Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій



Сторінка24/50
Дата конвертації22.12.2016
Розмір9.2 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   50

Використане джерело:
1. Державний архів Хмельницької області, ф. р. 6193, оп.12, спр. Ф.П. 19263. Кримінальна справа Матушевича Антона Іполітовича (розпочата 20 січня 1930 р. – закінчена 7 серпня 1989 р.).

Л. Д. Прокопова,

с. Зеленче
Небесна професія полковника Ф.М. Рогульського
У статті досліджується життєвий шлях Франца Миколайовича Рогульського, уродженця села Зеленче, Героя Радянського Союзу. Акцетовано увагу на бойових операціях, в яких брав він участь, описано військові будні, участь Франца Рогульського в бойових діях, вшанування його пам’яті.

Ключові слова: Велика Вітчизняна війна, фронт, авіація, льотчик, бойовий виліт.
Народився Франц Миколайович Рогульський 28 вересня 1916 р. у селі Зеленче в селянській сім’ї. Початкову школу закінчив 1927 року. Односельчани пам’ятають його жвавим, добрим, щирим, першим в арифметиці. З дитинства зазнав болю і сліз. Сім’ю розкуркулили і 1928 року заслали аж до Каландакші. 1932 року з братом Йосипом вирвались в Україну, у Дніпропетровську, вдалось прилаштуватися учнем слюсаря на заводі імені Петровського. Там закінчив радіотехнікум, вступив до школи цивільної авіації [3].

В армію призвали 1939 року. Поривався до льотної справи, адже за кілька років інструкторської роботи в аероклубах не раз літав, набув практики, навіть учив інших. При першій нагоді попросився у військове училище. Рапорт був задоволений: Ф.М. Рогульський став курсантом Харківського військового авіаційного училища, де досконало оволодів професією військового льотчика.

Службу починав у Серпухові під Москвою, де дислокувалася 8-ма гвардійська дивізія 2-го гвардійського корпусу далекої дії.

Воював в авіації далекої дії з червня1942 року і до кінця війни. Восени 1942 року за успішно сфотографований вузол В’язьма представлений до ордена «Червона Зірка» [1].

У листопаді – грудні 1942 року перебазувались під Сталінград. Бомбардував залізнодорожні вузли, оточені під Харковом німецькі війська. Був серед кращих по бомбовому навантаженню (2 тонни) і кількості вильотів. Нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора.

У квітні 1943 року почались польоти в глибокий тил противника. Літав у складних метеоумовах. У травні бомбардував залізнодорожню станцію «Білі береги» в районі Брянська, був атакований залпом зенітної артилерій, отримав багато пробоїн. При поверненні на базу відмовив один двигун, а під час посадки – другий. Були пробиті баки і витекло паливо. Нагороджений орденом «Вітчизняної війни 1-го ступеня» [2].

Під час визволення Києва отримав завдання розбомбити станцію перевалки фашистських військ у Фастові. Спочатку мав вилетіти один екіпаж, зайти на станцію і підпалити її. Далі – масовий наліт на цілі. Розшукати об’єкт було наказано екіпажу Франца Миколайовича. Прийшли вони туди високо, знизилися під хмари. Відшукали залізничну колію і почали бомбардувати. Фашисти самі себе й видали. Вдарили всі зенітки, як тільки почули гуркіт літака, небо стало червоним. За ту бойову операцію Франц Миколайович отримав звання Героя Радянського Союзу.

Навесні 1944 року, під час польоту над Севастополем, сталося пряме попадання в двигун.

Здійснював польоти на Будапешт, Кенігсберг. Останній бойовий виліт здійснив 24 квітня 1945 року на Берлін, щоб сфотографувати фашистську столицю.

Франц Миколайович Рогульський не раз проявляв мужність, відвагу, наполегливість. Відмінний льотчик, майстер нічних і сліпих польотів. Літав удень і вночі в складних метеоумовах. Добре знав матеріальну частину літака, грамотно використовував у повітрі.

Культурний офіцер, вимогливий до себе і підлеглих. За час його командування ескадрилья здійснила 647 вильотів. Багато працював над вихованням особового складу. Користувався любов’ю і діловим авторитетом. Скромний за характером, не любив розповідати про фронтові будні, хоча кожний бойовий виліт і був подвигом.

Був постійно зайнятий, працював до останніх днів свого життя. З 1961 року, з часу звільнення в запас, був командиром ТУ-104 в Одеському аеропорту. Часто виступав перед школярами Одеси, студентами, робітниками, був активним членом клубу Героїв Радянського Союзу «Золота Зірка» [4, с. 27].

22 серпня 1985 року Франца Миколайовича не стало. На могилі Міністерством оборони СРСР встановлено пам’ятний знак.

2010 року, за пропозицією Одеської міської організації ветеранів, рішенням Одеської міської ради на фасаді будинку, де проживав Франц Миколайович, було відкрито меморіальну дошку: «В цьому будинку з 1973 року по 1985 рік жив Герой Радянського Союзу Франц Миколайович Рогульський».

Любив Франц Миколайович читати усе, що пишуть про авіацію і в нас, і за кордоном, у художній літературі, і в документальній. Частину таких книг з власної бібліотеки дочка Алла Францівна подарувала Зеленченській сільській бібліотеці, а також копії документів, нагород, статті з газет, фотознімки, деякі власні речі Франца Миколайовича. Вони розміщені в меморіальному куточку «Гордість і слава Зеленча».

Ім’я Ф.М. Рогульського носять вулиці в Дунаївцях та Зеленчі. На Дунаєвеччині шанують пам’ять свого земляка. Глибокий слід у пам’яті багатьох односельчан залишили короткі зустрічі з Героєм, враження від яких передаються від покоління до покоління.


Список використаної літератури:


  1. Бугай Е. М. Из когорты мужественных: сб. очерков и зарисовок / Е. Бугай. − Львов: Каменяр, 1987.− 279 с.

  2. Гордость и слава Подолии: очерки о Героях Советского Союза – уроженцах Хмельницкой обл./ сост. М. Е. Макухин. − Львов: Каменяр, 1985. – 262 с.

  3. Прокопчук В. Ас нічного неба: [про Героя Радянського Союзу Ф. М. Рогульського] / В. Прокопчук // Ленінським шляхом. – 1990. – 8 трав.

  4. Його. Відплата // Дунаєвеччина в роки Великої Вітчизняної війни : краєзн. матер., бібліогр. – Дунаївці: Дунаєвецька центр. рай. б-ка, 1990. – С. 24–27.

Т. П. Міцінська,

м. Хмельницький


Фронтові сторінки Миколи Магери
У статті простежується життєвий шлях і творчий доробок Миколи Никаноровича Магери періоду Великої Вітчизняної війни.

Ключові слова: війна, Дунаївці, мати, поезія, щоденник, Поділля.
Микола Никанорович Магера народився 1 вересня 1922 року в селі Могилівка в селянській родині. Сьогодні село в структурі м. Дунаївці. Він був другою дитиною в сім’ї. Після нього в родині було ще семеро дітей. У вісім років пішов до школи. Він уже читав і умів рахувати. Цього навчав його старший брат Павло. У 1937 році закінчив семирічку і вступив до Бердичівського педагогічного технікуму. Через матеріальні нестатки змушений забрати документи з технікуму. Щоб не байдикувати, повторно навчається в сьомому класі. У 1938 році Могилівську семирічку реорганізували в Дунаєвецьку середню школу № 4. Школу Микола закінчив у червні 1941 року. Випуск відбувся 22 червня в неділю. У цей день і розпочалася Велика Вітчизняна війна з фашистами.

Юнакові довелося пройти важкими, повними небезпек дорогами війни. Воював під Тернополем, на Карельському перешийку, на Сандомирському плацдармі. Письменник Петро Прокопович Карась у статті «Я хочу жити», надрукованій в газеті «Проскурів» 17 серпня 1993 року, писав про Миколу Никаноровича:



«Десь там, на Поділлі, ледве зводилася з пожарищ його рідна Могилівка, а тут, у лісах під Виборгом, він помирав від рани. Це видавалося якимось безглуздям, адже стільки нещадних ураганів довелося витерпіти. У роті цінили його – невисокого, меткого і кмітливого, котрому не раз доводилося обманювати смерть. Його нагородили орденом Слави ІІІ ступеня.

Безглуздям здавалося, мабуть, ще й тому, що Микола уже перехитрив кістляву тоді, у тридцять третьому, маючи від роду неповних одинадцять літ. Чи то виручили зелені паляниці, випечені мамою з лободи і ще неспілого молодого жита, чи ріденька, аж синя похльобка, прозвана в народі бевкою, котору видавали в школі, чи бабусині молитви за онучат, роздутих й опухлих від голоду…

Скільки він тоді лежав і стікав кров’ю, то один Бог знає. А прийшов до свідомості від того, що десь зверху, над ним, журно співала пташка: «Цінь-цінь-цінь» [1].

Пізніше через тридцять літ після війни, Микола Никанорович напише невеличке оповідання «Моя улюблениця», що увійшло до книжки «Хитрий горобчик», яку було видано в 1993 році. В оповіданні Микола Магера розповість про цей фронтовий випадок, який стався з ним.



«Я розплющив очі, глянув на сонце (а лежав тоді горілиць) – і попливли величезні широкі жовті круги. Я знову впав у забуття. І прокинувся від уже чутого «цінь-цінь-цінь».

Розплющив очі, глянув на спиляний снарядами сосновий стовбур і помітив на зламаній гілочці невелику пташку, що кликала мене до життя. То була синичка! Фінська синичка, не наша, українська, але рятувала вона мене, українця, що завойовником прийшов у її фінські ліси. Прийшов, правда, не з власного бажання.

Тоді синичка не давала мені заснути, вона співала безугаву, ніби була посланцем від Бога чи від рідної неньки з далекої України. З того часу синичка – то моя улюблена пташка…» [2, с. 25].

Продовження тієї фронтової історії Микола Никанорович розповість у нарисі «Жаринка», який увійшов до книжки «Мати», виданої в «Каменярі» 1971 року.



«…Але ти не загинув … Тебе розбудила пташка, здається, синичка. Пригадуєш? Ти лежав горілиць, відкрив очі, а на сосновім цурпалку сиділа пташка і голосно, журно співала… Кругом було тихо, тільки там, десь далеко двиготіла земля… Ти дивився на сонце, а бачив великі жовті круги, поворохнувся ногами, а зболіли рука і шия…

Якось перевернувся на груди. Відчув щось гаряче і мокре. Зрадів, що під тобою вода. Припав губами до калюжі – і захлинувся власною кров’ю…

Скільки тоді лежав отак, хіба знаєш? Насилу підняв голов… А пташка співала…

Невже то було марево? Чи й справді була жива пташка у мертвому лісі? Ні, то таки була жива пташка. Бо співала: «Цінь-цінь-цінь, цінь-цінь-цінь»…

Вже сонце лягло на покалічені дерева, як ти зрозумів, що сталося. Очима почав шукати свій автомат. І не побачив, хоч він валявся поруч.

Тоді ти взяв чиюсь гвинтівку і завмер: навколо – мертві твої друзі. Ти кожного обмацував, щось до них говорив, але вони мовчали…

Потім ти накрив голову каскою і поповз… туди, де палала над лісом заграва, десь щось гриміло і клекотіло. Ти навіть швидко рухався, тільки заважала граната, що якимось чудом збереглася за пазухою. Хотів її викинути, важку від крові. Та для чогось знову запхнув її під гімнастьорку…

Ти повз, повз… І не стало тобі дороги: під деревом сиділо чотири фашисти. Може, й поранені, а обминути їх не міг. Довго лежав за валуном, підпливаючи кров’ю. І давила груди граната, поки не опинилася у руці. Зубами витягнув чеку і обережно, як тобі здавалося, поповз на ворогів… Німець оглянувся, коли ти кинув гранату. Чув, як просвистіли осколки, як заверещали чужинці…

І знову ліз по-пластунськи, довго, настирливо… Аж побачив густі високі кущі. Там щось зачахкало – ніби наші міномети. Ти подумав, що там – свої. Зібрав усю силу, звівся на ноги, спираючись на гвинтівку, як на костур, і наче крикнув: «Товариші!» Ще ти побачив високого ворожого солдата, який розмахнувся прикладом карабіна…

Пам’ятаєш, у Ленінграді, у шпиталі, розповідав один солдат (він лежав поранений у ямі під валуном), як тебе фашист огрів прикладом по голові (добре, що каска була на ній), схопив за ноги, кинув зверху на мертвих солдатів, а сам, заховавшись за бруствер із трупів, стріляв по наших…

Врятували тоді тебе наші танкісти. Ти не бачив, як червонозорі танки пішли в атаку, як заспівали «Катюші», як здавалися у полон недобиті ворожі солдати… Одна машина мчала прямо на бруствер із трупів… І зупинилась, бо звернути не було куди… Танкісти обережно відтягали трупи. Придивлялися, прислухалися, чи серед мертвих нема живих. І знайшли тебе… Мабуть, відчули хлопці, що в тобі ще не згасла жаринка життя…

А ще ж ти гриз польську землю на Сандомирському плацдармі, підбив «тигра» під Берліном, схопив жменю осколків під Прагою… Хіба все пригадаєш, що з тобою було за чотири роки війни?...

Ти не шукав тоді ні слави, ні нагород. І не ремствував на долю, не заздрив чужому щастю. Бо ти був солдатом!... [3, с. 39-41].

Усе так і склалося, як писав Микола Никанорович. Тоді, у липні 1944-го, від смерті його врятувала каска, а точніше, танкісти. Вони знайшли його серед тіл загиблих бійців на бруствері і віддали санітарам. У ленінградському шпиталі він опритомнів. Після лікування збирався шукати свою військову частину. Йому повернули його речі. Яка то була радість для нього, коли побачив, що зберігся аркуш паперу із віршем, присвяченим Тарасу Шевченку, і маленький вузлик із грудочкою рідної землі, що дала йому мама, відряджаючи на війну:



Встань, Тарасе, встань з могили,

Глянь на Україну.

Чи пізнаєш ції села,

Цю страшну руїну?

Чи пізнаєш свій народ ти,

Своїх запорожців,

Чорнобрових полтавчанок,

Кармальових хлопців?
Встань, Кобзаре, встань з могили,

Встань і подивися,

Ще одним хоч до народу словом озовися!

Може, наші дунайчани

Візьмуться за зброю,

Як не собі, то нащадкам

Відвоюють волю…

13.09.1943. [4, с. 39-40].

На війні як на війні. Ніхто перед боєм не знає, чи загине, чи залишиться живим. У 1944 році Микола Магера написав свій «Заповіт».



До вас, мої друзі, звертаюся я

Словами людини, що з вами жила,

Що з вами пліч-о-пліч стояла в бою

І ворога била за землю свою.
За батька, за матір, за рідних сестер,

За тих, хто побиті, за тих, хто помер

В неволі тяжкій на ворожій землі

І нас не діждалися, друзі мої!
Якщо від ворожої згину руки,

Ридати не треба за мною, брати.

Щоб легше лежати було в чужині,

На груди посипте святої землі,

Що я з України приніс аж сюди,

Беріг від снарядів, і куль, і води.
Сплетіть наостанку мені три вінки

Із вічнозеленої хвої – сосни,

При стежці в могилу мене опустіть,

Нічого матусі про це не пишіть…

(грудень, 1944) [4, с. 58].

У цьому вірші йдеться про грудочку землі подільської, яку дала мати, споряджаючи на фронт.

У затишші між боями Микола читав бійцям вірші Тараса Шевченка, які знав напам’ять ще із школи.

Його бойовий шлях пройшов через Польщу, Чехословаччину, Угорщину, Німеччину, Австрію. Вірші, написані на фронтових дорогах, через десятки років були надруковані в книжках «Я хочу жити», «Привіт тобі, сонце».

На фронті Микола Никанорович згадував свою Могилівку, сумував за рідною ненькою.

У 1942-му і в 1943 роках він напише вірші, присвячені матері:



Виглядає стара мати

День і ніч своїх синів,

Плаче гірко в пустій хаті

І благає всіх богів,

Щоб дітей оберігали

Від ворожих куль і ран,

Щоб до неї ще примчали

Миша, Толя і Богдан…

1942 [5, с.18-19].

У 1944 році рідне Поділля було визволено і фронт відкотився на Захід. Микола напише вірш, присвячений своїм рідним:



Дорогі мої батьки,

Мої сестри і брати!

Вам листівку посилаю,

Чи одержите – не знаю,

А писати – пишу я,

Хоч і часу-то нема.

Я – здоровий, молодий,

Правда, трішечки худий.

Та ви знаєте - солдати

Худорляві, не пузаті,

А тому вони сильні

І ніколи не старі!

1944 [4, с. 59].

У 1945 році, військова частина, в якій служив Магера, звільняла від коричневої фашистської чуми країни Європи. Червоноармійський чобіт відміряв кілометри закордонних доріг. Була весна, квітень 1945 року. На одному з привалів Магера запише рядки нового вірша:



Весняні квіти розцвіли

У лісі ранньої пори:

Такі ж червоні, сині, білі,

Як там, на милій Україні.

Та запах їхній не такий,

Не рідний серцю, а чужий

20 квітня 1945 [4, с. 61].

А скупа хроніка ляже на сторінки щоденника.

Уривки фронтового щоденника було надруковано в книжці «Привіт тобі, сонце». У фронтовому щоденнику радиста-телефоніста мінометної батареї, а ним і був рядовий Магера, описано враження про останні місяці війни, про перехід військової частини через Чехословаччину і Австрію на демаркаційну лінію з американцями і про повернення додому, на Поділля, наприкінці 1945 року.

Уривки з фронтового щоденника Миколи Никаноровича Магери:

12 березня 1945 року.

Ще стоїмо в обороні. Нашу частину поповнюють новачками, зброєю і т.п. Німці чогось нервують, бо ночі від їх ракет стають білими днями. Іноді противник навіть вдень стріляє трасуючими кулями. Написав листа додому.

14 квітня 1945 року.



Тільки що передали по телефону з НП, що Гітлер захворів, що командування взяв на себе Гімлер. Далі говорять, що Гімлер звернувся до союзників, що німці складуть зброю протягом 48 годин. Союзники ніби відповіли, щоб з цією пропозицією Гімлер звернувся до Й. Сталіна… Чи правда це – невідомо… Вчора на наших фронтах взято у полон 28 тисяч німців і очищено від фашистів нашими військами п’ять німецьких міст у центрі країни. Позавчора війська 1-го Українського фронту зустрілися із союзниками в м. Торгау на Ельбі.

1 травня 1945



Здрастуй, довгожданний день! Над Берліном майорить прапор Перемоги! Перше травня! Як я люблю це весняне свято, коли, як молодість, цвіте природа! І скрізь квіти, зелень, сонце, голубе небо!

9 травня 1945 р.



День перемоги! Перемога! Радійте, співайте, ми перемогли!!!

30 травня 1945 р.



Нарешті, відмахавши кирзаками з 30 кілометрів, вийшли за Дунай! Привіт тобі, Дунаю! Ось ти який у центрі Європи! Сильний і могутній! Привіт тобі, річко, від моєї батьківщини України, бо є і українською річкою! А скільки українських пісень присвячено тобі, гордий Дунаю!

Вечір. Темніє швидко. Вмився дунайською водою, попробував на смак.

1 липня 1945 р.



Сьогодні переправилися на правий берег Дунаю і пройшли маршем 26 кілометрів. До місця нашого призначення (після розформування нашої фронтової дивізії у Чехословаччині) залишилося пройти з 20 кілометрів. Тут були запеклі бої з фашистами. Багато осталося слідів.

3 липня 1945 р.



Нарешті ми прибули у нову військову частину – 115 гвардійську стрілкову дивізію. Так закінчилася наша мирна мандрівка через усю Чехословаччину і Австрію до демаркаційної лінії з американцями і англійцями.

21 липня 1945 р.



Вчора їздив у полк. Там дуже багато знайомих, з якими разом воювали. Нас попередили, що у цих лісах є численні фашистські банди, щоб ми ходили групами.

Тепер у Берліні йде Конференція великої трійки – Сталіна, Черчіля і Трумена.

У газетах пишуть про реактивні літаки США, у яких швидкість перевершує звукову. Коли-небудь ще доберуться люди на Місяць…

Дуже цікаво спостерігати, як стоять американські солдати на кордоні з нами. Тут протікає річка Енс, через неї перекинутий міст, розділений посередині шлагбаумом. Посередині американської частини моста до поруччя прибитий хрест з розп'яттям, а на нашому боці – червоний прапор. При в’їздах на міст є ще по шлагбауму. На нашому боці дерев’яна будка, пофарбована червоними і білими смугами, а в американців – грибок. Наші вартові стоять біля будки у формі, із зброєю, як повинно бути, а американські солдати лежать лише у трусах – як є сонце, то смажаться на ньому до чорноти, поруч валяється зброя, одяг, є запаси пива і води; американців підвозять на джипах, а наші ходять пішки. Ми одягнені у полатані чоботи, таку ж армійську форму, яку щодня перемо, а кирзаки чистимо жмутами зеленої трави; американські солдати одягнені у берети, шерстяі костюми, у штанях на випуск, у добротних черевиках; у кожного солдата є вовняна ковдра – тонка, але тепла. Отака лінія «соприкосновения» з американцями.

26 липня 1945 р.



По дорозі до їдальні, на горі, є велика хата, а кругом неї розцвіли жовтогарячі соняшники. Скільки б я не проходив мимо отого сонячного подвір’я, завжди згадую свою Україну, своє Поділля, свою Дунаєвеччину, свою незабутню Могилівку! Мабуть, «рабині» з України весною тут працювали і насіяли соняшників, щоб цим згадати свою рідну землю, свою Батьківщину.

1 вересня 1945 р.



Сьогодні мій день народження. Надворі прекрасна осіння погода. Вздовж доріг золотіють липи. Опалим листям грається вітерець, воно перекочується з місця на місце, прощається, цілується одне з одним, бо ж розлучається навік… у саду червонощокі яблука лукаво підморгують нам, солдатам…

30 вересня 1945 р.



Одна у мене мрія: вчитися в інституті чи університеті! І обов’язково на українського вчителя, щоб найкраще опанувати рідною мовою, мовою моїх батьків, дідів, прадідів!

7 листопада 1945 р.



На урочистому полковому зібранні мені оголошено подяку і вручено серед п’яти перших нову медаль «За победу над Германией».

24 листопада 1945 р.



Ще в Австрії, стоїмо на березі Дунаю. З дому одержав листа.

13 грудня 1945 р.



Вчора і сьогодні вантажимося у вагони. Кажуть, що вертаємося на Батьківщину. Хоч би не передумало начальство.

15 грудня 1945 р.



Сьогодні ми уже у Відні – столиці Австрійської республіки. Прекрасне місто навіть у руїнах. Відень розкиданий по горбах і тягнеться на десятки кілометрів. Видно трамваї: внизу червоні, зверху білі.

Надзвичайно гарна природа стоїть, казкові дачні будинки і палаци. Відень – це у моїй уяві Моцарт, Штраус, Бетховен, Гайдн! Залізнична станція і вокзал зруйновані. Скрізь видно потворні сліди війни. Прощай, Австріє! Їдемо на Будапешт.

17 грудня 1945 р.



Будапешт – це столиця Угорщини. Річка Дунай ділить місто навпіл: Буду і Пешт. Скрізь руїни. Населення голодує. Нас далі вокзалу не пустили. У «телятниках» дуже тісно – 47 чоловік і багато різних речей і зброя. Ще й буржуйка коптить, як паровоз. Ось так переможці над фашизмом повертаються додому, на Батьківщину.

19 грудня 1945 р.



Здрастуй, Україно, моя Батьківщина! 18:45 перетнули кордон Угорщини з Україною і в’їхали на станцію Чоп!

Майже рік минув з того часу, як я із Сандомирського плацдарму разом з бойовими товаришами розпочали визвольний похід у країни Європи. Наш народ, його Армія перемогли кривавого противника – фашизм! І ось наша священна земля!!!

26 грудня 1945 р.



Тільки що проїхали через станцію Проскурів! Моя область, моя Батьківщина! Привіт вам, земляки! Моя Матуся, Батько, братики і сестрички навіть подумати не можуть, що я був від них всього за якихось 60 кілометрів! [4, с. 114-130].

У 1946-му Микола Магера повернувся додому. Скільки було і сліз, і радощів!.. Мама розповідала з яким нетерпінням вони чекали на його листи. Дуже боялися отримати похоронку.

Заповітною мрією Миколи Никаноровича було стати педагогом. Після війни він вступив на філологічний факультет Київського університету, який закінчив у 1952 році. Деякий час працював коректором і літредактором у видавництві АН України «Наукова думка». З часом повернувся на Поділля. Працював учителем української мови і директором Віньковецької середньої школи робітничої молоді, завідуючим кабінетом української і російської мов обласного Інституту удосконалення вчителів, інспектором шкіл обласного управління народної освіти, викладачем української мови Хмельницького педагогічного училища.

Взагалі, Миколу Никаноровича вважали дитячим письменником. А втім, його дитячі твори повчальні і для дорослих.

Багаторічні психолого-педагогічні спостереження за дітьми, глибоке бачення їхнього внутрішнього світу зробили його твори близькими дитячому розумінню. Це твори про дітей і для дітей. За педагогічну діяльність Миколу Магеру було нагороджено медаллю А. С. Макаренка. В 1983 році його було прийнято в обласну організацію Спілки письменників України. В 90-х роках уже минулого ХХ століття він очолював обласне Товариство української мови, відроджував кращі традиції Подільської «Просвіти».

Микола Никанорович став лауреатом премій ім. Мелетія Смотрицького, Богдана Хмельницького. 19 травня 2000 року йому було вручено диплом лауреата Хмельницької обласної премії імені Т. Г. Шевченка.

Свого часу доля подарувала мені знайомство з Миколою Никаноровичем - письменником, педагогом і просто чудовою людиною. Ми разом бували на зустрічах із шкільною і студентською молоддю міста Хмельницького. Зустрічі відбувалися також в світлиці літературного музею. Просто, дохідливо і щиро розповідав М. Магера про пережитий в дитинстві голод, колективізацію і про війну. Усе життя його турбували старі рани. До кінця своїх днів, носив він в собі «відлуння війни» тобто осколки снарядів, які періодично давали про себе знати. Серед хмаринки сивого волосся виднілися вм’ятини – сліди від ран, отриманих в бою. А втім, він ніколи не жалівся на своє самопочуття. Розповідав, як у фронтових листах писав казки, оповідання. Їх починав в одному, продовження писав у другому листі, а потім і завершував розповідь.

Дванадцятого червня 2008 року письменник відійшов у вічність, залишивши після себе свої твори, які увійшли до літературної спадщини краю.

Окремими виданнями вийшли книжки: «Мати», «Журавка», «Чубчик», «Юрасик», «Друзі», «Добра дівчинка», «Кам’янецькими стежками», «Хлопчаки», «Я хочу жити», «Батіжок», «Хитрий горобчик» (два видання), «Зелені паляниці», «Привіт тобі, сонце», «Читаночка» (два видання), «З давніх літ», «Хоробрі з найхоробріших», «Казки», «Вибрані твори», «Маленька хрестоматія» (два видання), «Мій Шевченко», «Їх щастя попереду» (п’єси), «Безсмертний корінь», «Моє воскресіння» та інші.

У книжці «Літературна Хмельниччина», яку видала обласна організація НСПУ в 2005 році, подано відгуки про творчість Миколи Никаноровича Магери.



Багато думок викликають Ваші розповіді про дітей Поділля, про їхні нелегкі долі. Такі людяні, такі природні ці життєві історії…

Якби моя змога, то я такі речі, як «Мати Божа», або «Добра дівчинка», або «Діда спродують» і «Зелені паляниці» давав би у шкільних читанках, щоб їх читала вся юна підростаюча Україна!

О. Гончар



Дякую сердечно Вам за новорічний подарунок – за «Зелені паляниця», які випікали Ви на щедрому, ласкавому, ніжнотеплому вогні Вашої неспокійної душі і огортали милосердям, співчуттям, вірою в нашу незалежну Україну…

Я переконаний, що така нічим не скута правда, щира сповідь про національну долю, натхненна вірою в щасливе майбутнє України, вкрай потрібна сьогодні українській дитині.

М. Жулинський



Сердечне спасибі Вам за повість «Кам’янецькими стежками». Я в свій час, працюючи над своєю «Думою про огонь», мандрував тими стежками теж. Читаючи Вашу книжку, я наче знову побував у тих краях, де ходив наш Тарас.

П. Жур


[6, с. 192].

Залишаються з нами твори Миколи Магери – супутники його фронтових доріг.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал