Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій



Сторінка20/50
Дата конвертації22.12.2016
Розмір9.2 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   50

Список використаних джерел та літератури:


  1. Вовкодав В. Отаман, полковник і Сахни / В. Вовкодав // Летичівська газета. – 1998. – 15 квіт. – С. 3.

  2. Завальнюк К. Лицарі волі. Повстанський рух на Поділлі у персоналіях (20-ті рр. XX ст.) / К. Завальнюк. – Вінниця: Логос, 2000. – 268 с.

  3. Зінченко А. Селянство Поділля у повстанському русі 1919 – 1926 рр. / А. Зінченко, Л. Петров. Сучасність. – 1997. – № 12. – С. 74-85.

  4. Коваль Р. Отаман святих і страшних / Р. Коваль. – К.: Просвіта, 2000. – 288 с.

  5. Красносілецький Д.П. Антибільшовицький рух селян в правобережній частині УСРР у 1920 – 1924 роках / Д.П. Красносілецький. – Хмельницький: ХНУ, 2009. – 276 с.

  6. Петренко В.І. Причини селянської війни проти більшовиків в Україні у 1920 – 1922 рр. (на матеріалах Поділля) / В.І. Петренко // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. – Вінниця, 2002. – С. 67-71. – (Серія: Історія; вип. 4).

  7. Петренко В. Червоний смерч Поділля в 1920 – 1925 рр. / В. Петренко // Подолія (Вінниця). – 1997. – 2, 4 верес.

  8. Поділля та Південно-Східна Волинь у перші роки радянської влади (у документах та матеріалах) / упоряд. М.П. Олійник. – Хмельницький: ХНУ, 2008. – 250 с.

  9. Руцький М. Яків Гальчевський і антибільшовике повстання на Поділлі / М. Руцький // Система: зб. повістей, оповідань, віршів і статей з історії краю. – Нетішин: Джерела Львівщини, 1998. – С. 95-98.

  10. Філонов Л. Орел Подільського краю: іст.–док. нариси / Л. Філонов, К. Завальнюк, В. Рєзнік. – К.; Львів: Галицька видавн. спілка, 2004. – 48 с.


РОЗДІЛ V. ДУНАЄВЕЧЧИНА В РАДЯНСЬКІ ЧАСИ

П.П. Брицький,

м. Чернівці
Демографічні, соціальні, моральні і психологічні

наслідки голодоморів в Україні у ХХ ст.
У статті висвітлюються трагічні наслідки голодоморів в Україні. Показуються демографічні втрати, негативні соціальні наслідки, звертається увага на деградацію моралі й психологічні зміни у свідомості населення.

Ключові слова: голодомор, смертність, втрати, канібалізм, мораль, психіка.
Наслідки голодоморів ХХ ст. для українського народу трагічні. Він зазнав значних втрат у демографічній статистиці. Але якщо кількість голодуючих у південних губерніях України цифра збереглася, то число померлих від голоду в цей період ніде не зазначено і його вже ніхто не встановить. Причина та, що регулярної статистики з цієї проблеми не велося. У багатьох голодуючих повітах державні установи – сільські ради через масову голодовку не діяли, або їх співробітники самі неспроможні були виконувати свої функції через голод. Вище ж керівництво, у першу чергу московське, не було зацікавлене у визначенні кількості померлих. Адже в перші півроку наявність голоду в Україні центральною владою замовчувалася. А якщо „не було” голодуючих, то не могло бути і померлих від голоду. Тому ті окремі статистичні дані, які збереглися, неповні і неточні. Вони не можуть подати узагальнюючу кількість загиблих від голоду. Крім того, на цю кількість накладається число померлих від інфекційних хвороб, епідемія яких була в 1920 і 1921 рр. У 1920 р. хворіло плямистим, поворотним, черевним тифом, холерою, дизентерією 1 001 927 осіб, а в 1921 р. – цими ж хворобами і віспою – 626 217. Разом – 1 727 916 осіб. Багато з них померло. Голод звичайно прискорював і захворювання, і смерть. Багато загинуло в ході повстанського руху, який продовжувався аж до кінця квітня 1924 р.

Уперше спроба визначити чисельність захворювань та смертність серед голодуючих була зроблена у „Звіті Центральної комісії по боротьбі з наслідками голоду при ВУЦВК про чисельність, харчування, захворюваність та смертність серед голодуючих, опублікованому в 1923 р. У ньому йдеться лише про 1921–1922 рр. У цьому звіті, на жаль, відповіді на поставлене в назві питання немає. У ньому йдеться про те, що „здається можливим на основі даних весняного опитування 1922 р. дуже приблизно гадати про зміну кількості населення для господарств, які уціліли в 1922 р. у голодуючих районах”. Тобто мова йде лише про уцілілі господарства, а не вцілілі випали з-під рахунку. А таких зруйнованих, покинутих було більше. І далі: „…За приблизними підрахунками, в уцілілих господарствах у п’яти голодуючих губерніях вибуло 166 тис. осіб; природний приріст у цих губерніях повинен був дорівнювати у круглій цифрі 70 тис. осіб. Число вибулих перевищує природний приріст більше ніж вдвічі; загальна втрата, – підкреслюється у звіті, – дорівнює понад 235 тис. осіб.” Як видно, тут зроблено обрахунок примітивно і занадто зменшені показані втрати. Вони робилися на початку грудня 1922 р. для роздачі звіту делегатам VІІ Всеукраїнського з’їзду рад (10.ХІІ.1922 р.). А ще ж голодуючі вмирали в грудні 1922 р. і в першій половині 1923 р.

У цьому ж документі зазначено, що голодуючі губернії зазнали значних смертельних випадків від голоду. Так, у м. Херсоні за перші чотири місяці 1922 р. народилося 164, а померло 3 722 особи. Там само, з тих, хто користувався медичною допомогою 3 600 осіб померло 53 %. У м. Маріуполі Донецької губернії за перше півріччя 1922 р. народилося 281, а померло 2 931 чол. Ці цифри свідчать про високу смертність.

І, нарешті, у звіті містяться цікаві міркування автора (прізвище не вказано), а саме: тут викладається спроба зробити обрахунок динаміки зміни кількості населення України методом порівняння, відштовхуючись від цифри Всеросійського перепису населення 1897 р., яка вказується 25,5 млн. осіб. Робиться припущення природного приросту населення 18 осіб на одну тисячу чоловік, внаслідок чого у 1922 р. населення України мало би бути 33 млн. осіб. „За загальним переписом 1920 р., – вказується у звіті, – встановлена цифра 25,5 млн. (як бачимо, приріст від 1897 р. дорівнює нулю. – Б. П.), а за приблизним обчисленням на 1922 р. вона не перевищує цифри 27 млн. Отже, загальна втрата населення за весь період імперіалістичної і громадянської війн і голоду виявляється у цифрі біля 5,5–7,5 млн. осіб.”1

Цей документ офіційного органу (Центральної комісії по боротьбі з наслідками голоду) при вищому законодавчому органові – Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітетові не дає відповіді про кількість людських втрат внаслідок голодомору 1921–1923 рр. Представлений матеріал малодостовірний, слабо аргументований і викладений на рівні припущень.

У науковій праці американського професора Роберта Конквеста „Жнива скорботи”, присвяченій голодомору 1932–1933 рр., є важливе повідомлення про наслідки голоду 1921–1923 рр. Зокрема, він пише: „Однак навіть за цих трагічних умов із боку радянського уряду простежувалася тенденція залишити українське селянство без допомоги. І це при тому, що згідно зі звітом Ліги Націй, радянські офіційні статистичні дані показали в Україні в першій половині 1922 р. 800 тис. смертей від голоду та спричинених ним хвороб (ці цифри не стосувалися деяких найбільш потерпілих місцевостей)”.2 Ця цифра об’єктивна й реальна, так як опирається на радянські офіційні документи. Але вона не відображає всю кількість загиблих від голоду. По-перше, голод ще продовжувався майже рік, до червня 1923 р., значить, помирали й упродовж цього часу, а, по-друге, автор застерігає, що ця цифра не стосується деяких найбільш потерпілих місцевостей. Тож, якщо додати ще й тих, хто помер після першої половини 1922 р. у місцевостях, які не враховувались раніше, то можна з достовірністю стверджувати, що кількість померлих від голоду у 1921–1922 рр. буде не менше одного мільйона.

Висловив своє бачення проблеми загиблих у період першого голодомору в Україні у 1921–1922 рр. канадський професор українського походження Роман Сербин. Він проаналізував і упорядкував статті, документи і матеріали, опубліковані українською діаспорою в 1921–1923 рр. у канадській пресі й видав їх у збірнику „Голод 1921–1922 і українська преса в Канаді”.3

Опрацювавши ті матеріали, проф. Р. Сербин зробив об’єктивний висновок про те, що друковані документи дуже скупі на точні дані про число людей, які померли від голоду протягом цих двох років. Він стверджує, що не можна брати дослівно повідомлення газети „Український голос” про загибель з голоду в Україні 7 млн. українців і 3 млн. „чужинців”, які жили в Україні (С. 17). Не має підстав з ним не погодитися.

У результаті Р. Сербин прийшов до такого логічного висновку: „Все ж таки на підставі навіть тих неповних даних, які були надруковані канадськими газетами, можна припускати, що померло тоді від голоду, холоду і пошестей не менше одного мільйона людей” (С. 17).

Важлива й цінна інформація щодо голодомору 1921–1923 рр. у цілому і висновок щодо смертності голодуючих, зокрема, міститься в праці вчених-медиків В. М. Когана і Б. В. Фавра, які за завданням офіційних органів обстежували населення голодуючих губерній. Вони підготували аналітичну доповідь зі статистичними викладками по кожній з 5-ти голодуючих губерній і виступили з доповіддю на ІІІ Всеукраїнському і VІ Всеросійського з’їзді епідеміологів і бактеріологів. Щодо питання, яке нас цікавить – про смертність голодуючих, у своїх висновках вони стверджують: „Голодує вже у 1922 р. (доповідь проголошена у пік голоду, в квітні місяці. – Б. П.) 1/3 сільського населення України. Смертність серед голодуючих досягає фатальної цифри 50%, тобто вимирає половина голодуючих”.4 Це стверджують свідки, які особисто обстежували населені пункти голодуючих губерній за завданням влади.

Там представлена таблиця кількості населення і кількості голодуючих по губерніях станом на 1 травня 1922 р. Так, у Запорізькій губернії населення –1 284 597, голодує – 1 110 000 (90 %); Миколаївській відповідно 1 412 478 і 684 732 (48 %); Катеринославській – 1 779 238 і 730 000 (41 %); Одеській – 1 346 256 і 350 000 (38,2 %); Донецькій – 2 727 217 і 990 000 (36,3 %). Отже, середній відсоток голодуючих у цих губерніях 50,7. Крім цього, ще 500 000 голодуючих в окремих повітах Харківської губернії (200 тис.), Полтавської та Кременчуцької (по 150 тис. у кожній) губерніях.

За їх підрахунками, всього голодуючих у цих губерніях 4 534 732 особи. Якщо дотримуватися їх висновків про 50 % смертності, то втрати внаслідок голодомору в 1921–1923 рр. в Україні становитимуть понад 2,2 млн. людей. Такої ж статистики – до 2-х мільйонів жертв – дотримується й Дмитро Соловей.5

Представник місії Ф. Нансена в Україні капітан В. Квіслінг у рапорті інформував: „У Москві панує погляд, що на Україні півмільйона людей засуджено на неминучу голодну смерть”. Одначе по всьому тому, що він бачив, і на підставі урядових даних самої ж радянської влади каже, що „цифра засуджених на голодну смерть насправді у шість разів більша! Тепер вмирає в Україні щоденно 10 000 людей з голоду!”.6 Цей висновок зробив чоловік, який проїхав всі голодуючі губернії і бачив страхіття конаючого українського народу.

До його висновку наближаються навіть побічні висновки голів вищого органу влади УСРР і РСФРР: ВУЦВК Г. Петровського та ВЦВК М. Калініна, які вони висловлювали після поїздки в червні 1922 р. у голодуючі села Миколаївщини. Г. Петровський: „Селища являють собою кладовища, вимерли цілі вулиці і квартали … Уціліле населення – живі мерці”. М. Калінін: „Тисячі вже вмерли, а інші тисячі приготувалися до смерті”.

Невідомий автор статті „Голод на Україні”, опублікованої в „Канадийському українцю” (30 травня 1923 р.), стверджує, що московські „Известия” повідомили про те, що населення України внаслідок минулорічного голоду скоротилося на 5 %. Якщо за інформацією Центральної комісії по боротьбі з наслідками голоду при ВУЦВК кількість населення України становила не більше 27 млн. осіб, то 5 % від цієї кількості складає 1 млн. 350 тис. осіб. На думку автора, вона неперебільшена.

Отже, враховуючи все вищезазначене й осмислюючи його, можна переконливо стверджувати, що кількість загиблих у період першого голодомору в Україні у 1921–1923 рр. сягає від 1,2 до 2-х млн. людей.

Про масштаби жертв голодомору 1932–1933 рр. в останній час публікується багато документів, матеріалів, спогадів. Кількість втрат України від голодомору називається різна: від 4,5 до 10 млн. осіб. Більшість науковців вважає, що реальним числом загиблих є 6–8 млн. людей.

Основний удар у період голодомору 1932–1933 рр., як і планувалось, був завданий українським селянам, яких Сталін вважав рушійною силою „українського національного сепаратизму”, його соціальною базою. Він любив повторювати, що „питання національне є по суті справи питання селянське”.

Що голодомор був організований саме проти українських селян, стверджує італійський консул у Харкові С. Граденіго, який у своєму звіті писав, що голодомор спровокований, щоб „дати селянам урок” і, згідно з повідомленням одного з високопосадовців ДПУ, провести модифікацію „етнічного матеріалу” в Україні, оскільки з того, що там був, „не можна зробити хороших комуністів”. І далі він у своїх висновках прогнозував: „Теперішнє нещастя спричинить колонізацію України російською більшістю. Вона змінить її етнографічний характер. Мабуть, у доволі близькому майбутньому вже не можна буде говорити про Україну, ні про український народ, ані про українську проблему, бо Україна стане насправді російським регіоном”.7

С. Граденіго не помилився. Московський центр прагнув денаціоналізувати Україну й суцільно русифікувати її. Вже в 1933 р. в Україну на садиби померлих і депортованих на Північ РСФРР чи до Сибіру переселяли селян з Росії. Станом на 28 грудня з Горьковської, Івановської, Центрально-Чорноземної та Західної областей РСФРР і Білоруської СРР відправлено 329 ешелонів з 117 149 осіб в Одеську, Донецьку, Харківську і Дніпропетровську області.8

Опонентам, які заперечують, що голодомор 1932–1933 рр. мав характер геноциду українського народу, стверджую, що це так і було. Крім вищезазначеного, це підтверджує і демографічна статистика, кількісні показники переписів населення України 1926 і 1939 років. Так, згідно з переписом 1926 р., росіян числилося 77 791 тис. осіб, а українців – 31 195 тис., у 1939 р. росіян стало 99 591 тис. осіб – тобто приріст становив 21 800 тис. чол., а українців стало 28 111 тис. осіб – на 3 млн. 84 тис. менше.9

Під час голодомору в Україні найбільше постраждало сільське населення, тобто ті, хто виробляв продовольство. Селяни становили близько 80 % населення республіки, а серед них українці – від 83 до 87 відсотків, тому втрати їх незрівнянно більші. Чому селяни зазнали найбільшого терору? Вони були рушійною силою Української революції. Їх чисельні збройні загони в різних формуваннях вели мужню боротьбу проти військ радянської Росії в 1917–1920 рр., а до 1924 р. – партизанську боротьбу. У 1929–1931 рр. українські селяни чинили впертий опір насильницькій колективізації, нав’язаній більшовицькою партією Росії. І головне те, що вони були основними носіями українства й важко піддавалися зросійщенню. Завдяки селянам в Україні збереглися, вистояли впродовж сотень років українська мова, культура, звичаї, традиції. Ось чому Сталін і його політики прагнули зламати їхній опір, зміцнити контроль над Україною, викорінити національний дух в українців. Висновок про те, що в 1932–1933 рр. здійснений акт геноциду українського народу, зробила спеціальна Комісія Конгресу США з питань Голодомору 1932–1933 рр. в Україні ще в 1988 р., виконавчим директором і фактичним автором аналітичної доповіді був ініціатор створення комісії та невтомний дослідник голодомору в Україні американський учений Джеймс Мейс.

Одним з негативних наслідків голоду стало цілковите зруйнування виробничої бази України, особливо сільського господарства.

У промисловості стояли фабрики і заводи. Відбудувати й запустити виробництво не було засобів і не було кому. Відбулося розорення і промислових об’єктів, і робітників. Більшість з них були знесилені й виснажені внаслідок голоду й не могли не тільки працювати, а й вижити. Значна частина їх померла.

Був зруйнований транспорт. Навіть між великими центрами не було регулярного сполучення. Поїзд з Катеринослава до Харкова йшов один раз на тиждень (при вартості квитка 25 млн. рублів). Якщо паливо в дорозі закінчувалося, то відчіплювали останній вагон, рубали на паливо й їхали далі. Цей факт засвідчує, до якого ступеня дійшла руйнація.

У сільському господарстві взагалі був занепад. Через відсутність кормів загинула величезна кількість коней та рогатої худоби. Зокрема, на Донеччині залишилося не більше третини коней. На Запоріжжі на 1 січня 1922 р. налічувалося 160 тис. коней, а на кінець лютого залишилося 50 тис. В окремих великих селах у кілька тисяч жителів залишилося 20–30 коней, а в деяких селах – жодного коня. Усього загинуло 1,5 млн. голів рогатої худоби і біля 1 млн. коней.

Машини та інший сільськогосподарський інвентар (сівалки, плуги, борони, навіть коси і серпи) здебільшого були вивезені до Росії. Тому засівати й обробляти землю не було чим і не було кому. Внаслідок чого значна частина (третина і більше) землі залишалася необробленою.

Аналізуючи соціально-економічне становище в Україні в 1922 р. І. Герасимович, автор книжки „Голод на Україні …”, на основі інформації та власного спостереження прийшов до сумного висновку, що „російський імперіалізм страшною чумою більшовицького режиму нищить здорове населення України, перетворює в руїну фабрики, а багатий і плодородний край – у дику пустиню. Одним словом, з раю творить найстрашніше пекло на землі”.10

Голодомор 1921–1923 рр. призвів і до негативних соціальних наслідків. Він не тільки позбавив життя сотень тисяч працюючих і бідних селян, але й зруйнував їх господарство, залишив пусткою їх оселі. Причиною цього була політика більшовицької партії. Установивши насильницьким шляхом свою владу та здійснивши експропріацію в поміщиків і капіталістів, більшовики зробили те саме в селян .

У процесі голоду гинули цілі сім’ї та родини, а ті члени сімей, які залишилися живими, розбрелися в пошуках харчів і щезали безслідно. Між рідними рвалися зв’язки на багато років або й назавжди.

Автору довелося спілкуватися з окремими з „приблудних” на Поділля дітей, які не пам’ятали ні імені батьків, ні прізвищ. Їм давали прізвища за назвою тих населених пунктів, яку вони запам’ятали, або де їх підібрали. Одного з них розшукала сестра через 40 років у 60-х роках.

Родина була осередком суспільства. Зі зруйнуванням родини зруйнувалося суспільство. Голод привів до розладу суспільних зв’язків, на яких трималося суспільне життя. Про яке формування громадянського суспільства чи політичної нації після цього могла йти мова? Більшовицький режим не був зацікавлений у цьому в період запеклої боротьби українських повстанців, і тому цілеспрямовано й послідовно руйнував українське суспільство, не допускаючи його консолідації. Що й привело до розриву історичної пам’яті українського народу.

Наслідком голодомору став занепад освіти й культури в Україні. Школи місяцями не працювали, а бувало, й півроку. Голодували учні й учителі. Більшовицька влада розглядала їх, як дрібну буржуазію й зовсім нічим не забезпечувала, пайок учителям не видавався. Значна частина з них померла, інші роз’їхались у пошуках їжі, засобів для виживання.

Знищена була й українська наука, українська культура. Працівникам Всеукраїнської Академії Наук за другу половину 1921 р. зовсім не видавали зарплати. Видання книг припинилося. У Петрограді в місяць було вдруковано 1 493 500 примірників, в Україні для Української Академії Наук – 1.

У ці роки (1921–1922) йшла політична боротьба проти „буржуазної” інтелігенції. Пару десятків тисяч російської інтелігенції московський уряд примусово відправив за кордон, значну частину української – до Сибіру або на Північ Росії. Російській пощастило більше – залишилися живими, українській – гірше, не всі вижили.

Так, загинула від голоду або внаслідок репресій значна частина української інтелектуальної еліти, що загальмувало розвиток українського суспільства.

Появилися сексоти („секретные сотрудники”), розвинувся конформізм, відбулася деградація моралі, що також негативно вплинуло на консолідацію українського суспільства впродовж десятиліть і до сьогодні.

Найстрашніше те, що свідками, а інколи й учасниками страшного упадку людської гідності були діти. Переживаючи за спотворення психіки дітей, щоб ці вкрай негативні риси людської моралі не стали основою душевного складу, прогресивні громадські діячі України звертали увагу на цю проблему, вболівали за майбутнє дітей і закликали до їх урятування фізичного та морального. Зокрема, професор Київського медичного інституту Володимир Підгаєцький у розпал голодомору в квітні 1922 р. писав: „Перед нами лишається ще проблема врятування нашої молоді, дітей, що жиють і народжуються від наслідків голоду, від біологічних впливів його на природу людини, на її здатність до боротьби за існування, на її розвиток – як фізичний, так і розумовий.



Нам загрожує ще не менше лихо, а саме: знищення в наступному поколінні фізичних, інтелектуальних і моральних якостей, утворення з них націй і класів другорядних, недорозвинених, рабів – чиї б вони не були. Під загрозою того нещастя, може більшого ніж цілковите вимирання національно-біологічного колективу, ми мусимо кинути гасло: „в дітях наше майбутнє, наша доля і воля!” У боротьбі з голодом окремої уваги вимагають до себе справи живлення дітей, які мусять стояти на першому місці у всіх заходах. У боротьбі з голодом в першу чергу діти і усе для дітей”.11

Майбутнє молоді України хвилювало й педагога Василя Арнаутова, голову народної освіти Одеської губернії (згодом викладач Інституту народної освіти у Харкові), який 1922 року в дослідженні „Голод и дети на Украине” зауважив: „Здоров’ю цих дітей, які переживуть це пекло, буде нанесений непоправний ущерб, що загрожує фізичним здегенеруванням. Але може бути ще гірший моральний розклад, який вніс голод у ряди дітей. Вони ж є свідками того страшного упадку людської гідності, якого ні при яких обставинах не можна було зауважити в минулому. Страшно й подумати: чи може морально виправитися дитина, яку стихія голоду пригнула до самої землі і примусили не тільки дивитися, але й бути учасником усіх огидних справ, доконуваних дорослими внаслідок їхнього звіриного егоїзму?”

Яке поняття про чоловічу природу може винести дитина з оточення, в якому приходиться їй ховатися від дорослих, сильніших людей, або й від своїх власних родичів, щоб вони її не з’їли?”12

У цій же праці він повідомляє про масові випадки божевілля і вбивства на тлі голоду, а також голодовий психоз і людоїдство, зареєстровані в Донецькій, Запорізькій, Миколаївській та ін. губерніях.

Висновок про спотворення моралі в молоді внаслідок голодомору зробила також відомий педагог і громадсько-освітня діячка, колишній член Центральної Ради УНР професор Софія Русова. Виступаючи на міжнародному жіночому конгресі 16 травня 1923 р. у Римі, вона заявила, що „деморалізація молоді – є одним з найсумніших наслідків голодомору як результат більшовицької окупації”.

Можна уявити собі до якої міри морального упадку призвів нечуваний голод населення України, психологія якого під безнастанним впливом різних звірячих актів більшовицького режиму цілковито втратило людські почуття. Автор газети „Український Червоний Хрест – голодним” (Київ, 17–23 квітня 1922 р.) О.Лесюк зазначив, голодуючі люди „… спускаються поволі до такого стану, коли людині все одно… До стану, що вже поза межами життя… Коли немає обов’язків… Немає любові… Нема дітей… Нема і голоду… Вже немає нічого: все, все однаково…

Це передчасна смерть розуму, кінець людині, коли ще тіло може і хоче жить…”

Голодомор 1932–1933 рр. верхівка більшовицької партії на чолі з Сталіним запровадила, як спосіб припинення національного відродження (українізації) під приводом „усунення викривлень у більшовицькій національній політиці”. Свідченням цього є лист Й.Сталіна до Л.Кагановича від 11 вересня 1932 р. і постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 14 грудня 1932 р. Вони поклали початок розгрому навчальних і культурних закладів і масовим репресіям української інтелектуальної еліти, яка за кілька років була знищена. Це нанесло велику шкоду в сфері освітнього та культурного розвитку, а також суспільній моралі українського народу.

Отже, все вищезазначене свідчить про те, що голодомори в Україні, які відбулися з вини більшовицької влади, нанесли величезну шкоду українському народу в його поступальному політичному, соціальному й культурно-освітньому розвитку, загальмувавши його потенційні можливості. Завдання нинішнього покоління глибоко осмислити наслідки голодоморів й спрямувати енергію на інтенсивний соціально-економічний і культурно-освітній розвиток українського суспільства.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал