Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій



Сторінка10/50
Дата конвертації22.12.2016
Розмір9.2 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   50

Cписок використаної літератури


  1. Археологічна спадщина Хмельницької області: довідник / А.Ф. Гуцал, В.І. Якубовський, І.Р. Михальчишин. – Чернігів: РВК «Деснянська правда», 2011. – 176 с.

  2. Давня історія України: у 3 томах / [редкол. П. П. Толочко, В. Д. Баран, С. С. Бібіков та ін.]. – К. : Наук. думка, 1997. – Т.1. – 558 с.

  3. Ігнатієв І. П. Зародження і поширення тваринництва в басейні р. Дністер і його приток у межах Хмельницької області в період неолітичної революції (VII – VI тис. до н.е.) // Збірник наукових праць Подільського державного аграрно-технічного університету / Подільський державний аграрно-технічний університет; за ред. М. І. Бахмата. – Кам’янець-Подільський: ПДАТУ, 2013. – С. 111 – 113.

  4. Осецький Й. П. Побійна, Побіянка : крізь жорна історії / Й. П. Осецький // Дунаєвецький вісник. – 2013. – 23 трав. – № 21. – С. 8.

  5. Прокопчук В. С. Топоніми рідного краю: метод. посіб. / В. С. Прокопчук. – К. : Рідний край, 1999. – 94 с.

  6. Сминтина О. В. давнє населення України в його природному середовищі (епоха ранньопервісної общини) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня док. іст. наук : спец. 07.00.01 – Історія України / О. В. Сминтина. – Львів, 2003. – 30 с.


РОЗДІЛ ІІІ. НОВА ІСТОРІЯ
В.Д. Радомський,

смт Смотрич


«Степові орли»: героїка козацької доби
На Поділлі лютували розбійницькі загони… Ще раніше серед польської шляхти лихої слави здобув коронний стражник Самійло Лащ. Сучасник - хроніст І. Єрлич писав: «Самійло Лащ ні на Бога не зважав, ні громадського суду не боявся, ні достойних людей не соромився, на маєтки і доми робив набіги, насильства чинив, убивав, вуха і носи відрізав, забираючи силою дівчат і вдів, видаючи заміж за своїх негідників,що перебували при ньому для розбою і грабунку».

Самі тільки вигнанці – волохи й татари, розбійники і лиходії – завжди кількасот їх було при ньому, чесної людини й не шукай, вони загубили вже дорогу на Київ і роз’їжджали для грабунків і розбою не тільки по дорогах.

Знаючи за собою 236 баніцій (баніцій - покарання, яке передбачало «знеславлення» і вигнання шляхтича за межі Вітчизни) і 37 інфамій за різні злочини (інфамія – покарання, яке передбачало «знеславлення шляхтича, обмеження його громадянських прав) мав він у всіх своїх злочинах великого заступника в розбоях і набігах – ясновельможного пана краківського, гетьмана Конецпольського, який надавав йому різних військових пільг, і такі великі пільги були зроблені для цього негідника, безбожної людини, що він ні за що мав князів, панів, воєвод. Дрібну шляхту, поголовно убивав і грабував; жінки, панянки, служниці були зґвалтовані, все розграбоване і ні за що пропало. Коли хто хотів удатись до закону, то мусив відмовитись від дружини і дому, аби лише самому якось утекти. З князями Вишневецьким, Корецьким і київським воєводою Тишкевичем мав він великі сутичкички, посилаючи (людей) на їх володіння, забирав усе і розбійничав протягом багатьох років» [1].

Наприкінці квітня 1651 р. один з таких загонів чисельністю до 500 чол. мав намір напасти на Смотрич. Стривожені міщани звернулися з проханням до вінницького полковника Івана Богуна, війська якого підходили до Кам’янця. На допомогу Смотричу вирушив козацький загін (близько 50 чол.), який надвечір другого дня прибув до містечка.

Козаки і міщани цілу ніч при світлі смолоскипів готували зустріч «гостям»: насипали землею лантухи, плели тури з верболозу і набивши глиною ставили в ряди, копали невеликі земляні укріплення. Ремісники знайшли декілька дубових маж (великі вози), окутих добре залізом, – вони були найкращою рухомою обороною проти кінноти. І тільки перед світанком, прилягли відпочити…

Спливали хвилини, минула година. З-за лісу докотився стриманий, далекий, ледь чутний брязкіт заліза і тихий гомін. Попереду йшов невеликий загін. Колона вершників просувалася строєм, хоча частина вояків спішилася і, покидавши зброю на вози, йшла поряд. Потрапивши під перехресний вогонь козацьких рушниць, передовий загін був винищений до ноги, перш ніж встиг зрозуміти, що сталося. Ворог почав заходити з боків, намагаючись оточити козаків, які швидко відступили до основної частини загону.

Невдовзі сотні вершників, розгорнувшись в кілька ліній чвалом летіли на козацькі укріплення. Вже видно очі коней, розлючені обличчя вершників. І тоді гримнули рушниці перших двох козацьких шеренг. Падають коні, перелітають через них і розпластуються перед валом верхівці. Гримлять рушниці і пістолі третього ряду, ще десятки вершників оповиті димом, злітають на землю, а решта шарахається в бік, повертає і мчить назад. Та лише на хвилю, тільки на один момент… Головний удар наносився по центру – кілька ворожих сотень намагалися вибити козаків із шанців. Кипів лютий бій.

З-за пагорба вставало сонце. Туман поволі підіймався, розпадався на клапті і пропадав… Серед козаків було багато поранених і вбитих. Смотричани перев’язували поранених, відносили подалі від переднього краю, помагали заряджати рушниці, не звертаючи уваги на кулі, що встрягали поряд. Розбійники полізли на вал, тривога міщан зростала. Вони бачили, як богатирського росту козак, якому відрубали праву руку, підняв лівою закривавлену шаблю. Його біла сорочка швидко червоніла. Він ще декілька хвилин захищався, поки не впав під ударами нападників…

Не змігши прорватися в центрі, розбійники накинулися всіма силами на лівий фланг. Цю частину козацької оборони, штурмував найкращий загін, що складався із «профі», ремеслом яких були війна, вбивства і грабунок. У рукопашному бою вороги знищили нечисленних захисників міста – останню надію міщан. Командир козацького загону бився найдовше. Оточений ворогами, вкритий ранами він окинув поглядом пагорб, де стояли беззахисні жінки і діти… Вдарили дзвони, як крик тисяч невинних душ, як заклик про допомогу.

Вони з’явилися несподівано… Люди спочатку прийняли їх за «привидів»… У ті часи ходило повір’я, що перед смертю живим, привижаються душі вбитих вершників. Невеличкий загін «таємничих воїнів» (десять чоловік), кожний озброєний двома шаблями, які злетівши з коней перегородили шлях до міста. Прибульці рухалися надзвичайно швидко, бо володіли невідомою в цих краях, технікою рукопашного бою. На очах здивованих міщан вони перебили до півтори сотні розбійників, налякавши до смерті інших. Хижа зграя втікала від міста, залишаючи награбоване добро… Міщани спішили подякувати своїм рятівникам, але не добігли. «Таємничі воїни», сівши на коней і махнувши на прощання руками, зникли у променях сонця.

Поява «степових орлів» на території Смотрича було не випадковою. Очевидно вони прийшли на допомогу своєму рідному містечку, в якому народилися і виросли, де залишилися їхні батьки, з якого, через знущання польської шляхти, вони ще юнаками помандрували на Запоріжжя…

Загиблих козаків поховали у великій братські могилі, над якою поставили дерев’яного хреста. Проходили десятки, сотні років, час, війни, що не раз прокотилися Поділлям, стерли місце поховання козаків. І тепер – це назавжди одна з таємниць давнього Смотрича.

Над Україною висіла постійна загроза – татари грабували і палили села, убивали всіх, хто чинив їм опір, а інших забирали із собою, а також – коней, волів, баранів… Вони ніколи не верталися тією самою дорогою,якою напали, а кружляли довкола, щоб якнайдалі відірватись від козаків. Якщо ж хто – небудь їх переслідував, то вони на повному чвалі, лишивши вуздечки, стріляли з луків і робили це так точно, що за 60 – 100 кроків влучали у вершника. Протягом перепочинку у Дикому Полі (історична назва степу від Дністра до Дону), татари складали до купи свою здобич – бранців і худобу – і все це ділили між собою. Чоловіка розлучають з жінкою, а матір з донькою, і не було жодної надії ще раз колись зустрітися [7].

Одного зимового ранку, жителі Смотрича прокинулися від крику і ревіння худоби. Загін татарів носився по вулицях містечка, кидаючи палаюче клоччя під стріхи хатин. Люди спросоння, хто в чім, вискакували на мороз і потрапляли в аркани, деякі падали під шаблями степовиків. Дзвони вже замовкли: певно, добралися й до дзвонаря. Частині людей вдалося сховатися в підземних ходах, якими пориті Міщани (центральна частина Смотрича) [8]. Татари ловили молодих дівчат і молодиць, парубків та чоловіків, в’язали їм за спиною сирицею руки, пропускали під ремені довгі жердини… Після другого пронизливого свисту, степовики вирушили з міста, женучи худобу і бранців на південь. Вогнем і кров’ю стелився той шлях!

Великий плач і стогін стояли на Поділлі. Той стогін долинув до гетьмана. За наказом Богдана Хмельницького, загони легендарного полковника Івана Богуна кинулися в погоню за «людоловами». Козакам почали траплятися спалені села, потолочені ниви, забиті на смерть люди. А десь за обрієм здіймався дим…[9].

Довгий, дуже довгий Чорний шлях! Втоптаний низькорослими ординськими кіньми (бахматами) й зраненими босими ногами, скроплений сльозами та кров’ю сотень тисяч бранців – страхає своєю назвою всіх, хто трапляв туди. Віками він чув гул копит коней степових розбійників, стогін та плач матерів, сестер і дітей… Густою ковилою заростали кістки тих, що впали, не досягши кінця страдницької дороги.

Кружляють у блакиті степові орли, - пильно придивляючись до незліченого натовпу, що повзе Чорним шляхом в оточені кількох тисяч вершників. Йшли вибиваючись із сил люди у сіряках, обдерті, запорошені снігом… Тисячі змарнілих дівчат з потрісканими губами, окремо від чоловіків, брели тулячись одна до одної, сумно похиливши голови. Навколо них їхали татари з довгими батогами, підганяючи бранців.

З ясиром не церемонились, щовечора полонені бачили огидні видовиська… Люди зводили очі до чорного бездонного неба, всипаного цятками зірок, прохали помочі в Бога. Одного разу орда кудись зникла, залишивши ясир під охороною хлопчаків. А ранком привели багато нових полонених… Тепер «людолови» майже не робили перепочинків. У полонених стерлися до крові ноги, зап’ястя рук, їх мучила спрага, вони потерпали від голоду й холоду - та на всі моління спинитися бодай хоч на годинку, татари відповідали брутальною лайкою й нагаями. Моторошно ставало від думки, що їх чекає у майбутньому? – Злиденна рабська праця, собача їжа, собаче ставлення, і жодної надії на краще… Степовики поспішали, стривожено озираючись на північ…

А одної ночі бранці зненацька прокинулись . Навколо панувала пітьма, та у цій пітьмі творилося щось страшне. Свистіли стріли, злякано кричали татари. Вибухнув вогонь, загриміли рушниці, потім степ здригнувся від войовничих вигуків… Спалахнули юрти. До стану увірвалися козаки, люто напали на ординців, закипіла січа. Билися на смерть… «Не вбивайте нас! Ми складемо зброю, відпустимо ясир! Візьміть у полон нас, візьміть!», – скиглили ординці, ті самі, що ще вчора знущалися над беззахисними людьми…

Та крики, прохання були даремні: воїни не милували жодного, мстили за своїх. Зійшло сонце. Весь татарський чамбул, який охороняв полонених, був порубаний. Козаки походжали серед очманілих бранців, розрізали пута, шукали своїх земляків. Люди обнімали їх, плакали…

Літописець Величко описує, як Богун на чолі 10 тис. козацького війська розгромив ханську орду, яка розсипалася чамбулами по всій Україні для захоплення ясиру. З 4,5 тис. чоловік до коша «приволоклося» ледве 500 татар. Їх втрати обчислювалися у 8 тис. Понад 2 тисяч татар було взято в полон. Богун став справжньою грозою для татар [10].

До Смотрича повернулися захоплені татарами міщани. Вони були змучені, змарнілі і худі, але щасливі. Бог почув їх молитви і милував – не віддав у неволю до бусурманів. Полонені смотричани розповідали, що серед своїх рятівників вони бачили «таємничих воїнів», тих самих, які захищали Смотрич весною 1651 року.



Список використаної літератури:


  1. Jerlicz J. Latopisieс albo Kroniczka. – Warszava, 1853. – Т.1. – S. 49-50.

  2. Центральний державний історичний архів України (м. Київ), фонд Володимирського гродського суду, актова книга № 1008, арк. 1201-1202.

  3. Степанков В.С. Дунаєвеччина в роки Української національної революції (1648-1676) // Тези доповідей і повідомлень республіканської наукової конференції «Дунаївці: їх роль і місце в історії Поділля». – Дунаївці, 1993. – С. 42-43.

  4. Нариси історії Поділля / [Л.В. Баженов, І.І. Винокур, О.М.Завальнюк, В.С. Степанков та ін.]. – Хмельницький, 1990. – С. 81.;

  5. Пажинська В.М. Козацька долина – об’єкт дослідження // Тези доповідей і повідомлень республіканської наукової конференції «Дунаївці: їх роль і місце в історії Поділля». - Дунаївці, 1993. – С.47.

  6. Величко С. Сказание о войне козацкой з поляками. – К., 1926. – С. 85.

  7. Де Боплан Г. Опис України. – Львів, 1990. – С. 60-65.

  8. Чесановський А.К. Смотрич // Дунаєвцький вісник. – 2012. – 22 листоп. (№93 – 94). – С. 5.

  9. Остапенко П.В. Усі видатні постаті історії України. – Харків, 2006. – С.108.

  10. Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. – К., 1991. – С. 186.

В.В.Дячок, О.Я.Дячок,

м. Хмельницький
Містечко Дунаївці в топографічному і камеральному описі

Летичівського повіту 1797 року
Стаття присвячена введенню до наукового обігу уривка камерального і топографічного опису Ушицького повіту Подільської губернії 1797 року, який стосується Дунаївців. Демонструються інформативні можливості джерела щодо вивчення соціально-економічних, демографічних та етно-конфесійних особливостей розвитку Дунаївців в зазначений період.

Ключові слова: Дунаївці, Ушицький повіт, камеральний, топографічний опис.
Одним із важливих напрямків розвитку вітчизняної історичної науки є розширення джерельної бази досліджень шляхом уведення до наукового обігу невідомих або маловідомих історичних джерел, а також вивчення їх інформаційного потенціалу. Особливою групою історичних джерел, які дозволяють дослідити різноманітні аспекти соціально-економічного, демографічного та культурного розвитку Поділля й окремих поселень краю кінця XVIII – початку ХІХ ст., є описово-статистичні документи, серед яких важливе місце належить камеральним та топографічним описам Подільської губернії.

Доводиться констатувати той факт, що топографічні й камеральні описи Подільської губернії лише останнім часом стали предметом наукових зацікавлень з боку дослідників [16-19; 20; 21; 24]. Як історичне джерело описи Подільської губернії подекуди використовуються в дослідженнях соціально-економічних проблем, історичної географії, демографії, етнографії, топоніміки, топографії тощо. Разом з тим цілий ряд описів Подільської губернії, особливо камеральні та топографічні описи існуючих на кінець XVIII – початок ХІХ ст. поселень, що містять значний фактичний матеріал про природно-географічні умови, економічний розвиток, демографічну ситуацію, соціальний і національний склад, життя, побут, культуру і звичаї населення краю, досі залишається поза увагою дослідників. Значною мірою це пояснюється тим, що переважна більшість описів Подільської губернії досі не видано.

Структура описів включає природно-географічні, економічні, демографічні показники кожного окремо взятого поселення, інформацію про його власника, кількість населення, види господарювання, побутові умови життя, пам’ятки історії та культури тощо. У зв’язку із цим не можна не погодитись з думкою С. Макарчука, що дана група документів є надзвичайно важливим історичним джерелом до вивчення українського суспільства кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття в різних вимірах [23, с. 221].

Підготовка і виконання описів Подільської губернії у 90-х рр. XVIII ст. – на початку ХІХ ст. передбачала обстеження території губернії, повітів і кожного поселення. Збирання інформації відбувалося безпосередньо на місцях згідно спеціально розроблених програм та інструкцій. Цю роботу, а також впорядкування текстів описів здійснювали губернські та повітові землеміри, повітові справники, освічені чиновники губернії.

Описи Подільської губернії мають високий ступінь вірогідності в зв’язку з прагнення імперського уряду мати точні й змістовні відомості про інкорпоровані території з метою їх подальшого практичного використання, тому в процесі їх підготовки успішно поєднувалися анкетний та експедиційний методи збирання матеріалів, використання широкої документальної бази, залучення до підготовки описів освічених і компетентних урядовців, постійний контроль з боку місцевої адміністрації. Описи поселень Подільської губернії є репрезентативним корпусом джерел, які містять докладну інформацію про природно-географічні умови, економічний розвиток краю, демографічну ситуацію, соціальний склад населення, його заняття, побут, культуру та звичаї, забудову населених пунктів, архітектурні й археологічні старожитності. Використання цих пам’яток разом з іншими описово-статистичними джерелами дає можливість порівняльного аналізу та вивчення соціально-економічних явищ у динаміці.

Хронологічно дана група джерел охоплює період з 1797 до 1812 років. Вона виникла в результаті діяльності чиновників-землемірів, які, виходячи із поставлених перед ними завдань, в процесі загальноімперського проекту здійснили обстеження новоприєднаних після ІІ і ІІІ поділів Речі Посполитої територій українського Правобережжя.

На даний час виявлено місцезнаходження дев’яти з дванадцяти описів повітів Подільської губернії: Балтського, Брацлавського, Вінницького, Кам’янецького, Літинського, Летичівського, Проскурівського, Ушицького та Могилівського – в Державному архіві Хмельницької області [1-13], а також ще трьох – Брацлавського, Вінницького та Ямпільського повітів – в Російському державному історичному архіві в Санкт-Петербурзі [14; 15; 17; 22, с.374]. Топографічних описів двох повітів – Гайсинського і Ольгопільського – досі не виявлено.

Що стосується описів Ушицького повіту, до складу якого входили Дунаївці, то нами виявлено короткий чернетковий варіант, який має обсяг 62 аркушів із виправленою на титулці датою – 1797 роком [13], що має назву: «Подольской губернской чертежной описание уезда Ушицкого». Враховуючи палеографічні особливості почерку, яким написаний текст описів (зокрема, написання надрядкових літер на кінці слів, своєрідне вітіювате написання букв, характерне, принаймні, для діловодної документації ІІ пол. ХVІІІ - поч. ХІХ ст., відсутність єдиних правил правопису: злите написання окремих слів і роздільне – слів, що повинні писатися злито тощо), а також зіставлення змісту текстів 13 описів різних повітів Подільської губернії, можна зробити висновок, що опис створено в кінці XVIII ст.

В описі Дунаївців першорядне місце приділяється обстеженню промислово-економічного становища міста. Крім того, опис містечка Дунаївців містить дані про його природно-географічне розташування, стан господарських будівель, храмів та інших культових споруд, подаються статистичні дані про етно-конфесійну та станову приналежність мешканців, згадуються існуючі на той час ремісничі професії (а також чисельність їх представників у Дунаївцях) та цеховий поділ серед ремісників.

Принагідно слід згадати, що реформування російського правопису до сучасного вигляду розпочалося у XVIII столітті (з’явилися знаки пунктуації: крапка, кома, двокрапка, а пізніше – крапка з комою), тому на кінець XVIII - початок ХІХ століття мало хто з місцевих чиновників міг писати без граматичних помилок з погляду сучасного читача. Отже, зміст деяких частин тексту не завжди легко зрозуміти саме через брак пунктуації. Для полегшення прочитання тексту документа пунктуація змінена у відповідності до сучасних вимог. Нарешті, ще однією характерною особливістю правопису ХVІІІ – поч. ХХ століття є вживання літер: “і” – так зване в російській мові “і коротке” або “десятеричне” (остання назва походить з того, що цією літерою позначали цифру 10); “ѣ” – “ять”, в словах читається, як звук “є”; а також “Ъ” – твердий знак, який писався в кінці всіх слів, що закінчувалися приголосною. При публікації тексту документу “і” замінена на “и”, твердий знак “Ъ” зовсім випускається, а букву “ять” замінено на “е”. Не усталеною є також форма написання часток з іншими частинами речення, тому в тексті зустрічаємо злите написання слів – “ималое”, “итолько”, “свладельца” і т. п., і навпаки, роздільне – слів, які за сучасними правилами пишуться з'єднано: “от логими” тощо. Певною мірою в ній зафіксувалася й особливість української вимови, яку автори описів намагалися русифікувати, адаптуючи деякі слова місцевого походження до російського звучання. Відсутні окремі слова і літери, а також деякі непрочитані слова подаються нами у квадратних дужках.



З метою широкого використання інформативних можливостей даного виду документів, на наше переконання, необхідна суцільна археографічна публікація всього корпусу джерел, яка, без сумніву, буде сприяти підвищенню ступеню доказовості та вірогідності конкретно-історичних і особливо краєзнавчих праць з історії міст і сіл колишньої Подільської губернії. Відтак наша стаття, сподіваємось, запровадженням до наукового обігу опису Дунаївців і демонстрацією інформаційного потенціалу даного виду джерел надасть поштовх для подальшого вивчення та подальшого використання їх у краєзнавчих дослідженнях.
Список використаних джерел та літератури:


  1. Державний архів Хмельницької області, ф. 115. Подільська креслярня, оп. 1, спр. 4.

  2. Там само, спр. 5.

  3. Там само, спр. 6.

  4. Там само, спр. 8.

  5. Там само, спр. 9.

  6. Там само, спр. 11.

  7. Там само, спр. 12.

  8. Там само, спр. 13.

  9. Там само, оп2, спр. 2.

  10. Там само, спр. 4.

  11. Там само, спр. 6.

  12. Там само, спр. 109.

  13. Там само, спр. 215.

  14. Российский государственный военно-исторический архив в Москве. – Фонд Военно-Ученого архива, д. 18653.

  15. Российский государственный исторический архив в Санкт-Петербурге, ф. 1350 Межевой департамент, оп. 312, д. 216.

  16. Бондаренко І.В. Топографічні описи України кінця XVIII – початку XIX ст. (Проблема атрибуції та інформативної репрезентативності джерел): автореф. дис. … канд. іст. наук. – Дніпропетровськ, 2003. – 20 с.

  17. Бондаренко І.В. Соціально-економічний розвиток Подільської губернії наприкінці XVIII – на початку XIX ст. (за матеріалами топографічних та камеральних описів) // Історія України: маловідомі імена, події, факти. – Донецьк, 2001. – Вип.16. – С.215-221.

  18. Дячок В. Меджибіж і його передмістя в камеральному та топографічному описі Летичівського повіту Подільської губернії кінця ХVІІІ-ХІХ століття // Науковий вісник «Межибіж»: матер. другої наук. конф. «Стародавній Меджибіж в історико-культурній спадщині України». –Хмельницький: Мельник А.А, 2009. – Ч.І.– С. 241-255.

  19. Дячок В. В. Місто Бар та його передмістя в камеральному та топографічному описі Могилівського повіту Подільської губернії кінця ХVІІІ-ХІХ століття / В. В.Дячок, О. Я. Дячок // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського.– Вінниця, 2011. – С. 277-280. – (Серія: Історія: вип. 19).

  20. Єсюнін С. Камеральний і топографічний опис Проскурова і ключа Плоскирівського // Наукові записки: зб. праць молодих вчених та аспірантів Ін-ту укр. археогр. та джерелозн. ім. М.С.Грушевського НАН України. – К.; Хмельницький, 2006. – Т.14. – С.89-112.

  21. Карачківський М. Опис Поділля з 1819 року В.Рудлицького (до історії Поділля початку XIX в.) // Записки історично-філологічного відділу. –К., 1927. – Кн.ХVІІ. – С. 96-111.

  22. Крикун М. Кількість і структура поселень Подільсього воєводства в першій половині ХVII століття // Записки Наукового товариства імені Шевченка: Праці іст.-філолог. секції. – Т. CCXLIII. – C. 374-521.

  23. Макарчук С. Писемні джерела з історії України: курс лекцій. – Львів: Світ, 1999. – 352 с.

  24. Описи Подільської губернії (1800 та 1819 рр.) / упоряд., передмова та коментарі Ю.Земського, В.Дячка. – Хмельницький: ХНУ, 2005. – 106 с.

  25. Словар Української мови / упоряди. з додатком власного матер. Борис Грінченко: У 4 томах / НАН України, Ін-т укр. мови. – К.: Наук. думка, 1996-1997(репринт).




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   50


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал