Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій



Сторінка35/50
Дата конвертації22.12.2016
Розмір9.2 Mb.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   50

Список використаних джерел:


  1. Полтава Л. С. Риндик – для дітей / Л. Полтава // Свобода (Нью-Йорк). – 1962. – 17 трав. (Ч. 93.) – С. 4.

  2. Костюк Г. З літопису літературного життя. До 15-річчя діяльности Об’єднання українських письменників «Слово»: 1954-1969 / Григорій Костюк // Сучасність (Мюнхен). – 1971. – № 10. – С. 63-82.

  3. Костюк Г. Зустрічі і прощання: спогади у 2-х кн. – Кн. 2. / Г. Костюк. – К. : Смолоскип, 2008. – С. 328-329.

  4. Вергун І. Степан Риндик – педагог і людина (1887-1972) / Іван Вергун // Визвольний шлях (Лондон). – 1978. – Лип. –серп. (Кн. 7-8). – С. 952-954.

  5. Качуровський І. Гумор української еміграції / Ігор Качуровський // Сучасність (Мюнхен). – 1992. – № 10. – С. 152–162.

  6. Черінь Г. Степан Риндик, як я його знаю // Черінь Г. Перо жар-птиці / Ганна Черінь. – Тернопіль : Горлиця, 2000. – С. 384-389.

  7. Річні збори Українського громадського комітету в ЧСР // Свобода (Нью-Йорк). – 1924. – 25 квіт. –(Ч. 97).– С. 4.

  8. Повернення С. Риндика // Свобода (Нью-Йорк). – 1927.– 4 лют. (Ч. 28). – С. 1.

  9. Дня 17 лютого 1951 року помер Мирослав Риндик // Свобода (Нью-Йорк). – 1951.– 14 берез. (Ч. 60). – С. 4.

  10. Посмертні згадки // Свобода (Нью-Йорк). – 1952. – 9 серп. – С. 4.

  11. Збірка Степана Риндика «Логос» вийшла третім виданням // Свобода (Нью-Йорк). – 1971. – 16 верес. (Ч. 171). – С. 1.

  12. Помер проф. інж. Степан Риндик, учений-механік і поет-сатирик // Свобода (Нью-Йорк). – 1972.– 30 верес. (Ч. 181). – С. 1.

  13. Степан Риндик – поет і сатирик // Українська думка (Лондон). – 1976. – 12 лют.

  14. Риндик Степан // Енциклопедія Українознавства-ІІ. – Львів: НТШ, 1998. – Т. 7. – С. 2513.

  15. Риндик Степан Титович // Вікіпедія [Електронний ресурс]. – Режим доступу до інформ.: http://uk.wikipedia.org/wiki (30.04.2013). – Назва з екрану.

  16. Українська гімназія в Чехії, 1925-1945 [Текст] : альманах Української гімназії в Празі-Ржевницях-Модржанах / ред. В. Маруняк. – Мюнхен : Вид. кол. учнів УРРГ-УРГ, 1975. – 293 с. : іл. – Рез. парал. нім., франц.

  17. Мацько В. Риндик Степан // Мацько В. Білий цвіт на камені / В. Мацько. – Хмельницький, 2001. – С. 73.

  18. Мацько В. Риндик Степан Титович (псевдонім С. Киднир) / Віталій Мацько // Хмельничани в діаспорі: довід.–інформ. вид. / упр. культури, туризму і курортів Хмельниц. облдержадмін., Хмельниц. ОУНБ ім. М. Островського. – Хмельницький , 2009. – Вип. 1.– С. 72.

  19. Мацько В. П. Українська еміграційна проза XX століття : монографія. – Хмельницький: Дерепа І. Ж., 2009. – 388 с. – Бібліогр.: С. 358–384.

  20. Мацько В. П. Концепція людини і світу в українській діаспорній прозі XX століття: автореф. дис. на здобуття наук. ст. доктора філолог. наук зі спеціальності 10.01.01 – українська література / Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – К., 2010. – 36 с.

  21. Мацько В. Усміхнений співець Поділля. 125 років з дня народження Степана Титовича Риндика / Віталій Мацько // Календар знаменних і пам’ятних дат Хмельниччини на 2012 рік: реком. бібліогр. довід. / упр. культури, туризму і курортів Хмельниц. облдержадмін., Хмельниц. ОУНБ ім. М. Островського; уклад. В. Мельник. – Хмельницький, 2011. – С. 81–83.

  22. Завальнюк О. М. Історія Кам’янець-Подільського державного українського університету в іменах (1918–1921 рр.) / О. М. Завальнюк. – Кам’янець–Подільський : Абетка–НОВА, 2006. – С. 419.

  23. Феодосьєв С. Степан Риндик – письменник і інженер родом з Дунаєвець / С. Феодосьєв // Дунаєвецький вісник. – 2008. – 10 лип. (№ 51-52). – С. 6 [Електронний ресурс]. – Режим доступу до інформ.: http://uk.wikipedia.org/wiki (30.04.2013). – Назва з екрану.

  24. Феодосьєв С. Остап Вишня української еміграції (Нові штрихи до портрета письменника-дунаївчанина Степана Риндика) / С. Феодосьєв // Дунаєвецький вісник. – 2008. – 27 листоп. (№ 91-92). – С. 6.

  25. Феодосьєв С. «Логос» Степана Риндика / С. Феодосьєв // Дунаєвецький вісник. – 2010. – 24 черв. (№ 49-50). – С. 7.

  26. Феодосьєв С. Степан Риндик – письменник й інженер родом з Дунаєвець / Сергій Феодосьєв // «Є» Поділля. – 2010. – 25 берез. (№12).

  27. Феодосьєв С. Риндик – перекладач Бокля / С. Феодосьєв // Подолянин (Кам’янець-Подільський). – 2011. – 14 жовт. – С. 8.

  28. Вакуленко М. О. Сучасні проблеми термінології та української наукової термінографії / Максим Олегович Вакуленко. – К., 2009. – С. 11–12.

  29. Будзей О. Дунаєвецький дударик / О. Будзей // Подолянин (Кам’янець-Подільський). – 2010. – 13 серп.

  30. Горбатюк В. І. Степан Риндик – вчений, публіцист, поет / В. І. Горбатюк // Матеріали XIII Подільської історико-краєзнавчої конференції (18-19 листопада 2010 р.). – Кам’янець-Подільський, 2010. – С. 648–653.

  31. Горбатюк В. Слово повертається на Батьківщину / В. Горбатюк // Подільські вісті. – 2011. – 16 серп. – С. 6.

  32. Риндик С. Літературні вечерниці / С. Риндик // Свобода (Нью-Йорк). – 1961.– 19 лип. (Ч. 134). – С. 2.

  33. Риндик С. Літературні вечерниці / С. Риндик // Свобода (Нью-Йорк). – 1961. – 20 лип. (Ч. 135). – С. 2.

  34. Риндик С. Літературні вечерниці / С. Риндик // Свобода (Нью-Йорк). – 1961. – 21 лип. (Ч. 136). – С. 2.

  35. Риндик С. Літературні вечерниці / С. Риндик // Свобода (Нью-Йорк). – 1961.– 22 лип. (Ч. 137). – С. 2.

А.А. Трембіцький,

А.М.Трембіцький,

м.Хмельницький


«Троїсті музики» Степана Риндика
Одним із активних діячів української еміграції був подолянин Степан Титович Риндик, який народився 1 вересня 1887 р. у передмісті Заставля містечка Дунаївці (нині районний центр Хмельницької області) [1; 2; 3; 4, с.81; 5; 6]. Після поразки української революції Степан Риндик разом із українським військом емігрував до Польщі, в 1923 р. переїхав до Чехословаччини [1; 4, с.82; 6; 7]. Після закінчення Другої світової війни виїхав до Німеччини [1], а восени 1950 р. разом із родиною – у Чикаго (США) [1; 4, с.82].

Знана українська письменниця Г. Черінь, висвітлюючи життя його родини в Чикаго пише, що «як до Риндиків зайдеш, обов’язково мусиш пообідати чи повечеряти, на що вже попадеш… Риндики були задоволені своїм добробутом, казали, що їм вистачає пенсії на все, що вони їдять все, що потрібно. Обоє готували смачні овочеві страви, вареники і «кнедлики» по-чеському, любили варити й частувати гостей. Бувало, прийде хтось їх відвідати, принесе «бідним стареньким» щось попоїсти, вони те, сто разів відмовившись, якось приймуть, але гостя нагодують краще, ніж десь у багатих» [8, с.385].

Степан Риндик помер 27 вересня 1972 р. і похований 30 вересня на цвинтарі Елмвуд у Чикаго [1; 4, с.83; 6].

Характеризуючи значні творчі здобутки С. Риндика, який твори друкував під власним іменем або під псевдонімами С. Киднир (прізвище, прочитане справа наліво) [2; 3; 6; 9, с.953] чи Сіґмаро (грецькі назви початкових букв його імені та прізвища) [9, с.953], знаний український політичний діяч, літературознавець, відомий подолянин Г. Костюк вказує, що він «дуже своєрідний і свіжий» поет, а його «мова позначена багатющою лексикою, барвистими подільськими льокалізмами, а часто цікавими і мовно виправданими новотворами», що надає «виразній памфлетній тенденції його поезій справжнього хвилюючого поетичного звучання» [10, с.67].

Відомий славіст–мовознавець, історик української літератури, літературний і театральний критик, професор Ю. Шевельов характеризуючи творчість С. Риндика, писав: «Щира людяність, український національний гумор, приперчений дуже сильно, але не перетворений усе таки на мащення всього світу дьогтем, уміння показати, як людське обличчя в умовах дрібної і чужої дійсности перетворюється раптом на свиняче рило – все це в Риндика щиро українське» [3].

Авторитетний діаспорний літературознавець, знаний перекладач, поет, прозаїк і радіожурналіст І. Качуровський пише, що одним із тих хто в міжвоєнний період репрезентував український гумор в еміграції був С. Риндик, – «чи не єдиний гуморист з уенерівської еміграції, який продовжував свою літературну діяльність і після Другої світової війни» і який «висміював те прагнення спрямувати течію нашого письменства в русло загальноосвітньої культури» в своїх сатиричних віршах (Мюнхен, 1992) [11, с.159].

Колишній студент Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова І. Жеґуц писав, що талановитий сатирик С. Риндик «володів бездоганно мистецтвом віршованого слова» [12, с.208].

Доктор філологічних наук В. Мацько вказує, що «неоромантичність творів С. Риндика характеризується природними компонентами, пригодницьким змістом, внутрішнім настроєм», його проза «насичена сентиментальністю», а «фразеологізми, фольклорні мотиви, повторення висловленого, нагромадження речень із складними синтаксичними конструкціями, широкі побутові сцени й водночас вмонтування в текст ліричних відступів із описами природи, пригод спостерігаємо» в багатьох його творах [13, с.2].

Відомий український письменник, поет, публіцист, літературний критик Є. Маланюк, стверджував, що в більшості праць С. Риндика гармонійно поєднується лірика і сатирика, а його «жива й соковита» народна мова, «вражає влучністю і майже математичною точністю вислову». Він безпомилково, «місцями блискуче», «оперував тією мовою і просодичними засобами» [4, с.82].

Однією із таких праць С. Риндика є історико-побутове оповідання «Троїсті музики», опубліковані в україномовному часопису української діаспори США «Свобода» (Нью-Йорк, 1962) [14-16]. Автор на прикладі одного гурту троїстих музик вказує, що вони «мають у своїй історії одну великої слави сторінку: вони грали перед новонародженим Сином Божим, у вифлеймськім вертепі!» [14]. Загалом же, троїсті музики, як народний інструментальний ансамбль у складі скрипки, басолі (баса), бубна (в центральних областях), або скрипки, цимбалів, бубна (у західних областях), вперше згадуються в Україні наприкінці XVII – на початку XVIII ст. Створення троїстої музики, як основи розвитку народної інструментальної творчості, було великим досягненням у житті простого люду [17]. Крім того, С. Риндик розкриває роль і значення троїстих музик у житті сільської громади, які відігравали важливу роль у побуті українського села: на народних святах, весіллях, ярмарках і «коли хлопці справляли якісь гульки». А також показує гірку долю українця Василя, який вирішив стати троїстим музикою [14].

С. Риндик пише, що для тих, «що кохаються в симфонічних оркестрах, де нараз грають усі породи струн, дуд і труб, а кожного роду по кілька штук, троїсті музики – дуже вбогий примітивізм. Та для мого вуха це найкраща музика. Була і є. І коли я буду вмирати, то нізачим не буде мені так шкода, як за троїстими музиками». Загалом, троїсті музики, це коли «один музика грав на скрипку, другий – на цимбали, а третій – на баса». При цьому «скрипка вела перед. Де треба, говорила, де – плакала, а де – зойкала», цимбали «щебетали. Часом ніжними синичками, часом щигликами, а частіше голосними жайворонками», а «на те все басоля тільки порохкувала: рох та рох! Раз так, раз і так. А раз трохи вище. Три ноти від сили». А коли троїсті музики «об’являлися на селі, люди добрішали», «діти скакали від радості». А коли «молода з дружками й музиками ходила по селі, то собаки переставали гавкати», переймаючись «врочистим настроєм загалу» й замовкали [14].

Порівнюючи сучасних і троїстих музик, С. Риндик писав, що, на жаль, «модерна музика возлюбила хаос. Їй припала до вподоби гамарня, де співають такі майстри вокального мистецтва, як стругарки, циркулярки, довбарки, молотки і погано сцентровані мотори. Це відродження музикального смаку наших далеких пращурів, коли єдиним музичним інструментом була довбня, а єдиною музикою – бабахкання нею». «Цей атавізм», – пише далі автор, – був одним із основних законів у царській армії (на жаль, і досі є в українській армії. – Авт.), що «вимагав, щоб кожний вояк співав, байдуже, чи має голос чи не має, чи має слух чи не має, чи знає пісню, чи не знає. І начальство дуже пильнувало, щоб ця засада дисципліни була докладно виконувана» [14].

У троїстих музик, – пише С. Риндик, – «кожний музика називався по-своєму. Котрий грав на скрипку, на того казали «скрипістий», а на цимбали – «цимбалістий», або й цимбал, а на баса – «басістий». Але, на жаль, далі пише автор «не було в нашому селі своїх музик. Їх треба було спроваджувати з будь-звідки з інших сіл». Тому для селян було великою радістю коли в селі об’явився «свій цимбалістий» [14] Василь Дермеда, хоча «ніхто того не сподівався». «Люди якось недобачали хлопця», адже був «мало скульптурний, мав сяк-так обтесану фігуру, і мало котра дівчина задивлялася на нього». А тим часом Василь, «бігаючи з малих літ по весіллях, завсіди крутився коло музик», приглядаючись, як грають цимбали [14].

Василь дуже пильно не відступаючи приглядався, як «цимбалістий, ледве держачи між пальцями мосяжеві молоточки – скочики, пускав їх на струни – двох ясних соколів на стадо лебедів! Бачив, як кожне таке брязкало вільно падало на струну і, торкнувшись її, легко відскакувало, а струна вже сама знала, що має робити далі». Він «приглядався виключно до самого процесу постання музики: на які струни та в якому порядку спадали бринькала та яка саме музика з того виходила. За якийсь час дійшов до того, що міг закривши очі сказати, яка струна бринькнула, і заграти не один танець у голові» [15].

Пильнуючи за музиками, Василь «добре підстеріг, що в тілі (чи в руках, чи тільки в пальцях) кожного музики є щось таке, що само грає». При цьому він зауважив, що музики під час гри «можуть собі розмовляти один із одним, а музика тим часом іде. А кожний черговий танець відбувається так, що скрипка починає його на будь-якій струні і з будь-якої позиції, а бас і цимбали негайно вскакують їй у сліди, і відразу маєте повні вуха краси. Ніхто не махає руками. Ніхто не ляскає перед музиками ліскою» [16].

Великою подією для Василя стало запрошення цимбалістого пограти. Так, «на одному весіллі, ні сіло, ні впало, цимбалістий кивнув до Василя головою» і сказав йому: «На цимбали, а я трохи розімнуся та й помахаю тією Калиною. Нехай покуштує, як цимбал танцює!». Далі С. Риндик пише, що цимбалістий, «обхопивши Калину обіруч», загадав «Чабарашки!» і «скрипка зойкнула, цимбали скочили за нею, басистий смикнув смиком – і відразу счинилася завірюха. Старий цимбал вимахував Калиною і садив закаблуками, аж земля лупилася. А скрипка швидше, а цимбали за нею, а басоля тільки рох та рох, як та поросна льоха, коли її шкрябати попід живіт. За чабарашкою пішла гандзя, за гандзею подригуля, аж нарешті цимбалістий гукнув: «Ой лопнув обруч!» і музики врізали «обруч» [16].



На жаль, – пише далі С. Риндик, – дебют Василя «не привернув до себе нічиєї уваги», немовби «музики і весільні люди» того не бачили. Так здавна велося, – пише автор, – «бо в нас на селі мистецтво не мало ніякої ціни. Ні грання, ні співання, ні що інше. Мистецтво – діло сліпих і калік, або дармоїдів чи взагалі таких людей, що не здібні до чогось путнього. Мало вартість ремесло. У пошані був коваль, кушнір, швець … І тому той факт, що в селі об’явився свій цимбал, не означав нічого вартісного. Це не був жадний набуток для села». Тобто виступ Василя «на мистецьку арену пройшов непомітно», хоча з цього часу «не раз траплялось, що Василь Дермеда заступав старого цимбалістого. Сам не просився, тільки послушно чекав його волю. І було йому все одно, що грати: чи гопака, козака, тропака, чи гайдука, журавля, голубця, чи метелицю, коломийку, вербунќу, чи дудочку, манджарку, санджарівку, чи що хочете». Одного разу старий цимбалістий сказав: «Граєш, парубче, не погано». І Василь вирішив «придбати собі власні цимбали». Але вони, по-перше, коштували гроші, а де їх було взяти? По-друге, де купити цимбали, адже їх ніхто і ніде не виробляв і ними не торгував? Цимбали музики мусіли «робити самі, своїми власними руками», тому, – стверджує С. Риндик, – «доля цимбалістого на Україні була і є гірка. Її аж ніяк не можна рівняти з долею тих панів, що бринькають на струнах по міських оркестрах і сценах. Із цих панів рідко котрий здібний собі кілочок вистругати». А Василь Дермеда, як усі його попередники й наступники, таки за «пару добрих років» зробив собі цимбали і став знаним цимбалістом [16].
http://upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/thumb/e/e5/%d0%a2%d1%80%d0%be%d1%97%d1%81%d1%82%d1%96_%d0%bc%d1%83%d0%b7%d0%b8%d0%ba%d0%b8.jpg/150px-%d0%a2%d1%80%d0%be%d1%97%d1%81%d1%82%d1%96_%d0%bc%d1%83%d0%b7%d0%b8%d0%ba%d0%b8.jpg Троїсті музики [39]
Список використаних джерел:

  1. Помер проф. інж. Степан Риндик, учений-механік і поет-сатирик // Свобода (Нью-Йорк). – 1972. – 30 верес. (Ч. 181).– С. 1.

  2. Риндик Степан // Енциклопедія Українознавства-ІІ. – Львів: НТШ, 1998. – Т. 7. – С. 2513.

  3. Риндик Степан Титович // Вікіпедія [Електронний ресурс]. – Режим доступу до інформ.: http://uk.wikipedia.org/wiki (30.04.2013). – Назва з екрану.

  4. Мацько В. Усміхнений співець Поділля. 125 років з дня народження Степана Титовича Риндика / Віталій Мацько // Календар знаменних і пам’ятних дат Хмельниччини на 2012 рік: реком. бібліогр. довід. / упр. культури, туризму і курортів Хмельниц. облдержадмін., Хмельниц. ОУНБ ім. М. Островського; уклад. В. Мельник. – Хмельницький, 2011. – С. 81-83.

  5. Завальнюк О. М. Історія Кам’янець-Подільського державного українського університету в іменах (1918-1921 рр.) / О. М. Завальнюк. – Кам’янець-Подільський : Абетка-НОВА, 2006. – С. 419.

  6. Феодосьєв С. Степан Риндик – письменник і інженер родом з Дунаєвець / С. Феодосьєв // Дунаєвецький вісник. – 2008. – 10 лип. (№ 51-52). – С. 6 [Електронний ресурс]. – Режим доступу до інформ.: http://uk.wikipedia.org/wiki (30.04.2013). – Назва з екрану.

  7. Річні збори Українського громадського комітету в ЧСР // Свобода (Нью-Йорк). – 1924. – 25 квіт.(Ч. 97.) – С. 4.

  8. Черінь Г. Степан Риндик, як я його знаю // Черінь Г. Перо жар-птиці / Ганна Черінь. – Тернопіль : Горлиця, 2000. – С. 384-389.

  9. Вергун І. Степан Риндик – педагог і людина (1887-1972) / Іван Вергун // Визвольний шлях (Лондон). – 1978.– Лип.–серп. (Кн. 7–8). – С. 952–954.

  10. Костюк Г. З літопису літературного життя. До 15-річчя діяльности Об’єднання українських письменників «Слово»: 1954–1969 / Григорій Костюк // Сучасність (Мюнхен). – 1971. – № 10. – С. 63–82.

  11. Качуровський І. Гумор української еміграції / Ігор Качуровський // Сучасність (Мюнхен). – 1992. – № 10. – С. 152-162.

  12. Українська гімназія в Чехії, 1925-1945 [Текст] : альманах Української гімназії в Празі-Ржевницях-Модржанах / ред. В. Маруняк. – Мюнхен : Вид. кол. учнів УРРГ-УРГ, 1975. – 293 с. : іл. – Рез. парал. нім., франц.

  13. Мацько В. П. Концепція людини і світу в українській діаспорній прозі XX століття: автореф. дис. на здобуття наук. ступ. доктора філолог. наук зі спеціальності 10.01.01 – українська література / Київський національний університет імені Тараса Шевченка, К., 2010. – 36 с.

  14. Риндик С. Троїсті музики (Лист від А.З.) / С. Риндик // Свобода (Нью-Йорк). – 1962. – 19 лип. (Ч. 136).– С. 2.

  15. Риндик С. Троїсті музики (Лист від А.З.) / С. Риндик // Свобода (Нью-Йорк). – 1962. – 20 лип. (Ч. 137). – С. 2.

  16. Риндик С. Троїсті музики (лист від А. З.) / С. Риндик // Свобода (Нью-Йорк). – 1962.. – 21 лип. (Ч. 138).– С. 2.

  17. Троїсті музики // Вікіпедія [Електронний ресурс]. – Режим доступу до інформ.: http://uk.wikipedia.org/wiki (30.04.2013). – Назва з екрану.

О.А. Сидорович,

м. Дунаївці
Золоті зерна дунаєвецького «Соняха»
У статті розглянуто історію становлення та розвитку Дунаєвецького літературно-мистецького об’єднання «Сонях».

Ключові слова: об’єднання, «Сонях», поети, збірка, вірші.
27 років тому літератори Дунаївеччини об’єдналися в студію, яка діє, а головне розвивається донині. Сталася ця подія під час святкування 70-річчя письменника-земляка В.С. Бабляка. Хрещеним батьком осередку став присутній на ювілеї тодішній секретар райкому партії В.С. Прокопчук, відомий на Хмельниччині, як історик-краєзнавець. Він і запропонував присвоїти літературному осередку ім’я Володимира Бабляка. Головою студії обрали поета-байкаря Романа Болюха. На той час у студію входили Афанасій Коляновський, Григорій Іліх, Микола Іщенко, Альберт Соколовський, Володимир Захар’єв та багато інших талановитих земляків.1

Велику роль зіграло небайдуже ставлення до літераторів редакції «Ленінського шляху» (згодом «Дунаєвецького вісника»). Тут у перші роки розмістився штаб студії, а на його сторінках з’являлися твори поетів. 1990 року вийшла поетична збірка «Сльозою згірклою не змилась» Афанасія Коляновського, яка стала першою ластівкою літературної весни Дунаєвеччини. З цього часу щорічно виходили збірки поезій наших талановитих земляків Р.Болюха, В.Захар’єва, Т.Мельник, А.Паславського, А.Коляновського, М.Іщенка, Л.Ковальчук, А.Браверман. Порадували читачів прозаїчними творами Володимир Сутковецький, Петро Тулизик та Микола Іщенко. Результатом стало прийняття до Спілки письменників України Романа Болюха (1993) та Афанасія Коляновського (1995).



Роман Іванович Болюх народився 9 березня 1930 року в селі Мотрунки, на Красилівщині. 1948 року закінчив середню школу і вступив до Бережанського педучилища на Тернопільщині. Після закінчення працював завпедом дитячого будинку, був на партійній роботі. 1959 року закінчив філологічний факультет Львівського університету, працював директором шкіл у Тернопільській та Хмельницькій областях. 1959 року опублікував перший вірш. Друкувався в районних та обласних газетах Тернопільщини, Хмельниччини, у «Сільських вістях», «Молоді України», у журналах «Україна», «Прапор», «Перець», «Малятко» та ін. 1990го  вийшла перша його збірка та «Персональні ляпаси». Лауреат обласної літературних премій імені М. Годованця та В.Булаєнка. Автор книг сатири і гумору «Сміх без утіх», «Несучий півень», «Буряковий ряст», «Жертовний вогонь», «Вибране». 2

Афанасій Миколайович Коляновський, член Національної спілки письменників України з 1995 року, народився 6 серпня 1925 року в селі Тернавка (нині Томашівка) Дунаєвецького району Хмельницької області. Був учасником Великої Вітчизняної війни, нагороджений орденами і медалями. 1953 року закінчив історико-філологічний факультет Кам’янець-Подільського педагогічного інституту. Лауреат обласної премії імені М. Годованця. Понад 30 років працював учителем у селах Удріївці, Томашівка Дунаєвецького району. Поет Правди та Любові, фронтових доріг та літоспаду, він надзвичайно любив людей. З великою вдячністю та повагою ставився до Віктора Прокопчука, який допоміг йому повірити в себе, у свій талант, знайти місце в літературному процесі. Останні роки життя провів поет в селі Ляпинці Хмельницького району, проживаючи в доньки. 14 лютого 2013 року не стало з нами великого поета та правдолюба. Автор збірок поезій «Сльозою згірклою не змилось» (1990) ,«Повернення до себе» (1992), «На грані часу» (1993), «За словом слово» (1994), «Вибір» (1995), «Підкова на щастя» (1996), «Очима пам’яті» (1997), «З дерева буття»(1997), «Велінням совісті» (1998), «Цвітовидь райдужна» (1999), «Нерідний дід» (1999, 2002), «Літоспад» (2000), «Живу своїм», (2003), «Квінтет» (2003), «Сміх під страхом» (2005), «На рідних стежках» (2006), «Повернення» (2007), «Незігране танго» (2007).

1998 року завдяки кропіткій праці Володимира Захар’єва вийшов перший літературно-мистецький альманах «Сонях». На його сторінках були вміщені твори та короткі біографії досвідчених та молодих літераторів. 19 травня 1998 року, на презентації альманаху, враховуючи, що окрім поетів та письменників до кола студії приєдналися композитори, співаки, майстрині декоративно-прикладного мистецтва, було вирішено перейменувати студію ім. В. Бабляка в літературно-мистецьке об’єднання «Сонях» ім. В.Бабляка. Головою міського осередку стала поетеса та мисткиня, авторка неповторної техніки виготовлення картин з пір’я Віра Спірякіна.

З цього часу розпочався другий етап діяльності об’єднання – твори «соняхівців» друкувались у різноманітних періодичних виданнях, альманахах та колективних обласних та всеукраїнських збірках «Літературна Україна», «Жінка», «Дзвін», «Дніпро», «Автограф», «Безсоння вишень», «Осик осінніх сон» та ін. Свої книги випустили Віра Спірякіна, Галина Бабляк, Людмила Гулей, Лариса Ковальчук, Володимир Захар’єв, Олена Ткачук, Людмила Весела, Ольга Остапчук, Валентина Байталюк, Марія Гуменюк, Євгенія Бучківська. Завдяки тісній співпраці з Дунаєвецькою районною бібліотекою на чолі з досвідченим керівником Т.К. Прокопчук тут регулярно проводились засідання, «круглі столи», презентації нових збірок, творчі вечори. Активізувало роботу і мистецьке крило «Соняху».

Творити красу і ділитися нею з людьми стало основним завданням майстрів декоративно–ужиткового мистецтва Віри Спірякіної, Оксани Цимбалюк, Оксани Войткової, Світлани Денисенко, Людмили Чорної, художника Олександра Островського та фотохудожниці Олени Прокоф’євої. Вони неодноразово брали участь в обласних та всеукраїнських виставках, конкурсах, фестивалях. Олександр Островський влаштував дві персональні виставки в Польщі. За ініціативи Валентини Войткової щорічно проводиться районне святоконкурс «В гостях у писанки» та конкурс «Писанкове зернятко».



Важливою складовою ЛМО є музичне відділення, до якого входять соліст Франц Чешневський – виконавець власних пісень та пісень на слова місцевих поетів Віри Спірякіної, Раїси Попюк, Анни Браверман, Афанасія Коляновського, Леоніда Лупана, Миколи Іщенка, співак і композитор Віктор Ніколишин, композитор і аранжувальник Володимир Шкорбецький, виконавиця авторських пісень Вікторія Крупник.

Вже багато років пліч-о-пліч з «Соняхом» йде дитячо-юнацька студія «Джерельце», де виховуються молоді дарування і систематично поповнюють ряди старшого брата «Соняха».

Ідея створення студії, яка б виявляла та підтримувала талановиту молодь, виникла 1990 року. Біля витоків студії була Марія Дзекцерман. Підтримав ідею янгол–охоронець усього нового та прогресивного, що створюється в районі, Віктор Прокопчук (тоді начальник відділу освіти). Основним завданням студії стало виявлення і підтримка обдарованої молоді. Ще в далекому 1992 році яскраво заявила про себе вихованка студії Інна Куртик. Вона, будучи ще школяркою, стала володаркою гран-прі 2-го Всеукраїнського фестивалю «Таланти твої, Україно!». Твори студійців знайшли місце у двох збірках «Тернавське гроно»(1993, 2001).3 З тих пір кількість талановитих дітей не зменшується, на даний час студія нараховує понад три десятки талановитих особистостей з усіх куточків Дунаєвецького району. «Джерельчата» активні учасники й переможці Всеукраїнських літературно-мистецьких конкурсів. Вихованками «Джерельця» є талановиті поетеси, члени ЛМО «Сонях» Людмила Весела та Олена Ткачук, які стали членами Національної спілки письменників України.

Людмила Весела народилася 1977 року в с. Лисець. Закінчила Кіровоградську академію, за фахом – педагог–психолог. Працює в редакції «Дунаєвецького вісника». Друкувалася в газетах «Літературна Україна, «Молодь України», журналах «Дзвін», «Жінка», у колективних збірниках та періодичних виданнях. Велике значення в творчій долі поетеси має підтримка відомого поета та громадського діяча Сергія Пантюка, який консультував, підтримував, підштовхував її до участі у всеукраїнських та міжнародних конкурсах. Врезультаті Людмила Весела стала переможцем міжнародного конкурсу «Гранослов» (2002), авторкою збірок «Вереснева містерія» (2002), «Кленовий пасьянс» (2009). Член Національної спілки письменників України з 2012 року. 4

Олена Ткачук народилася 1987 року в м.Норильську, де проживала до восьмирічного віку. Українською почала писати в Дунаївцях, де пішла в другий клас. Навчаючись у школі, вступила до дитячої літературної студії «Джерельце» і за підтримки тодішнього керівника Наталі Барахтенко засвоїла перші канони віршування. У 16 років надіслала твори до обласної газети «Подільські вісті». Згодом вийшла перша збірка юної поетеси «Бентежний вітер». Брала участь у багатьох літературних конкурсах, у всеукраїнській нараді молодих літераторів у Коктебелі. З відзнакою закінчила філологічний факультет Вінницького державного університету іноземних мов імені Михайла Коцюбинського. Працювала молодшим науковим співробітником у Хмельницькому обласному літературному музеї. 5 Авторка трьох збірок «Бентежний вітер», «Тяжіння неба», «Дороги і роздоріжжя». З 2009 року – член Національної спілки письменників України.

Ольга Остапчук народилася 20 травня 1974 року в Києві. Проживає в містечку Дунаївці, що на Хмельниччині. Закінчила філологічний факультет Чернівецького державного університету. Журналістка, автор поетичних збірок «Ієрогліф самотності» (2004) та «Нагорода за ніжність» (2009). Дипломант всеукраїнських та міжнародного поетичного конкурсу, член Національної спілки письменників України з 2012 року.6



Вже дев’ятий рік студію «Джерельце» очолює Наталія Погинайко. Лави студії поповнюють нові таланти. 2009 року побачила світ нова спільна збірка гуртківців «Джерельце-3».

2011 року об’єднання «Сонях» відзначило свій ювілей – 25 років. До цієї дати був виданий другий випуск літературно-мистецького альманаху «Сонях», в якому зібрані твори ветеранів пера та маловідомих поетів і письменників. Наталя Мазур, Ольга Блажеєва, Володимир Тимошкін, Маргарита Шевернога, Людмила Глухова, Лана Дармограй, Степан Репецький стали членами об’єднання протягом в останніх років і вже вагомо заявили про себе.

Ось уже п’ятий рік головою ЛМО є Валентина Байталюк багаторічний та незмінний керівник районної «Просвіти», організатор численних конкурсів, фестивалів, олімпіад. Не так давно вона очолила колектив газети «Дунаєвецький вісник», який за її керівництва значно помолодів та активізувався. За п’ять років «Сонях» ще більш розквітнув, дозріли і розсипалися зерна нових творчих особистостей. Здобутком об’єднання є прийняття Людмили Веселої, Олени Ткачук, Ольги Остапчук до Національної спілки письменників України, а Володимира Шевченка і Йосипа Осецького – до лав «Конгресу літераторів України».

Йосип Петрович Осецький  народився 5 грудня 1946 року в селі Держанівка Дунаєвецького району. 1967 року закінчив історико-філологічний факультет Кам’янець-Подільського педагогічного інституту. Працював у школі. Перебував на службі в органах державної безпеки. Полковник Служби безпеки України.Член Конгресу літераторів України. Один із небагатьох сучасних поетів, хто пише ронделі. Кандидат юридичних наук, доктор філософії в галузі права (2011). Дослідження в сфері порівняльно-історичного мовознавства  українська мова і санскрит. Мешкає в м. Хмельницькому. Один із співзасновників Хмельницького обласного осередку всеукраїнської творчої спілки. «Конгрес літераторів України» (зареєстровано 23 серпня 2006 року). Випустив збірки «Офіцерський вальс», «Черешневий сад», «Грона любові», «На майдані надії».

Володимир Шевченко народився 21 серпня 1940 року в селі Ганнівка. Середню освіту здобув у Кам’янці–Подільському. Після служби в Радянської Армії закінчив факультет журналістики Киїського державного університету імені Т. Шевченка. Працював у Летичівській і Дунаєвецькій районних газетах «Колгоспна правда», «Ленінський шлях» обласній «Радянське Поділля». Член Національної спілки журналістів України. Автор книг «Глибока долина», «Стоптані калачики». Проживає в місті Хмельницькому, але ніколи не забуває рідну Дунаєвеччину. Член Конгресу літераторів України. 10

На жаль, пішли з життя Тамара Мельник, Микола Іщенко, Іван Гаврилюк, Петро Тулизик. Але вони завжди будуть у нашій пам’яті, як і їх твори. 2013 року в Дунаєвецькій районній бібліотеці проведено вечори пам’яті Миколи Іщенка і Тамари Мельник.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал