Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій



Сторінка13/50
Дата конвертації22.12.2016
Розмір9.2 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   50

Список використаних джерел та літератури:


  1. Роллє А. Граф Редукс / Антоній Юзеф Роллє; Переклад з польської Василя Ганущака. – Дрогобич, 2008. – С. 9-12, 73-74.

  2. Романюк Мирослав – Генеральний директор Львівської національної наукової бібліотеки імені Василя Стефаника, академік, доктор історичних наук, професор.

  3. Дзіндзиловська Людмила – перекладач, член НДЦ «Центр Мархоцькознавства», Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН України при Кам’янець-Подільському національному університеті ім. Івана Огієнка з 2009 року, активістка Хмельницького обласного осередку «Спілки поляків України».

  4. Наукові записки Центру Мархоцькознавства. – Хмельницький, 2013. – Т.4. – С. 16.

  5. Графиня Пульхерія Малаховська (1794-1877) – старша донька Ігнація Мархоцького і Еви Руффо, дружина Еліуша Якса Малаховського. З 1814 року мешкала в Руффіполісі.

  6. Полковникова Емілія Інгештофф /Ігністова/ (біля 1800- біля 1880) - донька Ігнація Мархоцького і Еви Руффо, дружина полковника Миколи Інгістова. Більшу частину життя мешкала в Руффіполісі.

  7. Наукові записки Центру Мархоцькознавства. – Хмельницький, 2013. – Т.4. – С. 8-9.

  8. Кароль Сцібор Мархоцький (1794-1881) – син Ігнація Мархоцького і Еви Руффо, музикант, агроном, польський патріот, один з керівників ушицького загону під час повстання 1831 року.

  9. Наукові записки Центру Мархоцькознавства. – Хмельницький, 2013. – Т.4. – С. 9.

  10. Графиня Юлія Мархоцька (1806-1887) – наймолодша донька Ігнація Мархоцького і Еви Руффо, дружина Мелітона Якса Малоховського. Більшу частину життя мешкала в Руффіполісі.

  11. Наукові записки Центру Мархоцькознавства. – Хмельницький, 2013. – Т.4. – С. 10.

  12. Там само. – С.16.

  13. Там само.

  14. Там само.

  15. Там само.

  16. Роллє А. Граф Редукс. Вказ. праця. – С. 79-81.

Л.В. Мазур,

с. Маків
Маків з найдавніших часів до 1917 року
Предметом розгляду цієї статті є історія села Маків Дунаєвецького району на Хмельниччині до 1917 року.

Ключові слова: Маків, маєток, Гектор Кам’янецький, Володийовські, Маковецькі, Раціборовські, Журовські.
Маків – село, центр однойменної сільської Ради, розташований в південно-західній частині Дунаєвецького району Хмельницької області біля автотраси Чернівці-Хмельницький. Відстань до Камянця-Подільського - 17 км., до Дунаївців – 16 км., до Хмельницького – 96 км. Сільській раді підпорядковані населені пункти: Маків, Шатава, Слобідка-Рахнівська, Слобідка-Залісецька.

На захід від Макова простягнулася відрога Подільських Товтр, яка в народі називається Медоборами. Тут протікає річка Батіг або Шатавка, яка в цих місцях розливається в озерця та впадає в Мукшу.

До Макова зі сходу примикає село Шатава, яке протягом усієї писемної історії нероздільно однією долею зв’язане з Маковом.

Село має давнє історичне коріння. В околицях Макова виявлено залишки поселення трипільської культури (ІІІ тисячоліття до н.е.), уламки скляних браслетів часів Київської Русі.

До 1746 року поселення носило назву Ступинці. Вперше в історичних джерелах Ступинці згадуються 1482 року. На той час ними володіли Віхна і Клара із Нищеславів. Віхна вийшла заміж за Адама із Свиршковець (Свирща), кам’янецького стольника, а Клара – за кам’янецького підсудка Сигизмунда із роду Гінків. Кларі дісталися Ступинці, які вона внесла, як своє придане у рід Гінків герба «Корчак»[4, с.5].

1493 року в Ступинцях було вісім господарств (димів). Одинока дочка Гінків – Анна була заміжня за П’ясецьким, а потім за Ячимирським, тому 1565 року Ступинці належали П’ясецькому, а 1572 – Христофору Ячимирському.

1597 року внаслідок судового рішення Ступинцями заволоділи Потоцькі, оскільки дочка Івана П’ясецького Софія, що була дружиною Андрія Потоцького, виграла суперечку про володіння цим маєтком. На той час окрім Ступинець до маєтку входили Вербка та Зелені Луки (Чечельник).

Родина Потоцьких володіла маєтком близько 60 років. Останній нащадок цієї гілки, будучи бездітним, заповів Ступинецький маєток далекому родичу Олександру Потоцькому. Це і послужило предметом судової тяжби, завдяки якій один із спадкоємців роду П’ясецьких – Станіслав Пухальський через суд відновив право на володіння Ступинцями. 1670 року він продав це поселення Юрію Володийовському, і той збудував невеличкий, але міцний замок, для охорони якого найняв угорських вояків.

Юрій Володийовський відіграв помітну роль в історії Макова та й Поділля в цілому, відтак хочеться зосередити на ньому особливу увагу. Володийовські належали до давнього руського подільського роду. До половини 16 ст. сповідували православну віру, родичалися з такими ж православними подільськими родами, як Ластовецькі, Дяковські, Тулстовські, Угринковські та інші. Рід цей був небагатий і володів дрібними маєтками в різних місцях Подільської землі.

Найдавніша документальна згадка про цей рід сягає 16 ст., де значиться, що Касіян Володовський чи Володийовський, ймовірно родом із села Володовець, що на Могилівщині. В актах 1535 року він іменується кам’янецьким православним намісником, а значить не останньою особою в житті тодішньої кам’янецької української громади. З часом Володийовські приймають католицький обряд і вливаються в ряди польської, хоча й бідної шляхти. За звичаєм католицького обряду Юрій має друге ім’я – Міхал.

Юрій Володийовський народився 1620 року. Грамоті навчався в свого дядька Шимона, уславленого кам’янецького гвардіянина, або начальника (старшого) Францисканського костелу. У молоді роки брав участь у козацьких війнах проти Хмельниччини, як «товариш» якогось заможного войовника. Кажуть, відзначався великою відвагою та добре володів шаблею, на зразок козацького полковника Івана Богуна.

Завдяки вдалому шлюбові сестри Анни, яка вийшла заміж за Станіслава Маковецького, кам’янецького суддю герба «Пом’ян», Володийовський виходить на більш помітне місце в провінційному шляхетському світі. А вже після свого пізнього шлюбу (у 42 роки) 1662 року з Христиною Єзьорковською стає більш заможним і здобуває собі титул Перемишлянського стольника.

Юрій Володийовський не лише брав участь у боях на боці польських бойових загонів, але й сам очолював невеликий військовий загін. Його подвиги описав Генріх Сенкевич в історичному романі «Вогнем і мечем». 1666 року Юрій напав на загін козацького полковника Василя Дрозда, який зупинився табором на ночівлю недалеко Мурованих Курилівців і відбрав у нього вози з майном.

Саме ця подія стала визначальною у формуванні Юрія-Міхала Володийовського, як войовничого шляхтича, захисника Кам’янецької фортеці.

1669 року вже заможний шляхтич та знаний войовник, Юрій взяв на утримання від старого вояки Степана Злочевського загін угорської піхоти з 200 осіб. У 1670 році Юрій Володийовський став власником великої кількості урожайної землі в околицях Кам’янця. Купив у Станіслава Пухальського не лише Ступинці (Маків), але й Вербку, Привороття, Зелені Луки (Чечельник). Через рік, в кінці 1671 року серед інших декількох сіл шляхтич купив у Габріеля Сильницького ще й Шатаву. З того часу став значним землевласником, його володіння складали 12000 гектарів землі.

Юрій Володийовський покрив себе славою і загинув, як герой, при захисті Кам’янецької фортеці від турків у вересні 1672 року, за що Станіслав Маковецький назвав його Гектором Кам’янецьким.

На сьогодні слідів Ступинецького замку не залишилося. А знаходився він на місці, де в радянські часи побудовано школу.

Після виходу турків з Поділля частина володінь Юрія Володийовського перейшла до його брата Якова, інша – до сестри Анни, яка була заміжня за С. Маковецьким.

1704 року Яків Володийовський, будучи бездітним, віддав свою частину маєтку племіннику Франциску Маковецькому. Таким чином, весь маєток Володийовських знову об’єднався в одне ціле, але тепер вже під гербом Маковецьких. 1746 року Микола Маковецький, червоногродський мечник, перейменував Ступинці на Маків і виклопотав у польського короля Августа ІІІ право називати поселення містечком, проводити ярмарки, які завдавали чимало шкоди торгівлі в Кам’янці, на що неодноразово жалілися тогочасні кам’янецькі міщани канцлеру Замойському. Тоді в Макові поселилося чимало євреїв, і містечко стало навіть центром їхнього кагалу. А 1765 року там проживало 273 євреї. Згодом їх кількість зменшилася (в 1775 р. – 137, 1784 р. вони мешкали в 53 будинках).

Від Ксаверія і Вікторії Маковецьких 1751 року маківський маєток разом із Зеленою Лукою, або Чечельником, перейшов до графа Юзефа Рациборовського (1689-1756) гербу «Еліта», який був на той час дідичем села Солобковець у Кременецькому повіті. Тоді ж прикупив він і сусіднє село Вербку. Сам Юзеф Рациборовський походив з родини, яка раніше мешкала в Петриківцях. Звідти одна гілка перенеслася на Волинь та Поділля. Від шлюбу з Маріанною Лібішевською мав трьох дочок і двох синів. Син Міхал (помер у 1800 році) – канонік, другий – Войцех (1734-1798) з 1761 року був мечником червоноградським, а з 1776 року – стольником, а відтак хорунжим летичівським (1788 р.), кавалером ордена Св. Станіслава. Саме Войцех, після зречення брата Міхала на його користь належної йому половини мківського маєтку, став повновладним його господарем. А 1787 року Войцех Раціборовський купив у Миколи Маковецького ще й Шатаву.

Родовим зображенням дворянського роду став герб «Еліта». Ось його опис: на червоному фоні розташовані три піки у вигляді зірки. Дві піки розміщені по сторонах, а третя-рівносторонньо. Щит увінчувала корона , з якої виглядав тулуб козла. Завершував композицію напис «Еліта» [6].

Войцех Рациборовський, ввійшовши в ці володіння повноправним господарем та маючи з них чималий зиск, не раз заявляв, що «Маків і Шатава – то мій Краків і Варшава». Шатава завжди була містечком, хоча привілей на це отримала 1750 року, згодом підтверджений польським королем 1782 року.

1862 року Маків стає волосним центром. До нього входило 20 сіл Кам’янецького повіту. Всіма справами заправляв волосний старшина Василь Білюга та писар Мздиковський. Того ж року в Макові відкрилася церковно-парафіяльна школа, в якій 1870 року навчалося 12 хлопчиків та 12 дівчаток. З 1883 року діє Маківсько- Шатавське однокласне училище Міністерства народної освіти. 1891 року там навчалося 82 учні. На цей час у Макові проживає 1769 чол. З них близько 3 відсотки – євреї, які мали тут свій молитовний будинок.

У ці роки в містечку не було ремісників, торгових лавок налічувалося 3, за містечком числився один млин. Панам Рациборовським належало2688 десятин землі (з них 772 дес. лісу), селянам – 615 дес. землі, церкві – 36.

Завдяки сприятливому природному середовищу та доброму господарюванню багатство родини Раціборовських зростало. Від кількох шлюбів Войцех мав чимало дітей, тому після його смерті великий маєток розпався на малі помістя. У наступні роки вони ще більше подрібнилися. Маків дістався четвертому з-поміж дітей синові Янові Непомуці (1778-1841 рр.), що народився від Агнешки Грохольської – дочки старости думанівського і маршалка шляхти Кам’янецького повіту, а також п’ятому синові – Адаму.

Брати Адам та Ян Рациборовські успішно володіли маківським маєтком до початку 19 ст., спорудили модні на той час будівлі: палац, флігель, кузню, вежу, паркові павільйони та інші споруди в класицистичному та неготичному стилі. Благо каменю тут було вдосталь, адже мали у маєтку свій кар’єр. Навіть млини, а їх було 12 та містки через ставки були з тесаного каменю.

Оскільки обидва брати Рациборовські прожили все своє життя неодруженими і через те померли бездітними, Маків перейшов у спадок до Вацлава Рациборовського, одруженого з Н.Тимородовою (пом.1892 р.), дочкою російського генерала. На той момент до маківського ключа належали Шатава, Вербка, Чечельник, Привороття та Гниловоди, загалом – 6 тис. десятин землі.

Синами та спадкоємцями Вацлава Рациборовського були Альберт (пом. 1907 р.), неодружений, а також Юрій. По смерті брата він успадкував Вербку і Шатаву і став єдиним володарем цілого та дуже обтяженого боргами маєтку, вже зменшеного до 4 тис. десятин подільського чорнозему. 1908 року він продав маєток своєму родичу Альфреду Журовському та його дружині Марії із Здеховських, а сам, забравши найцінніше рухоме майно, вибув до Києва.

Родина Рациборовських володіла маєтком 155 років. Біля палацу росли дві величезні ялини: одна посаджена при народженні Яна Непомуки, друга – Адама Рациборовського. Серед місцевих мешканців побутувала легенда, що багатства до того часу будуть належати їхній родині, допоки будуть рости ці ялини. Одна з ялин всохла восени 1907 року, друга – навесні 1908 року, якраз тоді родина й втратила маєток. На той час, 1906 року, у Макові проживав новий господар Альфред Журовський, числилося 2966 мешканців (562 двори) [5].

Альфред Журовський вирішив відновити колишню славу. Будівлі резиденції були в стані руїни, сад та парк запущені. Тому він складав план нової резиденції, який втілити до кінця перешкодив 1917 рік.

Але він перебудував палац, збудував цукровий завод, мости, конюшні, корівники, будинки для робітників заводу, баню, будинок для директора заводу, кухню (тепер старе приміщення школи), приміщення церковно - парафіяльної школи, ремонтував дороги. Керував роботами запрошений із Петербурга архітектор Вальдемар Федерра [3].

Після жовтневих подій у Петрограді 1917 року маківські селяни разом із солдатами Камчатського полку погромили панську садибу, заволоділи заводом, забрали цукор та хліб. А палац спалили й цілковито зруйнували дезертири. Цілим залишився лише флігель. Пан Журовський з сім’єю виїхав до Польщі [1, с. 248].

Серед селян було розподілено близько 900 десятин поміщицької землі.

До нашого часу зберігся парк площею 40 га, закладений наприкінці 18 ст. братами Рациборовськими. Вроки другої світової війни він був майже цілковито знищений. Парк було відновлено зусиллям маків чан. Тепер на площі 7 га зростає близько 900 екз. дерев та кущів. Крім місцевих порід є і екзоти: модрина сибірська, сосна чорна, бук червонолистий. Поряд гордо розкинули крони старожили (близько 200 років)- платани кленолисті, або лондонські дуби. Прикрашає парк алея гірко каштанів звичайних. [2, с. 29].


Список використаних джерел і літератури:


  1. Історія міст і сіл Української РСР: Хмельницька область. – К., 1971. – 705 с.

  2. Ковальчук С.І. Пам’ятки природи Хмельниччини / С.І. Ковальчук, М.А. Задорожний. – Л.: Каменяр, 1985. – 56 с.

  3. Наконечна Л.І. Маківський цукровий завод: історія і сьогодення / Л.І. Наконечна, Л. Сорокатюк. – Маків, 1997. – 16 с.

  4. Мошак М.І. Маківська здравниця / М.І. Мошак, Ю.О. Лисюк. – Кам’янець-Подільський: ПП «Медобори-2006», 2008. – 104 с.

  5. Матковська Н. З історії села// Дунаєвец.вісн.- 2004.- 22 лип.

  6. Олійник Ю. Раціборовські:історія дворянського роду// Дунаєвец.вісн. – 2004. – 7 жовт.

Віктор Мороз,

м. Хмельницький

Володимир Мороз,

м. Дніпропетровськ
Альфред Журовський – останній власник Макова
У статті розглядається життєвий шлях, господарська, суспільна, педагогічна та благодійна діяльність останнього власника Макова Альфреда Журовського, його внесок у розвиток культури, освіти та продуктивних сил краю.

Ключові слова: поміщик, цукрозаводчик, господар, благодійник, меценат, гімназія, почесний блюститель, почесний мировий суддя.

Історія Дунаєвеччини привертала увагу багатьох учених та краєзнавців. Значний внесок у вивчення історії краю зробив доктор історичних наук, професор Прокопчук В.С., автор відомої роботи «Дунаївці», доктори історичних наук Баженов Л.В. та Григоренко О.П., кандидат історичних наук Єсюнін С.М., краєзнавець Мошак М.І., археологію та історію краю досліджували Захар’єв В.А., Телячий Ю.В. та інші. Однак непересічна постать Поділля і України – власник багатьох маєтностей на Поділлі, у тому числі Маків, Альфреда Журовського розкрита недостатньо.

Багач, підприємець, цукрозаводчик, поміщик, латифундист, меценат і благодійник, поборник всестанової народної освіти і справедливого правосуддя, громадський діяч, будівничий, один із найвпливовіших людей свого часу – кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Альфред Євгенійович Журовський (31.05.1869 – 1.08.1949) походив із старовинного шляхетського роду, внесеного до VI частини родословної книги дворян Київської [16, с. 88] і Подільської губерній [17, с. 224]. Дід Марцелій Костянтинович (I.VII.1796 – 19.X.1872) в 1824 році одружився із Людвікою Раціборовською, яка в якості приданого принесла села Вишнівчик і Завадівку (зараз Чемеровецького району) із 3,091 дес. землі [4, с. 404], Малу Яромиру – 352 дес. [18, с. 461] і Лісоводи із 1393 дес. землі [6, с.20] (обидва села Городоцького району). Йому ж належали родові маєтки у с. Іванківці – 1504 дес. [14, с. 287], Майданецькому, Корсунка і Зеленкове Уманського повіту Київської губернії (сучасна топографія не встановлена) – 6827 дес. землі[14, с. 559].

В сільському господарстві проявили себе добрими і дбайливими господарями, застосовуючи найновіші досягнення науки і техніки, передові технології обробітку землі, посіву, вирощування, збирання і переробки врожаю, широко використовували сівалки, культиватори, жатки, парові машини для обмолоту зерна. В рослинництві діяли дев’ять сівозмін, в тваринництві – племінна худоба. Особливою гордістю хазяїв був завод чистокровних коней [7, с. 53].

Журовські перетворюють свою резиденцію в Лісоводах на значний культурний центр: створюють велику бібліотеку і картинну галерею. Відомий ландшафтний архітектор Діонісій Мак Клер (1762-1853) обслуговує Раціборовських і Журовських, закладає в їх маєтках Іванківцях, Макові і Лісоводах парки і сади на площі 10 і 30 га, створює штучні стави – озера, зводить водяні млини і т.п. У двоповерховому палаці в Лісоводах гостювало багато відомих людей. Зокрема в 1871-1873 рр. тут бував, давав концерти художник, піаніст і композитор, друг Ф. Шопена і І. Крашевського Наполеон Орда (1800-1883). Свідченням цього є, мабуть, перше, яке дійшло до нас, зображення палацу із Східної сторони.

М.К. Журовський розводив і виводив нові породи верхових коней і збирав твори художників Відродження. Біля 150 картин зберігалися в Іванківцях, які потім в переважній більшості були перевезені в Лісоводи і частково у відновлений палац у Макові. В 1843 р. [4, с. 404], за іншими даними у 1845 році [13, с. 306] Марцелій збудував цукровий завод у Вишнівчику. Помер у 1872 році. У володіння маєтностями вступив син Євгеній (2.ХІ.1826-23.IV.1913 рр.). Проживав у Лісоводах, сам займався господарством, часто бував в Вишнівчику, контролюючи роботу заводу.

Атмосфера вишуканості благоприємно впливала на духовний розвиток останнього власника величезних багатств. Альфред Євгенійович (31.V.1869-1.VIII.1949) народився у Лісоводах. Після капітальної домашньої підготовки середню освіту, ймовірно, одержав в губернській Кам`янець-Подільській класичній гімназії. Часто з батьком перебував у Вишнівчику: придивлявся до роботи підприємства, вникав в усі технологічні деталі процесу виробництва цукру. Власник заводу Є.М. Журовський сам не займався підприємством, здаючи його в оренду Товариству Вишнівчицького цукрового заводу. Відомо, що це довго продовжувалося. У 1895 році керував підприємствами директор-розпорядник дворянин Т.К. Боянчик [13, с. 306]. Набравшись досвіду, Альфред Євгенійович змінює найманого директора. На цій посаді ми бачимо його у 1904 році [1, с. 232]. Коли саме він приступив до виконання цих обов’язків невідомо.

А. Є. Журовський активно включається в громадське життя. У 1904 році він був почесним блюстителем Кам`янець-Подільської жіночої Маріїнської гімназії [1, с. 75]. Біля витоків учбових закладів стояла дружина Олександра ІІ (1818-1881) Марія Олександрівна (1824-1880). Вийшовши у 1841 році заміж за наслідника престолу, цариця присвятила все своє життя благодійності і турботі про жіночу освіту, стала засновницею нових жіночих навчальних закладів, відритих для всіх станів суспільства [10, с. 544]. Всі вони, офіційно віднесені до відомства імператриці Марії, стали називатися Маріїнськими. 1879 року учбові плани цих гімназій наблизили до вимог Інституту благородних дівиць. Програма була досить насичена. Гімназистки вивчали Закон Божий, російську мову і літературу, французьку і німецьку мови, історію, географію, математику, природознавство, фізику, педагогіку, гімнастику, рукоділля, чистописання, малювання і співи. Основний термін навчання тривав три роки. Було ще два додаткових. Випускники одержували атестат домашньої вчительки. Нагороджені медаллю чи книгою домашні наставниці мали право без екзаменів поступати на педагогічні курси. Навчання було платним. Знання оцінювалися за 17-бальною системою.

Оскільки приймались в гімназію діти всіх станів, серед них була певна кількість бідних дітей. Для забезпечення їх гімназичною формою, одягом, взуттям, платою за навчання і т.п. збиралися пожертви від заможних жителів Кам`янець-Подільського. Для нього вводилася вибірна посада почесного блюстителя гімназії із авторитетних і заможніх людей. Необхідною умовою для обрання на посаду було «иметь надзор за училищами и оказывать сообразное с средствами вспоможение». Це «вспоможение» становило постійний прибуток гімназії [15, с. 789, 790]. Почесні блюстителі вибирались переважно із дворян. Крім турботи за матеріальним станом гімназії вони також слідкували за навчально-виховним процесом.

Завдячуючи значним внескам на гімназію, Альфред Євгенійович дав можливість не одній бідній дівчині одержати середню освіту в престижному навчальному закладі.

Десь 1905 року Альфред одружується із Марією Здеховською (15.ІV.1880-9.ІІІ.1967) із села Черепашинець під Вінницею. З молодою дружиною проживав у Вишнівчику. 1908 року в них народилася перша дитина – син Адам (13.ІІІ.1908 – 10.ІХ.1992). Настав час подумати про більш комфортне місце проживання.

Добре освоївши навики господарювання в Вишнівчику і Завадинцях, 1908 року Альфред Євгенійович купив у свого родича Єжі (Юрія) Раціборовського маєток Маків, в якому нараховувалося 562 дворів і 2966 жителів [11, с. 16]. Село лежало на поштовій дорозі із Проскурова до губернського центру. До Кам`янця-Подільського було біля 30 км, що було надзвичайно важливо для такого підприємливого чоловіка.

Альфред Євгенійович з головою поринув у господарські справи, благоустрій своєї резиденції, будує в Макові цукровий завод і відкриває його в 1911 році [2, с. 756]. Нове підприємство мало за добу переробляти 400 т цукрових буряків. За сезон 1914-1915 рр. було вироблено 2967,3 т цукру. На заводі працювало до 300 робітників [9, с. 249].

1911 року цукровий завод у Вишнівчику давав продукції на 512 тис. руб. [12, с. 268]. А.Є. Журовський перебудував і добудував палац, зводив мости, господарські приміщення, будинки для робітників, бані, кухню, приміщення для церковнопарафіяльної школи, відновлював парк [11, с. 19].

У 1915 році Міністерство юстиції опублікувало височайший указ: «Определяется на службу дворянин Альфред Журовский почетным мировым судьею Каменецкого округа на текущее, с 1 января 1914 г., трехлетие» [8, с. 52]. Посада виникла в результаті судової реформи Олександра ІІ для розгляду дрібних цивільних і кримінальних справ. На своїй мировій дільниці суддя одноосібно, без особливого адміністративного апарату, у присутності позивача і відповідача вирішував справи, керуючись совістю і природнім поняттям про справедливість. Почесний мировий суддя виконував обов’язки мирового судді в повному обсязі, у разі його відсутності, допомагав йому вести справи, був присутнім у якості члена на засіданнях з’їзду мирових суддів, судив любу іншу приватну справу за прохання сторін [3, с. 524].

У роки революції селяни і солдати палац у Макові спалили і зруйнували. Маєток і завод пограбували, забравши худобу, інструмент, зерно і цукор. Яка була доля перевезеної частини картин із Лісоводів? Чи встиг їх забрати А.Є. Журовський чи вони загинули в полум’ї, чи були розтоптані солдатськими чоботами і назавжди втрачені для потомства?

Альфред Євгенійович із сім’єю виїхав до Польщі. Мав четверо дітей. Старший Адам народився 13.ІІІ.1908 р. у Вишнівчику, а помер 20.ІХ.1992 р. в Оттаві, столиці Канади. Цецілія – біля 1910 р., де і коли померла невідомо. Антоніна (12.VI.1912 – 16.І.1987) померла в Щецині в Польщі. Наймолодша Марія народилася 25.ІІІ.1917 р. в Макові, померла 25.ІХ.2001р. Нам нічого невідомо про їх заняття і життя, знаємо тільки що в Канаді проживає доктор Михайло Журовський, онук Альфреда. Відшуканий краєзнавцем М.І. Мошаком він надав рідкісні фотографії 1914 р. палаців і парків Лісоводів і Макова, їх інтер’єри, портрет діда. Вони дають можливість зримо побачити прекрасні витвори людських рук, людськими ж руками і знищені.

Альфред Євгенійович помер 18.1.1949 р. у Щецині. Про його долю після виїзду із Макова нам нічого невідомо.

Пам’ятником невтомної і подвижницької діяльності трудівника залишився збудований ним цукровий завод у Макові, який після буремних подій революції і громадської війни був відновлений і став до ладу 1925 року, пережив війну та окупацію, вцілів під час перебудови, а в роки незалежності України майже знищений.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал