Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій



Сторінка34/50
Дата конвертації22.12.2016
Розмір9.2 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   50

Мета цієї роботи полягає у тому, щоб окреслити основні напрямки, форми і методи краєзнавчої роботи в Шатавському НВК«ЗОШ І – ІІ ступенів, колегіум», що на Дунаєвеччині.

Краєзнавчій роботи в Шатавській школі приділяється велика увага. У цій галузі чимало зробив вчитель історії, нині пенсіонер Василь Миколайович Варвалюк. Для мене, випускниці цієї школи, він уособлює сівача розумного, доброго, вічного. Бо професія в цьому випадку відповідає станові душі. Під його керівництвом був створений краєзнавчий музей, який зайняв експонатами три великих кімнати на другому поверсі шкільної будівлі, він організував його роботу, дослідив чимало сторінок історії села. Однак цю велику роботу не можна вважати завершеною. У музеї ніби перегукуються покоління: з одного боку – видобуті десь із скринь родинні реліквії – вишиті сорочки, блузки, рушники, що не втратили з плином часу ні кольорів, ні відтінків, з іншого – роботи теперішніх майстринь, чиї прізвища та імена відомі й уже не забудуться ніколи. Далі – знаряддя землеробської праці. А ще – знаряддя війни, залишені тут-таки, у Шатаві, чужинцями. Працюючи в архівах Хмельницького, Кам’янця – Подільського, Києва, вчителі спільно з учнями не втомлювалися шукати й знаходити будь-яку писемну згадку про рідну землю. В Інтернет-сайтах учнями школи було знайдено герб с. Шатави періоду 1750 – 1793 років, на якому зображено покровителя села, апостола Хому зі списом у руці. У музеї діє рада, дві екскурсійні групи.

Цій вдячній справі вчителі М.З. Богач, П.С. Чобан, В.І. Чобан, Н.А. Зюбрицька, С.С. Войткова, О.В. Тихончук, Г.М. Фурман присвятили своє життя. За їх участі музей працює влітку. Діти збирають й приносять до музею різні експонати, записують та упорядковують спомини батьків, дідусів та бабусь, ходять в експедиції, на екскурсії [1].

З метою привернення уваги молодого покоління до участі односельців у Великій Вітчизняній війні, виховання патріотизму, поваги до ветеранів війни, людей старшого покоління в краєзнавчому музеї оформлено зал «Бойової слави» з експозиціями «Фронтові дороги моїх земляків», «Орден та медаль у моєму домі», «Зустріч через роки». Рада музею організовує екскурсії «Шляхами бойової слави наших земляків», «Вони визволяли наше село», «Вдови! Ви сиві ластівки війни», «Вони наближали Перемогу». Тут проводяться уроки мужності, виховні години, зустрічі з ветеранами війни, очевидцями подій, родичами визволителів села. Вже традиційними стали акції «Доброго ранку, ветеране», «Вітальна листівка» (привітання ветеранів війни та тилу, вдів напередодні державних свят), «Забуті могили» (упорядкування могил воїнів на місцевому кладовищі). У 2008 році була оновлена рекреація зали.

Навпроти школи, у сквері, знаходиться могила і пам’ятник воїнам, які загинули при визволенні села. Першим у списку на гранітній плиті викарбувано прізвище рядової Ніни Борщ. Слідопити школи розшукали її сестру Параску Борщ – учасницю бойових дій. Вона побувала в селі, поклонилась праху своєї сестри, подякувала слідопитам за те, що знайшли її, повідомили про місце поховання сестри – фронтовички.

Краєзнавці брали участь у всеукраїнському конкурсі шкільних літературних творів та творів образотворчого мистецтва «Безсмертний подвиг українського народу», активно включилися в історико-краєзнавчу акцію «Пам’ять», під час якої зібрали матеріали для експозиції музею «Орден та медаль в моєму домі». Тоді учениця, а нині студентка історичного факультету нашого університету Ольга Яковенко, взяла участь в обласному конкурсі учнівських творів «Цей біль у серці не вщухає». Свою роботу вона назвала «Спогади, що спопеляють душу».

Велику роботу з географічного краєзнавства веде вчитель географії С.С. Войткова. Щороку в колегіумі під її керівництвом проводяться тижні географії, які стимулюють пізнавальну активність учнів, розширюють світогляд. Світлана Станіславівна залучає учнів до науково – дослідницької діяльності, написання творчих робіт. Зокрема, під її керівництвом учнем 11 класу Павлом Фіялковським виконано дослідження «Шатавка – річка нашого дитинства», в якому той з’ясував походження й основні проблеми річки Шатавка з давнини і до сьогодні, фізичні властивості води (глибина, ширина, температура, колір, каламутність, падіння та нахил річки), живлення та режим річки, її господарське використання [4]. Ще один екологічний проект – «Сучасні тенденції глобального потепління та їх екологічні наслідки» - виконала Тетяна Гладій, член екологічного клубу. Її висновки не є втішними для нашого регіону. Незабаром подільські погодні умови можуть нагадувати щонайменше одеські – з теплою зимою і спекотним дощовим літом. Іншим краєзнавчим дослідженням є робота В’ячеслава Поливаного «Карстові форми рельєфу Товтрового кряжу». Актуальність теми полягає в тому, що вона дозволяє більш узагальнено і комплексно вивчати географію рідного краю і поглиблено розглянути один з аспектів геоморфологічного розвитку Поділля – утворення карстових форм рельєфу, причин їх утворення, хронології, видів і класичних зразків їх прояву. 2004 року побачило світ видання «Географія рідного краю. Дунаєвецький район» виконане під редакцією С. С.Войткової, яке акумулювало всі напрацювання географів-краєзнавців під її керівництвом [2].

Природничі краєзнавчі дослідження школярів очолює вчитель біології та хімії Олександр Васильович Тихончук. Під його керівництвом чимало зроблено для вивчення флори і фауни рідного краю. Радіон Пелих виконав роботу «Еколого-гідрологічна характеристика поверхневих водойм 1-ої зони санітарного контролю Маківського родовища мінеральних вод», в якій з’ясував, що досліджувані водойми знаходяться в межах цієї охоронної зони – зони суворого контролю, тож їх стан може безпосередньо впливати на хімічний склад і лікувальні властивості води. Денисом Шарпацьким виконана робота «Дослідження трофо-сапробного стану водойм села Шатава за видовим складом мікроальгофлори», в якій він з’ясував, що найвищим різноманіттям водоростей відзначається ставок у середній частині річки Шатавка, де сконцентровано їх 85,9 відсотка. Ця водойма характеризується різними умовами розвитку водоростей, що сприяє формуванню високого загального видового багатства. Трохи біднішим є видовий склад водоростей ставка Томашівка, розташованого у верхній частині річки, там їх 72,4 відсотка. Дослідження Дениса Шарпацького у 2011 – 2013 рр. продовжив учень Дмитро Чорний, який результати своєї роботи представляв на національному етапі міжнародного конкурсу «Стокгольмський юнацький водний приз», який з 1997 р. щорічно проводить Стокгольмський водний фонд та адмініструє Стокгольмський міжнародний водний інститут.

Під керівництвом вчительки історії Н.А. Зюбрицької краєзнавці беруть участь у всеукраїнських історико-краєзнавчих експедиціях, зокрема: «Моя Батьківщина – Україна», «Історія міст і сіл України». Заслуговує уваги робота Д. Чорного «Церква - Ротонда», виконана під керівництвом вчителя історії і правознавства О.С. Чорної. У 2012 – 2013 рр. учні продовжили старанно виконувати наукові роботи, за які отримали чимало призових місць. Зокрема, на конкурсі «Моя Батьківщина – Україна» із науковою роботою «Паломництво – частина релігії» Дмитро Чорний посів І місце в районі. Він виконав ще одну роботу «Дерево закоханих», яка була представлена на конкурсі «Сто чудес України». У конкурсі «Мій край в роки окупації» взяли участь Ольга Фалендиш («Окупація мого краю») та Дмитро Чорний («Страшні роки нашого дитинства: спогади дітей війни»). Також ученицею 10 класу Ольгою Фалендиш було досліджено історію Шатавської школи «Шатавський НВК крізь призму віків». До написання історії рідного краю долучалися й інші учні, їх доробок знайшов відображення в праці «Спогади, обпалені війною», яка була відправлена на конкурс «Історія міст і сіл».

На базі Шатавського НВК під керівництвом Ю. М. Чорної функціонує осередок Дунаєвецької районної філії МАН «Еврика» [5].

Отже, у Шатавському НВК «ЗОШ І – ІІ ст., колегіум» організована різностороння за напрямами, формами і методами шкільна краєзнавча робота. Цю школу пройшло кілька поколінь учнів, формували національний світогляд, гартували свої патріотичні почуття.
Список використаних джерел:


  1. Василевський М. Й. Хоча Шатава не Варшава: вчитель створив краєзнавчий музей і написав історію села / Михайло Василевський // Подільські вісті. – 2005. – 14 січ.

  2. Войткова С. С. Рідний край. Дунаєвецький район / С. С. Войткова, В. В. Кучерява. – Кам’янець-Подільський : Абетка, 2004. – 60 с.: іл.

  3. Прокопчук В. С. Шкільне краєзнавство: навч. посіб. /В.С. Прокопчук. – К. : Кондор, 2011. – 338 с.

  4. Пушко Н. В. Вчитель за покликанням душі і серця / Надія Пушко // Дунаєвецький вісник. – 2010. – 30 верес.

  5. Шкварелюк І. Плекаємо обдаровану дитину / Ірина Шкварелюк // Дунаєвецький вісник. – 2010. – 16 груд.

С.В. Олійник,

м. Дунаївці


Л.М. Дунець – науковець і педагог, психолог – практик
Дунець (Грошко) Лілія Михайлівна народилась 28 серпня 1961 року у м.Дунаївці в родині журналістів. Сьогодні проживає у м. Хмельницькому.

Навчалась у Хмельницькому педагогічному училищі, Одеському державному педагогічному інститут ім. К.Ушинського. 2001 року захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата психологічних наук. У 2003 році їй присвоєно звання доцента кафедри педагогіки та психології Хмельницького національного університету.

Працювала директором та доцентом Хмельницького навчально-консультаційного центру Київської академії міжнародної економіки і міжнародних відносин. Психолог-практик і науковець одночасно організовує роботу психологічної служби Хмельницького національного університету.1

Дунець Л.М. – автор понад 60-ти науково-методичних публікацій у збірниках наукових праць та статей у ЗМІ, а також 6-ти навчальних посібників із психології таких, як: „Психологія спілкування“ (навчальний посібник для студентів спеціальностей „Соціальна педагогіка” та „Практична психологія”), „Психологія спілкування“ (методичні вказівки для самостійного вивчення курсу студентами спеціальності „соціальна педагогіка”), „Психологія здоров’я“ (навчально-методичний посібник), „Обери здоров’я – обери життя“ (посібник на допомогу лекторам, кураторам, вихователям), „Соціально незахищена категорія студентів: проблеми формування особистості“ (навчально-методичний посібник), „Психодіагностика особистості у професійному навчальному закладі (для вивчення дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування)“ (навчально-методичний посібник). Серед вищеназваних – посібник „Обери здоров’я – обери життя!“ (2007), „Психодіагностика особистості у професійному навчальному закладі“ (2010).



Педагогічний такт психолога-практика і науковця Л.М. Дунець виявляється у психолого-педагогічних особливостях її спілкування та взаємодії зі студентами, а також у її вмінні в кожній ситуації знаходити правильну лінію поведінки. Адже, як вважає Лілія Михайлівна, педагогічний такт потрібен науково-педагогічному працівнику в системі його виховного впливу і на студентський колектив, і на кожного студента зокрема.

Науковець-практик бере участь у Міжнародних, Всеукраїнських та регіональних наукових конференціях. Дунець Л.М. – член Ради товариства „Знання“ України.

2009 року Лілія Михайлівна у відкритому конкурсі виборола для свого навчального закладу право взяти участь у пілотному впровадженні навчальної програми зі здорового способу життя та профілактики ВІЛ/СНІД у форматі спільного Проекту Академії педагогічних наук України та Німецького товариства технічного співробітництва (GTZ) у рамках компонента „Профілактика ВІЛ/СНІД у Східній Європі“ та загальнодержавної програми України із забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції на 2009-2013 роки шляхом удосконалення превентивної та інформаційної роботи в системі професійно-технічної освіти.2

За проведену психологом-практиком і науковцем наукову, практичну, тренінгову роботу та апробацію в цьому проекті навчальний заклад отримав подяку від Німецького товариства технічного співробітництва (GTZ) і комп’ютерну техніку.3



за сумлінну працю, вагомий внесок у справу навчання і виховання учнівської та студентської молоді, високий професіоналізм, активну участь у підготовці та проведенні інноваційних проектів системи професійно-технічної освіти, за вагомий особистий внесок в інтелектуальне і духовне збагачення українського суспільства, багаторічну та плідну працю в Товаристві „Знання“ України неодноразово нагороджувалась грамотами і цінними подарунками керівництва навчальних закладів, управління освіти і науки, особисто голови Хмельницької обласної державної адміністрації, президента товариства „Знання“ України, академіка НАН України В.Г. Кременя .

Л.М. Дунець як творчий науково-педагогічний працівник постійно досліджує навчально-виховний процес, експериментує. Вона є переможцем обласної педагогічної виставки „Освіта Хмельниччини на шляхах реформування“ 2011 року.


Список використаної літератури:


  1. Прокопчук В.С. Дунаєвеччина в іменах: бібліогр. довідник / В. Прокопчук, Т. Прокопчук, С.Олійник. – Дунаївці, 2006. – Вип.1. – С. 29.

  2. Петрушенко М. У профтехучилищах навчатимуть здоровому способу життя / М. Петрушенко // Урядовий кур’єр. – 2009. – 26 жовт.

  3. Гаврилюк О. Молоді потрібно допомогти обрати свій шлях / О. Гаврилюк // Твій погляд. – 2009. – 30 квіт.

Т.Р. Кароєва (Соломонова),

м. Вінниця
Біля витоків літературної бібліографії на Поділлі
Історично склалося, що перший бібліографічний покажчик з літературної бібліографії на Поділлі побачив світ у Новій Ушиці у 1893 році. Його укладач граф Путятін Євген Євфимович (1852-1908), син відомого російського адмірала, державного діяча і дипломата Євфимія Васильовича Путятіна (1803-1883), закінчив Пажеський корпус. З 1872 року служив в армії, брав участь у російсько-турецькій війні 1877-1878 років. Звільнився у відставку 1885 року в чині полковника і осів у маєтку, придбаному 1869 року його батьком у с. Глібово Ново-Ушицького повіту Подільської губернії (нині с. Глібів Новоушицького р-ну Хмельницької обл.). Одружився 1889 року.

Серед місцевих російських поміщиків славився, як вмілий господар та садівник. За переказами, ще його батько привіз японців, які заснували прекрасний парк з оранжереями. Разом з батьком та сестрою Ольгою Є.Є. Путятін 1882 року був одним із членів-засновників православного Палестинського товариства. У вільний час займався бібліографічними пошуками, колекціонуванням, малюванням і музикою. Пробував гравірувати офорт, літографії. На прохання відомого російського колекціонера гравюри Д.О. Ровинського (1824-1895) Євген Євфимович склав список власноруч зроблених гравюр [1]:

«1. Копия с рисунка Горшельта: «inve. Horchelt 1853-1854 Espagne 3. Гр. Е. Путятин».

2. Мужик едет, стоя в санях, на одной лошади: «с рисунка | А. Шарлеманя 11882 гр. Гр. Путятин 22 Октября | 1882 г. | Стрельна».

3. Грифонаж: Амур, голова оленя, портрет в рамке и портрет самого графа Е.Е. Путятина (en face): «Гр. Е.П. (2 раза) 1880:19 Февраля».

4. Женская головка в шляпе: «гр. Е. Путятин 185/I84».

5. Лошади y водопоя.

6. Поясное изображение кирасира: «Гр. Е. Путя 1822/х82».

7. Казак верхом: «Гр. Путя».

8. Грифонаж; внизу справа осел; слева вверху пальма: «12 Апреля 1880. Гр. Е. Путятин».

9. Возок парой, a вдали виден железнодорожный поезд: «Гр. Е. Путятин. 1882. 13 А.».

10. Заголовок к сочиненной им польке: «Coucou, Echo du printemps... by E. Poutiatine».

11. Заголовок к его польке-мазурке: «Souvenire de Venise» 1892.»

Є.Є. Путятін на основі власної книгозбірні з використанням довідкової літератури склав перший в українському та російському бібліографознавстві бібліографічний покажчик альманахів і літературних збірників, надрукованих упродовж 1794-1850 років. Його покажчик отримав назву «Перекличка альманахам» [2]. Укладач, розуміючи об’ємність виконаної роботи, вказав на складність відбору видань і визначив основні його критерії. Адже доволі часто він не мав можливості оглянути видання de visu, тому вимушений був покладатися на бібліографічний опис з інших видань, визначення жанру видавцями та специфічно альманашну назву видань, як то «Эрато», «Жасмин и Роза» [2, 4].

Книга стала першим виданням, яке побачило світ у Новій Ушиці, відповідно, першим виданням друкарні Генриха Чарковського. Вона вийшла малим накладом, всього 220 прим., причому 8 прим. направлялися цензурному комітету, 52 прим. не призначалися для продажу (з них 10 – на японському папері та під номерами). Таким чином, для широкого загалу доступними були 160 прим. за доволі високу вартість – 2 руб. 25 коп. [2]. Поки видання готувалося до друку, укладач продовжував отримувати інформацію про інші альманахи, що дозволило наприкінці того ж 1893 року випустити «Доповнення» до покажчика [3].

Російський соціолог читання А.І. Рейтблат вважає [4], що літературні альманахи зіграли специфічну роль у громадському та культурному житті Російської імперії кінця XVIII – першої половини ХІХ ст., зокрема в розвитку російської літератури. Упродовж XVIII – початку ХІХ ст. твори російських письменників мали дуже вузьку аудиторію: в елітарній аудиторії читали здебільшого французькою мовою, а серед соціальних низів грамотних було мало, і читали вони переважно релігійні книги. Європейська альманашна традиція була звернута до світських дам. В альманахах переважали матеріали, присвячені приватному життю, любові, водночас робилися спроби подати в популярній формі наукові відомості з історії, природи. Саме через альманахи російська література почали проникати в побут. Жінки, виховуючи дітей, привчали їх до рідної літератури (а з 1840-х років російську словесність почали викладати в гімназіях), що привело до різкого зростання статусу літератури у російському суспільстві.

Є.Є. Путятін зібрав інформацію про майже 300 альманахів і літературних збірників, зокрема 38 – дитячих. Найбільший розквіт альманашної літератури, як відомо, приходиться на 1830-ті роки, коли щороку виходило до двадцяти альманахів.

Дуже важливу роль літературні альманахи відігравали в українському літературному процесі, за відсутності українських журналів та через складність активного громадського життя. Перший досвід у цій галузі належав І.І. Срезневському, який разом з І.В. Росковшенком випустив друком «Украинский альманах» (Х., 1831), два випуски «Украинского сборника» (Х., 1838, 1841). Згодом з’явилися українські альманахи «Ластiвка» (СПб., 1841, укладач Є.П. Гребінка); «Снiп» (Х., 1841 укладач А. Корсун); «Молодик» (Х., 1843-1844, укладач І. Бецький); «Барвинок Украйны» (СПб., 1844); «Южный Русский зборник» (К., 1848, уклад. А. Метлінский) тощо. Ці покажчики також знайшли відображення на сторінках подільського видання.

Піонерний характер праці зумовив інформативний характер рецензій [5; 6], адже їхнім авторам складно було оцінювати цей перший узагальнюючий досвід бібліографування альманахів і літературних збірників Російської імперії. Але це не завадило книзі відразу потрапити до числа бібліофільських видань. Мабуть, причиною цього був не тільки її малий наклад, а й зміст. Згадки про неї можна знайти на сторінках тодішніх фахових видань О.Є. Бурцева «Обстоятельное библиографическое описание редких и замечательных книг» (СПб., 1901), Д.В. Улянінського «Библиотека Д.В. Ульянинского: библиографическое описание» (3 т., М., 1912), М. Соловйова «Каталог № 105. Редкие книги» (СПб., 1910) [7]. Наступна бібліографічна робота в царині літературного бібліографознавства починалася з цього покажчика. І відомі бібліофіли нашого часу вважають за потрібне вказати на присутність цієї книги в їхньому зібранні: М.П. Смирнов-Сокольський «Моя библиотека: библиографические описания» (М., 1969), М.В. Сеславінський «Книги для гурманов: Библиофильские издания конца XIX – начала XX вв.» (у співавт., М., 2010). Останній придбав свій примірник у не менш знаного українського і російського бібліофіла В.В. Тарноградського (1919-2006), сина відомого вінницького поета Валеріана Тарноградського (1880-1945) [8].

20 січня 1894 року Є.Є. Путятін повернувся на службу в Морське міністерство чиновником з особливих доручень і покинув подільський маєток, але продовжив бібліофільську діяльність. Так, в одного з лондонських букіністів він знайшов працю англійського морського офіцера Джона Дена «История российского флота в царствование Петра Великого», переклав російською і надрукував 1897 року в Санкт-Петербурзі [9]. Того ж року маєток у Глібові був проданий князю В.Н. Львову, родина якого володіла ним до революції 1917 року.

І більше в Новій Ушиці бібліофільських видань ніхто не друкував.
Список використаних джерел і літератури:
1. Путятин Евгений Евфимиевич [Электронный ресурс] // Энциклопедии& Словари : веб-сайт. – Режим доступу: http://enc-dic.com/enc_biography/ Putjatin-evgeni-evfimievich-4815/. – Дата доступу: 15.03.13.

2. Перекличка альманахам: матер. для библиогр. русских лит. альманахов и сборников конца XVIII-го и первой половины XIX-го столетия (1794 г. по 1850 г.) / составил в с. Глебове Подольской губернии граф Е. Путятин. – Новая Ушица: Тип. Генриха Чарковского, 1893. – 75 с. ; 17,5 х 13 см.

3. Дополнение к «Перекличке альманахами»: матер. для библиогр. русских лит. альманахов и сборников конца ХVIII-го и первой половины ХIX-го столетия (1794 г. по 1850 г.) : бесплатное приложение / составил в с. Глебове Подольской губернии граф Е. Путятин. – Новая-Ушица : тип. Генриха Чарковского, 1893. – 32 с. ; 17,5 х 13 см.

4. Рейтблат А.И. История книги и литературных культур: обзор выступлений на международном симпозиуме / А.И. Рейтблат // Новое литер. обозрение. – 2005. – № 73. – С. 346-354.

5. Гаршин Е. Рец. на кн.: Перекличка альманахам: матер. для библиогр. русских лит. альманахов и сборников конца XVIII и первой половины XIX столетия. (С 1794 г. по 1850 г.). Составил в селе Глебове Подольской губернии граф Е.Путятин. Новая Ушица. Типография Генриха Чарковского. 1893 // Ист. вестник. – 1893. – № 7. – С. 237.

6. И. Граф Путятин. Перекличка альманахов и дополнение к ним (с 1794 по 1850 г.) // Киев. старина. – Т. 44. – № 3. – С. 590.

7. Аукцион №7. Шедевры русского книгопечатания, редкие книги, рукописи и автографы [Электронный ресурс] // Дом антикварной книги в Никитском : веб-сайт. – Режим доступа: http://www.vnikitskom.ru/ru/antique/auction/8/ 2692/. – Дата доступа: 10.02.13.

8. Ласунский О.Г. Портрет на фоне книг: Всеволод Валерианович Тарноградский / О. Г. Ласунский // Библиофилы России : альманах. – М., 2008. – Т. 5. – 2008. – С. 93 – 102.

9. Ден Дж. История российского флота в царствование Петра Великого / Дж. Ден ; пер. з англ. Е. Путятин. – СПб., 1897. – 108 с. // Российская национальная библиотека : веб-сайт. – Режим доступа: http://www.nlr.ru/e-case3/sc2.php/web_gak/lc/26077/80. – Дата доступа: 10.02.13.

О.І. Трембіцька,

А.М. Трембіцький,

м.Хмельницький


«Літературні вечерниці» Степана Риндика
Про відомого українського письменника, поет-сатирика, вченого-механіка, знаного педагога, професора, подолянина Степана Риндика написано не багато, хоча його своєрідна творчість заслуговує на посилену увагу літературознавців, істориків, краєзнавців. На жаль, досі відсутнє і ґрунтовне монографічне дослідження про його життя, діяльність і творчі здобутки.

Його діяльність частково висвітлили в своїх розвідках відомі дослідники української діаспори Л. Полтава [1], Г. Костюк [2; 3], І. Вергун [4], І. Качуровський [5], Г. Черінь [6], часописи «Свобода [7-12] та «Українська думка» [13]. Короткі біографічні статті-гасла подано в «Енциклопедії Українознавства-ІІ» [14], «Вікіпедії» [15] та інших виданнях [16]. У незалежній Україні цінні, але фрагментарні історично-краєзнавчі біографічні розвідки опублікували знані історики та подільські краєзнавці В. Мацько [17-21], О. Завальнюк [22], С. Феодосьєв [23-27], М. Вакуленко [28], О. Будзей [29], В. Горбатюк [30; 31] та інші.

Степан Титович Риндик народився 1 вересня 1887 р. у Заставлі, передмісті містечка Дунаївці (районний центр Хмельницької обл.). Закінчив двокласну міську школу в Новій Ушиці (1902), Кам’янець-Подільську чоловічу гімназію – класичну російську гімназію (1906) зі срібною медаллю, один курс фізико-математичного факультету Київського університету (1906-1907) і механічний відділі Київського політехнічного інституту (1908-1914), одержав диплом інженера-технолога. У 1914-1919 рр. – машиніст паровоза, начальник дільниці на станціях Бірзула (нині місто Котовськ Одеської області) та Сарни (нині село Монастирищенського району Черкаської області) Південно-Західної залізниці. В 1919 р. переїхав до Кам’янця-Подільського, де працював у видавництві «Дністер», старшим асистентом кафедри фізики Кам’янець-Подільського державного українського університету (1 серпня – 15 вересня) [12; 14; 15; 21, с.81; 22; 23].

Після поразки Української революції 20 листопада 1920 р. разом із українським військом емігрував до Польщі, де працював на фабриці рільничих машин. У 1923 р. переїхав до Чехословаччини, де впродовж 1923-1945 рр. читав лекції з геометрії, математики, механіки і фізики в Українському високому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова в Празі [7; 12; 21, с.82; 23] та українській гімназії у Празі-Ржевніцах-Модржанах [12; 16, с.220]. Брав участь у діяльності Українського громадського комітету, як член його ревізійної комісії [3], а також належав до «Празької школи української поезії» [23]. С. Риндик був «високовальорною людиною: віруючою, правдомовною і справедливою. Релігійні та пластові принципи, хоч вони ними не афішувався, вважав незаступною базою морального виховання» [4, с.953], регулярно відвідував Богослужіння, які час від часу відправляв у Ржевницях греко-католицький священик о. В. Гопко із Праги. С. Риндик дуже болісно сприйняв розкол і занепад пласту в гімназії, а «простудіювавши причини його занепаду, старався своїми порадами запобігти лихові». До «справи підходив об’єктивно, залишаючи на боці персональні рєсантименти», був «суворим в осудах» щодо інших і себе самого [4, с.954].

Після закінчення Другої світової війни переїхав до Німеччини, читав лекції в українських гімназіях у таборах для переміщених осіб (Ді-Пі) [12]. З 1945 р. належав до організації «Мистецький український рух» (Фюрт, Німеччина), друкував свої твори в його літературно-мистецькому альманасі [23].

Восени 1950 р. (за іншими даними на початку 1951 р.) [12; 23] разом із родиною переїхав у Чикаго (США) [12; 21, с.82], де й мешкав до самої смерті.

Був автором підручників «Міцність матеріалів» (1924), «Елементи машин» (1943, 2-ге вид. 1963) [12; 14; 21, с.82; 22], «Збірник алгебраїчних задач» і ряду наукових праць з української технічної термінології [15].

Видав поетичну збірку сатиричних віршів «Логос» (Прага, 1942, перевидані 1961, 1971), оповідання «Терентій Трохимович Тарадайка» (Прага, 1943), збірки оповідань «Смілянська хроніка» (Прага, 1944) і сатирично-гумористичних оповідань «Пригоди і люди» (1960), віршовану збірку оповідань для молоді «Пригоди Сірка Клаповухого» (1961) [12; 14; 21, с.82; 22]. Був активним співробітником україномовного часопису «Свобода», на сторінках якого друкував свої сатири, фейлетони та рецензії [12]. Як літературний критик публікував свої рецензії в часопису «Український Прометей» [23].

Помер Степан Риндик 27 вересня 1972 р. у Чикаго (США) і похований 30 вересня на цвинтарі Елмвуд [12; 21, с.83; 23].

Характеризуючи творчі здобутки С. Риндика і загальну панораму «поетичного цеху» української діаспори за 15 років діяльності Об’єднання українських письменників «Слово», знаний український політичний діяч, учений-літературознавець, критик, мемуарист, довголітній голова ОУП «Слово», дійсний член УВАН та НТШ, член НСПУ, відомий подолянин Г. Костюк у своїй доповіді на 4 з’їзді Об’єднання українських письменників «Слово» 28-29 листопада 1970 р. у Нью-Йорку, яка була опублікована під назвою «З літопису літературного життя. До 15-річчя діяльности Об’єднання українських письменників «Слово»: 1954-1969» (Мюнхен, 1971) вказує, що Степан Риндик «дуже своєрідний і свіжий» поет. Основним засобом його поетичного думання є «наскрізно політична інвектива, памфлет і сатира, з використанням форми байки, притчі, а часто й анекдоти». Мова С. Риндика, що «позначена багатющою лексикою, барвистими подільськими льокалізмами, а часто цікавими і мовно виправданими новотворами, заховала той поетичний чар слова, що надавав виразній памфлетній тенденції його поезій справжнього хвилюючого поетичного звучання» [2, с.67].

Відомий славіст-мовознавець, історик української літератури, літературний і театральний критик, професор Гарвардського і Колумбійського університетів, іноземний член НАН України, президент УВАН, член Американського лінгвістичного товариства, Польського інституту мистецтв і науки в США, почесний доктор Альбертського, Люндського, Харківського університетів та Києво-Могилянської академії Ю. Шевельов відгукуючись про творчість С. Риндика, зокрема про його збірку «Смілянська хроніка», писав: «Щира людяність, український національний гумор, приперчений дуже сильно, але не перетворений усе таки на мащення всього світу дьогтем, уміння показати, як людське обличчя в умовах дрібної і чужої дійсности перетворюється раптом на свиняче рило – все це в Риндика щиро українське і все це веде до Гоголевих традицій». Увесь цикл оповідань С. Риндика «пронизаний глибокою ідеєю – мертвотного духу повітової Росії, – але все таки складники циклу ще надто пройняті анекдотизмом, надто епізодичні, випадкові». Водночас, його «національна, органічна проза» ще більше в сподіванні, ніж у здійсненні» [15].

Український педагог, перекладач, поет, прозаїк і радіожурналіст, авторитетний діаспорний літературознавець, член ОУП «Слово», Спілки аргентинських письменників SADE, НСПУ І. Качуровський в статті «Гумор української еміграції» (Мюнхен, 1992) пише, що одним із тих хто в міжвоєнний період репрезентував український гумор в еміграції був С. Риндик, – «чи не єдиний гуморист з уенерівської еміграції, який продовжував свою літературну діяльність і після Другої світової війни» і який «висміював те прагнення спрямувати течію нашого письменства в русло загальноосвітньої культури, що розпочали колись «хатяни», підхопили Зеров і Хвильовий, продовжували В. Державин і Михайло Орест» в своїх сатиричних віршах. Зокрема, він писав:

«Ой, покину я, друзі, покину,

Солов’їв і червону калину,

І про ту чорноброву Оксану

Гомоніти пісні перестану,

А свій хист і снагу молоду

У велике письменство вкладу...

…………………………………

Хай живе Беатріче безброва –

Джерело ірреального слова

І моїх вогнекрильних стремлінь.

А Оксані сердешній – амінь...»

«Але ці формально досконалі рядки, – пише І. Качуровський, – «щасливий виняток: решта віршів Риндика стоїть на рівні колгоспної самодіяльності»:

«Зашуміла ліщинонька,

Плаче-стогне дівчинонька,

Плаче вона та й ридає,

Свиноматка не рождає...»

«Це, очевидно, – зазначає дослідник, – мала б бути та літературна продукція, котру ми можемо протиставити «Божественній комедії» і цілому Заходу» [5, с.159]. Проте сучасний літературознавець І. Качуровський «не до кінця зрозумів і не вловив тонкої іронії цієї поезії» С. Риндика, як автора «сатиричних віршів та оповідань про большевицьку дійсність», про «ту дійсність про яку, справді, без сатири і без іронії писати було важко» в ті часи [27].

Доктор філологічних наук В. Мацько характеризуючи творчу спадщину письменника і поета-сатирика, пише, що «неоромантичність творів С. Риндика характеризується природними компонентами, пригодницьким змістом, внутрішнім настроєм», його проза «насичена сентиментальністю», а «фразеологізми, фольклорні мотиви, повторення висловленого, нагромадження речень із складними синтаксичними конструкціями, широкі побутові сцени й водночас вмонтування в текст ліричних відступів із описами природи, пригод спостерігаємо» в багатьох його творах. Але, його праці не можна зводити лише до «описів природи і різноманітних пригод», що, на думку В. Мацька, «характеризують стиль неоромантичного письма С. Риндика» [20, с.2]. Так, відомий український письменник, поет, публіцист, культуролог-енциклопедист, літературний критик Є. Маланюк, стверджує, що в більшості праць С. Риндика (копії майже півсотні його праць зберігаються в родинному архіві А. М. Трембіцького) гармонійно поєднується лірика і сатирика, а його «жива й соковита» народна мова, «вражає влучністю і майже математичною точністю вислову». Автор безпомилково, «місцями блискуче», «оперував тією мовою і просодичними засобами». І, на думку Є. Маланюка, С. Риндика варто назвати «віртуозом і (коли вже треба історично-літературного визначення) щасливим спадкоємцем, продовжувачем і збагачувачем школи досі самотнього і досі вповні неоціненого Самійленка» [21, с.82].

Колишній студент Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова в Празі І. Жеґуц щодо «перфектного знання української мови» С. Риндиком пише, що він як учитель математики і дескриптивної геометрії, як талановитий сатирик «володів бездоганно мистецтвом віршованого слова» [16, с.208].

Знана письменниця української діаспори Г. Черінь у своїх спогадах «Степан Риндик, як я його знаю» згадує, що С. Риндик «писав чудові гуморески. Читаючи їх, зі сміху може і не тріснеш – але чи неодмінно треба тріснути? Вони дотепні, цікаві – і такі особливі, «риндиківські» [6, с.386].

Значну цінність для дослідників життєвих шляхів, діяльності і творчих здобутків С. Риндика мають маловідомі спогади колишнього гімназиста І. Вергуна (1929-1932) «Степан Риндик – педагог і людина (1887-1972)» (Лондон, 1978) [4]. Автор спогадів вказує, що доцент Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі і професор Української гімназії у Празі-Ржевницях-Модржанах С. Риндик [16, с.220] «є передовсім знаний як науковець та поет-сатирик, але майже невідомий як педагог і людина» [13]. Хоча педагогічній ниві присвятив понад 20 літ свого трудолюбивого життя [16, с.220]. Його «лекції були ясними і зрозумілими, які пояснював добірною літературною мовою» [16, с.148].

Директор Модржанської гімназії в 1940-1945 рр. А. Штефан підкреслює, що «серед добрих фахівців, які вміли передати своє знання учням», був математик С. Риндик [16, с.157]. І. Вергун згадує, що С. Риндик, який «володів бездоганно українською мовою, не міг стерпіти коли учні зверталися до нього через «пане професор», або говорили «пану професору». «Пане професоре, пану професорові, Степанові, а не Степану» – поправляв нас інж. Риндик. А відтак, іронізуючи, додавав: «Не знаєте відмінків, але це не моя справа вас їх учити» [4, с.953]. Крім того, в «гімназії було прийнято вживати в писанню «придніпрянське я», але С. Риндик, «як це личило знавцеві української мови, писав «я» за галицьким правописом». І розповідав учням, що «галицьке я» давно перед тим вживали у своїх грамотах наші гетьмани, відтак Шевченко у своїх віршах, і таким чином воно убереглося донині в тих частинах України, де не було московських впливів». Гімназисти, далі пише І. Вергун, «дивувались лінгвістичним тонкощам» С. Риндика, адже добре знали, що він за фахом інженер-механік. Лише пізніше, згадує колишній гімназист, ми довідались, що він був «незрівняним майстром нарисів і поезій-сатир» [4, с.953], які друкував під власним іменем, або під псевдонімами С. Киднир (прізвище, прочитане справа наліво) [4, с.953; 14; 15; 23] чи Сіґмаро (грецькі назви початкових букв його імені та прізвища) [4, с.953].

Своє відношення до нарікань на мову книжок, часописів, публічних виступів, загалом до ґвалтування української мови, а також до тих хто не дотримувався правил правопису, С. Риндик висловив у працях «Чистки в мові» (Нью-Йорк, 1965), «Дещо з нашої мовної практики» (Нью-Йорк, 1965) та інших. Він зокрема пише, що в «багатьох наших пресових публікаціях зустрічаємо слова і звороти, які цілком відбігають від норм нашої літературної мови, — і то в такій мірі, що дають картину повної неписьменности друкованого тексту».

Так, у сатиричній праці «Літературні вечерниці» С. Риндик, пише, що «літературні вечори», «де одні читають свої твори, другі хвалять чи гудять їх, треті плещуть у долоні, а четверті сидять тихо», він називає «вечерницями». Адже такими «вечерницями» густо переплетені його «парубоцькі літа, і від цього плетива залишились чудові спогади». Далі С. Риндик пише, що на літературних вечорах часто виступає «модерний візіонер» доктор Шум, який «проповідує наскрізь оригінальний погляд на мистецтво»,зауважуючи при цьому, що мистецтво, – це «процес сугубо суб’єктивний і заразом абсолютно об’єктивний». «Досить часто так буває», – пише С. Риндик, – що «якийсь майстер дуже добре знає як треба писати, але сам того ніяк не втне, а другий знов пише вам, аж дух радується, але теорії ані в зуб», серед яких і «отой нетерплюх гуцул, що перший заспівав»:

«Попутаю сиві коні

На пута короткі,

А сам піду до дівчини

На слова солодкі!»

Або той пряшівський лемко, що перший виспівав велику правду кохання:

«Кращі наші два позори,

Як да-чиї штири воли!» [32].

Основним критиком всіх цих «писань» виступав доктор Шум, який поєднавши в «своїй особі два таланти: письменника великого формату і ще більшого формату есеїста», сам «поки що не оприлюднив ані одного рядка своїх творів», хоча розповідав, що «пише велику епопею» і це «має бути трилогія», або «тетралогія або навіть пенталогія». Всім цікавим казав, що це має бути «широке полотно», адже його покликання як автора – «монументальна творчість, не клаптики слова» [32].

Таким чином, доктор Шум здобувши «славу правдивого парнасця» сидить на літературних вечерницях у першому ряді, викликаючи «трему в тілі і в душі кожного автора, що відважується виступати прилюдно з виплодами своєї ліри чи кобзи. Навіть автори-модерністи, дарма що такі сміливі, лякаються». Проте даремно, адже Шум «ще ніколи не дозволив собі сказати якесь прикре слово на адресу автора вечерниць, свого колеги і страждальника, бо доля українського письменника – це найбільший біль його серця. Навіть у випадках очевидного безглуздя він знаходить для автора слова потіхи і співчуття» [32].

Одного вечора, – пише С. Риндик, – уперше із своїми творами виступив молодий поет Трембіта. З прочитаних ним жмуту поезій, «можна було побачити, що характером своєї творчості він зайняв якусь проміжну між реалістами і модерністами постать. З першими лучили його старосвітські, традиційні мотиви кохання, а з другими – спосіб віршування. Кожний вірш був скомпонований так хитро, що його з однаковим успіхом можна було читати вперед і назад і будь-як мішати строфи». Вірші Трембіти сподобались слухачам, і вони привітали талановитого поета гучними оплесками, а особливу «бурю захоплення» викликав вірш «Гимн кохання»:

Не ходи! Не дивися в той бік і

Не напружуй очей ані трохи.

Це не вчора було, не торік,

А за дуже давньої епохи.

Ще як прудко летів альбатрос,

Птеродактиль летів понад морем

І в переблисках сонця і рос

«Переборем!» співав: «Переборем!» [32].

Однак, така «глибока містика цієї поезії не сподобалась одному з присутніх на вечорницях приклонників чистого реалізму, і він, виждавши аж ущухли оплески», попросив, щоб шановний автор пояснив «чому він цю поезію назвав «Гимном кохання», коли тут нема ані натяку на якесь кохання?» Адже при цьому, зауважував «раціоналіст», автор міг би із «однаковим успіхом назвати свою поезію не «Гимном кохання», а «Печеною бараболею» або якось ще чудніше» [33].

Слово взяв доктор Шум, який дав свою відповідь: «Оце маємо типовий підхід раціоналіста до поезії, як такої… Ці люди зароїли собі в голову, що поезія – це друге видання геометрії Евкліда! І в кожному вірші шукають насамперед логіки». Але поезія – «не логіка, а поетичний твір – не науковий трактат, побудований на аксіомах, теоремах чи лемах. Це навіть не інтуїція. Це щось вище. Це якийсь транс тіла і душі, це сомнамбулізм … готичний сон, шалених мрій аеродром, це містика космогонії, мряковиння далеких галактик людського духа, талісман незреченного й незбагненного, це … нірвана, солодке блаженство в раю краси. Тож раціоналістам і реалістам можемо сказати: Капітулянти! Якщо хочете логіки, то купіть собі підручник алгебри, читайте його і насолоджуйтесь, але не заглядайте туди, де бринить поезія, «двері райскія нам отверзающая» [33].

Новоявлений поет Трембіта, сильно підбадьорений доктором Шумом і оплесками присутніх, зголосився з новою поезією «Серенада динозавра»:

«Я бачив тінь її…. На гори,

Де бились білі завірюхи,

З долин, яруг неслись потвори

Тіла без тіл, без руху рухи.

А тінь її, велично-горда:

«О сурсум корда! Сурсум корда!» [33].

Після цього встав доктор Шум і захоплено сказав: «Екце поезіа! А які метафори! Які метонімії! Які синекдохи!». Але до слова попросився раціоналіст: «Чи не міг би шановний автор пояснити нам, чому сам він назвав цю поезію серенадою динозавра, а не лантозавра чи бронтозавра? Або навіть мастодонта? Бо це співав якраз динозавр, скромно усміхаючись, пояснив Трембіта», і присутні зайшлися веселим сміхом [34].

Серед присутніх запанувала тиша, всі чекали, що скаже доктор Шум, який помалу встав і звернувся до слухачів: «Дозвольте сказати кілька слів про тільки що зачитані поезії, як такі. Буду говорити по суті речі. Я, звичайно, не міг би на сто відсотків погодитися з деякими концепціями автора. Але в основному, коли йдеться про самі твори, як такі, і коли взяти на увагу чисто формальні моменти, то мушу з приємністю зазначити, що нашому авторові пощастило уникнути певних колізій і завдяки цьому показати, що процес наростання психологічного напруження в поетичному творі повною мірою залежить від творчої наснаги письменника, як такого. Бо не треба ані на мент забувати, що ми, письменники, насамперед і переважно творці психологічних вартостей». Адже «досягнення мистецького ефекту повинно пройти крізь призму внутрішнього спостерігання ідеального світу і я б дозволив собі додати, крізь індивідуальне мірило авторової душі – його власного світовідчування, його автопсії». Проте, від «авторової психоаналізи, від його творчого потенціалу, а найбільше таки від своєрідного світу його власних психологічних законів, мотивів та стимулів залежить, які саме шляхи найбільше відповідають виявові його творчих задумів» [34].

Слухаючи «нашого шановного прелеґента», – сказав доктор Шум, – мушу «з приємністю зазначити одно відрадне явище: слухаючи такі твори, наша література показує, що вона виразно виходить із давно вже стухлих рамок провінціалізму й твердими кроками ступає до широко – поля світового мистецтва. А це в першу голову і найбільше радує нас, українських письменників». Підсумовуючи свій виступ доктор Шум зауважує, що люди, які «ходять на тутешні літературні вечерниці, розуміються між собою, як лисі коні». Вони в своїй більшості «ходять на літературні вечерниці для «фасону» або ради своїх чоловіків, щоб не скакали там у гречку, чи ради своїх жінок, щоб не робили того самого» [34].

Щасливий Трембіта «підбіг до промовця, вхопив його за руку і довго тряс нею», а його «очі опромінилися брильянтами сліз». «Пане докторе! Переживаю якусь трансмутацію. Відчуваю, що мене не існує, як такого! Настала дуже мила атмосфера мистецької консолідації душ», яка трохи згодом перейшла у скромний бенкет [34]. На бенкеті знову виступив доктор Шум, який сказав: «Стоїмо перед лицем майбутнього. Безперечно! Сьогодні можемо вже сміливо сказати це. Тож відкиньмо важкі пута формалізму і поговорім собі щиро. Не мікрофільми. а великі формати, експерименталізм на тлі мистецьких полотен, аналізи і оформлення позицій на складнім візерунку світла і тіней, прищіплення динамічним лініям якости поетичного жанру, тонуси, півтони, нюанси та підтексти – ось ті аспекти, що мають миготати перед внутрішнім модерного візіонера. У світлі сказаного, поставивши точки над усіма можливими «і», ми творці мистецьких вартостей, відкидаємо всякі формальні ізми і несхибним кроком простуємо до нашого майбутнього» [35].

Все було добре, проте вороги модерної літератури пустили поголоску, що молодий поет Трембіта не ночував після бенкету вдома, а втрапив до поліції. При цьому він «борюкався з поліційними голіятіми», але, «уступаючи перевазі фізичної сили цих бардадимів», поет сказав: «Я безумовно п’яний, але я маю розум і попрошу прийняти до відома, що я рішуче протестую проти такого брутального поґвалтовання законів конституції і застерігаю за собою право зайняти супроти цього акту належне становище, що станеться у відповідному місці, у відповідний час і у відповідній формі. Окей! – відповіли безоглядні верзила і відтранспортували Трембіту в поліцію». Пізніше в одній із поезій Трембіти появилися такі два рядки:

«Обхопив мене за плечі,

Говорив мерзенні речі...» [35].

Якщо ці слова написано на адресу котрогось із тих нічандників, – пише С. Риндик, – то «почуття справедливості примушує нас сказати, що тут поет Трембіта допустився певної гіперболізації, бо тутешні поліцаї дуже чемні і з п’яними обходяться досить культурно» [35].

Таким чином, – пише І. Вергун і ми з ним повністю солідарні, – «з перспективи пройдених років постать проф. Риндика зарисовується чіткіше й величніше. Не тільки він був науковцем і поетом-сатириком широкого діапазону, але теж ориґінальним педагогом і шляхетною людиною». 250 його учнів після закінчення гімназії вибрали «йому споріднені фахи, бо вмів, викладаючи ясно, вщепити любов до своїх предметів». Нехай цих декілька згадок-споминів «являтимуться китицею живих квітів» [4, с.954] від вдячних йому подолян на його могилу в Чикаго.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал