Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій



Сторінка16/50
Дата конвертації22.12.2016
Розмір9.2 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   50

Список використаних джерел та літератури:


  1. Федьков О.М. В.С. Завойко: два епізоди з однієї біографії / О.М. Федьков // Матеріали ІХ-ої Подільської історико-краєзнавчої конференції. – Кам’янець-Подільський, 1995. – С.223-225.

  2. Труды Подольского церковного историко-археологического общества / под. ред. Е. Сицинского и Н. Яворовского. – Каменец-Подольский: Типогр. Св.-Троицкого братства, 1911. – Вып.11. – С.28.

  3. Детальніше про це див.: Прокопчук В.С. Історія отримання Дунаївцями статусу міста / В.С. Прокопчук // Дунаєвеччина очима дослідників учасників і свідків історичних подій: зб. наук.-краєзн. пр. / редкол. В.С. Прокопчук та ін. – Дунаївці; Кам’янець-Подільський: Медобори-2006. – 2008. – Вип. 4. – С.47-56.

  4. Либеральное движение в России. 1902-1905 гг. / ответ. ред. В.В. Шелохаев. – М.: РОССПЭН, 2001. – С.202.

  5. Там само.

  6. Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі ЦДІАК України), ф.442, оп.704, спр.179, арк.143 зв.

  7. Там само.

  8. Там само, арк.16.

  9. Там само.

  10. Там само, арк.6.

  11. Там само, арк.21.

  12. Глушковецький А.Л. Демократія в провінції: вибори та діяльність депутатів Подільської губернії у Державних Думах Російської імперії / А.Л. Глушковецький. – Кам’янець-Подільський: Буйницький О.А., 2010. – С.363.

  13. ЦДІАК України, ф.442, оп.704, спр.179, арк.21, 21 зв.

  14. Там само, арк. 17.

  15. Там само, арк. 25 зв., 26.

  16. Там само, арк. 49 зв.

  17. Там само, оп.635, спр.3, арк.78-78 зв.

  18. Там само, оп.658, спр.95 ч.1, арк. 81.

  19. Там само, арк. 81зв.

  20. Державний архів Хмельницької області, ф.117, оп.2, спр.13, арк.105.

  21. ЦДІАК України, ф.442, оп.704, спр.179, арк.15 зв.

  22. Кам’янець-Подільський державний міський архів (далі КПДМА), ф.228, оп.2, спр.27, арк.73 зв.

  23. Там само, арк.73.

  24. Там само. арк.65.

  25. Там само.

  26. Служебные перемены // Подольские губернские ведомости. – 1906. – 9 дек. (№97).

  27. Державний архів Вінницької області, фд.446, оп.1, спр.6, арк.133 зв.

  28. КПДМА, ф.228, оп.2, спр.27, арк.136.

  29. Там само, арк.136 зв.

  30. Там само, арк.135.

  31. Там само, арк.122 зв.

  32. ЦДІАК України, ф.301, оп.1, спр.2737, арк.8-8зв.

  33. Там само, арк.11.

  34. ДАХмО, ф.117, оп.2, спр.20, арк.572, 574, 575.

Д.В. Решетченко,

м. Київ

Особливості чорносотенного руху на Поділлі та Дунаєвеччині

(1905-1907 рр.)
У статті висвітлюються ідеологічна основа та діяльність консервативно-монархічних (чорносотенних) партій на території Поділля і Дунаєвецького району та їх чисельність у період Першої російської революції.

Ключові слова: «Союз руського народу», чорносотенці, консервативно-монархічний рух, Поділля, Дунаєвеччина.
Революційний рух, що охопив Російську імперію, на початку ХХ ст. докотився і до відносно «благонадійного Поділля». Страйки, маніфестації, збори і розповсюдження революційної літератури охопили майже всі населенні пункти губернії, у тому числі й територію сучасного Дунаєвецького району (частини Кам’янецького та Ушицького повітів Подільської губернії).

Містечко Дунаївці було одним з небагатьох центрів промисловості тогочасного Поділля, де зосереджувався робітничий клас – опора соціал-демократичних партій, які найактивніше діяли під час першої російської революції.

На противагу їм влада активно сприяла розвитку консервативно-монархічних партій, які часто називалися «чорносотенними». Монархісти вважали свій рух єдиним справді народним, що на відміну від штучно принесених на російський ґрунт крамольних революційних доктрин, має історичні корені.1 Сама назва «Чорна сотня» пішла від нижньогородської «Чорної сотні» Кузьми Мініна, що колись, у XVII ст., врятувала Росію і царський престол.

Монархічні організації, наприклад «Гурток московських дворян» та «Російські збори», почали з’являтись ще на початку століття. Остання мала місцеві організації в Харкові (заснована 1903 р.), а згодом у Києві та Одесі. Можливості діяльності монархічних організацій, а згодом і партій, були, на відміну від революційних та ліберальних, значно ширші – влада, якщо й не підтримувала їх, то ставилася вкрай лояльно.

Основною монархічною організацією став «Союз російського народу» (СРН), який діяв з листопада 1905 р. На чолі організації стояла Головна рада під керівництвом доктора О.І. Дубровіна. Основою програми СРН, як і Російської монархічної партії та Союзу земельних власників, було «необмеження самодержавної влади, збереження недоторканості приватної власності», хоча й не виключались «розумні реформи, суворо дотримані з інтересами держави».2 Першими програмними документами були «Основні положення», опубліковані в кінці січня 1906 р. та прийняті Першим всеросійським з’їздом уповноважених відділів партії 2 вересня 1906 р.

Ідеологічним підґрунтям стала теорія «офіційної народності» С.С. Уварова , яка згодом трансформувалася в лозунг «Православ’я. Самодержавність. Народність». Цей лозунг активно використовували чорносотенці в своїй ідеологічній роботі. Ідеалом держави для консерваторів-монархістів СРН була Русь допетровських часів та «заміна законодавчої Думи законодавчою установою, єдність та неділимість Росії, викорінення «злих сил» в особі соціалістично настроєної інтелігенції і обмеження влади бюрократії». Також відкрито пропагувався антисемітизм, аж до витурення євреїв за межі Росії та заборона національних автономій. В аграрному питанні СРН передбачав «продаж землі селянам у приватну власність, спрощення виходу з кріпацтва. У робітничому – лише скорочення робочого дня, державне страхування, створення артілей та товариств».3

Інші партії цього напрямку: Російський народний союз імені Михайла Архангела, «Союз руських робочих», «Російська монархічна партія» тощо мали свої програми, але вони в основному повторювали положення програми СРН. Програмні матеріали, дискусії проводились у друкованих виданнях, які партії мали як в Україні, так і в Росії. В Україні СРН видавав в Одесі «За царя, за батьківщину». «Руський народний союз імені Михайла Архангела» у тій же Одесі – «Південний баян» та «Руська рєчь». Партія націоналістів, яка виникла в Києві 1908 року на чолі з поміщиком Балашовим та журналістом Григорієм Бобринським, друкувала «Киевлянин».4

СРН мала велику кількість прихильників: «всього відділи в Україні нараховували понад 190 тис. членів, майже половину загальної кількості «Союзу російського народу». Всього СРН налічував близько 400 тис. Однак ці дані є завищеними, оскільки СРН часто-густо, як і інші партії, «до складу організації просто дописували звичайних учасників мітингів, демонстрацій, молебнів».5 Та все одно вони говорять про вагому на той час організацію.

Щодо інших партій консервативно-монархічного спрямування, то «Російські збори» нараховували близько 2 тис. осіб, переважно знатних дворян, вищих чиновників, офіцерів та багатих купців. Союз російських людей до кінця 1905 року об’єднував трохи більше 100 чоловік. Російська монархічна партія була чисельнішою (офіційно близько 16 тис. осіб) й мала 60 місцевих організацій.

Як і в кожній державі, у Росії розвивався консервативний рух, який був тут доволі впливовим. Це свідчить про міцні монархічні традиції, які зміцнювались протягом віків. Але навіть ця чисельна підтримка не змогла допомогти старій системі, яка вже давно розхиталася, і їй не вистачало тільки сильного поштовху, яким стали перша і друга російські революції.

Серед консервативно-монархічних партій в Подільській губернії, як і в усій Російській імперії, найпоширенішим був СРН, перший відділ якого виник у м. Балті. На червень 1906 р. його очолював Балтський повітовий предводитель дворянства штаб-ротмістр у відставці С. Воєводський. Відділ «поширював у великій кількості листівки і брошури». Балтський відділ СРН мав також автономний гурток – «Балтський союз активної боротьби з крамолою». Всього ж у губернії було 77 відділів та підвідділів з загальною кількістю 15 339 осіб.6

Однак до цієї цифри потрібно ставитись критично. Досить часто селяни, а саме з них складалась основна частина осередків, записувались в партію з тимчасових чи матеріальних інтересів. Так, наприклад, у селах Сураків та Тропова з 484 членів внески платили лише 150, тобто менше третини були дійовими особами в осередках. У лютому 1907 р. стався ще один цікавий випадок, описаний в одній з місцевих газет, щодо того, як набиралася велика кількість членів СРН. У с. Ігнатково Ямпільського повіту «два селянина Іосиф Чорний та Василь Волошин, начитавшись закликів приєднання до Союзу, задумали показати свій патріотизм, не знаходячи підтримки серед селян вони таємно списали імена і прізвища 140 осіб і послали в Почаїв фіктивний присуд про приєднання до СРН», присуд склав писар, а сільський староста поставив печатку. Коли вчитель і декілька більш радикально настроєних селян дізналися про це і розповіли громаді, що таке СРН і які він переслідує цілі, селяни просто побили «горе-патріотів». Однак, не зважаючи на протести селян, присуд не був відмінений.7

Серед інших монархічних партій на Поділлі діяли відділи «Союзу руських робочих» загальною чисельністю 590 осіб та відділ «Монархічної спілки православних українців» чисельністю 140 осіб.8

У Дунаївцях діяв відділ «Союзу руських робочих» чисельністю 78 осіб, що свідчило про їхню важливість у промисловості тогочасного Поділля, адже відділ цієї партії в Подільській губернії був лише в губернському Кам’янці-Подільському.9

Багато подільських селян щорічно здійснювали паломництво до святих місць, переважно до Почаївської лаври, що вдало використовувалося рекрутами «Союзу руського народу». Православ’я – один з стовпів їхньої ідеології – протиставлялося революційному рухові, що «розповсюджувався сіоністами». Ці слова падали на щедру ниву тогочасних селян, які масово записувалися в СРН та агітували своїх земляків. За підрахунками, що велися подільським губернатором, на сучасній Дунаєвечинні діяло 9 відділів «Союзу руського народу» загальною чисельністю 881 особа. Відділи діяли в містечках Смотрич, Маків, Шатава та селах Антонівка, Іванківці, Слобідка-Маліївецька, Стара Гута, Ріпенці та Чаньків.10

Перша російська революція 1905-1907 рр. охопила всю Російську імперію. Діяльність революційних партій докотилася до найвіддаленіших куточків країни. Їх агітація та пропаганда оголювала роками замовчуванні проблеми та конфлікти, що неминуче вели до соціальних потрясінь. На противагу революційному руху виникає потужний консервативно-монархічний рух, метою якого було збереження існуючого в державі «status quo». Не була осторонь цього руху і Дунаєвеччина. Осередки консервативно-монархічних партій були в м. Дунаївці та ще дев’яти населених пунктах району. На жаль, революційні трансформації початку ХХ ст. мали трагічні наслідки для українського народу протягом наступного століття.



Список використаних джерел та літератури:


  1. Самарцев І. Г. Чорносотенці на Україні (1905-1907 рр.) // Укр. іст. журн. – 1992. – № 2. – С. 90.

  2. Там само. – С. 91.

  3. Непролетарские партии Росии. Урок истории / под. ред. Л. М. Спирина и К. В. Гусева. – М.: Мысль, 1984. – С. 109.

  4. Самарцев І. Г. Чорносотенці... – С. 92.

  5. Там само. – С. 91.

  6. Переписка с Департаментом полиции, Подольским губернским управлением и др. // Кам’янець-Подільський міський державний архів, ф. 228, оп. 1, спр. 7671, арк. 7-8; Цыркуляры МВД, управления по делам печати и др. // Там само, спр. 7685, арк. 82-96; Цыркуляры МВД // Там само, спр. 7686, арк. 1-4, 299-311.

  7. Сообщения начальника Подольского губернского жандармского управления и др // Там само, спр. 7696, арк. 1-4.

  8. Цыркуляры МВД, управления по делам печати и др. // Там само, спр. 7686, арк. 299-311.

  9. Там само, арк. 312.

  10. Там само, арк. 1-4, 310-312.


Є.І. Сохацька,

м. Кам’янець-Подільський
Т.Г. Шевченко в житті Олімпідади Пащенко (1879-1972рр.):

до проблеми національної самоідентифікації
У статті йдеться про роль Т.Г.Шевченка у формуванні національної самоідентичності відомої громадської і освітньої діячки Поділля часів УНР (1918-1920рр.) О.М.Пащенко (1879-1972рр.).

Ключові слова: національне відродження, рідна мова, українська Євангелія, «Кобзар», національна свідомість, національне самоствердження.
«Ціле своє життя Олімпіада Пащенко віддала громадській праці, особливо в її освітній ланці, маючи за це єдину нагороду – в’язницю й безробіття … Ставши Секретарем Університетської Комісії, Олімпіада Пащенко завжди допомагала мені в тяжкій праці організації Кам’янець-Подільського Університету, допомагала енергійно, самовіддано…»

17.03.1936р. Іван Огієнко

Олімпіада Пащенко (Шульмінська) – відома освітня і громадська діячка часів УНР. Її життя тісно пов’язане з Поділлям, особливо з Кам’янцем-Подільським. Тут вона закінчила Маріїнську гімназію (1896), була членом міської Думи (очолювала українську фракцію), на засіданні якої 4 січня 1918 року ініціювала питання заснування в Кам’янці на Поділлі українського університету, стала секретарем університетської комісії, очолювала Кам’янецьку повітову (земську) управу, була членом Подільської “Просвіти” (з 1906 р.).

Дунаєвчани мають повне право називати Олімпіаду Пащенко землячкою, бо саме на Дунаєвеччині вона вчителювала: з 29 серпня 1905 р., як пише в «Особистому листку на обліку кадрів» [5, с.231], була завідувачкою Могилівсько-Дунаєвецької школи Кам’янець-Подільського повіту. У більшості документів ця школа називається Дунаєвецька. У своїй автобіографії («Життєписі») вона називає школу Могилівсько-Дунаєвецькою [5, с.66]. І.Огієнко у післяслові до публікації статті О.Пащенко «Заснування Кам’янець-Подільського державного українського університету» (Наша культура. – Варшава. – 1936. – Кн.5 (14). – С. 332) говорить, що школа була під містом у с. Дунаївці [3, с.377]. Правда, вчителювала вона там недовго. За політичні теми й українську мову вже в листопаді 1905 року Олімпіаду Пащенко арештували (взяли під домашній арешт), але звільнили на поруки, позбавивши права учителювати на Поділлі. Що це були за політичні теми? Збиралися в школі люди, обговорювали свої болючі питання – про землю, податки, самоуправління, школу. Адже за вікном був 1905 рік, коли все бурлило і пробивалися паростки нового життя…

Але чи було це ознакою причетності Олімпіади Пащенко до українського руху, до організації свідомого національного життя. За спостереженням В.Адамського [1, с.15], події в Дунаєвецькій школі ніяк не можна розцінювати як організований український рух у сенсі свідомого національного життя.

Маємо інше цікаве свідчення відомого громадського діяча Поділля Віктора Приходька про саму Олімпіаду Пащенко 1905 року, року її повернення з театру російсько-японської війни. Вона стала відомою в Кам’янці як героїня (мала срібну медаль «За хоробрість» на Георгіївській стрічці), виступала зі своїми спогадами сестри-жалібниці про цю війну у міському театрі. Однак, пише В.Приходько: «… в той час Олімпіада Пащенко була ще «общероскою» і з українською справою не була знайома» [7, с.106 ]. Лише з повстанням «Просвіти» у Кам’янці (1906), продовжує В.Приходько, Олімпіада Пащенко все ближче й глибше входить в коло суто національних українських інтересів, поки цей процес не закінчився повною й глибокою національною свідомістю (вид. моє – Є.С.) [7, с.106].

Вивчення архівних матеріалів (ЦДА-МЛ і М України, ф. 39) і щойно виданих «Матеріалів до життєпису Олімпіади Пащенко (Хмельницький, 2012, упорядн. і авт. передм. В.Адамський) значно розширюють наші відомості про Олімпіаду Пащенко і сприяють, м’яко кажучи, корегуванню відзиву В.Приходька.

Чи вже такою глухою до свідомого українського руху була Олімпіада Пащенко? Коли почався процес її національної самоідентифікації?

На ці питання й постараємося відповісти.

Олімпіада Пащенко зростала в свідомій українській родині, батько Михайло Федорович був не звичайним учителем, а, як зазначає В.Приходько, «народником» – революціонером, ідейним робітником» [7, с.105]. Був під слідством за активність у суспільному житті регіону (обвинувачували у підбурюванні робітників на цукроварнях), йому приписували «протидержавну зраду» (давав селянам читати недозволені книжки, зокрема «Кобзар» Т.Шевченка). 3 січня 1914 року його було звільнено з посади вчителя, як «мазепинця», бо брав участь у роботі першого Всеросійського учительського з’їзду в Петербурзі 1913 року [1, с.8].

Перші паростки національного пробудження Олімпіади Пащенко, отже, появилися в рідній сім’ї, у батьковій школі, у рідних Сербах, де народилася. І тут зіграла свою роль українська книжка, зокрема «Кобзар» Т.Шевченка. У своїх спогадах «На Тарасовій горі» (1967) вона пише: «Як ще малу її, може, років шести, тато на руках тримав, коли співали (вічну пам’ять рабу Божому Тарасу), а вона ручку простягла і просила: «Я хочу свічечку світити дідусеві Тарасу» [3, с.427].

Справжнім відкриттям, приголомшуючим і непередбачуваним, була поява в школі львівського дитячого журналу «Дзвінок». «От, якби нам такі книжки!», – читаємо в розділі «У школі на селі» в автобіографічному романі «На щаблях життя» [3, с.91].

Туга за рідним словом , рідною мовою поглибилася під час навчання в Маріїнській жіночій гімназії в Кам’янці на Поділлі, адже, як пише вона в тому ж романі «На щаблях життя», «школа ні соціальних, ні національних питань не торкалась, а, навпаки, тлумила їх…» [3, с.28].

Багато читала. Але постійним у її лектурі був «Кобзар» Шевченка. Вона згадувала: «Знала «Кобзаря» і не раз прочитувала сама і знала багато з нього напам’ять, але якесь дивне відношення склалося до цього українського Євангелія, як до дорогої рідної пам’ятки, стоявшої тоді понад життя» [3, с.98].

В автобіографічному романі Олімпіада Пащенко образною художньою мовою відтворює те сильне враження, яке справив «Кобзар» на сільських дівчат: «Читала «Катерину». Перший раз, може, на своєму віку слухали дівчата книжку, що промовляла до них їх живою мовою, мовою матері, села? народу, мовою, що зливалася з їх душею, торкалася їх життя, всього, всього так близького…» [3, с.98].

Так змалку образне і глибоко національне Шевченкове слово формувало свідомість молодої Олімпіади Пащенко, було засобом визначення її самоідентичності. Своєрідним підсумком, віхами Шевченкового пошанування Олімпіадою Пащенко є її стаття «Тарасові річниці» (1936), яка, на жаль, не ввійшла в ґрунтовне видання її праць «Матеріали до життєпису» (Хмельницький, 2012). Ось ці етапи: 1) дитинство (с.Серби); 2) юність (навчання в Кам’янецькій Маріїнській гімназії); 3) 1901-1904 рр. – Кавказ, Тифліс; 4) 1905 р. – Манжурія (театр воєнних дій); 5) 1911 р. – Москва; 6) 1919р. – Кам’янець на Поділлі часів УНР; 7) 1921р. – Кам’янець під більшовиками; 8) 1936р. – Дубно, святкування 75-річниці смерті Т.Шевченка [4, с.166-167]. До цієї хронології можна додати створення Олімпіадою Пащенко творчих матеріалів (інсценівок, доповідей) про Т.Шевченка часів її перебування у львівському будинку престарілих учителів (1949-1972) [3, с.435-436].

Спеціальних розвідок про Т.Шевченка є шість. Ось їх перелік: 1.«Тарасові річниці» (1936); 2. «Посмертна маска Шевченка. Нарис із спогадів Шульмінської (1961)»; 3. «Доля жінки в творах Шевченка» (1964); 4. «На Тарасовій горі» (Спогади Пащенко-Шульмінської) (1967); 5. «З життя і творчості Т.Шевченка». П’єси: «Мені тринадцятий минало», «Козачком за паном», «Широкі шляхи», «На засланні», «Змарнований, але не скорений», Машинопис (б/д). 6.«Безсмертна пісня Кобзаря», «Вінок Тарасових днів» (статті). Машинопис (б/д).

Всі знаходяться в ЦД А-МЛіМ України (ф.39, оп. 1), а, крім позицій 1 і 3, опубліковані в уже згадуваному виданні «Олімпіада Пащенко. Матеріали до життєпису» (упорядн., автор передмови В.Адамський. – Хмельницький, 2012. – С. 424-428). Крім них численні висловлювання про Т.Шевченка містять її статті, художні твори. За підрахунками В.Адамського, ім’я Т.Шевченка у виданнях «Матеріали до життєпису» згадується 26 разів [3, с.466].

Наскрізне прочитання Шевченкових матеріалів у творчій спадщині О.Пащенко дає підстави виявити певну її еволюцію щодо сприйняття, розуміння і усвідомлення величі постаті Шевченка як національного пророка та поетичного генія, оборонця і пропагандиста рідного слова.

У романі «На шаблях життя (1899-1949, роман не закінчено) образ Шевченка подається крізь призму сприйняття молодою дівчиною Натаною Пащенко (alter ego авторки. – Є.С.) жіночої долі, захоплення мелодією українського поетичного слова, національним оберегом, що акумулювався в Шевченковому слові [3, с.98].

Більш національно спрямованою, орієнтованою на формування національної свідомості була діяльність Олімпіади Пащенко на посаді керівнички школи «Педагогічного товариства учителів і вихователів» (1901) у Тифлісі. Завдяки Олімпіаді Пащенко при «Товаристві» було створено «малоросійську секцію» «Товариства народних читань» (до того були лише три секції – російська, грузинська і вірменська). Першим її величним заходом було влаштування Шевченківського свята на День Шевченкових уродин – 26 лютого [4, с.163].

Успіх був величним і вражаючим. Олімпіада Пащенко у 1936р. згадувала: «Хвилювання й урочистість заразили цілу аудиторію. Ніхто не сидів, усі стоячи слухали «Заповіту» й промову слова Шевченка, пісні… Переймалися настроєм від килимів, вишитих рушників, барвної квітчастої одежі – все це разом утворило цільний своєрідний образ [4, с.163]. За два роки «Малоросійська секція при Товаристві народних читань» організувала 32 театральні вистави, кілька концертів, рефератів, академій. Деякі п’єси повторювали, згадує Олімпіада Пащенко, по кілька разів, зокрема Шевченкові «Невільник» і «Назар Стодоля». Секція мала свій хор (40 співаків), театральну й музичну бібліотеку. Олімпіада Пащенко називає ці заходи як відгомін того пам’ятного Шевченківського вечора (1901р.) за горами Кавказу, проведеного силами згуртованих українців, які на рідній землі мусіли мовчати. Олімпіада Пащенко резюмує: «Так розжеврювалися малі іскорки, так розсіювалися зерна національної свідомості» [4, с.164].

Хвилюючими є спогади Олімпіади Пащенко 1905 року, часів її перебування на терені російської – японської війни (Манжурія під Мукденом). Сестра – жалібниця Олімпіада Пащенко із тяжко пораненим солдатом Андрієм Любченком (з України, з-під Канева) у Шевченківський день (26 лютого) згадали поета «незлим, тихим словом», тихо проговорили «Заповіт» [4, c.164].

Це вже не захід з присмаком адміністративного характеру, а клич душі заблукалих у нетрах чужини українців, вічний поклик на генетичному рівні. І справді, немає сильнішого відчуття на чужині, як туга за рідним краєм, рідним словом… Це й відчула вперше Олімпіада Пащенко, перебуваючи в далекому Тифлісі.

Усвідомленням своєї приналежності до свідомих національних сил була присутність Олімпіади Пащенко на Шевченковому вечорі у великій залі Московської консерваторії, приуроченому 50-ій річниці смерті поета (1911). У Москві Олімпіада Пащенко перебувала впродовж 1908-1909 років, де складала за дорученням керівників Червоного Хреста звіт про діяльність Червоного Хреста на теренах війни і де навчалася на Вищих педагогічних курсах Тихомирова. Олімпіада Пащенко згадує: «Зо всіх кінців України прибули її щирі діти, старші й молодші, на своє національне свято (вид. моє – Є.С.), недозволене на лоні Матері… Оркестра, капела Московської консерваторії в повному складі розпочала «Заповіт»… Море голів піднеслося й полилися звуки з сотень грудей <…>. Воскресла з мертвих Україна, – лежала ще непорушна й скута ланцюгами, – тільки віддих її горів полум’ям, і здавалося, що готова вона спалахнути на цілий край, щоб перегоріли кайдани й встала на ноги <…>. Це був перегляд наших свідомих національних підготовлених сил» [4,с.165]. Зацитований уривок є яскравим свідченням літературного таланту Олімпіади Пащенко, стиль її метафоричний, образний. Треба зважити на те, що спогад писався в 1936 році, коли Олімпіада Пащенко була уже загартованим бійцем за українську національну справу, пройшла крізь горнило визвольних змагань часів УНР. Звідси й ця впевненість, сила, віра в незгасну творчу енергію народу.

Взірцем, кульмінацією пошанування Олімпіадою Пащенко Тараса Шевченка став період УНР, коли вона брала активну участь в українському державотворенні. Очолювала повітову земську управу, була секретарем університетської комісії з відкриття і заснування Кам’янець-Подільського державного українського університету (затверджена Центральним урядом 8 квітня 1918 року). Правом наданої їй влади, вона організовує величне Шевченківське свято 26 лютого 1919 року [4, с.165-166].

У своїх спогадах «Тарасові річниці» вона з гордістю пише: «Свято пам’яти Шевченка на своїй землі, у своїй Державі… У Своїй Державі! Сталося чудо <…> А в день 26 лютого по всіх церквах цілої Держави правили Службу Божу за Тараса Шевченка. Вже не було ні однієї української дитини в Україні, щоб не ходила до української школи, і <…> щоб не тримала свічечку за Тараса… А в серці Поділля, Кам’янці по Шевченківській вулиці, до Шевченкового Народного Дому в цей день безконечним шнуром тягнулися представники урядових установ, народних самоврядувань (губерніального, повітового, міського), громадських організацій і школи, школи… – початкові, середні, та в повному складі професура і студентство першого новоутвореного Українського Державного Університету – складали свої вінки навкруг погруддя Шевченка. А поруч з державним гімном могутньо нісся «Заповіт» з’єднаних хорів: Національної Кам’янецької «Просвіти», учительського, студентського, шкільних… І думалося: Пануєш, Батьку, разом з нами у своїй землі… Не сором було показати перед його обличчям свою працю… Збудовано маленькими людьми величне диво…» [4, с.166].

1922 року, з настанням радянської влади, Олімпіада Пащенко переходить Збруч і опиняється в еміграції (Львів, Каліш, Дубно). І в еміграції вона попри важкі матеріальні й побутові умови не складає рук, працює над ґрунтовними матеріалами, присвяченими добі Українській революції 1917-1920рр. Справедливо пише В.Адамський, що спонукальним мотивом було звернення Івана Огієнка прислати для його журналу «Наша Культура» (Варшава, 1935-1937рр.) матеріали про життя Кам’янець-Подільського державного українського університету [1, с.31]. Так, у «Нашій Культурі» була видрукована стаття Олімпіади Пащенко «Заснування Кам’янець-Подільського державного українського університету [1936. – Кн.5. – С.332-346; Кн.6. – С.413-420; Кн. 10. – С.671-676].

75-річчя смерті Т.Шевченка відзначає в Дубно (1936), окупованому польською владою. Ці Шевченкові дні вона визначає, як «перегляд своєї національної свідомості» [4, с.166]. Зійшлися на свято люди, переважно сільські. Бо лише свій недільний відпочинок могли віддати для вшанування пам’яті Шевченка. Святкування, згадує О.Пащенко, не обійшлося без смутку: московський піп (о. настоятель Собору) відмовився відслужити панахиду по Шевченкові українською мовою. До того ж не дозволив і іншим священикам служити по – українськи в Соборі. Панахиду відправило сільське духовенство під голим небом – «у непогоду, на холодному вітрові…». Висновок вражаючий і такий характерний для національно свідомої діячки: «І ця сторінка про Дубно належить теж до історії боротьби за рідне слово…» [4, с.167].

1939 року в Дубно зустрічає прихід Червоної Армії, встановлення радянської влади. Вона стає вчителькою української мови Дубнівських середніх шкіл №1 і 2. До неї ніби повертається молодість, вона горда своєї місії – учительки і пропагандистки рідної мови. І знову Шевченкове слово, його особистість стають підмогою в її національно-патріотичному вихованні молоді. У статті «Відродження української школи на землях Західної України після возз’єднання (1939-1941рр.)» вона описує, який резонанс у зденаціоналізованих учнів викликало Шевченкове слово, як розтопило лід відчуженості між ними і вчителькою [8, с.224-225].

Перебуваючи в Будинку для престарілих учителів у Львові (Майорівка), вона пише статті «Доля жінки в творах Шевченка» (1963-1964рр.) [ЦДА-МЗЛіМУ, ф.39, оп. 2, спр.11, арк. 14-15]; «Посмертна маска Шевченка. Нарис (Із спогадів Шульмінської О.П. (1961р.) [ЦДА-МЗЛ і МУ, ф.39, оп. 2, спр. 12, арк. 238-240]; «На Тарасовій горі (Спогади Пащенко-Шульмінської О.П.» (1967) [ЦДА-МЗ і МУ, ф.39, оп. 2, спр.12, арк. 167-168].

Стаття «На Тарасовій горі», по суті, є повторенням її статті «Тарасові річниці», опублікованої в «Нашій Культурі» за 1936р. Писалося, можна здогадуватися, для Канівського державного музею-заповідника «Могила Т.Шевченка», з яким у неї встановився тісний зв’язок у 1966 році, зокрема із співробітницею В.Я.Кривицькою. У статті подається та ж хронологія відзначення нею (та українською громадськістю) Шевченківських днів, починаючи з її 6-ти річного віку (1885). Кожний етап цього святкування (1961, 1905, 1911, 1918) представлений нею як етап національного прозрівання українців (згадаймо Т.Шевченкове «І я прозрівати став потроху…»), їх національне самоствердження. У цьому ряду хочеться особливо виділити її подільський спогад: «Був [1]918-ий рік, коли засяяв квітками, прапорами старий, пошарпаний віками Кам’янець-Подільський, що перший у березні 1917 року підняв свій голос за рідне слово в школі і закріпив його.

Народ і школи, школи з окружних сіл і міст, на чолі з першим нововідкритим українським Кам’янцем-Подільським університетом приходили з піснями, оркестрами, вінками на площу, де перед портретом Шевченка (вид. моє. – Є.С.) складали йому славу, бо зберіг він і возвеличив рідне слово…» [3, с.426].

У статті «Посмертна маска Шевченка. Нарис. Із спогадів Шульмінської О.П. (1961)» йдеться про історію зберігання посмертної маски, яку створив петербурзький скульптор Ф.Ф.Каменський (у Олімпіади Пащенко-Коменський. – Є.С.). Від нього маска перейшла до його друга, великого шанувальника Т.Шевченка Г.С.Вашкевича. Реліквію унаслідував син останнього Т.Г.Вашкевич. Згодом – його племінник М.М.Шевлягин. Останній хранитель маски – тесть М.М.Шевлягина Козинець Євген Якович. У 1961р., році святкування 100-ліття з дня смерті Т.Шевченка, Є.Я.Козинець передав маску в один з музеїв Львова. Образно, хвилююче передані почуття Олімпіади Пащенко від споглядання посмертної маски Шевченка: «Закриті очі… але на холодному чолі, в застиглих тонких рисах, у вухах вражливої структури, на замкнутих устах, здається, ще тремтять слова, його чутливі думи про терпіння і надії на світле майбутнє… [3, с.428].

У неопублікованій поки що доповіді «Доля жінки в творах Шевченка» [зберігається у ЦДА-МЛ і МУ, ф.39, оп.1, спр. 11, с.14-15] йдеться про заборону українського слова та заборону відзначення 50-ліття смерті (1911) та 100-річчя від дня народження Т.Шевченка (1914) в Росії (1914), а також про такі ж заборони на західноукраїнських землях в часи польської окупації (1919-1939). Напевне, цей матеріал готувався для виступу перед громадськістю.

Ще один важливим штрихом до Шевченкіани Олімпіада Пащенко є її участь щодо встановлення пам’ятника Т.Шевченкові в Буенос-Айресі, де проживав її син Юрій Шульмінський, архітектор за освітою. Про зовнішній вигляд пам’ятника вона радиться з В.Кривицькою, в особі якої знайшла чуйну людину і щирого порадника [9, с.198].

Можемо констатувати, що національне самоствердження Олімпіади Пащенко відбулося, і важливу роль у цьому процесі, процесі становлення її національної ідентичності, відіграв Т.Шевченко, його поетичне Слово, його Віра в незнищенність української нації. Приклад Олімпіади Пащенко є доказом великого впливу Шевченка на піднесення національної свідомості українців загалом [2].




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал