Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій



Сторінка22/50
Дата конвертації22.12.2016
Розмір9.2 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   50

Список використаних джерел та літератури:


  1. Васильєв В. Ю. Селянський опір колективізації в Україні (1930-ті рр.) // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. – К. : Ін-т іст. України НАН України, 2005. – Вип. 31. – С. 140-150.

  2. Кульчицький С. В. Опір селянства суцільній колективізації // Історія українського селянства: нариси в 2-х т. / НАН України, Інститут історії України; В. А. Смолій (відп. ред.). – К. : Наук. думка, 2006. – Т. 2. – С. 139-158.

  3. Рибак І. В. Колективізація на Поділлі / І. В. Рибак // Подільська старовина : наук. зб. – Вінниця, 1993. – С. 213-218; Його ж. Трагічний перелом. Колективізація і розкуркулення на Поділлі та Південно-Східній Волині / І. В. Рибак, А. Ю. Матвєєв // Кам’янець-Подільський : Абетка, 2001. – 140 с.

  4. Кузьмінський В.Л. Тернова нива долі : спогади та док. про 30-90-ті роки ХХ ст. на Дунаєвеччині / Войціх Кузьмінський. – Кам’янець-Подільський : Каліграф, 2008. – 476.

  5. Його. Нестеровецьке повстання і голодомор : спогади та док. про 20-30-ті роки ХХ ст. на Дунаєвеччині / Войціх Кузьмінський. – Кам’янець-Подільський : Сисин О.В., 2010. – 604 с. : фото.

  6. Його. Повстання в Дунаївцях і атеїзм / Войціх Кузьмінський. – Кам’янець-Подільський : Абетка, 2011. – 382 с.

  7. Михайлик А. Нестеровецька „волинка” 1931 року / А. Михайлик // Дунаєвецький вісник. – 2011. – 17 лют. (№13-14). – С. 4.

  8. Патриляк Б. К. Селянський опір колективізацій ним заходам радянської влади в УСРР у 1931-1932 рр. / Б. К. Патриляк // Гілея: наук. вісник : зб. наук. праць / гол. ред. В. М. Вашкевич. – К. : ВІР УАН, 2011. – Вип. 52. – С. 31.

  9. Державний архів Хмельницької області, ф.р. 24515, т. 14. Справа по звинуваченню Цапаря Павла Федоровича.

  10. Там само, т. 15. Справа по звинуваченню Пташника Омеляна Івановича.

  11. Там само, т. 13. Справа по звинуваченню Островського Якима Терентійовича.

  12. Державний архів Служби безпеки України, спр. 59171 – Ф.П. Слідча справа В.О. Ґериновича, 400 арк.

  13. Державний архів Хмельницької області, ф.р. 6193, оп. 1, спр. П – 5966, т. 1. Справа по обвинуваченню Храневича Василя Полікарповича та інших мешканців м. Кам’янця-Подільського (всього 11 чоловік), 1933-1993 рр., 238 арк.

  14. Там само, т. 2. Справа по обвинуваченню Храневича Василя Полікарповича та інших мешканців м. Кам’янця-Подільського (всього 11 чоловік) за 1933-1958 рр., 450 арк.

А. О. Михайлик,

м. Кам’янець-Подільський
Ідея незалежної Української держави в антиколгоспних виступах жителів Дунаєвецького району (кінець 20-х – початок 30-х рр. ХХ ст.)
У статті зроблено спробу дослідити особливості антиколгоспної боротьби населення одного з Подільських регіонів – Дунаєвеччини, зокрема, з позиції усвідомлення необхідності розбудови незалежної України. На прикладі підготовки та здійснення збройного виступу на території Дунаєвецького району характеризується загальна суспільно-політична ситуація в Україні на початку 1930-х рр.

Ключові слова: Поділля, антиколгоспна боротьба, тоталітарний режим, національна свідомість, соціальна боротьба, селянство, збройне повстання.
Розбудова Української держави, процес складний, багатовекторний і розтягнутий у часі, є предметом дослідження цілого ряду наук гуманітарного циклу. Цікавим з точки зору історичної науки є усвідомлення українським населенням нової політичної реальності Радянського Союзу наприкінці 20 – початку 30-х років ХХ ст. та його реакція на формування тоталітарної держави. Одним з її проявів у сільській місцевості була колективізація, яка мала такі трагічні наслідки для України.

До висвітлення порушеного питання зверталося багато науковців. Згадаємо дослідження Р. Конквеста, С.Кульчицького, І. Шульги, колективну книгу “Голод та Голодомор на Поділлі 1920 – 1940 рр.” [1]. Питання селянського руху на території Поділля знайшло своє відображення також у працях С. Маркової, В. Петренка, Ю. Хоптяра, О. Завальнюка, К.Завальнюка, Т.Стецюка, І. Рибака, В. Жезицького [2]. Незважаючи на такий активний науковий пошук, історія соціального опору комуністичній владі в розрізі українських регіонів містить ще багато ,,білих плям”. Більше того, роль і місце державницьких національних устремлінь українців, які мали місце у зв’язку з таким опором, практично не вивчені зовсім.

На початку ХХ ст. більше 80 відсотків українців становили селяни. Роль селянства в українському державотворенні розуміли всі. “Сини селянські, господарські! Ви, до кого пересунулося фактично все, що зрушила з місця революція. Ви, в руках яких лежить все майбутнє України. Ви, яким комуністи загородили шлях до поширення і влади. Пам’ятайте, що сильних комуністів скинути і Державу Українську збудувати Ви зможете лише тоді, коли самі будете сильні, як сталь”, - звертався до селянства В’ячеслав Липинський [3, с. 126]. Йосип Сталін писав, що “…селянство являє собою основну армію національного руху… Без селянства не може бути сильного національного руху. Це і є те, що мається на увазі, коли ми кажемо, що національне питання – це, по суті, селянське питання” [4, с. 4]. Сучасний історик Ігор Гирич також вважає, що і 1917 р., і, потенційно, в 1930-х роках українське селянство було соціальною базою для створення української держави, і тільки зламавши та деморалізувавши його, можна було сподіватися на розвиток більшовицько-тоталітарної держави росіян [5, с. 6]. Після встановлення радянської влади, яка була легітимною для більшості українського населення, неп та українізація (20-ті роки ХХ ст.) послабили соціальну та національну напругу в українському селі.

Однак, починаючи з 1926 р., кремлівська влада обрала курс на згортання непу, оголосивши цю політику такою, яка себе вичерпала і виконала поставлені цілі та завдання. У 1928 – 1929 рр. були ліквідовані її залишки в економіці та соціальній сфері. Політичні, соціальні й економічні реалії ліберальних 20-х рр. ХХ ст. протягом короткого часу були замінені жорсткою тоталітарною системою сталінського СРСР. Наслідки таких змін в Україні найбільш відчутними були саме для селянства, яке зазнало як ідеологічного, так і економічного тиску.

Так, тільки серед обов’язкових державних фіскальних платежів, які українські селяни повинні були платити, значилися сільськогосподарський податок, кошти на самообкладення, “експертне” індивідуальне оподаткування, державні позики на індустріалізацію, державне “окладне” страхування, одноразовий збір на культурне будівництво. Окремо існували ще й “добровільні” збори: позика, тракторні зобов’язання, на землевпорядкування, на ліквідацію неписемності, “трудгуж” (ремонт доріг) та ін. [8, с. 90].

Наприкінці 20-х років ХХ ст. почалася боротьба з куркульством. Першими в черзі на розкуркулення і виселення виявилися колишні учасники військових підрозділів армії УНР, махновці, бійці загонів численних отаманів, колишні чини царської армії тощо. Показово, що розкуркулення часто було засобом матеріального заохочення лояльного до комуністів сільського активу, що цілком вписувалося в більшовицьку політику соціального розчленування українського суспільства. В с. Гелетинці сусіднього з Дунаєвецьким Городецького району член сільради Ю. Чернецький, накупувавши з торгів куркульського майна, продавав його потім з прибутком “за спекулятивними цінами”. Голова місцевого колгоспу Рашевський взяв собі з публічних торгів майна репресованих на 90 руб., а грошей так і не вніс [9, с. 3].

Сталінська політика щодо селянства викликала масовий рух опору. Станом на 9 березня 1930 р. масовими селянськими виступами були охоплені 16 округів, у тому числі Шепетівський, Проскурівський, Тульчинський, Кам’янець-Подільський, Вінницький, Могилівський.

Як правило, цей рух був стихійним. Нерідко ініціаторами багатьох виступів було жіноцтво (т. зв. “жіночі бунти”). Однак були і винятки. На території Дунаєвецького району селянський опір набув організованих форм й охопив біля сотні жителів села Нестерівці, багатьох мешканців сусідніх Солобковецького та Смотрицького районів: Тернави, Томашівки, Ганнівки, Зеленча, Могилівки, Маліївців, Дем’янківців, Станіславівки та ін. Керівником осередку в селі Тернавка був Дмитро Кульчицький, у селі Тинна – Франц Солтис, у селі Маліївці – Антон Слободян, у Пільній Тернаві – Іван Сорока, Домінікій Ліцецький і Рошко Слівінський.

На допиті в органах НКВС 33-х річний Солтис Франц Броніславович показав, що лише в рідному йому селі Тинна він особисто завербував 45 осіб, у тому числі – Ф.П. Лисаківського, Г.Г. Шеленга, Т.М. Ящука, М.Б.Фурмана, Й.А. Навроцького, С.А. Баца, Д.А. Пацирука, Л.С. Олійника та ін. [13, арк. 136]. Цікаво, що середній вік повстанців складав 25 – 35 років, лише декому було 40 – 45 років.

Виступ було заплановано на ніч з третього на четверте травня 1931 р. Одним з його організаторів і керівників був житель Дунаєвець Пекарчук – профспілковий діяч, у минулому вояк УГА. Саме його дружина вишила три прапори, які згодом працівники НКВС знайшли закопаними на городі жительки Нестерівець Марії Полянської. Прапори були жовто-блакитні, з тризубами та позолоченими галунами. На одному з них був напис: “Хай живе самостійна Україна! Смерть радянській владі!”. Полянська Марія була свого роду секретарем повстанської організації, зберігала документи, протоколи засідань. Матерію для прапорів М. Полянська придбала в дунаєвецькій кооперації, частину тканини самотужки пофарбувала в жовтий колір [14, арк. 284].

Організатором і натхненником повстання був Лісецький Іван Михайлович, колишній офіцер 7 піхотного Тульського полку царської армії. 1918 року був у складі українського війська П. Скоропадського, після відновлення УНР – у Третій Залізній стрілецькій дивізії, брав участь у героїчній обороні Жмеринки від більшовицьких військ (осінь 1919 р.). Певний час жив на території Польщі, де, нібито у Львові, зустрічався з самим Симоном Петлюрою і особисто від нього отримав завдання. На початку 1920 р. повернувся до рідних Нестерівців, де жив, поєднуючи агітацію проти радянської влади з торгівлею контрабандним товаром. Під час останнього відвідування Польщі, після вбивства Симона Петлюри, налагодив зв’язок з новим президентом УНР в еміграції Андрієм Лівицьким [15, с. 21].

Зв’язок з Києвом підтримував колишній офіцер петлюрівської армії Сергій Гардигага. З показів І.М.Лісецького, він служив при Центральній Раді, мав у Києві багато знайомих, за допомогою яких мав налагодити зв’язки з іншими підпільними організаціями України. В останніх числах квітня 1931 р. він їздив до Києва під прізвищем Гавриленко [13, арк. 104].

Про масштаби повстання свідчать протоколи допитів. Р.Ф. Слівінський, мешканець с. Тинна Смотрицького району, твердив: “Я дав Сидорчуку блакитного і жовтого краму для пошиття петлюрівського прапору. На ньому треба було вишити хрест і тризуб (петлюрівський герб). На цьому ж засіданні виступив Лісецький з Нестерівець і повідомив, що всі села від Києва до Кам’янця готові до повстання і як ми тільки виступимо, до нас приєднаються робітники і службовці. Потрібно розібрати залізничні шляхи, щоб не перекинули армійські загони” [13, арк. 145].

Про спроби налагодження зв’язків з українською еміграцією, колишніми вояками УНР, що перебували на території Польщі, 7 червня 1931 р. на допиті І.М. Лісецький дав такі свідчення: “До мене прийшов Сташко Сорока, завербований мною раніше, з Лісецьким Домініком, які мене переконували почати повстання 25 квітня 1931 р. Я міркував, що це зарано. Тоді вони запропонували послати 50 членів повстанської організації за кордон, до Польщі, для встановлення зв’язків з українськими військами Лівицького. Я погодився. З кожного села мало їхати декілька чоловік. Так багато тому, що у випадку збройного зіткнення з прикордонниками частина посланців мала будь що дістатися Польщі” [13, арк. 133].

Виразники народного гніву готували зброю, документи, прапори. За інформацією органів НКВС вдалося зібрати біля 300 одиниць вогнепальної зброї та 2000 набоїв до неї [16, арк. 179]. За селом, у Козацькій долині, навіть поводились тренування кіннотників з піками. Ці піки, разом з металевими стременами та саморобні, обшиті рядном сідла, таємно вироблялися в селі Тинна.

У самих Нестерівцях було декілька будинків, де збиралися повстанці. Організатори повстання планували в ніч на четверте травня 1931 р. захопити усуспільнених коней і на них вирушити в Дунаївці, де зі зброєю в руках взяти на райвиконком та інші державні установи. Стратегічним завданням повсталих на чолі з І.М. Лісецьким було скинути радянську владу в районі Волочиськ – Могилів-Подільський – Кам’янець-Подільський. Тут мала відновитися влада “Української Народної Республіки вільного козацтва”. Під час перевороту повстанці повинні були заарештувати всю радянську адміністрацію, роззброїти її і скористатися цією зброєю [15, с. 41].

Звертає увагу, що термінологія, якою користувалися ватажки повстання, повністю збігається з бойовими термінами армії УНР. Зокрема, повстанський осередок, до якого входили села Тинна, Ганнівка, Нестерівці і Дунаївці, називали “кущем” [13, арк. 152]. Існували також інші “кущі” на території сусідніх районів. Окремі загони, сформовані в межах одного села носили назву “боївки”. Такі “боївки”, зокрема, діяли в селах Дем’янківці, Гниловоди, Рахнівка, Іванківці, Залісці, Нестерівці та інших населених пунктах краю. У матеріалах слідства НКВС подільська “волинка” фігурувала під назвою “польсько-петлюрівська повстанська організація”, а при її ліквідації, як зазначалося, вилучено “прапори УНР і листівки”. Ці прапори повсталі планували вивішувати у всіх захоплених селах [14, арк. 160, 161, 163].

Оголосивши владу УНР у Дунаєвцях, встановивши жовто-блакитні прапори, розповсюдивши національні листівки і заклики, повстанці планували рушити на Минківці, Бар, захопити Жмеринку і оголосити радянську владу в регіоні поваленою [14, арк. 171].

Практично всі учасники виступу були переконаними ворогами більшовизму, людьми національно свідомими і патріотично налаштованими. У протоколі допиту М.І. Крупельницького від 3 липня 1931 року записано: “Вступив до організації свідомо, оскільки був переконаний, що з поваленням радянської влади і відновленням Самостійної України українському народові буде житися краще, мені здавалося, що за існуючого ладу селянство живе погано і його ображають. Доводилося в селі Пільна Тернава щоденно чути незадоволення селян”. У протоколі допиту Домініка Петровича Лісецького знаходимо: “При мені Лісецький Іван запитав Сороку Сташка: - Ти син України? – на що Сорока відповів: – За Україну готовий голову свою покласти!” Інший активний учасник повстання, один з керівників нестеровецького осередку Григорій Ілліч Білий, на допиті повідомляв: “Я служив в царській армії (в чині прапорщика), а в 1919 р. вступив добровольцем в петлюрівську армію в чині сотника. Брав активну роль у боях з Червоною Армією” [13, арк. 216].

Однак, за доносом, у ніч перед виступом почалися арешти. Лише в Нестерівцях за підготовку та участь у повстанні до вищої міри покарання було засуджено 11 осіб [16, арк. 121].

Арешти в Нестерівцях не зупинили заколотників в інших селах. 4 травня 1931 р. повстання спалахнуло в кількох селах Солобковецького району. У ніч з 4 на 5 травня загін повсталих направився через Смотрицький і Чемеровецький райони до кордону з Польщею. Вирішальний бій з радянськими прикордонниками та Кам’янець-Подільським партійним батальйоном стався 7 травня при спробі переходу кордону. Польські прикордонники, щоб допомогти селянам, відкрили вогонь по червоноармійцях, і частині селян вдалося перетнути р. Збруч й потрапити на польську територію.

Загалом за участь у виступі було заарештовано понад 700 осіб [17, с. 439].

Аналіз джерел наштовхує на думку про фальсифікацію органами НКВС масштабів повстання. В.Й. Жезицький в кандидатській дисертації ,,Політичні репресії на Поділлі в 20 – 30-х рр.: загальні тенденції і регіональні особливості” пише про помітну схожість, а інколи й ідентичність схем, покладених в основу численних кримінальних справ, порушених у названий період [11, с. 80]. Як правило, йшлося про широкі розгалуження повстанських організацій, відповідне соціальне походження притягнутих до відповідальності, їх неблагонадійне минуле. Широкий арсенал фізичного впливу на підозрюваного давав можливість отримувати зізнання в причетності до контрреволюційних організацій від широкого кола осіб.

Про тісне сплетіння правди і вигадок у масиві інформації про нестеровецьку “волинку” свідчать матеріали допиту І.М. Лісецького, який показав, що за його дорученням Н. Пекарчук відвідала в Дунаївцях фельдшера Афанасьєва, якого компетентні органи раніше арештовували в справі СВУ. Вона мала взяти в Афанасьєва на прохання Лісецького “директиви по лінії СВУ і ті закони, котрими можна було би керуватися при захопленні влади”. Після відмови Афанасьєва надати ці документи, до нього пішов сам І.М. Лісецький, детально розповів, що він є керівником повстанської організації і знов попросив “ті закони і інструкції по СВУ, котрі у нього є”. Однак, Афанасьєв відповів, що “інструкцій і книг в нього нема, так як він все знищив перед арештом” [13, арк. 286]. Отже, останній знищив неіснуючі документи неіснуючої організації.

У будь-якому випадку антиколгоспний виступ жителів подільського села Нестерівці заслуговує на подальше дослідження, зокрема щодо його розмірів, кола залучених осіб, географічних меж, державницької спрямованості тощо. Навіть у випадку фальсифікації справжніх масштабів повстання матеріали допитів є наочною ілюстрацією змін у селянській свідомості наприкінці 20 – початку 30-х років ХХ ст.

Чи мало нестеровецьке повстання хоч би жодний шанс на перемогу? Чи могло воно, охопивши значні території, перерости в всеукраїнське і призвести до повалення комуністичного режиму та становлення самостійної української держави? Ці питання, мабуть, залишаться без відповіді. Однак, приклад нестеровецької ,,волинки” засвідчив, що на початку 30-х років ХХ ст. у свідомості українського селянства сталися зміни. Станіслав Оріховський писав, що саме залежна від умов життя воля індивіда і вроджений інстинкт до суспільного життя складають дві основи виникнення держави [18, с. 272]. Перша складова, як бачимо, мала місце, умови життя змінили волю індивіда, бракувало лише вродженого державотворчого інстинкту. Однак, у цей процес втрутився ще один чинник – небачений за розмахом і нечуваний за жорстокістю штучний голодомор початку 30-х років ХХ ст., який більш ніж на півстоліття загальмував державотворчий процес в Україні. На думку С.Кульчицького, українсько-кубанський голодомор став наслідком продуманої і відмінно організованої акції, яку Кремль застосував для попередження соціального вибуху. Це вибух мав би своїм наслідком вихід України з Радянського Союзу [19, с. 4].



Таким чином, наприкінці 20-х – початку 30-х років ХХ ст. створені радянською владою нестерпні умови життя призвели до пробудження національної свідомості значної кількості населення України, особливо в сільській місцевості, і заклали основу формування держави в майбутньому.
Список використаних джерел і літератури:


  1. Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор / Р. Конквест. – К.: Либідь, 1993. – 275 с.; Кульчицький С. Опір селян суцільній колективізації / С. Кульчицький // Укр. іст. журн. – 2004. - № 2. – С. 31 – 50; Шульга І.Г. Людомор на Поділлі: (До 60-річчя голодомору): нариси з іст. поділ. селянства у 1921 – 1933, 1945 – 1947 рр. / І.Г. Шульга. – К.: Либідь, 1993. – 253 с.; Голод та Голодомор на Поділлі 1920 – 1940 рр.: зб. док. та матер. / автори-упоряд. Р.Ю. Подкур, В.Ю. Васильєв, П.М. Кравченко [та ін.]. – Вінниця, 2007. – 704 с.

  2. Маркова С. Хлібозаготівлі і голод 1932 – 1933 рр. на Поділлі / С. Маркова // Міжнародний науковий конгрес ,,Українська історична наука на порозі ХХІ століття”. Чернівці, 16 – 18 травня 2000 р.: доп. та повід. – Чернівці: Рута, 2001. – Т.1. – 293 – 297; Петренко В. Більшовицька влада та українське селянство у 20-30-х рр. ХХ ст.: причини, технології, наслідки Голодомору-геноциду (за матеріалами Поділля) / В. Петренко. – Вінниця: ДП ,,Держ. картогр. ф-ка”, 2008; Хоптяр Ю. Голодомор на Ярмолинеччині (20 – 30-х рр. ХХ ст.) / Ю. Хоптяр // Геноцид: Голодомор 1932 – 1933 років на Хмельниччині: причини, жертви, наслідки. – Кам’янець-Подільський: Сисин О.М., 2008. – С.303 – 310; Завальнюк О.М. Свідчення уродженців Хмельниччини в Комісії Конгресу США з вивчення голодомору в Україні 1932 – 1933 рр. / О.М. Завальнюк // Геноцид: Голодомор 1932 – 1933 років на Хмельниччині: причини, жертви, наслідки. – Кам’янець-Подільський: Сисин О.М., 2008. – С.354 – 359; Завальнюк К.В. Опір подолян політиці штучного Голодомору початку 30-х років ХХ ст. (на матеріалах Західного Поділля) / К.В. Завальнюк, Т.В. Стецюк // Там само. – С.137 – 145; Рибак І.В. Індивідуальне селянське господарство Поділля у добу непу / І.В. Рибак – Кам’янець-Подільський: Сисин О.В., 2008. – 267 с.; Жезицький В.Й. Політичні репресії на Поділлі в 20 – 30-х рр.: загальні тенденції і регіональні особливості: дис. …канд. іст. наук: 07.00.01 / Жезицький Віктор Йосипович. – К., 1997.

  3. Липинський В.К. Листи до братів – хліборобів / В. К. Липинський // В’ячеслав Липинський та його доба: наук. вид. – 2-ге вид., допр. та доп. / упоряди. Т. Осташко, Ю. Терещенко. – К.: Темпора, 2010. – Кн. 1. – 560 с.

  4. Мороз В. Голод 33-го року й українізація. Паралелі і взаємозалежності / В. Мороз // Державність. – 1993. – № 2.

  5. Гирич І. Чи був планованим голод 1933 року, або коли вже українці перестануть бути жертвами обставин? / І. Гирич // Дзеркало тижня. – 2003. – 12 лип.

  6. Васильєв В.Ю. Україна в політиці керівництва СРСР напередодні Другої світової війни / В.Ю. Васильєв // Укр. іст. журн. – 2005. - № 1. – С.4 – 16.

  7. Цинічний жарт Ліги імперіалістів // Вісті. – 1931. - 14 груд. (№ 284).

  8. Петренко В.І. Більшовицька влада та українське селянство у 20 – 30-х рр. ХХ ст.: причини, технології, наслідки Голодомору – геноциду (за матеріалами Поділля) / В.І. Петренко. – Вінниця: ДП “Держ. картогр. ф-ка”, 2008. – 320 с.

  9. За горілкою не добачають // За більшовицькі темпи. – 1931. - 1 жовт. (№ 18).

  10. Геть з партії куркульських агентів // За соціялістичне село. – 1932. – 14 груд. (№ 114).

  11. Жезицький В.Й. Політичні репресії на Поділлі в 20 – 30-х рр…

  12. Маркова С.В. Селянство Поділля під час голодомору 1932 – 1933 рр. / С.В. Маркова // Питання історії України: зб. наук. статей. – Чернівці: Золоті литаври, 2000. – Т. 4. – С. 163 – 170.

  13. Державний архів Хмельницької області, ф.р.6193, оп.12, спр. П – 24517.

  14. Там само, спр. П – 24515, т. 15, арк. 284.

  15. Кузьмінський В. Нестеровецьке повстання і голодомор: спогади та док. про 20 – 30-ті роки ХХ ст. на Дунаєвеччині / В. Кузьмінський. – Кам’янець-Подільський: Сисин О.В., 2010. – 605 с.

  16. Держархів Хмельницької області, ф.р.6193, оп.12, спр. П – 10000.

  17. Васильєв В. Селянський опір колективізації та розкуркулюванню на Поділлі в 1931 р. / В. Васильєв, Ю. Хоптяр // Матеріали Х-ї Подільської історико-краєзнавчої конференції / редкол.: Винокур І.С., Баженов Л.В., Блажевич Ю.І. [та ін.]. – Кам’янець-Подільський: КПДПУ, 2000. – С. 436 – 440.

  18. Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні / В. Литвинов – К.: Вид-во Соломії Павличко ,,Основи”, 2000.

  19. Кульчицький С. Голодомор 1932 – 1933 рр. як геноцид: прогалини у доказовій базі / С. Кульчицький // День. – 2007. – 3 лют.

Л.А. Іваневич,

м.Хмельницький


Голодомор 1932-1933 РР. на Дунаєвеччині

в спогадах Тетяни Трембіцької
В історії кожного народу існують такі сторінки, про котрі не можна згадувати без болю у серці. І ніхто б ніколи не хотів ще раз повернутись у ті часи, щоб знову пережити ті страшні й жахливі події. Одними з таких сторінок в історії українського народу ми вважаємо три голодомори, що сталися на території нашої держави під час її перебування у складі «єдиного і могутнього» СРСР. Наймасовішим з них вітчизняні історики називають голодомор 1932-1933 рр., що в кожному регіоні, кожному місті та селі УРСР відбувався по-своєму, з використанням різних засобів виживання місцевого населення і кінцевими результатами залежно від рівня голоду, який не скрізь був однаковим. Звичайно, що найважливішим джерелом інформації стосовно трагічних подій 1932-1933 рр. є архівні матеріали. Однак не всі архівні документи збереглися до сьогодні й у них не можна віднайти дані про особливості голоду в кожному українському населеному пункті, в тому числі й подільському. Тому значну роль у цьому плані відіграють спогади свідків голодомору, котрі дожили до наших часів.

Історіографічний огляд проблеми свідчить, що причини і наслідки голодомору 1932-1933 рр., зокрема на Поділлі, широко висвітлили у своїх працях українські вчені І. Шульга [1], В. Мацько [2], Ю. Мицик [3] та ін. 20 жовтня 1993 р. у м. Хмельницькому вперше була проведена республіканська науково-практична конференція, присвячена голоду 1932-1933 років на Хмельниччині [4], в якій взяла участь велика кількість вітчизняних науковців. Також варто відзначити, що тема голодомору 1932-1933 рр. на Поділлі була захищена кандидатська дисертація подільською дослідницею С. Марковою [5]. Проте й досі залишаються не почутими та не записаними ще багато свідчень очевидців тих подій у нашому рідному краї, хоча й було видано книгу спогадів свідків голодомору 1932-1933 рр. [6].

хні спогади складають важливу частку історичної спадщини української нації. Тому цією статтею маю на меті донести до широкого загалу розповіді своєї бабусі Тетяни Петрівни Трембіцької про голодомор 1932-1933 рр. у подільському селі Голозубинці Дунаєвецького району.

29 вересня 2006 року мій батько втратив матір, а я – улюблену бабусю Таню. Важка доля випала на її життєвий шлях довжиною у 82 роки. Всього встигла побачити та пережити впродовж цього часу. Це і два голодомори, Другу світову війну, примусову роботу у Німеччині, післявоєнні роки відбудови й водночас надзвичайної бідності, роки радянської перебудови з постійними дефіцитами тієї чи іншої продукції, а також труднощі становлення незалежної України. Всі ці події назавжди закарбувалися в пам’яті бабусі. Ніколи не забуду тих вечорів під час перебування в бабусі на канікулах, коли уважно вислуховувала її життєві спогади й завжди дивувалася сильній волі і духові своєї бабусі. Гадаю, не кожна людина здатна вистояти та не зламатися у таких складних життєвих ситуаціях, іноді здавалося б абсолютно безвихідних. Пережиті бабусею події залишили свій відбиток у її свідомості, що в повсякденному житті проявлялось у постійному намаганні забезпечити «про запас» усе найнеобхідніше, і це стосувалося не лише продуктів харчування. Вона настільки звикла до щоденного подолання труднощів, що просто не уявляла, що може бути інакше.

Народилася моя бабуся Трембіцька Тетяна Петрівна 2 лютого 1924 року в с. Голозубинці Дунаєвецького району Хмельницької області в незаможній селянській сім’ї Петра Гавриловича та Лікери Томківни Гуцолів.

Тетяна Петрівна була найстаршою серед своїх братів і сестер Степана, Дмитра, Віри та Лідії. Пригадуючи осінь 1932 р., бабуся розповідала, як у процесі конфіскації продуктів, більшовики не помітили схованого її матір’ю у порожній діжці шматка сала, прив’язаного до неї та прикритого ганчіркою, що звисала з діжки. Не знайшли вони і закопаної в підлозі оселі третини мішечка кукурудзяної муки та не забрали чомусь єдину в господарстві худобу – корову. І саме завдяки цьому мізеру збережених хитрістю продуктів (молока корова не давала, бо була тільною) сім’я переживала голодну зиму. Дожила до весни і корова, але телятка не доносила через нестачу харчів. Коли муки і сала залишилося обмаль, мати бабусі додавала до юшки з ложки муки, шматочка сала і склянки молока паростки лободи, котра весною 1933 року чомусь масово зазеленіла чи не найпершою. Цю їжу бабуся називала «бевкою», через її незрозумілий колір і не надто приємний смак, на який тоді щоправда ніхто не звертав уваги. Раділи й тому, що було, та намагалися розтягувати лободову юшку якомога на довше. Адже, коли закінчиться голод і що очікує завтра, ніхто не знав, тому рятувалися як могли. Та від лободи пухли ноги. Стара сусідка порадила лікуватися печеним столовим буряком.

Діти, котрі пасли худобу, у тому числі й моя бабуся, шукали в полі залишки врожаю буряків і пекли їх на вогнищі. Потім усе знайдене ділили, трохи з’їдали самі, а решту несли додому своїм хатнім. Найважче, згадувала бабуся, це було пережити першу зиму, адже восени визбирували на полях до останньої зернинки пшеницю та інші рослини, у лісах збирали ягоди, гриби, лісові горіхи, жолуді, які перетирали на муку тощо. Навесні додатковою їжею ставали навіть бруньки на деревах та викопані рослинні корені, хоч якось можна було їсти. На щастя, за словами бабусі, до людоїдства в їхньому селі не дійшло, а найбільше померло за той час маленьких діток і старших людей.

Ось таким чином пережила голод 1932-1933 рр. сім’я моєї бабусі. Про все пережите вона залишила спогади, зібрала і записала сотні народних пісень, які співали на Дунаєвеччині та Городоччині у 1930-2005 рр. Вся ця історико-етнографічна спадщина моєї бабусі ще чекає своїх дослідників.

А скільки таких історій запишися в пам’яті чужих бабусь і дідусів, що ще живуть у наш час! І не те, щоб варто, а просто необхідно про них дізнатися й описати. Тому продовжую пошук разом зі своїми студентами, котрі матимуть можливість висвітлити почуті спогади у власних науково-дослідницьких роботах у майбутньому.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал