Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій



Сторінка39/50
Дата конвертації22.12.2016
Розмір9.2 Mb.
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   ...   50

Список використаних джерел та літератури:


  1. Білецька В. Українські сорочки, їх типи, еволюція й орнаментація / В. Білецька // Матеріали до етнології й антропології. – Львів, 1929. – Т. ХХІ–ХХІІ. – Ч. І. – С. 43–109.

  2. Матейко К. Український народний одяг / К. Матейко. – К. : Наук. думка, 1977. – 224 с. : іл.

  3. Захарчук-Чугай Р. В. Українська народна вишивка (західні області України) / Р. В. Захарчук-Чугай. – К. : Наук. думка, 1988. – 190 с. : іл.

  4. Український народний одяг (укр. і англ. мовами) / [під ред. Н. Даниленко]. – Торонто; Філадельфія, 1992. – 311 с.

  5. Кара-Васильєва Т. В. Українська сорочка: альбом / Т. В Кара-Васильєва. – К.: “Томіріс”, 1994. – 30 с. : іл.

  6. Кожолянко Г. Етнографія Буковини: монографія / Г. Кожолянко. Чернівці: Золоті литаври, 1999. 384 с. : іл.

  7. Білан М. Українській стрій / М. Білан, Г. Стельмащук. – Львів : Фенікс, 2000. – 328 с.

  8. Лыганова Л. А. Сорочка-вышиванка конец ХХ – начало ХХ вв. / Л. А. Лыганова. – Донецк : ДОКМ, 2003. – 76 с.: ил.

  9. Булгакова-Ситник Л. Подільська народна вишивка: етногр. аспект / Л. Булгакова-Ситник. –Львів: Ін-т народознав. НАН України, 2005. – 328 с.

  10. Ніколаєва Т. Український костюм. Надія на ренесанс / Т. Ніколаєва. – К. : Дніпро, 2005. – 320 с.: іл.

  11. Васіна З. О. Український літопис вбрання: [книга-альбом]. – Т. 2. ХІІІ – початок ХХ ст. : наук.-худож. реконструкції. Текстівки, рез. англ., рос. / З. О. Васіна. – К.: Мистецтво, 2006. – 448 c. : іл.

  12. Вишивка Східного Поділля: альбом / Є. М. Причепій, Т. І. Причепій, Л. П. Лихач. – К. : Родовід, 2007. – 344 с.: іл.

  13. Косміна О. Традиційне вбрання українців / О. Косміна. – К.: Балтія-Друк, 2008. – Т. І. Лісостеп. – 160 с.: іл. – Рез. англ.

  14. Білецька В. Українські сорочки, їх типи, еволюція й орнаментація... – С. 43–68.

  15. Матейко К. Український народний... – С. 49–62.

  16. Захарчук-Чугай Р. В. Українська народна вишивка... – С. 86.

  17. Український народний одяг (укр. і англ. мовами) / [під ред. Н. Даниленко]... – С. 266–267.

  18. Там само... – С. 103.

  19. Кара-Васильєва Т. В. Українська сорочка... – С. 7–8.

  20. Кожолянко Г. Етнографія Буковини... С. 241.

  21. Білан М. Г. Українській стрій... – С. 78–79.

  22. Лыганова Л. А. Сорочка-вышиванка... – С. 8–14.

  23. Ніколаєва Т. Український костюм... – С. 107–115.

  24. Васіна З.О. Український літопис вбрання... – С. 247–248.

  25. Вишивка Східного Поділля: Альбом... – С. 51.

  26. Косміна О. Традиційне вбрання українців... – С. 113.

  27. Булгакова-Ситник Л. Подільська народна вишивка... – С. 186–187.

О.І. Панков,

магістрант
Календарно – обрядові свята Великої Побійни
В статті відображено календарно – обрядові свята села Велика Побійна – Різдво Христове, Водохреще, Великодень, які передаються від покоління до покоління, зазнаючи деяких змін.

Ключові слова: Різдво Христове, Водохреще, Великодень, Велика Побійна, свята.
Село Велика Побійна розташоване на рівнині, яку вздовж і впоперек пересікає невелика і неширока низовина з декількома по ній розкиданими джерелами, які в спекотне літо висихають і населенню в таких випадках доводиться переносити великі труднощі щодо забезпечення себе водою [17, с. 970]. Віддаль до обласного центру 80 км, до районного 20 км, а до Дунаєвецької залізничної станції – 35 км. Місцевість, на якій розкинулося село, в основному рівнинна, суха. Село потопає в сливових і яблуневих садах. Грунти на полях суглинисті, в окремих місцях – піщані, з неглибоким чорноземом [17, с. 970].

На території села знайдені знаряддя праці доби неоліту, датовані IV тис. до н.е. [5, с. 256]. На південь від села, на кордоні з землями с. Лисець, в урочищі Бобровка, залишки двошарового поселення скіфського та черняхівського часів. Звідси знахідка 35-сантиметрової булавки скіфського часу. За 1 км східніше урочища, над ставком і кар’єром, – ще одне черняхівське місцезнаходження. У кар’єрі на глибині 2 – 3 м у шарі гравію, піску і каміння – кістки, зуби мамонтів. На протилежному боці яру – залишки трипільського поселення початку середнього етапу розвитку. Його перекриває шар давньоруського часу, в якому знайдено шиферне прясельце.

На захід від села в урочищі Баштан – залишки ранньослов’янського поселення. За 2 км південно – західніше урочища знайдено крем’яну сокиру. На схід від села (за колишньою птахофермою) часто виорювалася пізньосередньовічна кераміка.

У VIII – IX століттях у Придністров’ї проживали племена уличів і тиверців[4, с.5]. 863 року київські князі Аскольд і Дір намагалися їх підкорити, воював з ними і князь Олег [7, с.11].

З незапам’ятних часів у Придністров’ї було чимало населених пунктів, в яких жваво протікало життя. У результаті розбійницьких нападів сусідів на місці колишніх міст і поселень Бобров, Ластенія можна знайти незначні сліди людського житла. Усе знищено і стало попелом, у верхньому шарі грунту часто знаходились уламки домашнього посуду, знарядь праці, монет, прикрас.

Свідченням страхіть, які пережило населення, є людські перекази. Зокрема назву села Велика Побійна пов’язують з іменем половецького хана Боняка, який володів північними територіями Поділля в XI ст. [15, с.6].

Існує ще одна версія походження назви села. У середньовіччі Поділля часто зазнавало спустошливих набігів кримських татар. Тільки протягом 1450 - 1550 років відбулось більше двадцяти їх вторгнень [4, с.6]. За народними переказами на місцевості, де стоїть село відбулося велике побоїще між татарами і місцевим ополченням. У цій битві перемогли татари. Вони повністю знищили с. Бобров. Населення Боброва, що уціліло, розбіглося по навколишніх територіях і заснувало декілька нових поселень – села Лисець, що розмістилося на Лисій горі, Малу Побіянку, де порівняно був невеликий бій, Велику Побійну, де було велике побоїще. Поселення Боброва зникло з лиця землі, але його назва залишилася за маленькою річечкою Бобровка, яка часто в літні місяці пересихає[4, с.2].

Історія Великої Побійни тісно пов’язана з історією Миньківців, тому що миньковецькі магнати володіли багатьма селами, у тому числі й Ве-ликою Побійною.

Село Миньківці зустрічається в історичних документах з XVI ст., як власність польського короля, що була в руках шляхтича Мілековського. У XVII ст. ними володіли магнати Станіславські [8, с.4]. 1786 року миньковецькі землі купив поміщик Войцех Мархоцький. 1788 року передав їх племіннику Ігнатію Сцібору Мархоцькому. Свої маєтки у 1794 – 1827 рр. граф Ігнатій Мархацький називав “Миньковецькою державою”, до якої входили навколишні села і Велика Побійна.

Для себе і родини Ігнатій Мархоцький спорудив чотири резиденції – по одній для весни, літа, осені і зими [1, с.6]. Зимова резиденція Ігнатія Мархоцького у Великій Побійній була одним з улюблених його місць. Побіянське обійстя було великим, у будинку налічувалося кільканадцять кімнат, умебльованих з певним комфортом. Були там дві великі їдальні, два покої для розваг, кабінет, канцелярія, спальня, гардеробна та кілька віталень для прийому гостей. Стіни оббиті різнобарвними тканинами, меблі – гданські і кальбушівські, великі французькі і малі венеціанські люстри. На стінах висіли англійські гравюри, олійні портрети графа та його предків в орденах[13, с.16].

Ще більшу різноманітність мав інвентар та домашнє начинання. Гардероб Ігнатія був показовим; високий сановник мусив мати кільканадцять комплектів мундирів, які відрізнялися кольорами: був мундир у барвах Подільського воєводства, Холмської землі, Волинського воєводства, а також Чернігівського та Брацлавського. Металом карбованих поясів була ціла колекція, понад сотню: паризьких, ліонських, московських, мушлями оздоблених турецьких і важких найкоштовніших персидських, не було жодного пояса вітчизняного виробництва. На тлі того розмаїття шат, кунтушів, жупанів, безрукавок, вельми цікавим був домашній арсенал, де поряд із шаблями, пістолями, бойовими гаками, великим набором турецьких та козацьких рушниць в окремій будівлі знаходився солідний запас кінських обладунків, призначених для дворової міліції[13, с.16].

У зимовій резиденції Мархоцького була й бібліотека, яка нараховувала біля 2000 книг релігійної, історичної, філософської тематики. Поряд з релігійними фігурували популярні в той час “Забави приємні і корисні”, “Комедії”, “Годинник монархів”, “Листи маркграфа де Роселя”, “Загальна історія”, “Конституція Варшавського Сейму 1766 року”, “Книга про мистецтво садівництва”, словники, бухгалтерські та касові книги і ін[2, с.180].

У маєтку Мархоцького у Великій Побійній ще була зброярня з мисливською зброєю, пивниця з алкогольними та безалкогольними напоями[13, с.41]. У пивниці було кілька десятків бочок з медом, деренівкою та вишняком, чимала кількість менших бочок угорського вина, сотня пляшок токайського і бургундського вина. Все скло було гданське, фаянсові вироби привезені або з самого Дрездена, або з Дубна. Були там чайники, кавоварки, кубки та обрядові чаші. Срібла було на 6 тис. злотих. У рахунок не входили годинники, ланцюжки, інші коштовності, такі як: діамантові гудзики, запонки, перстенці.

У резиденції була стайня, яка свідчила про рицарські уподобання господа-ря, чимало стояло в ній верхових коней різної масті – турецької та арабської породи, придбаних із табунів князя, генерала Подільських земель. Поряд з ними стояло двадцять четверо коней, призначених для двірської міліції, повоз окремо для пана й окремо для пані, кілька четвериків під шарабани, похідна кухня[13, с.17].

У Великій Побійній на подвір’ї Мархоцького знаходився флігель з чистими апартаментами. Кімнати в них носили назви осіб, котрим були призначені: Боворовських, Завальських, Городиських, Тадеуша Чацького. Заглядав він сюди на декілька днів і радо їх проводив у товаристві господаря [13, с.18].

Дорога, яка вела до панського маєтку, по оба боки була висаджена деревами і встелена кам’яним покриттям. У маєтку працювало багато людей. Одні прислужували в будинку, займалися гардеробом, приготуванням їжі, приби-ранням.

Багато людей займалися господарством, доглядом за волами, кіньми, худобою, збиранням урожаю. Після закінчення жнив снопи жита і пшениці селяни привозили до стодоли. Граф влаштовував селянам у своєму дворі пишну вечерю, де вони танцювали, співали. Селяни займалися обмолочуванням снопів. Для цього підготовляли територію. Біля стодол змащували землю рідкою глиною. Снопи розв’язували, розкладали на землю і обмолочували ціпами.

Мархоцький звільнив селян від кріпосної залежності, дарував їм самоуправління. Після того, як цар Олександр ІІ підписав маніфест про скасування кріпосного права в Російській імперії, була створена Лисецька волость, яка мала своє управління на чолі зі старшиною, а також волосний суд. Вона об’єднувала містечка Сокілець і Великий Жванчик та села Велика Побійна і Малий Жванчик [9, с.507].

За архівними даними та розповідями односельчан в селі Велика Побійна 1885 року була відкрита церковно-парафіяльна школа, яка спочатку розміщувалася в дерев’яній хаті. 1892 року була побудована кам’яна школа, яка й сьогодні використовується як їдальня Великопобіянської ЗОШ I – III ступенів.

За розповідями І.А. Миськова, першим учителем був Афанасій Кухрявий. У школі спочатку навчалося 10 – 12 дітей. Діти вчились читати, писати, рахувати, співати. Суворою була дисципліна, за всілякі провини били різкою по руках. Першим уроком обов’язково був Закон Божий.

Здавна в селі діяла церква. У «Трудах Подольского епархиального историко-статистического комитета» згадується: «Старая церковь этого села, существовавшая до постройки настоящей, была деревяная, разобрана в 1837 году. Нынешний храм построен в 1857 г., посвящен как и прежний имени архистратига Михаила, именной, однокупольный, крестовой формы, с пристроеной к нему каменной колокольней, построен на средства прихожан и обошелся в 12 тисяч. Прихожан – 847 мужчин, 817 – женщин».

Жителька села Г.Н. Жовнір, 1915 року народження, пам’ятає: «Церква була велика, гарна, кам’яна, огороджена кам’яним муром. Правилося на всі свята та по неділях. Було багато ікон, плащівниця, 10 хоругв, великий образ святого архістратига Михаїла. У церкві був хор».

Учитель-пенсіонер І.Г. Баранецький, 1912 року народження: «Церква була кам’яна, велика, побудована в формі хреста, кругом церкви кам’яний мур. На куполі церкви височів хрест». Говорили люди, що його можна було побачити з Бессарабії. Церква була збудована за ініціативи мого прадіда Ступницького. За що, його й було намальовано на стелі церкви. При церкві діяв хор півчих, що допомагав священику при проведенні служб[6, с.142-143].

Ігнатій Мархоцький запровадив римське свято Церери – богині урожаю в римському язичницькому пантеоні, яке свого часу збирало чимало людей. Однак не прижилось.

З давніх часів дійшло до наших днів відзначення Різдва Христового. У Великій Побійній Різдво розпочиналося після Святвечора. Готувалися ретельно, заготовляли корм для тварин, паливо на всі святкові дні.

Найповажнішою особою на Святвечорі був господар. Він вносив до хати „дідух” – сніп пшениці або жита, жмут сіна й стелив його на столі, який потім накривали білою скатертиною – „обрусом”. Сіно мало пролежати до Водохреща. Як тільки на небі з’явилася підвечірня різдвяна зірочка, всією родиною сідали за стіл, який називався багатим. І це дійсно так – на ньому мало бути дванадцять різноманітних пісних страв, а найголовніша – кутя. „Багату кутю” заправляли медом, тертим маком, волоськими горіхами. Усі страви готувались у печі в спеціальному глиняному посуді. Подавалися до столу в глиняних мисках. Першим, як і годиться, займав місце господар, за ним – члени родини. Під час святкової вечері промовляли молитву, а потім бралися за кутю та інші страви.

Після церковної служби розходились по домівках. Зайшовши до оселі, господар урочисто вітав хатних:


  • Христос рождається!

Йому відповідали:

  • Славімо його!

Надвечір село оживало – починалося масове колядування. Колядували лише хлопчики із власноруч зробленою зіркою. За давнім віруванням на великі свята першими колядниками мають бути представники чоловічої статі, котрі й ощасливлять хату господаря. Колядників чекали з нетерпінням і щедро віддячували яблуками, бубликами, горіхами, а найчастіше спеціально випечиними маленькими хлібинами.

Голодна кутя, або другий Святвечір, починалась 18 січня. Як і на Різдво, на другий Святвечір готували пісні страви, але в меншій кількості. Вся родина збиралася за святковим столом. Після вечері йшли до церкви на Службу Божу, святили „вечірню воду”, яку вважали дуже корисною. Для цього готували обрядові свічки – трійці, їх пишно уквітчували різним зіллям. Повертаючись із Божої Служби, господар робив із цілющих трав кропило, наповнював миску свяченою водою і обходив усі господарські будівлі, окроплюючи їх водою. Потім заходив в хату і ставив хрест на дверях, віконницях, миснику. Господар вітався з родиною:



  • Христос хрестився!

Йому відповідали:

  • У річці Йордан!

Свячену „Йорданську воду” клали під образи, і вона зберігалася впродовж року.

На Водохреща, як освятилася вода, щедрівники ходили щедрувати. Заходячи на подвір’я, вони просили дозволу защедрувати, і коли господар дозволяв, починали забавних веселих щедрівок.

Після святкування зимових свят наставав Великий піст перед Великоднем, який тривав 40 днів. Поступово збігав Великий піст, і побіянці з нетерпінням чекали, коли прийде останній перед Великоднем Вербний тиждень. Напередодні Вербної неділі сільські підлітки йшли до узлісся, щоб заготовити вербових гілок і принести їх до церкви. У неділю „Вербну” в церкві відбувалася Божа Служба, а потім – посвячення вербових гілок. Першими намагалися взяти гілочки діти. При цьому відщіплювали пухнастого котика і з’їдали його, „щоб горло не боліло”. Повертаючись з відправи, господарі посвячені гілки ставили за образи, бо вважали, що ці гілочки мають магічну силу, оберігають оселю від блискавок. Також гілки верби ставили біля худоби. Виганяючи вперше корів на пасовище, їх обов’язково благословляли свяченою вербою.

Останній тиждень посту у Великій Побійній пов’язаний з багатьма обрядами. Починали приготування до Великодня з прибирання хат: білили стіни та стелю, фарбували мисники, двері, підвіконня, мили лави та стіл, змащували жовтою глиною призьбу. Жінки прали,золили білизну, підготовляли до празника святковий одяг. Чоловіки працювали в полі й заготовляли найкращі дрова для випікання пасок. Дівчата вибирали яйця для писанок, а хлопці прибирали подвір’я.

У Чистий четвер готувались до випікання пасок. Паски випікали в печі у спеціальних формах. Коли саджали паски в піч, всіх, хто був у хаті, просили вийти на двір, „щоб не потурбувати пасок”. Саджаючи паски, господиня читала спеціальну молитву. У Чистий четвер купали дітей.

У Великодню п’ятницю сім’ї між собою розмовляли півголосом. У цей день, окрім дітей, не вживали їжі до того часу, поки не внесуть Плащівницю. Ввечері майже всі йшли до церкви на Плащівницю.

Нарешті наставала Велика субота. В обов’язки господаря входило посукати свічок і зладнати кошик для посвяти. Жінки ж фарбували крашанки в лушпині з цибулі. У цей день найбільше „трудилася” піч, де готувалося смажене і варене їство. Як тільки темніло, запалювали свічку, яка горіла цілу ніч. Біля церкви молодь розпалювала багаття, яке мало горіти доти, поки не проспівають „Христос воскрес”. Усі дорослі і підлітки намагались не спати цілу ніч. Вони збиралися на Божу Службу до церкви. Брали з собою кошики з пасками, крашанками, писанками, сиром, шматком сала, хроном, ковбасою. Божа Служба тривала цілу ніч. Посвячення селянських наїдків проводилося на церковному дворі. Священик до людей промовляв:

- Христос воскрес!

Люди хором відповіли:


  • Воістину воскрес!

Прийшовши додому господині готували паскальний сніданок. Першою їжею була звичайна паска, крашанки. Після родинного сніданку дорослі і молодь йшли на цвинтар, на могили, „христосуватися з ріднею”.

Непомітно одійшли Великодні свята. Але люди не поспішають розлучатись з Великодніми виробами, писанками та крашанками. Їх обов’язково тримали до наступної неділі, яку називають „Провідною неділею”. У цей день проводилася поминальна служба на цвинтарі біля могил. І так закінчувалися Великодні свята й наставали робочі будні для великопобіянських селян.

Різдво Христове, Водохрещя, Великдень. Кожне з цих свят у родинах великопобіянців відзначається з великою радістю, з традиційними обрядовими ритуалами, які передаються від покоління до покоління.
Список використаних джерел і літератури:


  1. Граф Мархоцький і Миньковецька держава (Маловідомі сторінки історії Поділля XVIII – XIX ст): нарис / під ред. Б. Грищука. – Хмельницький: Поділля, 1992. – 32 с.

  2. Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій: матер. наук., краєзн. конф. – К.: Рідний край, 1997. – Вип. 1. – 248 с.

  3. Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій: зб. наук. – краєзн. праць. – Кам’янець- Подільський: Абетка- НОВА, 2003. – Вип. 3. – 332 с .

  4. Дунаївці: краєзн. нарис / Віктор Прокопчук. – Львів: Каменяр, 1989. – 79 с.

  5. Історія міст і сіл Української РСР. Хмельницька область / під ред. Тронька П.Т. – К., 1971. – 689 с.

  6. Історія церкви с. Велика Побійна / С. Луков // Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій: зб. наук. – краєзн. праць. – Кам’янець- Подільський, 2000. – Вип. 2. – 252 с.

  7. Краєзнавство на Поділлі: історія і сучасність / Віктор Прокопчук. – К.: Рідний край, 1995. – 159 с.

  8. Літопис села Велика Побійна. – 11 с.

  9. Населенные места Подольской губернии / А. Крылов. – Каменец – Подольский: Изд. Под. губ. стат. комитета, 1905. – 545 с.

  10. Населенные места Подольской губернии / В. К. Гульдман. – Каменец- Подольский: Изд. Под. губ. стат. комитета, 1893. – 625 с.

  11. Наш край в історії України / І. В. Рибак. – Км’янець-Подільський: Сисин О. В., 2007. – 260 с.

  12. Поділля – колиско і доле: роман / Броніслав Грищук. – Львів: Каменяр, 1998. – 294 с.

  13. Роллє А. Ю. Граф Редукс / пер. з польської В. Ганущак. – Дрогобич: Вид-во «Відродження», 2008. – 81 с.

  14. Скуратівський В. Святвечір. – К.: «Перлина», 1994. – 288 с.

  15. Стелися, зелений кудрявцю. Колядки, щедрівки, гаївки / В. С. Прокопчук, Т. К. Прокопчук. – Хмельницький, 1992. – 158 с.

  16. Труды Подольского епархиального историко-статистическаго комитета/ под ред. Юхима Сицинского. – Каменец-Подольский, 1886. – Вып. 1. – 324 с.

  17. Труды Подольского епархиального историко-статистическаго комитета/ под ред. Юхима Сицинского. – Каменец- Подольский, 1892-1893. – Вып. 6. – 560 с.

  18. Труды Подольского епархиального историко-статистическаго комитета / под ред. Юхима Сицинского. – Каменец- Подольский, 1901. – Вып. 9. – 1064 с.

Л. А. Бобрик,

с. Велика Побійна
Народні традиції села Велика Побійна
Стаття вміщує інформацію про народні звичаї та традиції, зокрема в селі Велика Побійна, а також особливості їх проведення.

Ключові слова: традиції, звичаї, обряди, Пасха, Маланка, козачата.
Наш народ має багату культуру, величезний скарб якої складається з цінностей, надбаних багатьма поколіннями. З прадавніх часів до нас ідуть життєва мудрість та настанови, закладені в українських традиціях, звичаях та обрядах. У них пояснюються та обґрунтовуються взаємини між людьми, цінність духовної культури окремої людини і народу взагалі.

Село Велика Побійна славиться давніми традиціями. Одна із них – це садівництво. Споконвіку тут збирають щедрий урожай найпахучіших і найсоковитіших плодів, сушать груші, яблука, сливи. Великопобіянська сушка (особливо чорнослив) високо цінується не лише на Дунаєвеччині.

До древніх традицій відноситься і святкування найзначнішого християнського свята – Пасхи. У селі Велика Побійна на Великдень всі люди йдуть до церкви святити паски, крашанки, ковбасу, сир, масло та ін. І в цей день священик на цвинтарі править панахиду по померлих. Люди зносять паски, яйця, солодощі до хреста. Потім це віддають до будинку престарілих .

У лісі Тимківщина, що за селом, є криниця, яка має цілющі властивості – покращує зір. Кожного року 12 липня, на свято Петра і Павла, до сходу сонця святять воду. Кожен може взяти води для себе.

У нашому селі є також сучасні традиції.

Ось уже чотири роки відзначають у селі свято Маланки, яке припадає на 13 січня. Цього дійства з нетерпінням чекає кожен. За народною традицією 13 січня святкується Щедрий вечір. За християнським календарем — це день преподобної Мелани. Це залишок стародавнього дохристиянського звичаю. Церква повністю не заборонила поганські звичаї, тому у народній традиції ці обидва свята об'єдналися і тепер святкуємо Щедрий вечір, або свято Меланки. Стародавні легенди свідчать, що окрім сина, у всеєдиного Лада, вірного побратима бога Місяця, була ще донька, яку називали Маланкою, бо була вона мила і чарівна.

Зранку готують обрядову кутю — щедру. Як і на Святвечір, кутю також ставлять на покуть, куди було покладене кубельце з сіна. Власне, у нього й ставлять горщик із кутею, прикривши хлібом та дрібком солі. По закінченні свят частину сіна віддають тваринам, а решту тримають для кубел, де мають нестися кури чи висиджуватися курчата. Поруч ставлять солом 'яного «дідуха». Виготовляють його з першого або останнього зажинкового снопа. Пучки соломи ув'язують в пишний вінок, знизу солому розділяють на три купки — ніжки. Кожний прикрашає «дідуха» по-своєму: хто обплітає кольоровими стрічками, хто уквітчує засушеними квітами. Такий «дідух» є своєрідним талісманом, оберегом усього роду — дух дідів. У кожній родині поіменно знають і шанують пращурів. Вважється, що душі предків допомагають родині в господарській діяльності, оберігають від пожеж, зберігають у родині лад та спокій. Від Різдва «дідух» стоїть на покуті протягом тижня. Опівночі, напередодні Василя, його виносять з хати. У цей час душі предків начебто залишають родину і прямують до свого останнього пристановища. Одну частину «дідуха» спалюють, сповіщаючи цим про народження нового року. З іншої — роблять перевесла, якими обв'язують садові дерева, щоб наступного літа рясно вродили. Крім куті, господині печуть млинці із салом, пироги, готують вареники з сиром, щоб обдаровувати щедрувальників та посівальників.

Головним персонажем свята є Маланка – юнак, переодягнений у дівчину. Разом із Маланкою у дійстві беруть участь Коза, Дід, Чорт, Циган, Жандарм, Ведмідь та колядники.



Свято відбувається у сільському парку – Огруді. Під час святкування жителі села приносять святкові страви та напої, якими частують присутніх. Парк має три яруси, що дає змогу влаштовувати катання на санчатах. Впродовж свята присутніх розважають піснями, танцями і колядками. Після цього Маланка з колядниками вітають колядками усіх Василів. Свято триває до ранку, усі жителі чудово проводять час.

Ще однією сучасною традицією стало прийняття учнів до дитячо-юнацького об’єднання «Козаченьки». Це дійство проходить щорічно і приносить неабияке задоволення учасникам та гостям. Посвята в козаки проходить згідно із законами Запорозької Січі. У першу чергу козачата дають клятву на вірну службу. Кошовий отаман зачитує для них основні правила козацтва:



  1. Регламентування норм поведінки членів козацьких громад – посилення авторитету Кола та його виборчих органів, відродження поваги до старших та людей похилого віку, покращення дисципліни.

  2. За будь-яких обставин виключається зневажливе ставлення козака до іншого козака, до громади, до старійшин та до обраного начальства, оскільки це ставить під сумнів власне поняття козацького братства, як руху, надійність козацької родини, інтереси якої на Колі відстоює старший в родині.

  3. Козак в козакові бачить все козацтво, в отамані – волю громади, у старійшині – досвід і традицію. Той, хто поводить себе інакше, ображає всіх.

  4. Поважливе ставлення до старійшини – це ставлення до батька, командира, напутника.

  5. Старший козак повинен власним прикладом бездоганної поведінки, безвідступним дотриманням вимог Козацького Звичаєвого Права, справою та прикладом допомагати молодшому. Він зобов’язаний бути з усіма відвертим і простим у спілкуванні, думати про молодого козака, як про рівного. Він не має права, помітивши проступок іншого козака, не зробити зауваження і пройти повз. Молодший козак повинен дочекатися вибачення від старшого, що зробив зауваження, або догану, при не виконанні цієї умови громада (Коло) позбавляє козака своєї прихильності та опіки, до вирішення ситуації, де суто людське ставлення старшого не може бути виправданням молодшому козаку, який тільки починає здобувати гідність.

  6. Молодший козак зобов’язаний доповісти за інстанцією про свій вчинок, приховування –неприпустиме.

  7. У конфліктній ситуації в примиренні козаків зацікавлене все Коло, козаки з Кола відразу залишають усі інші справи. Громада особливо переймається за козака, що порушив вимоги Козацького Звичаєвого Права, оскільки той потребує моральної допомоги. Втрата козака для громади є непоправною.

  8. Громада, в якій не дотримуються козацьких заповідей та норм козацького гуртожитку, не має морального права на існування.

  9. Козак, що не дотримується правил, повинен залишити громаду. Повернення можливе не раніше визначеного громадою строку, за умови відвертого каяття винуватця.

  10. Козак має служити козацтву і народу України, як того від нього вимагає обов’язок.

  11. Свято дотримуватись козацьких традицій, що нам їх заповіли наші предки.

  12. Бути хоробрим, чесним, терплячим і охоче, з доброю волею, переносити усілякі злидні, виконувати доручену справу і допомагати друзям.

  13. Підпорядковуватися рішенням власної громади, вищим структурним органам. Зберігати честь козака та членів козацької громади, посилювати та зберігати традиції, виховувати в собі та у своїх близьких високу культуру, любов до віри християнської, до Вітчизни, до святині нашої – України.

Юні козачата виконують усі вказівки отамана: змагаються, вчаться вправлятися з шаблею, їдять козацьку кашу. Усі присутні гості мають змогу поспівати народних пісень і танцювати запальну польку.

Кожна з цих традицій є особливою і неповторною. Від наших предків перейшли чудові звичаї, Сподіваємося, що ми, зуміємо передати їх нащадкам.

В.В. Черняк,

с. Біляни Вінницької обл.

О.М. Романюк,

м. Вінниця



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   ...   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал