Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій



Сторінка40/50
Дата конвертації22.12.2016
Розмір9.2 Mb.
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   ...   50

Дивак з Дунаєвеччини
У статті висвітлюються основні життєві і творчі віхи уродженця Дунаєвецької землі, історика-аматора, фольклориста Александра Вериги Даровського

Ключові слова: дослідник, Поділля, історичні твори, польські прислів’я, панщина.
На Дунаєвецькій землі розпочав свій життєвий шлях польський письменник, поет, історик-аматор, фольклорист Александер Верига Даровський. Його ім’я мало що скаже сучасним дослідникам історії Поділля. У відомому енциклопедичному словнику Брокгауза і Ефрона міститься невелика довідка, зі змісту якої ніяк не можна пов’язати ім’я Даровського з Поділлям [1, с.32]. Згадки в працях С.Баженової [2, с.271, 276, 277] та В.Колесник [3, с.489, 490, 643] дають підстави зарахувати Даровського до близького оточення таких відомих на Поділля людей, як Й.Роллє, К.Подвисоцький, В.Гурський. І лише праці власне самого Й.Роллє [4, s.383-410] та його сина Міхала [5] вказують на зв'язок Даровського з Поділлям і безпосередньо з Дунаєвеччиною.

Александер Верига Даровський (Aleksander Weryha Darowski) народився 17 серпня 1815 року в селі Томашівці Ушицького повіту Подільської губернії (нині – село Дунаєвецького району Хмельницької області) в сім’ї орендаря і був охрещений в Тинній ксьондзом Гєримським. Варто відмітити, що в некролозі, який Й.Роллє надрукував у тижневику «Kłosy», вказано, що Даровський народився 1813 року в Любарі (нині – районний центр Житомирської області) [6]. Очевидно в подальшому досліджуючи життя та діяльність Даровського для написання нарису про нього у своїх «Оповіданнях», Роллє знайшов документи чи свідчення про те, що Даровський народився 17 серпня 1815 року саме в Томашівці. Власне, такі ж дані наводить і його син Міхал у своєму творі «Зі старих нотатків» [5]. «Słownik geograficzny Królestwa Polskiego» також подає різні дати народження та смерті Даровського. Так у статті про Тетіїв Едвард Руліковський пише, що він помер у 1879 році [7, s.324], а в статті про с. Жердя роками життя Даровського вказані 1818-1887 [8, s.778]. Даровські прибули на Поділля на початку XVIII століття. Батько Александра Кароль Даровський мав братів Каєтана (проживав у селі Красному Ямпільського повіту), Марцелія та сестру Бенігну [9, s.203-204].

Александер Даровський закінчив школу в Жолібожі (нині – район Варшави). Мав намір вступити до Варшавського університету. Але внаслідок повстання 1831-1832 рр. університет був закритий. Юнак оселився в батька, який на той час мешкав у селі Жердя (нині – село Чемеровецького району), що перейшло до родини 1826 року [8, s.778]. Батько користувався великим авторитетом серед сусідських поміщиків, серед яких були Маурицій Гославський, Станіслав Стажинський, більш відомий як Стах із Замєхова, Францішек Ковальський. До цього товариства належав і Северин Маліновський, директор Кам’янецького театру. Кароль Даровський помер у 1832 році. Тільки в 1850 році відбувся поділ майна між його синами. Александру дістався Тетіїв в Київській губернії. 1856 року Даровський поселився в Києві, звідки здійснював подорожі по Україні і за кордон. Одружився 1849 року з Антоніною Гутуровічовою. Мав двох дітей – сина і дочку. Помер у Берліні 16 квітня 1874 року [4, s.386].

Александер Даровський писав багато, але лише незначну частину своїх творів надрукував. Його праці, як правило, були невеликі за розміром, видавалися дуже малими тиражами і роздаровувалися автором друзям. У мережу книгарень вони практично не потрапляли, тому вже за життя автора були бібліографічною рідкістю. Друкувався в Києві, Львові, Лейпцигу, Брюсселі, Парижі, Дрездені. Часто свої твори підписував псевдонімами – Артеніуш (Arteniusz), Мізантроп (Mizantrop), Чомбер (Czomber), Солєцький (Solecki), Дуда (Duda) [10, s.21]. Роллє серед творів, що належить Даровському, називає збірник «Розповіді про земляка», виданий у Могилеві 1859 року під псевдонімом Дуда. Але підкреслює, що сам Даровський про цю працю ніколи нічого не говорив. Це дає підстави вважати, що твір належить іншому автору. І справді, під таким псевдонімом творив білоруський і польський поет Верига-Даревський Артем Гнатович (1816-1884), учасник польського повстання 1863-1864 рр. [11, с.293]. Очевидно, дуже схоже прізвище та роки життя обох діячів спричинили плутанину.

Даровський негативно відносився до кріпосництва і 1859 року написав віршований «Лемент Сквирський» («Lament Skwirski»). Твір, написаний у формі сатири, був спрямований проти панщини та засуджував зволікання з відміною кріпосного права. Він набув значного поширення серед населення (очевидно, у рукописному варіанті). Побачив світ 1862 року в Брюсселі.

Серед інших творів Даровського варто відмітити «Три королеви» (Лейпциг, 1862), «Війна Хотинська» (Брюссель, 1862), «Пісня Кшиштофа Арцішевського» (Львів, 1863). У вступі до останнього твору автор писав, що автограф твору він знайшов у архіві К. Подвисоцького. Той же Роллє вважав, що твір належить перу самого Даровського. Разом з тим відзначав, що автор бездоганно володів особливостями мови різних історичних періодів – чи то часів Сигізмунда, чи то часів панування Сасів [4, s.389]. У подальшому ці факти дали підстави назвати Даровського фальсифікатором та диваком. Схожа ситуація була із твором «Діаріуш подорожі до Варшави» (Львів, 1873) [1, с.32].

Результатом фольклорних досліджень Даровського стала праця «Прислів’я польські, що стосуються прізвищ шляхетських та місцевостей» (Познань, 1874). Видання ввібрало в себе попередні дослідження автора в цій галузі [12]. Багато польських прислів’їв для Даровського зібрав його друг, власник Рихти К.Подвисоцький [3, с.490].

Даровський листувався з багатьма відомими людьми – Бартошевичем, Руліковським, Максимовичем, Гурським, Роллє. Останній у своєму архіві мав близько 150 його листів [4, s.395].

Часопис «Tygodnik ilustrowany» вмістив невеликий посмертний спогад Ю.Крашевського про А.Даровського. Відомий польський письменник незадовго до смерті Даровського зустрічався з ним у Берліні. Як свідчить Крашевський, «до останньої хвилини він проводив пошуки бібліографічних рідкостей та книжкових пам’яток у берлінських антикварів» [13, s.10-11].

Життя та творчий доробок уродженця Дунаєвецької землі Александра Вериги Даровського заслуговують на увагу та глибоке вивчення.


Список використаних джерел та літератури:


  1. Энциклопедический словарь. Том VI: Венцано – Винога / Издатели: Ф.А.Брокгауз, И.А.Ефрон. – С-Пб., 1894.

  2. Баженова С. Від романтизму до реалізму. «Українська школа» в польській літературі 20 – 90-х років ХІХ ст.: етапи діяльності, історія України в творчості її представників / Стефанія Баженова. – Кам’янець-Подільський: Сисин О.В., 2009. – 400 с.

  3. Колесник В. Відомі поляки в історії Вінниччини: біогр. словник / Вікторія Колесник. – Вінниця: ВМГО «Розвиток», 2007.

  4. Dr. Antoni J. Opowiadania. Serya szwarta. Tom II. – Warszawa: Nakład Gebetherai Wolffa, 1884.

  5. Rolle M. Ze starych szpargałów / Michal Rolle // Gazeta Lwowska. – 1917. – Nr.210.

  6. Dr. Józef Rolle. Aleksander Weruha Darowski // Kłosy. – 1874. – №340.

  7. Rulikowski Edward. Tetyjów / Edward Rulikowski // Słwnik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. – Warszawa, 1892. – T. XII. – 960 s.

  8. Dr. M. Żerdzie // Słwnik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. – Warszawa, 1895. – T. XIV. – 930 s., 8 s.

  9. Spis ważniejszych miejscowości w powiecie Starokonstantynowskim na Wołyniu. – Stary-Konstantynów: Nakładem niektórych ziemian wołyńskich, 1910.

  10. Słownik pseudonimów i kryptonimów pisarzy polskich oraz Polska dotyczących / Opracował Adam Bar. – Kraków,1938. – T. III.

  11. Мальдіс А.Й. Верига-Даревський Артем Гнатович // Ф.Й.Мальдіс // Українська літературна енциклопедія: В 5 т. / редкол.: І.О.Дзеверін (відп. ред.) [та ін.]. – К.: Голов. ред. УРЕ ім. М.П.Бажана, 1988. – Т.1: А – Г. – 536 с.: іл.

  12. Przysłowia polskie odnoszące się do nazwisk szlacheckich i miejscowosci / Spisał i objaśnił Aleksander Weryha-Darowski. – Poznań, 1874.

  13. Kraszewski J.I. Kronika zagraniczna / J.I.Kraszewski // Tygodnik ilustrowsny. – 1874. – №340.

Ю.І.Блажевич,

О.І. Блажевич,

м. Хмельницький


Самобутній світ сучасних дунаєвецьких народних майстринь

У статті висвітлено самобутню творчість народних майстринь Дунаєвеччини, тих, хто недавно прилучився до дивовижного світу народного мистецтва і їх творіння з вишивки, бісеру, соломи, дерева, глини, лози, шкіри та інших матеріалів хвилюють кожного з нас навіть більше, ніж творча спадщина професійних вітчизняних митців.

Ключові слова: майстриня, народне мистецтво, вишивка, глиняні вироби, вироби з бісеру, шкіра, лоза, ляльки-мотанки.
На Поділлі споконвіків займалися народною творчістю. Вироби, виготовлені місцевими майстринями, славилися в Україні та світі. Вишиті сорочки і рушники, солом’яні чи дерев’яні статуетки, різноманітні обереги, ляльки-мотанки, глиняний розписаний посуд, писанки, іграшки, декоративний розпис, лозоплетіння, вироби зі шкіри – цей духовний спадок поколінь передавався від роду до роду, від матері до доньки, від батька до сина і дійшов до наших днів.

Нині на Хмельниччині, окрім знаних професійних митців, зокрема таких як всесвітньовідома Ніна Косарєва, заслужений майстер народної творчості Раїса Патраманська з Летичева, низки інших уславлених мисткинь, творить рукотворні дива ціла когорта самобутніх умільців. Усі ми родом з дитинства і тому в нашому краї є чимало майстринь, які виготовляють дитячі іграшки з різноманітних матеріалів.

У селі Рахнівка, що на Дунаєвеччині, про Інну Куровську знають всі односельчани. Невиліковна хвороба прикувала її до інвалідного візка, покрутила пальці і руки. У затишній кімнаті Інни майже всі полиці заставлені витворами, які вона ось вже декілька років, незважаючи на нестерпний біль, виготовляє власноруч. Коли дівчина починає діставати з шухляд жіночі прикраси з бісеру, професійно вишиті ікони, мініатюрні дерева, квіти та пасхальні яйця, навіть на думку не спадає, що усе це було зроблено руками майстрині-самоучки, в якої ось уже декілька років хворобою покручені руки. Вони погано слухаються, але вона щоранку бере голку. «Буває таке, що через біль не можу взятися до роботи, – ділиться дівчина, та поки маю сили, творю. Ось зараз вишиваю ікону, яку, до речі, у вашій «Сімейній газеті» побачила. Розумієте, вона мене настільки причарувала та надихнула, що я відклала усі роботи з бісеру. Тепер ось вони недороблені відпочивають, а я від ниток відірватися не можу. Все вишиваю та вишиваю».

Матеріали для бісероплетіння та вишивки Інні привозять друзі та батьки. До речі, подібне хобі (а саме так називає своє захоплення дівчина, яка не любить, коли її величають майстринею), не з дешевих та й для того, щоб виконати насправді якісну роботу, потрібно купувати лише дорогі матеріали. «Інколи, – каже Валентина Куровська, – доводиться по декілька разів їздити до райцентру, щоб привезти саме той колір ниток для картини, над якою донька працює». Та, як відомо, краса вимагає жертв.

Серед рідних, друзів та знайомих дівчини, напевно, не знайдеться жодної людини, яка б не мала в своїй колекції витвору від Інни Куровської. Проте, свої роботи, які спокійно могли б продаватися на рівні з витворами визнаних майстрів цієї галузі, наша героїня не те що жодного разу не продала, а й навіть ніде на виставках не показувала. «Звісно, є роботи, які мені особливо дорогі та залишаться зі мною, наприклад, поки незакінчене яйце Фаберже, – каже майстриня. – А так я намагаюся дарувати. Хоча, не усім. Не знаю, як пояснити, та я відчуваю, кому свій витвір можна й потрібно, презентувати. Більше того, я знаю, що саме підійде тій чи іншій людині» [1, с.8].

Дунаєвецька майстриня Світлана Денисенко працює викладачем декоративно-прикладного мистецтва в місцевій дитячій школі мистецтв. У навчальному класі, який одночасно є і приміщенням для занять з дітьми, і, власне, виставковим залом, де стіни, стелажі, столи дбайливо обставлені, обвішані десятками витворів: і учительки, і її учнів. А навчаються тут діти від шестирічного – до підліткового віку, осягають рукотворне мистецтво витинанок, писанок, аплікацій, вишивки, ліплення, мотання... Звісно, насамперед привертають увагу мистецькі роботи Світлани Миколаївни. Обереги з природних матеріалів, витончені флористичні (із пелюсток, листків, гілочок) натюрморти та пейзажі, витинанки, роботи з бісеру... Жінка пізнала давню магію оберегів, тож переконана, що виконані в народному стилі її кукурудзяні мотанки, лісовички, домовички, вінички, авторські ляльки приносять у домівку не лише затишок, а й родинну гармонію. Ось закохана парочка, виготовлена з листя та соломки – Лель і Леля – для вірного взаємного кохання. В іншому кутку – парочка статечних господарів... Ось добродушний домовичок, дух хати, хитромудро «народжений» з мішковини, ниток, жолудів, соснових шишок, квасолі, кісточок плодів, засушених суцвіть безсмертника. «Його лише задобрити треба, покласти біля нього грудочку цукру, і домовичок вірно оселю оберігатиме», – усміхаючись, розповідає Світлана оберегові таємниці.

Без сумніву, гордістю Світлани є «Берегиня», виготовлена для однієї з виставок в м. Хмельницькому. Вона вирішила зробити Берегиню, поєднавши елементи ляльки-мотанки і авторську фантазію. Звісно, самій це зробити було б важко. Тому, як завжди, на допомогу прийшла родина. Чоловік, Сергій, зробив металевий каркас-сітку. Наповнили ці «нутрощі» сіном, а поставу, обличчя, сукню виготовили-виплели з сухої лепехи, дуже зручного і гарного в роботі зілля, що росте по берегах річок. Чим заквітчати голову, одяг? Вирішили з донькою Анею, що виготовимо кукурудзяні ружі. На вінок-корону, на поділ сукні пішло більше сімдесяти троянд з кукурудзяного листя. Ми працювали цілий тиждень... Допомагав і син Андрійко. І як потрапила наша Берегиня до Хмельницького, то й з того часу і живе по виставках... Але я рада, що їй дісталася така доля. Берегиня має дарувати людям красу, радість, і це – найвища оцінка нашої праці [2, с.4].

Малюки дитячого садочка з села Залісці Дунаєвецького району вміють виготовляти килимки. Цьому їх навчає вихователька Олена Волохівська.

«Техніка виконання дуже проста, – каже Олена Володимирівна. – Оволодіти нею досить легко, якщо це вдається дітям, то що вже казати про дорослих. Було б бажання, то й кожен зуміє навчитись!». А почалося все у 1990 році, коли тодішня завідувачка садочка на одному з методоб’єднань побачила такий вид народного промислу. Зацікавилась і собі, а незабаром впровадила виготовлення килимків і в садочку. Відтоді тут діє гурток «Килимок», який діти залюбки відвідують двічі на тиждень.

«Для плетива потрібен простий дерев’яний каркас, на якому набиті невеликі цвяхи. На них і натягуються нитки, – ділиться секретами Олена Володимирівна, – Отут вже є де розгулятись фантазії! Ми використовуємо нитки різної якості і кольору – тонкі, прямі, покручені, часом й з тих речей, котрі вже непридатні, але які вдалося розторочити. Дітки самі обирають розташування ниток та самостійно поєднують кольори. Мабуть, це найзворушливіший момент, коли вони настільки зосереджено та вдумливо створюють красу». Такі килимочки дуже практичні, їх можна використовувати де завгодно – менші – на диван чи крісло, більші на підлогу, не зайвими вони будуть і в автомобілі. А ще Олена Володимирівна збирається опанувати методику виготовлення об’ємних фігурок з використанням дроту і навчити цьому і своїх вихованців [3, с.6].

Подільська майстриня Надія Головачук, родом з Дунаєвеччини, з дитячих років познайомилась з народною творчістю, і це знайомство з роками переросло в незгасну любов до вишивання. Невимовної краси квіти, що розквітають на полотнах за її голкою, мають магічну властивість миттєво підняти настрій і змусити забути про всі буденні клопоти. Пані Надія каже, що квіти любила, відколи себе пам’ятає. Усі, без винятку. Горді іриси, сором’язливі ромашки, п’янкі маки, вишукані лілеї на її роботах дихають живою сонячною енергією. Кожним стібком голки майстриня вкладає власні відчуття, а тому ніколи не сідає за вишивання у поганому настрої. Вишивку в родині Надії Головачук, а народилася майстриня, як це вже зазначалося, у мальовничому селі Велика Побійна на Дунаєвеччині, любили і шанували завжди. Змалечку, переймаючи досвід бабусі та матері, вчилася вишивати і Надійка. Найбільше полюбився дівчинці «хрестик», з яким не розлучалася тривалий час.

Після закінчення сільської школи Надія вступила до тодішнього Хмельницького педагогічного училища, аби стати вчителем молодших класів, а за кілька років, отримавши направлення на роботу, повертається на роботу у рідне село, а потім – в рідне педучилище. Поруч з навчанням і роботою завжди була вишивка. Пані Надія намагалася вділити улюбленій справі бодай годинку-дві на день, часто засиджувалася за вишиванням до глибокої ночі. І, до речі, тривалий час не «зраджувала» хрестику. Аж поки під час поїздки у Канів на Черкащину не відвідала музей Тараса Шевченка, де в одному з залів побачила вишитий художньою гладдю портрет Кобзаря. Робота, виконана простою сільською жінкою, настільки вразила майстриню, що вона вирішила повернутися до цієї техніки. Першу роботу – пишні іриси на темному фіолетовому фоні, вишивала півтора року. Каже, тоді невдало підібрала за основу вовняну тканину. По-новому художню гладдю Надія Головачук почала сприймати після знайомства з дизайнером, художницею Лідією Поліщук, яка нині с художнім керівником майстрині та автором більшості малюнків для її вишивок.

«Нині існує дуже багато схем, орієнтованих на хрестик. Я його дуже люблю, але з цією технікою можна працювати лише за схемами, які ставлять майстриню у рамки. Мені ж подобається втілювати на полотні цікаві: ідеї, домислювали щось. Іноді не погоджуюсь з авторами ескізів ї змінюю кольори. Часом можу й помилитися, але саме помилки сприяють розвиткові і вдосконаленню будь-якого ремесла. У мене немає полотен, які б повторювалися. Майже завжди вишиваю кілька робіт одночасно. Нині, наприклад, працюю над трьома картинами. Одна з них з зображенням сакури, основа якої з батику, інша – цвітом шипшини. І ще одна – надзвичайно складна патріотична робота «Україно моя» – соняхи і калина на синьому полотні Її, до речі, «забракував» мій чоловік. Каже, щоб не вишивала на темному фоні».

У колекції Надії Головачук нині 20 робіт. На деяких з них майстриня завбачливо вишила маленький оберіг – жучок сонечко, який, за її словами, є символом щастя, достатку і родини.

Кілька «авторських» стібків майже на кожному полотні майстрині завжди залишає її донька Настя, яку пані Надія назвала на честь своєї бабусі. «Дуже хочу вишити сільський пейзаж, – усміхається пані Надія. – Щоб на березі річки був рибалка з вудкою, за ним – хата. Також планую спробувати себе в обличчях. Знаю, що їх дуже складно вишивати. А ще хочу поєднати з вишивкою батик».

Серед досягнень майстрині декілька персональних виставок. Одна з них була організована 30 вересня 2010 року в стінах рідної гуманітарно-педагогічній академії, інша – у лютому 2011 року в галереї на Проскурівській. А нещодавно Надія Головачук брала участь у роботі Міжнародного благодійного Фонду «Україна-3000», куди майстриню запросили для знайомства з керівництвом. Там пані Надія представляла нову вишиту роботу – яскраві маки з житніми колосками, символом життя [4, с.9].

Нещодавно знаній мисткині присвоєно високе звання «Заслужений майстер народної творчості України». Останнім часом Надія Головачук опановує нову вишивку – на батіку. Вона почала об’єднувати дві техніки: батік і вишивку, щоб досягти глибини, осяйності і зачарування веселковою грою кольорів.

Як бачимо, Дунаєвеччина багата не тільки своїми природними умовами, унікальними пам’ятниками, але й талановитими жінками – народними майстринями, творчістю яких захоплюється Україна і весь світ.


Список використаних джерел:


  1. Подільський Г. Я відчуваю, коли необхідно та можна подарувати свої роботи / Г. Подільський // Є Поділля. – 2011. – 28 квіт. (№ 17).

  2. Слободянюк Т. Берегиня / Т. Слободянюк // Подільські вісті. – 2011. – 25 жовт. (№ 162-163).

  3. Іванець О. Малюки залісецького садочка вміють виготовляти килимки / О. Іванець // Є Поділля. – 2011. – 15 верес. (№ 37).

  4. Землякова Т. За голкою – магія сонячних садів / Т. Землякова // Проскурів. – 2009. – 11 черв. (№45-46).

С.М. Єсюнін,

м. Хмельницький


Храми Римо-Католицької церкви Дунаєвеччини

за візитацією 1844 року

У статті розглянуто поділ на класи парафій Римо-Католицької Церкви в межах сучасного Дунаєвецького району, подано відомості про історію будівництва костелів і каплиць, чисельність духовенства та віруючих-католиків станом на 1844 р.

Ключові слова: Поділля, Дунаєвецький район, Ушицький повіт, Кам'янецький повіт, Римо-Католицька церква, костел, каплиця.
У сучасній Україні одним з найбільших регіонів за кількістю віруючих римо-католиків є Хмельницька область, в якій 1992 року було відроджено римо-католицьку єпархію з центром у м. Кам’янці-Подільському, відкрито духовну семінарію у м. Городку. Історія Римо-Католицької церкви на Поділлі знайшла відображення в багатьох працях, серед яких найґрунтовнішими є дослідження як істориків минулого – М. Симашкевич [6], так і сучасних – Е. Зваричук [2].

Проте нині й досі є актуальною потреба в науково – пізнавальному плані розглянути історичну долю Римо-Католицької церкви на Поділлі часів Російської імперії, щоб засвідчити ті позитивні зміни і здобутки, які відбулися в сучасній Український державі. Особливо цікавим є перша половина XIX ст., зокрема, період після польського повстання 1830–1831 рр., коли розпочалася нова сторінка історії Римо-Католицької церкви на Поділлі, позначена кардинальним втручанням самодержавства в церковні справи. Внаслідок поразки повстання царська адміністрація рішуче обмежила господарську чинність католицьких священиків, скоротила кількість релігійних споруд та священнослужителів, реалізувала секуляризаційну реформу, яка суттєво підірвала підвалини економічної спроможності римо-католицького духовенства на Поділлі, значно обмежила його господарську діяльність та змусила священиків, окрім державного грошового утримання, вишукувати інші джерела доходів [3, с.156].

Ключовим у питанні державного грошового утримання римо-католицьких храмів став Указ імператора Миколи І від 15 грудня 1843 р., за яким з 1 травня 1844 р. усі римо-католицькі парафії були поділені на п’ять класів, для утримання духовенства виділено кошти, суми яких залежали від "оголошеного духівництвом прибутку" [4, с.802]. Парафіяльні костели першого класу отримували 600 руб. сріблом у рік, другого класу – 500 руб. сріблом, третього класу – 400 руб., четвертого класу – 275 руб. та п’ятого класу, які мали розраховувати свої видатки на суму 230 руб. на рік [5, с.317]. Під час ліквідації парафій кошти, які виділялися на їх утримання, розподілялися між іншими парафіями, а при створенні нових відбувався перехід існуючих парафій у нижчі класи зі зменшенням кількості грошей на їх утримання.

Яким чином на Поділлі відбувся розподіл римо-католицьких парафій на класи, зафіксовано у "Візитному описі костелів 1844 року" [1]. Розглянемо його на прикладі Дунаєвецького району, територія якого в ХІХ ст. відносилася до Ушицького повіту та частково до Кам'янецького. Крім того, враховуючи інформативну цінність візитації як джерела, що поки широко не введено в науковий обіг, подамо зазначені в документі відомості з історії будівництва храмів, кількість парафіян, імена священнослужителів та служників.

Отже, згідно візитації в межах сучасної Дунаєвеччини 1844 року нараховувалося 8 римо-католицьких парафій, з яких 6 були підпорядковані Ушицькому деканату, а 2 – Зіньковецькому. Станом на 1844 р. діяло 7 парафіяльних костелів, 1 парафіяльна філіальна каплиця, 3 приписних каплиці. Всього віруючих католиків було 19650 осіб, їх духовні потреби обслуговували 11 священиків та 23 служники. За поділом 1844 р. лише одна парафія отримала ІІ клас, всі інші – ІV та V класи.

Зокрема, до ІІ класу було віднесено один храм:




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   ...   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал