Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій



Сторінка3/50
Дата конвертації22.12.2016
Розмір9.2 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   50

Список використаних джерел та літератури:


  1. Баженов Л.В. Краєзнавчий рух та історико-регіональні дослідження Дунаєвеччини в добу незалежності України /Л.В. Баженов // Дунаєвеччина очима свідків, учасників і свідків історичних подій: Матеріали науково-краєзнавчої конференції. – Дунаївці-Кам’янець-Подільський, 2008. – Вип. ІV. – С. 72.

  2. Завальнюк О.М. Віктор Прокопчук – науковець, педагог /О.М. Завальнюк, Л.В. Баженов. –Кам’янець-Подільський, 2009. – 84 с.

  3. Прокопчук В.С. Дунаєвеччина в іменах : біобібліографічний довідник /В.С. Прокопчук, Т.К. Прокопчук, С.В. Олійник. – Дунаївці, 2006. – С. 48.

  4. Там само. – С. 49.

  5. Особова справа В.Б. Оліфера //Поточний архів Хмельницької обласної організації НСКУ, ф. Особові справи членів НСКУ.

  6. Білий О.П. Миньковеччина : історичний нарис / О.П. Білий, А.П. Білий. – Кам’янець-Подільський, 2004. – 160 с.

  7. Прокопчук В.С. Дунаєвеччина в іменах : біобібліографічний довідник /В.С. Прокопчук, Т.К. Прокопчук, С.В. Олійник. – Дунаївці, 2006-2007. – Вип. 1-2.

  8. Там само. – Вип. 1. – С. 47-48.

  9. Дунаєвеччина очима свідків, учасників і свідків історичних подій: Матеріали науково-краєзнавчої конференції. /ред. кол.: Винокур І.С, Данилюк Ю.З., Завальнюк О.М., Прокопчук В.С. (голова) та ін. – К.: Рідний край, 1997. – 248 с.

  10. Дунаєвеччина очима свідків, учасників і свідків історичних подій: Збірник науково-краєзнавчих праць. Вип. ІІ. /Ррд. кол.: Винокур І.С., Завальнюк О.М., Прокопчук В.С. (голова) та ін. – Київ-Дунаївці: Рідний край, 2000. – 250 с.

  11. Дунаєвеччина очима свідків, учасників і свідків історичних подій: Збірник науково-краєзнавчих праць. Вип. ІІІ. /ред. кол.: Тронько П.Т., Винокур І.С., Завальнюк О.М., Прокопчук В.С. (голова) та ін. – Київ-Дунаївці–Кам’янець-Подільський: Абетка-НОВА, 2003. – 332 с.

  12. Дунаєвеччина очима свідків, учасників і свідків історичних подій: Матеріали науково-краєзнавчої конференції. Вип. ІV./ ред.кол.: Баженов Л.В., Прокопчук В.С. (голова), Прокопчук Т.К. та ін. – Дунаївці-Кам’янець-Подільський, 2008. – 624 с.

  13. Постанова Кабінету Міністрів України, № 908 від 16 жовтня 2008 р.

  14. Прокопчук В.С. ІV з’їзд НСКУ : враження делегата /В.С. Прокопчук //Краєзнавець Хмельниччини : бюлетень Хмельницької обласної організації НСКУ. – Кам’янець-Подільський, 2009. - № 1. – С. 10-12.

  15. IV з’їзд Національної спілки краєзнавців України. Матеріали. – К., 2009.

  16. Матеріали пленуму та наради з питань підготовки енциклопедичного видання "Історія міст і сіл України". – К., 2009. – С. 3, 10-35.

  1. 17.На шляху реформування і перебудови. Матеріали про роботу звітно-виборної конференції Хмельницької обласної організації НСКУ 26 жовтня 2011 р. /уклад. Л.В. Баженов, А.Г. Роздобудько. – Кам’янець-Подільський, 2011. – С. 12.

  1. Статут НСКУ. – К., 2009; Роздобудько А.Г. Процедура прийому в члени НСКУ // Краєзнавець Хмельниччини : бюлетень Хмельницької обласної організації НСКУ. – Кам’янець-Подільський, 2009. - № 1. – С. 5.

  2. На шляху реформування і перебудови. – С. 77.

  3. Прокопчук В.С. Інституалізація краєзнавчого руху Правобережної України 20-х років ХХ – початку ХХІ ст.: етапи, форми, напрями діяльності /В.С. Прокопчук. – Кам’янець-Подільський. – 600 с.

  4. Віктор Степанович Прокопчук //Історичне краєзнавство і проблеми регіональної історії Правобережної України (наукова школа) : біобібліографічний покажчик. – Кам’янець-Подільський, 2011. – Вип. 12. – С. 52-68.

  5. Наукові записки Центру Мархоцькознавства /творчий задум, упоряд, передм., комент. В.А. Захар’єв. – Хмельницький, 2008. – Т. 1. – 108 с.; Т. 3. – 2011. – 240; Т. 4. – 132 с.

  6. Григоренко О.П. Запрацював музей графа-реформатора Ігнація Мархоцького /О.П. Григоренко // Краєзнавець Хмельниччини : науково-краєзнавчий збірник. – Кам’янець-Подільський, 2013. – Вип. 4. – С. 14-15.

  7. Особова справа Ж.Л. Слободян //Поточний архів Хмельницької обласної організації НСКУ, ф. Особові справи членів НСКУ.

  8. Особова справа С.П. Домкова //Там само.

  9. Особова справа А.В. Лігоцького // Там само.

  10. Особова справа С.Т. Колісника //Там само.

  11. Поліщук Ф.П. Дунаєвецьке територіальне відділення МАН /Ф.П. Поліщук //Краєзнавець Хмельниччини. – 2013. – Вип. 4. – С. 15.

  12. Особова справа В.І. Крупник // Поточний архів Хмельницької обласної організації НСКУ, ф. Особові справи членів НСКУ.

  13. Особова справа Т.К. Прокопчук // Там само.

  14. Кузьмінський В. Тернова нива долі : спогади та документи про 30 – 90-ті роки на Дунаєвеччині /Войціх Кузьмінський. – Кам’янець-Подільський, 2008. – 476 с.

  15. Кузьмінський В. Нестеровецьке повстання і голодомор : спогади і документи. Кн. 2. /В. Кузьмінський. – Кам’янець-Подільський, 2010. – 605 с.

  16. Кузьмінський В. Повстання в Дунаївцях і атеїзм : спогади і документи. Кн. 3. /В. кузьмінський. – Кам’янець-Подільський, 2011. – 382 с.

  17. Повстання Тернаві та історія 6 спогади і документи. Кн. 4. – Кам’янець-Подільський, 2012. – 396 с.

В.М. Чорнобривий,

П.М. Чорнобривий,

Вінниця, Хмельницький
Професор Чорнобривий М.П.: до 95-річчя від дня народження

Стаття присвячена нестерівчанину професору – хірургу, багатолітньому головному лікарю Хмельницької обласної лікарні Миколі Петровичу Чорнобривому.

Ключові слова: Дунаєвеччина, с. Нестерівці, хірург, професор, доктор медичних наук.
12 вересня цього року нашому батькові доктору медичних наук, професору, заслуженому лікарю Української РСР Миколі Петровичу Чорнобривому виповнилось би 95. Минають роки, швидко плине життя. Шість років, як відійшов він у вічність славетний професор, хірург, почесний громадянин Хмельниччини, подолянин, народжений в с. Нестерівці Дунаєвецького району Хмельницької області в буремному 1918 році.

Поширеним є вислів, що людина продовжує жити після смерті в пам’яті дітей, рідних, людей, особливо тих, на життєвому шляху яких ця людина відіграла важливу роль у становленні та всебічному розвитку їх особистості.

Великий внесок у пошанування видатних подолян вносить Центр дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН України при Кам’янець-Подільському державному університеті. Це стосується зокрема нарису життя і науково-медичної діяльності професора М.П. Чорнобривого, який було видано за рішенням вченої ради Центру дослідження історії Поділля, письменницькими зусиллями професора Віктора Прокопчука за схвальною оцінкою професорів Л.В. Баженова та П.П. Григоренко.1

Нестерівці Дунаєвецького району вперше згадуються 1493року в складі королівщини (королівських маєтностей). Родовід Чорнобривих у Нестерівцях розпочинався з Семена Чорнобривого, який походив з галицьких земель. Батьками Миколи Петровича були Петро Андрійович та Ганна Іванівна Костовська. Петро Андрійович Чорнобривий на протязі восьми років служив в імператорській гвардії Російської імперії, у славнозвісному Семенівському полку. Життя та доля родини Чорнобривих віддзеркалює історію подільських земель у Російській імперії, Українській Народній Республіці та більшовицькій Росії. У буремні роки колективізації Петро Андрійович Чорнобривий не оминув політичних репресій.

Скільки треба було життєвих сил Миколі Петровичу Чорнобривому, щоб після смерті батька 1933 року, у свої 14 років, продовжувати навчання в школі – семирічці, а згодом – у Голозубинецькому зооветеринарному технікумі.

У подальшому були жорстоке випробування війною, бойові нагороди за особисту хоробрість та парад Перемоги 24 червня 1945 року у Москві.

В умовах надзвичайно важкого та голодного життя 1946 року (треба було мати неабияку силу волі та цілеспрямованість) вступив до Вінницького медичного інституту, здобув лікарську спеціальність. Це було б неможливо без самовідданої праці та підтримки дружини Марії Іванівни.

Закінчивши у віці 33 років лікувальний факультет Вінницького медичного інституту, Микола Петрович з притаманним йому завзяттям взявся за працю хірурга, пройшовши шлях від рядового хірурга до зав. хірургічним відділенням Старокостянтинівської районної лікарні, у подальшому – обласної лікарні, згодом, 1964 року очолив її. Саме йому належить ініціатива становлення та розвитку торакальної хірургії на Хмельниччині, створення пульмонологічного центру, який об’єднував зусилля терапевтів – пульмонологів і торакальних хірургів. Організаційний досвід Хмельницької обласної лікарні під керівництвом Миколи Петровича Чорнобривого, його хірургічний досвід (більше 10000 операцій) набули широкого впровадження в Україні і, навіть, за її межами, визнання на всесоюзних виставках, заслужили численних державних відзнак. 1979 року він брав активну участь у створенні та очолив факультет післядипломної підготовки лікарів з провідними кафедрами в м. Хмельницькому. На даний час ці кафедри в м. Хмельницькому успішно працюють, проводячи спеціалізацію та професійне удосконалення лікарів різних спеціальностей. Очевидно, це є найкращим приводом для вшанування доброї пам’яті, життя й діяльності професора М.П. Чорнобривого.

З вересня 2008 року на вшанування пам’яті професора Миколи Петровича Чорнобривого на факультеті післядипломної освіти лікарів у м. Хмельницькому з ініціативи кафедри хірургії (зав. кафедри проф. Суходоля А.І.) і кафедри внутрішньої та сімейної медицини (зав. кафедри проф. Чорнобривий В.М.) за участю начальника управління охорони здоров’я Хмельницької облдержадміністрації Свестун Н.В., щорічно проводяться науково-практичні конференції, присвячені актуальним питанням гастроентерології та абдомінальної хірургії. У конференціях беруть участь учні професора М.П. Чорнобривого та колеги – організатори охорони здоров’я, хірурги, з якими він працював, професор А.І. Суходоля, доценти Ф.П. Міщенко, Б.П. Шаталюк, О.С. Бориско, І.О. Козак, заслужений лікар України М.Г. Шаренко, заслужений лікар України, колишній завідувач хірургічним відділенням Дунаєвецької райлікарні В.С. Садлій, хірург Дунаєвецької районної лікарні Віктор Федоришин, середні медичні працівники (В.П. Кобелецький, З.В. Кисельова), які супроводжували і допомагали Миколі Петровичу Чорнобривому в скрутні періоди його життя. Стало доброю традицією під час меморіальної частини конференцій відзначити у відповідних номінаціях молодих перспективних хірургів і терапевтів (гастроентерологів).

Під час ІІ меморіальної науково-практичної конференції «Захворювання органів травлення: спільний погляд терапевта та хірурга на проблему», яка відбулася 18 вересня 2009 р., з питань хірургії виступили провідні вчені Вінницького національного медичного університету ім. М.І. Пирогова (проф. Суходоля А.І., проф. Каніковський О.Є.), інших вищих медичних учбових закладів України (доц. Куновський В.В., доц. Осадчий І.І.), лікарі – практики Хмельниччини доктор медичних наук Підмурняк О.О., кандидат медичних наук Кланца А.І., з питань гастроентерології – проф. Чорнобривий В.М., проф. Палій І.Г., проф. Жебель В.М., доц. Мелащенко С.Г., к.м.н. Заїка С.В. (Вінницький національний медичний університет ім. М.І. Пирогова), головний гастроентеролог Хмельницької області Дунець О.Д.

ІІІ меморіальна науково-практична конференція «Актуальні питання гастроентерології та абдомінальної хірургії» (10 вересня 2010р.) також зібрала відомих фахівців з Києва, Хмельницького, Вінниці та Львова. З доповідями виступили д.м.н. Петрушенко В.В., проф. Чорнобривий В.М., проф. Суходоля А.І., проф. Палій І.Г., проф. Анохіна Г.А., проф. Андрющенко В.П., проф. Годлевський А.І., проф. Каніковський О.Є., доц. Макарова Л.П., доц. Гуменюк А.Ф., доц.. Куновський В.В. та інші. Окрема увага була приділена такій події, як урочисте відкриття музею – бібліотеки пам’яті професора Чорнобривого Миколи Петровича в с. Нестерівці Дунаєвецького району Хмельницької області, яке відбулось за участю голови Дунаєвецької райдержадміністрації Ю.В. Кучерявого. На меморіальній конференції з доповіддю з цього питання виступила зав. бібліотекою – музеєм проф. М.П. Чорнобривого в с. Нестерівці Дунаєвецького району Лісецька Л.В.

IV меморіальна науково-практична конференція «Актуальні питання гастроентерології та абдомінальної хірургії» відбулася 15 вересня 2011р. Спільні проблеми гастроентерології та абдомінальної хірургії обговорювались у доповідях проф. Суходолі А.І. (Хмельницький), проф. Чорнобривого В.М. (Вінниця), проф. Колосовича І.В. (Київ), проф. Палій І.Г. (Вінниця), проф. Андрющенка В.П. (Львів), проф. Шапринського В.О. (Вінниця), проф. Ковальчука В.П. (Вінниця) та інших спеціалістів.

Проведення ювілейної V меморіальної науково-практичної конференції «Актуальні питання гастроентерології та абдомінальної хірургії» ще раз засвідчило актуальність обговорюваних під час таких конференцій питань абдомінальної хірургії та гастроентерології. Участь у конференції прийняли: проф. Чорнобривий В.М., проф. Суходоля А.І., проф. Палій І.Г., проф. Андрющенко В.П., проф. Годлевський А.І., проф. Андрющенко В.П., проф. Ковальчук В.П., доц. Гуменюк А.Ф. та інші зацікавлені спільними проблемами гастроентерології та хірургії вчені: к.м.н. Козловський В.О., доц. Баранніков К.В. З доповіддю про життєвий шлях проф. Чорнобривого М.П. виступив доктор історичних наук, професор Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка В.С. Прокопчук.

Відзначаючи в цьому 2013 році (12 вересня) 95-річчя від дня народження професора Миколи Петровича Чорнобривого, слід було б згадати відомого польського афориста Владислава Гжегорчика: «Єдиною мірою часу є пам’ять», додавши до цього, що мірою часу – історії є також, безумовно, особистості, які, творили історію свого краю та батьківщини.


Примітки:


  1. Прокопчук В.С. Професор М.П. Чорнобривий: нарис життя й науково-медичної діяльності / Віктор Прокопчук. – Хмельницький, 2003. – 150 с.: іл.

В.С. Прокопчук,

м. Дунаївці


Постаті в охороні здоров’я
Стаття присвячена двом видатним хірургам – вихідцю з Нестерівців Дунаєвецького району, доктору медичних наук, професору М.П. Чорнобривому, якому у вересні 2013 р. виповнилося 95, та заслуженому лікарю Української РСР хірургу В.С. Садлію, які зробили помітний внесок в теорію і практику хірургічної галузі на Хмельниччині.

Ключові слова: Дунаївці, Хмельницький, хірургія, професор, теорія, хірургічна практика.
Професія медика – одна з найбільш наукоємних сфер людської діяльності. І це не тільки найтриваліший час здобуття спеціальності, а й подальше навчання. Як кажуть, – через усе трудове життя.

Це підтверджує історія краю. 1859 року в губернському Кам’янці-Подільському виникло очолене відомими лікарями Олександром Кремером, Юзефом Ролле Товариство подільських лікарів, яке об’єднувало 123 медики. Вони збиралися на засідання, заслуховували доповіді й повідомлення, обмінювалися досвідом, виробляли рекомендації, видавали збірники, розсилали їх в усі медичні заклади краю, а також у Варшаву, Петербург, Москву, Київ, мали бібліотеку – 3182 примірники професійної літератури та музей – 8 відділів, 5040 експонатів.1

Не зважаючи на війни, каскад революцій та інших суспільних катаклізмів, підвищення кваліфікації засобами колективної та індивідуальної підготовки ніколи не втрачало актуальності у медиків. Досвід свідчить: тільки той хто, успішно поєднує теорію з практикою, досягає професійних висот й вселюдського визнання. Це добре ілюструє життя й медична діяльність двох моїх земляків-дунаївчан – доктора медичних наук, професора, колишнього головного лікаря Хмельницької обласної лікарні, творця й багатолітнього керівника Хмельницького факультету післядипломної освіти лікарів Вінницького національного медичного університету імені М.І. Пирогова Миколи Петровича Чорнобривого та хірурга, упродовж 35 років завідуючого хірургічним відділенням Дунаєвецької районної лікарні заслуженого лікаря України Володимира Степановича Садлія.

Мені, як і багатьом присутнім у цій залі, випала честь доторкнутися до особистості М.П. Чорнобривого, відчути його інтелектуальний потенціал, багатий життєвий досвід, людську привабливість. У кожного – свій Микола Петрович Чорнобривий. У мене теж свої незабутні спілкування. Вражала його відданість отчому краю. І хоч не так довго прожив він у Нестерівцях на Дунаєвччині, зазнав труднощів і ударів долі, все ж високо цінував те, ще дала рідна земля: перші враження, сформований під впливом чарівної подільської природи емоційний світ, досвід контактування з добрими людьми і не дуже зичливими, людська підтримка в здобутті освіти, спеціальності. Своє земляцьке патріотичне кредо висловив значно пізніше вже знаним, обтяженим незаперечним авторитетом й державним відзнаками, на сцені Дунаєвецького будинку культури, відкриваючи концерт ансамблю, який за асоціацією з нинішніми «Козаками Поділля» можна було б назвати ансамблем «Медики Поділля». Я пам’ятаю цей концерт, бо відповідав від приймаючої сторони за створення умов для виступу можна впевнено сказати високопрофесійних аматорів чи самодіяльних професіоналів на ниві художньої творчості. Микола Петрович за кулісами хвилювався, а коли ступив кілька кроків сценою, то зустрів вир овацій: його поважало керівництво району, знали і любили дунаївчани. Головний лікар обллікарні розповів про нелегку працю тих, хто стояв на сцені, про досягнення, проблеми й перспективи охорони здоров’я на Хмельниччині і запевнив дунаївчан у своїй незмінній любові, синівській вдячності і дальшій підтримці не тільки району, своїх рідних Нестерівців, а й кожного, хто звернеться до нього. «Бо я – ваш, бо тут мене половина, де закопана моя пуповина», - мовив на завершення і під овації зійшов у залу. Цю любов і відданість рідному краю демонстрував усе своє життя. Такою була наша перша зустріч.

А на початку 90-х, на хвилі перебудови і гласності, я досліджував життя й літературну творчість ще одного нестерівчанина Леоніда Лупана, друга юності Олеся Гончара, молодого поета, студента літературного факультету Київського державного університету, якому Павло Тичина в себе вдома організував творчий вечір за участі багатьох тогочасних київських письменників.2 Тоді пошук знову привів мене до Миколи Петровича, бо в дитинстві дружив він з Леонідом – сином своїх нестеровецьких учителів. Леоніда Лупана – активного студента випускного курсу енкаведисти заарештували в день 25-річчя і слід його загубився в глибоких снігах гулагівської тоталітарної Півночі.

1995 року разом з Миколою Петровичем за участі письменників Києва, Хмельниччини й Вінниччини ми надали особі Леоніда Лупана своєрідної наукової та моральної реабілітації: у Нестерівцях провели урочистості з нагоди його 80-річчя, відкрили музей, а через кілька років – меморіальну дошку на приміщенні Нестерівецької ЗОШ І-ІІІ ст. У цей час часто зустрічались з Миколою Петровичем, спілкувались.

Принаймні, коли на зламі ХХ-ХХІ ст. зустрілись у Хмельницькій мерії на зібранні дунаєвецького земляцтва, вже тримались разом і в залі, і в автобусі в поїздці по місту, і на катері, куди запросив нас мер м.Хмельницького – теж виходець з Дунаєвеччини достопам’ятний Михайло Костянтинович Чекман. Звучала музика, кілька десятків гостей погрупувались за інтересами, розмовляли, пили чай, каву. До нашої групи підійшов Михайло Костянтинович.

- Радий бачити вас у такій компанії!

І зразу ж, повернувши погляд у мій бік, кинув:

- Вікторе Степановичу, напишіть про Миколу Петровича книгу, він давно цього заслуговує…

- Я дуже зайнятий… - намагався відмовитися, бо якраз вступив в активну фазу підготовки докторської дисертації.

– Зробіть добру справу, –підтримав мера дунаєвчанин Микола Никанорович Магера.

- Ви ж письменник, Миколо Никифоровичу, Вам, як кажуть , і карти в руки, – відбивався я.

- Я оперую художнім стилем, а ви науковим, науково-документальний нарис вам вдасться краще.

- Вікторе Степановичу, не відмовляйтесь, зробіть подарунок Миколі Петровичу до 85 – річчя, – втрутився в розмову теж дунаївчанин Олександр Полянський, професор Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії.

Я перевів погляд на Миколу Петровича: він, як і завжди, одяг маску незворушності, але очі… Вони говорили зовсім про інше. І я здався…

Матеріалів в архівах не доводилося шукати: предмет дослідження був живий – здоровий, з документами і доброю пам’яттю. Почались сеанси спілкувань, запису спогадів, аналізу документів.

Ділові контакти згодом переросли у приязнь – з Миколою Петровичем було комфортно усім – і молодим, і ровесникам, й старшим. Він був простим, доступним у спілкуванні, розумів людину з півслова. Це була простота від високості, без снобізму, без зайвого позування.

Саме в цей час я дізнався, яким непростим було його життя.

- Я би дуже хотів побувати в Михайлівці, там мій батько сидів у колонії, – якось звернувся Микола Петрович.

І ми поїхали в с. Михайлівку, сусіднє з моєю рідною Блищанівкою село, ходили по запустілій території колишньої колонії, а згодом – будинку інвалідів Великої Вітчизняної війни. А він розповідав: батько затягнув із вступом до колгоспу і його, як і багатьох інших нестерівчан, ув’язнили.

У Нестерівцях, колишньому старостинському маєтку, вільному від кріпацтва, де 1854 року з’явилася одна з перших на Дунаєвеччині шкіл, було багато грамотних, думаючих, патріотично настроєних людей. Батько Петро Андрійович був солдатом славнозвісного Семенівського полку, яким опікувався сам імператор. Нестерівцям 40 років чесної праці на ниві духовності віддав отець Матвій – дідусь письменника Михайла Коцюбинського. А його наступник протоієрей Олександр Богацький на алтар незалежності України поклав долю і, навіть, життя десятьох своїх дітей, які були учителями, просвітниками, високими державними службовцями в Українській Народній Республіці, за що згодом заплатили: двоє життям, троє ув’язненням, а Павло Багацький, письменник, журналіст, військовик, доктор наук, – міграцією до далекої Австралії. Чимало нестерівчан служили в Дієвій армії УНР, стали офіцерами, у травні 1931 року підтримали антиколгспне повстання, яке охопило Тернаву, Нестерівці, Тинну та інші села Дунаєвеччини. На меморіальній плиті в центрі Нестерівців викарбовано прізвища 171 репресованого, у тому числі й Петра Андрійовича Чорнобривого.3 Але це не озлобило Миколу Петровича, не відштовхнуло від рідних Нестерівців.

З наших бесід з Миколою Петровичем, документів, представлених ним для ознайомлення, із друкованих і рукописних праць поставав образ людини, яка насправді вчилася усе життя. Голозубинецький зооветеринарний технікум, який закінчив перед війною, був лише стартом. В армії вчився в артшколі. Після тріумфального Параду Перемоги, в якому брав участь фронтовик – орденоносець старшина Микола Чорнобривий, шлях простелився до Вінницького медінституту. 1951 на роботу попав до Естонії, став хірургом, вчився у досвідченого старшого колеги Вальдемара Карловича Віхмана, у провідних фахівців Таллінської республіканської лікарні хірурга П.А. Абрамянца, професора І. Л. Шостака. Піврічну курсову перепідготовка 1955 року проходив у Мінську в професора Болдіна. Неодноразово стажувався в університетській клініці Тарту в хірургів, які закінчували університети Берліна, Парижа, Лондона. Тому, повернувшись на Хмельниччину й очоливши хірургічне відділення Староконстянтинівської лікарні, в умовах райцентру провів унікальну й успішну операцію з видалення пухлини на легені. Такі операції тоді робили тільки в Кам’янці-Подільському. Вчився Микола Петрович і на посаді завідувача торакальним відділенням обласної лікарні, на курсах у клініці М.М. Амосова, був активним учасником різних конференцій, Всесвітнього конгресу онкологів в Москві (1962).

Як головний лікар обласної лікарні наполегливо утверджував традицію перманентного професійного вдосконалення, створював умови для підвищення фахового рівня лікарів і сам показував приклад: 1964 року опублікував першу наукову статтю в журналі «Клиническая хирургия», а за 4 наступних роки кількість публікацій сягнула п’ятнадцяти. Виступав на з’їзді анестезіологів України (1966), V республіканській науково-практичній конференції, 1968 року захистив кандидатську, 1974-го – докторську дисертації. На кафедрі хірургії факультету підвищення кваліфікації лікарів вів наукові дослідження з різних проблем – «Легеневі ускладнення при хірургічному лікуванні патології органів черевної порожнини», «Передракові захворювання шлунка», «Регіональна прохідність бронхів у хворих абсцесами легенів», був організатором та активним учасником десятків конференцій, симпозіумів, інших науково – медичних заходів.4

Саме таким запам’ятав Миколу Петровича молодий хірург Дунаєвецької районної лікарні Володимир Степанович Садлій, який проходив курси спеціалізації по загальній хірургії в обласній лікарні. У книзі «Професор М.П. Чорнобривий: нарис життя і науково-медичної діяльності», у розділі «В оцінці друзів, колег», Володимир Степанович наголосив саме на цьому: «Він сприяв росту кваліфікації лікарів міських та районних лікарень». Пригадав семінар-практикум у Дунаївцях, лекції на якому читали М.П. Чорнобривий та О.С. Бориско.5 У свою чергу Микола Петрович високо цінував професійні та людські якості завідувача хірургічним відділенням Дунаєвецької районної лікарні. «У нашій області з В.С. Садлієм може зрівнятися хіба що 3-4 хірурги», – так атестував свого колегу – земляка прославлений хірург М.П. Чорнобривий.

Це визнання до Володимира Степановича Садлія теж прийшло не зразу. Після війни закінчив Кам’янець-Подільську фельдшерсько-акушерську школу, працював у Зінькові, Віньківцях. Протягом 1954-1960 рр. вчився в Чернівецькому медичному інституті, там у клініці госпітальної хірургії пройшов дворічну ординатуру. Під керівництвом професора Л.І. Романа проводив складні операції, оволодів практично усіма видами оперативних втручань. Очоливши хірургічне відділення, Володимир Степанович взяв на себе велику відповідальність за авторитет підрозділу, і цей авторитет не тільки не розгубив, а й помітно примножив. Оперував блискуче. Не дивно, що професор Л.І. Роман, коли виникла потреба самому оперуватися, приїхав у Дунаївці і довірився своєму учневі. Професіоналізм хірурга В.С. Садлія став результатом поєднання обдарованості, високої працездатності з постійним пошуком, самовдосконаленням.

З діяльністю В.С. Садлія пов’язане запровадження ендотрахеального наркозу, посади лікаря – анестезіолога, анестезіологічної служби, а згодом і відділення реанімації та інтенсивної терапії, цілодобового поста у складі операційної медсестри, санітарки і медсестри-анастезистки. Це сприйнялося в Дунаєвецькій райлікарні як справжня революція. Він ввів у практику набагато ширший, ніж раніше, об’єм обстежень урологічних хворих, що суттєво поліпшило ефективність їх лікування, хірургічне лікування хворих з варикозним розширенням вен та тромбофлебітами, багато інших інновацій. 1972 року хірургічне відділення Дунаєвецької рай лікарні відповідно з наказом облздороввідділу стало базою підготовки хірургів з числа інтернів.

Новий етап у функціонуванні хірургічної служби в Дунаївцях співпав із здачею 1975 року за великих зусиль тодішнього головного лікаря В.Ф. Шинкарчука хірургічного корпусу – відділення отримало статус школи передового досвіду з диспансеризації хірургічних хворих. Тут проводились обласні та республіканські семінари хірургів, у тому числі за участі М.П. Чорнобривого та його колег, головного хірурга МОЗ України професора Г.Н. Матюшина, головного дитячого хірурга України професора А.Б. Сітковського, інших учених. У ці роки В.С. Садлій вдався до аналізу власної практики, її теоретичного узагальнення, осмислення набутого досвіду. У провідних медичних журналах, збірниках з’явилася низка публікацій з питань лікування трасилолом гострого панкреатиту, оперативного втручання з приводу кишкової непрохідності, викликаної камінцем тонкої кишки, спонтанного розриву шлунка тощо.6

1977 року робота відділення привернула увагу міністра охорони здоров’я професора А.Ю. Романенка. Завідуючий був удостоєний високого звання «Заслужений лікар Української РСР».

Володимир Степанович створив власну хірургічну школу, взяв участь у підготовці більше 50 хірургів з числа інтернів, передав досвід, згодом і керівництво відділенням своєму учневі М.М. Грибу, якому нещодавно, у ювілейні дні незалежності України, присвоєно також звання заслуженого лікаря України.

Володимир Степанович і досі працює, консультує колег, оперує. Ще й досі в Дунаївцях можна почути: «Не бійся лягати в хірургію, ти попадеш у відділення, де працює В.С. Садлій, і там тобі пропасти не дадуть». Ця довіра, любов і повага вивершилися присвоєнням Володимиру Степановичу ще одного звання – «Почесний громадянин м. Дунаївці».7

Саме на прикладі Миколи Петровича Чорнобривого і Володимира Степановича Садлія маємо непоодинокий випадок, коли генетика, помножена на ґрунтовні знання, отримані у виші, високу працездатність, теоретичне осмислення практики, дали прекрасний результат: такі фахівці стають постатями в охороні здоров’я, визнаними і державою, і людьми.

Тому на батьківщині Миколи Петровича Чорнобривого, у Нестерівцях, два роки тому – 17 вересня 2010-го – у будинку культури відкрито присвячену йому музейну кімнату.8

Про авторитет Миколи Петровича свідчить і той факт, що фінансові вкладки на музей зробили 220 його земляків. Нестерівчани професор Київського національного університету культури і мистецтв П.Л. Богоніс та начальник управління соціального захисту Хмельницької міської ради С.І. Воронецький внесли по 5 тис. грн. До творення музею різносторонньо долучилися сини М.П. Чорнобривого В’ячеслав Миколайович і Павло Миколайович, а також лікарі Дунаєвецької райлікарні.



У 9 розділах музею – в експозиціях і вітринах – виставлено кількасот експонатів. Там є робочий стіл професора, письмове приладдя, частина домашньої бібліотеки – 174 книги, вази, дисертації, сімейні альбоми, родове дерево, нагороди. Привертає увагу портрет М.П. Чорнобривого, подарований музею ректором Хмельницького університету управління і права, де він працював, ваза, 12 вересня 1988 року подарована обласним товариством хірургів на честь 70-річчя свого старшого колеги, рішення виконкому Нестеровецької сільської ради від 5 вересня 1978 року про присвоєння М.П. Чорнобривому звання Почесного громадянина с. Нестерівці, рішення сесії сільської ради від 22 липня 2003 року про найменування однієї з вулиць іменем М.П. Чорнобривого, рішення сесії Хмельницької обласної ради від 25 червня 2003 року про присвоєння йому звання «Почесний громадянин Хмельниччини». Воістину - всенародне визнання ще за життя.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал