Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій



Сторінка28/50
Дата конвертації22.12.2016
Розмір9.2 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   50

Додатково виявлено прізвище воїна, що похований у даній могилі:

1.

Заневалов Александр Александрович

Сержант

1924

Помер

31.03.1944



Дунаївці

ЦАМО РФ

На фронтах Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років загинуло 216 дунаївчан.

У 1973 р. (на заміну пам'ятника 1965 р.) на могилі розміром 3х5 м встановлено цегляний цементований надгробок розміром 1,2х0,9х0,4 м з гранітною меморіальною плитою розміром 1,2х0,9 м з написом: «Вічна слава воїнам, які віддали своє життя за звільнення м. Дунаєвець в період Великої Вітчизняної війни» та прізвищами похованих воїнів.

Перед могилою, на загальній цокольній площадці, вимощенній бетонними плитами, розміром 26х3,2 м залізобетонна, окута міддю, скульптура воїна висотою 4,38 м, дві залізобетонні, окуті міддю, скульптурні композиції радянських воїнів, висотою 3,6 м, п'ять гранітних меморіальних плит розміром 1х0,6 м з написом: «Вічна слава воїнам-дунаївчанам, які відали свої життя за Батьківщину у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років» та прізвищами воїнів-земляків.

Ліворуч цокольної площадки залізобетонна стела розміром 2,8х8,5 м з барельєфним зображенням скорботної жінки, вічного вогню, трьох воїнів з прапором та написом: «Ніхто не забутий, ніщо не забуто».
Список використаних джерел та літератури:


  1. Державний архів Хмельницької області, ф.р. 863, оп.2, спр.30, арк.3; спр. 38, арк.71; спр. 39, арк. 56-102.

  2. Проскурівсько-Чернівецька операція - видатна подія Другої світової війни: зб. док. і матер. / упоряд.: Вавринчук М.П., Завальнюк О.М., Слободянюк П.Я. – Хмельницький. – 2009.

  3. Картотека відділу охорони пам’яток історії та культури на загиблих радянських воїнів у Хмельницькій області.

  4. Облікова документація відділу охорони пам’яток історії та культури.

А.Г. Роздобудько,

м.Хмельницький


Електронні сайти «Мемориал» та «Подвиг народа» – важливе джерело інформації про наших співвітчизників – фронтовиків
Велика Вітчизняна війна жахливими спустошеннями прокотилася по нашій землі, опалила кривавим вогнем мало не кожну українську родину. Давно вже відгриміли бої, виросло не одне повоєнне покоління, але в суспільстві не згасає увага до трагічних, а поряд із цим – і героїчних, сторінок всенародної боротьби із загарбниками.

У багатьох сім’ях нащадки воїнів Великої Вітчизняної бажають знати правду про війну, про долю своїх рідних, про їх участь у боях, героїчні подвиги, про місця поховання загиблих. Однак далеко не всі пошуковці обізнані, де і як віднайти потрібні відомості. Мета даної статі – ознайомити читачів із двома маловідомими широкому загалу, але дуже цінними джерелами інформації в мережі Інтернету, які містять персональні відомості про мільйони воїнів Червоної армії.

Одним із таких унікальних джерел є об’єднаний банк даних (ОБД) «Мемориал», що містить електронну інформацію про фронтовиків, які загинули або потрапили в полон у роки Великої Вітчизняної війни. Другим не менш унікальним джерелом є загальнодоступний сайт «Подвиг народа в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.», на якому розміщені дві групи документів: в одній копії документів з питань оперативного управління бойовими діями військ Червоної армії, у другій – оригінали нагородних документів радянських солдатів, офіцерів та генералів періоду Великої Вітчизняної війни.

Обидва сайти розроблялися спеціалістами комп’ютерних технологій під керівництвом міністерства оборони Російської Федерації. Спочатку робота розгорнулися над проектом «Мемориал». Поштовх до його заснування дав Указ Президента Росії «Питання увічнення пам'яті загиблих при захисті Вітчизни» від 22 січня 2006 року. У мережі Інтернету ОБД «Мемориал» з'явився в 2007 році, адреса сайту – www.obd-memorial.ru/.

Банк даних ресурсу наповнювався шляхом сканування документів з офіційних джерел. В електронний вигляд переведено 13,7 млн. аркушів архівних документів про безповоротні втрати періоду Великої Вітчизняної війни з 38 тис. справ Центрального архіву міністерства оборони Російської Федерації (ЦАМО РФ) та інших архівів Росії й 42,2 тис. паспортів військових поховань. Всього на сайті близько 29 млн. записів з архівних документів і близько 10 млн. записів із Книги Пам'яті. Подібного банку даних немає ні в одній країні світу. Робота над ним продовжується.

Отримати відомості про загиблого воїна в ОБД «Мемориал» нескладно: достатньо ввести на сторінці «Расширенный поиск» його прізвище, ім’я та по-батькові, потім із наданого списку обрати потрібну особу й на екрані комп’ютера з’явиться електронна копія документа, в якому міститься інформація про полеглого бійця. В обов’язковому порядку подаються архівні реквізити документа.

У більшості джерел вказується рік народження воїна, його звання та посада, яким військкоматом призваний, назва частини, в якій служив, дата й причина смерті (убитий, помер від ран, пропав безвісти), місце поховання. Документи першоджерел дозволяють з великою точністю ідентифікувати полеглих, оскільки в них часто міститься додаткова інформація, зокрема, імена та адреси родичів, яким відсилалися повідомлення про загибель воїнів.

Ведучи мову про ОБД «Мемориал», не можна не згадати про історико-меморіальне видання Книга пам’яті України. Грандіозна за обсягами й надзвичайно важлива за соціально-політичним значенням багатотомна праця була видана за рішенням Президента та Уряду України до 50-річчя Перемоги над фашизмом у Великій Вітчизняній війні. Наповнення Книги пам’яті України іменами загиблих і померлих воїнів набагато більше, ніж в ОБД «Мемориал». Нерідко в «Мемориале» відсутня інформація про ту особу, яка є в Книзі. У такому разі залишається сподіватися, що поповнення сайту не припиниться й, можливо, з’являться нові прізвища.

Інколи трапляється й навпаки: відомості про загиблого захисника Вітчизни можна знайти лише в «Мемориале». Так, наприклад, у поіменних списках безповоротних втрат по 336 стрілецькій дивізії за період з 17 по 21 липня 1944 року значиться Лісецький Домінік Семенович із села Нестерівці, 1901 року народження, рядовий 1128 стрілецького полку, який загинув 18 липня, похований на кладовищі села Засув Радивилівського району Рівненської області, дружина Броніслава Андріївна [1, арк. 4]. На тому ж кладовищі похований його однополчанин Медвідь Петро Григорович із села Зеленче, 1910 року народження, єфрейтор, заступник командира відділення, призваний Дунаєвецьким райвійськкоматом 7 квітня 1944 року, який загинув 21 липня 1944 року, дружина Олена Павлівна [1, арк. 5]. Їх імена в Книзі пам’яті України серед дунаєвчан відсутні. Танасюк Адам Мойсейович з села Чаньків, 1901 року народження, сержант [2, арк. 631], кулеметник 1130 стрілецького полку 336 стрілецької дивізії, який загинув 15 липня 1944 року і був спочатку похований на 1 км західніше села Нище Зборівського району Тернопільської області, у «Мемориале» значиться як Томасюк [1, арк. 10]. Отже, досліджуючи список полеглих уродженців того чи іншого населеного пункту, доцільно керуватися як сайтом «Мемориал», так і відповідною Книгою пам’яті. На «Мемориале» можна зразу отримати список загиблих та померлих у період війни уродженців будь-якого населеного пункту, ввівши його назву на тій же сторінці ««Расширенный поиск».

Інформація з ОБД «Мемориал» може стати важливим доповненням до стислих відомостей в Книзі пам’яті України. До прикладу, у Книзі пам’яті серед тисяч подолян, які віддали життя в боротьбі проти фашистської Німеччини, значиться червоноармієць Прокопчук Степан Іванович родом із села Блищанівка, 1916 року народження, мобілізований Дунаєвецьким райвійськкоматом весною 1944 року. За даними Книги він загинув 21 січня 1945 року й похований в с.Янковіце Катовіцького воєводства, Польща [2, арк. 570]. Ось і вся інформація. На сайті «Мемориал» знаходимо первинний документ про загибель Прокопчука С.І. та багатьох його бойових побратимів – іменний список № 1 безповоротних втрат особового складу 322 стрілецької Житомирської Червонопрапорної дивізії за період з 20 січня по 7 лютого 1945 року. У списку четвертим записаний Прокопчук Степан Іванович, рядовий, телефоніст 7-ї батареї 886 артилерійського полку, безпартійний, уродженець с.Блищанівка. Сайт уточнює: дата загибелі не 21, а 31 січня 1945 року. Похований в с.Янковіце, дружина Емілія Іванівна, сповіщення про загибель відправлене їй 3 лютого 1945 року [3, арк. 3]. До списку додана схема захоронення загиблого, підписана начальником штабу 3-го дивізіону артполку, на якій вказана та ж дата загибелі, що й в іменному списку – 31 січня 1945 року [3, арк. 9].

Нові відомості про Прокопчука С.І., про найменування з’єднання, у складі якого він воював, дозволяють встановити бойовий шлях воїна за його коротке військове життя. Виявилося, що влітку 1944 року 322 стрілецька дивізія у складі 60 армії 1 Українського фронту брала участь у Львівсько-Сандомирській стратегічній операції (13.07. – 29.08.), визволяла Львів (27.07.1944.). Із серпня 1944 року дивізія вела бойові дії на території Польщі.

У січні 1945 року її полки в ході Сандомирсько-Сілезької наступальної операції (12.01. – 3.02. 1945.) брали участь у звільненні Кракова (19.01.1945), Освенціма (27.01.1945), Катовіце (28.01.1945) [4]. Бої були запеклими, з’єднання понесло значні втрати бійців, у числі яких був і С.І. Прокопчук.

Ще одна особливість інформаційного банку «Мемориал» полягає в тому, що тут можна ознайомитися з табірними обліковими картками багатьох полонених бійців Червоної армії. Поворознюк Микола Михайлович, 1911 року народження, уродженець села Балин, рядовий 395 стрілецької дивізії, встиг повоювати декілька тижнів і на початку травня 1944 року потрапив у полон. Його з групою таких же бранців відправили в шталаг XVIII A (Австрія), присвоїли табірний номер 165870, тут він перебував до лютого 1945 року. Про все це дізнаємося з персональної картки I (ПК I), заведеної на Поворознюка М.М. при реєстрації [5, арк. 233, 234]. На картці є його фотознімок, вказане прізвище матері – Кубецька та ім’я дружини – Євдокія. Відмітка про смерть відсутня, видно Поворознюку М.М. пощастило вижити в пекельних муках фашистського полону.

Про рядового Бакулича Гаврила Петровича, 1904 року народження, у Книзі пам’яті записано коротко: помер у полоні 19.03.1943 року [2, арк. 256]. Де саме це сталося й де покоїться його прах, не зазначається. Ввійшовши на сайт «Мемориал», знаходимо табірну картку Бакулича Г.П., з якої видно, що він потрапив у полон під Ворошиловградом у квітні 1942 року, утримувався в шталазі VI K (326), табірний номер – 99416, похований в Оберлангені (Німеччина), ім’я його дружини – Євдокія, проживала в с.Могилівка (тепер у складі м.Дунаївці) [6, арк. 162, 163].

Таким чином, на згаданому сайті нащадки тих бійців Червоної армії, котрі потрапили в полон, можуть отримати нові відомості про своїх рідних.

Інформаційний інтернет-ресурс «Подвиг народа в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.» був створений дещо пізніше від ОБД «Мемориал». Його відкрили для широкого доступу в квітні 2010 року за адресою www.podvignaroda.ru/. З тих пір сайт відвідували 13,5 млн. разів. На даний час тут є документи, які стосуються оперативного управління частинами та з’єднаннями Червоної армії, а також містяться електронні копії першоджерел на 12,7 млн. нагороджень. Робота над проектом, аналогів якому також немає у світі, розрахована на декілька років. Після її завершення будуть розміщені документ на 30 мільйонів нагороджень.

На сайті зібрані Укази Президії Верховної Ради СРСР, накази командуючих фронтів про нагородження, а також додатки до них – нагородні листки з особистими даними про нагороджених й описами бойових подвигів. За Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 листопада 1942 року право нагороджувати бойовими орденами та медалями «За відвагу», «За бойові заслуги» рядових й визначену категорію начальницького складу отримали командуючі армій, флотилій, командири корпусів, дивізій і бригад. Командирам полків надали право нагороджувати медалями «За відвагу» та «За бойові заслуги». До наказів, виданих безпосередньо в частинах, нагородні листки не передбачалися, короткий опис подвигу міститься безпосередньо в наказі поряд із прізвищем нагородженого.

Поки що на сайті завантажені нагородні документи лише з одного архіву – ЦАМО РФ. На електронні носії переведені нагородні справи по бойових орденах, а також по двох медалях – «За відвагу» та «За бойові заслуги». Планується завантажити документи про нагородження з Центрального військово-морського архіву міністерства оборони РФ.

Щоб розшукати на сайті відомості про нагородження, потрібно ввести на сторінці «Поиск награждения» прізвище, ім’я та по-батькові учасника бойових дій. Далі в списку нагороджених вибрати потрібне прізвище, після чого відкриється доступ до нагородних документів. На кожен з них подається архівна адреса.

Сайт «Подвиг народа» надає можливості для широкого спектру досліджень, зокрема, дозволяє отримати детальну інформацію про бойові подвиги нагороджених, визначити кількість нагороджень бойовими орденами та медалями «За відвагу», «За бойові заслуги» по кожному районному військкомату в адміністративно-територіальних межах 1941 року.

За даними сайту бійці та офіцери, призвані в Червону армію Дунаєвецьким райвійськкоматом, нагороджувалися орденами та медалями «За відвагу», «За бойові заслуги» 3040 разів, зокрема за роки війни було 24 нагородження орденом Червоного Прапора, 4 – орденом Олександра Невського, орденом Вітчизняної війни I ступеня – 38 нагороджень, II ступеня – 124, орденом Червоної Зірки – 452 нагородження, орден Слави II ступеня вручали дунаєвчанам 15 разів, а III ступеня – 439 разів, медаллю «За відвагу» було 1347 нагороджень, медаллю «За бойові заслуги» – 597. Ця статистика свідчить про масовий героїзм дунаєвчан на фронтах Великої Вітчизняної війни. Конкретні приклади їх хоробрих вчинків описані в нагородних листках.

Червоноармієць Францішко Павло Іванович, 1921 року народження, із села Голозубинці, кулеметник 17 гвардійської механізованої бригади, здійснив подвиг при форсуванні річки Одер. 26 січня 1945 року під інтенсивним обстрілом ворога одним із перших переправився через річку, зайняв вигідну позицію й вогнем із кулемета підтримав переправу стрілецьких підрозділів. Під час контратаки гітлерівців Францішко підпустив їх на 100-120 метрів і кулеметним вогнем знищив 16 ворогів. У бою він зумів вистежити ворожого снайпера й влучною чергою знешкодив його, а також подавив вогонь ручного кулемета. За хоробрість та мужні бойові дії по завоюванню плацдарму Францішко П.І. 29 січня був представлений до звання Героя Радянського Союзу, пропозицію підтримав навіть командуючий 4 танкової армії Лелюшенко. Питання про високу відзнаку вирішувалося протягом усього лютого. Але з якихось причин кандидатуру Францішка на звання Героя відхилили, а нагородили 5 березня орденом Червоного Прапора [7, арк. 1, 5, 104, 105].

Чи встиг Павло Францішко отримати нагороду, невідомо – 16 березня він загинув у бою, похований у населеному пункті Реймен, у Німеччині, про що й було відправлено повідомлення в Голозубинці його дружині Броніславі Тимофіївні [8, арк. 3, 22, 23].

Красовський Олександр Іванович, 1911 року народження, був призваний Дунаєвецьким РВК у червні 1941 року. Йому довелося з боями відступати до Сталінграда, потім у складі роти автоматників 385 стрілецького полку 112 стрілецької дивізії дійти до Німеччини. У боях отримав чотири поранення й контузію, у серпні 1944 року нагороджений медаллю «За відвагу» [9, арк. 1, 2]. П’яте поранення було самим важким – Красовський О.І. втратив ногу. Наказом командуючого Центральною групою військ № 0153 від 2 листопада 1945 року відважний солдат був нагороджений орденом Червоного Прапора [10, арк. 1, 102].

Отже, Інтернет-ресурси ОБД «Мемориал» та «Подвиг народа в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.» відкрили прямий доступ до величезного обсягу інформації про трагічні й героїчні сторінки Великої Вітчизняної війни, до відомостей про мільйони воїнів Червоної армії. Їх використання сприятиме увічненню пам’яті про наших співвітчизників, які мужньо боролися з фашистськими загарбниками.
Список використаних джерел:


  1. Центральний архів міністерства оборони Російської Федерації (далі – ЦАМО РФ), ф. 58, оп. 18002, спр.1202.

  2. Книга пам’яті України. Хмельницька область: іст.-мемор. багатотомне вид. в 10 т. Т. 3. Деражнянський, Дунаєвецький р-ни. – Хмельницький: Поділля, 1996. – 720 с.: іл.

  3. ЦАМО РФ, ф. 58, оп. 18003, спр.158.

  4. Електронний ресурс. – www.poisk-pobeda.ru/forum/index.php?topic =2060.msg21630#msg21630.

  5. ЦАМО РФ, ф. 58, оп. 977525, спр. 347.

  6. Там само, оп. 977521, спр. 1447.

  7. Там само, ф. 33, оп. 690306, спр. 3572.

  8. Там само, ф. 58, оп. 18003, спр. 562.

  9. Там само, ф. 33, оп. 690155, спр. 5080.

  10. Там само, оп. 686196, спр. 4809.

В.К. Топольницький,

м. Дунаївці


Участь моєї родини у Великій Вітчизняній війні
Я переконаний, що слід ретельно стирати з лиця землі шрами війни. Але в той же час – зберігати і передавати новим поколінням спогади, живий дух тієї звитяжної пори. Пам'ять про минуле – це не тільки історична інформація. Це ще й надійний повсякденний вихователь, своєрідний моральний компас для нащадків.

А щоб передати правду про війну, треба її самому знати. Що відомо мені про участь рідних у Великій Вітчизняній війні?

У Великій Вітчизняній війні брали участь мої прадідусі – Прокопчук Степан Іванович, Пижов Костянтин Костянтинович, прабабуся Якимчук Анастасія Василівна. Я ніколи їх не бачив, бо народився, коли їх вже не було в цьому житті. Пам’ятаю лише прабабусю Мілю, чоловік якої, а мій прадідусь Степан Іванович, загинув у боях за визволення Польщі.

Прабабуся Якимчук Анастасія Василівна народилася 20 березня 1922 року в селі Прислуч Шепетівського району.1 1937 року, після закінчення семирічної школи, поступила в медичне училище. У червні 1941 року, відразу після закінчення училища, була направлена на фронт. Важко було, адже радянські бійці відступали, а медикам потрібно було підтримувати поранених, надавати їм допомогу під ворожим вогнем. Але воювати довго не довелося. На початку липня 1941 року окремі підрозділи 6 армії, у тому числі й санчастина, в якій служила прабабуся Настя, потрапили в оточення…

У концтаборі під Бердичевом, на оборі, оббитій частоколом, без будь-якого даху над головою, вона перебувала майже два місяці. Місцеві жителі приходили до обори, кидали, хто що міг – варену картоплю, буряки, яблука, які відразу з'їдали полонені. Окремих, за заявами місцевих жінок, що то їх родичі, відпускали. З іншими медсестрами допомагала пораненим, перев’язувала рани. Оскільки бинтів не було, рвали білизну і нею перев’язували. Інколи німці відпускали до річки прати перев’язувальні матеріали. Одного разу, наприкінці серпня, під час такого прання пожилий німець відпустив їх – наказав тікати, а сам зробив дві автоматні черги в повітря. Майже два тижні з-під Бердичева добиралася до села. Так закінчилась участь у війні прабабусі Насті.

Прадідусь Пижов Костянтин Костянтинович – росіянин, народився 28 вересня 1909 року в селі Коротниха Вожегодського району Вологодської області. Після закінчення початкової школи навчався у Вологодському ремісничо-технічному училищі, потім працював у Вожегодському лісництві.

Брав участь у радянсько-фінській війні, яка тривала з 30 листопада 1939 року по 13 березня 1940 року, всього 105 днів. У ній Радянський Союз втратив більше 700 тисяч убитих, поранених, обморожених та безвісти пропавших.

З перших днів Великої Вітчизняної війни прадідусь Костя був мобілізований у Червону армію. Але на фронт потрапив лише в серпні 1942 року (воював у складі Воронежського та 1 Українського фронтів). Старшина Пижов К.К., парторг батальйону 332 стрілецького полку 241 стрілецької Вінницької дивізії, був мужнім і хоробрим воїном. Нагороджений двома медалями «За відвагу» (1943, 1944 рр.), орденом Червоної Зірки (1944 р.), орденом Вітчизняної війни другого ступеня (1945 р.). У представлені до ордена Червоної Зірки 24.11.1944 року зазначено: «У боях за висоту 442 тов. Пижов К.К. йшов першим у шерензі наступаючих, ведучи за собою бійців стрілецької роти. Коли вийшов зі строю командир 2 стрілецького взводу, він прийняв на себе командування й успішно виконав поставлене перед взводом завдання. У цьому бою тов. Пижов К.К. знищив 5 фашистів, був прикладом хоробрості для своїх підлеглих».

У травні 1943 року був поранений, лікувався в госпіталі.

Після війни був нагороджений усіма ювілейними медалями та до 40-річчя Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні ще одним орденом Вітчизняної війни другого ступеня.

З розповідей бабусі Тамари мені запам’ятався такий епізод з фронтових буднів прадідуся. Десь під Прагою його підрозділ визволив село, і чешки розібрали бійців по домівках, щоб просушити одяг, нагодувати. Але вночі німці відвоювали північну частину села. Тоді чешка заховала прадідуся і ще трьох бійців на горищі, а вночі вивела із зайнятого німцями села до своїх тільки їй відомими стежками. Цю жінку звали Вожена, і її фотографію прадідусь ще довго зберігав після війни.

Ще не раз фашистська куля шукала його, але він повернувся з війни, бо оберігали його і мамина молитва, і пекуче бажання вижити. Після війни залишився в Україні, у селі Новоселиця Полонського району тоді Кам’янець-Подільської області. Одружився з прабабусею Настею, з нею дали життя двом синам і двом дочкам. Одна із них – то моя бабуся Тамара Костянтинівна, нині директор Дунаєвецької центральної районної бібліотеки. Більше 15 років був головою сільської ради в с. Прислуч, а потім – у селі Новоселиця. Перед пенсією працював завгоспом місцевої школи. Помер 4 березня 1989 року і похований в селі Новоселиця поруч з бабусею Настею. Вічна їм пам’ять, пухом земля...

Учасником Великої Вітчизняної війни був і мій прадідусь Прокопчук Степан Іванович. Розповіді про нього я слухав ще в дитинстві, сидячи на колінах у дідуся Віті, нашорошивши вуха. Та детальніше зацікавився його життям вже трохи пізніше, після того, як прочитав дідусеву «Зустріч з батьком», надруковану в газеті «Радянське Поділля», яку й досі зберігаємо в сімейному альбомі «Родовід». Зворушлива розповідь про те, як дідусь, не бачивши ніколи свого батька, зустрівся з ним уже на братській могилі, змусила мене задуматися і розпитати родину про мого прадідуся Степана. На жаль, цікавих історій про його подвиги ніхто із старших не знав, адже прадідусь не повернувся живим з поля бою. Та про дещо мені таки вдалося довідатись, аби в уяві намалювати портрет прадідуся-героя.

Він народився 1916 р.2 Знаю, що був кмітливим, співав, грав на гітарі, балалайці. Закінчив 7 класів у Маківській семирічці, а потім – педагогічну школу і став, як і його батько Іван, учителем. Працюючи в Мушкутинцях, познайомився з Мілею Францішко, одружився. Мали двох дітей. У моїй уяві він завжди був молодим учителем. Адже найчастіше я його бачив на фотографії з портфелем, у чорному костюмі, у картузі, наче щойно повернувся від своїх учнів. Прадідуся Степана на фронт взяли не відразу, адже в селі хтось повинен був навчати дітей. Згодом, коли за німців школу закрили, працював на конюшні. Коли прийшли радянські війська, відновив навчання в школі, а сам у квітні 1944 року пішов на фронт.

Попав у 60-ту армію генерала І.Д. Черняховського, 322-гу стрілецьку дивізію. Визволяв Тернопіль, Західну Україну, Польщу. За спогадами однополчанина П.М. Олійника, під час форсування Вісли прадідусь Степан перебрався з телефоном ближче до розташування противника і звідти коригував артилерійський вогонь. Але його вислідив німецький снайпер. Про смерть чоловіка прабабуся дізналася з похоронки, в якій командир полку майор Янков повідомив, що «Прокопчук Степан Іванович у боях за Батьківщину, проявивши героїзм і мужність, загинув у Польщі в с Янковіце».3

Прадідусь Степан писав листи з фронту. Зберігся лист, написаний 26 серпня 1944 р. Він невеликий, всього декілька рядків, а в них – турбота про рідних, про дочку і сина.

Не мав живої, душевної розмови з батьком мій дідусь Віктор. Не потиснув мужньої руки, не відчув батькової підтримки, не подивився йому в очі. Пекло в душі, коли спостерігав, як його однолітків татки забирали зі школи, а ті кидалися в теплі обійми фронтовиків... Люта і невмолима війна 31 січня 1945 року забрала життя Степана Івановича, коли його синові, а моєму дідусеві було лише 6 місяців. Віктор Степанович Прокопчук – мій дідусь, як і батько, став педагогом, професором.4 А зустрівся з своїм батьком у 28 років, коли поїхав в екскурсійний тур по Польщі. Цей важливий момент свого життя описав у книзі про рідне село «Два села – одна доля». Читаючи цей крик душі, я зрозумів, яким нелегким було дитинство мого дідуся без батька, без чоловічої опори в житті. Це зобов’язує і мене задуматися й оцінити своє життя, ставлення до рідних.

Я хочу також потрапити на могилу прадідуся Степана, щоб подякувати йому за те, що він дав життя й мені через покоління, захистивши рідну землю, загородивши від ворожих куль рідних, близьких, нас усіх...

А прабабуся Міля залишилася вірною своєму чоловікові, не вийшла заміж, хоча й сватались. Присвятила життя дітям, онукам, нам – правнукам. У роки окупації переховувала на горищі єврейську сім’ю Бронів із сусідньої Гути-Блищанівської, за що її до останніх днів шанувало Хмельницьке єврейське товариство. Після визволення трудилася в колгоспі, своєю працею наближала перемогу. За це й нагороджена медаллю «За перемогу над Німеччиною в роки Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 pp.».

Ось такий внесок моєї родини у Велику Перемогу. У моїх фронтовиків сьогодні зростає троє правнуків. І ми ніколи не забудемо їх – наших мужніх прадідусів, прабабусь, пам'ять про них передамо нашим наступникам.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал