомий на всю область терапевт В.Е. Галавський. Знав Д.Є. Бабляка, який теж починав з Дунаївців і став знаменитим кардіохірургом, завідувачем кафедри хірургії Львівського медичного університету, акушер-гінеколога Є.В. Коханевич, згодом – професора, доктора медичних наук Київського науково-дослідного інституту онкології, хірурга Ф.К. Безвершука, терапевта Л.Г Житомирську, про яких у повоєнні роки ширилася добра слава в Дунаївцях.11

Поступово набував досвіду й авторитету Володимир Степанович. Оперував блискуче. Тільки хірург здатний оцінити майстерність колеги. Не дивно, що професор Л.І. Роман, коли треба було самому оперуватися, приїхав у Дунаївці і довірився своєму учневі.

З діяльністю В.С. Садлія пов’язане запровадження ендотрахеального наркозу, поява в лікарні лікаря-анестезіолога, анестезіологічної служби, а згодом і відділення реанімації та інтенсивної терапії. Це сприйнялося як справжня революція в Дунаєвецькій лікарні. Завідувач хірургічного відділення ввів у лікарську практику набагато ширший, ніж раніше, об’єм обстеження урологічних хворих, що значно поліпшило їх лікування. З ініціативи Володимира Степановича було впроваджено цілодобовий пост у складі операційної медсестри, санітарки і медсестри-анестезистки. Він також запровадив хірургічне лікування хворих з варикозним розширенням вен та тромбофлебітами та інші інновації.12

1972 року хірургічне відділення Дунаєвецької райлікарні наказом облздороввідділу було затверджено базою підготовки хірургів з числа лікарів-інтернів. Це стало можливим ще тому, що крім В.С. Садлія  у відділенні працювали такі кваліфіковані хірурги, як В.М. Майструк, С.І. Омелянчук, П.І. Марущак. Підготовка хірургів з числа інтернів здійснювалася аж до 2000 року, майже 30 років. За цей час підготовлено більше 50 хірургів, які успішно працюють в усій Україні. Серед них є професори та кандидати медичних наук. Володимир Степанович оцінює це так: „Кожний вчитель бачить себе в успіхах учнів і дуже радий, коли учні в чомусь перевершують свого учителя”.

Новий етап хірургічної діяльності почався із завершення будівництва хірургічного корпусу. Це сталося 1975 року. Тоді хірургія зайняла весь другий поверх нової просторої будівлі. Прекрасні показники служби, багата матеріальна база привернули увагу головного хірурга облздороввіддлу С.О. Рев’якіна, і Дунаєвецьке хірургічне відділення отримало статус школи передового досвіду з диспансеризації хірургічних хворих. Тут проводились обласні та республіканські семінари хірургів, у тому числі й за участі головного хірурга Міністерства охорони здоров’я професора Г.Н. Матяшина, головного дитячого хірурга України професора А.Б. Сітковського та інших учених України.

Вже наприкінці 60-на початку 70-х В.С. Садлій вдається до аналізу власної практики, її теоретичного обґрунтування й узагальнення набутого досвіду. З’являється низка публікацій про лікування трасилолом гострого панкреатиту,13 оперативного втручання з приводу кишкової непрохідності, викликаної камінцем тонкої кишки,14 спонтанного розриву шлунка.15

1977 року до лікарні завітав міністр охорони здоров’я, професор-хірург А.Ю. Романенко і був у захопленні від побаченого. Врезультаті В.С. Садлій отримав почесне звання «Заслужений лікар Української РСР».

Свого часу в Дунаївцях оперувався академік О.О. Шалімов, видатний хірург, вчений з світовим ім’ям, оскільки в дорозі в нього сталася серйозна травма. Його оперували хірурги В.М. Майструк, С.І. Омелянчук за анестезійної підтримки В.Д. Севастьянова. Пізніше академік відмітив:

- Хірургія в Дунаївцях сильна. Хірурги грамотні, не розгубилися. Вони – молодці, діяли швидко та правильно.

Доктор медичний наук, професор М.П. Чорнобривий, який знав ціну кожному хірургу області, про В.С. Садлія сказав:

- У нашій області з В.С. Садлієм може зрівнятися хіба що 3-4 хірурги.

А колишній головний хірург облздороввіділу, високий професіонал С.О. Рев’якін висловився коротко:

- Володимир Степанович Садлій, безперечно, сильний хірург, таких в області мало, він чесний, як сама правда.

Був час, коли прізвище В.С. Садлія значилося навіть у списку резерву на заміщення посади головного хірурга обласного відділу охорони здоров’я.

Нинішній головний хірург облздороввідділу А.І. Суходоля також відгукується про В.С. Садлія як першокласного хірурга, сумлінну і щиру людину.

Теперішній завідувач хірургічним відділенням лікарні М.М. Гриб пишається, що є вихованцем В.С. Садлія, людини поважної, розумної, терпеливої, вимогливої до себе та підлеглих. Не раз з приємністю згадує Михайло Михайлович почуту колись розмову: „Не бійся лягати в хірургію, ти попадеш у відділення В.С. Садлія і там тобі пропасти не дадуть”.

Професійний рівень Володимир Степанович постійно вдосконалював на курсах підвищення кваліфікації у провідних клініках Ленінграда, Москви, Києва, Харкова, Львова. Став хірургом вищої категорії, лікарем і людиною незаперечного авторитету. Однак найбільше за свої успіхи він завдячує викладачам Чернівецького медінституту. З теплотою згадує ректора, завідувача кафедри хірургії доктора медичних наук, професора Михайла Макаровича Ковальова, його наступника і ректора Олексія Дем’яновича Юхимця, доцента Федора Захаровича Головка. Гарний слід у пам’яті залишили кандидат медичних наук, доцент В.І. Бережний, доцент і в той же час секретар інститутської комсомольської організації, Арсеній Олексійович Кудла, білорус, учасник партизанської боротьби. Саме за нього, а згодом і Ніни Михайлівни Соловйової, Володимир Степанович був заступником комсомольського лідера закладу. Зберіг хороші враження від лекцій з анатомії кандидата медичних наук Таїсії Василівни. Це вони, та й інші викладачі інституту, заклали «стартовий капітал» - дали міцні знання для дальшого професійного росту хірурга В.С. Садлія.

Все частіше його наукові статті, повідомлення, особисті й в співавторстві, публікують поважні українські журнали та наукові збірники.10 Дунаєвецьке хірургічне відділення й досі залишається школою передового медичного досвіду.

У нього добре і чуйне серце. Його слово, сказане на людях, багато важить. Він багато років очолював наставництво в Дунаєвецькій лікарні. Від батька, людини набожної, ще з дитинства перейняв віру у Всевишнього, і вона збереглася на все життя.

Володимир Степанович з дружиною Людмилою Миколаївною виростили доньку та сина. Таміла Володимирівна працює лікарем-офтальмологом у Москві, а син Олександр, за освітою інженер-механік харчової промисловості, працює в Дунаївцях. Дідусь і бабуся щасливі, що мають двох онучок – Таню і Оленку, внука Колю та двох правнуків – Ваню і Данилка.

За станом здоров’я Володимир Степанович 2000 року залишив посаду завідувача хірургічного відділення, але ще активно працює хірургом – оперує, веде прийом у поліклініці, консультує.

Володимир Степанович є гордістю і славою Дунаєвеччини. Його тепло шанують і величають, а громада міста удостоїла звання „Почесний громадянин м. Дунаївці”. Він - „Відмінник охорони здоров’я СРСР”, удостоївся Подяки Президента України, нагороджений орденом „За заслуги ІІІ ступеня”.

Отже, в особі лікаря В.С. Садлія маємо непоодинокий випадок, коли генетика, помножена на ґрунтовні знання, отримані у виші, постійне їх удосконалення, теоретичне осмислення практики, дали прекрасний результат: колишній студент-медик став постаттю в охороні здоров’я, визнаною людьми і державою.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   39   40   41   42   43   44   45   46   ...   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал