Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій



Сторінка42/50
Дата конвертації22.12.2016
Розмір9.2 Mb.
1   ...   38   39   40   41   42   43   44   45   ...   50

Цілющі джерела та родовища Дунаєвеччини: минуле і сьогодення
В статті, на основі архівних і документальних матеріалів, висвітлено питання щодо лікувальних родовищ, джерел і криниць області, зокрема й Дунаєвеччини, які в народі називають «цілющими», «помічними», «рятівними», відображено ставлення православної церкви в різні часові періоди до цього явища природи.

Ключові слова: Хмельниччина, Дунаєвеччина, цілющі джерела, церква, здоровя, криниці.
Хмельниччина – це край трьох тисяч річок, трьох природних кліматичних зон та десяти родовищ цілющої мінералізованої води. Водночас це край неповторної мальовничої природи, кількасот визначних історико-архітектурних пам’яток історії і культури, серед яких виділяються місто Кам’янець-Подільський зі Старою фортецею, історико-культурний заповідник «Межибіж», заповідник «Самчики». Цікаві історичні місця і об’єкти є в Антонінах, Бакоті, Грицеві, Губині, Городищах, Головчинцях, Зінькові, Ізяславі, Пиляві, Сатанові, Сутківцях, Староконстянтинові, Тихомелі та ін. Однак найбільше багатство краю – це його працьовиті, чудові люди – творці історії, культури, майбутнього. Нині нас в області 1,3 млн. осіб, з яких 94% – українці, росіяни – 3,6%, поляки – 1,6%, білоруси – 0,2%, євреї – 0,1 % [ 1, с.4] та інші.

Багато робиться на Хмельниччині й для охорони здоров’я наших краян. В останні роки відкрито декілька амбулаторій, добудовані корпуси лікарень у Хмельницькому, Віньківцях, Волочиську та інших населених пунктах області.

Водночас у нашому регіоні відродилася народна медицина, на допомогу людям прийшли травознаї, цілителі, костоправи, діагности, провидці. На жаль, серед них трапляються й шарлатани. Популярними серед жителів краю стали відвари, настоянки, мазі, різні лікарські збори корисних трав тощо. Відродився інтерес до «цілющих» джерел і криничок, більшість з яких нині облагороджена і користується великою популярністю серед мешканців краю і сусідніх областей.

На Поділлі споконвіків користувалися цілющою водою для заліковування ран, при різних хворобах серцево-судинної системи, кишківника, печінки, нирок, варикозу, екземи, лишаїв, ревматизму, подагри, мігрені тощо. Як свідчать архівні матеріали, історико-церковна література, спогади очевидців, православна церква в певні історичні періоди по – різному ставилася до такого явища, як «цілющі» джерела, «чудотворні» ікони, лики святих на зрізах дерев та ін. Так, наприклад, у кінці XVIII – XIX ст. у селі Сокілець Ушицького повіту (нині Дунаєвецького району) ще з середини XVIII ст. користувалося великою популярністю цілюще джерело, до якого на десяту п’ятницю після Великодня, тобто на Трійцю (Зелені свята), завжди збиралося по кілька тисяч людей з навколишніх сіл і повітів, щоб зцілити хвороби та недуги. Цим користувалися православні священики і католицькі ксьондзи, які під час таких паломництв проводили богослужіння, продавали іконки, хрестики, свічки, освячували воду з «цілющого» колодязя тощо. Було й так, що, реагуючи на рапорт Ушицького духовного правління, Подільська духовна консисторія наказала оштрафувати священиків і дияконів, які відлучались без дозволу зі своїх парафій для заробітку грошей на «цілющій» воді, відповідно на три та один руб на користь вдів і сиріт. Водночас консисторія звернулася з клопотанням до губернського правління для вжиття заходів щодо закриття цього колодязя і заборони зібрань людей біля нього в майбутньому. Також було направлена відповідна реляція римсько-католицькому єпископу Стефановському з настійливою вимогою, щоби ксьондзи Соколецького кляштору (монастиря) припинили будь-які дії біля цього колодязя, розібрали капличку, а також не проводили богослужінь, освячення цілющої води, продаж свічок, іконок тощо [2, арк. 21-23]. До речі, цілюща соколецька вода й понині лікує людей від різних хвороб і недуг.

Такі ж проблеми щодо «цілющих» колодязів і джерел були в селах Юзефівка Балтського повіту [3, арк. 2, 4-5], Джурин Гайсинського повіту [4, арк. 1-6], Росоша Проскурівського повіту [5, арк. 1-2, 29-30], Любомирка Ольгопільського повіту [6, арк. 1, 32] та інших. Духовна консисторія своїм указом 1798 року зобов’язала духовні правління два рази на рік доповідати архієрею про проведену в парафіях роботу, щоб не «виникали будь-які забобони і марновірства, прояви лихослів’я при іконах святих, а також при колодязях і джерелах фальшивих чудес, чи не з’являються де фальшиві навіжені, юродиві і чаклуни...» [7, арк. 1-55]. В селян утвердилася стійка віра, що вода, зокрема й цілюща, також може викривати відьом, відьмаків, вовкулаків, перевертнів тощо. Так, наприклад, у с. Лисець Ушицького повіту (нині Дунаєвецького району) влітку 1809 р. була засуха, тому прикажчик Студзинський наказав втопити в річці жінку, яку підозрювали у відьмарстві, щоб викликати дощ [11, арк. 2-21].

Однак, у XX – на початку XXI ст. церква почала підтримувати і освячувати цілющі джерела, якщо відповідні інстанції підтверджували їх лікувальні властивості. Адже нині вже ні для кого не секрет, що вода – це справжня жива субстанція. Вона здатна змінювати свою структуру навіть від інтонації голосу людини. А ще вода єдина з чотирьох природних стихій, яка має найбільш виражену властивість лікувати тіло і очищати душу. Звісно, ефект гарантований лише тоді, якщо твердо вірити в це. В області є чимало незвичайних місць, вода в яких вважається цілющою. Таке джерело є за Дунаївцями, біля села Дем’янківці. Вже кілька років до нього з усіх усюд приходять і приїжджають дорослі та діти, аби набрати додому води, напитися і перепочити з дороги. А віднедавна тут ще й облаштували купальню і найвідважніші сміливо опускаються в благодатну прохолоду. Адже після такого купання ще ніхто не захворів, навіть, навпаки, є чимало випадків коли, саме ця вода допомогла побороти недуги. Тепер кілька разів на рік у найбільш урочисті свята та на свято Живоносного джерела Ікони Божої Матері освячується вода. Щороку людей збирається все більше. Приходять і з інших конфесій, бо не має значення яку віру сповідує людина, адже Бог дав воду для усіх [8, с.6].

У лісі біля с. Маків Дунаєвецького району є цілющі джерела, які в народі називають Білою Криничкою. Хтось із хазяйновитих лісників свого часу розкопав у білій глині кілька джерел і з’єднав їх в одну криничку. З того часу до кринички прикріпилася назва «Біла». 1979 року головний лікар маківського санаторію «Україна» Олександр Лисюк замовив працівникам Правобережної геологічної експедиції пошук мінеральних вод. У результаті на 93 – 100 –метровій глибині було виявлено нафтусеподібну воду, а на 334 – 395-метровій глибині – хлоридно-натрієву воду типу «Миргородська». Експлуатація цих родовищ не тільки ефективна, але й відбувається без шкоди надрам й дарує здоров’я людям [10, с. 4].

У 1965 році неподалік Сатанова, на мальовничому лівому березі річки Збруч, розпочалися геологічні дослідження. Під час робіт із свердловини вдарив стрімкий водяний фонтан висотою понад 50 метрів. Десь за три роки, фармацевт Ніна Нестерова після наполегливої праці та тривалих досліджень, відкрила не одне, а одразу декілька лікувальних джерел. Відповідні аналізи встановили, що за вмістом мінералів та мікроелементів сатанівська вода не має аналогів у світі. Поняття мінеральної води стало своєрідним синонімом назви селища [9, с.6].

Давній Бакотський печерний чоловічий монастир, перші згадки про який датуються ще XIV ст., видовбаний у самісінькій скелі, а неподалік від нього – три джерела. Після першої ж випитої склянки джерельної води одразу відчувається якийсь хміль у голові. Люди здавна вважали ці джерела святими, а воду в них, багату різноманітними мінералами, – цілющою. Кажуть, якщо помолитися і подумки попрохати у Бога зцілення від хвороби – вона відступить назавжди. Святе місце з потужною енергетикою, омолене десятиліттями, щороку відвідують тисячі людей. Молячись за здоров’я, кожен залишає біля джерела якусь дрібничку – ікону, монету, стрічку або хустинку. А 14 серпня, на свято Маковея, хворі збирають довкола монастирських джерел квіти і трави. Вони зв’язують їх в пучечки та забирають додому, вірячи в цілющу силу зілля, яке захищатиме їхні оселі від негараздів увесь рік [9, с.6].

Як бачимо, такі місця, пов’язані з лікувальними властивостями цілющих вод, омолені десятиліттями, з потужною духовною енергетикою щороку відвідують тисячі і тисячі людей. Для більшості з них вода приносить зцілення, вселяє віру в краще майбуття. Матеріали, в яких висвітлено історію і сучасний стан лікувальних джерел і криничок Дунаєвеччини, можна використати на уроках історії України і рідного краю, у курсах релігієзнавства та історії української культури, під час проведення різноманітних виховних та духовних заходів, олімпіад і досліджень МАН.


Список використаних джерел та літератури:


  1. Щегельська О. Портрет Хмельниччини / О. Щегельська // «Є Поділля». – 2010. – 30 груд. (№52).

  2. Державний архів Хмельницької області, ф. 315, оп. 1, спр. 3578. Справа про виконання прибутків, одержаних від церковного колодязя на утримання Ушицького духовного правління, церкви і священика с. Сокілець Ушицького повіту, 1798-1804 рр., 131 арк.

  3. Там само, спр. 76. Справа про закриття колодязя в с. Юзефівка Балтського повіту, 1807 р., 7 арк.

  4. Там само, спр. 1145. Справа про закриття колодязя в с. Джурина Гайсинського повіту, що визнавався забобонними особами «чудотворним», 1822-1823 рр., 6 арк.

  5. Там само, спр. 208. Справа про дослідження води в колодязі с. Розсош Проскурівського повіту, що на думку селян має «цілющі» властивості, 1829 р., 31 арк.

  6. Там само, спр. 1365. Справа щодо клопотання Ольгопільського духовного правління про закриття колодязя в с. Любомирка, вода якого на думку селян має цілющі властивості, 1851-1852 рр., 33 арк.

  7. Там само, спр. 35. Рапорти духовних правлінь щодо проповідей в церквах проти дій юродивих і «чаклунів», 1801-1802 рр., 55 арк.

  8. Іванець О. Благодатна сила Дем’янковецького джерела / О. Іванець // «Є Поділля». – 2011. – 4 серп. (№31).

  9. Захарчук Т. Підземні «аптеки» Хмельниччини / Т. Захарчук // «Є Поділля». – 2010. – 23 верес. (№38).

  10. Шелепало О. Віз байдужості і нині повний / О.Шелепало // Подільські вісті. – 2013. – 17 січ. (№ 7-8).

  11. Слободянюк Т. Свято води з ароматом подільського саду / Т.Слободянюк // Подільські вісті. – 2012. – 20 верес. (№ 139-140).

В.Ф. Шинкарчук,

м. Дунаївці


Медична школа в Дунаївцях у довоєнний і післявоєнний період
У статті прослідковується спроба, інколи й вдала, створити в Дунаївцях регіональний медичний заклад як до Великої Вітчизняної війни, у роки окупації, так і в повоєнний час.

Ключові слова: Дунаївці, районна лікарня, курси, медичне училище, фельдшер, акушерка.
У тридцяті роки минулого століття в приміщенні колишнього маєтку панів Завойків діяли однорічні курси Червоного Хреста, які готували медичних сестер.

Курси були вечірніми однорічними курси. 1931 року на них навчалися і дівчата, і жінки. 1932 року вони отримали спеціальність медичних сестер. Набір курсанток відбувався щорічно і щорічно був випуск медичних сестер.

А 1936 року вечірні курси перетворилися в денну дворічну школу медсестер. Очолював її Бродський, досвідчений керівник, популярний, авторитетний. Справа йшла не погано.

1936 року до Дунаєвецької школи медсестер приєднали групу студенток – акушерок другого курсу Кам’янець – Подільського медичного училища, і заклад отримав назву школи медичних сестер та акушерок. 1938 року в Дунаївцях відбувся перший випуск акушерок та вже традиційно – медсестер [1].

1939 року директором школи медичних сестер та акушерок була призначена Валентина Михайлівна Влагова (1911 – 2005), яка декількома роками раніше закінчила Дунаєвецькі вечірні курси медсестер. Одержавши спеціальність медсестри, працювала лаборантом Дунаєвецької районної лікарні. Вона полюбила свою роботу і досягла хороших успіхів, що відомий тоді лікар – терапевт В. Є. Галавський, визнавши її сумлінну працю, вручив їй особливий, надзвичайно дорогий для неї подарунок – лабораторну книгу з написом: «Майбутньому лікареві – гематологу».

Валентина Михайлівна мріяла про вищу освіту. 1938 року, закінчивши робфак, готувалася до вступу. Але несподівано 1939 року їй була зроблена пропозиція районного керівництва обійняти посаду директора школи медичних сестер та акушерок, і вона погодилася. Виконувала обов’язки аж до початку війни.

1941 році на останньому місяці вагітності В.М. Влагова вимушена була евакуюватися на Поволжя. По дорозі народила сина. Перенесла безліч злигоднів, важко працювала в колгоспі. Хвилювалася за доньку і чоловіка, про яких не було жодних відомостей з України. Але найважчою бідою стала смерть девятимісячного сина.

Після звільнення повернулася в Дунаївці, з квітня 1944 року працювала завідуючою районним відділом охорони здоров’я. 1948 року перейшла на роботу в районний комітет партії, згодом була обрана секретарем райкому партії. Завідувала й плановим відділом, відділом соціального забезпечення райвиконкому. Працювала також секретарем райвиконкому. Її завжди цінували за велике працелюбство, за серйозне і сумлінне ставлення до роботи, за порядність і принциповість. Валентина Михайлівна була нагороджена орденом «Знак Пошани» [2].

У роки окупації головний лікар М.В. Румянцев спробував відновити навчання у медичній школі. Навесні 1942 року був проведений набір до школи. 8 квітня «Урядові дунаєвецькі вісті» повідомили що в Дунаєвецькій фельдшерській медичній школі на всіх трьох курсах навчалося 197 учнів. Вони були забезпечені медичною літературою, обладнувався біологічний музей [8]. Спочатку вона розміщувалася в приміщенні школи №2, де нині власник зводить другий поверх. А 1 вересня 1942 року школу перемістили на територію райлікарні в двоповерховий будинок колишнього поміщицького палацу. Директором школи працював знаменитий лікар – хірург Михайло Васильович Рум’янцев (1888 – 1960) [3]. Спеціальні предмети викладали лікарі, які працювали в медичній школі і до війни: Гольденцвайг, Вікалюк, Соскіни (чоловік і жінка), Г.Й Годлевська та інші.

У цій школі навчалися Микола Никанорович Магера (пізніше став письменником), Михайло Терентійович Кузьмов (став фельдшером), Петро Адольфович Варфоломеєв, згодом економіст сільгоспуправління та інші. Медична школа проіснувала до початку зими 1942 року.

Директор Дунаєвецької фельдшерської медичної школи був унікальною людиною. Медична сестра хірургічного відділення районної лікарні Людмили Олексіївни Надвірняк, згадувала: «Я вчилася в Дунаєвецькій медичній школі на сестринському відділенні в 1939 – 1941 рр.». Там вперше побачила лікаря М. В. Рум’янцева. Він читав у нас лекції по хірургії, дуже гарно читав, старався, щоб ми добре розуміли і засвоювали те, що він казав. Він завжди був акуратно вдягненим, підтягнутим, красивим, очі світилися радістю. Був добрим. Нам здавалося, що такого лікаря, як Рум’янцев, ніде нема. Своїми діловими якостями він явно відрізнявся від інших лікарів. Навіть до нас, учнів, ставився інакше, ніж інші. Завжди проявляв чемність і повагу. Бачив у нас вже дорослих людей, поважав нашу людську гідність. На його лекціях було так тихо, що, як мовиться, муха пролетить, то буде чути. Ми ловили кожне його слово. Йому від того було радісно, він був у гарному настрої. Це був надзвичайно культурний лікар, освічений, високоінтелігентний.

У багатьох людей існує переконання, що лікар повинен бути глибоко гуманним. М.В. Румянцев був саме таким. Він не нехтував простими людьми. Траплялися випадки, коли, відвідуючи на додому хворих з великими нестатками, він залишав під подушкою гроші на ліки, а, бувало, і на їжу.

Для М.В. Рум’янцева було звичним приймати хворих не тільки хірургічного профілю, але й інших захворювань. Складалося враження, що він здатний допомогти будь – якому хворому»[5].

Учень Дунаєвецької фельдшерської медичної школи письменник Микола Никонорович Магера залишив спогади: «Мені дуже легко давалася хірургія, анатомія, латинська мова і терапія. А ще любив спостерігати за майстром своєї справи хірургом М.В. Рум’янцевим. Він свої пояснення пересипав спогадами про окремих хворих, наводив багато цікавих анекдотичних ситуацій, які приваблювали не лише до його особи, але й до предмета – хірургії. Неповторним віртуозом був він і під час операцій. То був великий майстер хірургічної справи. Прекрасним він був і як людина. Можу засвідчити, що він два рази спас мене від депортації до Німеччини, коли вже не працювала фельдшерська школа. Спас і мою сестричку Галю, коли та хворіла на дифтерію. Вночі побіг я до його будинку (а жив він в особняку недалеко суконної фабрики), розповів, чому прийшов у таку пізню пору, що сестричці погано, а звернувся до нього, бо він головний лікар серед усіх лікарів. Він зі скляної шафи вийняв коробку, розкрив її, взяв велику ампулу, сказав, що оце єдина ампула з німецькою сивороткою, хоч термін дії минув кілька місяців тому, але треба попробувати, іноді термін дії ще в лабораторії завбачують. Ота антидифтерійна німецька сиворотка й врятувала життя сестрички Галі» [4].

1942 року в Дунаївцях при лікарні, яка мала 110 ліжок, працювали місячні курси Червоного Хреста, на яких навчалось 20 осіб [9].

Після звільнення Дунаєвеччини від окупантів у жовтні 1944 року почався набір до Дунаєвецької дворічної школи медичних сестер, директором якої була призначена Ольга Іванівна Слободян. Вона не була фахівцем, за те мала досвід керівної роботи. Через рік посаду директора обійняв лікар Григорій Юхимович Коршевер, який очолював медичну школу досить довго, аж до її закриття 1956 року. Щорічно проводився набір до школи. 1954 року Дунаєвецька дворічна школа медсестер була перепрофільована в дворічне медичне училище з денною формою навчання. 1954 року був здійснений набір на вечірньою форму підготовки протягом трьох років фельдшерів.

Але 1956 року медичне училище в Дунаївцях зазнало кардинальних змін: із–за недостатньої матеріально – технічної бази студентів – дворічників перевели в Чемерівці, де місцеве керівництво надало під училище добротні приміщення, студентам з трирічною вечірньою формою навчання, що вступили 1954 року, дали можливість закінчити навчання в Дунаївцях. Але училище з 1956 р. вже мала статус філіалу Кам’янець – Подільського медичного училища, і випустило 1957 року фельдшерів.

А групу студентів після десяти класів, яких прийняли в Дунаєвецьке медучилище 1955 року на денну форму навчання, 1956 року після закінчення першого курсу перевели до Кам’янець – Подільського медучилища, де вони 1958 року стали фельдшерами.

З 1945 по 1956 рік директором Дунаєвецької школи медсестер був лікар Коршевер Григорій Юхимович дивовижна людина у якої було так багато чудових рис, що порою не віролися, що можуть серед нас бути такі відповідальні керівники. Перше враження, коли бачиш його зблизька – дуже суворий начальник.

Багато разів автору цієї статті доводилося зустрічатись з Григорієм Коршевером на нарадах в обласному центрі. Він тоді працював головним лікарем Шепетівської міської лікарні. Вражав своєю солідністю, здатністю переконливо роз’яснювати складні заплутані випадки. Додавало йому величі і те, що в роки Великої Вітчизняної війни брав участь у бойових діях.

Терапевт Галина Олександрівна Зайцева, яка працювала в терапевтичному відділенні поряд з Г.Ю. Коршевером, тоді головним лікарем Дунаєвецької районної лікарні, згадує: «Мені довелося працювати з Григорієм Юхимовичем в терапевтичному відділені. Для мене він був першим, бо я тільки починала свою лікарську діяльність, хто давав мені найбільше порад щодо лікування хворих, правильного ставлення до них. Робив він це тактовно, щоби не показувати своєї переваги в лікарській практиці, ніби ми, як лікарі, були рівні. Я дякую йому за те, що відчула таки тоді себе лікарем, що я, як лікар, чогось варта. Всі роки, скільки б я не працювала, завжди хотілося бути схожою на Григорія Юхимовича. Багато людей довелося бачити на своєму життєвому шляху, але таких як Григорій Юхимович Коршевер зустрічала рідко. Такі, як він, не стираються з пам’яті. Він першим у Дунаєвецькій райлікарні почав займатися вивчення електрокардіограм і успішно їх розшифровував» [6].

Дунаївцям випала честь за дорученням обласного комітету Червоного Хреста 1962 року відкрити медичні курси підготовки медичних сестер за спеціальною програмою з цивільної оборони. Вони були дворічні. Був проведений набір дівчат з семикласною освітою. Вони були випущені 1964 року, другий набір на ці курси були здійсненні 1964 року, а випуск – 1966 року.

Завідував курсами лікар-інфікціоніст Мечислав Станіславович Кочмар. Він народився у 1920 році на Городоччині в сім’ї селянина. Після семирічки закінчив Кам’янець – Подільський медичний технікум. Деякий час працював сільським фельдшером. Під час Великої Вітчизняної війни військову службу проходив на кордоні з Афганістаном в погранзаставі Кушка. Після демобілізації вчився в медінституті в місті Ташкенті, потім перевівся до Вінницького медінституту, який закінчив в 1948 році з відзнакою. Був направлений в Дунаївці на посаду завідуючого районним відділом охорони здоров’я. 1952 року був знову призваний на військову службу. Служив у Підмосков’ї військовим лікарем і начальником аптеки. Згодом повернувся в Дунаївці на попередню роботу. Коли райздороввідділи розформували, очолив інфекційне відділення Дунаєвецької центральної районної лікарні.

«Мечислав Станіславович, – згадує Заслужений лікар України, хірург Садлій В.С., – був досить досвідченим лікарем – інфекціоністом. Атестований по вищій кваліфікаційній категорії. Дисциплінований і вимогливий і до себе, і до медперсоналу. Неодноразово перемагав у соціалістичному змаганні. Був активним у громадському житті лікарні. Обирався головою профкому медиків району» [7].

Багато років редагував він лікарняну стінну газету «Медик». Був організатором і активним учасником художньої самодіяльності райлікарні. Написав пісню «Мої Дунаївці » і виконував її разом з працівником лікарні Борисом Гучком та хором медичних працівників. Слова пісні сповнені великої любові до Дунаївців, викликають шану до рідного міста. Ця пісня є гімном Дунаївців:

Тече – біжить Тернавка тихо й легко,

Де береги в тіні вербових віт,

На пагорбах розкинулось містечко,

Що прожило понад шістсот буремних літ.
Мої Дунаївці – маленьке місто,

Ти здавен славне хистом сукнарів,

Перлиною вплелося ти в намисто

Подільських міст – невтомних трударів…

Не стало Мечислава Станіславовича Кочмара 4 травня 1996 року. Старше покоління медичних працівників району з повагою згадує цього талановитого лікаря.

Отже в Дунаївцяхкілька разів і до війни, і в роки окупації, і після війни робилася спроба відкрити середній спеціальний медичний заклад, діяла школа медичних сестер, акушерок, училище, що готувало фельдшерів. Місто славилося не тільки суконним виробництвом, а й школою підготовки кадрів середньої медичної ланки. Однак із-за неуваги до матеріальної бази, а отже належної підтримки з боку районного та міського керівництва, втратило свій шанс мати й до сьогодні середній медичний навчальний заклад.


Список використаної літератури:


  1. Шинкарчук В.Ф. Дунаєвецьке медичне училище: наук. зб. / В.Ф. Шинкарчук, В.Б. Оліфер // Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій. – Кам’янець – Подільський, 2003. – Вип. 3. – С.

  2. Пам’яті В. Влагової // Дунаєвецький вісник. – 2005. – 8груд. (№ 96).

  3. Свідчить архівно – кримінальна справа // Дунаєвецький вісник. – 2009. – 16 лип. (№ 55-56).

  4. Спогади М. Н. Магери про лікаря М.В. Рум’янцева з фонду його музею в районній бібліотеці.

  5. Письмові спогади про навчання в Дунаєвецькому медичному училищі медсестри – пенсіонерки з с. Січинець Л. О. Надвірняк з особистого архіву автора.

  6. Письмові спогади про спільну роботу з Г.Ю. Коршевером лікаря – пенсіонера Г.О. Зайцевої з особистого архіву автора.

  7. Письмові спогади хірурга Садлія В.С. про лікаря М.С. Кочмара з особистого архіву автора.

  8. Урядові Дунаєвецькі вісті. – 1942. – № 30. – С. 4.

  9. Там само. – №70. – С. 4.

Н.М. Муляр,

с. Маків



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   38   39   40   41   42   43   44   45   ...   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал