Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій



Сторінка15/50
Дата конвертації22.12.2016
Розмір9.2 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   50

Гановер Натан-Ноте бен Моше. Шаарей Ційон = [Брама Сіону] / Гановер Натан-Ноте бен Моше. – Миньківці, 1812. – Кабала. –Іврит.




  1. Кінот = [Жалобні плачі на 9 Ава]. – Миньківці, 1812. – Іврит.


1815


  1. Marchocky I. Z mowy w dniu 25 grudnia 1814 r., jakow dniu naznaczonym na obchód pamiątki i podziękowania Bogu za przywrócony pokój w całey Europie i obszerney krainie imperji Rosyjskiej, przez obywatela i dziedzica Marchockiego, w kościele katolickim mińkowieckim mianéj, wyiata częśc druga, czyli raczej Konkluzja gdyż cała mowa jest za długa, ta zaś część dla potrzeby objasnienia pewnych okolicznosci przedrukowana = [З промови дня 25 грудня 1814 р., який призначений на святкування памяті і подяки Богу за відновлення миру в усій Європі і великій країні Російської імперії, проголошеної громадянином і спадкоємцем Мархоцьким в мінковецькому католицькому костелі, вилучена частина друга, тобто, скоріше, закінчення, тому, що вся промова дуже довга, ця ж частина для потреби роз'яснення певних обставин передрукована] / Iqnacy Ścibor Marchocki. – Mińkowce : Druk. I.-S. Marchockiego, 1815. – 9 s.


1817


  1. Седер "Шолем-Алейхем" ве "Аткину Сеудата" = [Порядок "Мир вам" і "Приготуйте трапезу" – співів до суботнього обряду]. – [Миньківці, 1817]. – Іврит.




  1. Відаш ді Еліягу бен Моше. Тоцот хаїм = [Витоки життя] / Відаш ді Еліягу бен Моше. – [Миньківці], 1817. – Мораль. – Іврит.



1818


  1. Хотш Цві-Гірш бен Єрахміель. Нахалат Цві = [Набутки Цві] / Хотш Цві-Гірш бен Єрахміель. – Миньківці : Друк. Хаїма бен Іцхака, [1818]. – Мораль та розповіді з "Зогару". – Іврит.


1819


  1. Давид бен Шмуель з Деражні. Маген Давид = [Щит Давида] / Давид бен Шмуель з Деражні. – Миньківці, [1819]. – Кабала. – Іврит.



  2. Маrchocki Ignacy. Prawa miasta Mińkowiec = [Право міста Миньківці] / Ignacy Ścibor Marchocki. – Mińkowce : Druk. I.- Ś. Мархоцького, 1819. – 80 s.




  1. Zaborowski T. Aniela : ustęp z Poematu Rycerskiego, którego przedmiotem jest zdobycie Kijowa przez Bolesława Chrobrego w roku 1018 = [Анеля : уривок з рицарської поеми про завоювання Києва Болеславом Хоробрим у 1018 році] / T. Zaborowski. – W Mińkowcach : Druk. I.- Ś. Marchockiego, 1819. – 55 s.


1820


  1. Орхот Цадикім = [Шляхи праведних]. – Миньківці, [1820]. – Мораль. – Іврит.



  2. Орхот Цадикім = [Шляхи праведних]. – Миньківці, [1820]. – Мораль. – Іврит.



  3. Шимшон бен Еліезер. Барух ше-Амар = [Благословен Той, хто мовив] / Шимшон бен Еліезер. – Миньківці, [1820]. – Закони написання філактерій. – Іврит.



  4. Тікуней га-Зогар = [Виправлення "Зогару"]. – Миньківці, [1820]. – Кабала. – Іврит.


1825


  1. Marchocky I. Mowa religijna na dzień stycznia (Januarius???) 1825, w swiątyni mińkowieckiej przez... (obywatela Marchockiego miana) = [Релігійна промова на день січня 1825, в святині мінковецькій, громадянином Мархоцьким проголошена] / Ignacy Ścibor Marchocki. – Mińkowce, 1825.


1826


  1. Зерахья га-Ієвані. Сефер га-йошер = [Книга праведного] / Зерахья га-Ієвані. – Миньківці, 1826. – Мораль. – Іврит.


1827


  1. Разіель га-малах. Емунот амамійот = [Книга ангела Разіеля. Народні вірування]. – Миньківці, 1827. – Іврит.



1832


  1. Відаш ді Еліягу бен Моше. Решит хохма га-кацар = [Скорочені "Початки мудрості"] / Відаш ді Еліягу бен Моше, Пойту Йосиф. – Миньківці, 1832. – Мораль. – Іврит.




  1. Махзор ім тайг мі-коль га-шана = [Святковий молитовник на весь рік]. – Миньківці, 1832 (?). – Іврит з перекладом на ідиш.



  2. Хок ле-Ісраель = [Закони Ізраїлю]. – Миньківці, 1832 (?). – Коментарі. – Іврит.

Миньковецька друкарня обслуговувала в першу чергу потреби та інтереси власника маєтку, малоймовірно, що мала особливий комерційний успіх. Єврейські друкарі, сплачуючи податки І.-С. Мархоцькому, мали випускати економічно вигідні видання, тому їхня продукція різноманітніша. Таким чином, приватновласницький статус містечка сприяв перетворенню його на потужний центр друкарської справи на Поділлі.


Список використаних джерел та літератури:

  1. Rolle І. Drukarnie na kresach multanskich / I. Rolle // Rochnik dla archeologow, numismatow i bibliografii polskich. – Krakow, 1873. – S.16-31.

  2. Сецинский Е. Подольские типографии и издания / Е. Сецинский // Подольские епархиальные ведомости. – 1903. – № 46 (Неофиц. часть). – С. 1375-1384; Його ж. Начерк подільського книгодрукування [Машинопис] / Ю. Сіцінський. – Проскурів, 1934 // Фонди Хмельницького обласного краєзнавчого музею. – КП 41526 /ДК 8790.

  3. Огієнко І. Історія українського друкарства / І. Огієнко ; упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М.С. Тимошик. – К. : Либідь, 1994. – 368 с.

  4. Суслопаров М. Друкарні Поділля : іст. зап. / М. Суслопаров // Бібліол. вісти. – 1923. – №4. – С.109-111

  5. Bandtkie J.S. Historya drukarn w Krolestwie Polskiem : w 3 t. T. 2 / J.S. Bandtkie. – Krakow, 1826. – 304 s.

  6. Estreicher K. Bibliografia Polska. Cz. 1-3. T. 1-22 / K. Estreicher. – Krakow, 1872-1908.

  7. Drukarze dawnej Polski od XV do XVIII wieku. Zesz.6 : Malopolska – Ziemie Ruskie / Oprac. A. Kawecka-Gryczowa. – Wroclaw-Krakow, 1960. – 349 s.

  8. Запаско Я.П. Пам’ятки книжкового мистецтва : каталог стародруків, виданих на Україні : в 2 ч. / Я.П. Запаско, Я.Д. Ісаєвич. – Л. : Вища шк., 1981-1983;

  9. Боровий С. З історії єврейської книги на Україні / С. Боровий // Бібліол. вісті. – 1925. – № 1-2.– С. 47-58; 1926. – № 1. – С. 36-48.

  10. Перлин Г. Нотатки з історії єврейського друку на Україні / Г. Перлин // Бібліол. вісті. – 1928. – № 1. – С. 123-126.

  11. Лукин В. Евреи – подданные государства Миньковецкого (к истории еврейского книгопечатания на Украине). – Матеріал наданий автору в електронному вигляді; Его же. Граф Мархоцкий, государство Миньковецкое и еврейское книгопечатание на Украине [Электрон. ресурс] / В. Лукин // Лехаим. – 2007. – №9. – Режим доступу: http://www.lechaim.ru/ARHIV/185/lukin.htm. – Дата доступу: 20.08.10. – Назва з екрану.

  12. Fridberg C. Toldot ha-Dfus ha-Ivri be-Polania / С. Fridberg. – Antverpen, 1932. – 132 р.

  13. Iari A. Likutim bibliografiim. Ha-Dfus ha-Ivri be-Minkovets / A. Iari // Kiriat Sefer. – Jerusalem, 1942. – № 19. – P. 267-276.

  14. Katalog Podstawowy (tzw. Stary) druków wydanych do 1949 roku włącznie [Електронний ресурс] // Biblioteka Jagiellońska : web-site. – Режим доступу: http://www.bj.uj.edu.pl/PKA/index.php. – Дата доступу: 22.08.12.

  15. Thesaurus of the Hebrew book / Y. Vinograd; Institute for computerized bibliography. – Jerusalem, 1993. – 1037 p.

  16. Державний архів Хмельницької обл., ф. 228, оп. 1, спр. 21-а, арк. 4.

  17. Отамановский В.Д. Отечественные лекари – новаторы 2-й пол. XVIII в., создавшие более прогрессивное направление в лечении чумы и роль их как зачинателей рациональной терапии / В.Д. Отамановский. – Саратов, 1958. – C.16.

  18. Волосатих О.Ю. Музична та театральна культура Поділля першої половини ХІХ ст. / О.Ю. Волосатих // Часопис Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського. – 2011. – № 1. – С. 105.

С.С Аргатюк,

м. Одеса

В.А.Захар’єв,

м. Хмельницький
Кредитна допоміжна каса поміщика Віктора Скибневського

кінця 50-початку 60-х років ХІХ століття
У статті проаналізовано умови діяльності допоміжної каси поміщика Віктора Скибневського, яка діяла наприкінці 50-початку 60-х роках ХІХ століття в містечку Дунаївці Подільської губернії.

Ключові слова: Російська імперія, звільнення від кріпацтва, Дунаївці, В.Скибневський, допоміжна каса, заохочення, кредит, виплата, відсотки.
Наприкінці 50-х років ХІХ ст. уряд Російської імперії, як один із заходів у рамках наступного звільнення селян від кріпацтва, вирішив перекласти турботу про погорільців на державних страхувальників та самих селян, адже раніше у випадку пожежі поміщик був зобов’язаний допомагати своєму кріпаку відбудувати житло.

Своєрідну апробацію новинки провели на селянах, які мешкали в державних селах, затвердивши 9 грудня 1858 р. відповідне Положення. Зокрема, домогосподарі мали застрахувати свої кам’яні будинки не менше як на 24 крб., а дерев’яні – 15 крб. і при цьому сплачувати щороку відповідно 12 та 15 коп. страхового внеску.

Заодно, поруч зі страхуванням жител, одним з дієвих і корисних для селян напрямків ініціатори вважали поширення економічних кредитних кас. Серед тих, що набули на той час найбільшої популярності та авторитету в Російській імперії, була допоміжна каса поміщика містечка Дунаївці Подільської губернії Віктора Скибневського.

Вперше інформація про неї оприлюднена 1860 року в збірнику «Первое издание материалов Редакционной комиссии, для составления положений о крестьянах, выходящих из крепостной зависимости. Третий период»1. 1868 року її продублював Олександр Скребицький в 4-ому томі книги «Крестьянское дело при царствовании императора Александра ІІ. Материалы для истории освобождения крестьян» 2.

Дунаєвецьку допоміжну касу було створено Міністерством внутрішніх справ з дозволу Міністерства фінансів 4 квітня 1856 р. Її кредитний капітал склали виділені поміщиком 4000 срібних російських карбованців.

Брати в кредит кошти в касі мали право лише жителі містечка. Щоб охопити більше коло бажаючих скористатися її послугами, Правилами передбачалося надавати одному позичальнику не більше 30 крб., хіба що «згідно особливого розпорядження поміщика Скибневського чи його уповноваженого»3.

Наголошено, що при вирішення питання про надання кредиту повинна особлива увага звертатися, на що будуть витрачені кошти. Тому перевага надавалася «фабрикантам, столярам, ковалям, іншим ремісникам, а також землеробам, шинкарям, пекарям, лавникам та іншим, хто займався дрібною промисловістю, на побудову різних виробничих приміщень або сплату податків… і в жодному випадку, зауважено у Правилах, на погашення боргів, оскільки єдиною метою заснування цієї каси є допомога жителям містечка і заохочення їхньої промисловості та ремесел»4. Висловлюючись сучасною мовою, засновник бажав, щоби гроші працювали.

Як вказано вище, аби не було ніяких суперечок стосовно дискримінаційного доступу до послуг каси, вирішили надавати лише одну позичку в рік. Втім, якщо людина акуратно розраховувалася і сплатила 2/3 суми, то вона отримала право на другий кредит, за умови, що представить достатньо матеріальних цінностей у заставу.

Той, хто взяв кредит, повинен був повертати борг рівними частинами протягом року, а першу виплату здійснити вже в перший тиждень після отримання грошей. У Правилах зауважувалося, що цього побажали самі мешканці містечка. Втім, якщо позичальник був заможною людиною і отримав особливе розпорядження пана Скибневського, то міг користуватися коштами цілий рік, і повернути їх спільно з процентами по завершенню терміну або ж частинами протягом року.

Процентна ставка за користування кредитом складала 6 відсотків. При цьому 2% знімали з суми одразу ж при видачі кредиту, а 4% – у два останні тижні терміну. Такі ж фінансові умови (6 % від суми кредиту) стосувалися і тих позичальників, які виплачували позичене одним траншем.

Позичальник надавав у заставу за кредит майно, яке за вартістю було втричі більше суми, тобто: будинки, магазини, тощо. Крім того за нього мали поручитися словом і власним майном двоє достойних мешканців населеного пункту (в окремих випадках один).

Правилами передбачалося також, що кредит можуть взяти і ті дунаївчани, які не мають власних будівель чи майна, але за них поручалися своїм майном шановані багатії або ж надавав дозвіл сам засновник каси.

Оскільки справа пов’язана з грішми, то все, що вимагали Правила, документально фіксувалося у відповідному протоколі та книжечці позичальника, завірялося підписами позичальника, поручителів та керуючого касою. При цьому, як і при попередній оцінці майна, яке вносилося під заставу, мали бути присутніми і поставити свої підписи двоє свідків. У цих же документах вказано і на відповідальність позичальника і поручителів за недотримання умов виплати кредиту та процентів.

По завершенню виплат завідувач касою робив відповідний запис у протоколі та книжечці позичальника, а також про те, що заставу, якщо це була певна річ, повернено позичальнику.

Засновник каси з розумінням ставився до проблем позичальників. Правила дозволяли трьохтижневе відтермінування сплати частини кредиту, але за таку пільгу позичальник мав додатково сплатити щотижня на користь каси по ½ копійки. Якщо позичальник не вкладався і у цей термін, його та поручителів попереджували, щоб вони протягом 2 днів ліквідували заборгованість, бо в протилежному випадку заставу виставлять на торги.

На продаж будинку, іншої будівлі чи речей, що знаходились у заставі, відводився тиждень. Продаж обов’язково мав бути відкритим, у присутності позичальника, поручителів і навіть представника земської поліції. Якщо виторгуваних коштів виявилося більше, то різницю віддавали позичальнику чи його нащадкам. Якщо коштів було недостатньо, то спродували заставу поручителів. Втім, якщо ніхто не виявив бажання купити заставлені будівлі чи речі, керуючий касою наділявся повноваженнями передати заставлене майно місцевій економії пана В.Скибневського чи поступити з ним так, щоб покрити борг позичальника перед касою. Позичальник та поручителі не мали права оспорювати таке рішення. Ідентична процедура очікувала і тих, хто отримав кредит за особливим розпорядженням поміщика Скибневського.

Зрозуміло, що позичальник, який порушив угоду, втрачав довіру. Передбачалося, що той, хто допустив трьохтижневу прострочку сплати і погасив заборгованість, втрачав право на кредит протягом наступного року. Той же, чиє майно продали за борг перед касою, назавжди потрапляв у «чорний список».

Завідувача касою призначав та усував з роботи В.Скибневський або його уповноважений в маєтку. Вони ж розглядали скарги позичальників та поручителів на діяльність завідувача.

Незважаючи на приватність каси, у Правилах її діяльності особливо наголошувалося, що передавити касу іншій особі заборонено. Якщо б містечко перепродувалося іншому власнику, той мав отримати окремий дозвіл уряду на існування каси. Коли ж засновник чи його нащадки захотіли б припинити діяльність закладу, то все одно зобов’язані були поставити до відома місцеву державну владу і отримати погодження.

На жаль, більш детально дізнатися про діяльність цієї каси, поки що не вдалося. За повідомленням кандидата історичних наук, начальника відділу інформації та використання документів Державного архіву Хмельницької області Юрія Олійника, матеріали про неї в цій установі відсутні. Однак те, що і через 12 років після заснування, її ставили у приклад іншим, безперечно свідчить, що каса процвітала, приносячи належний дохід ініціатору і достатньо заробляючи на утримання штату.


Cписок використаних джерел:


  1. Первое издание материалов Редакционной комиссии для составления положений, о крестьянах выходящих из крепостной зависимости. – Санкт-Петербург, 1860. – Третий период. Т.XVIII. – С.24-29.

  2. Скребицкий А. Крестьянское дело при царствовании императора Александра ІІ: матер. для истории освобождения крестьян / Александр Скребицкий. – Бонн на Рейне, 1868. – Т.4. – С. 1025-1030.

  3. Там само. – С. 1027.

  4. Там само.

А.Л. Глушковецький, О.М. Федьков,

м. Кам’янець-Подільський
Власник Дунаївців Василь Степанович Завойко в суспільно-політичному житті Подільської губернії початку ХХ ст.
У статі аналізуються основні напрямки суспільно-політичної діяльності на початку ХХ ст. власника Дунаївців, гайсинського повітового предводителя дворянства Василя Степановича Завойка.

Ключові слова: В.С. Завойко, Дунаївці, селянство, вибори, Державна дума, Подільська губернія, влада.
Серед представників дворянства Подільського краю початку ХХ ст. однією із найколоритніших постатей суспільно-політичного життя був власник Дунаївців Василь Степанович Завойко. Випускник Олександрівського ліцею (1895), гайсинський повітовий предводитель дворянства, ініціатор утворення третейських посередницьких комісій для вирішення суперечок між селянами та поміщиками, активний учасник виборчого процесу до Державної думи Російської імперії, ординарець і фактичний радник одного з керівників Білого руху генерала Л.Г. Корнілова – такий далеко не повний перелік основних віх земного шляху В.С. Завойка.

З огляду на такий послужний список вивчення непересічної історичної постаті В.С. Завойка не можна вважати задовільним. Його особа побіжно розглядається істориками передусім у контексті різноманітних подій, до яких він мав безпосереднє чи опосередковане відношення. Єдиним науковим дослідженням, спеціально присвяченим В.С. Завойку, є невелика стаття О.М. Федькова.1

Василь Степанович Завойко народився 4 липня 1875 р. Був онуком адмірала Російської армії губернатора Камчатки Василя Степановича Завойка (1810-1898) та баронеси Юлії Єгорівни Врангель (1821-1883), дочки професора права Є.В. Врангеля, племінниці відомого російського полярного дослідника адмірала Ф.П. Врангеля і двоюрідної тітки одного із керівників Білого руху під час Громадянської війни П.М. Врангеля. Батько – дійсний статський радник Степан Васильович Завойко (1844-1908), дружина Любов Марківна Рафалович – донька крупного промисловця і банкіра Марка Федоровича Рафаловича. Мав двох синів, одного з яких звали Сергій.

У «Трудах Подільського церковного історико-археологічного товариства» є інформація про те, що 1891 року В.С. Завойко придбав містечко Дунаївці в попереднього власника Броніслава Скибневського.2 Саме дата придбання Дунаївців, породжує сумніви в тому, що покупцем був саме Василь Степанович Завойко, а не його дід адмірал, який теж був Василем Степановичем та уже мав подільський маєток у с. Велика Мечетна Балтського повіту. Адже Василю Степановичу молодшому на час купівлі містечка було близько 16 років, а, відтак, він не володів дієздатністю для укладання подібних договорів. Більше того, зважаючи на дату завершення ним Олександрівського ліцею – 1895 р., на час придбання юнак постійно проживав і навчався в Петербурзі. На користь нашої версії свідчить і те, що як власник Дунаївців В.С. Завойко молодший фігурує уже у документах початку ХХ ст., тобто після смерті діда в 1898 р. Як би там не було, але із 1891 р. й до встановлення радянської влади Дунаївці знаходилися у власності Завойків. Найбільш яскравий епізод із життя містечка та його нового власника В.С. Завойка молодшого пов’язаний із намаганнями останнього домогтися для Дунаївців статусу міста. Ця спроба зазнала невдачі через опір єврейського населення містечка, яке вважало, що новий статус Дунаївців негативно позначиться на їхніх економічних інтересах.3

Досить масштабною була суспільно-політична діяльність В.С. Завойка як гайсинського повітового предводителя дворянства й, водночас, прихильника ліберальних ідей. Її найактивніша фаза припала на період російської революції 1905-1907 рр. Наприкінці квітня 1905 р. В.С. Завойко взяв участь у нараді земських діячів з агарного питання в Москві. Виступ подолянина дає змогу констатувати наявність у нього глибокого розуміння причин земельних протиріч та можливих шляхів покращення становища селянства. “У Гайсинському повіті на душу чоловічої статі в середньому припадає 5/8 десятини зручної землі. Росія велика і вкрай різноманітна за місцевими, етнографічними, кліматичними, ґрунтовими і іншими умовами, тому я вважаю, що яку б аграрну програму ми тут не виробили, намагаючись звести її до одного знаменника, ми би прийшли до програми занадто теоретичної, занадто далекої від життя. Неможливо тим чи іншим кабінетним мисленням або теоретичними рецептами заповнити пробіл відсутності масового народного досвіду, самостійної народної творчості у справі особистого добробуту”,4 – зазначив предводитель дворянства.

Зважаючи на означений стан речей, В.С. Завойко закликав відмовитися від популярної ідеї націоналізації землі, а натомість пропонував розпочати процес об’єднання “усіх людей землі у всеросійський союз селянського і приватного землеволодіння на ґрунті спільних економічних і життєвих інтересів з наданням союзу виключного права випуску закладних земельних листів і примусового подесятинного обкладення всієї землі з метою створення капіталу для розвитку банківської справи союзу”.5

Свої теоретичні роздуми В.С. Завойко незабаром спробував увести в практику аграрних відносин Поділля. 1905 року Подільську губернію охопили численні селянські виступи, які вкрай стурбували місцеву адміністрацію та поміщиків. Серед представників влади і великих землевласників краю загалом існувало два підходи до з’ясування причин селянського руху. Більшість чиновників та землевласників вважали, що економічних причин для селянських заворушень немає і у всьому звинувачували потужну революційну пропаганду. Відтак, пропонували здійснювати рішучі каральні заходи проти агітаторів та ініціаторів виступів. Другий підхід був репрезентований представниками місцевої ліберальної бюрократії. Вони визнавали наявність причино-наслідкового зв’язку між становищем селянства губернії та заворушеннями й вказували на необхідність пошуку мирних шляхів для їх припинення.

Останньої точки зору дотримувався й В.С. Завойко, який зокрема заявив: “Я далекий від думки всі сумні події останнього часу приписувати виключно пропаганді; вона стала лише поштовхом, ґрунт, на жаль, був приготовлений значно раніше – взаємовідносинами селянського і приватного землеволодіння, що базувалися на взаємному недовір’ї, часто-густо презирстві і ненависті”.6 Виходячи з цього, гайсинський повітовий предводитель дворянства “вважав своїм обов’язком вказати місцевим землевласникам фактично те, що лише на основі розуміння потреб і інтересів селянського населення, деяких поступок, врегулювання оренд, вилучення з сільського побуту різних експлуататорських прийомів і т.д. може бути досягнуто необхідне об’єднання приватного і селянського землеволодіння, яке тільки і може забезпечити повітові мирний плин життя надійніше і міцніше, ніж всяке придушення безпорядків, що виникли, військовою силою”.7 Коментуючи заборону Подільського губернатора обговорювати разом з селянами питання “про народне представництво”, В.С. Завойко в доповідній записці губернатору написав пророчі слова: “Вважаю за необхідне вказати Вашому Превосходительству на те, що за моїм глибоким переконанням, боязнь обговорення з селянами цього і тому подібних запитань веде до того, що прірва між нами і селянами збільшується з дня в день і що таке ставлення до справи є не що інше, як залишення всього селянства цілком під владою революційної, протиурядової пропаганди і агітації. Чи далекоглядне і чи розумне таке ставлення до цього питання – покаже недалеке майбутнє; боюсь тільки, що воно дуже боляче і важко відгукнеться на всіх вас”.8

Для зміни існуючого стану речей сам гайсинський повітовий предводитель дворянства проводив “приватні наради” селян і землевласників. Учасники нарад прийшли до висновку, що “всі безпорядки і непорозуміння останнього часу в повіті проходили без користі для обох сторін, ні до чого доброго не привели, а навпаки, обом сторонам принесли і значні матеріальні збитки і багато моральних переживань і, навіть, в окремих випадках, привели до втручання військ”.9 Виходячи з цього, перша селянська нарада Гайсинського повіту, на якій були присутні більше 250 селянських уповноважених (по 2 депутати від кожного села), постановила “необхідним заснувати в повітах особливу змішану комісію з правами судово-третейського розгляду всіх непорозумінь з метою попередження безпорядків”.10 Переборовши незадоволення й упередження дворян-землевласників, В.С. Завойко домігся і їхньої підтримки з питання щодо посередницьких комісій. На засіданні приватних земельних власників 14 серпня 1905 р. 20 голосами проти одного прийнято рішення про утворення комісій.11

Водночас, В.С. Завойко обрав 12 селян, які користувалися довірою в сільських громадах й були покликані роз’яснювати їм гострі аспекти земельного питання. Серед таких добровільних селянських помічників був, зокрема, майбутній депутат ІІ Державної думи від Подільської губернії А.І. Семенов.12

“Третейська посередницька комісія”, як передбачалося інструкцією, мала складатися з рівного числа членів від дворян-землевласників та селян і діяти при повітовій управі в справах земського господарства. Представники від землевласників мали обиратися на спільних зборах землевласників і селян; причому останні, на що особливо наголошувалося, повинні були обиратися по одному делегату від усіх сіл повіту. Виборні від селян мали обиратись волосними сходами. “Гайсинська третейська посередницька комісія складається, таким чином, з 24 чоловіків: по дванадцять з кожного боку, – читаємо у документі. – Комісія поділяється на секції по шість або вісім чоловік в кожній за її власним рішенням; секції засідають періодично, а в випадку виникнення масових непорозумінь і безпорядків – всі секції в різних місцях повіту засідають одночасно”. Вищою інстанцією для оскарження рішення секції називались загальні збори членів комісій. Визначалась також компетенція комісії і порядок її роботи. “Рішення комісії, – як зазначалося в інструкції, – морально обов’язкові”.13

У зв’язку із цим надвірний радник В.С. Завойко писав: “Не можу не висловити мого щирого і глибокого переконання, що єдиний вихід з нинішнього важкого становища – це є, можливо, повне об’єднання селянського і приватного землеволодіння на основі взаєморозуміння і переслідування тієї ж мети – зростання економічного добробуту країни, а кожна селянська нарада є в цьому питанні кроком вперед; боязнь же цих нарад – це є незнання народу, залишення його під впливом протиурядової пропаганди і майже що інстинктивне відштовхування від себе”.14

Ініціативу гайсинського повітового предводителя дворянства підтримав Подільський губернатор О.О. Ейлер. У листі до Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора він писав: “Я навіть припускаю, що... це не дасть безпосередніх практичних результатів, але, як і з’їзд, скликаний гайсинським повітовим предводителем дворянства Завойком, переконає і землевласників, і селян в корисності їх спілкування між собою і в необхідності угод на основі компромісів з боку землевласників, а, отже, може спонукати перших не ухилятися від вислуховування селян і ретельного вивчення їх потреб і побажань. Такий результат вже сам по собі буде значним кроком вперед у справі впорядкування різних аграрних та сільськогосподарських питань”.15 Як бачимо, високопоставлений посадовець, стоячи в обороні державних інтересів, підтримував заходи з метою схилити землевласників до поступок для досягнення компромісу з селянами.

Міністр внутрішніх справ задовольнив клопотання В.С. Завойка. Однак при цьому було зроблено застереження, “що запропонованій посередницькій комісії я надаю характер цілковито приватної установи, яка діє виключно за згодою зацікавлених осіб, без всякої участі адміністрації”.16 За переважної консервативності дворянства і місцевої адміністрації це означало, фактично, похорон ідеї примирювальної посередницької організації.

Водночас В.С. Завойку приблизно в той же час судилося пережити не лише крах своїх професійних намірів, а й особисту трагедію. Про це свідчить донесення ушицького повітового справника Київському, Подільському і Волинському генерал-губернатору від 10 жовтня 1905 р. У ньому повідомлялося, що 5 жовтня дружина землевласника м-ка Дунаївці, гайсинського повітового предводителя дворянства В.С. Завойка Любов Марківна пострілом із револьвера системи “Браунінг” позбавила себе життя. Проведена експертиза та слідство встановило, що причиною самогубства став сильний нервовий розлад.17

Революційні події 1905 р. змусили царський уряд поряд із силовим придушенням виступів йти на певні поступки й оголосити вибори до представницького органу парламентського типу – Державної думи. Подільська губернія, незважаючи на провінційність, не стояла осторонь від цих важливих процесів. Вибори до Державної думи першого скликання на Поділлі відбувалися в січні-березні 1906 р.

Активну участь у виборчих перипетіях взяв і В.С. Завойко. Ще на стадії підготовки до виборів до позбавленої законодавчих функцій “Булигінської” Думи (від прізвища міністра внутрішніх справ О.Г. Булигіна. – Авт.) гайсинський предводитель дворянства попереджав про недолугість виборчого закону, на основі якого вона мала бути обрана. У листі до Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора Н.В. Клейгельса 28 вересня 1905 р. він вказував, що “… обрання представників селянства на зараз існуючих волосних сходах не дасть селу спокою, селянам упевненості в дотриманні й відстоюванні їхніх інтересів”.18 Тому Завойко пропонував переобрати у Гайсинському повіті волосні сходи і просив покласти роз’яснення виборчого законодавства селянам на нього та ще кількох осіб, серед яких були: голова з’їзду мирових посередників О.Д. Козловський, член повітової управи у справах земського господарства В.М. Шпакович, мировий суддя 1-ї дільниці Гайсинського округу В.К. Савлуков та ще низка землевласників і управителів маєтків. Предводитель дворянства брав на себе відповідальність за їхню діяльність, вказуючи, що вона буде значною противагою до антиурядової пропаганди.19 Однак ініціатива Завойка не була підтримана генерал-губернатором.20 Водночас, це не перешкодило йому проводити систематичні бесіди із селянами та деталізувати їм особливості виборчого законодавства до Державної думи. Як наслідок – селяни першої селянської ради Гайсинського повіту висловилися за загальну, рівну і двоступеневу систему виборів.21

У своїй агітаційні діяльності В.С. Завойко навіть намагався використати зібрання своїх політичних опонентів. Такий курйозний випадок мав місце в Балті. Там 19 березня 1906 р. у супроводі декількох селян він з’явився на передвиборні збори членів консервативного-монархічного Союзу російського народу. В.С. Завойко заявив, що присланий губернатором для об’єднання селян та керівництва ними і звернувся до присутніх із промовою, яка, за словами учасника зібрання мирового посередника 1 дільниці Балтського повіту, мала антиурядовий характер. Коли ж його випроводили із приміщення зборів, продовжив пропагандистську діяльність на вулиці, а пізніше написав скаргу губернаторові на дії мирового посередника, який перешкодив його промові.22 Як наслідок, губернатор О.О. Ейлер видав розпорядження, яким зобов’язав мирового посередника не втручатися у виборчий процес.23

Гайсинський повітовий предводитель дворянства спробував потрапити до числа виборщиків депутатів Державної думи, однак зазнав поразки. На виборах у м. Гайсині перемогли конкуренти В.С. Завойка євреї барон Д.Г. Гінцбург і присяжний повірений Г.Б. Сльозберг.24 Аналізуючи причини обрання єврейських кандидатів, гайсинський повітовий справник доповідав губернаторові: “Результати виборів можна було передбачити, оскільки євреї давно визначили своїх кандидатів, потурбувалися про те, щоб усі євреї, які мають виборче право, були внесені у списки і всі євреї-виборці взяли участь у голосуванні, для доставки в Гайсин євреїв з повіту наймалися спеціально підводи і поїзд”.25

Відкрита демонстрація В.С. Завойком своїх ліберальних поглядів та систематичні “миротворчі” бесіди із селянами здійснили негативний вплив на ставлення до його особи з боку влади. Очевидно, опозиційність чиновника відіграла не останню роль у тому, що він 30 листопада 1906 р. наказом Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора В.О. Сухомлінова був увільнений від обов’язків гайсинського повітового предводителя дворянства з формулюванням “згідно прохання”.26 До того ж на виборах до ІІ Державної думи, під час яких Завойко знову балотувався у виборщики, Подільська губернська адміністрація активно перешкоджала йому у проведені передвиборної кампанії. Зазначивши розпливчасті формулювання про те, що він постійно не проживає в м. Гайсині і не має квартирного цензу, ще на етапі складання виборчих списків колишні колеги Завойка, члени Гайсинської повітової комісії, постановили виключити його зі списку виборців по м. Гайсину.27 Проте опозиціонерові вдалося довести абсурдність постанови комісії та взяти участь у передвиборній боротьбі.

Однак переслідування опального чиновника з боку місцевої влади на цьому не лише не припинилися, а ще більш посилилися. Особливо яскраво це виявилося в середині січня 1907 р. під час підготовки В.С. Завойком та його соратником М.О. Шанявським попереднього передвиборного зібрання міських виборів у м. Гайсині. Коли організатори звернулися за дозволом на проведення зібрання, гайсинський повітовий справник заявив, що обране ними приміщення може вмістити лише 300-400 осіб, а виборців у Гайсині – 1500.28 Тому на зібрання можуть бути допущені лише зазначені 300-400 осіб. Крім того, справник застерігав, що у випадку порушення правопорядку особами, що не були допущені на зібрання, його взагалі буде закрито.29 Отже, місцевою владою вишукувалися приводи для того, щоб не допустити зустрічей В.С. Завойка з своїми виборцями та обговорення політичної ситуації в країні.

У Гайсинському повіті були й інші факти порушень виборчого законодавства, спрямовані особисто проти В.С. Завойка. Зокрема, він скаржився в різні інстанції (повітову з виборів комісію, Подільському губернаторові, міністрові внутрішніх справ) на дії того ж таки гайсинського повітового справника Пражмовського. Кандидат у виборщики звинувачував справника в порушенні виборчого закону, створенні перешкод у проведенні виборчої кампанії, упередженому ставленні та відкритій агітації проти його кандидатури.30 Повітовий справник загалом відкидав звинувачення В.С. Завойка, однак у рапорті губернатору так пояснював свої дії: “Дякуючи Аладьїним, Жилкіним, Рамішвілі, Оніпкам1 і компанії була розпущена І Дума, то й тепер, якщо до Думи потраплять Завойкіни і йому подібні, її теж розпустять”.31 Як бачимо, саме політичні переконання кандидата у виборщики спонукали представника влади чинити йому перепони на виборах.

Попри перешкоди влади В.С. Завойко на передвиборному з’їзді в Гайсині, який відбувався 16 – 17 січня 1907 року, разом із євреями Г.Б. Сльозбергом і доктором Л.З. Ратнером зумів виставити свою кандидатуру у виборщики. Цікаво, що значна частина євреїв підтримала кандидатуру саме неєврейського кандидата, тобто В.С. Завойка. Тоді євреї спробували вдатися до хитрощів. Г.Б. Сльозберг запропонував тягнути жереб на трьох кандидатів. Коли ж жереб випав на Ратнера, він почав відмовлятися від своєї кандидатури на користь Сльозберга.32 Однак компромісу було досягнуто. Завойко та доктор Ратнер взяли участь у виборах у м. Гайсин, а Сльозберг виставив свою кандидатуру в м-ку Теплик.

На виборах 22 січня в Гайсині перемогу здобув В.С. Завойко, який отримав 688 голосів. Його найближчий переслідувач, доктор Л.З. Ратнер, – 468. Решта кандидатів – мировий суддя Савлуков, повірений Ковальський та міщанин Давидов – отримали від 3 до 5 голосів.33

Проте методичне цькування В.С. Завойка з боку місцевої влади після його обрання виборщиком від м. Гайсина ще більше посилилося. Губернатор особисто звернувся до обер-прокурора Правлячого Сенату з протестом проти його кандидатури. Аргументи, висловлені керівником губернії, невідомі, але обер-прокурор погодився з ними і вже після виборів виключив колишнього предводителя дворянства зі списку виборців. Подільська губернська комісія, своєю чергою, 3 лютого 1907 р. прийняла рішення про усунення Завойка із числа виборщиків. Переможцем на виборах у м. Гайсині було визнано його найближчого переслідувача Л.З. Ратнера, який набрав менше половини голосів міщан.34 Отже органи влади губернії використовували будь-які засоби для усунення від участі у виборах В.С. Завойка та урешті-решт домоглися свого, проігнорувавши волевиявлення більшості виборців м. Гайсина.

Отже, власник Дунаївців В.С. Завойко активною суспільно-політичною діяльністю яскраво вирізнявся з-поміж когорти дворян та чиновників Подільської губернії. Його ідеї аграрного реформування, організована і напружена робота зі створення примирювальних органів між поміщиками та селянами залишили глибокий слід у житті Подільського краю початку ХХ ст. Водночас намагання В.С. Завойка потрапити до складу виборщиків, а можливо й депутатів Державної думи та отримати реальні важелі для впливу на суспільно-політичні процеси шляхом законотворчої діяльності, зазнали краху. Під час виборів до Думи першого скликання на заваді політичним амбіціям гайсинського повітового предводителя дворянства стала недовіра єврейських виборців, а на других виборах – адміністративний ресурс, застосований владою.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал