Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій



Сторінка36/50
Дата конвертації22.12.2016
Розмір9.2 Mb.
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   50

Список використаної літератури:


  1. Захар’єв В. Сонях міцний зернятками / В.Захар’єв – Хмельницький: Цюпак, 2011. – С. 9.

  2. Літературна Хмельниччина ХХ століття: хрестоматія / упоряд. Федунець М.Ф. –Хмельницький, 2005. – С. 280.

  3. Там само. – С. 239.

  4. Прокопчук В.С. Дунаєвеччина в іменах: бібліогр. довід. / В.С. Прокопчук, Т. К. Прокопчук, С. В. Олійник. – Дунаївці, 2006. – Вип. 1. – С. 62.

  5. Ткачук О. “Вже думаю, якою має бути моя четверта збірка поезій” / О. Ткачук // Проскурів. – 2012. – 1 берез.

  6. Прокопчук В.С. Дунаєвеччина в іменах... – С. 68.

  7. Козак І. Вірші полковника / І. Козак // Голос України. – 2004. – 18 черв. – С.16.

  8. Прокопчук В.С. Дунаєвеччина в іменах… – С. 67.

  9. Глухова Л. Серпневі мотиви зустрічі «соняхівців» / Л. Глухова // Дунаєвецький вісник. –2011. – 18 серп. – С.6.

  10. Прокопчук В.С. Дунаєвеччина в іменах... – С. 71.

Н. В.Сохатюк,

м. Дунаївці

Дорога пам‘яті, що встелена любов’ю
Стаття присвячена пам'яті поетів Тамари Мельник та Миколи Іщенка.

Ключові слова: поет, любов, пам'ять, бібліотека, літературно-мистецька вітальня.
Кажуть людина живе доти, допоки її пам‘ятають. І якщо ж ця людина ще й дарувала цьому світу свою любов, тепло, ніжність, допомагала усміхатись і зігрівала людські серця, її зірка завжди буде яскравою і світло це далеко буде видно.

Саме таким душевно багатим, яскравим особистостям поетам Дунаєвеччини Тамарі Борисівні Мельник та Миколі Петровичу Іщенку присвячено вечори пам‘яті, проведені в літературно-мистецькій вітальні, що діє при читальному залі районної бібліотеки. Ідея проведення з‘явилась після знайомства з новими книгами, які, на жаль, уже не побачили самі автори, «Богиня таємниць» Миколи Іщенка та «Душею нескінченності належу» Тамари Мельник. У них залишилися жити їх трепетні і ніжні почуття, болі. тривоги, роздуми.

Микола Петрович Іщенко був частим гостем літературно-мистецької вітальні. Його запрошували на презентації книг, ювілейні зустрічі, літературні вечори. Він залишив нам у спадок багатий творчий доробок: 1995 року вийшла його перша збірка поезій «Латка жита», 1996 року – «Пізнай себе», 1997 року – «Круча» та «Перевал», 2007 року – роман «Чужий хрест», 2009-го – «Барви твоєї душі», 2010 – збірка поезій «Цілющою сльозою» та «Хлопчик Мить». Остання збірка поезій «Богиня таємниць» прийшла до нас 2012 року [3].

А скільки журналістських матеріалів вміщено в «Дунаєвецькому віснику», куди він прийшов працювати вже в досить зрілому віці. Його творчість – це великий і щедрий дар рідній землі. Він любив людей, свою рідну землю:

Я крізь любов іду до свята

І буде свято! Не мені.

То внукам. Правнукам напевне,

Ніщо на праведній землі

Любов синівську не повергне!

Складне життя прожив Микола Петрович. На його долю випали важкі випробовування. Напівголодне дитинство, важка праця в колгоспі, на шахтах Донбасу [4].

У 60-х доля закинула Миколу Петровича на Дунаєвеччину. Та завжди в своїх спогадах і віршах з теплотою та навіть святістю згадував місця, де народився. А почав він пізнавати свій світ у селі Дарівка Канівського району, що на Черкащині [6].

Моє село – неначе птах,

На роздоріжжі, на вітрах,

Природне все, суспільне все

Знесло, живе і ще знесе.

Не плачте, птахи – журавлі,

Я скоштував чужих країв,

І ви повернетесь здаля,

Бо вдома пухом і земля.

Маленька земля, де народився Микола Петрович, є одним із острівців Шевченківського краю. Великого поета завжди шанували в сім’ї Іщенків. Миколка ще був зовсім маленьким коли мати купила великий портрет Шевченка, а батько примостив його на покуті та ще й під ним поклав «Кобзаря». Віддаючи шану великому Кобзарю, Микола Петрович часто їздив на могилу Т. Г. Шевченка.

Він безмежно любив свою Україну, вболівав за народ, його вічні проблеми.

Дожилися. Хто кого!

Чвари між кадилами.

Я хотів би, щоб перо –

Слугувало вилами.

Сказати, що Микола Петрович любив матінку – землю, напевне мало, він був невід‘ємною її частинкою. Милувався безкрайніми полями та стиглими хлібами. І саме тоді народжувалася така прекрасна поезія [2].

З великою повагою ставилися колеги по перу до Миколи Петровича. Він був для них величиною, талантом. А ще старшим товаришем, порадником, критиком. У той день вшанувати пам‘ять журналіста, поета, прозаїка Миколи Петровича Іщенка у літературно – мистецькій вітальні зібрались його найближчі люди: рідні, колеги, друзі. Усі хто знав, поважав і дуже любив Миколу Іщенка – людину кришталевої совісті і великого таланту [5].

А Тамара Мельник пішла з життя надто рано – їй було лише 54. Крім поетичного таланту, вона гарно співала, а ще була людиною рідкісної душевної краси. Усі хто знав Тамару Борисівну, пам’ятають її доброту. «Для когось вона була колегою, для когось поетесою, співачкою… А загалом була Людиною, яка випромінювала тепло та енергію для інших, Людиною, завжди готовою прийти на допомогу будь – кому… ЇЇ душа була широким і багатим світом, сповненим неспокою, тривог та надії… Вона могла вмістити в собі всі болі й страждання землі…», – так писала про Тамару Мельник колега по перу Валентина Байталюк [1]. Світ Тамари Мельник був різнобарвним і багатим. На рушнику її долі міцно переплітались кольори радості і печалі.

Народилася 6 листопада 1952 року в селі Залісці Дунаєвецького району. Закінчила десятирічку, Жмеринське залізнично – дорожнє училище. Працювала черговою на залізниці, а з 1974 року – вихователем Балинського ПТУ-36. Удостоєна звань «Вихователь року – 2004», «Відмінник освіти України», нагороджена грамотами, подяками, дипломами. Друкувалася у районній, обласній газетах. Автор книг «Довічне відлуння любові», «Душею нескінченності належу». Була членом районного літературно – мистецького об‘єднання «Сонях» імені Володимира Бабляка. 29 липня 2006 року передчасно померла. Ніби передчуваючи найгірше, писала:

Коли все втратиш, отоді й сягнеш

Всю глибину печалі неповторну…

І вже мені повік не повернеш

Такий кінець… раптовий і безславний

На цій землі ряснітимуть сади,

Поля хлібами знов перешумують,

І тільки я не прийду вже сюди…

Переживуть, як все, пересумують…

Кажуть Бог забирає найкращих. Але чому ж так рано і несподівано. На зустріч, присвячену пам‘яті Тамари Мельник, у літературно – мистецькій вітальні зібрались шанувальники її таланту, друзі, усі хто знав її і любив, найближчі та найрідніші люди. Послухавши вірші із нової книги «Душею нескінченності належу» у виконанні учнів Дунаєвецької ЗОШ №2 І-ІІІ ст., усі полинули в світ її думок і почуттів. У них – любов до усіх нас і до усього світу. Найбільше своїх віршів вона, напевно, присвятила темі кохання. Їй так, як і кожній жінці, хотілося бути коханою… Розраду своїм болям знаходила в тихому спокійному світі природи.

Приходив ти у сон мій чи здалося?

Умились гладіолуси вогнем,

Тонка берізка розчесала коси

І привітала хату з новим днем.

Читаючи вірші Тамари Мельник, усвідомлюємо величину й багатогранність її таланту. Тож нашим обов‘язком є – дати життя усім її надбанням, що ще не побачили світ.

Список використаних джерел:


  1. Байталюк В. «Я із осені родом»/ Валентина Байталюк //Дунаєвецький вісник. – 2012. – 1 листоп.

  2. Бучківська Є. Нас небо береже, допоки любим…/ Євгенія Бучківська // Дунаєвецький вісник. – 2011. – 3 лют.

  3. Весела Л. Він промовляє крізь простір і час… /Людмила Весела // Дунаєвецький вісник. – 2012. – 20 верес.

  4. Її. Коли сльоза очищає і лікує / Людмила Весела // Дунаєвецький вісник. – 2010. – 22 лип.

  5. Остапчук О. Пам‘ятаємо, любимо…/ Ольга Остапчук // Дунаєвецький вісник. – 2013. – 14 люто.

  6. Прокопчук В.С. Дунаєвеччина в іменах: бібліогр. довід. / В.С. Прокопчук, Т.К. Прокопчук, С.В. Олійник. – Дунаївці, 2006. – Вип. І. – 92 с.

Ж. П. Фурман,

с. Голозубинці


Славетний син голозубинецької землі
Простежується життя і творчий шлях Заслуженого артиста України Олександра Даниловича Полянського, який народився на Дунаєвеччині в селі Голозубинці.

Ключові слова: Олександр Полянський, співак, опера, пісня, професор.
Народився Олександр Полянський 9 жовтня 1951 року в селі Голозубинці Дунаєвецького району. Красивим і сильним голосом наділила його мати Надія Олексіївна, яка була першою співункою в селі.

Перша проба голосу відбулася на розлогих голозубинецьких луках, коли Сашко підлітком пас колгоспних телят та корів. Вони й були його першими безмовними «слухачами». А співочої наснаги надавала чарівна краса подільських краєвидів, гаїв – розмаїв, де відлунням горбами та долами котилися мелодії подільських пісень, які чув не раз від матері, на сільських весіллях, гулянках, вечорницях.



  • Мій перший прилюдний виступ відбувся 1961 року в стінах рідної школи на новорічному вечорі, розповідав датує Олександр Данилович. – Ще й сьогодні стає не по собі, коли пригадую той вечір. З переляку перехопило подих, а слова пісні, як горобці з клуні, вилетіли з голови всі до одного. Виручила однокласниця – сусідка, яка знала на зубок мій «репертуар». Я тоді наслідував свого кумира – співака Трошина. Пісні пам’ятав з грамплатівок, які крутив на патефоні, коли в селі не було ні радіо, ні телебачення. Нотної грамоти нас ніхто не вчив, та й рояль вперше побачив під час служби в армії.

Перший успіх прийшов на сцені Дунаєвецького районного будинку культури під час шкільної олімпіади. Перша премія – флакон парфумів з пульверизатором. Не так парфуми радували, як пульверизатор: от штука! Скільки то радості і дитячої радості за таку відзнаку. Зрозумів головне – мій голос оцінили…

Тяжким, голодним і холодним було дитинство Олександра. П’ятнадцятирічним юнаком працював підсобним робітником.

Після восьмирічки подався до Балинського СПТУ №13 вчитися на комбайнера. Потім була робота машиністом на бавовняно-паперовому комбінаті в Підмосков’ї, де закінчив середню вечірню школу.

Єдиною втіхою тих років був спів на сценах сільських та заводських клубів. Бажання реалізувати себе, як співака привело 18 – річного Сашка на прослуховування в Московський ансамбль пісні і танцю військ ППО. За рекомендацією керівника ансамблю строкова служба О. Полянського розпочалася в Ленінградській артшколі, згодом продовжилися у Хабаровську, в ансамблі прикордонних військ Далекосхідного військово-прикордонного округу.

По закінченню строкової служби залишився в ансамблі і поступив на вечірнє вокальне відділення Хабаровського училища мистецтв. Професійну музичну освіту здобув у Свердловській (сьогодні Єкатеринбурзькій) консерваторії у класі В. І. Удодової.

Прожити на одну стипендію було важко, тому змушений був паралельно з навчанням працювати солістом Свердловської обласної філармонії. Життєві труднощі змусили згодом перевестись у Саратовську консерваторію, яку закінчив 1981 року.

Творче амплуа співака визначилося ще в студентські роки: це – оперний та камерний спів (баритональний бас).

По закінченню консерваторії працював солістом Новосибірського, Свердловського та Львівського оперних театрів (1983-1987 рр.). Підготував 12 басових партій, зокрема: графа Монтероне в опері Дж. Верді «Ріголетто», дожа Альвізе в опері А. Понкіеллі «Джоконда», Лонграфа в опері Р. Вагнер «Тангейзер», Досіфея в опері «Хованщена» М. Мусоргського, Володимира Галицького в опері «Князь Ігор» О. Бородіна, короля Рене («Іоланта» П. Чайковського), Карася («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Захар Беркут («Золотий обруч» Б. Лятошинського). Деякі з них виконував під час гастролей в Дніпропетровську (1988) та Києві (1992).

Якщо оперна класика в творчу естетику співака О.Полянського, вихідця з села, привнесена штучно академічними вимогами навчання у ВНЗ, то естрадне виконавство, камерний спів – це те, що засвоєне природньо з дитинства. Визначальним фактором стала народна пісня. Він чув ще її в колисці з уст матері, з нею зростав, формувався як митець. Пісня, романс – це справжнє його «Я», дане йому природою, Богом.

Тому після тяжких і тривалих роздумів О. Полянський віддав перевагу камерному співу. Доля камерного співака складна і обтяжлива, постійні виїзди з концертами в районні центри і села області, де в Будинках культури і клубах неякісна акустика. А часто-густо виступи й під відкритим небом. Слухацька аудиторія дуже різноманітна – від досвідчених музичних естетів до школярів, які не звикли слухати класику.

Ще в студентські роки О. Полянський підготував декілька концертних програм. Його дипломною роботою були два сольні концерти. До них були включені твори західноєвропейської і російської оперної класики (арії, аріозо, каватини), російські романси, сучасні пісні.

Працюючи солістом Свердловського оперного театру О.Полянський викладав «поставу голосу» у місцевому педінституті. За замовлення товариства «Знання» підготував концерт у двох відділах з творів М. Мусоргського (арії з опери та цикл «Песни и пляски смерти»). З цією програмою виступав у педінституті, з нею об’їздив усю Свердловську область.

Отож, приїхавши працювати в 1983 р. в Хмельницьку обласну філармонію О.Полянський, не починав свою діяльність з «нульового циклу». В його творчому доробку було вже декілька концертних програм з чітко визначеною культурно-просвітницькою й виховною спрямованістю.

Як камерний співак О.Полянський зумів себе повністю реалізувати на рідному Поділлі. 1985 року стає лауреатом республіканського конкурсу, 1992-го - дипломантом міжнародного конкурсу вокалістів. 1996 року Указом Президента України йому присвоєно звання Заслуженого артиста України.

Завдяки участі О. Полянський в концертах – лекціях для школярів міст і сіл Хмельниччини концертна група «Діапазон», заснована 1986 року, набрала з роками належного професійного резонансу й популярності у шанувальників музики.

Паралельно з плановими концертами О.Полянський брав участь в різноманітних святкових, акторських концертах, благодійних вечорах. Співак разом з органісткою Г.Мокровою 1989 року підготував концерт з творів Ж. Бізе, Дж. Верді, П.Чайковського, М. Мусоргського. Великою популярністю в слухачів користувався цикл «Старовинний російський романс» з концертмейстером С. Бабицькою. А звуковий обшир, діапазон голосу О. Полянського – від драматичного пафосу в густих базових фарбах до тріумфальної святковості звучання у високому регістрі – надає його співу чарівності і свіжості джерельної води. Голос О.Полянського благородний, плинний, що так рідко буває в басів.

Творча палітра співака не завжди рівна. Простота інтерпретації часто поєднується з надуманістю, претензійністю, відходом від встановлених естетичних норм. Це можна розцінювати і як новаторство, і як певний виконавський нігілізм.

Олександр Данилович має своїх учнів у Хмельницькій гуманітарно-педагогічній академії, передає їм свої знання і вміння, бере активну участь у найрізноманітніших концертах, благодійних вечорах, тощо. Він чітко усвідомлює сутність своєї громадсько-просвітницької діяльності в цей складний для України час.



Список використаної літератури:


  1. Кульбовський М.М. Одержимий співом / М.М. Кульбовський // Дунаєвеччина очима дослідників, учасників історичних подій: зб. наук.-краєзн. праць. – К., 1997. – С. 231-233.

  2. Прокопчук В. С. Дунаєвеччина в іменах: бібліогр. довід. / В.С. Прокопчук, Т.К. Прокопчук, С. В. Олійник. – Дунаївці, 2006. – С. 76.

Т.В. Лесик,

м. Дунаївці


Поет, публіцист, журналіст Валерій Грошко:

зріє колосом творча нива
У статті розповідається про поета, журналіста і громадського діяча Валерія Грошка, уродженця с. Миньківці Дунаєвецького району.

Ключові слова: поет, журналіст,громадський діяч, поезії, поетична діяльність.
Поет, журналіст і громадський діяч Валерій Грошко вважає, що йому пощастило народитися на славній Дунаєвеччині в мальовничому селі Миньківці, на берегах загадкової річки Ушиці, названої так пращурами на честь богині вранішньої зорі.

Потяг до літератури не був випадковим. Його батько Михайло Львович та мати Валентина Костянтинівна – відомі на Хмельниччині журналісти. Вони віддали цій професії понад 40 років творчого життя.

У своєму житті Валерій займався різними справами. Перемагав у шахових турнірах і змаганнях, добре грав у футбол і, навіть, хотів стати тренером, закінчив школу із золотою медаллю, на відмінно вчився в університеті, писав наукові роботи, займався громадсько-політичною діяльністю і бізнесом, був лауреатом конкурсів молодих поетів, видав книги поезій, публікував гуморески [1]. І усюди виходило непогано. Бо він любить працювати.

На початку поетичної діяльності В. Грошка письменник Олег Дрямін писав: «Валерій Грошко лише нещодавно закінчив факультет журналістики Львівського університету. І так вже вийшло, що перші кроки його в журналістиці збігаються з першими кроками в поезії, а все це разом визначає нелегкий період його творчого становлення. Але вже з'явилися перші публікації Валерія в обласній періодиці, вже чітко вимальовується розкиданий по газетних шпальтах цикл його віршів про Поділля – як би своєрідний літопис рідного краю, літопис, в якому історія пропущена через свідомість, через образне сприйняття людини ХХ століття. Поетична манера Валерія в кращому сенсі цього слова традиційна для української поезії. Але може в цьому і складність його творчого завдання. Тому залишається побажати, щоб, розумно остерігаючись цієї традиційності, він водночас мав мужність не поспішати з наслідуванням поетичним модам і пошестям, а, оберігаючи дарований йому природою голос, шукав свої теми, формував свою образну систему».

Лірика Валерія Грошка – філософська. Їй притаманні символіка і озорювання. З під його пера вийшли збірки «Поезії» (1993), «Наковальня радості і духу» (2010), «На землі атлантів і титанів» (2011) [2; 3; 4]. У поезії чільне місце посідає громадянська лірика. Поезія дає можливість висловити своє ставлення до різних подій емоційніше. Автору хочеться, щоб його поетичне слово піднімало у людей дух, змушувало працювати їх душі.

Є слова прості і випадкові,

І наївні, як в очах блакить,

Як веселий напис на підкові:

«Хай тобі в житті завжди щастить!»

У село свого дитинства, у місця, які сходив пішки, на рідну Дунаєвеччину, Валерій Грошко завжди повертається уявою і душею. Радіє за своїх земляків, пише для них і готовий допомагати в усьому. На сторінках обласної газети “Подільські вісті” часто виходять його публікації про життя дунаївчан, яких він щиро любить і поважає. Його статті пристрасні й аналітичні, бо написані розумом і серцем неординарної та глибокої особистості. Тут, на “малій батьківщині”, поет і журналіст черпає снагу та натхнення. По характеру – оптиміст і дружелюбна людина, по натурі – діяч і організатор. Валерій Грошко завжди просить у Бога благословення і смирення. І ніколи не дозволяє звертатися до себе словом “пан”, поправляючи його на “добродій” [5].

Він щиро вірить у те, що з кожним днем життя тільки починається. І обрав собі за девіз заклик: “Поспішай робити добрі справи!”
Список використаної літератури:


  1. Прокопчук В. Дунаєвеччина в іменах: бібліогр. довід. / В. Прокопчук, Т. Прокопчук, С. Олійник. – Дунаївці, 2006. – Вип.1. – С.63

  2. Грошко В. Поезії / В.Грошко. – Хмельницький: РВВ обл. управ. по пресі, 1993. – 106 с.

  3. Грошко В. Наковальня радості і духу: поезії / В. Грошко. – Сімферополь: Доля, 2010. – 200 с.

  4. Грошко В. На землі атлантів і титанів: лірика / В.Грошко. – Сімферополь: Доля, 2011. – 112 с.

  5. Поспішай робити добрі справи: док. – публіц. розповідь / [упоряд. В. Грошко]. – Хмельницький: В-во Алли Цюпак, 2012. – 220 с.

О.Б. Покровка,

м. Дунаївці
Фотограф – літописець
У статті йдеться про знаного на Дунаєвеччині фотомайстра, члена Національної спілки журналістів України Давида Каца. Увага приділяється творчому доробку митця, який є візуальним літописом історії нашого краю.

Ключові слова: Д.Кац, майстер, фотомистецтво, історія, літопис, фотоальбом, Дунаєвеччина, клуб «Палітра».
Давид Кац народився 4 листопада 1945 року в м. Гадячі Полтавської області. Змалечку проживає у Дунаївцях. Понад чверть століття працював товарознавцем, завідуючим міським споживчим товариством. Але відомий на Дунаєвеччині, й далеко за межами краю як майстер фотографії, фотокореспондент газет «Дунаєвецький вісник», «Подільські вісті», «Подільські новини», «Теленавігатор», «Голос України». Давид Михайлович – переможець і дипломант Всеукраїнського фотоконкурсу, організований газетою «2000» у 2005, 2006 рр., член Національної спілки журналістів України.

Славетні люди славетного міста Дунаївців – добрі справи не зникають. Фотомистецтво Давида Каца, яким він займається понад тридцять років, стає візуальним літописом життя краян, культурної спадщини міста Дунаївці.

Творчим доробком фотомайстра, фотохудожника Давида Каца стали його фотоальбоми, в яких з любов’ю відображений у фотосюжетах, фотоетюдах, фотопейзажах, фотопортретах яскравий калейдоскоп життя Дунаєвеччини.

Перше мистецьке видання під назвою «Серед земних щоденних див» побачило світ 2008 року в Києві у видавництві Сергія Пантюка, нашого земляка, письменника, виходця із Сокільця.1 Після двох передмовних статей журналістів В. Оліфера «Візитна картка фотомайстра», Л. Данилевич «Слово про колегу» розміщені знакові фото: Наталія Рохова, на той час голова Дунаєвецької РДА, вітає юну чемпіонку світу з дзюдо Ірину Кіндзерську, на другому – міський голова Станіслав Небельський тримає символічну булаву, вручену йому як одному з кращих державних службовців України, занесених до книги – альбому «Україна від краю до краю», за утвердження та зміцнення української державності. Фотопанорама Дунаєвеччини в альбомі поділена на дванадцять тематичних розділи. З неї постає неповторна краса нашого краю, його чудове дихання у квітах, деревах, безмежних просторах в очах жінок, молоді, дітей.

2010 року у видавництві ТОВ «Поліграфіст – 2» міста Хмельницького побачило світ нове видання – фотоальбом Д. Каца «Я так люблю оту красу творить» (до речі, назва фотоальбому взята з поезій нашої славетної землячки В. Спірякіної, саме вона називає в цьому альбомі Давида Михайловича «майстром фотоострова життя»).2 Автор сам чітко визначає мету свого творчого пошуку: зупинити час і донести до людей неповторну красу нашого краю. Фотоальбом цікавий тематичним розміщенням фотоматеріалів, до яких використані поезії талановитих дунаєвчан Михайла Чубаря, Тетяни Барабаш, Валентини Байталюк, Віри Спірякіної, Олени Покровки. У розділах «Літопис естради та кіно Д. Каца», «Навмисне не вигадаєш» автор представляє автографи відомих артистів естради Й.Кобзона, Л. Доліної, А. Пугачової та ін., в оригінальному вигляді знайомить читача з парадоксами сучасної рекламами, оголошень, звернень, що заполонили вулиці сіл, міст, преси. І це – не тільки смішно.

«Я замітив – дунаєвецькі краєвиди поєднуються з людськими долями і навпаки», – пише в передмові до третього альбому «Маю честь презентувати» Д. Кац.3 Тут він виступає і майстром портретної фотографії, і публіцистом. Книга – це своєрідна історико-візуальна розвідка в минуле і сучасне Дунаєвеччини, розповідь про земляків, золоті руки, розум, талант яких славить рідну землю, трудова, наукова, педагогічна, культурна, мистецька спадщина, яких увійде до скарбниці історії, буде гарним прикладом для наших нащадків. Головними героями книги виступають заслужені лікарі І. М. Понцак, В. С. Садлій В. Ф. Шинкарчук, освітяни, науковці В.С. Прокопчук, Ф.П. Поліщук, З.Л. Присяжна, А.В. Ковальчук, працівники культури Т.К. Прокопчук, С.В. Грідін, Т.Г. Коваль, митці В.П. Спірякіна, Л. М. Чорна, Р. Б. Твардовська, С. П. Чобан, служитель церкви – настоятель В’ячеслав Добжанський, працівники сільського господарства, підприємці М. М. Мазур, Й. В. Бомк А.А. Скоморохова ,Н. М. Казімірова, ветеран Великої Вітчизняної війни Д.З. Рехтер. Книга – альбом дає можливість познайомитись з роботою редакції районної газети «Дунаєвецький вісник», дунаєвецьких музеїв, бібліотек, місцевого телебаченням, районного товариства інвалідів. Автор з великим задоволенням представляє у своєму виданні юні таланти: Ірину Кіндзерську, Ангеліну Кісілюк, Юлію Котлінську, Артура та Поліанну Рижаків, Настю Хитрюк, Ілону Шелковкіну, Яну Ціту.

2008 року в районній бібліотеці експонувалася фотовиставка Д. Каца «Очима обіймаю світ» (біля 300 світлин). Вона надала можливість мені особисто познайомитись з митцем і запросити його до літературно – мистецького клубу «Палітра», який працює на дорослому абонементі Дунаєвецької РБ. Тепер Давид Михайлович з допомогою фото документує мистецьку діяльність клубу, допомагає створювати електронний каталог робіт членів клубу – живописців, майстрів декоративно – прикладного мистецтва.

Тож ми, сучасники Давида Михайловича, добре розуміємо – його фотографічний літопис увійде в історію Дунаєвеччини, через роки та віки донесе до прийдешніх поколінь правду про рівень розвитку району на межі ХХ – ХХІ ст.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал