Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій



Сторінка12/50
Дата конвертації22.12.2016
Розмір9.2 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   50

Список використаних джерел та літератури:


  1. D-r Antonij J. (Rolle) Opryszek. Opowieść zdarzeń prawdziwich //Antonij I. Gawedy z przeszlosci. – Lwow, 1879. –T.1. –S.133-238.

  2. Ролле А. Кармелюк // Киевская Старина (далі – КС). –1886. – №3. – С.495-560.

  3. Хвиля А. Устим Кармалюк: До 100-ліття з дня смерті. / А. Хвиля – Х., 1936. – 125 c.

  4. Гуржій І.О.Народний герой – Устим Кармалюк. – К., 1950. – 24 с.

  5. Гуржій І.О. Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпосницького гніту (з 80-х р. XYII ст. до 1958 р.) – К., 1958. –168 с.

  6. Народ про Кармалюка: зб. фольклорних творів / упоряд. В.І. Тищенко. – К., 1961. – 276 c.

  7. Устим Кармалюк: зб. док. / упор. Є.Черкаська, І.Єрофєєв; за ред. К. Гуслистого і П. Лаврова. – К., 1948. – 344 с.

  8. Якимович С. На місцях останніх днів Кармалюка // Україна.– 1928.– №1. – С.59–66.

  9. Сутковецький В.О. Віск і криця: історична повість. – Хмельницький: Облполіграфвидав, 1990.

  10. Сутковецький В.О. Таємниця старого майстра: історична повість. – Хмельницький, 1994.

  11. Гандзюк С.В. Село Отроків. До кращого життя. – Отроків, 2006.

  12. Крестьянское движение в России в 1826-1849 г.г.: сб. док./ ред. Дружинин М.Н. – М., 1961. – 984 с.

  13. Селянський рух на Україні. 1826-1849р.р.: зб. док. і матер. – К., 1985. –504 с.

  14. Дячок В.В. Устим Карманюк(Кармалюк) та соціальне розбійництво у світлі документальних джерел // Наукові записки: зб. праць молодих вчених та аспірантів Ін-ту укр. археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України. – К. – Хмельницький, 2002. – Т.8. – Ч.І. – С. 120-160.

  15. Державний архів Хмельницької області, ф. 197, оп. 2, спр. 217, т. 1.

В.М. Островий,

м. Хмельницький


З історії життя німецьких колоністів на Поділлі
У статті розповідається про репресії радянських карних органів щодо мешканця м. Дунаївців Густава Августовича Бухгольця, німця за національністю, у 1937-1940 рр.

Ключові слова: Г. А. Бухгольц, Поділля, м. Дунаївці, німецькі колоністи, репресії.

Історія сім’ї Бухгольців в містечку Дунаївці, почалася ще в першій половині XIX століття. Тоді багато сімей німецьких колоністів – сукнярів поселились на запрошеня господарів Дунаївців Красинських. Вони чимало зробили для розвитку економіки краю. Наприкінці XIX століття близько 40 дунаєвецьких суконних фабрик належали німцям і в середньому при 500 постійних працівниках щорічно виробляли сукна і трикону на суму понад 1 млн. крб.

Бухгольц Густав Августович народився 13 листопада 1897 р. у німецькій робітничій родині в м. Дунаївці. Його дід прибув у Дунаївці ще 1845 року, виробляв сукно [1, арк. 278].

Густав Бухгольц з 1912 р. по 1915 р. працював учнем слюсаря на механічному заводі в м. Дунаївці. 1915 року, під час Першої світової війни, на підставі прийнятих законів від 2 лютого та 13 листопада 1915 р., в яких передбачалося німецьким підданим виїхати за межі Російської імперії, батьки із сестрами були вислані за межі країни, а 17-річного Густава вивезли вглиб Росії, до м. Астрахань. Після лютневої революції 1917 р. він прибув у м. Саратов, працював там до квітня 1918 р. У травні того року повернувся в Дунаївці. Влаштувався на суконну фабрику, працював слюсарем до 3 вересня 1937 р. За 19 років роботи на фабриці Г. Бухгольц не отримав жодного зауваження. Навпаки, за сумлінну працю його неодноразово преміювали сукном та грішми. d:\вова\німці\ostrovoy_4.bmp

Хворіючи багато років на екзему, 1931 р. Г. Бухгольц за рекомендацією лікарів та з дозволу органів влади відвідав Німеччину. Це було можливим, оскільки Г. Бухгольц залишався німецькими підданим. Статус іноземця унеможливлював спроби влади націоналізувати будинок Г. Бухгольця. На історичній батьківщині він прожив всього два місяці в Берліні у брата Оскара, теслі за фахом. Повністю одужавши, 15 вересня 1931 р. повернувся додому. Дружина Г. Бухгольца, уроджена Яккерт Ірма Омелянівна, 1908 р. н., технік при рентгенкабінеті, була підданою СРСР. Відчуваючи небезпеку, яка загрожувала родині, 1936 року Г. Бухгольц відвідав німецького консула в Києві з метою отримати німецький паспорт для дружини. Однак для цього необхідно було відмовитися від радянського громадянства з відповідною публікацією в газеті. Очевидно таке оголошення в ті часи було складно опублікувати [2, арк. 74]. Етнічна приналежність, відвідини родичів у Німеччині не могли пройти без наслідків для сімейства Бухгольців, які перебували під пильним оком органів держбезпеки.

Вже 3 вересня 1937 р. директор фабрики Сілкін (репресований 1939 р.) викликав Г. Бухгольця у свій кабінет та наказав написати заяву про звільнення. Аргумент був простий: „Так треба! Менше розмовляйте!” [2, арк. 39].

Через місяць, 5-го жовтня, Г. Бухгольц був заарештований Кам’янець-Подільським НКВС та ув’язнений [2, арк. 39]. 20 жовтня йому пред’явлено обвинувачення за ст. 17-54-9, 54-10-2, 54-11 КК УСРР [2, арк. 11]. 1 грудня слідчі несподівано з’ясували, що по даній справі проходять учасники антирадянської фашистської групи: О. Стрезе, Ф. Демолер, К. Брізе, Ю. Яккерт, Ф. Ян Фердинанд, К. Штайн. Їм пощастило, бо всі вони, як німецькі піддані, були раніше вислані за межі СРСР. Менше пощастило радянським підданим К. Циндлеру, А. Лельбаху, Яну Фридріху та П.А. Юркову. По відношенню до них, як членів контрреволюційної есерівської, диверсійно-терористичної організації, слідство вирішило провести додаткові слідчі дії [2, арк. 12]. Розуміючи, що доказова база проти Г. Бухгольця досить слабка, а у визначений термін потрібні зізнання слідчі вибити не встигнуть, вже 20 листопада вони направили клопотання перед ЦВК СРСР про подовження терміну перебування під вартою підслідного з 5 грудня 1937 р. до 5 січня 1938 р. «в цілях розгортання слідства по справі» [2, арк. 12а]. Однак і цього часу не вистачило. Наступне клопотання за підписом заступника начальника УНКВС по Кам’янець-Подільській області капітана Держбезпеки Крутова вже порушено перед Президією Верховної Ради СРСР строком ще на два місяця [2, арк. 12б]. Потім ще раз. За час слідства таких клопотань було чотири [2, 12в-12г]. І нарешті, як свідчать протоколи допиту, підслідний Г. Бухгольц та інші фігуранти в справі почали давати „потрібні свідчення”. Під тиском слідчих Г. Бухгольц визнав причетність до групи фашистсько-налаштованих німців, проведення активної антирадянської агітації серед громадян СРСР, вихваляння фашистської Німеччини [2, арк. 13].

За сценарієм слідства всі вище перераховані німці входили до вигаданої організації. Їх антирадянська діяльність полягала в тому, що 1930 року, перед початком молебну в кірсі, Ф. Демолер виступив з критикою радянської влади, закликав німців не вірити більшовикам, говорив, що радянський уряд складається з євреїв, а там, де євреї, порядку ніколи не буде. Перед від’їздом 1934 р. до Німеччини Ф. Демолер проводив антирадянську агітацію серед німців, закликав зневажати радянську владу [2, арк. 14]. Г. Бухгольц посвідчив, що своє перебування на історичній батьківщині 1931 року використав для антирадянської агітації на фабриці та вихвалянні життя робітників в Німеччині.

З метою отримання грошової допомоги від німецького консульства (так званої „Гітлерівської допомоги”) Ф. Демолер збирав списки місцевих німців. За сприяння Г. Бухгольця громадяни СРСР Краузе та Мецлер отримали продуктові посилки та грошову допомогу з Німеччини в розмірі 9,5 марок [2, арк. 15]. Крім того місцеві німці придбали радіоприймач, за допомогою якого слухали передачі антирадянського характеру з Берліну, а їх зміст поширювали між робітниками фабрики в цілях агітації.

Г. Бухгольцу було висунуто звинувачення в причетності до фашистської, есерівської, контрреволюційної, терористично-диверсійної організації, в яку він нібито був завербований 1935 р. завідуючим гаражем „Союзтрансу” м. Дунаївці П.А. Юрковим [2, арк. 53]. За завданням П.А. Юркова він нібито повинен був вивести з ладу парову машину суконної фабрики потужністю 450 к. с. Вислухавши обвинувачення, Г. Бухгольц заявив, що це – брехливий наклеп. Слідчий Климовський на те відреагував нецензурними викриками, залякував розстрілом [2, арк. 39]. Слідство „з’ясувало”, що контрреволюційна організація ставила своїм завданням повалення радянської влади збройним шляхом та відновлення капіталізму в СРСР. А Г. Бухгольц крім антирадянської агітації готував диверсійний акт на фабриці – виведення з ладу електростанції. Однак внаслідок арешту керівника організації диверсію не було здійснено. Пізніше у касаційній скарзі Г. Бухгольц переконливо спростував його висновки [2, арк. 40 зв.]. 23 грудня 1937 р. слідчий прийшов до висновку, що Г. Бухгольц підлягає суду Військового Трибуналу Київського Військового Округу [2, арк. 55].

Судове засідання Трибуналу в справі Г. Бухгольца відбулося 19-20 липня 1938 р. у м. Дніпропетровську. Г. Бухгольц під час суду рішуче відкинув пред’явлені звинувачення, розповів на суді про тиск слідчих Крюченка, Климовського і Коломойця [2, арк. 41]. Однак Військовий Трибунал КВО визнав підсудного повністю винним і засудив його до вищої міри покарання – розстрілу з конфіскацією всього особистого майна. Після цього засудженого відвели до сусіднього приміщення комендатури. Через декілька хвилин зайшов слідчий Крюченко, вдарив Г. Бухгольця кулаком, пояснюючи: „Це тобі за добру поведінку на суді!” [2, арк. 41]. Через годину засудженого відвезли до в’язниці та розмістили в камері смертників. Ввечері арештанта відвезли до відділу НКВС. Слідчий Крюченко знову зажадав негайних зізнань від Г. Бухгольця в шпигунській діяльності. На що підслідний відповів, що він взагалі не в стані розмовляти після оголошення вироку. Тоді два наглядачі за наказом слідчого відвели Г. Бухгольця до підвалу, де катували, вимагаючи зізнання. Однак Г. Бухгольц не зізнавався і його скривавленого доставили до камери.

14 жовтня 1938 р. Військова Колегія Верховного Суду постановила замінити розстріл позбавленням свободи з утриманням у в’язниці терміном на 25 років [2, арк. 3].

22 липня 1939 р. під час перебування у Дніпропетровській обласній в’язниці Г. Бухгольц подав скаргу до Президії Верховної Ради СРСР, в якій детально описав знущання слідчих та методи вибивання потрібних показів. Разом з тим Г. Бухгольц просив повернути його і дружину, заарештовану в першій половині лютого, та дітей, залишених без батьківської опіки, до життя та чесної праці [2, арк. 41 зв.].

5 лютого 1940 р. Пленум Верховного Суду СРСР постановив: „Вважати недоцільним застосовувати до Г. Бухгольця тюремне ув’язнення, а замінити його на виселення за межі СРСР” [2, арк. 37]. Очевидно не скарга вплинула на рішення репресивних органів щодо Г. Бухгольця. По-перше, він відкидав усі звинувачення. Крім того, він був підданим Німеччини. Оскільки 1939 року у відносинах між Німеччиною та СРСР окреслилось „потепління” й були встановлені дружні відносини, то саме велика політика стала фактором порятунку сім’ї Бухгольців. На жаль, подальша доля Бухгольця Густава Августовича невідома. Встановлено лише факт його реабілітації у травні 1995 р.


Використані джерела :


  1. Держархів Хмельницької області, ф.р. 228, оп. 1, спр. 3422. Відомості про іноземців які проживають в Ушицькому повіті, друга половина 1862 р.

  2. Архів Управління Служби безпеки України в Хмельницькій області, спр. П – 29425.

Л.П. Валяровська,

м. Кам’янець-Подільський

Розвиток цехового ремесла на Поділлі
У статті подається генезис цехового виробництва на Поділлі, побуту, традицій та обрядів ремісників.

Ключові слова: ремісник, статут, грамоти, цехи, цехмістер.
Важливу роль в економічному житті міст і містечок Подільського воєводства у XVII-XVIII ст. відігравало ремісниче виробництво, нерозривно зв’язане з цеховою організацією. Дослідники стверджують, що цехи були як формою організації виробництва, їх реалізації, так і засобом усунення конкуренції з боку сільського та іногороднього ремісничого населення, збереження монополії на виготовлення і продаж [4, с. 22]. На Поділлі одним з найбільших центрів розвитку ремесла був Кам’янець. Найдавніша писемна згадка про один з кам’янецьких цехів (різницький) відноситься до 1467 р., а королівський привілей на юридичне функціонування він отримав 1484 року [4, с. 92].

1535 року цех кам’янецьких ткачів відправив своїх представників Яна Вайна і Симона Щотку з листом – клопотанням до львівського ткацького цеху для отримання копії статуту. Після довготривалих переговорів посланці отримали документ. Доречно зауважити, що статути дуже часто переписувались і запозичувались. Відомо, що кам’янецький ткацький цех користувався грамотою, виданою польським королем Сигізмундом II 1553 року, яка підтверджувала його рівноправ’я з ремісниками інших цехів, оскільки були випадки, коли на загальних міських зібраннях до ткачів ставились зневажливо, принижували, вважали нерівноправними жителями міста [1, с. 92-94].

Документи стверджують, що ремесло розвивалось і в подільському містечку Дунаївці. Перша згадка про це містечко відноситься до 1403 р. Саме в цей час воно входило в реєстр димів і являло собою значне поселення, яке нараховувало 72 дими. У Дунаївцях діяв домініканський монастир. За податковими списками 1460 року Дунаївці були серед поселень, з яких кам’янецький біскуп мав право збирати податок. У 16 ст. Дунаївці дістались магнатам Гербуртам. 1592 року король Сигізмунд III надав власниці міста привілей, за яким Дунаївці числились містечком та іменувались Дунайгородом. 1605 року король вдруге надав привілей, але на цей раз новому володарю Михайлу Станіславському, в якому Дунайгороду підтверджувалося магдебурзьке право, затверджено печатку магістрату, для розвитку торгівлі дозволялись щотижневі базари і кілька ярмарків на рік, дано право на організацію цехів. Записи в цехових книгах доводять, що існувала виборність керівництва цеху. Так у Дунаївцях вибори цехмістра проводились кожного року [4, с.58].

Статут шевців передбачав спеціалізацію й створення цеху шевців духівницького одягу, цеху, який ставив підкладку, цехів майстрів жіночого і чоловічого одягу. Подібне розмежування спостерігалося в цехах, пов’язаних з металообробкою. Майстри одного виготовляли виключно олов’яний посуд, другого – котли, третього – бляшані вироби, четвертого – вироби з жовтої міді, п’ятого – вироби з дорогоцінних металів [5,с.19]. Цеховий суд розглядав різні справи і не був безкоштовним. У вироках неодноразово зазначалося,що засуджений обов’язково сплачував усі судові витрати [3, с.109]. З цехової книги дізнаємося про структуру цеху, його управління, діяльність, про роль цехів в економічному житті краю [5, с.18]. Цехова організація захищала інтереси своїх ремісників, оскільки постійно виникали суперечки між цеховими і не цеховими ремісниками, висока кваліфікація та більш якісна продукція яких створювала вагому конкуренцію. Тому цеховим статутом встановлювалися жорсткі правила для не цехових майстрів.

м заборонялося селитися в місті, вони не мали права реалізовувати свої товари без дозволу цеху, а також мали внести до цехової каси мито, щоб продати свої товари на ярмарку. Якщо ці правила порушувались, то весь товар конфісковувався. На цехових ремісників накладалися церковні обов’язки. При пануючому католицькому віросповіданню, кожен цех мав свій костел чи капличку, на користь якої збирались цехові збори та штрафи. Зазвичай, штрафи виплачувалися воском.

Як окремий соціальний організм, цех жив своїм життям, організації і форми якого зумовлювалися відповідним статусом. Кожен цех мав певну соціальну структуру і складався з трьох категорій працівників – майстрів, підмайстрів і учнів, на чолі цеху стояли цехмістри, які обирались членами цеху, “скриньові брати”, які відповідали за цехову книгу. У ній записували видатки і прибутки цеху. Посадовими особами цеху були так звані “столові брати”, які мали допомагати цехмістру в суді, стежити за виконанням його рішень, спостерігати в церкві чи костелі за “братськими свічками”. Майстрам і підмайстрам заборонялося грати в шашки, карти і кості, за таку провину накладався штраф [6, с.34].

Ремісників на цехові збори скликав цеховий посланець. При цьому він за давнім звичаєм він пред’являв кожному реміснику цеху цешку – братський знак, який символізував спеціалізацію цеху. Цехове зібрання проходило в “братському домі”, і, як правило, починалось о 13 годині. Згідно з цеховим статутом о 12 годині старші майстри ставили на стіл закриту скриньку, де зберігалися привілеї та королівські грамоти, статут цеху та гроші. У такому вигляді скринька стояла до 13 години. Це був час приходу всіх майстрів на зібрання. Хто запізнювався, той не мав права приймати участі в зборах, а якщо порушували це правило, то платили штраф у подвійному розмірі [5, с. 239]. Відкривав і вів збори цехмістр. При вступі до цеху ремісники робили вагомий внесок – 74 злотих і не менше, як на 50 злотих братчик зобов’язаний був організувати обідню трапезу [1, с. 2].

Майстер не мав права брати в науку більше одного хлопчика. Щоб стати учнем, хлопчик мав надати свідоцтво про походження від законного шлюбу та документ про те, що він належить до міщанського стану. Питання про вступ до цеху вирішувалося на цехових зборах. Майстер зобов’язувався навчити учня ремеслу, навчання тривало від 3 до 5 років, на час навчання давав учневі одяг, а учень за навчання мав платити майстрові по 2 гривні в рік [1, с. 2]. За всіма цеховиками слідкували “столові братчики”. Вони стежили, щоб ніхто не залишав засідання до його закінчення. Штраф сплачувався за відсутність на зборах без поважної причини, категорично заборонялося приходити зі зброєю, перебивати оратора та спиратися на стіл.

Таким чином, друга половина XVIII ст. в історії розвитку ремісничого виробництва міст і містечок Подільського воєводства – це період, коли в середовищі цехових організацій зібралася маса протиріч, які гальмували подальший розвиток виробничої діяльності. Цехи знаходились у постійній ворожнечі з позацеховими ремісниками, всередині цеху йшла постійна боротьба майстрів з учнями, що гальмувало розвиток економіки Подільського краю.

Список використаної літератури:


  1. АЮЗР. – К., 1869. – Т. 1, ч. V.

  2. Брянцева Т.П. Характерні риси розвитку міст Поділля у XVIII ст. – К.: Вид–во АН УРСР, 1963. – 167 с.

  3. Гаркавець О. Вірмено-кипчацькі рукописи в Україні, Вірменії, Росії: каталог. – К.: Українознавство, 1993. – 328 с.

  4. Петров М.Б. Кам’янецьке ремесло XVI – першої половини XIX ст. у науковому доробку П.В. Клименка // Збірник наукових праць Кам’янець-Подільського державного університету: іст. науки. – Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2005. – Т. 5. – 420 с.

  5. Сіцінський Ю. Матеріали до історії цехів. – К., 1895. – 241 с.

  6. Трубчанінов С.В. Плоскирівське староство у др. пол. XVII–XVIII ст. – Хмельницький, 1993. – 185 с.

В.А. Захар’єв,

м. Хмельницький
Заповіт Ігнація Сцібор-Мархоцького
В статті йдеться про один з варіантів заповіту графа-реформатора кінця XVIII - початку ХІХ ст. Ігнація Сцібор Мархоцького, його складові, господарчий та моральний аспекти документа.

Ключові слова: Миньковецька держава, Ігнацій Сцібор-Мархоцький, спадкоємці, заповіт, розділ, право, панщина, печатка.
Безперечно, найголовнішими документами людини в житті є свідоцтво про народження, паспорт і заповіт. Але, якщо перші два лише ідентифікують людину, то третій у цьому переліку, незважаючи, що в основному розглядає майнові питання, може містити і додаткові дані про заповідача, стосунки в його родині і, навіть, про його світогляд.

У випадку з родиною подільських землеволодарів XVIII-ХІХ ст. Мархоцьких, згідно нарису «Граф Редукс» видатного історика ХІХ століття Юзефа Антонія Ролле, нестандартними були як заповіт дядька-опікуна Ігнація Войцеха Мархоцького, так і той, що складений безпосередньо володарем Миньковецької держави1. Однак, не маючи самого тексту заповіту, важко було дістатися істини. І на початку осені 2012 року нам нарешті вдалося отримати його завдяки Генеральному директору Львівської національної наукової бібліотеки імені Василя Стефаника Мирославу Романюку, людині небайдужій до справи, якою займається «Центр Мархоцькознавства»2. Переклад заповіту українською зробила Людмила Дзіндзяловська3. Саме цією найповнішою копією заповіту І.Мархоцького ми й розпочали том 4 «Наукових записок Центру Мархоцькознавства».

Конкретний документ, написаний відповідно до тогочасних юридичних канонів, має вступ, 18 пунктів і обов’язкову прикінцеву частину. Він є витягом з Книги місцевих подій Миньковецького домінікального суду від 14 грудня 1822 року, в якому зафіксовано копію складеного 9 травня 1821 року Заповіту Ігнація Мархоцького Це, зокрема, дало нам можливість встановити прізвища та імена тодішніх найповажніших людей Миньковецької держави. А саме те, що юстіціаніушом, тобто керівником канцелярії Замку Бельмонт, був Ян Томнович, війтом Миньківців – Теодор Маласький, радниками – Базиль (Василь) Бєлянєвич, Пьотр (Петро) Гриневич, Пьотр (Петро) Дякович, Якуб (Яків) Музиловський, Нись Срулович Розенбліт, Їлєо Мехіельович, присяжним писарем – Аугустин Томнович4.

Перший розділ фактично виокремлює ті гілки роду, що вибудувалися по лінії чоловіків доньок І.Мархоцького Пульхерії5 та Емілії6, які на той час вже вийшли заміж. У другому вказано трьох поважних шляхтичів – графів Яна Понятовського, Калікста Старжиньського, Францішека Мрозовіцького, які згодилися контролювати виконання заповіту після смерті заповідача.

Важливу узагальнюючу інформацію містить третій розділ, адже тут перераховано всі спадкові села в Миньковецькій державі та причорноморському Руффіполісі, які повністю належали І.Мархоцькому, а також села в Ушицькому повіті, де Мархоцький мав свою частку. Зокрема, «містечко Миньківці з прилеглими передмістями, урочищами, хуторами, як то: Вітослав, Загребеля, Людвінів, Мархоціци, Весела, замок Бельмонт з підзамковими будівлями, села Мислібори, Заріччя, Городище, Катеринівка, Антонівка, Крушківці, Побійна, Остоя, Побіянка, Сивороги, Ластенія, Сцібори, Отроків, Притулія, Хапанівка, Старики з Барановою, Тимків, Затиша; спадкове село Сеферівка у Могилівському повіті. У Тираспольському повіті Херсонської губернії біля Чорного моря з правом спадкування двадцяти тисяч десятин землі (Графство Руффіполіс), яке має посади над Дністровським лиманом Адріанів, Любомила, Каролін, Роксолана, Скотопаси, Барабойя; над лиманом Куяльником Волянів, Альтеста, Вигода. А також взяті у суборенду села Бучая, Загоряни, Шелестяни і частина в містечку Соколів (Сокілець) Ушицького повіту»7.

Як цим усім слід розпорядитися і кому скільки чого віддати після його смерті, І.Мархоцький детально роз’яснює у четвертому та подальших семи розділах. Стосовно подільських маєтностей він, зокрема, уточнює, що «земель і майна Миньківець, сіл і всієї прилеглої території, що належать до Миньківець, за правом натури, з прав спадщини, наслідування, стає після смерті батька паном, спадкоємцем, власником Граф Кароль Сцібор Мархоцький8, як син, спадкоємець, наступник, потомок»9, і те, що донькам подаровані у посаг «села Отроків і Притулію - Графині Пульхерії Малаховській; села Сивороги, Сцібори з Ластенією Полковниковій Емілії Інгештофф; Графині Юлії Мархоцькій Панні (незаміжній)10 села Побуйна і Остоя»11. Антонівку І.Мархоцький побажав передати в довічне користування його ідейній соратниці колезькій радниці Юстині Шомейковій, частину Притулії Мурованої родичці своєї померлої дружини Еви Руффо – Октавії Ганицькій та її доньці Анелії, а іншій доньці Меланії – село Затиша (тепер Заголосна), яке чомусь назване урочищем.

А от 12, 13 та інші (включно з останнім 18-им) розділи слід вважати його духовним заповітом, адже саме тут вкритий сивиною життєвого досвіду старець описує, якими моральними принципами мають користуватися його нащадки.

Так, у 12-ому розділі наголошено, що наступник, тобто син Кароль, зобов’язаний продовжити започатковане батьком, а саме: зберегти права міста Миньковець та його міщан, вольності та свободи селян, дотримуватися угод між батьком та підданими. «Наступник, що вважається Головою Родини, разом з Опікою і Радою, як призначені, будуть дивитися: аби укладені заповіти між Спадкоємцем Батьком Заповідачем та підданими селянами в році тисяча вісімсот четвертому дня другого місяця січня в повній силі утримувалися, зберегти їх вольності та свободи, дбати, щоб люд селянський ставав пристойний, ретельний, працюючий та щасливий. Тому право дане Місту та міщанам Миньковець, як і інші датки, що мешканцям служать, дотримані нехай будуть стисло і свято. Уся маніпуляція та закони коло впорядкування спадкових земель нехай будуть непорушними: економія, господарство, місцеве домашнє впорядкування нехай зберігаються згідно законів та положень, бо в тому полягає їх добро й цілісність.»12

У 13-ому розділі І.Мархоцький нагадує про неухильне дотримання релігійного порядку в костьолах, домашніх святинях, богослужінь, урочистостей, збереження неробочих неділь. «Релігія становить справжнє щастя, – зауважив він. – Релігія встановлює родинний порядок. Без релігії і без звичаїв роди довго існувати не можуть і конче впасти мусять». 13

14 розділ вартий того, щоб процитувати майже повністю, бо він актуальний і сьогодні: «Страх Божий, доброчесність, праця нехай стануть вдома та в родині спадковими, і нехай стають славною звичкою, яку батьки передають дітям у спадок. Дарунки ці дорожчі понад усе та над усілякі багатства. Батьки нехай потомство своє турботливо навчають, а самі служать для них прикладом - без прикладу даремна наука. Ледарство й брехня є матір’ю усього злого. Ледарство є відкритою брамою до бідності.

Слід прищеплювати любов, прив’язаність, єдність, згоду. Згода малі речі примножує, незгода – якнайбільші розпорошує. Викорінюйте, що серце й звичаї заражає, збитки і марнотратність, які винищують роди та покоління, та усіляку розпусту, які здоров’я псують й розум перевертають. Відразу до таких треба будити, віддаляти усілякі вимисли, що проводять до слабкостей.

Дотримуйтеся економії, поміркованості в житті, неквапливості, підпорядкованості, послуху, пошани до старших, влади, прав інших людей. Над усе прищеплюйте Любов до Вітчизни».14 Так міг написати лише справжній патріот!

А завершив свій заповіт Ігнацій Мархоцький трьома розділами про збереження пам’яті про попередників. Більше того він зумів відійти від приземленого внутріродинного, а піднятися до загальнопланетарного рівня. Чи ще хтось записав у своєму заповіті, що: «Могили дають велику науку наступним поколінням. Біда тим, що втрачали землі, на яких тіла їх предків»?15 Він і тут показав, що жив, як філософ, і переходить у потойбіччя людиною мислячою, доброю, справжнім дідичем свого роду, чуйним батьком не лише власних дітей, а й люду, з яким понад тридцять років втілював на практиці задум про державу, де кожен жив би по-людськи.

Той же, вищезгаданий Роллє, що побував у Миньківцях у 80-х роках ХІХ ст., стверджував, що і через 50 років після смерті графа, конфіскації маєтку в сина його Кароля за участь у польському повстанні, руйнування замку на Бельмонті, простий люд не забув діяння Ігнація Мархоцького.16

До речі, завдяки цьому юридичному (!) документу ми можемо покласти крапку в дискусії стосовно звільнення селян Миньковецької держави від панщини. Де-юре це сталося 2 січня 1804 року.

Крім того, ми нарешті отримали і відбиток справжньої печатки міста Миньковець. Саме її ми винесли на обкладинку т.4 «Наукових записок Центру Мархоцькознавства».



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал