Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій



Сторінка23/50
Дата конвертації22.12.2016
Розмір9.2 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   50

Список використаних джерел:


  1. Шульга І. Г. Голод на Поділлі / І. Г. Шульга. – Вінниця : Континент-ПРИМ, 1993. – 224 с.

  2. Голод на Поділлі. Книга свідчень / за ред. В. П. Мацька. – Кам’янець-Подільський, 1993. – 102 с.

  3. Український голокост. 1932-1933: свідчення тих, хто вижив. – 2-ге вид. / упоряд. О. Ю. Мицик. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005. – Т. 1. – 296 с.

  4. Голод 1932-1933 років на Хмельниччині: причини, наслідки, уроки (матер. респ. наук.–практ. конф. 20 жовтня 1993 р.) / редкол.: Філінюк А. Г., Слободянюк П.Я., Тимофієва Л. О. [та ін]. – Хмельницький, 1993. – 109 с.

  5. Маркова С. В. Голодомор 1932-1933 рр. на Поділлі: автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01. – Чернівці, 2002. – 20 с.

  6. Голодомор 1932-1933 років в Україні: події та факти: матер. наук.–практ. конф. / за ред. Трембіцького А. М., Погорільця О. Г., Парандій В. О. – Хмельницький, 2009. – 372 с.

Л. М. Данилюк,

м. Хмельницький
«Отримав листа од дорогого друга свого…»
Досліджено творчі товариські стосунки між молодими початківцями на літературній ниві – майбутнім класиком української літератури Олесем Гончаром та репресованим подільським поетом Леонідом Лупаном.

Ключові слова: Леонід Лупан, Олесь Гончар, листування, друзі, листи.
Серед молодого покоління поетів, які входили наприкінці тридцятих у літературу і могли мало стати окрасою української культури, був Леонід Лупан. Час показав, що в його особі Україна втратила талановитого поета.

Нашу роботу ми присвятили дослідженню спілкування і дружби Леоніда Лупана та Олеся Гончара. Яків Оксюта зазначає: «Дивом врятувала листи Олеся Гончара родина студента Київського державного університету, талановитого поета Леоніда Лупана, безпідставно звинуваченого в українському буржуазному націоналізмі і страченого тоталітарним режимом. Опубліковані в архіві листи і щоденники Леоніда Лупана засвідчують, якими щирими і змістовними були стосунки молодих авторів, як багато значили вони в їхньому творчому зростанні» [1, с. 4].

Однак спочатку – декілька слів про долю Леоніда Лупана. На жаль, він канув у безвість у сталінських таборах і лише тепер його ім’я та творчість повертаються до нащадків.

Народився Леонід 25 жовтня 1915 року в селі Нестерівці Дунаєвецького району. Восени 1927 року став учнем Дунаєвецької семирічки, 1930 року – студентом Кам’янець-Подільського педагогічного технікуму, після закінчення якого, як відмінник навчання, був рекомендований до вступу на філологічний факультет Київського державного університету.

Хоч умови життя в ці роки Леоніда Лупана були важкі, часто навіть голодні, він повністю поринув у студентське життя, у літературну творчість. Друзі по літературних зібраннях вважали, що за кількістю творів, їх тематикою, а головне, за рівнем майстерності Лупан здатний на повноцінну поетичну книгу. Але він не поспішав друкувати свою першу збірку, продовжував старанно працювати над кожним віршем, над кожним рядком, над кожним словом. Не поспішав, а шкода… Книга так і не побачила світ [2, с. 86].

1937 року почалася нова хвиля репресій. Хтось із заарештованих вказав на Леоніда як на члена «контрреволюційної націоналістичної організації». 17 жовтня 1937 року була підписана постанова про вибір міри запобіжного заходу: «Лупан Л. С., студент V курсу, є учасником української контрреволюційної націоналістичної організації, яка стоїть на терористичних позиціях. Його перебування на волі може відбитися на ході ведення слідства»… 19 жовтня військовий прокурор Київського військового округу Бурцев дав санкцію на арешт. У ніч на 20 жовтня, за п’ять днів до двадцятидворіччя, Леоніда заарештували. У гуртожитку по вулиці Тарасівській, 5, де проживав, був зроблений обшук, вилучені документи, альбом фотокарток, щоденник за 1937 рік, листи, книги і журнали, підготовлена до друку збірка, скромні побутові речі, одяг, вишита сорочка… Вишита сорочка була віднесена до особливих «речдоків».

Через місяць слідство було завершено. 27 грудня Особлива нарада зафіксувала присуд: «Лупана Леоніда Сильвестровича за контрреволюційну діяльність ув'язнити у виправтрудтабір терміном на п’ять років...» [3, с. 253].

З того часу почалося нове життя – поневіряння по таборах, важка фізична праця. Леонід продовжував вірити в те, що це помилка, що влада розбереться. Незважаючи на фізичну, моральну втому, продовжував писати, творити. Не полишав надії на дострокове звільнення. Вогкий клімат, важка робота, люті морози, абияке харчування руйнували молодий організм. У серпні 1940 року Леонід поскаржився, що болять і хитаються зуби. Доведений до цілковитого фізичного та нервового виснаження, Лупан тяжко захворів. Почастішали серцеві напади, а ще страшніше – відкрився туберкульоз. Ще десь мерехтіла надія на звільнення. Але тільки мерехтіла… Її остаточно згасило рішення суду. 31 липня 1942 року замість звільнення Лупану додали новий строк – 5 років таборів. Змучений поет не витримав. 16 січня 1944 року його не стало. Складений табірною службою акт повідомляє, що «цього дня о 20-й годині в стаціонарі помер інвалід I групи Л. С. Лупан, 29 років від роду [2, с. 88]. Причина смерті – порок серця і туберкульоз в активній формі. Так трагічно завершився життєвий і творчий шлях молодого поета.

Проте повернемось до початку літературної творчості Леоніда Лупана та Олеся Гончара. Володимир Яворівський у передмові до видання листів Олеся Гончара зазначив: «Олесь Гончар прагнув спілкуватися з людьми. Природно, що в ранній молодості коло таких людей дуже обмежене. Ти ще невідомий нікому, опріч найближчих друзів. Ви звернете увагу, що до таких належать Олесь Юренко та Леонід Лупан» [1, с. 2].

Хоч збереглось не так багато листів між цими двома адресатами, але навіть в побіжних згадках, із щоденників ми бачимо, що вони були не просто знайомими, а справжніми друзями.

В листі від 3 березня 1946 року до Василя Бережного, уже тоді, коли Лупана не було в живих, Олесь Гончар писатиме: «І коли на фронті часом заходила розмова про дружбу і я оглядався в минуле, звідки до мене виходили дві постаті (ти і Л. (Лупан)), з якими я тільки й був одвертий до найодвертішого, то я говорив:

– Да, був у мене один друг…

Адже, як це не дивно, після тебе і Л. ось п'ятий рік я ішов, зустрічаючи тисячі, десятки тисяч людей, простих і попів, але ні перед жодним не сповідався» [1; с. 21].

З наявних джерел бачимо, що спочатку відбулося заочне знайомство літераторів через листування. У щоденникових записах Леоніда Лупана від 11 липня 1933 року знаходимо короткий запис: «Листуюся з Олесем Гончарем» [4, с. 84]. На жаль, важко встановити, коли вони почали листування, але бачимо, що воно було важливим для обох. Трохи пізніше, 12 жовтня 1933 року, Леонід писатиме: «Од Олеся Гончара одержав листа – настрій покращав» [4, с. 84].

Необхідно зазначити, що молоді автори не просто листувалися, вони аналізували творчість один одного, давали поради, підтримували. Олесь Гончар захоплювався творчістю молодого побратима, про що пише в листі до Лупана 9 жовтня 1935 року:

«Пісня твоя мені сподобалась, як Тичинина. Ти їй-бо будеш народним поетом. Така лірика, теплота, простота і без грами фальшу. Кінець ти дуже вдало змінив, яскраво виступає глибока ідея. От тільки назва дуже розпливчаста – «Пісня»...

...Про тебе в «Літгазеті» читав. Хлопці говорили, що твій вірш бачили у «Вістях» (ти вже тут популярний), а я ще не читав. Завтра почитаю.

Присилай, Льоню, університетський альманах. Дуже чекаю. 3 найщирішими вітаннями твій Олесь Гончар» [4, с. 103].

Леонід Лупан, в свою чергу, теж високо оцінює талант Гончара. Про це свідчать його записи в щоденнику. Ось від 29 жовтня 1935 року він пише: «Бісовий хлопчисько (Гончар), «стахановець» він чи ні, а прозаїком буде. Гляди, Коцюбинського нашого великого замінить». Або ще: «Молодець Олесь, я завжди вірю в нього» [4, с. 84].

У виданні епістолярної спадщини Олеся Гончара подано лист до Леоніда Лупана від 3 листопада 1935 року. Він досить короткий за змістом, проте надзвичайно насичений інформативно:

«Найдорожчий мій друже!

Дуже ти перебільшуєш своє заблудження на шлях «стилізації» народних пісень. Правда, я в цьому не особливо кумекаю, але все ти добре пишеш. А з заблудження швидко вийдеш, коли вже зрозумів, у чому «собака зарита». Ти досить розумний, щоб перебудуватися.

Хочу тобі сказати, що я остаточно порвав із «Піонерією». Ґрунт до розриву підготовлювався протягом усього часу, коли я досліджував «китів», на яких тримається редакція. Це все пси, в яких зуби повиростали, очевидно, тільки для того, щоб рвати товсті гонорари. Коли б ти ближче вивчив цих людей, ти, безперечно, зі мною погодився б. Конкретним місцем розриву стало ось що. Зустрівши мене цей рік (осінню вже), Ільченко попросив дати щось до журналу. Я без особливої охоти дав йому «Легенду». Він пообіцяв на другий день сказати мені свою думку про «Легенду». Я прийшов. Ільченко говорить: «Приходь завтра...» Так було разів три. І от приходжу я п'ятий день, готовий зустріти вбивчу критику Ільченка. Але він, замість говорити, витяг з кишені пом'яту мою новелу і говорить: «Я ще не прочитав...»

Тобі це може здатися смішним і дріб'язковим. А для мене це образа і навіть більше, це знущання. Я сумлінно працюю над річчю і за це маю ж я право вимагати чесно, уважно віднестись до моєї роботи?

Я, стримуючи матюки, вийшов з «Піонерії», поклявшись ніколи туди не зайти.

Пробач, що так розписався. Ця трагедія, звичайно, тобі повинна бути мало цікавою.

Дуже я задоволений твоєю критикою на «Легенду». Надзвичайно цінні вказівки! Я обов'язково реалізую всі твої зауваження. От тільки до цього в мене буде ще прохання:

1) ти, звичайно, дуже знайомий з фольклором, отже, міг би підібрати або хоч вказати на якусь пісню, що я міг би пришити їй дідові з моєї легенди;

2) чиї це слова, якого поета, що «смиряй себя, становясь на горло собственной песне». Може, це й соромно, але я не знаю.

І третє, я не розумію, чого тобі не подобається порівняння «...і грали жовна, як думи». Невже незрозуміло? Прийми до уваги, що тут «романтичні» порівняння.

Дуже цінне твоє зауваження, щоб парторгові «вручити» скрипку. Я це зроблю. Вона «тремтітиме у нього на грудях, благородна й легка, як морська чайка» (речення з перероблюваної вже «Легенди»).

Я тільки ще раз попрошу тебе завжди строго, відверто говорити про мої речі. Бо я твою думку ставлю високо. А то ти говориш «Легенда» хороша, а мені не віриться, здається, тут за цим словом ховається ввічливість друга. Цього не треба.

Тепер про назву до твоєї збірки. З десятка проектів, які ти підносиш мені, я б вибрав «Березень» або «Співанки» (можна ще «Співанки мого покоління»).

Твій вірш «Буду трактористом» читав і я, і читали всі хлопці. Думка єдина: прекрасний. Читаєш запоєм. Дихнути навіть ніколи.

Прощай, мій найдорожчий друже.

Твій Олесь Гончар» [1, с. 13].

Тут ми знаходимо цікаві, на наш погляд, відомості про перепетії, пов’язані з друкуванням молодого Олеся Гончара в періодичних виданнях. Також бачимо докладний аналіз твору Гончара «Легенда», певну заочну суперечку. Багатозначними є слова Олеся Гончара «я твою думку ставлю високо». Вони засвідчують ставлення тепер уже класика української літератури до, на жаль, загубленого в історії поета.

У цьому листі читаємо і про збірку Леоніда Лупана, бачимо, що активно йде її підготовка, підбирається назва. І, знову ж таки, за порадою Леонід звертається саме до Гончара. Це теж засвідчує теплоту їх стосунків. Дуже шкода, що оті «Співанки мого покоління» так і не з’явилися. Читалася б ця збірка так само, як пише Гончар про один із віршів Лупана: «Читаєш запоєм, дихнути навіть ніколи».

І ось, нарешті, прийшов час знайомства. В своєму щоденнику Леонід Лупан 6 січня 1936 року залишив запис: «Учора знайшов я, нарешті, Олеся Гончара. Познайомились, поцілувались по-дружньому. Я й на лекції вже не ходив: проговорили з Олесем весь вечір. Сьогодні знову день пішов на друга. Були з ним у Панча, в картинній галереї, сфотографувались…» [4, с. 84]

Та наступного дня: «Сьогодні увечері Олесь поїде. Вранці я був у нього, і от ми попрощались. Надовго-надовго. Жаль було розставатись. Олесь дуже тихий, несміливий, простий, щирий. Без крихітки лукавства, без задніх думок, без гонору і вихваляння. Разом з тим, він – розумний і талановитий. У їхній газеті читав його новелу «У ніч проти Великодня». У новелі я побачив великий талант хлопця, щирість, простоту, соціальну значимість, знання матеріалу, вміле користування мовою, тонке чуття. І це пише хлопець 1918 року народження, студент 2 курсу технікуму. Наші хлопці з університетською освітою і тридцятирічним стажем життєвим, далебі, не пишуть так міцно, так надійно.

Гарне майбутнє в Олеся. Мені до сліз жаль, що я так зіпсувався у цьому університеті, серед задушливих літературних кіл. Скільки б я оддав, щоб бути таким безпосереднім, як Олесь, або таким хоча б, яким я був років п’ять тому, періоду «Піонерії».

Олесь ні разу не похвастався, не говорив про свої успіхи, свої твори, а коли Панч хвалив його і показав, що любить, шанує і вірить в свого учня, і коли ми вийшли од Панча, Олесь так само, не дивлячись якось ні на кого (я аж образився за це спочатку трохи, а потім зрозумів, що він такий скритий), почав насвистувати, забувши все і всіх. І мені було теж так легко, радісно за друга свого, що я не хотів спиняти його…» [4, 85]

За декілька місяців до фатального арешту Леоніда Лупана Олесь надіслав йому листа.

«4. 06. 37. Ти, я бачу, зовсім підпав духом. Цілий твій лист, у відміну від попередніх, – скарги та нарікання і навпаки. Я думаю, це скороминущий настрій...

...Кінчаю технікум. Лекції пусті, нудні – то нервують, то присипляють. Але ось через пів місяця з гаком я здам останню дисципліну. А тоді?..

...I я думаю піти в... КДУ на літфак...

...Отже, ти постарайся підшукати світлі риси в душі твого дідугана і напиши мені про їх. Крім того, я тебе прошу, дістань мені анкету й умови прийому і надішли якнайшвидше...

...Недавно посилав Панчеві новелу «Про смерть Івана Мостового». Сподобалась йому. Казав, що це річ краща від усіх попередніх і обіцяв десь надрукувати. Але я чомусь починаю йому мало вірити.

Надішли віршів, Льонько. Мені «Не знаю що...» з «Весінніх мініатюр» сподобався надзвичайно. Це ж краще ніж О. Олесь! Коли б я був редактором, отакі вірші давав би поперед Тичининих творінь. Посилаю тобі різні фотокарточки. 3 наступним листом вишлю новелу якусь.

Пиши, тільки дуже швидко. Зокрема про університет. Побачиш Панча – привіт.

Тисну руку.

Твій друг – Олесь» [4, с. 103].

Це був один з останніх відомих нам листів між друзями.

Уже значно пізніше брат Леоніда Лупана Юрій Іванович Піщанюк звернеться до Олеся Гончара по допомогу у виданні літературної спадщини брата. У листі від 18 грудня 1956 року Гончар йому писатиме:

«Шановний Юрію Івановичу!

Вчора одержав Вашого листа і вчора ж мав розмову про Леоніда Лупана з товаришами, які добре знали його по літературній студії Київського університету. Від тов. Козаченка, що вчився разом з Леонідом, я дізнався, що справа про реабілітацію Вашого брата вже ведеться органами Держбезпеки. Було б добре, коли б Ви та рідні Леонідові з свого боку звернулися в Комітет Держбезпеки з відповідним клопотанням.

З головою Спілки письменників України тов. Бажаном я говорив про видання збірки творів Леоніда Лупана. Він теж прихильно поставився до цієї думки, і тому я прошу Вас всі Леонідові поезії, які збереглися у Вас чи в батьків, надіслати нам у Спілку письменників на ім'я тов. Бажана, чи моє, чи тов. Новиченка.

Всі ми зацікавлені в тому, щоб правда про Леоніда Лупана, талановитого українського поета, була нарешті доповнена і сказана вголос.

Сподіваюсь, що так воно й буде.

З пошаною Ол. Гончар» [1, с. 48].

Добірка віршів поета, які брат надіслав Гончару, вийшла з передмовою Олеся Терентійовича в журналі «Вітчизна». А невдовзі, 1995 року до 80–річчя поета, дунаївчани Віктор і Тамара Прокопчуки з благословіння все того ж Олеся Терентійовича, уклали й видали збірку віршів, щоденникових записів і листів Л. Лупана під назвою, яку ще за життя він виносив – «Дорога у вічність».

Все життя Олесь Гончар пам’ятав про свого друга, цінував спогади про щирі і змістовні стосунки. Уже на завершенні свого життєвого шляху він писатиме подільському письменнику, члену обласної організації НСПУ Афанасію Коляновському: «В часи юності був у мене товариш з Дунаєвецького району Леонід Лупан, талановитий поет, та, на жаль, і його – як і багатьох – поглинула невситенна тоталітарна північ… Студентом Київського університету забрали його (тільки за те, що любив Україну!) і погубили десь, не дали розкритись талантові» [4, с. 3]


Список використаної літератури:


  1. Гончар О. Листи. – К.: Укр. Письменник, 2008. – 431 с.

  2. Албул С. Повернення в когорту славетних подолян / С. Албул, В. Дмитрик // Великий терор на Хмельниччині. – Хмельницький, 2004. – С. 82–85.

  3. Прокопчук В.С. Леонід Лупан : повернення із забуття // Реабілітовані історією. Хмельницька область. – Хмельницький, 2009. – Т. 2. – С. 248–260.

  4. Лупан Л. Дорога у вічність. – Хмельницький, 1995. – 116 с.: іл.

В.А. Нестеренко,

м. Кам’янець-Подільський
Кримінальна справа ксьондза Антона Матушевича як джерело вивчення історії римо-католицької церкви на Поділлі

У статті аналізуються матеріали кримінальної справи ксьондза дунаєвецького костьолу Антона Матушевича, заарештованого на початку 1930-р.

Ключові слова: Римо-католицька церква, ксьондз, костьол, ГПУ, репресії, радянська влада, Поділля, священик.
Історія релігійних конфесій на теренах Поділля продовжує залишатись у центрі уваги сучасних істориків та краєзнавців. Багато інформації з цієї тематики міститься в кримінальних справах заарештованих на початку 1930-х рр. священиків римо-католицької церкви. Хоча до цих матеріалів, свідчень та показів репресованих слід ставитись критично, враховуючи ті жорстокі методи, які використовували працівники каральних органів під час слідства, однак у них є чимало цікавих фактів з історії християнства. Наша наукова розвідка присвячена дослідженню кримінальної справи ксьондза Дунаєвецького костьолу у 1920-х рр. Матушевича Антона Іполитовича.

Кс. А.Матушевич народився 1881 року. 1912 року закінчив Санкт-Петербурзьку римо-католицьку семінарію. Отримав призначення до Подільської губернії, а з травня 1920 р. став римо-католицьким священиком у м. Дунаївці. У 1924 р. був заарештований і засуджений умовно до 1 року. Вдруге його заарештували 20 січня 1930 р.. У цей час були затримані майже всі ксьондзи, що знаходились на території Радянської України. Проти них ГПУ почало фабрикувати гучний кримінальний процес.

На першому допиті на питання слідчих, як він ставиться до політики компартії і радянської влади, А.Матушевич відповів відверто, що як віруюча людина не має щодо влади неблагонадійних почуттів, але у відношенні до її релігійної політики є її ідейним противником [1, арк.6]. Він розповів про те, що з 1920 р., після того як польські війська залишили Поділля, був пробощем Дунаєвецького, з 1928 р. і Миньковецького костьолів, в яких здійснював тільки богослужіння і зовсім не займався ніякою антирадянською діяльністю, виконував лише ті обов’язки, які повинен був при будь-яких обставинах та умовах виконувати священик [1, арк.12]. Ніяких контактів з тими ксьондзами, які після перемоги більшовиків опинилися за кордоном (єпископом Кам`янецької дієцезії П. Маньковським, генеральним вікарієм К.Носалевським), не підтримував.

На другому допиті, який відбувся шостого лютого 1930 р., слідчі запитували підсудного, чи було йому відомо про те, що ксьондзи костьолів Кам`янця-Подільського Шишко, Недзельський, Шиманський були зв’язані з польським урядом і начебто здійснювали шпигунську роботу на користь Польщі. Він відповів, що нічого йому про це невідомо і відмовився оцінювати їхні дії [1, арк. 28]. Відмовився відповідати також на питання, як він ставиться до дій римо-католицьких священиків, які 1922 року не бажали здавати церковні цінності державі на «користь голодуючих Поволжя» і намагались їх приховати. Оскільки, кс. Матушевич не давав потрібних для ГПУ свідчень, каральні органи почали «обробляти» інших підсудних.

Так, на початку 1930 р. була заарештована активна парафіянка Петропавлівського костьолу м. Кам`янця-Подільського А.Лабунь. Вона свідчила, що наприкінці 1919 р. на території Кам`янецької округи (адміністративно-територіальна одиниця УСРР у 1923-1930 рр. – В.Н.) службу несли такі римо-католицькі священики: у Кам’янці-Подільському – Дворжецький, Шишко, Киевицкий і Ляхович, у Дунаївцях – Матушевич, у Смотричі – Шиманський. Інших вона назвати не могла [1, арк. 42].

З утвердженням польської влади в Кам`янці-Подільському в листопаді 1919 р. сюди прихав кс. П.Маньковський, висвячений на єпископа Кам`янецької дієцезії, а з Проскурова до міста над Смотричем приїхали кс. Носалевський, Недзельський, Люкач та інші. Під час відступу польського війська під натиском червоноармійців у липні 1920 р. майже всі римо-католицькі священики на чолі з єпископом П.Маньковським, побоюючись репресій з боку червоноармійців, виїхали до Польщі. Залишився тільки кс. Шиманський, котрий переховувався в Гуті-Яцковецькій [1, арк.42].

Наприкінці жовтня 1920 р. війська УНР перейшли в наступ і змогли на кілька тижнів витіснити червоноармійців з Кам`янця-Подільського, куди із-за кордону повернулись римо-католицькі священики включно з єпископом П.Маньковським. Однак, уже в листопаді 1920 р. за кілька днів перед остаточним утвердженням на Поділлі радянської влади, П.Маньковський назавжди залишив ввірену йому дієцезію, виїхавши до Луцька. Як свідчила громадянка Лабунь, майже всі інші ксьондзи залишились при своїх храмах. Вони підтримували зв'язок з єпископом Маньковським через монахинь – членів товариства «Серціянок», які час від часу відвідували Польщу в релігійних справах. Після виїзду П.Маньковського та К.Носалевського за кордон римо-католицькі парафії Поділля знаходились під керівництвом генерального вікарія (адміністратора) Я.Свідерського, котрий прибув з Віньковець до міста над Смотричем у 1921 р. [1, арк. 43].

Детально описуються в протоколі допиту громадянки Лабунь ті події, які відбулися 1922 року під час практичного виконання радянського декрету про вилучення церковних цінностей. За її свідченнями, ксьондзи Кам`янця-Подільського спочатку були в нерішучості та розгубленості, як слід було чинити – віддати цінності місцевим органам радянської влади чи ні? Вони хотіли порадитись з генеральним вікарієм Я.Свідерським, але той за нелегальний перехід радянсько-польського кордону був заарештований і відбував покарання в Дунаєвецькому ДОПРі. Не отримавши вказівок від Я.Свідерського, ксьондзи Кам`янця-Подільського (Недзельський, Дворжецький, Шишко і Шиманський) на своєму зібранні вирішили церковні цінності державі не здавати, а сховати їх у надійних парафіян, а радянській комісії сказати, що ці реліквії були вивезені до Польщі П.Маньковським.

У матеріалах справи багато говориться про те, як вірні поставились до заходів влади щодо вилучення церковних цінностей 1922 року. З них довідуємось, що коли міська комісія підійшла до Кафедрального костьолу Св..Петра і Павла група парафіян намагалася не допустити їх до храму. За спротив владі настоятель костьолу А.Недзельский був заарештований. Його звільнили після того, як парафіяни віднесли ключі від храму до міського ЧК. Після цього А.Недзельського звільнили з-під варти. Йому пропонували виїхати до Польщі, але він від цієї пропозиції відмовився, оскільки не захотів залишати напризволяще свою матір та тітку. Згодом усі ксьондзи Кам`янця-Подільського були заарештовані і проти них у Харкові був проведений відкритий показовий судовий процеc, перебіг якого детально висвітлювався в місцевій пресі. Підсудних приговорили до смертної кари за опір діям радянської влади, але згодом вирок був змінений Їх перевезли до вінницької в’язниці і смертний вирок підсудним був замінений на п’ять років ув’язнення. Під час проїзду конвою через Дунаївці кс. Матушевич дав репресованим ксьондзам 60 карбованців сріблом і 120 карбованців золотом. Пізніше цей факт був використаний проти нього як один з пунктів звинувачення [1, арк. 43].

З показів Лабунь довідуємося, що А.Недзельский від важкої хвороби помер у Вінниці на початку 1923 р. і в його похованні взяли учать кс. Свідерський, Савіцький, Соколовський та Вінницький. Ув’язненим священикам Дворжецькому та Шишко влада заборонила брати участь у похованні. У показах є також свідчення, які промовисто розкривають непривабливі явища в діяльності працівників вінницької в’язниці, зокрема, вона вказує на випадки хабарництва, що були поширенні серед її працівників.

Повернемося тепер до розгляду кримінальної справи А.Матушевича. 26 лютого 1930 р. його переправили спеціальним конвоєм до Київського окружного відділу ГПУ, де відразу допитали слідчі. Священик заперечив свої стосунки з польським військовим командуванням у 1920 р, з яким зустрічався лише під час релігійних служб, не визнавав того, що отримував спеціальні директиви від кс. П.Маньковського із-за кордону.

А.Матушевич рішуче відкинув звинувачення в участі в міфічній «контрреволюційній організації ксьондзів», про діяльність якої він взагалі нічого не чув. Заявив, що в «своїй праці до моменту арешту він нічого не зробив такого, що могло б принести шкоду радянській владі, що до неї він ставиться цілком байдуже та й взагалі не цікавився політичним життям,«оскільки зовсім не мав вільного часу, і це було б ризикованим кроком для нього та порушенням канонічних церковних правил, які забороняли йому брати участь у політичному житті» [1, арк. 56]. Отже, слідчим, незважаючи на всі зусилля, не вдалося витягнути з А.Матушевича жодних фактів про його антирадянську діяльність.

Тоді вони вирішили використати свідчення заарештованого римо-католицького священика Шишка, який на допиті під тортурами 13 січня 1930 р. «признав», що був членом «контрреволюційної організації ксьондзів», до якої належав начебто і кс. А.Матушевич. Члени цієї організації нібито отримали спеціальні директиви від кс. П. Маньковського та кс. К. Носалевського перед їхнім виїздом до Польщі всіма способами зберегти в Україні римо- католицьку релігію і польський націоналізм.

Однак, А.Матушевич продовжував триматися стійко. Він категорично заперечив будь-яку свою причетність до участі в подібній організації, заявив, що ніколи на акцентував увагу на національних чинниках, оскільки більшість римо-католиків не могли самі визначити свою національну ідентичність. Хоча проповіді він читав переважно польською мовою, але найбільш важливі – часто і українською мовою, що була більш зрозуміла для українців-католиків [1,арк. 57]. Проте, визнав, що на прохання заарештованого у 1928 р. ксьондза Кафедрального костьолу Св. Петра і Павла. Ю. Любчинського, який находився на засланні на Соловках, вислав йому 30 карбованців на лікування.

Не маючи можливості витягнути із заарештованого А.Матушевича зізнання, працівники ГПУ почали застосовувати інші методи, використовуючи підставних «підсудних» - спецагентів ГПУ. Матушевич в бесіді з одним таким «сексотом» висловився відверто наступним чином: «Я нічого не хочу, тільки відкритого суду. На суді я розповім, як у них діють слідчі і якими методами… Я заявлю, що ГПУ тут засуджує несправедливо ксьондзів, створює неіснуючі антирадянські історії, щоб лише заарештувати і заслати служителів Бога. Вони підсилають до нас своїх людей для того, щоб нас спровокувати, а потім засудити» [1, арк.72]. «Я розповім, - продовжував А.Матушевич, - як зі мною обходились в Кам`янці-Подільському та Києві, як вони (працівники ГПУ) заарештовують і засуджують ксьондзів, не маючи на матеріалів, ні фактів. Для мене суд - це перемога. Про це дізнаються в Польщі, що з нами тут роблять» [1, арк. 72].

Одного лише побоювався заарештований священик, що його буде таємно судити судова трійка спеціальної колегії ГПУ, тоді його неодмінно чекало б заслання на Соловки без будь-якої публічної огласки.

Важко сказати, чи враховували каральні органи ці свідчення свого «сексота» чи ні, але судив ксьондза А.Матушевича не суд, а судова трійка при спеціальній комісії ГПУ, а 24 березня 1930 р. йому було пред’явлено судовий вирок. У ньому говорилося про те, що А.Матушевич був вороже налаштований до радянської влади, був ярим патріотом Польщі, серед своїх парафіян у Дунаєвцях нібито проводив активну роботу по вихованню польської частини населення в націоналістичному дусі, намагався відвернути польську молодь від радянського впливу, нелегальним шляхом переправляв місцевих поляків через Збруч до Польщі тощо [1, арк. 70].

Хоча А.Матушевич так і не визнав своєї участі у «контрреволюційній організації», не вважав себе винним, відкидав будь-які звинувачення на свою адресу, Кам`янець-Подільський відділ ГПУ вніс на розгляд судової трійки при комісії ГПУ УСРР клопотання про засудження його до 10 років концтаборів. 10 травня 1930 р. судова трійка при колегії ГПУ залишила цей вирок без змін. А.Матушевич був відправлений на Соловки, де, не витримавши важких умов перебування, помер 1935 року. Реабілітований А. Матушевич лише 7 серпня 1989 р.

Всього 1930 року в Радянській Україні було заарештовано близько 50 римо-католицьких священиків, багато з яких загинули в сталінських таборах. На деякий час діяльність римо-католицької церкви в УСРР припинилася.

У своїй розвідці ми не ставили завдання проаналізувати всі матеріали з історії римо-католицької церкви на Поділлі у 1920-ті роки, які є у кримінальній справі Антона Матушевича. Вони (як і справи інших заарештованих ксьондзів, що зберігаються у фондах Державного архіву Хмельницької області) ще чекають на подальше поглиблене дослідження.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал