Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій



Сторінка25/50
Дата конвертації22.12.2016
Розмір9.2 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   50

Список використаної літератури:


  1. Проскурів. – 1993. – 17 серп.

  2. Магера Микола. Хитрий горобчик. – Хмельницький, 1993.

  3. Магера Микола. Мати. – Львів, 1971.

  4. Магера Микола. Привіт тобі, сонце! – Хмельницький, 1995.

  5. Магера Микола. Я хочу жити. – Хмельницький, 1990.

  6. Літературна Хмельниччина ХХ століття. – Хмельницький, 2005.

Ю.А.Хоптяр, А.Ю.Хоптяр,

м.Кам'янець-Подільський


Стан освіти на Поділлі в період нацистської окупації

(на матеріалах Дунаєвецького району 1941-1944 рр.)
У статті робиться спроба розглянути освітні процеси на Поділлі, у Дунаєвецькому районі, в період нацистської окупації 1941-1944 рр.

Ключові слова: окупаційний режим, німецька цивільна адміністрація, штраф, освітня справа, інспектор, вчителі.
Розбудова суверенної України передбачає створення об’єктивної історичної науки, переосмислення існуючої спадщини, введення до наукового обігу нового джерельного матеріалу. Важливе місце в історичному дослідженні відводиться й аналізу розвитку освіти, у тому числі і періоду нацистської окупації.

29 червня фашисти захопили перший населений пункт Кам'янець-Подільської області – село Білотин Плужнянського району. А 30 червня 1941 р. Ставка Головного командування прийняла рішення відвести радянські війська на рубіж Білокоровичі – Новоград-Волинський – Шепетівка – Проскурів – Кам'янець-Подільський. Натиск ворога з кожним днем посилювався. Гітлерівці 3 липня захопили с. Берездів, 4 липня – м. Шепетівку, 8 липня – м. Проскурів, а 9-10 липня прорвали оборону радянських військ у районі м. Новоград-Волинського. 11 липня ворог захопив м. Дунаївці та м. Кам'янець-Подільський. Протягом першого місяця війни, з 29 червня по 18 липня, Кам'янець-Подільська область була окупована гітлерівцями.1

З початком окупації на території генеральної округи "Волинь-Поділля", крім органів німецької цивільної адміністрації, окупаційною владою було дозволено функціонування органів місцевого управління, якому відводилася допоміжна роль у виконанні завдань окупаційного режиму. У зв'язку з цим в генеральній окрузі було утворено 24 гебітскомісаріати. На території Кам'янець-Подільської області – 9 гебітів: Антонінський, Дунаєвецький, Ізяславський, Летичівський, Кам'янець-Подільський, Проскурівський, Старокостянтинівський, Шепетівський, Ярмолинецький. У гебітскомісаріатах працювали переважно німецькі чиновник, представники місцевого населення займали низові посади (секретарів, перекладачів, прибиральниць).

На районному рівні, зокрема в Дунаєвецькому гебіті, владу представляли районні управи. Керівниками районів призначалися місцеві мешканці. Від керівника району вимагалося виконання всіх розпоряджень та наказів керівників поліції, місцевих комендантів та чиновників німецької цивільної влади, заборонялося проводити будь-які заходи без дозволу німецьких посадовців. У структуру районної управи входило 12 секцій. У штаті кожної секції працювали від двох (шкільництва) до п'яти осіб. Керівники секцій, у тому числі шкільництва, несли відповідальність перед головою управи. Виключенням був лише керівник правничого відділу – мировий суддя району, який підпорядковувався безпосередньо гебітскомісару. Робота в органах місцевого самоврядування оплачувалася окупантами. Так, заробітна плата голови районної управи залежала від кількості громадських господарств (колгоспів). Якщо в районі працювало 30 господарств, то голова управи отримував заробітну плату в розмірі 1000 крб.

Наступною ланкою в структурі місцевого самоврядування були волосні управи, які створювалися замість ліквідованих радянських сільських рад і поширювали свою юрисдикцію на декілька населених пунктів. Найнижчою ланкою в адміністративному управлінні були сільські управи. У кожному населеному пункті владні повноваження виконували старости. Претендентів на посади старост призначали керівники районів і несли особисту відповідальність за їх благонадійність. У початковий період окупації старости виконували обов'язки на громадських засадах, утім, із розгортанням радянського та національного рухів Опору, окупаційна влада змушена була виплачувати їм грошову винагороду2.

У стратегічних планах колонізації окупованої території України гітлерівські загарбники значну увагу приділяли механізму духовного підкорення населення. Вони мали на меті позбавити український народ можливості отримати повноцінну освіту, користуватися благами науки та культури.

Нацисти не збиралися виконувати запити місцевого населення щодо освіти та підтримувати українських вчителів, інтелігенцію. На їх думку, вона "…є невибагливою і почуває себе робочою частиною своєї нації"3. Українські освітяни були для нацистського режиму зайвим тягарем і підлягали поступовому винищенню через обмежене забезпечення продуктами, товарами першої необхідності, закриття закладів освіти та культури.

Вироком для українського народу став висновок рейхскомісара Е.Коха: "Для поведінки німців в рейхскомісаріаті має бути вирішальною та точка зору, що ми маємо тут справу з народом, який в усіх відношеннях є неповноцінний"4.

Нацистська колоніальна політика передбачала для українських дітей лише елементарні знання – уміння читати дороговкази та рахувати. Вся інша інформація вважалася такою, що несла загрозу для майбутнього Німеччини. Гауляйтер України Е.Кох з підозрою ставився навіть до трирічних шкіл, які на його думку давали грунтовну освіту, а значить були потенційно небезпечними. Окупаційна влада через засоби масової інформації цинічно заявляла про нову політику в освітній галузі: "Весь совєтський мотлох, тарабарщину і все пусте всезнайство відкинуто. Натомість сконцентрувати педагогічну роботу на вивчення арифметики, письма, рідної мови".5

Відкриття шкіл у Дунаєвецькому гебіті подавалося окупантами як відродження української освіти. Так, розпорядженням Дунаєвецької окружної управи від 22 квітня 1942 р. про обов'язкове відвідування шкіл дітьми та накладення штрафів на батьків, які не пускали дітей до школи, вказувалося, що за даними районних відділів освіти та культури сільські старости, завідувачі шкіл і вчителі приділяють недостатньо уваги роботі шкіл. Наголошувалося, що відвідування у багатьох школах вкрай незадовільне. Одночасно вказувалося, що розпорядженням гебітскомісара Єгерса навчання українських дітей в обсязі 4-х класів було обов'язковим і всі діти мусили відвідувати школу поки не закінчать чотири класи. Тому окружна управа постановила:"Запровадити на терені округи обов'язкове чотирьохрічне навчання дітей обох статей. Відповідальність за відвідування дітей школи покласти на завідуючих шкіл і старост сіл. Віддати право старостам сіл штрафувати батьків, що не посилають дітей в школу, без поважних причин, перший штраф від 10-50 крб. включно, а при повторенні передавати списки в управу, для накладення штрафу до 300 крб., або адміністративного впливу через поліцію. Штрафи стягувати старостам сіл та поліції не пізніше 2-х днів з дня проголошення про це батькам і здавати у фінвідділ. На старост, які будуть байдуже відноситися до справи навчання накладати штрафи до 300 крб. Райвідділам освіти часто перевіряти і контролювати роботу шкіл, а тому бути у райвідділі не більше 2-3 дні на тиждень. Дітей, що закінчили 4 класи, використовувати на легких роботах в громадських дворах".6 У кінці документу проявляються істинні наміри окупантів попри гучні політичні заяви – це використання українського народу і дітей, зокрема, в якості робочої сили для вирішення своїх потреб.

Реально ситуація в освіті була на межі катастрофи. За даними звітів чиновників окупаційної влади, середня наповнюваність класів на території Поділля складала 2-3 учні. Максимальна відвідуваність учнів в окремих школах Дунаєвеччини сягала до 20 осіб7.

Про недоліки у виховній роботі неодноразово повідомлялося у місцевій пресі. Так, в газеті "Подолянин" вказувалося:"Організація виховного процесу одне з корінних питань наших шкіл. На, жаль, в цій галузі наші педагоги працюють недостатньо, тому й дисципліна серед учнів стоїть на низькому рівні. Внаслідок цього мають місце невиконання учнями домашніх завдань, запізнення на лекції, прогули. Неввічливе, некультурне поводження школярів серед дорослих, особливо поза межами школи. Замість того, щоб працювати з книжкою, виконувати домашнє завдання, багато учнів у вечірні години вештаються по вулицях, відвідують ресторани, буфети. Виховна робота повинна зайняти в наших школярів визначне місце. З метою покращення дисципліни серед учнів в школах заведено порядок колективного відвідування театру, кіно, драмтеатрів, концертів. Та багато учнів під час концертів чинять бешкети, сидять в головних уборах.... Все це проходить поза увагою вчителя. Цю спадщину ми мусимо тепер викорінювати. Теперішня українська школа носить інший характер по виховній роботі. Завдання всіх інших педагогів – працювати над тим, щоб виховна робота сучасних українських шкіл порівнялась з виховним процесом німецьких шкіл".8

У січні 1942 р. в рейхскомісаріаті було проведено реформу системи освіти. Загальноосвітню програму забезпечували чотирирічні, семирічні школи та чоловічі гімназії. Професійну освіту надавали ремісничі та середні фахові школи з трирічним терміном навчання. Вищу освіту забезпечували інститути. Проте із загальноосвітніх закладів працювали лише чотирирічні народні школи, які охоплювали навчанням дітей до 11 років. Їх робота була можлива при наявності вільних приміщень, палива, лояльних або нейтральних до "нової влади" педагогів. Через ідеологічні міркування гітлерівці вилучали в школах радянські підручники. Вчителів примушували поширювати серед дітей провокаційні чутки, нісенітниці, брехливі повідомлення про стан справ на фронтах. Педагогів та учнів заставляли брати участь в урочистостях, приурочених ювілеям нацистських вождів.

З метою підготовки медичних працівників нижчої ланки, 8 квітня 1942 р. в м.Дунаївцях розпочала роботу фельдшерська школа, розрахована на три курси навчання. У школі навчалося 192 курсанти, навчальний рік розподілявся на 2 семестри з місячною перервою.9

Розпорядженням Дунаєвецького окружного комісара від 11 червня 1942 р. встановлювався термін літніх канікул для шкіл округи з 16 червня по 31 серпня10. Під час літніх канікул вчителі та учні залучались до збору урожаю, про що свідчить газетне повідомлення:"В Дунаєвецькому районі є школи, які активно і організовано включились у жнива. Звичайно ця допомога учнів у збиранні хліба залежить від ініціативи вчителів, які власним прикладом показують, як треба працювати, щоб швидко допомогти зібрати врожай, бо вборонити його селянинові було нелегко, а дати пропасти хоч зернині, це значить не цінити важкої праці селянина.... Школярі школи с.Чаньків виконали роботи: 15 учнів зібрали ячмінь, пшеницю, качали покоси, 22 учні допомагали микати горох, зносити снопи, 11 учнів подавали на фури снопи, 19 учнів біля молотарки відкидали солому, 5 учнів орали під озимий посів. В гарячі дні жнив, малята, які в полі дають меншу користь, доглядали вдома птицю, телят, давши цим змогу батькам працювати в полі. Ця організація учнів – турбота вчителів…, які в свою чергу допомагали односельчанам викосити півгектара пшениці та жита та вимолотити його". Учні та вчителі народної школи с.Маків збирали горох, садовину, працювали погоничами біля жаток та молотарки і інше11.

З часом політика окупантів щодо загравання з місцевим населенням в освітній галузі зазнала цілковитого краху. Так, у директиві рейхскомісара Е.Коха про закриття шкіл та інститутів від 24 жовтня 1942 р. вказувалося:"… в районах генеральних комісаріатів крім чотирьохкласних народних шкіл існує ряд інших, функціонування яких я не дозволяв. Тому пропоную панам генеральним комісарам закрити школи та інститути в яких навчаються учні старше 15 років і всіх учнів незалежно від статі направити в робітничі групи в Німеччину"12.

Бутафорність освітньої політики німецьких загарбників проглядає із промови генерал-комісара Шене про стан справ в освітній галузі 30 січня 1943 р.:"Ми в місяці вересні 1941 р. відкрили школи незважаючи на те, що дуже мало дітей ходило до школи. Коли ми пізніше закрили школи, Ви лаяли нас, а коли їх знову на весну відкрили, прийшла знову мала кількість дітей"13.

Таким чином, освітянська політика окупантів дуже швидко виявила свою цинічність та безперспективність. Її втіленню завадили саботаж місцевого населення, організація руху Опору і, врешті решт – довгоочікуване визволення, що настало для мешканців Дунаєвецького району 31 березня 1944 р. Відступаючи під натиском радянських військ, фашистські загарбники повністю знищили центральну частину м.Дунаєвець, на яку припадало 50% житлових будинків із 350 зруйнованих. Зазнали руйнації приміщення МТС, кількох шкіл та бібліотек, кінотеатру, вивезено та знищено промислове обладнання, тракторний парк. Збитки, що їх завдали місту німецько-фашистські окупанти, перевищували 36 млн. крб., у тому числі по суконній фабриці – 7,5 млн. крб.14


Список використаних джерел та літератури:


  1. Історія міст і сіл УРСР. В 26 томах. – Хмельницька область. – К.,1971. – С.244.

  2. Нацистський окупаційний режим на Хмельниччині. 1941-1944 // за ред. Вавринчука М.П., Завальнюка О.М. [та ін.]: док. і матер. – Кам'янець-Подільський: Оіюм, 2009. – С.7-8.

  3. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993. – С. 260.

  4. Коваль М.В. "Просвіта" в умовах "нового порядку" (1941-1944) // Укр. іст. журн. – 1995. - №2. – С.37-41.

  5. З питань шкільного виховання і навчання // Український голос. – 1942. – 23 трав.

  6. Державний архів Хмельницької област, ф.р. 458, оп.1, спр.1, арк.45.

  7. Там само, ф.132, оп.1, спр.38, арк.10.

  8. Подолянин. – 1941. – 13 листоп.

  9. Нацистський окупаційний режим на Хмельниччині. 1941-1944... – С.321-322.

  10. Там само. – С.326.

  11. Урядові Дунаєвецькі вісті. – 1943. – 19 серп.

  12. Нацистський окупаційний режим на Хмельниччині. 1941-1944... – С. 334-335.

  13. Держархів Хмельницької області, ф.р. 458, оп.1, спр.2, арк.19.

  14. Історія міст і сіл УРСР. Хмельницька область. В 26 томах… – С.244.

А. П. Куверіна,

м. Дунаївці
Освіта і культура на Дунаєвеччині в період

нацистської окупації (1941-1944)

В статті представлено «Дунаєвецькі урядові вісті» - окружну окупаційну газету як джерело інформації про освіту і культуру на Дунаєвеччині вказаної доби.

Ключові слова: окупація, навчальний процес, фахові школи, ідеологізація, культура.
Незаперечним є той факт, що позитивний освітній та культурний стан українського народу ніколи не був пріоритетом фашистів. Гітлер вважав: «Принципова лінія для нас абсолютно зрозуміла – цьому народу не треба давати культуру».1 Хоча такої різкої лінії поведінки притримувалися не всі окупанти. Так генерал-комісар Волині-Поділля Шоне,генерал-губернатор Галичини Г. Франк та райхсляйтер Г. Лейббранд були прибічниками тої думки, що до культури окупованого народу варто ставитися більш ліберально. Це було зумовлено тим, що так на їх думку легше маніпулювати населенням. Однак варто зазначити, що реальні дії окупантів залежали переважною більшістю від того, що відбувалося на фронті, що дає можливість зрозуміти причину несистематичної й нестабільної роботи закладів освіти та культури.

Протягом жовтня 1941 р. до лютого 1944 р. у Дунаєвецькій окрузі випускався окружний часопис «Дунаєвецькі вісті», який став основним джерелом інформації для населення. У Державному архіві Хмельницької області дослідникам доступні три підшивки цієї газети, починаючи з 5 жовтня 1941 р. (№2) до 9 березня 1944 р. (№20(242)). У газеті публікувалися постанови та накази німецького керівництва, антирадянські публікації і навіть анекдоти, в яких висміювалися більшовики, заклики до антисемітизму, художні твори та багато іншого. Газета тричі перейменовувалася: спочатку називалася «Дунаєвецькі вісті», з 27 листопада 1941 р. по 4 листопада 1943 р. – «Урядові Дунаєвецькі вісті», потім 7 листопада 1941 р. була перейменована в «Дунаєвецькі вісті». Ця назва проіснувала до останнього номеру газети. Незмінним головним редактором часопису був Костянтин Пілецький. Лише вісім номерів газети 1943 року підписав його заступник О. Карвасінський.

У першій підшивці 107 номерів газети: з 5 жовтня 1941 р. №2 до 24 грудня 1942 р. №97(122), не має таких номерів газети: №10, №21 за 1941 р. та №10(35), №11(36). №24(49), №40(65). №41(66), №43(68), №75(100) за 1942 р. У другій підшивці газети за 1 січня – 26 грудня 1943 р. Збереглося 93 номери цього періоду, відсутні №10(132), №97(219), №98(220). Найменшою є третя підшивка, у ній збереглося лише 15 номерів: від 3 січня 1944 р., №10(232) до 9 березня, №20(242) того ж року. Відсутні №10(232), №11(233), №12(234).

Редакція знаходилася в окружному центрі м. Дунаївці за адресою вул. Шевченка, 30. Часопис випускався двічі на тиждень – у четвер та неділю. Ціна варіювалася від 20 копійок у перші роки окупації до 1 карбованця в останні роки. Кількість сторінок також не завжди була сталою, газета могла мати чотири або й дві сторінки. До святкових днів публікувалися поздоровлення та програми свят, зазначалася інформація про проведення культурних заходів як в самих Дунаївцях, так і в районах, повідомлялося про святкові богослужіння в храмах.2 Змістове наповнення газети протягом трьох з половиною років окупації зазнало разючих змін. Спочатку восхваляння німецької влади, повідомлення про покращення становища, українізацію шкіл, підвищення культурного рівня населення, а згодом – дедалі частіші повідомлення про все можливі заборони, про комендантську годину. Ілюзія показного щастя та благоденства дунаївчан з плином часу зникла. Далі неможливо було приховувати загарбницький характер ти антиукраїнську політику навіть на папері. Різко зросли норми заготівлі хліба та городини. З’явилися заклики антисемітського характеру, карикатури Сталіна. У перші місяці сторінки газети рясніли повідомленнями про успіхи німецьких військ на фронтах, їх «переможну ходу», а вже в останні місяці номери були заповнені будь-якими повідомленнями, усе частіше публікувалися оповідання, нові заборони та норми поборів.

Однак, цей калейдоскоп повідомлень – подій з життя округи – є водночас джерелом для дослідника. Незважаючи на заідеологізованість газети, інколи поверховий опис допомагає все ж відтворити хід подій. Тому мета цієї статті – шляхом огляду публікацій «Дунаєвецьких вістей» реконструювати тогочасний стан освіти і культури на Дунаєвеччині в роки окупації протягом 1941-1944 рр.

На шкільництво окупанти покладали свої функції – вони мусили стати центрами ідеологізації населення. Викладачі мали виховувати в дітей працелюбність та покірність німецькій владі, готувати студентів для середньо-технічних навчальних закладів, дармову робочу силу для окупантів. Будь-які заходи щодо так званого покращення роботи шкіл були продиктовані радше далекоглядними планами повного впокорення українського народу, а не зацікавленістю освітніми справами окупованого народу. Окупанти розуміли, що в умовах функціонування шкіл можна було робити організовано та систематично експлуатувати працю дітей у своїх інтересах.

Освітній процес на Дунаєвеччині мав досить нестабільний характер, школи то поновлювали, то припиняли свою роботу. Якщо на початку гітлерівської окупації мережа шкіл розросталася, то в останні роки панування німецьких загарбників основна увага приділялася виключно ремісничим школам.

З перших місяців свого панування гітлерівська влада на Дунаєвеччині розпочала реформу освіти й проголосила курс на її покращення, українізацію школи – російська мова заборонялася і уроки дозволялося вести лише українською.3 Це стало своєрідною «грою в українізацію», що мала б забезпечити німцям симпатії українського люду та викорінення ідейних засад радянської системи освіти. Інспектор шкіл Дунаєвецького окрвідділу освіти і культури Д. Л. Саніцький закликав до відродження школи, формування нової освітньої політики.4 Засуджувалася не тільки радянська система освіти, а й піддавалося критиці низове керівництво, якому дорікалося, що «не всі школи забезпечені обладнанням та паливом на зиму…», «сільські старости передають шкільні будинки, обладнання школи приватним особам …, релігійним громадам», «погане відвідування». Проголошувалася безоплатна обов’язкова освіта, батькам, які не хотіли посилати дітей до школи, погрожували штрафом у 300 крб.5

У таких умовах почався перший навчальний рік в умовах окупації. На 12 жовтня в районі працювало 32 школи: 12 вищесередніх та 16 початкових,6 для яких округовою базою було завезено 55 000 зошитів.7 Станом на 16 листопада того ж року в школах округу навчалося 28 448 дітей.8 У школі, як окремий предмет, почала вивчатися німецька мова. Також були створені гуртки, де тричі на тиждень німецьку мову вивчали дітьми та вчителями.9 Станом на 9 жовтня 1941 р. у такому гуртку німецькою мовою оволодівали 20 осіб, викладачем був Козловський.10 Крім загальноосвітніх шкіл в окрузі діяло кілька ремісничих шкіл та професійних училищ. Зокрема на 19 жовтня 1941 року відбувався набір учнів до Голозубинецької ветеринарної школи, де з 25 жовтня мав розпочатися навчальний процес.11

Одначе, вже на 17 листопада 1941 року в «Дунаєвецьких вістях» було вміщено повідомлення генерального комісара про закриття шкіл,12 офіційною причиною котрого стала нестача палива та небезпека розповсюдження інфекційних хвороб. Директорам було рекомендовано проводити можливі ремонти, догляд за обладнанням, у визначені дні організовувати роботу гуртків, зокрема з вивчення німецької мови для вчителів.13

Робота шкіл була відновлена 18 лютого 1942 р., коли стало тепліше.14 З 26 березня в школах округу систематично навчалося 20 449 учнів.15 Отже, протягом 1941-1942 рр. школи діяли трохи більше 5 місяців замість 9 місяців нормального навчального процесу.

Зважаючи на потребу в медичних працівниках з 8 квітня в Дунаївцях почала роботу фельдшерська школа.16 Станом на 1941-1942 р. в місті працювали дві неповносередні та фельдшерська школи, загальні кількість учнів в яких складала 746 учнів.17 Навчання в народних школах переривалося на літні канікули протягом середини липня і до кінця серпня, але це не стосувалося фахових шкіл, котрі мали свій розклад роботи та індивідуальний графік канікул.18 Однак, з настанням холодів школи знову ж таки переставали працювати.19 Така нестабільна робота шкіл характерна для всього періоду перебування німецької влади на Дунаєвеччині. І хоча німецька влада постійно критикувала радянську систему освіти та методику викладання, реального покращення та позитивних змін освіта не зазнала. Дедалі частіше закривалися народні школи та створювалися професійні навчальні заклади, менше уваги приділялося теоретичному навчанню, а більше – практичному.

Зате 9 вересня 1942 р. почала працювати німецька школа в Дунаївцях. У ній навчалося 28 дітей-німців, батьки яких на той час проживали в Дунаївцях.20

Можна зробити висновок, що стан освіти на Дунаєвеччині в період німецько-фашистської окупації був явно нестабільний. Попри українізацію навчального процесу освіта народу допускалася рівно в такій мірі, в якій вона не могла викликати вільнодумства й опору нацистській окупації.

Заклади культури мали завдання обслуговувати потреби окупантів та їх прибічників, впливати на світогляд населення в потрібному владі напрямку. Театр, що діяв у Дунаївцях, німецькі військовики полюбляли як спосіб відпочинку та розваг. Театральний репертуар орієнтувався на західних класиків, однак на сцену інколи пробивались і українські спектаклі.

Проводились і деякі мистецькі заходи. 1941 року було дозволено діяльність «Просвіти» при окружних і сільських театрах та клубах. Діяли бібліотеки та мережа гуртків української пісні й музики.21 У дунаєвецькому театрі вистави давали здебільшого аматорські колективи.22 Однак у лютому 1942 р. на гастролі приїхав професійний колектив з Відня.23 Інколи проводилися вечори української пісні. У неділю 14 грудня 1942 р. в Дунаєвецькому театрі ім. Шевченка відбувся вечір пісні, на якому виступав хор Голозубинецької ветеринарної школи.24

Драматичний і хоровий гуртки, струнний і духовий оркестри діяли в будинку культури Маківської цукроварні.25 Діяв також кінотеатр, відремонтований 1941 року.26

Звісно, що стан культури залишав бажати кращого, одначе в період окупації культурне життя таки тривало, проводились мистецькі заходи, народні і релігійні свята.



Отже політика Німеччини в галузі освіти та культури була досить неоднозначною. Спочатку вона носила ліберальний характер, в останні місяці панування нацистів стала відверто обмежувальною. Мережа шкіл зменшувалася. Була закрита й медична школа. Це яскраво видно зі сторінок «Дунаєвецьких вістей».

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал