Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій



Сторінка19/50
Дата конвертації22.12.2016
Розмір9.2 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   50

Список використаних джерел і літератури:


  1. Риндик С. Дідова романтика: оповідання, повісті, спогади / Степан Риндик; упоряд. та автор передмови Сергій Феодосьєв. – Городок: Бедрихів край, 2011. – С. ___

  2. Риндик С. Терентій Трохимович Тарадайка / Степан Риндик // Кур’єр Кривбасу. – 2012. – №№ 268, 269, 270.

  3. Див. зокрема статті: Даниленко В. Загублений український письменник ХХ століття // Там само; Мацько В.П. Усміхнений співець Поділля (125 років з дня народження Степана Титовича Риндика) / Віталій Мацько // Календар знаменитих і пам’ятних дат на 2012 рік. – Хмельницький: Хмельниц. обл. універс. наук. б-ка ім. М. Островського, 2011. – С. 81-83; Горбатюк B.І. Дві пристрасті Степана Риндика / Горбатюк В.І. З-під трави забуття. – Хмельницький: Поліграфіст-2, 2011. – С. 95-99; Стусенко О. Біла пляма української хрестоматії [Про книгу Степана Риндика “Дідова романтика”]. – Городок: “Бедрихів край”, 2011. – Режим доступу: http://litakcent.com/2011/05/11/bila-pljama-ukrajinskoji-hrestomatiji/ та ін.

  4. Тимошик М.С. Історія видавничої справи / Микола Тимошик. – К.: Наша наука і культура, 2007. – С. 304.

  5. Мельник Е.М. Видавнича справа в Україні в період Директорії / Едуард Мельник // Етнічна історія народів Європи: зб. наук. пр. – К.: Київський нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – Вип. 6. – С. 73-77. – Про видавництво “Дністер” на сс. 74-75. – Режим доступу: http://www.history.univ.kiev.ua/ethnology/journal/ ethnic_history_6/6_15.pdf

  6. Приходько В.К. Під сонцем Поділля: спогади / Віктор Приходько. – Вінниця, ТОВ “Консоль”, 2011. – Ч. 2. – С. 97-98.

  7. Бокль Г. Природа та цивілізація: витяг з “Історії цивілізації в Англії” / переклав С. Риндик. – Кам’янець на Поділлю: Видав. т-во “Дністер”, 1919. – С.1.

  8. “Українська інтелігенція і влада”: зведення секретного відділу ДПУ УСРР 1927-1929 рр. / упоряд. В. Даниленко. – К.: Темпора, 2012. – С. 205.

Ю.В. Телячий,

м. Хмельницький


Лисичанин Григорій Онуфрійчук – старшина армії УНР, педагог, жертва сталінських репресій
Історію творять люди. Невідомо скільки поколінь змінили одне одного в подільському селі Лисець. Кожен з його жителів за понад 500-літню минувшину залишив свій особливий слід на рідній землі. Та й часи були різні, часто нелегкі, буремні...

15 березня 1930 р. судова "трійка" при колегії Державного політичного управління УСРР призначила вищу міру покарання – розстріл – уродженцю с.Лисець Григорію Макаровичу Онуфрійчуку, що підтверджує й акт про виконання вироку, датований 21 березня 1930 р. У чому ж його провина?

Народився Г.М.Онуфрійчук 1891 р. у селянській родині. Батько тяжко трудився на землі, понад усе прагнучи дати дітям освіту. Напередодні Першої світової війни Григорій Онуфрійчук закінчив учительську семінарію й працював учителем початкової школи в сусідньому містечку Великий Жванчик. З початком бойових дій його призвали на службу в царську армію. Впродовж 1914-1917 рр. воював на австро-угорському фронті, дослужився до чину штабс-капітана. Згідно з постановою Української Центральної ради в грудні 1917 р. був демобілізований для продовження педагогічної діяльності. Після повернення до рідних країв, працював у В.Жванчику, Заміхові Новоушицького повіту.

Революційні роки стали суворим випробовуванням для сільського вчителя і, як показав час, визначили його життєву долю. З встановленням влади Директорії наприкінці 1918 року Г. Онуфрійчук вступив у ряди армії Української Народної Республіки. Як колишнього офіцера, наказом командира Другого корпусу його призначили начальником військового комісаріату Новоушицького повіту Подільської губернії. Головним завданням комісара була мобілізація місцевого населення до лав української армії. Комісаріат очолював недовго – 1919 року передав справи підполковнику Холувку й став помічником останнього в чині сотника. У 1917-1920 рр. внутрішнє становище в Україні, у тому числі й на Поділлі, характеризувалося напруженістю та нестабільністю. Особливо це відчувалося в прифронтовій смузі. Частими були розбої, грабежі. Нерідко за відсутності судової влади її функції виконували військові надзвичайні суди. На одному із засідань суду, що відбулося в м. Новій Ушиці 1919 року, головував офіцер Г.Онуфрійчук. Тоді слухалася справа про грабіж і вбивство в млині жителів с.Лоївці М.Я.Присяжнюка, І.В.Мотринчука та Г.М.Мотринчук. Злочинцями виявилися їхні односельці, молоді хлопці Ф.Кусь, П.Кушнір, В.Кушнір. За винесеним судом вироком воєнного часу усіх їх розстріляли. Згодом Григорій Онуфрійчук одержав чергове призначення у дивізію полковника О. Удовиченка (м.Гайсин на Вінниччині). Однак національно-визвольна боротьба, розпочата українським народом за державну незалежність 1917 року, завершилася наприкінці 1920 р. встановленням більшовицької влади на Поділлі. Невідомі причини, чому Г.М.Онуфрійчук залишився на радянській території, не вибув на еміграцію до сусідньої Польщі. Шукаючи засоби для існування, Г.Онуфрійчук став священиком, служив у Купинському повіті, а з 1923 р. – у с. Мала Побіянка.

Тим часом набирала обертів репресивна машина радянської системи. Восени 1923 р. за поширення так званого "Антонівського чуда" була заарештована група подільських священиків у кількості 15 осіб. Підставою для порушення судової справи стало те, що на запрошення жительки с.Антонівка Февронії Онищук священики Феодосій Бохневич і Микола Бродовський освятили сільську криницю, в якій нібито з'явився образ Божої Матері. Матеріали слідства свідчать, що "... вместо того, чтобы разьяснить суеверной крестьянской массе о нелепости верования в "чудесное явление" в колодце "Божьей матери", они беспрекословно исполнили просьбу уверовавшей в "чудо массы и освятили указаними им "чудесный колодец", чем дали повод к укреплению в сознании... суеверного верования... и создали авторитет... слухам, что послужило поводом к паломничеству к "чудесному колодцу" первое время крестьян с. Антоновки, а впоследствии - и отдаленных сел".

Разом із священиками Василем Кониським, Степаном Сокольницьким, Іовом Рудиком був заарештований і Григорій Онуфрійчук. Всі вони звинувачувалися в тому що, прибувши до Антонівки, сприяли поширенню "суеверных религиозных слухов с целью возбуждения неповиновения законам Советской власти и свержения таковой". Перебуваючи в Кам'янець-


Подільській в'язниці, обвинувачені звернулися зі скаргою до Подільського
губернського прокурора, мотивували, що в Антонівку вони прибули за розпорядженням митрополита України Пимена для з'ясування істинності вищезазначеного "дива". Однак у селі пробули не більше години. Дізнавшись, що там править службу священик української автокефальної церкви, "сочли невозможным выполнить это предписание". Урезультаті проведеного слідства декількох священиків засудили до короткотермінового (3-5 місяців) ув'язнення, а більшість, у тому числі йГ.Онуфрійчука, за відсутністю в їх діях складу злочину звільнили.

Церква переживала нелегкі часи. У 20-30-ті роки радянська система, очолювана Й.Сталіним, перейшла до широкого систематичного терору проти власного народу. Гонінь і переслідувань разом із паствою зазнали й священнослужителі. У червні 1925 р. ДПУ склало списки "ворожих елементів", до яких, у першу чергу, поряд з офіцерами, унтер-офіцерами й рядовими вояками білих організацій і армій, петлюрівських військ та ін. заносилися служителі релігійних культів, єпископи, священики православної й католицької церков.

Передчуваючи біду, 1927 р. Григорій Макарович залишив службу і разом із сім'єю, дружиною Пелагеєю Кирилівною і донькою Ніною, перебрався в с.Чимбарівка, де проживала його теща Куник Юстина Федорівна. Діставши в спадок від померлого тестя 5 десятин землі, пару коней та інше нехитре майно, він вирішив зайнятися веденням власного господарства. Через півроку все ж відновив службу по святах і неділях у церкві с.Грушка, де правив до 1929 р. Разом із тим, до Г.Онуфрійчука ставилися з недовірою сільські активісти. Вони вбачали в ньому "ворога-контрреволюціонера", що підтверджує довідка з сільради (1930 р.): "Настоящим Маложванчицкий сельсовет свидетельствует, что гражданин деревни Чимбаровки Онуфрийчук Г.М. действительно куркуль, поп и злостный неплательщик налога, не имеющий права голоса как поп...".

31 січня 1930 р. працівниками Кам'янець-Подільського окружного відділу ДПУ був проведений обшук у будинку Онуфрійчука Г., в ході якого жодних компрометуючих матеріалів не було виявлено. Однак 4 лютого після проведення допиту в справі обвинувачення в антирадянській агітації "против мероприятий советской власти, проводимых на селе, в совершении преступлений по ст.54/10 4.1 У.К. УССР и приняв во внимание, что нахождение его на свободе отразиться на ходе следствия и он может укрыться от следствия и суда, ... мерой пресечения (Онуфрійчука Г.М.) избрать содержание под стражей в Каменец-Подольском Допре N14". У судовій записці від 9 лютого повідомляється, що Онуфрійчук Г.М. проходив по обліку як "петлюрівець".

Нами виявлені різнобічні свідчення з даної справи. Так, Огородник А.П. 18 лютого 1930 р. повідомляв, що Онуфрійчук Г. "... участвовал в 1919 году а заседаниях военно-полевого петлюровского суда.., приговаривал к смертной казни через расстрел политических деятелей, действовавших против петлюровщины". Свідок Присяжнюк Л.Я. навпаки зазначав, що "... не слышал я о репрессиях и о жестокости Онуфрийчука за время его работы в Новоушицком уезде".

8 березня 1930 р. Григорій Онуфрійчук підтвердив, що в період УНР перебував на посаді військового комісара в м. Новій Ушиці та один раз виконував обов'язки голови військового надзвичайного суду. У проведенні антирадянської агітації винним себе він не визнавав. В обвинувальному висновку вказувалося, що Онуфрійчук Г. – "... кулак, офицер, воинский начальник, председатель суда, вел мобилизацию в петлюровскую армию. Под его председательством расстреляны советские работники – большевики, неуспевшие отступить с Красной армией.., в том числе член ревкома Езерский; ... он был на фронте…, командовал одной из частей петлюровских банд...". Цього виявилося достатньо, аби судова "трійка", розглянувши невмотивовані й недоведені твердження, непідкріплені жодним документом, 15 березня 1930 р. визнала Григорія Онуфрійчука винним у скоєнні злочинів за ст.ст. 54/10, 54/13 ККУСРР й прийняла рішення такого змісту: "Онуфрийчука Г. расстрелять. Дело сдать в архив".

Через 59 років, 3 січня 1989 р., Управління КДБ УРСР по Хмельницькій області повідомило Хмельницькому обласному прокурору: "... аналіз матеріалів справи показує, що посадові особи в ході слідства побудували обвинувачення на окремих фактах біографії Г.Онуфрійчука. Поряд з тим, дані про засудження радянських працівників та антибільшовицьку агітацію не підтвердилися. Таким чином, матеріали слідства дають підстави вважати, що Онуфрійчук Г.М. притягнутий до судової відповідальності необґрунтовано".

Як свідчать матеріали слідчої справи П-17069, що зберігається в фондах Державного архіву Хмельницької області, постановою президії Хмельницького обласного суду 24 лютого 1989 р., після розгляду судової справи, протест прокурора Хмельницької області щодо безпідставного засудження Г.М.Онуфрійчука був задоволений.

... Гіркою виявилася доля сільського вчителя, офіцера, священика.
Використане джерело:


  1. Державний архів Хмельницької області, ф.р. 6193, оп. 12, спр. П-17069. Слідча справа Онуфрійчука Г.М., 55 арк.

Д.П. Красносілецький,

м. Хмельницький
Антибільшовицький рух повстанських загонів на Дунаєвеччині 1922 року

У статті здійснено аналіз антибільшовицької боротьби селян Дунаєвеччини 1922 року простежено рух повстанських загонів на території цього мікрорегіону та ставлення до них селян.

Ключові слова: Дунаєвеччина, отаман, повстанський загін, повстанці, Гальчевський, Галюк.
В умовах сучасного державотворення, становлення української спільноти та структуризації відносин між окремими соціальними групами та державою в усій своїй складності постала в сучасній українській історіографії необхідність ґрунтовно дослідити антибільшовицький селянський повстанський рух першої половини 1920-х рр. Розкриття цього питання тісно пов’язано із діяльністю повстанських загонів у кожному регіоні України, зокрема й на Дунаєвеччині (у той час, до 1923 р., входила до складу Ушицького повіту Подільської губернії). Учені і краєзнавці опосередковано приділяли цій проблемі значну увагу. Серед них К. Завальнюк [2], А. Зінченко, Л. Петров [3], Р. Коваль [4], В. Петренко[6-7], Руцький М. [9], Філонов Л., Завальнюк К., Рєзнік В. [10], В. Вовкодав [1]. Зовсім не було зроблено спроб виділити вказане явище в контексті історії Дунаєвецького району. Тому ця тема залишається відкритою й не дослідженою, потребує подальшого опрацювання, всебічного та детального висвітлення в сучасній історичній науці.

Метою статті є висвітлення антибільшовицького повстанського руху на Дунаєвеччині, населення якої активно проявляло себе в цих процесах протягом 1920 – 1924 рр., особливо в час апогею – 1922 року.

Утвердження радянської влади в Подільській губернії супроводжувалося потужним опором, насамперед, з боку найбільшої верстви населення – селян. Останні відмовлялися визнавати владу більшовиків, яка протягом 1917 – 1920 рр. неодноразово змінювалася, примушувала їх виконувати і перевиконувати плани продовольчої розкладки [6, с. 67]. Наприклад, навесні 1922 року в с. Супруньківці Рахнівської волості Новоушицького повіту селяни відмовилися від наряду на вивіз продподатку, що призвело до суду Ревтрибуналу над місцевою владою. А 2 квітня 1922 р. селяни побили голову с. Погоріла за те, що він хотів відправити підводи з продподатком у м. Дунаївці. Такі ж випадки були і в селах Дунаєвеччини, сприяли залученню селян до лав повстанських загонів [3, 85]. Відтак мешканці сільської місцевості активно створювали або поповнювали існуючі повстанські загони. А радянська влада трактувала українське повстанство як „бандитизм”, як контрреволюційну бездушну руйнівну стихію, а українські отамани поставали в історії, літературі, кіно, театральному мистецтві в карикатурному вигляді.

Узгодженість дій між повстанськими загонами носила опосередкований характер. Деякі із них, щоб бути обізнаними в повстанській діяльності в своєму та сусідніх регіонах України, користувалися закордонною (оскільки екзильний уряд УНР був основним організатором повстанського руху) або власною розвідувальною інформацією. Траплялися випадки, коли отамани діяли на власний розсуд, не володіючи ніякими директивами та вказівками з боку вищестоящих керівних органів повстанського руху. У такій ситуації вони орієнтувалися самостійно на місці дислокації. Все ж, з метою більш активної діяльності, у Подільській губернії мало місце об’єднання і координація діяльності загонів. Основним чинником проведення такої роботи виступали з’їзди отаманських загонів [1; 2, с. 79].

Характерною рисою військової тактики отаманських загонів була їх схильність до швидких маневрів, висока мобільність. Кіннота та піхота на кулеметних тачанках могли здійснювати тривалі рейди, долаючи за короткий час значну відстань. У ході бойових операцій повстанці намагалися діяти оперативно. Відомості необхідні для визначення часу й об’єкту нападу командири загонів добували за допомогою добре налагодженої власної та агентурної розвідки. Роль агентів охоче брали на себе селяни і навіть священики. Особливо цінні свідчення повстанці отримували від своїх агентів, які перебували на службі в різних радянських установах. Допомагали повстанцям і діти, повідомляючи про розташування більшовицьких установ, військ тощо. Варто відмітити, що досвідчені отамани задля безпеки намагалися діяти вночі. У такому випадку дислокація повстанських угрупувань вдень проходила в лісах та садах, а вечорами – у хатах родичів або знайомих у тих чи інших населених пунктів. Відомі й випадки, коли повстанці жили в землянках, що розташовувалися в лісах.

Досить вдало повстанці використовували різного роду маскування. Вони могли прямувати до місця нападу під виглядом селянського обозу або імітувати при цьому якісь церемонії (похорони, весілля тощо). Особливо часто для конспірації повстанці переодягалися в червоноармійську форму, брали із собою червоні прапори, співали революційні пісні.

Об’єктами нападів повстанських загонів були поодинокі радянські службовці, активісти більшовицької партії, з’єднання радянських силових структур, установи більшовицького режиму (сільські ради, виконавчі комітети, партійні осередки, міліцейські пости), промислові (заводи, заготівельні пункти, державні склади, млини) та стратегічні (мости, залізниці, пошта, телеграф тощо) об’єкти.

Здійснюючи напади на населені пункти, промислові та військові об’єкти, повстанці спершу порушували лінії зв’язку, позбавляючи місцеву владу можливості викликати допомогу, одночасно спеціальні пікети блокували всі шляхи, що вели до місця операції. У цей час основні сили повстанського загону, розділившись на групи, атакували важливі об’єкти. Під час нападів на квартири радянських службовців нерідко використовувалася агентурна інформація. Траплялися випадки, коли повстанці накладали на містечка контрибуції. Пояснювалося це масовою приналежністю їх мешканців до єврейської нації. До того ж повстанські загони Лижника, Шепеля, Степанишина та інших здійснювали єврейські погроми. Однією з причин цього була активність євреїв у розбудові більшовицької держави. Євреї масово поповнювали структури радянської влади, характеризувалися ретельністю у виконанні завдань, поставлених більшовицьким керівництвом, жорстоко ставилися до захоплених повстанців. Одночасно євреїв, які не виявляли ворожості, повстанці оберігали. Відомі випадки, коли їм навіть дозволялося ввійти до складу повстанського загону. Так, помічником отамана Сабельського, який командував невеличким загоном у західній частині Подільської губернії, був колишній учасник загону Березницького єврей Гершко (Гриша).

Після здійснення операції повстанські загони, як правило, швидко відступали, уникаючи збройних сутичок з переважаючими військовими силами ворога. Зустрівшись з невеликими підрозділами червоноармійців, повстанці несподівано атакували їх з флангів кіннотою, вміло застосовували кулеметний вогонь, зосереджуючи його щільність на флангах або супроти цілого фронту ворожих військ. При цьому опорою повстанців були ліси, гаї, балки та яри. Як правило, після успішної атаки, повстанці за наявності кінноти наздоганяли деморалізованих червоноармійців. Бої в полях та населених пунктах відбувалися досить рідко, зазвичай, у виключних випадках. У випадку невдачі повстанський загін до оборони не переходив, а намагався якнайшвидше втекти від переслідування, часто не зупиняючись на перепочинок. Досить часто повстанці розпорошувалися прямо на полі бою, що зводило їх переслідування практично нанівець. При цьому кожний із них заздалегідь знав місце та час збору. Нехтуючи конспіративністю, повстанці просувалися від одного до іншого населеного пункту не лише вночі, але й удень.

Інколи в операціях брали участь зведені загони з різних волостей, а після їх завершення швидко розпорошувалися, чим ускладнювали їх переслідування. При цьому повстанці часто розповсюджували дезінформацію з метою ввести більшовицькі каральні загони в оману. Щоб заплутати переслідувачів, повстанські загони по декілька разів різко змінювали напрямки руху, іноді в кардинально протилежний бік, поміж населення поширювали чутки щодо подальшого шляху загону, який не відповідав справжнім намірам повстанців. Робилося це через систему «відповідальників» та «заручників». Повстанці з ненавистю ставилися до селян, які доносили на них радянським каральним органам.

Особливої тактики дотримувалися повстанці в зимовий період. Нерідко отамани розпускали своїх бійців по домівках. Але з настанням весни загін знову формувався й розгортав активну діяльність. Траплялися випадки, коли повстанці розходилися по домівках, щоб провідати рідних та провести польові роботи, а згодом знову збиралися за наказом отамана, який разом з декількома помічниками постійно перебував на нелегальному становищі. При цьому зброя загону була надійно схована в різних місцях: в річках, колодязях, хатах селян, закопаною в лісах тощо [5, с. 66-69].

На території Дунаєвеччини діяло декілька повстанських загонів, які підпорядковувалися легендарному ватажку повстанського руху Якову Гальчевському (Гольчевський, „Орел”, „Орлик”, Орлов, Орловський, Войнаровський) [5, с. 133]. 9 травня повстанський загін „Орла” під виглядом червоноармійців прибув до с. Комарівці Летичівського повіту, де дислокувався загін отамана Якова Галюка (Голюк, „Байда”, Кирилюк) чисельністю 30 осіб. Останній, злякавшись, відступив у ліси і лише наступного дня приєднався до повстанців „Орла”, чисельність яких склала близько 190 осіб. 12 травня 1922 р. „Орел” залишив отамана Галюка, призначивши його комендантом 1-ої Подільської кінної бригади, визначив географію діяльності його загону – Летичівський, Кам’янецький, Проскурівський та Могилівський повіти, довівши чисельність загону Галюка до 52 вершників. У той же час загін неодноразово розділявся на частини. Час від часу вони здійснювали рейди у вказані повіти, поширювали свою діяльність в Ушицькому повіті. Так, 11 липня 1922 р. загін Галюка здійснив напад на містечко Солобківці, знищив сімох міліціонерів. Далі він розділився на дві групи: 1-ша відправилася в Летичівський, а 2-га – у Жмеринський повіти Подільської губернії. Пройшовши рейдом Летичівський повіт повстанці Галюка чисельністю 22 особи в середині липня перейшли в Ушицький та Кам’янецький повіти. Ймовірно це ж зробила й інша група повстанців. 16 липня загін Галюка в складі 50 шабель здійснив напад на с. Підлісний Мукарів, де роззброїв всеобуч, вивів з ладу гвинтівки, спалив документи волосного виконавчого комітету. Після цього попрямував до Польного Мукарова і Вихрівки, проходив лісом біля Руди Гірчичнянської. 17 липня біля с. Майдан-Морозівський близько 20 бійців загону Галюка вступили в бій з кінним загоном 72-го червоноармійського полку, поранили 1-го та вбили 2-ох червоноармійців, захопили ручний кулемет.

Ймовірно, у другій половині липня до підрозділу „Орла” під командуванням Галюка приєднався загін чисельністю 20 бійців отамана Ковальського (Ковалевський). Близько 24 липня загін отамана Галюка чисельністю 100 шабель дислокувався в лісі біля с. Морозів Новоушицького повіту. 25 липня він здійснив напад на села Велика Струга, Куча, наступного дня – на Косиківці, а 27 липня – на Шатаву. Розгромивши волосний виконавчий комітет і вбивши його керманича, загін попрямував у південно-західному напрямку. Отаман щовечора організовував розвідницькі роз’їзди чисельністю 10 – 15 осіб.

28 липня 1922 р. підрозділ Гальчевського під командуванням Кириленка здійснив напад на містечко Маків Кам’янець-Подільського повіту, де пограбував цукровий завод та зруйнував волосний виконавчий комітет. Далі окремими групами попрямував до Чечельника.

28 – 29 липня окремі повстанські групи проходили біля с. Мушкутинці, Іванківці, Демянківці, Гірчична, Синяківці, заходили у Варварівку, Сприсівку, Ярову Слобідку, Морозів. Тобто повстанці взяли під контроль усі навколишні села біля Дунаївців, з яким телефоно-телеграфний зв’язок було обірвано. 29 липня Мукарівську волость в південно-східному напрямку проїхало 25 вершників із загону отамана Кириленка. Цей загін перебував у тісному контакті з загоном отамана Садовського чисельністю 30 шабель, на озброєнні в якого було сім кулеметів. Останній тоді дислокувався в с. Ярова Слобідка. Також відомо, що частиною загону Гальчевського чисельністю близько 20 шабель командував Бабієнко. 29 липня загін Галюка здійснив напади на села Баранівка та Сприсівка. У подальшому загін Галюка вирушив у рейд по Летичівському та Жмеринському повітах [5, с. 142, 146-148].

17 серпня отаман Гальчевський разом із 30 вершниками здійснив напад на місто Бар, на залізничну станцію с. Сербинівці. Далі його загін розділився на групи. Одна з них у складі 15 шабель у ніч з 17 на 18 серпня здійснила напад на Чернятинське лісництво та с. Миньківці, 18 серпня – Кудіївці (поповнилася трьома повстанцями) – Носківці – Олексіївка [5, с. 150].

Під час одного з рейдів з території Польщі 18 листопада 1922 р. у сутичці з червоноармійцями в с. Тернава, що біля ст. Дунаївці, отамани Гальчевський, Харченко та Коноплянко отримали поранення [5, с. 154]. Повстанці врятувалися поспішним відступом у напрямку Ярмолинців. Ушицька повітвійськнарада 25 листопада ухвалила створення оперативної трійки в м. Дунаївці з огляду на те, що повстанці активізували свою діяльність у Солобковецькій, Мукарівській, Дунаєвецькій та Миньковецькій волостях. А 27 листопада ухвалено рішення про збільшення чисельності міліціонерів [8, с. 200, 203]. Десь 29 листопада більша частина бійців під керівництвом Галюка через переслідування чекістів та міліціонерів перейшла до Польщі. Отамани Гальчевський, Кохан та Сензюк у першій половині грудня 1922 р. діяли в районі м. Ярмолинці, Дунаївці та Смотрич [5, с. 155].

Отже, 1922 р. на Дунаєвеччині тривав масовий антибільшовицький повстанський рух, який в деякій мірі ініціювався та підтримувався екзильним урядом УНР та реально поширювався завдяки повстанським загонам, більшість з яких підпорядковувалися отаману Я. Гальчевському. Серед них виділявся загін під проводом Я. Галюка, який активно діяв у Кам’янець-Подільському, Ушицькому, Летичівському та інших повітах Подільської губернії. Втім через брак інформації дана тема залишається не вичерпаною.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал