Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій



Сторінка17/50
Дата конвертації22.12.2016
Розмір9.2 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   50

Список використаних джерел і літератури:


  1. Адамський В. Життєпис Олімпіади Пащенко крізь призму власного інтелектуального доробку // Пащенко Олімпіада. Матеріали до життєпису / Олімпіада Пащенко: упорядн. автор передм. В.Адамський – Хмельницький: Мельник А.А., 2012. – 469с.

  2. Брижицька С. «Я не одинокий…»: Національне самоствердження Тараса Шевченка та його вплив на становлення національної ідентичності українців (друга чверть ХІХ ст. – середина 20-х років ХХ ст.): монографія / Світлана Брижицька. – Черкаси: Брама-Україна, 2006. – 192с.

  3. Пащенко О. Матеріали до життєпису / Олімпіада Пащенко; упорядн., автор передм. В.Адамський. – Хмельницький: Мельник А.А., 2012. – 469 с.

  4. Її. Тарасові річниці / Пащенко Олімпіада // Кур’єр Кривбасу. – 2012. – Берез. (№148). – С.162-167. – [Публікація Григорія Гусейнова].

  5. Її. Особистий листок по обліку кадрів / Пащенко Олімпіада // Матеріали до життєпису / упорядн., автор передм. В.Адамський. – Хмельницький: Мельник А.А., 2012. – С. 230-231.

  6. Її. Життєпис / Олімпіада Пащенко / Матеріали до життєпису… – С.64-70.

  7. Приходько В.К. Під сонцем Поділля / Віктор Приходько; упорядн. і автори передм. Ю. Легун, О. Кравчук. – Вінниця: ТОВ «Консоль», 2011. – Ч.2. – 416 с.

  8. Сохацька Є.І. Олімпіада Пащенко про рідне слово в школі / Сохацька Євгенія // Музично-педагогічна і творча діяльність М.Леонтовича в контексті відродження національної освіти та культури: наук. доп. першої всеукр. наук.-практ. конф. (10-12 грудня) 1997 року). До 120-річчя від дня народження. – Кам’янець-Подільський: ПП ХВМ ім. В.Гагенмейстра, 1997. – С.218-226.

  9. Її. Життєва доля Олімпіади Пащенко-Шульмінської (1879-1972рр.): злети, забуття і повернення / Сохацька Євгенія // На варті українства: статті з літературозн. та культуролог. доробку. До 30-річчя наук. – пед. діяльності. – Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2004. – С.189-199.

РОЗДІЛ ІV. ДУНАЄВЕЧЧИНА В ПЕРІОД НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ (1917-1920 рр.)

В. В.Галатир,

м. Хмельницький
Державотворчий процес на Дунаєвеччині в добу

гетьманату П. Скоропадського

На основі архівних та опублікованих джерел автор зробив спробу висвітлити перебіг державотворчого процесу на Дунаєвеччині в період Української Держави П. Скоропадського.

Ключові слова: Дунаєвеччина, державотворення, староста, самоврядування, повстання.
В останні роки увагу дослідників все частіше привертає регіональна історія. Однак малодослідженою сторінкою історії Дунаєвеччини залишається період Української Держави 1918 року. Побіжно торкнулися цієї проблеми М. Мельник [1], О. Завальнюк [2], О. Комарніцький [3]. Автори приділили увагу повстанській боротьбі, культурно-освітньому життю на Дунаєвеччині. Тому мета цього дослідження – показати державотворчий процес на території краю в квітні-грудні 1918 р.

На початку травня 1918 р. гетьман П. Скоропадський скасував рішення Центральної Ради про поділ України на землі та відновив традиційний – на губернії і повіти. В адміністративно-територіальному відношенні Дунаєвеччина належала до Ушицького повіту Подільської губернії. Дунаївці були волосним центром, а села Антонівка, Вінцентівка, Гірчична, Гірчичнянська Руда, Гірчичнянська Слобідка, Заставля, Іванківці, Могилівка, Мушкутинці, Нестерівці, Остоя, Панасівка, Січинці, Тернава Пільна, Тинка – належали до Дунаєвецької волості [4].



1918(10)

Дунаєвеччина на фрагменті карти, у жовтні 1918 р. надрукованої у Відні

Уряд П. Скоропадського одним із важливих завдань визначив реформування місцевих органів державної влади. Відповідно до адміністративно-територіального устрою встановлювалася й вертикаль органів влади. Губернські комісари, які очолювали губернії за доби УНР, законом від 18 травня 1918 р. були перейменовані в губернських старост [5]. Сфера їх діяльності визначалася «Тимчасовим положенням про губернських та повітових комісарів» [6]. Фактично старости успадковували права та обов'язки колишніх губернаторів і комісарів, були представниками уряду в губерніях, здійснювали нагляд за виконанням законів, постанов і розпоряджень верховної влади місцевими органами. Перебуваючи у відомстві міністерства внутрішніх справ, губернські старости призначалися й звільнялись урядом за поданням міністра внутрішніх справ [7].

19 травня 1918 р. Подільським губернським старостою призначили С. Кисельова [8], а за його поданням помічником старости – М. Лемені-Македона [9]. На нижчому владному щаблі знаходились повітові старости. Ушицьким повітовим старостою став С. Бодисько [10]. Приступивши до своїх обов`язків, повітовий староста мав лише загальні вказівки щодо організації нової моделі влади. Він придивлявся до селянських адміністративних структур і ставився до них залежно від того, наскільки активні були вони в період Центральної Ради [11]. Подільський губернський староста С. Кисельов звернувся до повітових старост з проханням, щоби попередні волосні і сільські комітети розпустити [12]. У Дунаєвецькій волості місцева влада перейшла до рук волосного старшини, а в селах – до сільських старост.

Наприкінці травня 1918 р. Ушицький повітовий староста доповідав, що у 5 волостях повіту ще існували виконавчі комітети. У містечках поряд зі старостами також існували виконавчі комітети, які своєю боротьбою за владу вносили плутанину в адміністративно-господарське життя. Крім того, у частині волостей не було ніякої влади, оскільки селяни відмовлялися брати участь у виборах. Повітовий староста вважав, що в місцевостях, де волосні управи не обрані, їх потрібно обрати, а якщо населення не захоче це зробити – призначити їх [13].

Для легітимації місцевої влади посадовці поєднували законодавчу базу як Тимчасового уряду, так і дореволюційних часів. Таким чином, колегіальні революційні органи влади замінили на дореволюційні. Гетьманська адміністрація ставила мету створити в сільській місцевості Дунаєвеччини лояльну до себе владу, намагалася контролювати особовий склад сільського керівництва.

На підставі загального положення про селянське громадське управління сільську владу у волості складали схід та староста. У селах волості, де не було старост, намагалися їх обрати. Проте деякі кандидати на посади старост у селах відмовлялися від своїх місць, пояснюючи, що така служба здебільшого була безоплатною, проте відповідальною. Вони не бажали потрапити в ситуацію, коли, впроваджуючи накази державних органів влади, викличуть невдоволення місцевої громади. Ушицький повітовий староста констатував, що волосні та сільські посадові особи залежать від населення і переобираються ледь не кожного тижня. Вони не встигають навіть ознайомитися зі своїми обов'язками, відтак «виникає анархія, ніхто нічого не визнає і нікому не підкоряється» [14].

Обрання представників влади практикувалося через загальні зібрання, а не через посередництво обраних усім населенням волосних земських зборів. Продовжувала існувати попередня система виборів, яка лише отримала іншу назву. Починаючи з 27 травня 1918 р. загальне зібрання Дунаєвецької волості вже називалося не народні збори, а волосний схід [15]. Для наведення порядку на сільських сходах Дунаєвецької волості старшини стежили, щоб справи на них вирішувалися згідно закону та вказівок державної влади [16].

У Дунаївцях знаходився також осередок волосного самоврядування. Згідно положення про земське управління ще від 21 травня 1917 р. волосне земське зібрання мало право розглядати і вирішувати всі справи, які належали до волосного земства, а також заявляти подібні прохання по питанням, які торкалися місцевих потреб. Волосне земське зібрання скликалось головою земської управи шляхом надіслання членам зібрання повісток, звертаючись за дозволом до повітового та губернського старости [17]. Згодом повітовий староста наказав припинити діяльність волосного зібрання та передати всі адміністративні та господарські справи до волосного правління [18].

На волосне земство гетьманська адміністрація дивилася як на провідника революційних перетворень. Відтак у Дунаєвецьку волость надійшов наказ про перевибори складу місцевого самоврядування. Члени управ та гласні також часто відмовлялися від своїх посад, оскільки гетьманська влада вимагала від сільських самоврядувань виконання своїх розпоряджень, погрожуючи репресіями.

Уряд мав намір усунути волосну земську структуру, зокрема й на Дунаєвеччині. На початковому етапі державотворення повітовому старості було надіслано розпорядження «підібрати вірних людей», яким будуть передані справи та кошти волосного земства, оскільки останнє планується скасувати [19]. Уже в червні 1918 р. до Ушицького повітового старости надійшла телеграма Подільського губернського старости, щоб у сільській місцевості влада перейшла до волосного старшини [20].

Управління земським господарством у волості замість розпущених волосних земських зібрань доручалось волосній раді, яка складалася з призначених губернським старостою 3-5 осіб, один з яких був головою ради [21].

Волосні органи самоврядування (волосне земство, волосний і сільський виконавчий комітет) згідно із законом «Про надання губернським старостам права розпускати Волосні земські зібрання та Управи» від 29 червня 1918 р., підлягали з часом розформуванню [22].

Важливим фактором стабілізації консервативного режиму на Дунаєвеччині була присутність австро-угорських військ. Населення Дунаївців без особливого ентузіазму поставилося до приходу іноземних формувань. У квітні 1918 р. начальник 1-ої військової дільниці Паняк повідомляв, що австрійці відбирали в українських солдат зброю, у травні в ремонтних майстернях реквізували автомобіль «Металюржик», який належав Подільському губернському комісарові. 10 липня 1918 р. три австрійські жандарми ввірвалися в квартиру В. Табачника і застрелили гостя міщанина Юстинграда Липовецького повіту Київської губернії Я. Аптера [23].

Формально влада в краї перебувала в руках чиновників Української Держави, але справжніми господарями становища були австрійські офіцери, які спиралися на потужну збройну силу. У тогочасній пресі вказувалось: «Фактически всем руководят немцы. Без их разрешения ничего нельзя. Контрреволюция, проводимая Скоропадским, фактически дело рук немцев» [24]. «Іноземна влада» втручалися в діяльність місцевих органів влади. Крім того, під казарми, штаби, шпиталі забиралися житлові та громадські приміщення [25].

Земельне законодавство гетьманського уряду спрямовувалось на відновлення прав колишніх власників. Тому конфлікт між селянством Дунаєвеччини і владою був неминучим.

Ці настрої посилювала і беззупинна антигетьманська агітація українських соціалістичних партій та російських більшовиків. Почалася своєрідна «селянська війна», яка з різною інтенсивністю тривала до листопада. У Дунаєвецькій волості також у цей період розгортався повстанський рух. Повстанські загони в Ушицькому повіті формував Ф. Гоголь, Дайчман [26]. Вони громили німецькі гарнізони, гетьманські війська, які охороняли поміщицькі маєтки, обеззброювали їх, руйнували окремі ділянки залізниць, перешкоджали вивозити хліб, худобу, продукцію до Німеччини.

У зв’язку з цим Ушицький повітовий староста вимагав у тижневий термін повернути власникам володіння, фабрики, заводи, млини. Заборонив вирубування лісів, випас худоби на полях, знищення телеграфів, телефонів, стовпів, мостів тощо [27].

Проводилася реквізиція наявної в населення зброї. Для цього повітовим старостою видавались розпорядження про здачу зброї. Представники влади разом з чинами державної варти, австрійськими солдатами проводили обшуки, вилучаючи зброю та апарати самогоноваріння, проте частина зброї залишалася в населення [28].

Під тиском повстанських загонів становище влади ускладнювалася. Після революції в Австрійській імперії її збройні сили фактично розкладалися. У перших числах листопада 1918 р. солдати австрійської армії почали грабувати населення та склади, продавати майно та зброю [29]. Подільський губернський староста доповідав у Київ, що австрійці «все кидають і відходять у повному безпорядку» і просив вислати німецькі війська для наведення порядку [30].

30 вересня С. Кисельов попереджував повітову владу про підготовку антидержавного збройного виступу [31]. З 9 листопада було введено військовий стан по всій території повіту. Постанова видана губернським старостою забороняла з 12 листопада проводити будь-які збори та зібрання, носити й розповсюджувати вогнепальну зброю, населенню радила залишатися в своїх домівках [32].

У грудні 1918 р. повстанськими загонами був обеззброєний гетьманський гарнізон в Ушиці, який складався з одного батальйону піхоти і двох кавалерійських ескадронів. Зважаючи на ситуацію, яка складалася в губернії, С. Кисельов передав справи призначеному губернському комісару Г. Степурі і поїхав до Проскурова, де згодом був заарештований [33].

Отже, у період Гетьманату П. Скоропадського на території волості було відновлено дореволюційний адміністративно-територіальний устрій, владні інституції волосного старшини, сільського старости та сільського сходу. Волосні органи самоврядування з часом підлягали розформуванню. Негативно на процес державотворення впливала присутність австро-угорських військ. Репресії з боку влади, грабунки, реквізиції та конфіскація приміщень, продуктів, контрибуції викликали конфлікти між населенням і владою та призвели до розгортання повстанського руху, який у подальшому привів до падіння влади гетьмана в краї.


Список використаних джерел та літератури:


  1. Мельник М. Революційні події 1917-1919 рр. в Дунаївцях / М. Мельник // В боях за Жовтень: спогади учасників рев. боротьби на Поділлі. – Хмельницький, 1958. – С. 171 - 185.

  2. Завальнюк О. Дунаївці в добу української революції (1917-1920 рр.): штрихи політичного і культурно-освітнього життя / О. Завальнюк, О. Комарніцький // Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій: зб. наук. праць. – Кам’янець-Подільський: Абетка-НОВА, 2003. – Вип. 3. – С. 15-26.

  3. Комарніцький О. Містечка Дунаєвеччини в Українській революції 1917-1920 рр. / О. Комарніцький // Там само. – С. 123-130.

  4. Крылов А. Населенные места Подольской губернии / А. Крылов. – Каменец-Подольский: Типогр. губ. прав., 1903. – С. 489-493.

  5. Закон про перейменування Губерніальних і Повітових Комісарів і їх помішників // Державний вісник. – 1918. – 5 черв. – С. 3.

  6. Центральний держаний архів вищих органів влади і управління України (далі ЦДАВО України), ф. 1793, оп. 1, спр. 93, арк. 53.

  7. Там само, ф. 1064, оп. 1, спр. 112, арк. 1 – 2.

  8. Назначение Пододольского губернского старосты // Слово Подолии. – 1918. – 19 мая. – С.3.

  9. Офіційно // Подільські губернські відомості. – 1918. – 25 трав. – С. 1.

  10. ЦДАВО України, ф. 1793, оп. 1, спр. 93, арк. 10, 13.

  11. Лозовий В. Селянські органи влади після гетьманського перевороту / В. Лозовий // Наукові праці Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка: іст. науки. – Кам'янець-Подільський: Аксіома, 2011. – Т. 21: На пошану професора О. М. Завальнюка. – C. 285.

  12. ЦДАВО України, ф. 1793, оп. 1, спр. 3, арк. 8.

  13. Там само, спр. 47, арк. 9.

  14. Там само.

  15. Лозовий В. Вказ стаття. – C. 287, 289.

  16. ЦДАВО України, ф. 1514, оп. 1, спр. 1, арк. 110 зв.

  17. Державний архів Київської області, ф.р. 2797, оп.2, спр. 37, арк. 77.

  18. ЦДАВО України, ф.1514, оп.1, спр.1, арк.109, 118, 120.

  19. Там само, ф.1793, оп.1, спр.205, арк. 35.

  20. Там само, спр. 3, арк. 8.

  21. Там само, спр.204, арк. 326.

  22. Законодательные акты 1918 года. Законы Украинской державы. (Законы, постановления, инструкции, циркуляры). – 1918. – Вып. 5. – С. 33 – 34.

  23. Завальнюк О. Дунаївці в добу української революції (1917-1920 рр.): штрихи політичного і культурно-освітнього життя / О. Завальнюк, О. Комарніцький // Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій: зб. наук. праць. – Кам’янець-Подільський: Абетка-НОВА, 2003. – Вип. 3. – С. 20.

  24. Коммунист. – 1918. – № 1 – 2. – С. 2.

  25. Комарніцький О. Б. Містечка Волині та Київщини у добу Української революції 1917 - 1920 р.р. / О. Б. Комарніцький. – Кам'янець – Подільський : Аксіома, 2009. – С. 82

  26. Гоголь Ф. Боротьба проти петлюрівців в Ушицькому повіті / Ф. Гоголь // В боях за Жовтень: спогади учасників рев. боротьби на Поділлі. – Хмельницький, 1958. – С. 217.

  27. Держархів Хмельницької області, ф. 281, оп. 1, спр. 9172, арк. 8-9.

  28. Держархів Київської області, ф.р. 2797, оп.1, спр. 2, арк. 170 зв.

  29. ЦДАВО України, ф.1793, оп.1, спр.43, арк. 1-5, 10, 12.

  30. Там само, ф.1216, оп.1, спр. 76, арк. 242.

  31. Там само, ф. 3116, оп. 1, спр. 1, арк. 4.

  32. Постановление // Слово Подолии. – 1918. – 12 нояб. – С. 2.

  33. Копержинський К. Як стався переворот в Кам'янці // Село. – 1918. – 23 листоп. – С. 2.

В. І. Горбатюк,

м. Хмельницький


Військова юнацька школа армії УНР у Смотричі
В даному дослідженні йдеться про перебування в містечку Смотричі Дунаєвецького району Військової пішої юнацької школи армії УНР, про її окремих представників, у тому числі й українських письменників.

Ключові слова: школа, юнаки, фронт, бої, полк.
В архівних документах, періодичній пресі, у книгах зафіксовано чимало різноманітних подій з історії селища Смотрич. Місцеве життя часів московсько-української війни зокрема аналізує О. Б. Комарніцький у своєму дослідженні «Смотрич – батьківщина Смотрицьких у добу української революції 1917-1920 рр.» [3, с. 582-591]. Однак у поле його зору не потрапив цікавий факт перебування тут Житомирської юнацької військової школи армії Української Народної Республіки. А ця подія є досить вагомою в історії селища і варта окремого дослідження.

Як згадує колишній випускник цієї школи хорунжий Іван Винник, «у 1918 р. Головна Шкільна Управа Військового Міністерства Української Народньої Республики доручила генерального штабу полковникові Всеволодові Петрову організувати у Житомирі пішу військову юнацьку школу» [2, с. 165].

Навчання в школі почалося 14 січня 1919 року в Житомирі, у будинку духовної семинарії. Однак наступ московських більшовиків змусив переїзд школи до Кам’янця-Подільського. Та події на фронті набрали такого загрозливого характеру, що школа змушена була вступити в бої і періодично переходити з них до навчання, час від часу повертаючись до Житомира. Так, наприкінці березня українське військо знову відбило в більшовиків Житомир, і юнаки з боєм повернулися до міста.

Але незабаром «прийшов школі наказ негайно виступити на фронт у напрямі Чуднова Волинського до с. Альбінівка; туди прийшли ми в неділю (десь було це у перших числах квітня) увечері. На другий день зрана засіли ми в окопи вздовж р. Гуйви» [2, с. 166].

Відступаючи з боями, юнацька школа опинилася в Рівному, а через деякий час відступила далі – у Дубно, Кременець, Ланівці. У Ланівцях зі школою попрощався її начальник – полковник Петрів: його призначили командиром Волинської групи Армії УНР. Замість нього залишився полковник Вержбицький. Далі маршрут школи проліг через Базалію, станцію Війтівці, Купин.

6 липня 1919 року Житомирська юнацька школа прийшла в містечко Смотрич, «страшенно зморена трьохденним маршем. Там прийшлося нам обеззброїти Чортомлицький полк, бо він почав грабувати містечко й бити жидів. Проводирів цього погрому розстріляно в с. Чорна» [2, с. 168].

Якраз у ті дні газета „Український козак” опублікувала таке оголошення:

„Житомирська піша юнацька школа

відчинила прийом козаків з молодих осіб на другий скорочений курс навчання підготовки старшин Укр. Армії.

Умови вступу:

1. Може бути прийнятим кожен громадянин У.Н.Р., як служивший в війську, так і ні. Коли неслуживший, в віці від 18 до 30 років, повинен бути здоровий, пригідний до служби в війську.

2. Вступаючий повинен мати освіту не низче 2-ох класової народної школи (вище початкової школи).

3. Повинен мати документи:

а) скілько має літ,

б) яку має освіту,

в) служачий в війську дозвіл свого начальства та відношення о відкомандованні,

г) рапорт на ім’я начальника школи о бажанні служити (цивільні особи – прохання).

Курс навчання 4-х місячний, по которому юнаки випускаються хорунжими військ У.Н.Р.

При вступі підстаршини незалежно від рангів залічуються молодими юнаками школи і при призначенні на посади підвищуються в ранги бунчужних, чотов-юнаків, ройов-юнаків школи.

Після залічення користуються всіма правами та отримують платню як козаки (гурткові) військ, рахуючись на дійсній військовій службі та підлягаючи во всій силі законам та дісціпліні військ Української Республіки.

Школа по курсу, а скінчивши її по правам підрівнюється до бувш. 4-х місячних Рос. Військових шкіл (Воєн. Училищ). При школі мається гарматний та кінний відділи.

Бажаючим звертатись по адресу: Проскурів, готель «Сан Ремо», кім. ч. 3, від 10 до 3 години щоденно.

Через тиждень по адресу: Дармія, Штаб Волинської групи військ У.Н.Р. Житомірська Піша Юнацька Школа” [6].

Однак приступати до навчання школа не мала змоги — потрібно було боронити край від більшовиків. І вже 8 липня курсанти вирушили до Лянцкоруня (нині с. Зарічанка Чемеровецького району), а після ночівлі – у містечко Вишнівчик. «Там пробули тиждень аж до наступу большевицької Таращанської дивізії. Звідти відступили до м. Смотрича; його ми обсадили заставами в напрямі Вишнівчика і Городка» [2, с. 168].

Вранці 18 липня в заставах перебувала 2-га сотня, а решта школи зайняла оборону перед містечком біля дороги на Городок. З лівого флангу позиції тримав полк Волинської дивізії.

По обіді «показалася з боку Городка ворожа кіннота, а за нею й артилерія; вона зайняла позиції на висотах, що на лінії лісу, - згадував далі Іван Винник. – Кіннота заатакувала нашу головну лінію, а як її відбили, то кинулася на наше праве крило, щоб вздовж річки ввірватися до містечка. Але й цю атаку відбила півсотня 2-ої сотні, що займала село між містечком Смотрич і Вишнівчиком, та переслідувала противника вогнем до цвинтаря» [2, с. 168].

За підтримки потужного артилерійського вогню більшовики знову почали наступ й захопили села Чорна і Біла. Тепер ворог вирушив безпосередньо на позиції юнацької школи. На лівому фланзі в обороні перебувало тільки 16 юнаків і 2 кулемети. Допустивши ворога на 300 метрів, вони відкрили вогонь. Щоб прорвати оборону, більшовики знову почали артилерійський обстріл, а після цього перейшли в атаку. Про подальші події автор спогадів пише:

«Ми трималися до останку. Допустивши його (ворога – В. Г.) на кільканадцять кроків і вистрілявши останню тасьму набоїв наша застава з великим трудом відійшла до містечка з значними втратами: 3-х юнаків забито і багато ранено і контужено» [2, с. 169].

Коли ворог уже близько підійшов до містечка, начальник школи наказав хорунжому Омельчукові, начальникові зв’язку школи, розшукати заставу, яка опинилася наодинці з ворогом. Виконуючи це завдання, хорунжий потрапив до рук ворога і був убитий.

У газетах «Трудова Громада» і «Селянська Громада» був опублікований некролог по Авраму Омельчуку за підписом Н. Кибалюка. З нього ми можемо дізнатися, що Аврам Федосійович Омельчук народився 29 жовтня 1892 року на Волині, в Заславському повіті. Закінчив учительську гімназію і Чугуївську військову школу. З початку українського руху брав активну участь у всіх найважливіших подіях. Служив у 1-му гайдамацькому полку Запорозького козацтва. В бою проти більшовиків за Одесу був поранений. За антигетьманську змову сидів у Лук’янівській в’язниці. Брав активну участь у повстанні проти гетьмана, після чого був комендантом штабу південно-західного району військ УНР. 12 січня 1919 року був призначений штатним викладачем Житомирської юнацької школи [4].

«Під натиском ворога, - читаємо тим часом у спогадах Івана Винника, - ми залишили Смотрич і наші частини перейшли під вечір до Нижньова (ймовірно, до Нігина. – В.Г.), де були вже частини Української Галицької Армії» [2, с. 169]. 21 липня у Нижньові й були поховані і хорунжий Омельчук, і загиблі в бою юнаки, тіла яких перевезли сюди.

В цілому становище армії УНР було важким. Вона займала тільки два повіти території, а московське військо вело активний наступ. Та на поміч з-за Збруча прийшла Українська Галицька Армія і розбила ворожі війська. Після цього юнацьку школу відвели у Смотрич.

Період перебування Житомирської пішої юнацької школи у Смотричі пов’язаний з долями двох майбутніх видатних українських письменників – Володимира Сосюри та Бориса Антоненка-Давидовича.

У Смотрич прибув з 3-го гайдамацького полку отамана Омеляна Волоха молодий козак Володимир Сюсюра (так звучало тоді його прізвище). На той час він уже не тільки писав вірші, але й видав першу збірку поезій „Пісні крови”. І саме в тому ж числі „Українського козака” з оголошенням про набір до юнацької школи від 1 липня 1919 року був опублікований вірш Володимира Сосюри:

То не вітер віє із тьми-домовини,

То не сови будять помертвілий гай.

Чую плач і стогін з милої Вкраїни…

Знов москаль мордує мій коханий край.


Плаче місяць в травах, дощ хатини мочить,

Стогне вітер в ставнях, криші розгорта,

І в сльозах крівавих думи мої й ночі,

І в сльозах крівавих воля золота…


Гей ти край зелений! Гей багнет блискучий…

Вже в свій край холодний утіка москаль.

Скоро встане сонце, і загинуть тучі,

Як загине в серці чорних днів печаль. [6].


Втім, у своєму романі „Третя Рота” Володимир Сосюра про оголошення не згадує, а пише, що „по полках було наказано національно свідомих козаків з освітою за чотири класи гімназії посилати до Житомирської юнацької школи, яка стояла тоді в Смотричі” [4, с. 165].

У липні 1919 року козак Сосюра став „майбутнім старшиною” – юнаком у першій сотні під командою Зубка-Мокієвського.

„У нас форма була така, — пише Володимир Миколайович у романі. — Жовті чоботи, сині галіфе з білими тоненькими кантами, френчі захисного кольору з наплічниками (звичайні погони „в зародку”) і кашкети германо-польського зразка з тупими козирками. У старшин було все так само, тільки лампаси на галіфе широкі, срібні відзнаки на рукавах. Коміри срібні і такі ж хлястики на кашкетах” [5, с. 166].

Під час перебування в Смотричі Володимир Сосюра написав поему російською мовою «1918», як згадує він у «Третій Роті».

До піхотного відділу Житомирської військової юнацької школи, яка дислокувалась тоді у селищі Смотрич, був зарахований і Борис Давидов – майбутній видатний письменник і багатолітній в’язень сталінських концтаборів Борис Антоненко-Давидович

У своїх спогадах „На шляхах і роздоріжжях” [1] Борис Антоненко-Давидович згадував, яким довгим був його шлях майже через половину України до війська УНР, що перебувало тоді на Поділлі. Але комендант Кам’янця-Подільського, побачивши його студентське посвідчення, одразу написав йому призначення до Житомирської юнацької школи. „Це вкрай не подобалось мені, – пише Борис Дмитрович, – бо означало, що я надовго зв’яжу свою долю з військом, стану в дальшому не філологом або істориком, а військовим фахівцем навіть тоді, коли вже мине небезпека для суверенності України. Але сперечатися з комендантом не випадало, тим більше в той день, коли всі були піднесені телеграмою, що Жмеринку здобуто й українське військо переможно підступає до Вінниці” [1, с. 52].

Отож Борис Давидов мусив підкоритись волі коменданта. „Я подався пішки до села Смотрич, що лежало за шістнадцять кілометрів від Кам’янця, – там тимчасово перебувала Житомирська юнацька школа. Десь пополудні я вже був там” [1, с. 52].

Цікавими є подробиці навчання і побуту майбутніх українських старшин. Такі деталі ми бачимо в спогадах Б. Антоненка-Давидовича. „Ця єдина, заціліла після всіх злигоднів, юнацька школа мала три відділи – піхотний, кінний і гарматний. Мене, за моїм бажанням, зараховано до сотні з пішого відділу. Контингент школи складався переважно з юнаків-житомирців, але, крім них, було чимало прибулих юнаків з інших, розбитих у боях, шкіл і таких випадкових елементів, як я. Загалом же склад юнаків щодо загального розвитку й рівня попередньої освіти був досить строкатий. У якійсь сотні піхотного відділу вчився тут і майбутній видатний поет Володимир Сосюра, якого я тоді ще не знав” [1, с. 52].

Як і Володимир Сосюра, Антоненко-Давидович зупиняється на описі одягу вихованців навчального військового закладу, що в ті важкі часи чимало важило для кожної людини, особливо ж вояка.

„Взагалі школа мала перейти до Кам’янця на постійне стале мешкання, а поки що в Смотричі два євреї-кравці невтомно шили для юнаків нову уніформу. Вона складалась із френча з відкотним коміром, на якому були сині петлиці з білим кантом, та галіфе й кашкета англійського зразка з синьою околичкою” [1, с. 53].

З описів автора спогадів ми маємо й певне уявлення про розпорядок дня вихованців школи.

„Рано-вранці сотні виходили в поле на муштру й гімнастичні вправи, що складались переважно із стрибків у довжину та через „кобилу”. Марширування супроводжувалося неодмінно співом якоїсь похідної пісні” [1, с. 53].

„Увечері кожного дня юнаки шикувались на сільському майдані до перевірки й молитви. Лунала команда: „Струнко! На молитву шапки геть!” – і молоді голоси досить злагоджено співали „Отче наш”, далі національний гімн „Ще не вмерла Україна” і, нарешті, Шевченків „Заповіт” [1, с. 54].

Щоправда, юнак Борис Давидов, як згадує у спогадах письменник, через два тижні навчання зі школи втік, щоб безпосередньо на фронті брати участь у боях за свободу України. До складу бойової військової частини він влився в Проскурові.

Тим часом, за розповіддю Володимира Сосюри, після Смотрича юнацька школа якийсь час перебувала у Цівківцях, у маєтку Римського-Корсакова, а восени передислокувалася до Кам’янця-Подільського і розмістилася в будинку духовної семінарії [5, с. 167].

«Тоді-то з Житомирської Пішої Юнацької Школи, наказом Головної Команди військ У.Н.Р. за ч. 154 з 8 вересня 1919 р. перейменовано нас в Спільну Юнацьку Школу» [2, с. 169].

Попереду був і святковий випуск (5 листопада) школи з присвоєнням юнакам звань хорунжих, і нові бої проти московських загарбників, на цей раз – проти армії Денікіна. Але ці події вже виходять за межі даного дослідження.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал